DMITRIENKO JU.N. (Дмитриенко Ю.Н., соискатель ученой степени доктора юридических наук Киевского национального университета имени Тараса Шевченко)

 

THE FORM AND THE MAINTENANCE OF HISTORICAL UKRAINIAN LEGAL CONSCIOUSNESS

 

 

       1. ФОРМА И СОДЕРЖАНИЕ ИСТОРИЧЕСКОГО И СОВРЕМЕННОГО УКРАИНСКОГО ПРАВОВОГО СОЗНАНИЯ В КОНКРЕТНО-ИСТОРИЧЕСКИХ ПЕРИОДАХ СТАНОВЛЕНИЯ И РАЗВИТИЯ. Проблема формы и содержания украинского правового сознания как типично национального,  их взаимоотношения, таким образом,  представляют одну из основных методологических и общефилософских проблем как украинской правовой науки в целом, так и философии украинского правосознания и права в частности. Вместе с тем разрешение ее служит необходимым условием для создания новой национальной украинской правовой науки о правовом искусстве и тем самым науки о специфике правовой национальной культуры, литературы и вообще целостной парадигмы украинского правового сознания как целостной методологии правопреобразовани во время переходной правореализации (коим является наше время), когда правовое сознание является самим механизмом правового регулирования общественных отношений современного нетрадиционного украинского общества, которое сложно становится традиционным мировым, и стержневой частью механизма правового регулирования общественных отношений в строго и/или нестрого мирового традиционного общества. На современном этапе развития украинского правового и методологически-правового науковедения и литературоведения эта проблема развернутой разработки еще не получила. Однако по высказываниям и идеям бывших классиков марксизма, иных классиков и классиков гегелианского учения, в нашем контексте, о форме и содержании украинского правового сознания в особенности, дают нам основу для более полного понимания данной проблемы и разработки ее применительно к практике того или иного конкретно-исторического периода становления и развития украинского правового сознания как в общем, так и отдельно к каждому в особенной, фундаментальной и иных сферах и видах правового искусства, те более, что советский период становления и развития украинского правового сознания и правовой культуры, к сожалению, не является не только достаточно, но и необходимо исследованным как мировой, так и, что является более печальным, отечественно правовой наукой и практикой.

       Что же это такое – правовое искусство?

 Существует множество определений искусства, но ми не нашли ни одного определения правового искусства. Назовем основные идеи и подходы к пониманию этого явления. Во-первых, правовое искусство - это специфический вид духовно-правового отражения и освоения правовой действительности. Следует подчеркнуть:  правовое искусство мы понимаем как официальное, легальное искусство в области правовой деятельности, направленное на формирование нормативно-правовых актов высокого совершенства и руководства владной элитойгосударством на высоком цивилизационном мировом уровне. По идеям  исследователей к определению правового искусства далее добавляем: “имеющий целью формирование и развитие правовой способности человека законодательно преобразовывать правовой мир и самого себя по законам правовой красоты”. Следует заметить, что сам факт существования цели в правовом искусстве является спорным, а понятие правовой красоты - относительным, так как эталон правовой красоты может сильно различаться в разных культурно-правовых традициях (например, в западной и восточной правовых культурах), утверждаться через торжество правового безобразного (И. Босх, А. Дюрер, модернизм и постмодернизм) и даже совсем отрицаться (искусство правового абсурда).

Во-вторых, правовое искусство - это один из найглавнейших элементов и первооснова правовой культуры, в котором аккумулируются художественно-эстетической направленности правовые ценности. В-третьих, это форма чувственно-правового познания мира (наряду с рационально-правовой в науке, интуитивной - в религии). В-четвертых, в правовом искусстве - проявляются творческие способности правового человека (проблема ученого–правоведа, художника-творца). В-пятых, правовое искусство может рассматриваться как процесс идейно-мировоззренческого и нормативно-правового освоения человеком художественно-правовых ценностей, доставляющий ему удовольствие, наслаждение (проблема правового, законодательного восприятия и понимания искусства).

Правовое искусство многогранно, это душа правового человека. Правовое искусство - это богатейший мир прекрасных правовых образов, это полет правовой, законодательный и законотворческой фантазии, это желание понять правовой смысл жизни и человеческого правового бытия, это концентрация правовых творческих сил человека. Правовое искусство - это многоярусные, устремленные ввысь буддийские пагоды, изысканная вязь мусульманских орнаментов, скорбные лики богоматери, глядящие на нас с русских икон... Правовое искусство – это совершенство античных статуй, грандиозность средневековой готики, прекрасные образы ренессансных мадонн, буйство воздуха, света, жизни у импрессионистов, это загадки, которые нам загадывает сюрреализм... Правовое искусство - это величайшие правовые творения, но не просто теоретические, а вопрощенные в «живую» правовую реальность. Если попытаться лаконично определить, что такое правовое искусство, то можно сказать, что это “правовой образ”, созданный актуальным правовым сознанием - образ правового мира и правового человека, переработанный в сознании первичных субъектов правосознания и выраженный им в определенных звуках, красках, формах, произведениях и нормативно-правовых актах. В художественно-правовых образах, сформированных правовым сознанием отражается не только действительность, но и законодательно отделенное мироощущение, мировоззрение широких культурно-правовых эпох. По идеям Л. Толстого, правовое искусство должно создать определенные эмоционально-правовые связи между первичными и вторичными субъектами правового сознания, прежде всего властными, которые «заражают» массовых невластных субъектов правового сознания и правовой культуры. Таким образом, настоящее правовое искусство требует способности объединить всех субъектов правового сознания по каналу ментально-идеологической связи (поэтому важно значения ясности и искренности). По идеям этой эстетической концепции искусства расширяем его критерии именно По его идеям считаем, что понятие правового искусства охватывает любую правовую  деятельность. Однако, подлинное «заражение» не единственный критерий для хорошего правового искусства. Хорошее правовое искусство против вопроса плохого правового искусства развиваем в двух направлениях. Одним из них может правомерно быть концепция о том, что чем сильнее заражение, тем лучше правовое искусство. Другая проблема – проблема предмета правового искусства, по идеям Л. Толстого, приводит нас к изучению вопроса о том, что необходимо  создать эмоционально-правовое ощущение. Хорошее правовое искусство, по его же идеям о легальном искусстве, способствует формированию правового чувства всеобщего братства. Плохое правовое  искусство подавляет такие важные правовые чувства, в нашем контексте – первоисточники кризисного цикла социальной активности правосознания. Правовое (законодательное) искусство владной элиты по-Толстому почти никогда не бывает хорошим, потому что верхний класс полностью потерял истинную основу христианства. Кроме того, по идеям Толстого считаем, что правовое искусство, которое обращается к высшему власному классу представляет такие правовые эмоции, которые свойственны проблемам этого класса. Другая проблема правового искусства состоит в том, что оно воспроизводит, как правило, прошлые модели, прошлые правовые идеалы, и таким образом это неправильно воздействует на формирование современных правовых идей и идеалов.

      Итак,  с диалектической точки зрения форма и содержание исторического и современного украинского правового сознания,  прежде всего — понятия  условно соотносительные: как форма правового сознания не может быть «чистой», а может быть лишь «содержательной», в нашем контексте, идейно структурированной  по основным идеально-ментальным, существенно идентифицированным и верифицированным правовой наукой и иными общественно-гуманитарными науками, артефактам и архетипам ее первичных субъектов, идейно-мировоззренческой формой,  которая регулятивно (периоды развития правового сознания) и арегулятивно (периоды становления правового сознания) сочетает в себе нормативно-правовые начала иной на нее наложенной формы также украиноментального, в том числе и неукраиноментального, но идеологически по закономерностям научной правовой идеологии, правовой теории и методологии структурированной в случае природного становления и развития украинского правового сознания, и структурированной по иным искусственным основаниям в случае неприродного ее становления и развития, связанной неразрывно с законодательным (законотворческим) содержанием, так и последнее не может быть ментально и/или идеологически быть бесформенным: «Содержание как таковое есть то, что оно есть, лишь благодаря тому, что оно содержит в себе развитую форму»  (Гегель, т. I, стр. 224). В таком случае, по известному и безапелляционному в теоретической истинности тезису  Г. Гегеля, как бы в прямом виде,  выводим из него нашу первую аксиому о строгой приоритетности любой  формы украинского правового сознания по сравнению с ее идеологическим содержанием во время всех и каждого в отдельности конкретно-исторических периодов ее развития. В этом смысле снова по его же классическими идеям формируем нашу вторую аксиому о том,  что законодательное (законотворческое)  содержание украинского правового сознания есть не что иное, как переход его правовой формы в знаковое, нормативно-правовое содержание, и теперь уже законодательная,  (законореализованная) форма есть не что иное, как переход правового содержания в законодательную (законотворческую, законореализованную)  форму. Отсюда же и по идеям В.И. Ленина о форме и содержании вообще и о их взаимозависимости в особенности, выводим нашу третью аксиому относительно формы и содержания украинского правового сознания: форма правового  сознания всегда (в том числе и во время периодов ее становления),  законодательно существенна. Законодательная (законореализованная, законотворческая, законоинтерпретированная и законоверифицированная) «ее сущность так или иначе сформирована в зависимости и от (правовой – Ю.Д.) сущности» (Ленин, Философские тетради, стр. 142). Поэтому далее формируем нашу четвертую аксиому: в правовом искусстве как цивилизационном паритете и/или приоритете при тех или иных конкретно-исторических условий становления и развития правового сознания и правовой культуры как показателя окончательного завершения процессов ее развития (низкий, средний, высокий, найвысший циклы социальной активносты, относительная самостоятельность), любая неполнота, незаконченность оформления есть одновременно и ущербность содержания и наоборот — дефектность (маргинальность, абсолютный или относительный характер нормативного регулирования существенных правовых (видовая правовая природа) и общественных (родовая правовая природа)  отношений, в больше мере, как правило, законодательных (законотворческих, законореализованных, законоинтерпретированных и законоперспективизированных) содержаний в текстовом виде нормативно-правовых актов, и в первую очередь Основного Закона – Конституции Украины - выступает и как несовершенство, в свою очередь, правовой формы, учитывая, что любая Конституция любого государаства – это формальная преемственность правового сознания и в правовом сознании. При чем неформальной преемственностью любого национально сориентированного правового сознания, согласно нашим исследовавниям яаляеться ментально структурированная обычная традиционная украинская правовая традиция. Следующая наша аксиома, которая исходит из четвертой: при условии выполнения четвертой аксиомы в практическом правообразовании и правореализации вторичными субъектами правового сознания и правовой культуры именно происходит истинное понимание любого, идейно или неидейно перспективного в смысле рождения новой правовой идеи. Идеи, как цивилизационно адаптированной или заново найденной в философско-правовом [1] и художественном  произведении,  которое будет полным лишь в том случае, если мы поймем его в единстве его актуальной и развивающе приоритетной правовой формы и автентичного законодательного содержания как единства правовой формы и законодательного содержания максимально-приоритетного в каждый конкретно-исторический период становления и развития государственно-правового сознания вообще и государственно-правовой культуры. Это должно соблюдаться при условии сохранения часто повторяющихся обычных украинских правовых традиции во всех (или в большинстве случаях) Основных законах украинского (в том числе и любого, в случае переноса сильной формы украинского правового сознания в иные пространства) государства, когда новый правовой идеал является максимально сконцентрированным содержанием неформальной преемственности в особенности как самого существенного признака качественного формирования всех его преемственностей.

       Продолжая далее, обозначим, что форма и содержание украинского правового сознания и культуры, как правило, функционируют таким образом, что могут взаимопереходить друг в друга, ибо вне друг друга они неполны. «Можно сказать об Илиаде , что ее содержанием является Троянская война, или еще определеннее — гнев Ахилла; это дает нам все и одновременно еще очень мало,   ибо то, что делает Илиаду Илиадой, есть та поэтическая форма, в которой выражено содержание» (Гегель, т. I, стр. 225). Снова Г. Гегель на данном выразительном примере показывает приоритетность формы над содержанием на примере типично правового осознания, в нашем случае, военных как типично переходных в правовом и законодательном выражении, действий. При всем том единство формы и содержания исторического и современного украинского правового сознания — диалектическое единство, противоречивое именно в процессе своего не становления, а развития. Неправильно было бы считать, что идейно-мировоззренческая сфера нормативной формы правового сознания, что более характерно для старого позитивного правоведения и правовой культуры. - пассивно «следует» за законодательным содержанием, как бы идеально «соответствуя» ему (как это имеет место во многих идеях  разных концепции, например, В. Плеханова). По идеям работы В. Ленина «Философские тетради» современная конкуренция законодательного содержания с правовой формой правового сознания и обратно наиболее традиционны кризисному циклу его социальной активности, наименее низкому циклу. В этом плане необходимо сбрасывание правовой формы, переделка законодательного, знаково-текстуального содержания. Такие условия ставил классик в качестве одного из элементов диалектики правового сознания (Философские тетради, стр. 212). 

      Мы также, признавая ведущую роль за законодательным содержанием правового сознания во время периодов его становления, не должны упускать из виду и социальной активности его правовой формы, существенного обратного воздействия ее на содержание в процессах становления. В структуре отдельной формы (возможно, малого коллектива) правоосознания переходной и/или непереходной действительности. отдельного философско-правового произведения, в развитии творчества правоведа и писателя, научно-теоретического  стиля, отрасли права и отраслевого правосознания эта «здравая» конкуренция его содержания с формой и обратно представляет собою самую существенную сторону любого философско-правового произведения и нормативно-правового акта. Таким образом, выводим шестую аксиому по форме и содержанию правового сознания: дополняем диалектическое учение о единстве формы и содержания украинского правового сознания, начиная с низкого цикла и выше ее социальной активности, дополнительным обязательным и ничем не отделимым единством (во время природных путей его формирования) правового сознания с правовой культурой (напоминаем, что в кризисном цикле социальной активности правосознания правовая культура не является полнофункциональной и качественно действующей). В нашем контексте, по вышеизложенным нашим аксиомам по идеям известных классиков диалектики и подходам. нормативно-правовая форма и законодательно-знаково-текстовое содержание украинского правового сознания и культуры является основополагающим как для построения ее теории, определяющей принципы (в нашем контексте – принципы становления и развития украинского правового сознания и культуры) изучения последней, в частности — принципы анализа ее нормативно-правовой формы, так и для ее истории, анализа и углубленного изучения. Вместе с тем наши подходи к изучению украинского правового сознания в обозначенных выше контекстах считаем возможным включить в качестве одного из существеннейших моментов в определение критерия философско-правовых произведений в качестве таких, которые формируют стойкую правовую идею как найглавнейший системный элемент правового сознания и правовой культуры.

         Продолжая далее попытаемся далее зафиксировать формирование наших аксиом касательно форми и содержания украинского правового сознания как типично национального по идеям известных классиков. Новая аксиома: содержанием философиско-правового произведения, научной, художественной и иной литературы (первая видовая природа) является сама действительность (первая родовая правовая природа),  правовая действительность, художественная и иная (вторая родовая правовая природа), первично правоосознанная выдающимися мыслителями – индивидуальными первичными субъектами украинского правового сознания (родовая правовая природа, а их произведения - видовая правовая природа) и осознанная (вторая родовая правовая природа) иным ученым, писателем, крупным общественным деятелем, образно отраженная ими в соответственном произведении (третья видовая правовая природа). При чем само это произведение стает идейным, мировоззренческим, нормативно-правовим, методологическим, научным, теоретическим, идеологическим и иным содержанием для правовых, методологических, научно-художественных, иных произведений, законодательних, нормативно-правовых (законотворческих и иных произведений – третья видовая правовая природа) по сути. При чем, согласно исследованиям, приведенная нами последовательность формирования первой, второй и так далее родовой и видовой правовой природы более характерна для периодов развития правового сознания, а последовательность наоборот – для периодов его же становления. Причем, чем технически и моральнее будет первая родовая правовая природа, тем технически и моральнее будет вторая (и далее) видовая правовая природа и наоборот, - но наш аксиоматический тезис успешнее ( а более строго, при более регрессивно запущенном осмыслении исторической и современной действительности – только так точно) в большей мере (а возможно только в этой мере) срабатывает при природных путях становления и развития любого правового сознания как типично национального. В этом плане, по диалектической терминологии, любая прогрессивная литература (родовая правовая природа) едина со всеми иной литератури (видовая правовая природа) как типичные виды идеологической надстройки, становясь содержанием, например, философско-правового  произведения (т. е. идейно-мировоззренчески оформляясь), познанная ученым и/или писателем действительность, найденные им обобщения получают вид индивидуальных   проявлений общественно и/или правовой жизни — отдельных событий и положений, судеб и переживаний   конкретных персонажей — т. е. воплощаются в художественных, правовых и законодательных образах (т.е. оформляясь в нормативно-правовом отношении) тех или иных актуальных форм правовых сознаний для периодов развития правосознания и наоборот – для периодов становления.

       В философско-правовом, художественном или ином произведении обобщения даны в форме единичных, корпоративных (групповых, коллективых) и типизовано-массовых жизненных фактов, являющимися «живыми» единицами (элементами, компонентами, структурми, системами и конфигурацийными рубежами мест существования и функционирования того или иного правового сознания как типично национального), презентующими  единство определенного закона и/или закономерности украинского правового сознания и правовой культуры и наоборот, эти изображенные и отраженные правовым сознанием и в правовом сознании жизненные факты ценны благодаря тем идейно-мировоззренчеким и нормативно-правовым обобщениям на уровне целостной парадигми приоритетного цикла социальной активности конкретно-историческго правового сознания и соответственной правовой культуры, которые можно не только обнаружить, но и исследовать фундаментальными и прикладными методами, механизмами и технологиями современной украинской правовой науки, в том числе и предложенными с нашей стороны [ 1].  Вне этой своей конкретной жизненной формы правового осознания и само ментально структурированное обобщение знаково-символического содержания (текстового) философско-правового и/или художественно-литературного произведения не может раскрыться с достаточной убедительностью. Это следующая аксиома формы и содержания украинского правового сознания и правовой культуры, изложенная другими словами: приоритетность украинского правового сознания как и любого национального определяется ее не исторической, а реально существующей «живой формой», как правило, но недалеко всегда, формой государственно-правового сознания и формой государственно-правовой культуры, которая является функциональной, начиная с низкого и выше цикла ее социальной активности. Правовое сведение в типично законодательно структурированном содержании   «Илиады», к примеру, к  рассказу о событиях Троянской войны, козацких восстаний историчесеского прошлого потому и не охватывает ее поэтического богатства, что война эта протекает перед воспринимающим «Илиаду», козацких восстаний как конкретная система типично правовых событий и типичных субъктов правового сознания и обычных человеческих отношений, с присущей им многогранностью. Законодательно осознанная образность правового искусства и определяет те специфические особенности идейно-мировоззренческого и нормативно-правового  взаимопроникновения формы и содержания украинского правового сознания и правовой культуры, какие мы находим в типично образцовом философско-правовом и художественном творчестве. Символически-знаковый (нормативно-правовой образ (в принципе) — типическое, ментально структурированное в плоскости законотворчества правоосознанное обобщение, данное в неповторимой, идейно-мировоззренческой и нормативно-правовой индивидуальной конкретности. В этом плане, указывая на достоинства романов М. Каутской, которые типично формировали правовое сознание конкретно-исторической правовой реальности, например, Ф. Энгельс в письме к ней говорит: «Характеры той и другой среды обрисованы с обычной для вас четкостью индивидуализации; каждое лицо — тип, но вместе с тем   и вполне определенная личность, этот, как сказал бы старик Гегель; так оно и должно быть» («Маркс-Энгельс об искусстве», 1937, стр. 161). Это воплощение типических правовых характеров, правовых эмоций и обстоятельств в законодательно осознанных индивидуальных, корпоративных и массовых персонажах, ситуациях,   сюжетах и обусловливает сохранение и приоритетное использование в форме философско-правового, художественного и/или другого иного произведения   чувственно-правовой направленности конкретности правовой жизни  уровня приоритетности источников формирования формальной и неформальной преемственности в правовом сознании и самого правового сознания. И в этом отношении форма философско-правового, литературного  и иного  произведения также оказывается содержательной в прямо и опосредственно  отражательных механизмах форм самой действительности (родова правовая природа) и правовой действительности (видовая правовая природа). Но отдельные компоненты философско-правового, литературного  и иного  произведения — язык, форма, композиция, сюжет и т. д. —  нормативно и идейно-мировоззренчески содержательны постольку, поскольку в них осуществляется целостный методологически верифицированный в любой разноотраслевой форме правового сознания идейный правовой, законодательный,  художественный и иной замысел. Именно этим сохранением форм жизненной конкретности любого правового сознания как типично национального объясняется парадигмальная устойчивость философско-правовых, художественных и иных ценностей, вечность великих произведений правового искусства: в силу стойкой идейно-мировоззренческой и нормативно-правовой образности эти произведения являются столь же неисчерпаемым объектом философско-правового, художественного и иного познания действительности, правовой действительности и эстетического правового восприятия, как и явления самой жизни (родовая правовая природа) и правовой жизни (видовая правовая природа). Следующая аксиома формы и содержания украинского правового сознания согласно идей известных классиков диалктики: сохранение в правовом искусстве конкретных форм жизненных явлений, отраженных в приоритетно актуальных формах украинского правового сознания и с некризисного цикла социальной активности – автентичных регулятивных формах правовой культуры обуславливает (и  обуславливается) всегда (в) конкретно-исторический (ому) реалистический (ому) -  позитивний (ому) характер (е) философско-правовых, художественных и иных произведений, иногда порою даже вопреки идейным позициям автора. Отсюда — возможность известных прежде всего идейно-мировоззренческих противоречий между   нормативным осознанием конкретного известного философа, правоведа, писателя и практикой его философского, правового, художественного и иного творчества. Правовое осознание действительности и правовой действительности всегда связано с более или менее правильным или ложным начальным истолкованием ее ученым, писателем, с оценкой ее, со стремлением так или иначе воздействовать на нее, словом — с проявлением идейно-мировоззренческого и нормативно-правового отношения ученого, писателя к действительности и правовой действительности. Но не всегда такое произведение приводит к тем выводам, к которым хотел бы привести читателя автор: образность философско-правового, художественного и иного творчества принуждает подлинного ученого и/или художника показывать действительность порою не такой, какой он хотел бы ее показать, следуя своим субъективным симпатиям и антипатиям.

