Мальцева О.В.

ВДНЗ «Приазовський державний технічний університет»

СОЦІАЛІЗАЦІЯ СМІХУ В ДИТЯЧОМУ ВІЦІ:

СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ

Сучасна соціокультурна ситуація, коли в суспільстві буквально вирує сміхова стихія, потребує більш ретельного підходу до вивчення процесів, що пов’язані із соціалізацією сміху в дитячому віці, тобто у період, коли відбувається перехід від сміхових реакцій дітей як однієї зі складових «природної позитивної емоційності» (К. Ізард), яка проявляється, скажімо, при ігровій метушні й біготні або сміху-ритуалізованій загрозі у відповідь на лоскоту (Л. Робінсон, Дж. Саллі), до певної усвідомленої відповіді-позиції щодо конкретного спектру обставин міжособистісної взаємодії, осмислення змісту інформації, повідомлення гумористичного характеру. Безумовно, загальне соціальне тло стимулює у дітей використання сміху як інструменту впливу на оточуючих: створення заохочувальної атмосфери, комунікативного зв’язку, критичної оцінки, емоційної стимуляції, осудження тощо. Намагання відстежити процес переходу від сміху як «виразного руху» людини, тобто зовнішнього соціального сигналу про її внутрішні переживання як певного знака-попередження, до вміння сприймати гумор й жартувати, висміювати та насміхатися передбачає виявлення онтогенезу даного процесу. Завдяки роботам К. Ізарда, Дж. Мервіса, Р. Мартина, Н. Купера, М. Бороденко та ін. маємо можливість дізнатися про онтогенез сміху та сміхових реакцій у дітей на ранніх стадіях його виникнення. Сміх з’являється у дітей на 2-му – 4-му місяці після народження, приблизно на місяць пізніше, ніж «соціальна посмішка». Це завжди реакція на зовнішні подразники, в чому полягає відмінність першого сміху від першої посмішки, котра «ендогенна», тобто викликана внутрішніми факторами, наприклад, задоволенням від насичення. Спочатку сміх, як і посмішка, буває відповіддю на легку тактильну або звукову стимуляцію, затим головну роль починають грати зорові сигнали, причому провідним фактором поступово стає саме спілкування дитини з людьми, що її оточують. У півроку деякі діти починають сміятися від ігор на кшталт «ку-ку» (мати то ховає обличчя, то показує його знову), «сороки-ворони», «кози рогатої» та ін.

Проблиски гумору як активної поведінки, а вірніше антиповедінки, появляються вже на початку 2-го року життя одночасно з виникненням того, що Ж. Піаже визначає як «символічну гру», що свідчить про появу образного мислення. Діти в цьому віці роблять вигляд, що чистять зуби пальцем або причісуються олівцем. Вони вже здатні розуміти, що «так поводитися не можна», але навіть, якщо не можна, то чого би не спробувати діяти навпаки. Як стверджує більшість дослідників сміху, він стає можливим лише як реакція на те, що протирічить серйозності. Проте діти часто сміються і над тим, до чого вони ніколи не ставилися й не можуть ставитися серйозно в силу свого віку. Точка зору дитини на соціальне оточення може змінюватися під впливом не лише серйозності. У дітей перший досвід активного породження гумору тісно пов'язаний з відчуттям забороненості такого заняття, а відповідно зі страхом. Саме його перемагає сміх на думку К. Чуковського та Дж. Лівайна. О. Козінцев називає такий порядок чергування різних станів ставлення до оточуючої дійсності «паразитуванням сміху на серйозності». Сміх маркує культурну межу ролі дитини, причому не ту межу, де одна серйозна роль змінюється іншою, а таку, за якою починається безрольовий стан, хаос. Сміхова антиповедінка тому і супроводжується не лише радістю пізнання нового, комунікативного контакту з людьми, що поруч, але й страхом, побоюваннями. Кожний новий досвід серйозності та страху може слугувати як привід до нового вибуху сміху.