           Отдельные системные элементы правовых рефлексий, особенно удаленные от центра формирования правовой идеи – главнейшего системного элемента украинского правового сознания,  формы, будучи тем самым при разных обстоятельствах его становления и развития, отвлечены от целого ее идейно-мировоззренческого образа в приоритетном правовом сознании ее активных субъектов, обычно рассматриваем как философско-правовые и художественные средства. В качестве философско-правовых и художественно-литературных средств для создания образа ученый и писатель располагает средствами языка (родовая правовая природа) и правового языка (видовая правовая природа) и композиции (т. е. соотнесения между собой элементов   произведения для более отчетливого выявления их значимости). Формируем следующую аксиому формы и содержания правового сознания: типично правоосознанное формирование  истинного правового (знаково-символического, законодательного) образа – правовой идеи системного нормотворення регулятивно-правовыми средствами правового сознания осуществляется в письменном нормативно-правовом акте и/или, в большей мере, художественном произведении, ином произведении: 1) описанием свойств, переживаний героя и т. п. при помощи авторской, нормативно-правовой речи; 2) изъявлениями его свойств через его собственную речь, через речь персонажей; 3) раскрытием его свойств в действиях, во взаимодействии с другими персонажами и т. д.  Но ни средства языка, правового языка, ни средства идейно-мировоззренческой и нормативно-правовой композиции сами по себе не могут сущностно  специфически радикально-нормативно и идейно-мировоззренчески влиять на прогрессивность трансгрессивного формирования актуально приоритетного цикла социальной активности правового сознания и культуры.  Это можно объяснить тем, что, фактически, известные традиционные старые средства формирования нового актуального цикла социальной активности украинского правового сознания и культуры как новой формы государственного строительства и нового государства, слабо сами по себе радикализуют художественно-самостоятельную сущность правового сознания, правовой культуры и новой их законодательной сущности, и новая композиция приоритетной современной формы украинского правосознания, а с некризового цикла социальной активности – и правовой культуры, представляются более общими формами правового сознания, выражения и   соотнесения правовых мыслей вообще, а не только в философско-правовом, правовом и /или художественной литературы. Следовательно, сами по себе средства нормативно-правового языка и идейно-мировоззренческой композиции не являются в собственном смысле тем, что мы называем типичной формой правоосознанного и/или художественного освоения мира (родовая правовая природа) и правового мира (видовая правовая природа) в особенности, его традиционного идейно-мировоззренческого и нормативно-правового образного отражения правовым сознанием и в правовом сознании. Поэтому в корне неверна обычная (путающая понятие законодательной (законотворческой) техники с   понятием формы правового сознания) точка зрения на изучение формы правового сознания как на изучение именно средств правового языка и законодательной (законотворческой) композиции, представляемых в виде механической суммы разных правовых (законодательных) приемов. Формируем следующую нашу аксиому формы и содержания украинского правового сознания: анализ средств правового языка и любой (даже каждой) законодательной композиции формы правосознания, а с некризового цикла социальной активности – и правового сознания, самих по себе не есть еще рациональное изучение ее формы; рациональное и прогрессивное изучение формы украинского правового сознания есть изучение идейно-мировоззренческих и нормативно-правовых образов философско-правовых произведений, воплощенных с помощью этих средств и отражающих строго типично и/или атипично правоосознанную автором действительность (родовая правовая природа) и правовую действительность (видовая правовая природа). Но последние, становятся идейно-мировоззренческой, философско-правовой, нормативно-регулятивной, художественной, литературной и иной  формой любого правового сознания и культуры, точнее ее несменными (родовая правовая природа)  и сменными (видовая правовая природа) компонентами в пределах, как правило, но не всегда, одной конкретно-исторической правовой эпохи становления и/или развития правосознания. То есть идейно-мировоззренческими, философско-правовыми, правовыми, законодательными, нормативно-регулятивными, художественными, литературными и иными, переставая быть собственно «средствами» — в своей взаимосвязи и в связи со всем их содержательным целым, формируют найсущественнейшую специфическую и вместе с тем строгую и неизменяемую во все времена функцию — функцию стойкого создания идейно-мировоззренческих (родовая правовая природа)  и нормативно-правовых (видовая правовая природа) его образов. Следующая аксиома по идеям классиков: правовые (законодательные, законотворческие, идеологические и иные), созданные правовым сознанием и в правовом сознании никак не мыслимы вне их языкового, конфигурационного и композиционного обнаружения, но и средства языка, технико-правовой, технико-законодательной конфигурации и композиции получают значение типичной философско-правовой, идейно-мировоззренческой, нормативно-правовой, художественной и иной формы правового сознания как актуальной лишь через созданные посредством них конкретно-исторически приоритетных и общественно (социально, идеологически и т.д.) актуальных регулятивно-нормативных (в первую очередь нормативно-правовых) образов, которые исходят из любой, но идейно сформированной и адаптированной в определенном месте существования и актуального функционирования приоритетной формы традиционного украинского правового сознания идейно-мировоззренческой родовой правовой природы. Мы не воспринимаем непосредственно синтаксического   строя речи философско-правового произведения, нормативно-правового акта, для нас не имеет никакой самостоятельной эстетико-правовой ценности такое, а не иное расположение разделов нормативно-правового акта, глав философско-правового произведения и т. п., — как таковые они просто так не воспринимаемы. Для создания философско-правового, художественного и иного произведения они необходимы, но недостаточны; поэтому взятые сами по себе они не могут быть оценены, т. к. они   получают свой правовой (законодательный (законотворческий) смысл лишь в целом — в правовом образе, в первую очередь текста нормативно-правового акта. Очевидно, что самое создание полноценного правового образа действительности (родова правовая природа) и правовой действительности (видовая правовая природа)  правовым сознанием и в правовом сознании, как окончательно идейно-мировоззренчески конкретного и законодательно законченного отражения определенного жизненного, правового и любого явления, образа или предмета, - возможно лишь на основе глубокого и верного понимания тех жизненных и правовых условий, в которых реально развертываются отражаемые в правовом сознании события, процессы, возникают и развиваются правовые характеры, эмоции и характеристики данной правовой (законодательной) среды. Правовой (законодательный) образ в правовом осознании действительности и правовой действительности лишь тогда может быть убедителен для нас как типичний приоритетный и традиционно оригинальный тип (форма) правового сознания,  когда в нем осуществилось, оформилось «истинное и дельное содержание» (Гегель); наоборот, чем слабее, беднее, ошибочнее представление ученого и/или писателя о данной области правовой жизни, тем произвольнее, случайнее, неубедительнее и созданные правосознанием  образы, характеры. Как в том случае, когда правильные, отвечающие правовой действительности законодательные обобщения правовед не сумел перевести в план конкретного знаково-символического изображения и ввел их в философско-правовое  и/или методологически-правовое произведение в общей, неиндивидуализированной, т. е. ненадлежащей, форме, так и в том случае, когда юрист-практик снабдил изображенные правовые события и характеры свойствами случайными и произвольными, не опирающимися на строгие нормативно-правовые обобщения, мы будем иметь дело с нарушением адекватности и полноценности формы и содержания исторического и современного украинского правового сознания и культуры. В связи с неполным их взаимопереходом отсутствует полновесная, содержательная и немаргинально-правовая форма осознания правовой действительности. Следующая наша аксиома: нарушение принципов единства формы и содержания украинского правового сознания и культуры, существенности формы может явиться результатом различных причин. Оно может быть определено недостаточностью технико-технологического, образовательного и иного мастерства ученого-правоведа, или тяготением над ним уже отживших, как правило, позитивных правовых (законодательных) и /или художественно-литературных, иных существенных общественных традиций. Оно   неизбежно возникает тогда, когда ученый-правовед и/или писатель нарочито подчиняет образную систему философско-правового и иного произведения ложной правовой (законодательной), как правило, идеологически интерпретированной старым позитивным правом и его тенденциями, идущими в разрез с правовой (законодательной) исторической и/или современной действительностью (родовая правовая природа) и правовой действительностью (видовая правовая природа). Во всех таких случаях создаваемая ученым-правоведом и/или писателем новая форма (например, правовые идеи, нормы права, правовые персонажи, ситуации и т. д.) будет де-юре - формой правосознания, чуждой законодательному содержанию, искажающей в определенной мере правовую действительность нормативным ее или непониманием, или де-факто - сознательным нормативным искажением, и неспособной   вместить объективную, в первую очередь, традиционную, ментально структурированную правовую истину. Но и такая форма правового сознания «так мало безразлична для содержания, что она скорее составляет собой само это содержание» (Гегель), но содержание, в котором субъективное правовое начало (идущее от творческой слабости автора или от его идейной ограниченности, консерватизма и т. д.) находится в   противоречии с объективными традиционными элементами правового сознания в общественном сознании. Так осуществляется социальная активность кризисного цикла, производящая ложную действенность ущербной формы, но действенность отрицательного порядка       

         В совершенном философско-правовом,  художественном, скульптурном и ином произведении как творческом содержания актуальной и/или приоритетной формы украинского правового сознания и правовой культуры представлено именно в развитой, полноценной нормативно-регулятивной форме, которую опять-таки необходимо рассматривать как начало активное, т. к. такая форма, в целом и в каждом своем элементе, законодательно содержательна и праворефлексивно эффективна. Новая наша аксиома формы и содержания украинского правового сознания и культуры: эффективность исторических и современных правовых преобразований имеет прямую зависимость от творческого потенциала формы правового сознания, а с некризисного цикла - социальной активности и формы правовой культуры, которые определяют идейно-мировоззрнчески и нормативно-регулятивно социальную и иную активность его содержания.  Ее действенность прежде всего в том, что она, являясь результатом философско-правового, правового, идейно-мировоззренческого, художественного и иного освоения действительности (родовая правовая природа) и правовой действительности (видовая правовая природа) ученым-правоведом и/или писателем, тем самым становится и путем идейно-идеального познания действительности и ее любого содержания вторичным субъектом и/или читателем. Следующая наша асксиома: чем характернее,   убедительнее и четче, яснее в своем идейно-мировоззренческом значении персонажи, разные правозаконодательные ситуация, композиция и конфигурация правового сознания, связанная с ее местом расположения, функционирования и возможными специальными местами, связанными с переносами правового сознания в иные места своего существования и функционирования, язык философско-правового и иного произведения, т. е. чем совершеннее его форма, тем полнее осуществляется содержательность философско-правового, правового, иного произведения, его познавательная функция. Вместе с тем нормативное  познание правовой действительности, законодательное освоение ее есть и регулятивное отношение к ней средствами правоосознанного ее освоения, ее идейно-мировоззренческая и нормативно-правовая оценка, стремление правомерно воздействовать на нее. Так, например, по идеям конспекта «Науки логики» Гегеля В. И., известным идеям В.И. Ленин о соотнесении идеи, содержания и формы правовых рефлексий, выводим следующую аксиому формы и содержания украинского правового сознания и правовой культуры: правовая идея (читай: познание правовой природы и правовой идеи человека, определенной корпоративной группы людей, большой массы людей, объединенной одной правовой идеей) есть законодательное (законотворческое)  совпадение (согласие) правового понятия и   правовой объективности (законодательное общее). Это во-первых. Во-вторых, правовая идея есть правовое (законодательное) отношение для себя правозаконодательной сущей (= якобы самостоятельной сути) субъективности (=человека) и его правового сознания к отличной (от этой правовой идеи) объективности. Правовая, законодательная и иная субъективность есть стремлением ограничить, уменьшить или, в крайней мере уничтожить это отделение (правовой идеи от правового объекта)» (Философские тетради, 1936, стр. 187). Эти положения целиком относятся и к содержанию философско-правового, художественного, иного произведения. Следующая аксиома: в этом смысле действенность содержательной формы философско-правового произведения как методологичекого по отношению к формообразованию правовых рефлексий и актуальных форм правового сознания исходит далеко не во вторую и, конечно же, ни в коем случае не в последнюю  очередь, от субъективного начала правового и законодательного творчества. Причем эта  субъективность в реалистическом правовом искусстве совпадает (относительно, по относительной самостоятельности правового сознания) с  объективной правовой реальностью. Разноисточниковое единство формы и содержания украинского правового сознания является, следовательно, необходимым условием философско-правового, художественного и иного произведения, хотя и недостаточным, так как и при наличии его остается еще основной вопрос — оценка самого законодательного содержания с точки зрения объемности и полноты отображения действительности (родовая правовая культура) и правовой действительности (видовая правовая природа), значимости его жизненной, правовой и законодательной правды. В зависимости от ответа на этот   вопрос мы и даем оценку философско-правового, правового, художественного и иного правового произведения с точки зрения автентичного отображения правовой реальности средствами правового сознания в нормативно-правовой реальности и идейно-мировоззренческой его идеальности уже как во всем объеме произведения, так и в каждом его разделе и теме. Из сказанного ясно, насколько сложен вопрос об обусловленности философско-правовой, правовой, художественной и иной формы украинского правового сознания, специфика которой связана и с идейно-мировоззренческой и нормативно-правовой природой отражаемых явлений, и с качеством самого правового и правоотраженного мировоззрения и философско-правового, правового, методологически-правового, художественного и иного метода ученого-правоведа, художника и писателя, и с  своеобразием идейно-мировоззренческих и нормативно-правовых средств данного правового искусства (в нашем случае — правового языка). Рассматривая форму правового сознания как переход его законодательного (законотворческого) содержания в правовую форму, а содержание понимая как законоосознанную, идейно-мировоззренчески осмысленную ученым-правоведом и/или писателем действительность и правовую действительность, мы тем самым приходим к выводу об относительной объективности философско-правовой, художественной и иной формы украинского правового сознания, добавим: во время периодов становления украинского правового сознания и правовой культуры, т. е. обусловленности ее   нормативным характером изображаемого правового объекта в той мере, в какой мы находим в философско-правовом, правовом, художественном и ином произведении   «совпадение (согласие) правового понятия и законодательной (законотворческой) объективности», другими словами — в той мере, в какой ученый-правовед и/или писатель приближается к правильному и полному философско-правовому и художественному освоению законодательно изображаемых явлений (родовая правовая природа) и правовых явлений (видовая правовая природа). Так типический правовой образ, как индивидуальный жизненный и правовой характер субъектов правового сознания, через который как бы просвечивает содержащееся в нем идейно-мировоззренческие и нормативно-правовые обобщения относительно создавшей его правозаконодательной среды, в своем строении, т. е. своим правомерным поведением, законодательным   развитием и т. д., должен отвечать свойствам данной правозаконодательной среды, обобщаемой в нем ученым-правоведом и/или писателем, иначе его правовые черты будут случайны, произвольны, внеположны законодательному содержанию и тем самым несущественны, идейно-мировоззренчески и нормативно-правово невесомы. В этом смысле творческая свобода ученого-правоведа в обрисовке создаваемых им разных, например, типов (форм) правового сознания есть осознанная необходимость; нормативность его философско-правовых, правовых, методологически-правовых произведений в одинаковой мере страдает как от рабского копирования правовой (законодательной) действительности (бедности обобщения), так и от   произвольного отрыва от нее. То же надо сказать и о сюжете философско-правового произведения, о данных в нем типичных и нетипичных ситуациях, в их правовом, маргинально-правовом и ином отношении к тем правовым и неправовым событиям и обстоятельствам   действительности, которые в них отражены. Показывая определенные правозаконодательные процессы, явления жизни, ученый-правовед и/или писатель отсюда именно и черпает те ситуации и события, образное обобщение которых и представляет собой определенный правовой сюжет и/или определенную отраслевую правовую ному и/или норму правового сознания, культуру, закона, морали или другую иную регулятивную норму. Этим определяется и типично правовая взаимосвязь любых персонажей и сюжета философско-правового, художественного и иного произведения. Как ни понимать и ни определять сюжет, очевидно, что он представляет собой систему идейно-мировоззренческих (родовая правовая природа) и нормативно-правовых (видовая правовая природа) событий, в которых через свойства форм правового сознания как его регулятивных функций  обнаруживаются радикальные и нерадикальные свойства данных  правовых характеров. Правовой человек обнаруживается в правовом (законодательном) действии. Ученый-правовед и/или писатель, ставя персонажей в определенные правовые (неправовые) ситуации, раскрывает определенные черты правовых эмоций, характеров, чувств. И с другой стороны, отражая определенное правовое событие, ученый и/или писатель должен дать соответствующий круг персонажей — участников этих событий. Таким образом правовой  сюжет (как это было показано еще Гегелем) неразрывно взаимосвязан с правовым характером и обязательно с правовыми эмоциями как первоисточникми девиаций в любом правовом сознании. Героический положительный правовой характер будет обнаруживаться и в правовых событиях напряженных и ответственных, в которых выявятся его основные правовые (законодательные, идеологически и иные) черты как именно типические. И обратно, крупные правовые события требуют показа значительных правовых персонажей, больших чувственно-правовых переживаний, волевых усилий и т. д. Произвол в области правовых событий, происходящих с героем, или наоборот, произвол в обрисовке персонажей — участников определенного правового события — ведет к неубедительности правового образа, нормы права, т. е. в конечном счете к философско-правовой, идейно-мировоззренческой, нормативно-правовой, художественной и иной незавершенности философско-правового и иного произведения.

          В совершенном философско-правовом,  художественном, скульптурном и ином произведении как творческом содержания актуальной и/или приоритетной формы украинского правового сознания и правовой культуры представлено именно в развитой, полноценной нормативно-регулятивной форме, которую опять-таки необходимо рассматривать как начало активное, т. к. такая форма, в целом и в каждом своем элементе, законодательно содержательна и праворефлексивно эффективна. Новая наша аксиома формы и содержания украинского правового сознания и культуры: эффективность исторических и современных правовых преобразований имеет прямую зависимость от творческого потенциала формы правового сознания, а с некризисного цикла - социальной активности и формы правовой культуры, которые определяют идейно-мировоззрнчески и нормативно-регулятивно социальную и иную активность его содержания.  Ее действенность прежде всего в том, что она, являясь результатом философско-правового, правового, идейно-мировоззренческого, художественного и иного освоения действительности (родовая правовая природа) и правовой действительности (видовая правовая природа) ученым-правоведом и/или писателем, тем самым становится и путем идейно-идеального познания действительности и ее любого содержания вторичным субъектом и/или читателем. Следующая наша асксиома: чем характернее,   убедительнее и четче, яснее в своем идейно-мировоззренческом значении персонажи, разные правозаконодательные ситуация, композиция и конфигурация правового сознания, связанная с ее местом расположения, функционирования и возможными специальными местами, связанными с переносами правового сознания в иные места своего существования и функционирования, язык философско-правового и иного произведения, т. е. чем совершеннее его форма, тем полнее осуществляется содержательность философско-правового, правового, иного произведения, его познавательная функция. Вместе с тем нормативное  познание правовой действительности, законодательное освоение ее есть и регулятивное отношение к ней средствами правоосознанного ее освоения, ее идейно-мировоззренческая и нормативно-правовая оценка, стремление правомерно воздействовать на нее. Так, например, по идеям конспекта «Науки логики» Гегеля В. И., известным идеям В.И. Ленин о соотнесении идеи, содержания и формы правовых рефлексий, выводим следующую аксиому формы и содержания украинского правового сознания и правовой культуры: правовая идея (читай: познание правовой природы и правовой идеи человека, определенной корпоративной группы людей, большой массы людей, объединенной одной правовой идеей) есть законодательное (законотворческое)  совпадение (согласие) правового понятия и   правовой объективности (законодательное общее). Это во-первых. Во-вторых, правовая идея есть правовое (законодательное) отношение для себя правозаконодательной сущей (= якобы самостоятельной сути) субъективности (=человека) и его правового сознания к отличной (от этой правовой идеи) объективности. Правовая, законодательная и иная субъективность есть стремлением ограничить, уменьшить или, в крайней мере уничтожить это отделение (правовой идеи от правового объекта)» (Философские тетради, 1936, стр. 187). Эти положения целиком относятся и к содержанию философско-правового, художественного, иного произведения. Следующая аксиома: в этом смысле действенность содержательной формы философско-правового произведения как методологичекого по отношению к формообразованию правовых рефлексий и актуальных форм правового сознания исходит далеко не во вторую и, конечно же, ни в коем случае не в последнюю  очередь, от субъективного начала правового и законодательного творчества. Причем эта  субъективность в реалистическом правовом искусстве совпадает (относительно, по относительной самостоятельности правового сознания) с  объективной правовой реальностью. Разноисточниковое единство формы и содержания украинского правового сознания является, следовательно, необходимым условием философско-правового, художественного и иного произведения, хотя и недостаточным, так как и при наличии его остается еще основной вопрос — оценка самого законодательного содержания с точки зрения объемности и полноты отображения действительности (родовая правовая культура) и правовой действительности (видовая правовая природа), значимости его жизненной, правовой и законодательной правды. В зависимости от ответа на этот   вопрос мы и даем оценку философско-правового, правового, художественного и иного правового произведения с точки зрения автентичного отображения правовой реальности средствами правового сознания в нормативно-правовой реальности и идейно-мировоззренческой его идеальности уже как во всем объеме произведения, так и в каждом его разделе и теме. Из сказанного ясно, насколько сложен вопрос об обусловленности философско-правовой, правовой, художественной и иной формы украинского правового сознания, специфика которой связана и с идейно-мировоззренческой и нормативно-правовой природой отражаемых явлений, и с качеством самого правового и правоотраженного мировоззрения и философско-правового, правового, методологически-правового, художественного и иного метода ученого-правоведа, художника и писателя, и с  своеобразием идейно-мировоззренческих и нормативно-правовых средств данного правового искусства (в нашем случае — правового языка). Рассматривая форму правового сознания как переход его законодательного (законотворческого) содержания в правовую форму, а содержание понимая как законоосознанную, идейно-мировоззренчески осмысленную ученым-правоведом и/или писателем действительность и правовую действительность, мы тем самым приходим к выводу об относительной объективности философско-правовой, художественной и иной формы украинского правового сознания, добавим: во время периодов становления украинского правового сознания и правовой культуры, т. е. обусловленности ее   нормативным характером изображаемого правового объекта в той мере, в какой мы находим в философско-правовом, правовом, художественном и ином произведении   «совпадение (согласие) правового понятия и законодательной (законотворческой) объективности», другими словами — в той мере, в какой ученый-правовед и/или писатель приближается к правильному и полному философско-правовому и художественному освоению законодательно изображаемых явлений (родовая правовая природа) и правовых явлений (видовая правовая природа). Так типический правовой образ, как индивидуальный жизненный и правовой характер субъектов правового сознания, через который как бы просвечивает содержащееся в нем идейно-мировоззренческие и нормативно-правовые обобщения относительно создавшей его правозаконодательной среды, в своем строении, т. е. своим правомерным поведением, законодательным   развитием и т. д., должен отвечать свойствам данной правозаконодательной среды, обобщаемой в нем ученым-правоведом и/или писателем, иначе его правовые черты будут случайны, произвольны, внеположны законодательному содержанию и тем самым несущественны, идейно-мировоззренчески и нормативно-правово невесомы. В этом смысле творческая свобода ученого-правоведа в обрисовке создаваемых им разных, например, типов (форм) правового сознания есть осознанная необходимость; нормативность его философско-правовых, правовых, методологически-правовых произведений в одинаковой мере страдает как от рабского копирования правовой (законодательной) действительности (бедности обобщения), так и от   произвольного отрыва от нее. То же надо сказать и о сюжете философско-правового произведения, о данных в нем типичных и нетипичных ситуациях, в их правовом, маргинально-правовом и ином отношении к тем правовым и неправовым событиям и обстоятельствам   действительности, которые в них отражены. Показывая определенные правозаконодательные процессы, явления жизни, ученый-правовед и/или писатель отсюда именно и черпает те ситуации и события, образное обобщение которых и представляет собой определенный правовой сюжет и/или определенную отраслевую правовую ному и/или норму правового сознания, культуру, закона, морали или другую иную регулятивную норму. Этим определяется и типично правовая взаимосвязь любых персонажей и сюжета философско-правового, художественного и иного произведения. Как ни понимать и ни определять сюжет, очевидно, что он представляет собой систему идейно-мировоззренческих (родовая правовая природа) и нормативно-правовых (видовая правовая природа) событий, в которых через свойства форм правового сознания как его регулятивных функций  обнаруживаются радикальные и нерадикальные свойства данных  правовых характеров. Правовой человек обнаруживается в правовом (законодательном) действии. Ученый-правовед и/или писатель, ставя персонажей в определенные правовые (неправовые) ситуации, раскрывает определенные черты правовых эмоций, характеров, чувств. И с другой стороны, отражая определенное правовое событие, ученый и/или писатель должен дать соответствующий круг персонажей — участников этих событий. Таким образом правовой  сюжет (как это было показано еще Гегелем) неразрывно взаимосвязан с правовым характером и обязательно с правовыми эмоциями как первоисточникми девиаций в любом правовом сознании. Героический положительный правовой характер будет обнаруживаться и в правовых событиях напряженных и ответственных, в которых выявятся его основные правовые (законодательные, идеологически и иные) черты как именно типические. И обратно, крупные правовые события требуют показа значительных правовых персонажей, больших чувственно-правовых переживаний, волевых усилий и т. д. Произвол в области правовых событий, происходящих с героем, или наоборот, произвол в обрисовке персонажей — участников определенного правового события — ведет к неубедительности правового образа, нормы права, т. е. в конечном счете к философско-правовой, идейно-мировоззренческой, нормативно-правовой, художественной и иной незавершенности философско-правового и иного произведения.

            Из наших умовыводов последней аксиомы о соотношении разных сторон правового языка, которые находятся в единстве и функционируют лишь через формообразование единого идейно-мировоззренческого, нормативно-правового, художественного и иного целого. Это вполне очевидно по отношению к правовому  языку, прямо структурованому правовым сознанием самого автора. Так, например, различие правового языка М. Горького и А. Белого определяется как идейно-мировоззренческая разница тех жизненных и правовых явлений, целеположеных в основы их правовых сознаний, которые  каждый из них ставит как в центре своего внимания, так и диаметральной противоположностью их образных философских, нормативно-правовых и художественных методов, их понимания правовой действительности и идейно-мировоззренческого и нормативно-правового отношения к ней. Но то же следует сказать и о правовом  языке персонажей. Конечно, язык Ленского и язык Собакевича различается так же, как различаются диалекты соответствующих общественных кругов, имеющих разные формы правовых сознаний. Однако в прямой речи Собакевича Н. Гоголь не только отражает правовое сознание и правовой язык соответствующих людей, но и дает разоблачение присущей этим людям ложно законоосознанной грубости и ограниченности, используя свое право и правосознание художника на преувеличение, на подчеркивание наиболее типично характерных и   наиболее отталкивающих черт правового осознания реальной действительности. В правовом языке персонажей, следовательно, также просвечивает относительно правильное (или ошибочное) идейно-мировоззренческое обобщение писателем  нормативно-правовых требований реального правового языка соответствующих общественных кругов, правового сознания, морали и правовой культуры. И здесь рабское копирование тех или иных языковых юридических фактов или, наоборот, беспредметное формалистическое экспериментаторство и словоизобретательство разрушают законодательную сущность и содержательность любого правового языка, подменяют полноценную философско-правовую, правовую, методологически-правовую, художественную и иную форму внешне эффектными технико-законодательными и иными приемами. В этом смысле определение правовой и иной литературы как «искусства правового слова»  требует дальнейшего уяснения механизмов творческого формирования той или иной формы правового сознания, т. к. правовое искусство писателя в области правового языка не имеет самодовлеющего значения, а есть типично традиционное искусство создания правового образа средствами правового и неправового языка. Именно в связи с мастерством этого правомерного преобразования правового языка в правовой образ, правовой язык юридической, философской,   художественной и иной литературы играет огромную воспитательно-правовую роль в смысле идейно-мировоззренческого развития общественной, языковой, правовой и законодательной культуры. Учитывая не только лексику правового (юридического) языка, но и его конкретную эмоиионально-правовую выразительность, типично реализующуюся в интонациях, паузах, синтаксическом строе правовой речи и т. д., мы можем вскрыть эти же, фактически, нормативно-правовые закономерности в таких, казалось бы, застывших языковых правовых  формах как многочисленные виды стихотворной и иной речи. В качестве иллюстрации достаточно привести хотя бы сопоставление регулятивного строя поэтической речи Маяковского и Блока. Новая наша аксиома формы и содержания украинского правового сознания: единство и противоположность формы и содержания украинского правового сознания, острая или мягкая конкуренция законодательного (письменного, знаково-символического) содержания с идейно-мировоззренчекой, идеально совершенной и/или несовершенной правовой, праворефлексивной и/или маргинально-правовой формой и обратно могут быть обнаружены с необходимой полнотой лишь в процессе правового, правоосознанного, художественного, литературного и иного развития, в процессе развития правового, законодательного (юридического) стиля, жанра, творческого роста ученого-правоведа и/или писателя. Наиболее полно обозначенные процессы развития виявляются, реализуются и верифицируются в періодиальных конкретно-исторических процессах развития украинского правового сознания и правовой культуры. Без учета таких факторов, как правовая и законодательная (законотворческая) традиция, правовое и законодательное влияние, правовая литература, правовая  учеба. Вне связи с историей правового языка не может быть до конца раскрыта историческая и современная диалектика формы и содержания украинского правового сознания и украинской правовой культуры, в истории правовой литературы, и в отдельных ее философско-правовых и иных произведениях. Философско-правовые, художественные, литературные и иные приоритетные формы или отдельные их элементы украинского правового сознания и украинской правовой культуры, длительно сложившиеся на основе определенных философско-правовых, философских, правовых, художественных и иных методов и отвечавшие определенным стилям становления и развития украинского правового сознания, порою очень часто сохраняются в порядке правовой, культурной, художественной, литературной и иной  традиции,   становящейся стеснительной, но не всегда сразу преодолеваемой. Соотношение формы и содержания украинского правового сознания в таких случаях значительно осложняется острой конкуренцией и взаимовлиянием традиционных и новых элементов украинского правового сознания и украинской правовой культуры, а следовательно — не все элементы правоосознанной формы  соответствующих философских, правовых, философско-правовых и иных произведений с одинаковой необходимостью вытекают из существа их содержания. Выдвижение, в результате общего хода определенного конкретно-исторического развития украинского правового сознания, новых правовых (законодательных) тем, вопросов и идей вызывает законодательную (законотворческую) необходимость преодоления старых правовых, маргинально-правовых и неправовых  форм украинского правового сознания и   создания новых. Процесс этот может быть более или менее быстрым или заторможенным, но в том или ином виде он всегда налицо в периоды возникновения новых правовых, законодательных, идейно-мировоззренческих, нормативно-правовых и иных течений, методов, стилей, жанров, что более остро происходит в периодах развития украинского правового сознания. Более полное проникновение ученых-правоведов, художников и писателей в существо нового законодательного содержания той или иной актуальной формы  правового сознания приводит в результате к созданию ими новых форм правового сознания, определяемых этим содержанием. Любое правовое, законодательное (законотворческое), художественное, литературное и иное направление развития украинского правового сознания и украинской правовой культуры, ее стиль, жанр тогда лишь и получают свое классическое выражение. Так осуществляется ведущая роль его законодательного (законотворческого) содержания. Было бы ошибочным предполагать возможность обратного   соотношения — возможность развития формы правового сознания при деградации законодательного (законотворческого) содержания. Г. В. Плеханов, например,   приводит в качестве примеров, якобы подтверждающих такого рода соотношения, правовое искусство импрессионистов в живописи или поэтов-символистов. Г.В. Плеханов, однако, надо полагать, скорее делает здесь большую ошибку, принимая за развитие типично правовой  художественной формы правового осознания действительности неправомерную гипертрофию отдельных ее элементов, таких, как ритм, инструментовка и т. п.  Ясно, однако, что в правовом искусстве такого рода с деградацией законодательного содержания правосознания связана и   деградация формы правового сознания как художественно полноценного образно-правового отражения правовой действительности в ее существенных и значительных проявлениях. Таким образом, историческое и современное диалектическое уяснение единства исторической и современной формы и содержания украинского правового сознания раскрывает внутреннее единство различных сторон философско-правового, правового, идейно-мировоззренческого, нормативно-правового,  художественного  и иного, типично правоструктурированного и/или законодательно опосредствованного правового (законодательного)   творчества, позволяет монистически подойти к анализу любого правового, философско-правового, философского и иного произведения как типичного разноисточникового содержания украинского правового сознания, рассматривая все его стороны с точки зрения их прежде всего исторической типичности содержательности. Само определение специфики, к примеру, украинского правового творчества и является по существу определением его как единства формы и содержания украинского правового сознания; в этом смысле определение форма и содержание украинского правового сознания  в литературе необходимо переходит в учение о правовом образе как традиционной специфике украинской правовой литературы. Принципы   анализа украинского философско-правового, философского, правового, художественного и иного произведения определяются тем пониманием, которое мы вкладываем в понятия формы и содержания украинского правового сознания и  украинской правовой культуры. В нашем контексте такими принципами, к примеру, в таком отношении, правомерно могут быть принципы и закономерности становления и  развития украинского правового сознания. Понятно, что учение о форме и содержании украинского правового сознания, давая новую базу для построения теории правовой литратуры, в то же время может быть раскрыто и развито только на историческом материале становления и разития украинского правового сознания, ибо конкретное качество его правовой образности, правовых характеров, емоций,  правового сюжета, языка и т. д. всегда будет представлять собой переменную величину становления и развития украинского правового сознания в зависимости от своеобразия той конкретно-исторической действительности, которая будет лежать в основе данных философско-правовых, правовых, философских, художественных, литературных форм украинского правового сознания и украинской правовой культуры. Отсюда учение о единстве формы и содержания украинского правового сознания является основополагающим для становления научной истории правовой литературы и для прогрессивной литературной  критики, которые, только опираясь на него, смогут дать целостный и глубокий анализ любого правового, философско-правового, философского, художественного, литературного и иного произведения как разноисточникового содержания украинского правового сознания. Так, к примеру, проблема формы и содержания правового сознания прошлой в советской правовой литературе разрешалась в тех общественных условиях, которые определяли возможность наиболее полного осуществления единства формы  содержания на основе метода социалистического реализма. Отдельно хотелось бы использовать известные идеи про тезис о советском искусства, «социалистического по своему содержанию и национальной по форме культуры, которая превращается «в одну общую социалистическую (и по форме и по содержанию) культуру с одним общим языком…» (И.В. Сталин. «Марксизм и национально-колониальный вопрос», М., 1937,  стр. 194—195), но уже в другой статье, потому что это очень объемная и содержательная  отдельная тема.

      Фо́рма и содержа́ние украинского правового сознания - базовые юридические и литературоведческие понятия, позволяющие разграничить внешнюю и   внутреннюю стороны юридического, литературного и иного произведения. Необходимо иметь в виду, что,   говоря о форме и содержании украинского правового сознания, мы имеем дело с научными абстракциями; в реальном философско-правовом, литературном и ином произведении форма и содержание существуют в единстве. Расчленить их можно только умозрительно, в ходе анализа, но при этом следует помнить об условности подобной операции. Никакой «чистой» формы без содержания правового сознания, как давно известно, не существует, так же,  как не может быть содержания, взятого вне формы. В современном правоведении в литературоведении отношения формы и содержания не являются предметом актуальных научных дискуссий, но до сих пор сохраняют своё значение прежние споры об отношениях этих категорий. Для одних погружение в содержание позволяет обнаружить форму: «кажущееся содержание есть лишь порядок в расчленении формы» (А. Белый), поэтому «постигать содержание значит разлагать смутно заданную материю в идеальную формальность» (Г. Шпет). Другие предлагают, «говоря о созданиях поэзии, переставить значение этих слов. То, что обычно называется формой в поэзии, есть, в сущности, ее “содержание”, а то, что называется содержанием (сюжет, мысли, образы), – только “форма”» (В. Я. Брюсов). Для третьих при переносе акцента с проблемы познания на ценностный  мир правовой и художественная форма противопоставляется внешнему упорядочению законодательного, словесного и иного правового (законодательного) материала: с помощью формы правового сознания правовая личность в правовом мире «занимает ценностно-правовую позицию вне (законодательного – Ю.Д) содержания», что «делает возможным завершение и вообще осуществление всех   эстетических функций формы по отношению к содержанию» (М. М. Бахтин). Четвёртые утверждают, что «любая художественная форма есть… не что иное, как   отвердевшее, опредметившееся художественное содержание» (Г. Гачев, В. Кожинов). Отсутствие единодушия в подходах говорит о том, что в решении этого   вопроса поставить точку практически невозможно. Единственное, в чём солидарны   большинство авторов, – это в том, что «мы не можем подойти к содержанию…   произведения иначе, как через его форму» - последняя наша аксиома форми и содердания украинского правового сознания  (Гаспаров М.   Литература и язык. Современная иллюстрированная энциклопедия. — М.: Росмэн, 2011. – 325 с.)

        Форма и содержание — это философские,  философско-правовые, и в то же время – типично правовые категории, во взаимосвязи которых  содержание, будучи определяющей стороной целого, представляет совокупность частей (элементов) предмета и их взаимодействий между собой и с другими предметами, а форма есть внутренняя организация содержания. Содержание -  определяющая сторона целого, совокупность его частей; форма способ существования и выражения содержания. Форма («одежда») — содержания, наружный вид,  внешние очертания предмета.  Форма — (лат. forma), 1) внешнее очертание, наружный вид, контуры предмета.   2) Внешнее выражение какого либо содержания. 3) Установленный образец чего-либо (например, написать отчёт по форме). 4) Приспособление для придания чему-  либо определенных границ и очетаний (Толковый словарь Ушакова). Таким образом, видно, что форма и содержание украинского правового сознания и украинской правовой культуры нуждаются во многих разноаспектных исследованиях.

        2. НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ТА ДЖЕРЕЛА УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ ТА КУЛЬТУРИ ЗА КОНКРЕТНО-ІСТОРИЧНИХ ПЕРІОДІВ  СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ З ПРІОРИТЕТАМИ СТАНОВЛЕННЯ. Поглиблюючи  наші знання про становлення й розвиток української правової свідомості та культури за історичних часо-просторів, слід акцентувати увагу  на тому, що другий основний період розвитку українського права, це період, коли його  джерелами були українська звичаєва правова свідомість, культура, українські звичаї і закон (IX-XIII ст.) – другий період становлення й розвитку української правової свідомості та культури. Українська правова свідомість, правова культура та прово у період існування української держави – Київської Русі. Нагалаємо, що перший період розвитку українського права – тривалий період усної правової творчості (за нашими підрахунками – приблизно 32000 років,  період, коли його джерелами були світова та українська свідомість, культура, українська звичаєва та світова правова свідомість, культура, українські та світові звичаї (до ІХ ст.) – перший період становлення й розвитку української правової свідомості та культури. Це період домінування усних правових норм свідомості, культури, самосвідомості, правової свідомості та культури. Третій період розвитку українського права – становлення й розвитку української звичаєвої правової свідомості, культури, звичаєвого та теоретичного права тривав з XIV-середини XVII ст. Це був хронологічний період або конкретно-історична епоха становлення й розвитку української правової свідомості та культури, коли актиавно відбувались процеси толератного застосування української звичаєвої правової свідомості, культури, світового звичаєвого права і польсько-литовського за­конодавства. Це час активного формування типових найвідомівших атрефактів тв архетипів української правової свідомості та культури. Четвертий період розвитку укранського права або становлення й розвитку української правової свідомості та культури -  це період розвитку і застосування загального права і національного законодавства з елементами української правової свідомості та культури (середина XVІІ-XVI1I ст.).  П’ятий період розвитку українського права, - це п’ятий період становлення й розвитку української правової свідомості та культури, за якого домінували розвиткові пріоритети закону як джерела права (XIX-початок XX ст.).  Які ж відомі артефакти та архетипи типової української правової свідомості та культури сфіормувались за цей період?