Десь к завершенню 2-го року життя предметна антиповедінка починає доповнюватися словесною, а з 3 років з’являється гра з поняттями, спеціально говорячи й малюючи «як неможна» «як не буває», дитина сміється. Таким чином, діти поступово переходять із стану пасивних спостерігачів жартів до активних творців нонсенсу. Приблизно к 7 рокам діти засвоюють основи логіки й моралі. Одночасно у них виникає тяга до ігрового порушення норми – а це вже є «дорослою» формою гумору. Як слушно помітили більш ніж 80 років тому дослідниці дитячого гумору Е. Герцфельд та Ф. Прагер, суть дитячого гумору – гра, об’єктом якої слугує не більш і не менш, як «уявлення про навколишній світ, світогляд у самому точному сенсі цього слова; ще зовсім нещодавно вони були з таким трудом набуті – і ось вже їх самовпевнено відкидають геть».

Особливого значення в дослідженні соціалізації сміху набуває вивчення поведінки дітей в групах однолітків, коли виникає сміхова ситуація як фрагмент соціального життя, який передбачає наявність включених в нього людей, що мають визначені соціальні ролі, певних подій, котрі викликали б сміх та власне ефект сміху в учасників даної взаємодії. Методологічну основу таких досліджень складають соціально-інтеракціоністський підхід Ф. Гленна, у рамках якого люди виступають як соціально-орієнтовані істоти, що активно здійснюють «сміхову діяльність» у конкретні моменти часу для досягнення певних ефектів, а також інтерпретаційний метод В.Я. Проппа, що був експлікованим на дослідження соціально-психологічних феноменів, та інші спеціальні експериментальні прийоми.

Спостереження за групами дітей у віці 3-5 років вже дозволяють виділити в залежності від обраної ролі «жартівника», «клоуна», «жертву», «того, хто висміює», «того, хто сміється», «публіку». Причому, в ході ситуації ролі можуть змінюватися так, що раптом з’являються, приміром, «спів-жартівники» або «спів-клоуни». Як зауважують спеціалісти, що експериментально вивчають соціальні функції сміху в малих дитячих колективах (В.В. Абраменкова, Я.Л. Коломинський, С.І. Хонський), домінуючою формою сміху в цьому віці стає «сміх над ким-то» та «сміх з ким-то». Вже в 3-х річному віці виявляються приклади адресного сміху (з називанням імені або указанням суб’єкту осміювання). Такий сміх має як виховальний, адаптуючий – позитивний аспект, так і сприяє зросту дитячої агресії – негативний аспект. Сміх призводить до акцентуації якихось дефектів, особливостей зовнішності, ексцентричної поведінки, неспівпадіння із поведінковою нормою, тому він стає інструментом критичної оцінки. «Жертва» висміювань у таких обставинах, як правило, починає шукати приводи для сміхової образи у відповідь або намагається фізично стримати жартівників. Сміхова інтерпретація поведінки стає потужним знаряддям ствердження авторитету одного з дітей та підриву його у іншого, тобто пониження соціального статусу через публічне висміювання. Також часто у дитячих групах сміх використовується задля зниження напруги та конфліктності у колективі. Сміхові змагання тренують емоційну гнучкість і стриманість, вміння відстоювати власну позицію під час жартівливих нападів однолітків у адекватній формі словесного самозахисту. Особливим різновидом сміху є форма непокори дітей, небажання дотримуватися вимог дорослих, тобто колективна антиповедінка. Ці факти підтверджують висновки сучасних зарубіжних дослідників (Лазарсфельд, Мертон, Масс, Пауелл), котрі основною комунікативною властивістю сміху та гумору вважають «опір» та «контроль»: опір напрузі в соціальній групі та контроль за її членами як механізм підтримки групової солідарності. Таким чином, вже на ранніх стадіях опанування сміхової поведінки діти адаптуються до амбівалентності сміху як впливового соціального фактору, який виконує інтегративно-дезінтегративну функцію, сприяє закріпленню певних цінностей в колективі та водночас тимчасовому звільненню від них, він є виразом симпатії і знаком комунікативного контакту, а також засобом критики та покарання. У дитячому віці в ігрових формах відбувається отримання першого досвіду міжособистісної й соціальної взаємодії за допомогою сміхових настроїв, що забезпечує нормалізацію процесу соціалізації дітей на даному етапі їхнього дорослішання й поступове входження в суспільне середовище.