          В кінці XVIII ст. у результаті трьох поділів Польщі (1772 р., 1793 р., 1795 р.) до Росії відійшла значна частина Правобережної України. Переможні війни проти Туреччини дали можливість Росії закріпитися на півдні України. У1781 р. колишню територію Української держави (Гетьманщину) було поділено на Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва. У 1796 р. Павло І скасував намісництва і відтворив в Україні губернії: Малоросійську з центром у Чернігові, Київську, Подільську, Харківську та Новоросійську. У 1802 р. Новоросійську гу­бернію було поділено на Миколаївську (з 1812 р. Херсонська), Катери­нославську та Таврійську губернії. Такий адміністративно-територіаль­ний поділ з незначними змінами існував в Україні аж до 1917 року. Ліквідація Української держави та поширення російської систе­ми адміністративного управління на українські землі спричинило і поширення російської системи права, джерелом якого був закон, що виходив від верховної (царської) влади Російської імперії.В «Основних законах Російської імперії» від 1802 р. зазначало­ся: «Імперія Російська управляється на твердій основі позитивних законів, установ і статутів, що виходять від самодержавної влади» (арт. 47). «Основні закони» забороняли суддям обґрунтовувати свої постанови звичаєм (арт. 69). Робився виняток у застосуванні місце­вих правових звичаїв - коли це було передбачено, а саме: стосовно чужеродців і селян. Тому у деяких українських губерніях діяла час­тина норм Литовського статуту, що втратила характер закону і мала характер звичаєвого права.Деякі зміни сталися у виданих в 1864 р. Судових статутах. У статуті цивільного судочинства, зокрема, зазначалося: «При прий­нятті рішення мировий суддя може... керуватися загальновідомими місцевими звичаями, але тільки у тому випадку, коли застосування місцевих звичаїв дозволяється саме законом, або у випадках, що по­зитивно не вирішуються законом» (арт. 130).Згодом статтю 130 було замінено статтями 9 і 10, у яких усі су­дові установи (не тільки мирові судді) зобов'язані були «вирішувати справи у відповідності з точним розумінням діючих законів, а у ви­падку неповноти, неясності, недостатку або протиріччя - базувати рішення на загальному смислі законів». Подібне закріплено і у  законі від 29 грудня 1889 р. стосовно міських судців, земських на­чальників та в торговельному статуті: «Рішення комерційних судів базуються на законах; у тих же випадках, коли відсутні точні і зро­зумілі закони, дозволяється брати за основу торговельні звичаї і рішення (судові), у тому ж суді прийняті і котрі набрали повної чин­ності» (арт. 1724, т. XI, ч. 2). Із зазначеного можна зробити висновок про те, що джерелом права Росії був закон, а звичай лише в окремих випадках мав харак­тер субсидарного, доповнюючого джерела права. Звичай, як джерело права, визнавався лише при розгляді дрібних справ, де сторонами були селяни або чужородці - чуваші, череміси, якути, вотяки, киргизи, татари, буряти, гірські народи Кавказу.Суспільні відносини в Україні регулювалися суто російським законодавством. Зокрема це стосується прав і привілеїв української шляхти та старшини, яка прагнула перейти у стан російських дво­рян. Для такого переходу необхідно було довести своє шляхетне по­ходження з польської доби, або ж виставити дванадцять свідків сво­го «благородного способу життя». Перехід у дворянський стан української старшини було завершено тільки у 1835 р. Всі ті, хто довів своє шляхетне походження, перейшли до стану дворян. Дворя­нами стали також бунчукові та військові товариші. Дворянського стану не набули значкові товариші. Тим самим було остаточно про­ведено межу між верхівкою та рядовими козаками. Але козаки про­довжували залишатися окремим станом, який мав свої окремі привілеї, права, закріплені у «Зводі законів Російської імперії». З цього стану у майбутньому походили так звані різночинці -інтелігенція, духовенство.Українська старшина, яка набула російського дворянського стану, закріпила за собою земельні маєтності та селян, що сиділи на цій землі. Найбільше було дворян-українців на Лівобережній Україні. Сто­совно ж Правобережної України, то тут дворянського стану набула польська шляхта. Статистичні дані за 1838 р. показують, що у Київській, Подільській та Волинській губерніях нараховувалось сто тисяч дворян виключно польської національності. Вони мали 4 200 000 українських селян-кріпаків. Після поразки польського по­встання 1830 р. на Правобережній Україні інтенсивно поширювалось землеволодіння російських дворян. Таким чином, верхівка українсько­го суспільства була в основному іноземного походження або ж, як це було на Лівобережній Україні, вона дуже швидко русифікувалася.Досить     швидкими     темпами     просувалась     русифікація  українського міського населення. Царизм надавав різні пільги куп­цям та промисловцям російського походження. Українських міщан переселяли з центру міста на околиці. Українські купці зазвичай були купцями III гільдії, тоді як російські - першої та другої гільдій. Російські купці на Лівобережній Україні та на Півдні України зосе­реджували у своїх руках майже всю торгівлю, заполонивши ук­раїнський ринок товарами з Росії. У містах Правобережної України основну масу населення становили євреї та поляки. З 1832 р. у цьо­му регіоні російська мова набула статусу офіційної мови в усіх уста­новах. Російський царизм офіційно вів боротьбу з усім українським: у 1831 р. було скасоване в усіх містах Лівобережжя України Магде­бурзьке право. Київ був позбавлений Магдебурзького права у 1835 р. Разом з тим було ліквідовано і київську міську міліцію, що мала козацьку військову форму.Чужоземний панівний елемент нещадно визискував українське селянство, яке у 1783 р. втратило право переходити з місця на місце. У XIX ст. українського селянина було перетворено на раба. Він втра­тив усі права і став власністю пана, який мав право продати його з землею або без землі, обміняти, заслати до Сибіру, піддавати торту­рам. Пан користувався правом на свій розсуд одружити селянина або заборонити одруження, забрати у нього дітей і послати «в науку» до чоботаря, кравця, маляра. Учнем маляра, наприклад, починав «на­уку» великий український поет Т. Шевченко. Пан був суддею селя­нина і навіть міг розглядати судові справи між власним кріпаком та іншою особою. Пан мав право запроторювати кріпака до своєї в'яз­ниці, тілесно карати різками, піддавати тортурам.Як чоловіки, так і жінки відбували панщину: у Південній Україні два дні на тиждень, на Лівобережній Україні - три-чотири дні, а на Правобережній Україні - до шести днів на тиждень. Окрім того, селяни повинні були відбувати ще й різного роду інші повин­ності, зокрема давати панові курей, гусей, овець, телят, ягоди, полот­но тощо, та лагодити шляхи, мости, возити дрова з лісу та інше.Трохи кращим було становище селян, які замість продуктової та відробітної ренти платили грошову, так званий оброк. Багато хто з таких селян поривали із своїм селом, йшли у місто і там процювали візниками, служили слугами, займалися ремеслом.Тяжким тягарем для селян була рекрутчина. За законом у рекру­ти брали за розкладкою, яку встановлювала спеціальна комісія по повітах і селах у відповідності із кількістю селян, а пани мали пра­во віддавати у рекрути кріпаків, що було карою за якусь провину.Після 25-річної рекрутської служби селянин не міг уже налагодити своє власне господарство і жив у злиднях. Треба зазначити, що на Лівобережній Україні до 25% селян-кріпаків жили у такій нужді, що пани мали їм давати кошти на утримання.Селяни масово втікали від своїх панів на Південь України та на Кубань. Це була своєрідна форма протесту проти кріпацтва. Вибуха­ли також і значні повстання селян. Царизм змушений був вдатися до юридичного оформлення кріпацтва і обмежити до певної міри права поміщиків.У 1841 р. за ініціативою Київського генерал-губернатора у Київській, Волинській та Подільських губерніях було введено так звані інвентарі, за якими точно визначався розмір повинностей селян.У відповідності з «Інвентарними правилами», затвердженими міністерством внутрішніх справ, панщина для чоловіків становила три дні, а для жінок - один день з кожного тяглового господарства. Коли ж у селянському господарстві не було ні коней, ні волів, то пан­щина для чоловіка зменшувалася на один день. Заборонялася тяжка праця для жінок. Землі, які були у селянському користуванні, пере­давалися у спадщину. Панів було позбавлено права втручатися в осо­бисте життя селянина, віддавати його в рекрути та засилати до Сибіру.Отже, «Інвентарні правила» визначали межі поміщицької влади і давали змогу контролювати відносини між поміщиками і кріпаками.За ініціативою Київського генерал-губернатора Д. Бібікова було створено спеціальну комісію, яка протягом 1840-1844 років виклю­чила із стану дворян 64 000 дрібної шляхти, яка не змогла довести свої права на дворянство, і вони були приписані до селян і міщан. Землі, які були конфісковані у польської шляхти після повстання 1830 р., стали власністю селян, і таким чином значна їх кількість звільнилася з кріпацтва. Необхідно зазначити, що видані наступни­ком Бібікова князем Васильчиковим «доповнення» до «Інвентарних правил» паралізували їх дію і фактично селяни-кріпаки знову були віддані під повну владу поміщика. Тому селяни втікали від поміщиків, відмовлялися виконувати панщину, повставали. Протя­гом 1826-1854 років в Україні відбулося 126 селянських повстань. Найбільше з повстань відбулося в роки Кримської війни (1853-1856 рр.). Селянські повстання пробуджують українську інтелігенцію, в середовищі якої проявляється інтерес до історії свого народу. З'являються наукові праці з історії, етнографії, збірки народних пісень, переказів, казок.   Зміни, що відбуваються в суспільно-політичному житті України, а також об'єднання більшості українських земель в складі Російської імперії вимагали систематизації права. Царизм хотів уніфікувати правову систему на всій території імперії, тобто поши­рити на Україну загальноімперське законодавство.Офіційним приводом для проведення систематизації права в Україні було те, що почали проводити кодифікацію права в Росії.Систематизація права на Україні проводилась по регіонах. Гру­пу правників Правобережної України очолював А. Повстанський, Лівобережної - Ф. Давидович. Загальне керівництво здійснював граф П. Завадовський.Результатом робіт комісій було «Зібрання цивільних законів, що діють в Малоросії», відоме під назвою «Зібрання малоросійських прав 1807 р.», «Звід місцевих законів губерній і областей, приєдна­них від Польщі» та переклад російською мовою Литовського статуту.Джерелом «Зібрання малоросійських прав 1807 р.» були Ли­товський статут (515 посилань), «Зерцало Саксонів» (457 посилань), право Хелмінське (224 посилання), Магдебурзьке право (58 поси­лань) та «Порядок прав цивільних» (1 посилання).Зібрання складалось із трьох частин, викладених у п'яти книжках. Кожна частина була поділена на розділи, а останні - на параграфи.У Зібранні було систематизовано правові норми, що визначали ос­новні риси цивільного, сімейно-шлюбного права та права спадщини.«Зібрання малоросійських прав 1807 р.» було першим проектом цивільного кодексу України. У окремих розділах Зібрання знайшли своє відображення цивільно-правові норми, що є характерними для буржуазного суспільства. Це зокрема стосується права власності, права зобов'язань, визначення правоздатності та дієздатності. Це й вирішило його долю. Зібрання не було затверджене.Переклад Литовського статуту здійснювався під керівництвом А. Повстанського з тексту польського видання 1786 р. Опублікований був статут у 1811 р. На кожному аркуші на лівому боці подавався текст статуту польською мовою, а на правому - у перекладі російською мо­вою. Проте було зроблено багато перекладацьких огріхів.Статут вміщував норми матеріального і процесуального права, які фактично діяли на Україні, доки на її територію не було пошире­не російське законодавство. Місцеві норми права допускалися у тих випадках, коли вони посідали другорядне, підпорядковане по відно­шенню до російського законодавства становище.У 1826 р. була створена «Комиссия составления законов», яка була введена до імператорської канцелярії і мала займатися ко­дифікаційною роботою. Було складене «Повне зібрання законів Російської імперії» та «Звід законів Російської імперії». Група під керівництвом І. Давидовича підготувала «Звід місцевих законів західних губерній» (1837 р.).Зміст Зводу показує, що його автори прагнули широко викорис­товувати норми російського права, як головного джерела, а місцеве право вони прагнули підпорядкувати імперському законодавству, щоб воно регулювало лише конкретні взаємовідносини у межах за­гальних вимог основних законів.Звід складається з вступу, трьох частин та додатків. Частини складаються із законів про стани, законів цивільних, законів про су­дові обряди та судочинство. У цілому Звід дає досліднику мож­ливість визначити основні риси матеріального і процесуального цивільного права та його відмінності від системи російського права, а також відтворити цивільно-правові відносини на Правобережній Україні у першій половині XIX ст. Звід не набув юридичної сили джерела права.У Зводі місцевих законів західних губерній, окремі норми якого мали чинність у Полтавській і Чернігівській губерніях, містяться статті, що стосуються інституту знахідки. За Зводом знахідкою є на­бута річ, власник якої невідомий. Знайдені речі мають бути передані тому, хто їх знайшов, якщо не з'явиться власник її після трьохразо-вої публікації. Коли ж власник з'являється, то річ повертається йому, а тому, хто її знайшов, треба було виплатити половину її вартості. Отже, знахідка породжує тільки право володіння, а разом з ним і право користуватися річчю. Приховування знайденої речі прирівню­валось до крадіжки. Право власності наступало лише після того, ко­ли не було знайдено власника.У Зводі місцевих законів західних губерній розрізнялася застава рухомого і нерухомого майна. Згідно заставної угоди нерухомість переходила у володіння і користування заставоємця, що було засо­бом забезпечення зобов'язань заставника. Право користування замінювало вірогідне отримання відсотків за надану заставоємцем позику. Коли прибутки від користування заставленою нерухомістю були значні, то заставник міг обумовити права на отримання певної їх частини. Це так званий аудитамент. Якщо у заставника були й інші борги і кредитори могли заявити свої права на нерухомість, то задо­волення вимог мало бути обумовлене в договорі про заставу у рівних долях між заставоємцем і власником нерухомості. Заставоємець користувався правом не повертати заставнику нерухомість до закінчення угоди про заставу, хоча б заставник і прагнув достроково виконати свої зобов'язання. Лише у випадку смерті заставника його спадкоємці, сплативши борг, могли вимагати повернення нерухо­мості до настання терміну чинності угоди. Заставоємець міг переда­ти право володіння нерухомістю іншій особі, але тільки у відповідності із спеціально укладеною угодою. Коли заставник не викупляв нерухомість у встановлений термін, заставоємець мав пра­во вимагати виконання зобов'язань у судовому порядку. Звід нічого не говорить про задоволення його вимог у судовому порядку.Угода про заставу рухомих речей породжувала право володіння заставоємця. У випадку втрати або знищення рухомості, заста­воємець відповідав як поклажоємець. Заставоємець не мав права ко­ристуватися рухомістю. Виняток стосувався тільки тяглової худоби. Проте у разі коли вона загине, заставоємець повинен був сплатити заставнику половину її вартості і віддати шкіру.Якщо рухомість не викуплялась у встановлений угодою термін, заставоємець мав право за рішенням суду стати її власником.Указом Сенату від 25 червня 1840 року було скасовано чинність норм Литовського статуту на правобережній Україні, а 4 березня 1843 р. - на Лівобережній Україні. Основною причиною скасування було прагнення царизму русифікувати українське населення, запро­вадивши судочинство російською мовою та поширивши чинність російського законодавства на українські землі.У Київській губернії від часу її створення судочинство здійсню­валося за Литовським статутом і російським законодавством. Повітові, підкоморські суди і магістрати Київщини відправляли пра­восуддя польською мовою. Виняток становили Київ і Васильків, де судочинство велося російською мовою, оскільки там нібито мешка­ли, як зазначалося в наказі Сенату від 14 грудня 1797 р., «русские люди». Різноманітність джерел права Правобережної України спри­чиняла судову тяганину та суддівське свавілля, протиріччя та плута­нину в роботі суддів, які не розуміли, які справи треба було вирішу­вати за Литовським статутом, а які на підставі російських законів. Різноманітність джерел та польська організація судів і судочинство польською мовою, перешкоджали повному і остаточному поглинан­ню українських земель Російською імперією.Ідея скасування дії норм Литовського статуту виникла після польського повстання 1830 р. Висунув цю ідею вітебський губернатор В.Н. Муравйов, підтримав її київський губернатор Бібіков. У записці,  надісланій імператорові на початку 1840 р., Бібіков стверджував, що Київська, Подільська та Волинська губернії раніше перебували у «польському полоні», і вони змушені були керуватися польськими законами і постановами, аж поки їх знову не було «повернено до давнього свого рідного краю» і запроваджено російські закони і російську мову в судочинстві. Проте, за твердженням Бібікова, місцеве дворянство і «безпритульна шляхта» під «впливом като­лицького духовенства і французьких ліберальних ідей» мріють про відокремлення від Росії і приєднання до Польщі. Тому, щоб не було «фальшивої мрії» про «опрічне існування», треба її знищити. Пер­шим кроком у цьому напрямку, на думку Бібікова, має бути єдність законів та судочинства з великоросійськими губерніями: «тільки така єдність щільно зв'язує масу народів, що складають велику державу». Судочинство за Литовським статутом не могло здійснюватись без участі адвокатів. На думку Бібікова, адвокати - це шкідливий клас людців, що багатіє оббріхуванням, брехнею та хабарами і сприяє тим думці, що в Росії за гроші можна зробити все. Миколі І записка Бібікова сподобалась, і він наказав розглянути проблему скасування дій норм Литовського статуту у так званому Західному комітеті західних губерній, який у червні 1840 р. дійшов висновків про необхідність скасування дії норм Литовського статуту та польсь­ких конституцій. 25 червня 1840 р. Микола І підписав указ, яким норми Литовського статуту і польських конституцій скасовувались, на західні губернії Росії поширювались російські закони і російська мова судочинства. Судові рішення, які набули чинності перед 25 червня, мали виконуватись на підставі загальних російських законів. Указ знищував і межові суди.  Після указу 25 червня норми Литовського статуту залишалися чинними у Чернігівській і Полтавських губерніях. Панство Лівобе­режної України високо оцінювало Литовський статут як джерело права, хоча і розуміло, що певні його норми застаріли і не відповіда­ли тогочасним політичним та економічним відносинам.Скасовуючи дію норм Литовського статуту на Лівобережній Україні, у той же час до десятого тому «Зводу законів Російської імперії» було включено деякі норми «Зводу місцевих законів західних губерній». Ці норми могли діяти лише у двох губерніях України: Полтавській та Чернігівській.Десятий том, виданий у 1842 р., мав назву «Зводу законів цивільних», і поділявся на сім книг, книги - на розділи, розділи - на глави, а глави - на відділи.До першої книги «Про права і обов'язки сімейні» входили три розділи: 1) про шлюб, 2) про відносини батьків і дітей, 3) про опіку та опікунство. Із 120 статей книги тільки три статті (7,113 і 120) сто­сувалися Полтавської і Чернігівської губерній. У них було передба­чено право дорослої дочки одружуватися всупереч волі батьків; по­саг дружини був її окремою власністю, але перебував у спільному користуванні подружжя; передбачалися випадки, коли шлюб визна­вався недійсним. У разі настання такого випадку, майно поверталося у стан, у якому воно перебувало до шлюбу. У випадку розірвання шлюбу з вини дружини, посаг ставав власністю чоловіка, а коли з вини чоловіка - то майно переходило у вічне володіння дружиною.У другому розділі першої книги зазначалися випадки, коли бать­ки мали право зректися своїх дітей. У третьому розділі із 146 статей тільки 8 стосувалися Полтавської і Чернігівської губерній. В них за­значалося, що право призначати опікуна дітям мав тільки батько. Бу­ти опікунами дітей мали право як батько, так і мати. Коли опікункою ставала мати, то призначався ще й співопікун з батьківського роду. Коли ж помирали і батько і мати, опіка переходила до родичів. Опікун отримував щорічно дев'ять відсотків з чистого прибутку від майна підопічного.Опіка тривала до настання повноліття братів і одруження дочок. Після закінчення терміну опіки, підопічний мав право протягом десяти років вимагати відчуження майна, яке могло бути у володінні опікуна.Друга книга «Про порядок набуття і зміцнення прав на майно взагалі» містила тільки 16 статей з 410, що стосувалися Полтавської і Чернігівської губерній. За ними родовими маєтностями вважалися тільки отримані в спадщину від батька або матері. Усі інші вважали­ся набутими.У книзі передбачалося право суміжних володільців володіти річкою до середини її течії; згідно ст. 398 знайдений скарб належав власникові землі, а коли хто-небудь знаходив скарб на чужій землі, то він мав поділити його навпіл з власником землі. Той, хто мав пра­во власності на озера, сінокоси, бортні угіддя тощо в чужому лісі, мав і право входу до лісу.Коли хто-небудь заповідав майно, а спадкоємець помирав, то спадкодавець мав право зробити заповіт на користь іншої особи (ст. 439). Коли ж спадкоємець був живий, то умови заповіту зміню­вати не дозволялось. У випадку виникнення права спільної влас­ності, співвласник міг вимагати виділення своєї частки власності, або переуступити своє право іншому (ст. 474). Той, хто заволодівав  чужим майном, повинен був відшкодувати збитки у подвійному розмірі (ст. 521). Строк позовної давності становив три роки.У третій книзі встановлювалось необмежене право дарувати як родові, так і набуті маєтності будь-яким особам (ст. 794). Виділений батьками син не мав права на спадщину після смерті батька. Дочки при братах після смерті батька отримували тільки одну четверту ча­стину маєтності. Одружені за життя батьків дочки права на спадщи­ну після смерті батька не мали.Подружжя не мали права на спадкоємство один після одного. Нажите ж спільно майно подружжям, яке має дітей, успадковува­лось в розмірі однієї третьої його частини. Все майно успадковува­лось одним із подружжя, коли вони були бездітними. Посаг був невід'ємною власністю дружини та її спадкоємців.У четвертій книзі містились статті щодо забезпечення зо­бов'язань взагалі і тих, що випливали з договору. Тільки статті 1310, 1314 і 1336 стосувались до Полтавської і Чернігівської губерній. Зо­крема, ст. 130 змушувала поручника платити борг, якщо боржника ще не було визнано неспроможним. У цьому випадку поручник от­римував права кредитора. Неустойка не могла бути більшою за суму зобов'язання, що для нього її призначено (ст. 1334). Неустойку стя­гували з спадкоємців тоді, коли це було зазначено в зобов'язанні, або коли її стягнення було розпочато ще за життя спадкодавця (9 ст. 1336).Інші статті встановлювали зобов'язання, що випливали з різних особистих договорів. Так, наймит, що самочинно залишав господа­ря, підпадав під адміністративне (поліцейське) покарання (9 ст. 1938). За договором застави рухомості якщо заставник не викупив річ у встановлений термін, то заставоємець, заявивши про це в суді, ста­вав її власником. З дозволу суду він міг продати заставлену річ, якою володів, але отриманий надлишок грошей проти розміру боргу він повинен був віддати заставникові. Перезаставлені речі, за письмо­вою угодою застави, мали бути повернені власникові, а борг мали стягувати з перезаставника. Всього у десятому томі «Зводу законів цивільних» було 53 статті, що стосувалися Полтавської і Чернігівської губерній. З часом до них вносилися зміни і доповнення. Необхідно зазначити, що у Полтавській і Чернігівській гу­берніях джерелом цивільного права були і норми звичаєвого права. Ними керувалися головним чином жителі села.   У 1872 р. була створена комісія на чолі з сенатором Любошиць-ким для проведення реформи волосних судів Полтавщини. Комісія мала своїм завданням вивчити правові звичаї селян цього регіону стосовно регулювання сімейно-шлюбних відносин, права опіки над малолітніми, права спадщини, права набуття власності через договір купівлі-продажу, способи забезпечення угоди, докази у волосному суді при розгляді цивільних справ, вирішення спорів тощо. На ос­нові зібраних матеріалів був складений «Систематичний звід юри­дичних звичаїв, існуючих в Полтавській губернії», які були опубліковані в «Особом журнале Полтавского Губернскаго по крес-тьянским делам Присутствия марта 2 дня, 1873 года». «Систематич­ний звід» складається з дев'яти розділів. Перший присвячений шлюбним справам, другий - родинним, що стосуються особистих та майнових відносин, третій - праву спадщини, четвертий - опіці, п'ятий - праву давності володіння, шостий - договорам та їх забез­печенню, сьомий - договору особистого найму, восьмий і дев'ятий -«гріху пополам» та доказам.За звичаєвим правом чоловік вважався главою сім'ї і, очевидно, йому належало вирішальне право голосу у розв'язанні повсякден­них проблем, що виникали в сімейному житті. Коли виникали про­блеми з питань морально-етичних, наприклад, подружньої зради чо­ловіка, то він карався арештом. Чоловік же мав право «через аморальну поведінку дружини відмовитися від співжиття з нею і відправити її до батьків або родичів».Якщо чоловік фізично був нездатним до подружнього співжит­тя, він повинен був за судовим рішенням заплатити дружині грошо­ву винагороду з умовою роздільного проживання.Якщо чоловіка забирали у рекрути, його дружина, у відповідності із звичаєвим правом Полтавщини, мала право у разі поганого ставлення до неї батьків чоловіка, вийти з двору і вимага­ти виділити їй майно для ведення господарства.Щоб взяти шлюб необхідно щоб наречений заслав своїх старост до батьків нареченої для одержання їх на те згоди. Під час сватання сторони домовлялись про подарунки, про розмір посагу молодої. Хо­ча такі угоди укладалися в усній формі, волосні суди приймали позо­ви стосовно невиконання їх умов. Якщо одна із сторін відмовлялася брати шлюб, вона повинна була відшкодувати збитки, понесені іншою стороною під час сватання та підготовки до весілля. Волосний суд, у випадку відмови взяти шлюб, міг накласти грошове стягнення за опорочення молодої або молодого. Грошове стягнення на користь  молодої було завжди більшим, адже, за звичаєм, її вже не будуть сва­тати. Коли молоді відмовлялися від взяття шлюбу на другий день після сватання, суд не накладав грошові стягнення, оскільки чутки про сватання ще не поширилися і не спричинили безчестя.Подружжя вело господарство спільно і поділу майна на особис­ту власність чоловіка і дружини не було. Правда, коли батьки відда­вали дочку, вони давали їй і так звану скриню (одежу, намисто, при­краси, взуття), яка вважалась її особистою власністю. Посаг же молодої міг складатися із сільськогосподарського реманенту, худоби тощо. Він - власність дружини, але розпоряджатися ним міг і чо­ловік. Усе залежало від подружніх взаємин.Якщо дружина помирала бездітною, посаг у повному обсязі по­вертався її батькам. У випадку, коли бездітне подружжя розлучало­ся, проживши разом менше десяти років (у деяких регіонах - менше п'яти), то посаг мав бути повернений батькам. Коли шлюб тривав більше десяти років, посаг залишався чоловікові. Але якщо чоловік виганяв дружину, він повинен був повернути і посаг.Якщо подружжя мало дітей, а дружина помирала, посаг перехо­див дітям.Звичай розрізняв дітей, що вели своє господарство окремо і тих, що не були відокремленими. Невідокремлені діти, навіть одружені, будучи членами родини (сім'ї), спільно користувалися і результатами своєї праці, навіть тими, які окремі з них могли отримати на стороні.Відокремлені діти були повністю незалежними від своїх батьків.За звичаєвим правом усиновлення здійснювалось на основі письмової угоди, у якій усиновителі зобов'язувалися передати уси­новленому усе або частку майна, а усиновлений - доглядати і по на­станні смерті поховати їх. Якщо усиновлений погано господарював, його усували з господарства без будь-якої винагороди. Якщо ж з'ясовувалось, що усиновителі порушували угоду, усиновлений от­римував ту частку майна, яку він міг би заробити, живучи і працю­ючи в усиновителів.Після смерті батька спадкоємцями були як сини, так і дочки. Си­ни отримували три чверті, а дочки одну четверту частину спадщини. Материнську спадщину ділили порівну між синами і дочками. Хату зазвичай успадковував молодший син. Але якщо хтось інший із синів пішов на службу в армію, хата мала належати йому. Коли хтось із спадкоємців брав на себе виконання повинності померлого спад­кодавця, він мав право отримати більшу частку спадщини у порівнянні з іншими спадкоємцями.  Брати після смерті батьків повинні були дати сестрам на посаг у розмірі не меншому того, який отримала та сестра, яка одружилася ще за життя батьків. Те майно, яке фізично не можна було поділити -двір, млин, сукновальні тощо, ставало власністю одного або декількох спадкоємців за умови, що іншим спадкоємцям вони запла­тять грошима у розмірі вартості їх частки. Якщо ж такої угоди не бу­ло досягнуто, то майно продавалось, а гроші розподілялися серед спадкоємців.Якщо подружжя було бездітним, то у випадку смерті чоловіка дру­жина отримувала сьому частину нерухомого і четверту частину рухо­мого майна. Окремі місцеві звичаї дозволяли чоловікові користуватися майном дружини аж до самої смерті або до другого одруження.Заповіт складали при свідках в усній або письмовій формі. Свідками могли бути як сусіди, так і родичі. Останній заповіт скасо­вував усі попередні заповіти. Бездітний спадкодавець зобов'язаний був мати на заповіт згоду дружини і заповісти належну їй за звичаєм частку майна.Батьки могли заповідати одному з дітей меншу частку майна у порівнянні з частками решти дітей. Вони могли повністю позбавити права спадщини кого-небудь із дітей. У такому випадку сільська гро­мада на своїй сходці приймала рішення про виділення такому спад­коємцеві половину з частки майна, однакової з іншими.Наймолодший син одержував найбільшу частку спадщини, а ко­ли не було синів, то одружена дочка, яка живе разом з батьками, хо­ча б це зачіпало інтереси інших сестер.Необхідно звернути увагу на правило, яке існувало за звичаєм, і називалося «гріх пополам». Це правило застосовувалося, коли шко­да або втрата наставала раптово, непередбачено і ненавмисне. На­приклад, продано вола, коня або іншу тварину, а вона у той же, або на другий день здохне; найнято тварину, а її розірве звір; позичено для користування річ, а її хтось украде або буде знищено через по­жежу. Збитки у такому випадку падають на дві сторони. У цьому і полягає суть правила - «гріх пополам».Джерелом кримінального права в Україні був закон. Російське законодавство у галузі кримінального права повністю витиснуло будь-які інші джерела кримінального права в українських землях, що входили до складу Російської імперії.«Уложення про покарання кримінальне і виправне» 1845 року було в Україні, так само як і в Росії, основним джерелом криміналь­ного права.    Під злочином розумілася дія, що посягала на верховну владу «та встановлених нею властей, або ж на право і безпеку суспільства чи приватних осіб».Злочини поділялися на тяжкі, просто злочини та проступки. Відповідальність наступала як за злочинні дії, вчинені з наміром, так і через необережність. Система покарань була урізноманітнена. По­карання були дуже жорстокими і переслідували за мету залякування.На всій території України діяли загальноросійські джерела про­цесуального законодавства. Судове слідство було відсутнім, свідки та експерти не викликалися до суду. Панувала система формальних доказів. Підозрюваний по суті справи був об'єктом, а не суб'єктом процесу.Крах, якого зазнала Росія у Кримській війні (1853-1856 рр.), був і крахом феодально-кріпосницької суспільно-політичної системи. Ще у 1856 р. Олександр II офіційно заявив, що кріпацтво необхідно скасувати «зверху, ніж дочекатися, коли воно почне скасовуватися знизу». Наприкінці 1856 р. був створений таємний комітет, який мав підготувати скасування кріпацтва «повільно», без крутих і різких по­воротів, за ретельно і дбайливо підготовленим планом».19 лютого 1861 р. Державна рада Росії оголосила маніфест царя про скасування кріпацтва. Селяни протягом двох років залишалися «тимчасово зобов'язаними», і тільки потім одержували волю.За реформою селянин ставав особисто вільним, він одержував у власність присадибний земельний наділ, але польову орну землю він мав викупити. Викуп землі розтягувався на 20 років, і тільки після цього терміну селяни мали стати власниками землі. Необхідно за­значити, що вартість землі поміщики дуже завищували, і селяни на Україні заплатили за землю удвічі більше, ніж була її реальна ціна.У результаті земельної реформи кількість землі, що була у во­лодінні селян України, різко зменшилася. Якщо, наприклад, се­редній подушній наділ до реформи у Київській губернії становив 6,6 десятини, Подільської - 5.5, Катеринославській - 2.8, то після зе­мельної реформи він зменшився до 2.5, 2.4, 2.0 десятин відповідно у вказаних губерніях.Особисто вільних селян після реформи було поставлено під особливу опіку адміністрації, так званих «мирових посеред­ників», яких губернатор призначав із місцевих поміщиків. Селяни не мали права вільного пересування, бо воно було пов'язане з волею сільської громади, до якої вони належали. Суть в тому, що податі держава  накладала не на селянина,  а на громаду,  і  остання   розподіляла їх серед членів громади у відповідності з кількістю душ та статками. Тому коли громада давала дозвіл на відхід селянина, він змушений був платити податі у громаді, тобто він мав регулярно по­новлювати право на дозвіл працювати поза межами громадського господарства. Не скасоване було і принизливе покарання селян різками. Спеціальний комітет імператорської величності канцелярії висловився за збереження тілесного покарання селян до збудування необхідної кількості в'язниць.Збереження чисельних кріпосницьких пережитків викликало величезне незадоволення селян. У середовищі інтелігенції України зароджується так званий рух народників на захист селян. Інтелігенція прагнула піднести освіту серед селянства, зробити ко­лишніх кріпаків свідомими громадянами. Вся увага інтелігенції бу­ла спрямована на заснування шкіл та публікацію підручників. Ство­рювалися недільні школи для дорослих. Студенти, кидаючи навчання, ішли працювати на село вчителями. Це було так зване ходіння в народ, яке набуло широкого розповсюдження.Національний характер українського народництва насторожив не тільки царський уряд, але й так званих російських лібералів. По­чалися напади на українську мову, культуру. Деякі російські «лібера­ли» доводили, що українці не є народом, що вони є всього-навсього спольщеними росіянами. Показовим у цьому відношенні був виступ відомого московського публіциста М. Н. Каткова. Говорячи у 1863 р. про українську культуру, він писав: «... Года два или три тому назад вдруг разыгралось украинофильство. Оно пошло параллельно со всеми другими отрицательными направленнями, которые вдруг ов-ладели нашей литературой, нашей молодежью, нашим прогрессив-ным чиновничеством и разными бродячими злементами нашего общества... Польские публицисты с бесстыдной наглостью начали доказывать Европе, что русская народность есть призрак, что Юго-Западная Русь ничего не имеет общего с остальным русским наро­дом, и что она по своим племенным особенностям гораздо более тя-готеет к Польше. На это грубейшее искажение истории наша литература, к стыду своему, отозвалась тем же учением о каких-то двух русских языках. Возмутительный и нелепый софизм! Как-будто возможны две французские народности и два французских язика. . . Украина никогда не имела особой истории, никогда не была осо-бым государством; украинский народ есть чистый русский народ, существенная часть руссого народа, без которой он не может оставаться тем, чем он есть... Малороссийского языка никогда не было и, несмотря на все усилия украинофилов, до сих пор не существует...Общепринятый русский язык не есть какой-нибудь местный, или, как говорят, великорусский язык. Можно с полной очевиднос-тью доказать, что зтот язык не племенной, а исторический, и что в его образовании столько же участвовала великая северная Русь, сколько и южная, и последняя даже более. Всякое усилие поднять и развить местное наречие в ущерб существующему общенародному историческому языку не может иметь другой логической цели, кро-ме расторжения народного единства...» . Слідом за газетними нападами московських публіцистів почали­ся урядові репресії. Створені українські «громади», що займалися просвітницькою діяльністю серед населення були ліквідовані, а їх члени заарештовані, а потім вислані у північні губернії Росії. Вер­шиною репресії став циркуляр міністра внутрішніх справ П. Ва-луєва 1863 р., яким було заборонено публікувати і книжки ук­раїнською мовою. Приводом для заборони була неспроможність Київського цензурного комітету проводити цензурування книг ук­раїнською мовою. У циркулярі зокрема вказувалося, що «обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке, а употребление в училищах малороссийского языка нигде не допу­щено; самый вопрос о пользе и возможности употребления в школах этого наречия не только не решен, но даже возбуждение зтого вопро-са принято большинством малороссиян с негодованием, часто вы-сказывающимся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простолюдием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши; что общерусский язык так же понятен для малороссов, как и для велико-россиян и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них, так называемый украинский язык...  Принимая во внимание, с одной стороньї, настоящее тревожное положение обшества, волнуемого политическими событиями, а с другой стороны, имея в виду, что вопрос об обучении грамотности на местных наречиях не получил еще окончательного решения в за-конодательном порядке, министр внутренних дел признал необходи-мым, впредь до соглашения с министром народного просвещения, обер-прокурором св. Синода и шефом жандармов относительно пе-чатания книг на малороссийском языке, сделать по цензурному ве-домству распоряжение, чтобы к печати дозволялись только такие  произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящ-ной литературы; пропуском же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так и вообще назначаемых для первоначаль-ного чтения народа приостановиться...». Циркуляр Валуєва був величезним ударом по національно-куль­турному життю українського народу. Боячись реакції, чимало ук­раїнців відійшли від народницького руху, почали приховувати свої національні симпатії, дехто перекинувся на бік реакційних сил, до­водячи, що українці не мають потреби у своїй мові, школах, що мож­на цілком задовольнитися російською культурою. Це були так звані москвофіли.Проте значна частина інтелігенції продовжувала займатися культурницькою діяльністю, що знайшло прояв у створенні товари­ства «Стара Громада», яку очолював професор Київського універси­тету В. Антонович. Членами «Старої Громади» були такі видатні діячі української науки і культури, як М. Драгоманов, М. Зібер, О. Кістяківський, Т. Рильський, М. Лисенко, М .Старицький та інші. Подібні громади виникають в Одесі, Полтаві, Чернігові, Харкові.У 1874 р. виникає «Південно-Західний відділ Російського гео­графічного товариства», члени якого почали інтенсивно вивчати історію України, мову, етнографію, економіку. Наслідком їх праці бу­ла публікація серії капітальних видань, що відзначалися солідністю і глибиною наукового дослідження. Царизм відповів на все це ре­пресіями. Зокрема, у 1875 р. з Київського університету було звільне­но М. Драгоманова. Були піддані індивідуальним репресіям й інші члени «Географічного товариства». Вершиною цих репресій стала заборона указом 1876 р. друкувати українською мовою не тільки книжки, але й нотні тексти, ставити українські театральні вистави та прилюдно співати українські пісні. Цей указ припинив жвавий куль­турно-національний розвиток життя українського суспільства. З України почалася політична еміграція за кордон, де виникають ук­раїнські політичні центри. Культурно-політичний рух перемістився з Східної україни на Західну і його центром стала Галичина.Паралельно з культурницьким рухом розвивався в Україні і ре­волюційний, який базувався на невдалому звільненні селян з кріпацтва. Багато селян ішли працювати в міста і ставали фабрико-заводськими робітниками.Промисловість України протягом XIX ст. розвивалася швидки­ми темпами. Якщо до 30-х років XIX ст. панівною формою вироб­ництва була поміщицька мануфактура, на якій використовувалася  праця кріпаків, то у наступні роки відбувається поступова заміна ручної праці машинною, мануфактури перетворюються на фабрики, кріпацька робоча сила замінюється вільнонайманою. У другій поло­вині XIX ст. промислове зростання прискорюється у зв'язку з роз­витком залізничного та пароплавного будівництва.Розвиток промисловості призвів до появи нового класу - класу робітників. Робітники промислових центрів рекрутувалися голо­вним чином з українських селян. За даними перепису 1897 р. ук­раїнці становили 75% усіх робітників. Соціальне становище їх було досить складним, оскільки не були внормовані години праці, за­робітна платня. Підприємці накладали на робітників великі штрафи за псування інструментів, за порушення трудової дисципліни. Робітників примушували купувати продукти харчування тільки у лавці власника підприємства. Широко застосовувалася праця жінок та підлітків.Зрушення у правовому становищі робітників сталися у 80-х-90-х рр., коли уряд почав запроваджувати фабрично-заводське зако­нодавство. Законами 1886 і 1887 р. регулювалися відносини між робітниками та підприємцями. Зокрема ними встановлювалось, що штрафи, які стягувалися з робітників, мали йти не на користь фабри­канта, а на користь тих же робітників. Законами регулювалась три­валість трудового дня, заборонялося використання жіночої та підліткової робочої сили на підземних роботах та у нічну зміну.Характерною ознакою колоніального становища України був тісний зв'язок її економіки з економікою Росії та засилля в ук­раїнській промисловості іноземного капіталу. Це особливо сто­сувалось машинобудівної та залізорудної промисловості. Тому і клас буржуазії, який формувався в Україні, складався головним чином з представників чужинців. Великими капіталістами були росіяни Дег-тярьов, графи Бобринські, кн. Юсупов, Пастухов, євреї - Бродський, Гальперін, Марголін, поляки - графи Понятовський, Браницькі, князь Радзивіл, англієць Юз та інші. З'явилися великі власники цу­кроварень і з українців - Харитоненки, Терещенки.Розвиток промисловості впливав на структурні зміни в класі бур­жуазії. Промисловий переворот призвів до концентрації великих про­мислових підприємств та крупного капіталу в руках великої буржу­азії, яка була у кількісному відношенні нечисленною. Основну масу буржуазії становила дрібна буржуазія, яка досить часто розорялася і поповнювала ряди робітничого класу. До класу буржуазії належали і деякі представники інтелігенції, зокрема лікарі, адвокати, землеміри.   Буржуазія України користувалася однаковими правами з буржу­азією Росії, зокрема у створенні підприємств, товариств, отриманні кредитів тощо. Буржуазія користувалася правом створення ор­ганізацій для обговорення та лобіювання своїх інтересів. Однією з таких організацій, що об'єднувала буржуазію Донбасу, був з'їзд гірничопромисловців. Але у політичному відношенні буржуазія за­лишалася безправною. Царський уряд і після реформи 1861 р. про­довжував проводити політику насамперед в інтересах старого панівного стану - дворянства.  Після селянської реформи дворянство розкололося на дві групи: те, яке почало вести своє господарство на капіталістичній основі, і те, що базувало його на відробітній основі. Обидві групи базували своє панівне становище на привілейованому феодальному землево­лодінні. Дворянство було найбільшим продавцем землі.Царський уряд закріплював за дворянами особливі права і привілеї. У пореформений період дворяни одержали від уряду ком­пенсацію за втрачену дармову силу кріпаків; для них було встанов­лено пільги та премії за реалізацію продукції сільського господарст­ва; вони користувалися правом одержання кредитів від Державного банку та приватних земельних банків. Дворяни України прирівнюва­лись до дворян Росії.Дворяни посідали панівне становище у місцевому само­управлінні. Судово-адміністративна влада на місцях концентрувала­ся в руках земського начальника, який за законом від 1889 р. призна­чався тільки з корінних дворян. Для дворянських дітей було розширено мережу навчальних закладів. У цілому дворянство зали­шалося панівним станом не через економічне становище, а тому, що зберігалися феодальні пережитки.Якщо панівні верстви українського суспільства - буржуазія та дворянство були головним чином чужоземного походження або ж русифікованими українцями, то духовенство протягом XIX ст. зали­шалося в своїй масі суто українським.Українське духовенство весь час зазнавало утисків з боку російського самодержавства. Особливо потерпало духовенство Пра­вобережної України. Ще у 1736 р. в Україні було проведено секуля­ризацію церковних земель, що було тяжким ударом для церкви, оскільки з прибутків від монастирських володінь надходили кошти на утримання шкіл, друкарень. Великі монастирі було взято на дер­жавне утримання, а менші закрито.Після першого 1772 р. поділу Польщі на українських землях, що  відійшли до Росії, було закрито 800 уніатських церков і поставлено вимогу, щоб усі уніати перейшли в православ'я. Після третього роз­поділу Польщі на українських землях до православ'я перейшло 300 церков. Але українська православна церква не мала підтримки  боку царського уряду. Від поліп ики російського уряду потерпали як православні, так і уніати. Політику притискування уніатської церкви  було посилено у XIX ст. Зокрема у 1831 р. Почаївський монастир був переданий від уніатів православним. Багато ченців було ув'язне­   но та заслано до Сибіру. У 1839 р. було проголошено про з'єднання уніатів з православними і тим самим остаточно ліквідовувалась  уніатська церква на всій Правобережній Україні.

Стосовно ж української православної церкви, то починаючи з XVIII ст. царський уряд та Синод проводили політику русифікації. Українська церква була включена до Всеросійської православної церкви. Київську митрополію весь час посідали росіяни, так само як і всі єпископські кафедри очолювали призначувані Синодом вихідці з Росії. В духовних школах - бурсах та духовних семінаріях викла­дали російські вчителі. Духовні консисторії комплектувалися також росіянами; консисторії з середини XIX ст. почали призначати свяще­ників, які теж були у більшості випадків росіянами. Проте практич­но по парафіях залишалися династії священиків, тобто сан священи­ка передавався синові, онукові і навіть зятеві. Синод забороняв проповіді українською мовою. Ведучи боротьбу з проявами ук­раїнської національної самобутності, було заборонено будівництво церков та малювання ікон в українському стилі, дотримання обрядів українського богослужіння, які відрізняли його від московського.Русифікація Української церкви відштовхнула від неї значну кількість прихожан, і вони почали входити до різних релігійних сект.Незважаючи на інтенсивну русифікацію, духовні школи, семінарії та Київська духовна академія були осередками відроджен­ня українського духовного життя. В духовних учбових закладах ви­никали гуртки, де студенти вивчали українську історію, літературу, етнографію. З сімей українського духовенства вийшло багато вчених та літераторів. На українську мову було перекладено Біблію та Єван­геліє, але вони не дійшли до народу через заборону друкувати книж­ки українською мовою і взагалі користуватися нею у літературі, те­атрі, музиці та ін. Бажання царизму зберегти самодержавну владу, з одного боку, і розвиток капіталізму, з другого, обумовлювали суперечливість пра­ва. Хоча розроблялися нові проекти кодексів, але вони у XIX ст. Не   набули чинності. Протягом XIX ст. з'явилося нове законодавство -фабричне, яким регулювалися трудові відносини.  Незважаючи на намагання царизму зберегти стару систему пра­ва, воно еволюціонувало, і в юридичній практиці з'являються галузі права - цивільне, кримінальне, процесуальне тощо. Після проведення в 60-і роки реформи в Росії розширилася сфе­ра застосування цивільного права. Власник землі мав безумовне пра­во вільно розпоряджатися нею, правда, як це було на Правобережній Україні, росіяни користувалися привілеєм при купівлі землі у порівнянні з представниками інших національностей. Селянин та­кож не міг вільно розпоряджатися своїм земельним наділом. Право на купівлю-продаж земельного наділу селянина залежало від рішен­ня сходки сільської громади.Зобов'язання випливали з договорів, які базувалися на вільному волевиявленні сторін, що їх укладали. Оскільки право не встигало за розвитком капіталістичних відносин, це спричиняло загострення класової боротьби. Тому фабрично-заводське законодавство 80-х -90-х років XIX ст. обмежувало свавілля підприємців стосовно засто­сування штрафів, встановлювало тривалість робочого дня максимум в 11,5 годин, забороняло використання жіночої праці і праці підлітків на тяжких і підземних роботах. Адміністративні акти, як уже зазначалося, були спрямовані на русифікацію українського народу.У нових 1866 р. та 1885 р. редакціях «Уложення про покарання кримінальні та виправні» визначалися об'єкт, суб'єкт, об'єктивний і суб'єктивний бік злочину, проголошувався принцип вини не тільки у формі закінченої дії, але й у формі задуму. Поняття злочину не містило в собі чіткого його складу. Види злочинів включали злочини проти порядку управління, посадові злочини, злочини проти особи, майнові злочини. Найбільш небезпечними видами злочинів був бунт, державна зрада, замах на життя царя та його родини.Покарання поділялися на два види: основні та додаткові. Ос­новні покарання включали смертну кару, каторгу, ув'язнення, за­слання, вислання тощо; додаткові - позбавлення звань, титулів, по­ставлення під нагляд поліції та інші.Судова реформа 1864 р. виділила у самостійні галузі права кримінально-процесуальне та цивільно-процесуальне право, які за­лишалися незмінними до кінця XIX ст.У кримінально-процесуальному праві дотримувалися прин­ципів усності, змагальності, права обвинувачуваного на захист. Під   час судочинства дотримувались принципу невинності, а докази оцінювалися за внутрішнім переконанням.При розгляді кримінальних справ в окружному суді винесення вироку залежало від вердикту присяжних засідателів. Стадії кримінального процесу поділялися на попереднє розслідування, яке складалося з дізнання і попереднього слідства, далі вирішувалося питання про достатність даних для розгляду справи в суді, підго­товчі дії суду, судове слідство та винесення вироку. Кримінально-процесуальне право передбачало можливість перегляду вироку.

Для цивільно-процесуального права характерним було на­явність гласності, усності і змагальності сторін в процесі. Досить простих процесуальних норм дотримувався мировий суддя: «Миро­вий суддя не збирає доказів, а обґрунтовує своє рішення виключно на доказах сторін», - зазначалося у Статуті цивільного судочинства 1864 р. Мировий суддя вирішував усі справи одноособово. Він роз­глядав позови стосовно особистих зобов'язань, що слідували з дого­ворів та рухомості ціною не більше 5000 крб.; позови про винагоро­ду, коли збитки не перевищували 500 крб., або коли на час подання позову сума збитків не була встановлена; позови про особисту обра­зу. Мировий суддя приймав до розгляду усі суперечки та позови, в яких сторони просили, щоб їхні справи були вирішені по совісті. Рішення мирового судді можна було оскаржити до з'їзду мирових суддів. У загальних судах розгляд цивільних справ починався з подання позову. Відповідач, ознайомившись із змістом позову міг робити за­перечення, а позивач у свою чергу - спростування та заперечення. Сторони процесу самі мали надавати докази. Рішення суду можна було оскаржити в апеляційному порядку.Той, хто бажав реалізувати рішення, мав звернутися з прохан­ням про видачу йому виконавчого листа. Всі дії по виконанню судо­вого рішення покладалися на судових приставів, які мали записува­ти усі свої дії у спеціальну книгу. Про виконання судового рішення пристав робив помітку на виконавчому листі і подавав той лист до суду, який прийняв його. Усі витрати на виконання стягувалися судо­вим приставом з тієї особи, проти якої застосовувалось рішення.Усі суперечки, що підлягали розгляду у цивільних судових уста­новах, могли розглядатися у третейському суді, який приймав рішен­ня, керуючись здоровим глуздом. Третейський суд складався з посе­редників, які приймали рішення простою більшістю голосів.Розвиток суспільно-політичного ладу і права решти українських  земель, які не входили до складу Російської імперії, протягом XIX ст. мав свої специфічні особливості. У результаті першого розподілу Польщі 1772 р. Галичина, а потім і Буковина були включені до складу Австрії. Українське Закар­паття увійшло до складу Угорщини.В результаті міжусобних воєн шляхти в Галичині занепала торгівля і промисловість, селянство зубожіло під гнітом кріпацтва. Намагаючись піднести господарське і духовне життя Галичини, австрійський цісар Йосиф II у 1782 р. скасував у Галичині кріпосну залежність селян та встановив нову систему оподаткування, у відповідності з якою 70% прибутків залишалося селянинові, 18% йшло державі і 12% - поміщикові. Селянин мав відбувати 156 днів панщини на рік. Особисту залежність селян на Закарпатті і Буковині було скасовано у 1785 р. Проте наступник Йосифі II Леопольд відно­вив кріпацтво на Закарпатті і воно там проіснувало аж до 1848 р.Разом з тим селяни відбували панщину у залежності від своїх статків від 52 до 12 днів на рік. Вони також несли натуральні та гро­шові повинності. Селяни Закарпаття виконували понад двадцять видів різних робіт на користь пана. Селянин користувався правом переходу з місця на місце.Повинності селян на користь поміщиків були скасовані тільки після революції 1848 р. Але скасування панщини не покращило соціального і економічного становища селян. Вони все частіше ста­ли втрачати землю з різних причин. Якщо наприклад, в Галичині до ліквідації панщини селянин мав у середньому 15 моргів землі, то уже у 1859 р. - 9,5 моргів, у 1880 - 5,5 моргів, а у 1900 -4,5 морги. Тому селянин ішов у найми до поміщика і таким чином знову ставав залежним від нього.Панівним класом у Галичині були магнати і шляхта. Якщо маг­нати мали відбувати військову службу, то шляхта мала тільки спла­чувати гроші. За національним складом магнати і шляхта у Галичині були в основному польського походження; у Закарпатті панували угорські та австрійські феодали, а на Буковині - австрійські та румунські.Незважаючи на скасування кріпацтва, поміщики Галичини, Бу­ковини і Закарпаття не втратили своєї могутності. І хоча дрібні поміщицькі землеволодіння занепадали, але зростала могутність магнатів. Кількість магнатських господарств весь час зменшувалася, але земельні володіння збільшувалися. Якщо наприклад, у 1820 р. у Галичині нараховувалось 8 500 великих поміщицьких маєтків з середнім розміром земельного володіння у 683 морги, у 1859 р. було 4 500 маєтків з розміром землі у 1 185 моргів, то у 1880 р. нарахову­валось вже 2 068 великих маєтків з розміром землі у 2 400 моргів. Правовий стан міського населення у XIX ст. мало чим відрізняв­ся від його становища у попередню добу, правда спостерігалося прагнення міщан до активної участі в господарському житті міста. На початку XIX ст. у містах інтенсивно зростала кількість підприємств мануфактурного типу. Проте на становищі економіки позначалася колоніальна політика Австрії. Відсталість українських земель штучно підтримувалася австрійським урядом. Місцева про­мисловість не витримувала конкуренції дешевих товарів західних областей Австрії і розорялася. У промисловості Галичини, Буковини та Закарпаття переважали капітали іноземного походження. Та й більшість міського населення складали чужинці. У Галичині, напри­клад, міста набули польського характеру, на Закарпатті - угорсько-австрійського, а на Буковині - румунського. Але робітники були ук­раїнського походження, оскільки ними ставали розорені українські селяни та ремісники.  Українські робітники одержували найнижчу заробітну плату, їх робочий день становив 12, а іноді - 18 годин, тоді як австрійський закон від 1885 р. обмежував його 11 годинами. Розорення селян створювало надлишок робочих рук, що вело до їх масової еміграції в Америку. Соціальний і економічний гніт українців доповнювався національним, оскільки українське населення зазнавало штучної по­лонізації, румунізації та германізації.Після поразки Австрії в австро-пруській війні 1867 р. Закар­патська Україна була включена до Угорщини, і тут почалися переслідування свідомих українців, закривалися українські школи, газети. Якщо наприклад, у 1881 р. існувало 353 школи з українською мовою викладання, то у 1883 р. - 282, а на 1914 вже не існувало жодної української школи. Мадяризація українського населення викликала величезне невдоволення, яке проявлялось в інтенсивній еміграції українського населення до Америки та в переході бага­тих українців на позиції москвофільства, що викликало репресії з боку австро-угорських властей. Одночасно набувало розвитку українофільство.На початку 90-х рр. XIX ст. в Західній Україні з'являються нові інтелектуальні та наукові сили, які створюють політичні партії. Так, ще в кінці 80-х рр. виникала Українська радикальна партія, яка   виступала за незалежність України. У 1890 р. виникала народно-де­мократична партія, яка ставила за мету об'єднання українського на­роду в цілісний організм. У тому ж році виникла Українська соціал-демократична партія, яка проголосила основною своєю метою створення «вільної Української Республіки». У 1900 р. на публічно­му вічі українські студенти м. Львова прийняли резолюцію про те, що їх ідеалом є створення незалежної Української держави. У Пол­таві та Харкові молодь також маніфестувала своє прагнення до неза­лежності України. Отже, прагнення створити незалежну державу бу­ло головним досягненням українського народу в XIX ст.Досить складним було становище церкви на окупованих Авст­ро-Угорщиною українських землях. У XVIII ст. українське духовен­ство Західної України досить часто мало низьку освіту, а то й зовсім її не мало. Воно повинне було навіть відбувати панщину нарівні з се­лянами. Тяжкою трагедією для культури Галичини була ліквідація монастирів. З 325 монастирів на початку XIX ст. залишилося тільки 14. Знищувалися цінні рукописи, бібліотеки.Після третього розподілу Польщі 1795 р., коли Галичина увійшла до складу Австрії, було відновлено Галицьку митрополію. Усіх католиків-українців в Австрії іменували «греко-католиками».Духовенство відігравало велику роль у культурному і національ­ному житті Галичини, адже уся шляхта була спольщена. У 1816 р. у Перемиській єпархії було створено гурток духовенства, який ставив за мету поширення освіти. Гурток вимагав встановлення рівноправ­ності для української мови. З 1818 р. існувала друкарня, в якій кни­ги друкувалися українською мовою. Засновано було школи для підготовки дяків, які мали бути і вчителями в парафіяльних школах. Духовенство не допустило заміни кирилиці латиною. У цілому, влас­не з рядів українського духовенства пролунали заклики до боротьби за національну незалежність. Протягом усього розглядуваного тут періоду постійно точилася гостра боротьба між українською і польсько-латинською церквами. Оскільки польські елементи посідали майже всі адміністративні по­сади, то зрозуміло, що офіційні власті були на боці польсько-латинської церкви.  Православна церква на Буковині теж зазнавала великих утисків. Австрійський уряд, боячись поширення впливу Росії, який вона здійснювала на православних Буковини через підпорядкованість московському Синоду, проводив політику знищення монастирів та секуляризації церковної землі. У 1782 р. було ліквідовано 14 монастирів, а з їх земель був створений так званий церковно-релігійний фонд, розпорядження яким здійснювалось під контролем австрійського уряду. Кошти релігійного фонду використовувались у переважній більшості для розвитку освітніх установ з румунською мовою викладання. Українці були автохтонним населенням Букови­ни, вони були нащадками уличів і тіверців. Поруч них жили румуни, які називали себе «волохами». Румуни намагалися приєднати Буко­винську православну єпархію до румунської митрополії, але ук­раїнське духовенство домоглося права на створення незалежної Бу­ковинської митрополії, до якої було навіть приєднано церкву в Далмації. Товариства, які створювало духовенство Буковини, об'єднували національно-свідомих українців-учителів, політиків. У кінці XIX ст. був підготовлений підручник з релігії українською мовою.  В Закарпатській Україні ще у 1772 р. було створено Мукачівське уніатське єпископство, керівники якого відстоювали східний обряд і боролися з латинізацією. На Закарпатті були засновані дві духовні семінарії, куди приймали для навчання усіх українців греко-като­ликів. Австрійські цісарі проводили політику, спрямовану на дотри­мання рівних прав як уніатської так і греко-католицької церкви. Ду­ховенство було звільнене від несення військової служби. Духовенство Закарпаття прагнуло піднести культуру цього краю, і по суті, воно очолило український національний рух. Проте українізація була призупинена після 1815 р. Австрійсь­кий уряд почав приділяти значну увагу у наданні привілеїв угорцям. Угорська мова стала державною і застосовувалась в адміністратив­них, військових, духовних установах та школах. У зв'язку з цим ча­стина українського духовенства зугорщилась, а частина сприйняла ідеологію москофільства. У 1871 р. було скасовано автономію української церкви, після чого почали знищувати видання українською мовою релігійного та національного змісту. Наслідком усього цього став занепад культур­ного та економічного розвитку українського суспільства. Перехід західноукраїнських земель після трьох розподілів Польщі до Австрії спричинив заміну польського законодавства на австрійське. У 1779 р. в Галичині було введено австрійський цивільний кодекс, який був модернізований у 1812 р., і дія його була поширена на Буковину. Окремі положення цивільного кодексу на­прикінці першої половини XIX ст. було доповнено новелами, що стосувалися розширення прав жінок і позашлюбних дітей.  Цивільний кодекс Австрії закріплював поміщицьку власність на землю та податки з неї, узаконював право спадщини селянських зе­мельних наділів.Розвиток капіталізму в австрійських землях спричинив введен­ня в дію у 1863 р. торговельного кодексу.Австрійський кримінальний кодекс 1787 р. в кінці XVIII ст. бу­ло введено в дію на всій території Західної України. До кодексу бу­ли включені певні прогресивні положення, які обмежували застосу­вання смертної кари. У 1852 р. був введений в дію новий кримінальний кодекс, який поширювався на Галичину і Буковину. На Закарпатті з 1879 р. почав діяти угорський кримінальний кодекс.Протягом усього XIX ст. українські землі перебували у складі двох сусідніх держав - Росії і Австрії, які позбавили український на­род можливості створити не тільки власну державність, а й розвива­ти національні досягнення культури минулих століть. Росія та Австрія не тільки штучно стримували економічний розвиток ук­раїнських земель, а й знекровлювали українців як народ у прямому розумінні, змушуючи його кидати рідні місця і емігрувати, як то бу­ло в українських землях Австрії, або ж зманювали кращі сили нації до метрополії, як це було в українських землях, включених до Російської імперії.Вчергу за ліквідацією Української держави почалося знищення і національного українського права. На територію українських земель було поширене російське та австрійське законодавство.Трагедія XIX ст. для українського народу полягала в тому, що русифікація, германізація, спольщення значної частини інтелігенції позбавляло його провідної сили, яка у будь-якому суспільстві є локо­мотивом у розвитку економіки, культури, і найголовніше, - вона є творцем державності, законодавства. Разом з тим, кінець XIX ст. був періодом підготовки українсько­го народу до боротьби за незалежність. Цей період відзначається по­явою молодого покоління людей, які прагнули до об'єднання Західної та Східної України, до досягнення незалежності і створен­ня власної держави.  

           Відстежуючи за науковими розвідками тематики монографічних і диертаційних досліджень, поглиблюючи  наші знання про становлення й розвиток української правової свідомості та культури за історичних часо-просторів, слід акцентувати увагу  на тому, що другий основний період розвитку українського права, це період, коли його  джерелами були українська звичаєва правова свідомість, культура, українські звичаї і закон (IX-XIII ст.) – другий період становлення й розвитку української правової свідомості та культури. Українська правова свідомість, правова культура та прово у період існування української держави – Київської Русі  [1]. Нагалаємо, що перший період розвитку українського права – тривалий період усної правової творчості (за нашими підрахунками – приблизно 32000 років,  період, коли його джерелами були світова та українська свідомість, культура, українська звичаєва та світова правова свідомість, культура, українські та світові звичаї (до ІХ ст.) – перший період становлення й розвитку української правової свідомості та культури. Це період домінування усних правових норм свідомості, культури, самосвідомості, правової свідомості та культури. Третій період розвитку українського права – становлення й розвитку української звичаєвої правової свідомості, культури, звичаєвого та теоретичного права тривав з XIV-середини XVII ст. Це був хронологічний період або конкретно-історична епоха становлення й розвитку української правової свідомості та культури, коли актиавно відбувались процеси толератного застосування української звичаєвої правової свідомості, культури, світового звичаєвого права і польсько-литовського за­конодавства. Це час активного формування типових найвідомівших атрефактів тв архетипів української правової свідомості та культури. Четвертий період розвитку укранського права або становлення й розвитку української правової свідомості та культури -  це період розвитку і застосування загального права і національного законодавства з елементами української правової свідомості та культури (середина XVІІ-XVI1I ст.).  П’ятий період розвитку українського права, - це п’ятий період становлення й розвитку української правової свідомості та культури, за якого домінували розвиткові пріоритети закону як джерела права (XIX-початок XX ст.).  6) період     виникнення     національного   законодавства, законодавчої свідомості та культури   (1917 — 1920 рр.).  Які ж відомі артефакти та архетипи типової української правової свідомості та культури сфіормувались за цей період?  Національне та соціальне пригноблення, якого зазнавав ук­раїнський народ, прискорив на початку XX ст. визвольний і рево­люційний рух як у східній, так і у західній частині України. Особли­во активну участь у ньому брало українське селянство, яке було найбезправнішою верствою населення. Але провідну роль у цьому русі відігравали інтелігенція та робітничий клас. Розвиток промисловості призводив до кількісного збільшення робітників. їх кількість зростала у зв'язку з розоренням селян. Соціально-економічне становище робітників було набагато кращим, ніж селян. У середовищі робітників на початку XX ст. з'явилася робітнича аристократія, яка мала можливість забезпечувати своїм дітям навчання у гімназіях, технічних училищах і навіть інститутах та університетах. Середня заробітна плата кваліфікованого робітни­ка становила на початку XX ст. 447 крб. на рік. Некваліфікований робітник отримував, наприклад, в Одесі 1 крб. 20 коп. у день. У той же час прибуток одного селянського господарства становив тільки 55 крб. на рік, а вартість однієї десятини землі складала 136 крб. Становище робітників на початку XX ст. ускладнювалося настанням безробіття. Так, у 1902 р. в Харкові нараховувалося 16000, а в Катеринославі - 15000 безробітних. Користуючись цим, власники підприємств зменшували заробітну плату. У такому соціально-економічному середовищі виник сприятли­вий ґрунт для появи і розвитку соціалістичних ідей. Ще у 1898 р. відбувся перший з'їзд Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), яка у 1903 р. розкололася на дві частини: більшість на чолі з В. І. Леніним прагнула створити партію професійних рево­люціонерів з суворою дисципліною, яка б керувалася директивами Центрального комітету; меншість на чолі з Мартовим, виступала за вільну організацію робітників. Так виникли дві партії: РСДРП більшовиків і РСДРП меншовиків.  Для партії професійних революціонерів більшовиків властивим було ігнорування економічного становища робітників: «Чим гірше, тим краще!» - був основний їх лозунг. Тяжке становище робітників, на думку більшовиків, сприяло їх революційності, давало мож­ливість підняти їх на збройну боротьбу. Тому В. Ленін доклав бага­то зусиль, щоб на початку XX ст. теоретично розгромити так званих економістів на чолі з Струве, які виступали за покращення соціаль­них та економічних умов життя робітників. Тому і в революції рр. партія більшовиків виступала тільки з трьома вимогами: встанов­лення 8 год. робочого дня, контролю робітників за виробництвом та утворення республіки. Жоден із робітничих страйків, які часто мали місце в Росії під керівництвом більшовиків, не проходив з вимогами підвищити заробітну плату або покращити побутові умови. Вся агітаційно-пропагандистська та практична діяльність більшовиків була спрямована на повалення царського самодержавства та захоп­лення влади партією професійних революціонерів з метою побуду­вати соціалістичне суспільство. Програма партії більшовиків передбачала націоналізацію землі і встановлення на неї державної власності. їх програма ігнорувала національні проблеми, які існували в Росії, заперечувала право націй на самовизначення, прагнула до встановлення влади «диктатури пролетеріату» у світовому масштабі. Зводячи марксистське визна­чення потреб людини тільки до потреби в одязі та хлібі, більшовики тим самим заперечували необхідність боротьби за культурно-національний розвиток, за духовне збагачення людини. Прагнення встановити державну власність на землю, ігноруван­ня національно-культурних проблем пригнічуваних Росією народів, заперечення права націй на самовизначення з метою утворення влас­ної держави відштовхувало від партії більшовиків основну масу на­селення - селянство. Іншою партією, яка займалася революційною роботою у середо­вищі робітників, була Партія соціалістів-революціонерів(есерів) на чолі з В. Черновим. Ця партія мала підтримку у селян, оскільки во­на виступала за передачу землі селянам і за знищення приватної власності на землю. Есери проводили не тільки революційну агітацію у середовищі робітників та селян, а й здійснювали терори­стичні акти проти високопоставлених урядовців. Досить тяжким було становище селян. У період після селянсь­кої реформи 1861 р. зміни у становищі селян полягали тільки у звільненні їх від панщини та економічних зобов'язань перед паном. Селяни України були неоднорідними.  Селянська правосвідомість була  типов маргінальною та типово девіантною. У їх середовищі відбува­лася майнова диференціація. Напередодні революції 1905-1907 рр. 54% селянських господарств пересічно мали земельний наділ до 6 десятин, 29,4% господарств - від 6 до 10 і 16,6% - понад 10 десятин надільної землі. Необхідно зазначити, що власником землі була гро­мада, а селянин лише користувався земельним наділом, яким він не мав права розпоряджатися. Разом з тим були селяни, які мали землю на праві приватної власності. Досить часто, зокрема на Правобе­режній Україні, зустрічалися селяни, які мали у приватній власності по декілька десятків, а то й сотень десятин землі. Такі селяни широ­ко застосовували сільськогосподарські машини та передову сільськогосподарську технологію; у них вирощувалася племінна ху­доба. Такі селянські господарства (куркульські) широко застосову­вали найману працю. Десятки тисяч селян України, не маючи реманенту та тяглової худоби, не могли обробляти свій земельний наділ, а тому віддавали його в оренду справним господарям, а самі йшли наймитувати до поміщиків чи заможних селян або ж ішли у місто і працювали там на підприємствах, цукроварнях, в шахтах. їх становище ускладню­валося тим, що вони були залежними від громади, яка була створена за законом про скасування кріпацтва. Селянин, як член громади, по­винен був дістати від неї дозвіл на відхід, але продовжував платити податі, що забирали у нього значну частину його заробітної плати. Повертаючись до села такий селянин-робітник підсилював рево­люційні настрої у середовищі селян. Неврожай 1901 р. спричинив широкі селянські виступи по всій Україні. Протягом 1900-1901 рр. в Україні було зареєстровано 670 селянських виступів, під час яких вони палили та руйнували поміщицькі маєтки. В кінці 1904 р. був виданий царський указ про поступове зрівняння селян у правах з іншимим станами, але це не відвернуло масової участі селян у революції, що почалася у 1905 р. Щоб у майбутньому запобігти участі селян у революції, уряд вирішив створити на селі міцні господарства. Для цього вирішено було провести земельну реформу. Така реформа розпочалася у 1909 р. Оскільки на період проведення земельної реформи в руках се­лян було сконцентровано 165 000 000 десятин купленої і наділеної землі, а в руках поміщиків - 53 000 000 десятин, то конфіскація поміщицької землі і передача її до рук селян не вирішувала селянсь­кого питання. Необхідно було знищити феодальні пережитки, що існували на селі. З 1861 р. в Україні панувало земельне володіння у формі во­лодіння всієї сім'ї. Це було так зване подвірне земельне володіня: його не можна було ані продати, ані поділити між членами сім'ї. Наділяла землю сільська громада.  Відповідно до закону про земельну реформу 1909 р. селянин мав право вийти з громади із своїм земельним наділом та стати влас­ником землі з правом володіти, користуватися і розпоряджатися нею. Пасовиська, сінокоси та ліси залишалися у спільному володінні сільської громади. Земельна реформа мала надзвичайний успіх на Правобережній Україні. Якщо наприклад, у європейській частині Росії з громади вийшло біля 24% селянських господарств, то на Правобережній Україні - 50,7%. На півдні України вийшло з громади 34,2 %, а на Лівобережжі - 13,8 % селянських господарств. Ті селяни, хто вий­шов з громади, будували хати на виділеній землі, що стала їх власністю. Так почали виникати хутори і відруби з відповідною відрубною і хутірською правовою свідомістю та культури. Проти проведення земельної реформи виступали великі земле­власники, які боялися, що найманої робочої сили не буде вистачати і вона стане дорожчою, а також РСДРП більшовиків і меншовиків, партія соціалістів революціонерів, які вважали, що реформа зни­щить сільський пролетаріат, а у зв'язку з цим зникне їх опора на селі. Проведення земельної реформи спричинило зростаючу дифе­ренціацію села, а разом з тим диференціацію селянської правової свідомісті та культури. Окремі господарства концентрували у своїх руках землю, а значна частина селян її втрачала. Таким чином, на селі фор­мувались класи - клас буржуазії ї пролетаріату. Панівним класом в Росії була буржуазія і дворянство. Буржуазія, посідаючи панівне ста­новище в економіці, була позбавлена політичних прав. Проте вона мала право на створення своїх представницьких організацій -спілок, комітетів, з'їздів. Велику роль в організації захисту еко­номічних інтересів буржуазії відігравали з'їзд гірничопромисловців та з'їзд цукрозаводчиків. Право створювати політичні організації буржуазія отримала, як і всі інші верстви російського населення, в період революції 1905-1907 рр. Звернемо увагу на те, що основну масу капіталістів в Україні становили іноземці: росіяни, євреї, фран­цузи, англійці, німці, бельгійці. Вони або були власниками під­приємств, або ж володіли значними пакетами акцій. Значна частина дворян перевела своє сільськогосподарське ви­робництво на капіталістичний шлях. У 1905 р. в Україні нараховува­лось 32 500 поміщицьких маєтків із земельною площею в 10,9 мільйонів десятин. Поміщицька земельна власність поділялася на велику, середню і дрібну. Кількість великих маєтків в Україні стано­вила 11 191. На кожен маєток у середньому припадало 930 десятин. Деякі поміщицькі маєтки мали по кілька тисяч десятин землі, таких маєтків нараховувалося 2 835, і вони концентрували 68% усієї землі, що була у власності дворян. Як уже зазначалося, за національним складом великі поміщики були головнм чином іноземного походженя. На початку XX ст. з'яв­ляється українська земельна буржуазія. Серед неї виділялися родини Терещенків, Харитоненків, Симоненків та інших. У великих земель­них володіннях не тільки інтенсивно розвивалося вирощування збіжжя та відгодівля тварин, але й переробна промисловість. У та­ких господарствах працювали десятки тисяч робітників на підприємствах по переробці сільськогосподарської продукції (мас­лозаводах, сироварнях, бойнях, ковбасних цехах), в цукроварнях, млинах, цегельнях тощо. Із зростанням великих поміщицьких маєтностей зникали дрібні. Дворянство обіймало у Російській державі високі урядові поса­ди. Воно ж відігравало провідну роль в місцевому управлінні, зокре­ма в установах земського самоврядування. Проте і дворянство, так само як і інші верстви російського населення, не користувалося пра­вом створювати політичні організації. Політичний лад Росії на початку XX ст. залишався самодержав­ним. Вся влада- і законодавча і виконавча- належала царю-самодержцю. Уряд - Рада міністрів, як вищий розпорядчий орган, підпо­рядковувався цареві. Цар призначав і звільняв голову Ради міністрів та керівників міністерств. Еволюція політичного режиму – найактуальнішого змісту законодавчої свідомості та культури -  намітилася у зв'язку з рево­люційною ситуацією, і була прискорена революцією 1905-1907 рр. Царський уряд вбачав вихід з революційної ситуації в переможній війні. Проте Росія зазнала поразки у війні з Японією і це прискори­ло революцію. Невдачі на фронті викликали заворушення не тільки в Росії, але й в Україні. На зборах робітників лунали вимоги свободи слова, дру­ку, совісті, зборів, маніфестацій тощо. На бенкетах, що проводилися інтелігенцією, ухвалювали резолюції про необхідність народних представництв, про вироблення конституції. Уряд вдавався до ре­пресій, але одночасно йшов на поступки. У лютому 1905 р. царським указом було оголошено про не­обхідність залучення обраних населенням представників до обгово­рення законів. Народне представництво повинно було мати лише законодорадчі функції. Страйк робітників Путилівського заводу у січні 1905 р. започат­кував хвилі страйків в усій Російській імперії. В Україні страйкували робітники Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава, Миколаєва, Дон­басу. Селянські виступи охопили 64% усіх повітів України. Голо­вною вимогою селян була вимога передати їм усю землю. Восени 1905 р. розпочалися повстання в армії і на флоті. Розгубленість ца­ризму сприяла фактичній ліквідації цензури. Виникають різно­манітні товариства, спілки, союзи. Після загального страйку у жовтні 1905 р. цар оголосив Маніфест про дарування населенню свободи особи, слова, совісті, зібрань та союзів. В Маніфесті проголошувався намір про скликан­ня зборів представників - Державної думи - із законодавчими функціями. Проте на маніфестаціях та мітингах їх учасники вимага­ли знищення монархії. Праві сили докладали всіх зусиль, щоб збе­регти самодержавство. Ці сили організували єврейські погроми у Києві, Одесі, Катеринославі, Донбасі. Поліція займала при цьому позицію стороннього спостерігача. Одеський градоначальник Ней-гардт наказав вивести з міста війська та поліцію, спровокувавши тим самим погроми. Коли депутація міщан звернулася до нього з проханням повернути війська і поліцію до міста, він відповів: «Вы хотели свобод, вот и получайте ваши жидовские свободы». Дарування царем різноманітних свобод спричинило утворення протягом короткого періоду величезної кількості різноманітних партій, які розпочали легальну діяльність. Окрім уже зазначеної Російської соціал-демократичної робітничої партії більшовиків і меншовиків, до якої близько стояв «Всеобщий еврейский рабочий союз», або «Бунд», почала діяти партія анархістів, яка здійснювала терористичні акти проти фабрикантів та промисловців. Активізува­ла свою діяльність в роки революції партія есерів. У 1906 р. було створено Народно-соціалістичну партію, члена­ми якої були головним чином письменники, газетярі, вчені. Партія вимагала проведення націоналізацї землі і передачі її тим, хто її об­робляє. До цієї партії примикала фракція «трудовиків», що існувала в Державній думі і висловлювала інтереси селянства. Конституційно-демократична партія(кадетів) вимагала створен­ня конституційної монархії з двопалатним законодавчим органом і свободи культурного розвитку усіх націй. До цієї партії входило ба­гато вчених, адвокатів. Очолював цю партію П. Мілюков. Друкова­ним органом цієї партії в Україні стала Київська газета «Свобода і Право». У кінці 1905 р. було засновано «Союз 17-го Октября», куди вхо­дили представники поміщиків, промисловців, купців та земства. Очолював партію О. Гучков. «Октябристи» відстоювали існування царської влади та єдності і неподільності Російської імперії. «Русская монархическая партия» та «Союз русского народа» ви­магали ліквідації Державної думи і відновлення самодержавної вла­ди царя. Ці партії займалися організацією єврейських погромів та інтелігенції. В Україні існували відділи усіх зазначених партій. Окрім них в Україні діяла створена ще у 1899 р. Революційна українська партія (РУП), яка виступала за незалежність України. У 1905 р. ця партія була перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). У 1905 р. було створено Українську радикально-демократичну партію, яка ставила за мету проведення земельної реформи та надан­ня Україні автономних прав. Необхідно зазначити, що після проголошення Маніфестом 17 жовтня 1905 р. різних свобод, в університетах почали створюва­ти кафедри українознавства, товариства, що займалися роботою серед національно малосвідомих людей. Одним з таких товариств була «Просвіта», яка організовувала концерти, створювала читальні, бібліотеки. З'явилася перша газета українською мовою -«Хлібороб». Революція прискорила еволюцію органів державної влади. Маніфест проголошував законодавчим органом Державну думу. Проте участь у виборах депутатів Думи могли брати виборці, що ма­ли високий майновий ценз і володіли нерухомістю. Селяни і робітники також мали право обирати своїх представників. Усі виборці були поділені на чотири курії: землевласників-поміщиків, міщан, селян і робітників. Голос одного поміщика дорівнював голосам 45 робітників. Від України до першої Думи бу­ло обрано 24 поміщики, 26 представників міщан, 42 селянина. В Думі сформувалася Українська парламентська громада, яка мала на меті добиватися автономії України. Дума поставила перед царем вимоги про створення уряду, відповідального перед Думою, конфіскації поміщицьких земель та амністії політичним в'язням. У липні 1906 р. царський уряд розігнав Думу. Хоча Маніфест 17-го жовтня проголошував Думу законодавчим органом, але «Положенням про Державну думу» від лютого 1906 р. законодавчими правами наділялася і Державна рада, половина якої призначалася, а половина обиралася. Жодне рішення Думи не могло стати дійсним без згоди Державної ради. Після того, як обидві пала­ти приймали закон, він мав бути затверджений царем. Отже, в Росії сформувався двопалатний законодавчий орган, в якому Державна рада була верхньою, а Державна дума - нижньою палатою. Але вер­ховенство царської влади залишалося непохитним. Тому Державна дума і Державна рада фактично були законодорадчими органами при царі. Вибори до другої Державної думи у січні 1907 р., а потім і до третьої- у червні того ж року не давали бажаних результатів для ца­ризму. Більшість членів другої Думи перебували в опозиції до царя. Новий виборчий закон 1907 р. здійснив фактично державний пере­ворот. Вибори до НІ Думи восени 1907 р. збільшили кількість депу­татів від великих землевласників і зменшили від селян та робітників. У 1905 р. 37 депутатів від України поставили в Думі питання про введення в школах навчання українською мовою та про ук­раїнську мову судочинства. Але чорносотенні депутати не допусти­ли обговорення цього питання в Думі. Виборчий закон, прийнятий напередодні проведення у 1912 р. виборів до IV Думи, позбавив українських селян права обирати своїх представників до Думи. Не виникло в IV Думі і української фракції, а тому питання про українську мову в Думі не розглядало­ся. Ще у 1911 р. голова Ради міністрів Росії П. Столипін зазначив, що «історичним завданням Російської державності є боротьба з ру­хом, тепер іменованим українським, що містить у собі ідею відрод­ження старої України і устрою малоросійської України на автоном­них національно-територіальних засадах». Царський уряд заборонив існування будь-яких українських ор­ганізацій. Товариство «Просвіта», клуби, бібліотеки були закриті. Було заборонено проводити українські концерти, друкувати афіші українською мовою та інше. У 1914 р. було навіть заборонено відзначення дня народження Т. Шевченка. Було заборонено прийма­ти українців на посади вчителів, професорів. З початком першої світової війни (1914-1918 рр.) уряд почав проводити репресії проти української інтелігенції. Багато хто з ук­раїнських діячів був відправлений на заслання або висланий. М. Грушевського, який повернувся з Австрії до Києва, було вислано до Симбірська. Війна поглибила тяжке становище широких мас населення. Особливо потерпало від війни селянство. Війна забирала не тільки чоловіків, але й реманент та коней. Тому вже у 1916 р. посівна площа в Україні різко скоротилася. У містах відбувалися страйки під гаслом «Геть війну!» Революційні настрої поширювалися в армії, особливо у так званих запасних частинах, солдати яких місяцями перебували в казармах, оскільки не вистачало гвинтівок, щоб відправити їх на фронт. 23 лютого 1917 р. у Петербурзі застрайкувало 90 тис. робітни­ків. Страйк спричинився із-за відсутності хліба в магазинах, якого не підвезли через снігові заметілі. Робітники почали виходити на де­монстрації з вимогами: «Геть війну!», «Геть самодержавство!» Демонстрації переросли в сутички з поліцією. Оскільки Державна дума зробила перерву у своїй роботі на декілька тижнів, а цар перебував в Ставці під Могильовом, то 27 лю­того було створено комітет Державної думи на чолі з М. Родзянко. У той же день виникла Петроградська Рада робітничих і солдатсь­ких депутатів. Петроградська рада видала наказ, у відповідності з яким солда­ти мали обирати полкові, батальйонні та ротні комітети. У політич­них справах вони мали підкорятися тільки цим комітетам. Скасову­вались титули, віддання честі в армії, чиношанування і т. ін. Цар відрікся від престолу, і 3 березня 1917 р. Росія стала рес­публікою. На вимогу Петроградської ради Тимчасовий комітет Дер­жавної думи був перетворений на Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим. Так у Росії виникло двовладдя: Рада робітничих і сол­датських депутатів та Тимчасовий уряд, який мав діяти до скликан­ня Установчих зборів. Зовсім по-іншому розвивалися події в Західній Україні, яка пере­бувала у складі Австро-Угорщини і переживала тяжкі соціальні труд­нощі. Промисловість цього краю була слабо розвинена, тому і кількість робітників була незначною. Селяни мали карликові госпо­дарства і жили у великій нужді. У Галичині наприклад, на початку XX ст. 53,3% селянських господарств не мали коней. Більша частина землі концентрувалась у руках поміщиків - іноземців: у Галичині - в руках польських поміщиків, у Буковині - румунських, у Закарпатті -угорських. Українські селяни змушені були орендувати землю у поміщиків, іти до них наймитувати. Багато селян виїздило в сусідні регіони та до Америки. Ті ж, що залишалися, вдавалися до страйків, як це було у 1902 р., коли у страйку взяло участь до 200 000 селян. До соціально-економічного гніту додавався ще й гніт національ­ний. Широкі верстви українського населення вели боротьбу не тільки за політичні права, але й відстоювали економічні, культурні та національні інтереси. Керівництво цією боротьбою очолювали різні гуртки та партії, що виникли в західноукраїнських землях. У 1899 р. в Галичині виникла Національно-демократична партія, яка відстоювала ідею інтернаціональної єдності робітників і вела боротьбу проти релігії. У період до першої світової війни населення Галичини досягло значних успіхів в галузі культурного життя. Наукове товариство імені Т. Шевченка видавало велику кількість наукових праць з українознав­ства, які знайшли своє визнання не тільки в Україні, але й у за­рубіжних країнах. Постійно зростала кількість українських шкіл, в університеті з'явилися кафедри українознавства. Велику роль у розит-ку освіти і культури відігравала греко-католицька церква, яка після то­го, як галицьким митрополитом став А. Шептицький (1900-1944 рр.), остаточно стала українською національною церквою. В Галичині викрісталізувалися три основні течії політичної думки щодо політики Австрії та Росії в українському питанні. Одна течія була московофільською, друга - австрофільською, а третя вис­тупала за створення незалежної Української держави. Оскільки політика Росії була суто ворожою щодо українців, більшість насе­лення Галичини займало проавстрійські позиції. Прагнення поляків створити свою державу призвело до зіткнен­ня з українцями, які не бажали, щоб Галичина стала частиною Польщі. Коли поляки почали створювати в Галичині військові ор­ганізації, українці на противагу польським «Стршельцам» створили «Січ», яка займалася фізичним вихованням молоді та відновленням козацького духу. У Буковині широкі маси населення також прагнули до створен­ня Української держави. У Закарпатті, яке втратило автономію, проводилася інтенсивна мадяризація усіх верств українського населення. Державною мовою була тільки угорська мова, нею ж велося навчання в усіх школах. Бо­гослужіння в церквах відправлялося також угорською мовою. Замість кирилиці було введено латинь. Результатом такої політики було зростання москвофільства, що знайшло підтримку в Росії. За­карпатське населення, протестуючи проти політики мадяризації, пе­реходило до православ'я, де панувала церковнослов'янська мова. Усе це спричинило широку денаціоналізацію Закарпаття. Коли розпочалася перша світова війна, усіх українців почали звинувачувати у москвофільстві. Почалися репресії, в результаті яких тисячі людей було кинуто до концентраційних таборів.  1 серпня 1914 р. у Львові з представників усіх українських партій і угрупувань було створено Головну Українську раду, яка ма­ла представляти український народ та захищати його інтереси. Коли 5 серпня Росія вступила у першу світову війну, Головна Українська рада виступила з маніфестом - зверненням до українського народу, в якому закликала українців докласти зусиль до військової поразки Росії. У маніфесті, зокрема, зазначалося: «ненаситність царської імперії загрожує нашому життю «історичний ворог України не може спокійно дивитися, що не вся Україна в його руках...» чим більшою буде поразка Росії, тим швидше виб'є година визволення України... Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України!». Головна Українська Рада створила військову організацію Ук­раїнських Січових Стрільців, керівництво якою здійснювала бойова управа. Безпартійною політичною організацією, яка представляла інтереси Східної України і пропагувала створення незалежної ук­раїнської держави, стала заснована Д. Донцовим та В. Дорошенком Спілка визволення України. Уже на самому початку війни австрійський уряд заявив, що у ви­падку поразки Росії Галичину буде розділено на польську і ук­раїнську частини, і в межах Австрії українським землям буде нада­но право національно-територіальної автономії. Такі ж запевнення зробили і предствники Німеччини на зустрічі з членами президії Головної Української ради. Ці обіцянки утримували галицьких українців на проавстрійсько-німецьких позиціях. Проте слова і дії керівних кіл Австрії і Німеччини не співпада­ли. Це особливо визначилося у їх прагненні створити на польських землях, відвойованих у Росії, польське королівство, яке б включало і територію усієї Галичини. Президія Головної Української Ради за­явила, що «український народ ніколи не визнає відокремлення Гали­чини під польське панування...». Наступник померлого імператора Франца Йосифа І Карл, заспокоюючи стривожених галичан, заявив, що «все, включно до окремої української провінції, буде здійснено на користь українського народу». Якщо головна Українська рада захищала інтереси українців в Австро-Угорщині, то Спілка визволення України прагнула робити це на міжнародній арені. Контактуючи з представниками зарубіжних країн, керівники Спілки Визволення України намагалися переконати їх в тому, що «об'єктивна історична конечність вимагає, щоб між Західною Європою і Москвою постала самостійна українська держава». Окупація російськими військами території Галичини, що трива­ла з вересня 1914 р. до червня 1915 р., призвела до ліквідації галиць­кого українства. Були закриті усі українські культурно-освітні уста­нови, українські газети і видавництва, заборонено вживання української мови в державних установах, школах. Відомих ук­раїнських політичних, громадських та церковних діячів було зааре­штовано і відправлено до Росії, серед них і галицького митрополита А. Шептицького. Українські парафії силою перетворювались у пра­вославні. Коли депутація галицьких українців поскаржилася міністрові закордонних справ Росії про знищення всього українсько­го в Галичині і Буковині, той відповів: «Чого ж ви хочете? Саме те­пер наступив найкращий момент, щоб раз і назавжди покінчити з ва­шим українством...». Політика Росії на окупованих землях Західної України завдала непоправного удару по москвофільських настроях українського на­селення. Але й Австро-Угорщина та Німеччина не виконували своїх обіцянок стосовно української частини Галичини. Коли у жовтні 1916 р. під протекторатом Німеччини та Австро-Угорщини було створено польську державу, надії українців на те, що Галичина у майбутньому не відійде до Польщі, зникли. Невідомо, як би розви­валися подальші події в Галичині, якби не Лютнева 1917 р. рево­люція в Росії, яка відкрила нові і непередбачувані перспективи перед усім українським народом. Еволюція суспільно-політичного ладу українських земель су­проводжувалася розвитком законодавства. Правові акти в ук­раїнських землях, що входили до складу Росії, розширювали насам­перед права тих, хто займався промислово-фінансовою діяльністю, захищали інтереси земельного власника, особливо щодо недоторка­ності права власності. У зв'язку з посиленням революційних виступів селян, у 1902 р. було видано указ «Про майнову відповідальність сільських това­риств та селищ, селяни яких брали участь у заворушеннях, що відбу­валися останнім часом у деяких місцевостях Полтавської та Харківської губерній». У відповідності з цим указом матеріальну відповідальність за збитки, спричинені поміщицькій маєтності, не­сли не тільки ті селяни, які брали безпосередню участь у підпалах та грабунках, а й села, до яких належали повсталі селяни. Поміщик сам оцінював завдані його господарству збитки, а вже спеціальна тимча­сова комісія під головуванням губернатора приймала рішення про їх стягнення. Таким чином, законодавство Росії на початку XX ст., встановлюючи колективну матеріально-правову відповідальність, поверталося з буржуазної епохи в добу середньовіччя. Цим указом царизм переслідував дві мети: відшкодувати збитки, завдані поміщицькому господарству, та, встановивши кругову поруку за спричинення шкоди, перетворити сільську громаду на орган, що ви­конує поліцейські функції. У 1905 р. у зв'язку з наростанням рево­люції дія зазначеного указу поширювалася на всі губернії України. Царським указом від 1906 р. «Про доповнення деяких постанов чинного закону, який стосується селянського землеволодіння та зем­лекористування» регламентувалось встановлення права власності селян на землю. Цим указом підтверджувалося скасування з 1 січня 1907 р. стягнення з селян викупних платежів за наділені землі. «З цього часу, - зазначалося в указі, - означені землі звільняються від накладених на них, в силу викупного боргу, обмежень, і селяни здобувають право вільного виходу з громади з закріпленням у влас­ності окремих домогосподарів, які переходять в особисте володіння ділянок з мирського наділу». Указ детально регламентував селянські поземельні відносини. «Кожен домогосподар, що володіє наділеною землею на громадсько­му праві, - зазначалося в указі, - може у будь-який час вимагати закріплення за собою в особисту власність належної йому частини з означеної землі». В указі підтверджувалося право селян, що вийшли з сільської громади і стали власниками земельних наділів, користу­ватися угіддями, які залишилися у розпорядженні громади: «Домо-господарі, за якими закріплено в особисту власність ділянки гро­мадської землі, зберігають за собою право користування в незмінній долі тими сіножатями, лісовими та іншими угіддями, які передають­ся на особливих умовах (наприклад, при збідненні ґрунту або окре­мо від угідь, переділених при загальних переділах і на інших підста­вах і т. п.), а також право користування на прийнятих у громаді підставах неподільними угіддями, як то: мирською садибною зем­лею, вигонами, пасовиськами». Законом «Про зміни та доповнення деяких постанов стосовно селянського землеволодіння» від червня 1910 р. регламентувався по­рядок встановлення права власності на землю у тих сільських грома­дах, у яких не проводилися загальні земельні переділи з часу наділення їх землею, і де земля передавалася у спадщину. Цей акт розширював коло селян, які отримали можливість набуття землі у власність. Адміністративне законодавство на початку XX ст. забороняло населенню об'єднуватись в політичні організації, а об'єднання за іншими інтересами, ставило під контроль адміністративних органів. З подальшим розвитком революції особисті права громадян обмежу­валися ще більше. Так зокрема, постанова Ради міністрів від лютого 1905 р. дозволяла створення товариств взаємодопомоги військових службовців тільки з дозволу військового міністра, а функціонувати такі товариства могли лише після затвердження їхнього статуту. Приймалися акти одноразової дії, такі наприклад, як акт про за­криття на півроку вищих навчальних закладів. Причиною прийнят­тя такого акту була активна участь студентів у революції. Жовтневий 1905 р. загальний всеросійський страйк змусив царське самодержавство проголосити маніфест, у якому декларува­лися широкі громадські свободи. Але тут же були прийняті Тимча­сові правила (24 листопада 1905 р. та 18 березня і 26 квітня 1906 р.), якими заборонялося публікувати матеріали, в яких містився заклик до непокори властям, до участі в страйках, у припиненні занять; за­боронялося створення та функціонування тих товариств, які загро­жували безпеці та спокою в суспільстві або ж протирічили гро­мадській моралі; заборонялося проводити збори без дозволу поліції; обмежувалося право робітників створювати профспілки. У роки революції 1905-1907 р. царизм готував правову базу для використання проти страйкуючих і маніфестантів не тільки поліції, а й армії. Затвердженими царем 17 лютого 1906 р. «Правилами про призов військ для сприяння цивільним властям» дозволялося засто­совувати армію для придушення повстань. Характерно, що і в су­часній Росії армія бере участь у боротьбі проти повсталого народу Республіки Ічкерія (Чечні). Акти кримінально-правового характеру посилювали репресії та підвищували відповідальність тих, хто брав участь в антиурядових виступах, страйках, у створенні політичних партій. Глави Криміна­льного уложення 1903 р. встановлювали більш суворі міри покаран­ня за злочини проти держави. Тюремне ув'язнення та високий штраф загрожували тим, хто порушував Тимчасові правила (1905р., 1906 р.) про пресу, збори, то­вариства та спілки. Винні в організації страйків та їх учасники при­тягалися до кримінальної відповідальності у вигляді тюремного ув'язнення. Незначні зміни вносилися на початку XX ст. в цивільне законо­давство України. Законом від 3 червня 1912 р., ухваленим Державною Думою і Державною Радою, вносилися зміни до законів для Полтавської і Чернігівської губерній. Найважливішою зміною було «розширення права осіб жіночої статі успадковувати за законом і про право запи­сувати родові маєтки». Так, ст. 1126 надавала рівні права жінкам і чоловікам при успадкуванні. Разом з тим зазначалося, що «дочку, яка отримала посаг за життя батька», необхідно вважати такою, що була «відділена від маєтностей батька». На початку XX ст. допускалося, як виняток, застосування норм звичаєвого права. Так, «Тимчасові правила про волосний суд» від 1912 р., дозволяли волосному судові, що розглядав справи між селя­нами, керуватися місцевими звичаями і правилами, що застосовува­лись в селянському побуті. Можна було застосовувати звичай, як засіб тлумачення договорів та виконання волі сторін. Були окремі випадки застосування звичаєвого права при вирішенні питань, пов'язаних з користуванням громадськими пасовиськами і лісами та при врегулюванні деяких аспектів трудових, шлюбних і спадкових відносин. На базі звичаєвого права вирішувалися усі проблеми на сходці сільської громади. Селяни, що вийшли з кріпосної залежності, по­винні були обов'язково об'єднуватися в громади. Громада мала свою територію, населення і органи влади. Держава делегувала громаді певні функції: приймати нових членів, виключати певних осіб з гро­мади, розпоряджатися майном, в тому числі і землею, вирішувати усі місцеві справи, створювати свої органи. Громада здійснювала поліцейські функції (могла «порочних» членів засилати до Сибіру), змушувала своїх членів відбувати особисті і майнові повинності, сплачувати податі. Тому необхідно розрізняти функції громади: ті, що делеговані їй державою, і ті, що належать їй за природним пра­вом. Отже, за природним правом громада здійснювала свої власні функції, а за делегованим - державні. Тому держава здійснювала контроль за діяльністю громади. Маючи право приймати обов'язкові місцеві постанови, громада тим самим брала участь у законодавстві. Створюючи звичаєві норми, громада займалася широкою правотвор-чою діяльністю. Отже, сільська громада була в Російській імперії єдиним ланцюгом в апараті державно-громадського самоврядування. У цілому на початку XX ст. в Російській імперії основним дже­релом права був закон – типовий зміст актуальної законодавчої правової свідомості та культури. І лише селяни могли вирішувати свої власні проблеми на базі звичаю -  старого, але міцного й вивіреного змісту української звичаєвої правової свідомості та культури. Вперше ідеї та матеріали статті DMITRIENKO JU.N. 1-8. HISTORY OF THE UKRAINIAN LEGAL CONSCIOUSNESS: PERIODIZATION PROBLEMS IN ASPECT OF ITS FORMATION AND DEVELOPMENT (1-8)  буди презентовані громадськості, надруковані офіційно на сторінках інтернет-журналу у 1993-98 роках (http://um.rail.kharkiv.com, що має сучасного правонаступника).

           Відстежуючи за науковими розвідками тематики монографічних і диертаційних досліджень, поглиблюючи  наші знання про становлення й розвиток української правової свідомості та культури за історичних часо-просторів [2], слід акцентувати увагу  на тому, що другий основний період розвитку українського права, це період, коли його  джерелами були українська звичаєва правова свідомість, культура, українські звичаї і закон (IX-XIII ст.) – другий період становлення й розвитку української правової свідомості та культури. Українська правова свідомість, правова культура та прово у період існування української держави – Київської Русі. Нагалаємо, що перший період розвитку українського права – тривалий період усної правової творчості (за нашими підрахунками – приблизно 32000 років,  період, коли його джерелами були світова та українська свідомість, культура, українська звичаєва та світова правова свідомість, культура, українські та світові звичаї (до ІХ ст.) – перший період становлення й розвитку української правової свідомості та культури. Це період домінування усних правових норм свідомості, культури, самосвідомості, правової свідомості та культури. Третій період розвитку українського права – становлення й розвитку української звичаєвої правової свідомості, культури, звичаєвого та теоретичного права тривав з XIV-середини XVII ст. Це був хронологічний період або конкретно-історична епоха становлення й розвитку української правової свідомості та культури, коли актиавно відбувались процеси толератного застосування української звичаєвої правової свідомості, культури, світового звичаєвого права і польсько-литовського за­конодавства. Це час активного формування типових найвідомівших атрефактів тв архетипів української правової свідомості та культури. Четвертий період розвитку укранського права або становлення й розвитку української правової свідомості та культури -  це період розвитку і застосування загального права і національного законодавства з елементами української правової свідомості та культури (середина XVІІ-XVI1I ст.).  П’ятий період розвитку українського права, - це п’ятий період становлення й розвитку української правової свідомості та культури, за якого домінували розвиткові пріоритети закону як джерела права (XIX-початок XX ст.).  6) період     виникнення     національного   законодавства, законодавчої свідомості та культури   (1917 — 1920 рр.);  7) період формування української соціалістичної правової (законодавчої) свідомості та культури  (1917-1935 рр.).  Які ж відомі артефакти та архетипи типової української правової свідомості та культури сфіормувались за цей період? 

        Партія більшовиків Росії мала за мету створення держави дик­татури пролетаріату у світовому масштабі. Тому національно-дер­жавне будівництво в Україні вона розцінювала як удар у спину про­летарській революції.  Після невдачі в кінці жовтня 1917 р. захопити владу в Києві більшовики, спираючись на проросійськи налаштованих політичних діячів, провели у Харкові нелегітимний ,так званий Всеукраїнський з'їзд Рад, на якому проголосили створення на частині території Ук­раїнської Республіки рад робітничих, селянських і солдатських де­путатів. Одночасно в Україну були надіслані більшовицькі полки. З'їзд проголосив Україну «федеративною частиною Російської рес­публіки». У зв'язку з цим на Україну поширювалися усі декрети і розпорядження більшовицького уряду Росії. За рішенням Централь­ного Комітету Російської комуністичної партії (більшовиків) було створено «обласний уряд» України, а її територія була включена до складу Росії. Джерелом права України цієї доби був закон та так звана рево­люційна правосвідомість. Уже першим декретом про суд (24. XI. 1917 р.) радянська влада дозволяла застосовувати норми дорево-люційних законів лише у випадку, коли вони не були скасовані або не суперечили революційній правосвідомості і революційному сумлінню. Суд, через свою революційну правосвідомість, мав право відмовитися від діяльності у відповідності до закону. Статутом про народні суди від 10 грудня 1918 р. було остаточно заборонено засто­совувати старі закони. Судді при прийнятті рішень мали керуватися власним сумлінням і революційною правосвідомістю. Отже, почало формуватися так зване радянське революційне право, яке було різно­манітним у кожній губернії, повіті, волості, місті, селі. За тверджен­нями тогочасних правників, кожне окреме явище в армії, селі, місті тощо породжувало певну галузь права. Вважалося, що будь-яка військова частина дає матеріал для військового права, колонія - для виправно-трудового права, суд - для судового права, житлотоварист-во - для житлового права і т. ін. Іншим джерелом радянського права був закон. Характерною ри­сою радянських законів (декретів, постанов) була їх короткість та заідеологізованість. Вони не мали за мету усе передбачити, а пода­вали лише основні принципові засади. їх деталі регулювалися у про­цесі діяльності певних посадових осіб (партійних, державних), і са­ме вони створювали юридичні норми у формі закону влади. У зв'язку із зазначеним, у радянській теорії права досліджуваного періоду не визнавалось, зокрема, положення: «Злочин відсутній, як­що він не передбачений законом, відсутня була і презумпція невину­ватості» і т. ін. Якщо звичаєве право базувалося на старовині, то радянське ре­волюційне право - на революційній правосвідомості, точніше, на свавіллі озброєного революціонера. Революційна правосвідомість мала за основу марксистсько-ленінську ідеологію, яка була відірва­на від реального життя і являла собою голу абстракцію, народжену кабінетними теоретиками. Жовтневий більшовицький переворот 1917 р. зруйнував увесь соціально-економічний і політичний лад і закріпив владу так званої диктатури пролетаріату, а точніше - владу диктатури професійних революціонерів. їх марксистсько-ленінська правосвідомість стала правом. Радянське революційне право відкинуло звичай як джерело пра­ва. Формування радянського державного, цивільного, кримінально­го та інших галузей права здійснювалось у відповідності з рево­люційною правосвідомістю керівників більшовицької партії, яка формувалася як під впливом марксистської ідеології, так і під впли­вом основної мети більшовиків - захоплення влади до своїх рук і по­ширення соціалістичної революції на інші країни з тим, щоб можна було створити Всесвітню республіку Рад. Закони, які формально приймалися вищими органами державної влади, закріплювали революційну практику, тобто були санкцією того, що широко за­стосовувалось. Радянське революційне право проявлялося не тільки у вигляді державних законів та постанов партійних органів, але й у формі ідео­логічних поглядів, яким надавалася обов'язкова юридична сила. Твор­цем і носієм ідеологічних поглядів була Комуністична партія Росії, яка була явищем як побутовим, так і юридичним. Партійні органи втруча­лися в діяльність державних органів, в тому числі правоохоронних, регулювали суспільні, майнові, особисті та інші відносини. У добу існування радянської влади в Україні виникло так зване партійне пра­во. Рішення партійних органів (резолюції, постанови), складені в дек­ларативній формі, мали обов'язковий юридичний характер. Якщо юридичні норми консервативні і закріплюють усталені відносини, а тому можуть не відповідати інтересам класу, що пере­буває при владі, то ідеологічні погляди весь час змінюються, а тому вигідно надавати їм сили юридичної обов'язковості. Ідеологічні погляди можуть суперечити юридичним нормам. У зв'язку з цим більшовицькі юридичні норми були короткими і мали демагогічний характер; вони не охоплювали всю різноманітність суспільних, особистих та майнових відносин. Більшовицький зако­нодавець спеціально передбачав недостатність законів з тим, щоб можна було керуватися так званою революційною правосвідомістю, тобто ідеологічними поглядами, які мали суто класовий характер, і ставали нормами радянського революційного права. Таким чином, радянські юридичні норми утворювалися під впливом більшовиць­кої ідеології і не охоплювали всю різноманітність можливих юри­дичних дій. Революційна правосвідомість як джерело радянського права, за­стосовувалася для регулювання як приватноправових, так і публічноправових відносин. Отже, в Радянській Україні досліджуваного періоду були два джерела права- революційна правосвідомість і закон. На основі законів виникла перш за все так звана соціалістична власність. Експропріація поміщиків і капіталістів, націоналізація землі, заводів, фабрик, транспорту стала основою радянського цивільного права. Як уже зазначалося, на окуповану російськими більшовицькими військами територію України поширювалося законодавство РРФСР, яке було спрямоване Російською компартією на «придушення контр­революції і дрібнобуржуазної анархії, на охорону створюваної соціалістичної власності, прав громадян і повсюдне встановлення суворого революційного порядку». Рада народних комісарів Росії на початок березня 1918 р. націоналізувала в Україні 97 підприємств. Було націоналізовано вугільну промисловість Донбасу, металургійну та металообробну промисловість. Разом з ліквідацією приватної власності впровад­жувалась державна монополія на торгівлю, зокрема на торгівлю хлібом. Монополія на торгівлю хлібом була оформлена законом «Про соціалізацію землі», хоча конфіскація хліба у селян України розпо­чалася ще в січні 1918 р. Декретом Всеросійського центрального ви­конавчого комітету «Про продуктову диктатуру» від 9 травня 1918 р.  впроваджувалася економічна політика військового комунізму, у відповідності до якої заборонялася торгівля хлібними продуктами, застосовувався їх розподіл, реквізовувались хлібні пекарні. Промис­лові вироби бралися на облік і розподілялися за класовою ознакою. У зв'язку з націоналізацією і забороною торгівлі зникло і зо-бов'язувальне право, яке зокрема випливало з договорів. Протягом 1919-1920 рр. було націоналізоване житло, благо­чинні установи, лікувальні та санаторні установи. Управління націоналізованим майном здійснювалось Всеросійською радою на­родного господарства (ВРНГ). Господарський розрахунок було ліквідовано, а безкоштовне постачання енергією, паливом, сирови­ною, збут готової продукції здійснювалися за нарядами главків ВРНГ. Хоча діяльність ремісників не була заборонена, але вона була поставлена під контроль губернських раднаргоспів, які зобов'язува­ли ремісників, виробляти необхідну для держави продукцію і здава­ти її державі. Декретом Ради народних комісарів від 1 березня 1919 р. «Про відібрання надлишків одежі і білизни у буржуазії» здійснювалася конфіскація і реквізиція особистих речей.  Декретом Раднаркому від 11 березня 1919 р. скасовувалось пра­во успадкування. Майно померлого ставало державною власністю. Майно вартістю не більше 10 тис. крб., могло бути передане лише у користування родичів померлого (дружини, дітей, братів, сестер, батьків). Політика військового комунізму, яку проводив уряд Радянської Росії протягом 1918-1920 рр., характеризується встановленням дер­жавної власності на засоби виробництва, державної монополії на торгівлю хлібом. Було введено продрозверстку, у відповідності з якою селяни мали здавати державі усі «надлишки» хліба. Вводилася загальна трудова повинність. Робітники і службовці одержували мінімум продуктів харчування і предмети першої необхідності по картках. «Нетрудові елементи» карток не одержували і тим самим були приречені на голодне вимирання, адже спеціальні загони чер-воногвардійців, так званих «мішечників», що везли продукти до міста, розстрілювали на місці без слідства і суду. Взагалі продукта­ми харчування не можна було торгувати або обмінювати їх; винні у порушенні державної монополії розстрілювались. Паливо, фураж, медикаменти, вода, газ, електроенергія постачалися безкоштовно. Було скасовано плату за користування транспортом, поштою, теле­графом, телефоном, банями і т. ін. Отже, Російська Комуністична  партія більшовиків ввела у країні комунізм і сконцентрувала в руках держави усі засоби виробництва та розподіл як промислової, так і сільськогосподарської продукції.  Закон «Про соціалізацію землі» став основою радянського зе­мельного законодавства. В Україні набула чинності постанова РНК РРФСР від 5 листопада 1917р. «Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів». Ці акти закріпили право розпоряджатися зем­лею за Радами та підпорядкованими їм волосними земельними комітетами. Отже, земельне законодавство фактично встановило державну власність на землю, оскільки право розпорядження є вирішальним елементом права власності. Таким чином, було ре­алізовано програму РКП(б) з земельного питання. Націоналізація землі, за твердженням В. Леніна, «надала найбільші можливості пролетарській державі переходу до соціалізму в землеробстві». Споживчо-трудові норми земельного володіння селян виробля­лись губернськими і повітовими з'їздами Рад. На базі поміщицьких маєтностеи створювались державні радянські господарства (радгос­пи), сільськогосподарські артілі і комуни. Загальне керівництво по створенню радгоспів і колгоспів здійснював Наркомат землеробства. У 1919 р. в Україні було створе­но 1 685 радгоспів, 283 колгоспи і 204 комуни. Ці господарства ство­рювалися у примусовому порядку. На основі резолюції ЦК РКП(б), написаній В Леніним, а потім затвердженій у грудні 1919 р. VIII Конференцією РКП(б), Наркомат землеробства затвердив Типовий статут трудових землеробських артілей, яким і було визначено ор­ганізаційно-правові форми створення колгоспів в Україні. Домінуючою формою землеволодіння в Україні було індивіду­альне зрівняльне трудове користування землею. У відповідності з резолюцією ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» 5 лютого 1920 р. Всеукрревком видав «Закон про землю», яким обмежувалось безпосереднє використання землі державою через радгоспи. Основи сімейно-шлюбного законодавства в Україні були створені декретами Раднаркому України від 20 лютого 1919 р., які базувалися на декретах Раднаркому РРФСР. В перших декретах «Про організацію відділів запису актів громадського стану» та «Про розлучення» визнавались тільки громадянські шлюби. Шлюб розри­вався на прохання однієї з сторін, при цьому головним було забезпе­чення інтересів дітей. Зокрема, якщо жінка вказувала, що вона пере­бувала в інтимних стосунках не тільки з батьком дитини, але й з іншими чоловіками, то всі вони несли витрати по вагітності жінки та  по вихованню дитини. В. Ленін, оцінюючи досягнення радянського сімейного законодавства, зазначав, що «за два роки Радянська влада в одній з найвідсталіших країн Європи зробила для звільнення жінки, для рівності її з «сильною» статтю стільки, скільки за 130 років не зробили всі разом передові, освічені, «демократичні» рес­публіки всього світу». На Україні, спираючись на досвід Радянської Росії, створюва­лись надзвичайні органи влади - революційні і військово-рево­люційні комітети, які займалися організацією повстань з метою по­валення органів влади Української держави, вели боротьбу з «контрреволюцією» та забезпечували «революційний порядок». 18 грудня 1917 р. був створений Крайовий військово-революційний комітет, який повів «боротьбу з контрреволюцією». 21 лютого 1918 р. була заснована Надзвичайна комісія, яка одержала «найбільш широкі повноваження, включаючи і право негайно прий­мати рішення від імені уряду Української Республіки». Створювалися й інші надзвичайні органи Радянської влади: ре­волюційні штаби, революційні «трійки», «шестірки», «семірки» і «дев'ятки». Революційні штаби, наприклад, виконували функції штабів Червоної Армії, а також функції надзвичайних комісій. Революційні комітети, революційні штаби призначали коміса­рів, які на місцях виконували військові, продуктові завдання і одно­часно вели боротьбу з так званою контрреволюцією. Комісари наділялись надзвичайними правами. Постановою Ради народних комісарів від 5 вересня 1918р. було розпочато проведення політики червоного терору. Шляхом терору здійснювалась боротьба не тільки з контрреволюцією, але й спеку­ляцією і злочинністю. Політика масового терору була обгрунтована В. Леніним ще у дореволюційний період. Він зазначав, що боротьба партії має бути спрямована на знищення окремих посадових осіб і на конфіскацію коштовностей. Після Жовтневої революції 1917 р. більшовики роз­почали червоний терор, який був спрямований на ліквідацію не ок­ремих осіб, як це було до революції, а цілих класів і верств населен­ня: буржуазії, селян, козаків, духовенства.  Власне, В. Леніну належить пріоритет у розробці науково об­ґрунтованого плану превентивного, залякуючого терору. У всі кінці країни відправляли ленінські накази: «...будьте зразково нещадні», «треба заохочувати енергію і масовість терору...», «якщо Ви абсо­лютно впевнені, що не вистачає сил для жорстокої і нещадної розправи, телеграфуйте», «розстрілювати, нікого не питаючи». У серпні 1918 р. Раднарком видав декрет за підписом В. Леніна, у якому гово­рилося про необхідність «запровадження нещадного масового те­рору проти куркулів, духовенства і білогвардійців. Усіх підозрілих, -говорилось у ньому, - заключати у концтабори». Джерела організованого і планомірного більшовицького терору можна знайти у записках Леніна, що зберігалися у так званому «за­критому фонді». У записці, датованій 1920 р., Ленін вимагав від своїх соратників «таємно і терміново» підготувати терор. Заради тактичних військових цілей Ленін у записці від 3 червня 1918 р. до­ручає «передати Теру, щоб він все підготував для спалення Баку» на випадок захоплення цього міста англійськими або турецькими військами, з повідомленням про це у пресі. До речі, до таких методів вдавалися і війська Червоної Армії під час відступу у роки Великої Вітчизняної війни. Так наприклад, було висаджено у повітря будин­ки на Хрещатику, а також Успенський собор Печерської Лаври. У листі до Л. Троцького від 22 жовтня 1919 р. Ленін наставляв: «Покінчити з Юденичем нам диявольськи важливо. Якщо наступ розпочати, то чи не можна мобілізувати ще тисяч 20 пітерських робітників плюс тисяч 10 буржуїв, поставити позаду них кулемети, розстріляти декілька сот і добитись дійсно масового напору на Юде-нича?» Ці методи також використовувалися у роки Великої Вітчиз­няної війни. У записках (серпень 1920 р.) до заступника голови Реввоєнради Є. Склянського Ленін рекомендує таємно перейти кордони сусідніх держав - Латвії і Естонії і повісити там 100-1 000 чиновників і ба­гачів, куркулів, попів, поміщиків, виплатити за кожного повішеного премію по 100 000 крб., а потім «звалити» усі злочини на білог­вардійські частини, що базувалися у Польщі. Незважаючи на закінчення громадянської війни, репресії поши­рювались, розширювалось і застосування розстрілів до усіх інако­мислячих. З весни 1922 р. Ленін задумав широкомасштабну акцію по виселенню усіх інакомислячих представників інтелігенції. Всьо­го було вислано, або самі втекли за рубіж, близько трьох мільйонів чоловік. Оцінюючи насилля, до якого постійно вдавалася більшовицька партія, М. Бухарін писав: «З більш широкої точки зору, тобто з точ­ки зору великого за своєю величиною історичного масштабу, проле­тарський примус в усіх своїх формах, починаючи від розстрілів і закінчуючи  трудовою  повинністю,  є,  як  парадоксально  це  не  звучить, методом створення комуністичного людства із людського матеріалу капіталістичної епохи». Особливу р оль в проведенні репресивної політики відігравала Всеукраїнська Надзвичайна комісія, яка мала свої відділи не тільки в губерніях, а й повітах та армії. ЦК РКП(б) неодноразово зазначав, що «Надзвичайні комісії створені, існують і працюють тільки як прямі органи партії, за її директивами і під її контролем». Керівництво Всеукраїнською НК з березня 1919 р. здійснював М.Я. Лаціс, на початку 1920 р. ЦК РКП(б) направив на Україну В. Манцева, а 5 травня 1920р. приїхав Ф.Е. Дзержинський. Очолю­ючи російську НК, Дзержинський, будучи в Україні представником ЦК РКП(б), начальником тилу Південно-Західного фронту, організо­вував і проводив масові репресії проти населення. Від'їжджаючи з України, Ф. Дзержинський наказував українським чекістам: «Вам необхідно про все важливе повідомляти систематично товаришеві Леніну і ЦК». Апарат НК в Україні під кінець 1920 р. на 40% скла­дався з комуністів. Оцінюючи діяльність органів Надзвичайної комісії, необхідно зазначити, що вони безпосередньо здійснювали диктатуру партії більшовиків стосовно до всього населення України. В кінці 1918 р. при військово-революційних комітетах почали створювати відділи міліції. Загальне керівництво діяльністю міліції здійснював Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) на чолі з К. Ворошиловим. Органи міліції також здійснювали репресії, во­ни стежили за виконанням декретів і постанов Радянської влади, сприяли діяльності інших репресивних органів. Органи міліції про­водили слідчі дії, займалися затриманням, виконували вироки. Як і всі інші репресивні органи, органи міліції безпосередньо підпо­рядковувались державним органам РРФСР. З січня 1920 р. почало існувати Спеціальне управління уповноваженого Головного уп­равління міліції НКВС РРФСР при Всеукраїнському революційному комітеті.  Необхідно зазначити, що всі репресивні органи партії більшо­виків мали функції слідства, суду та виконували вироки. Так напри­клад, після захоплення в січні 1918 р. Києва, при Київському ревкомі було створено слідчу комісію з функціями судового органу. Створені революційні трибунали також були наділені функціями суду. Судові функції виконувала і Надзвичайна комісія. Особливістю діяльності органів, що мали судові функції, була неможливість оскаржити їх дії і вироки. Постановою Народного  секретаріату від 4 січня 1918 р. було скасовано не лише апеляційне, а й касаційне оскарження, а тому і не було створено касаційної інстанції.  Право здійснювати нагляд за попереднім слідством мали рево­люційні трибунали, а з жовтня 1920 р. і народні судді, які мали пра­во перевіряти «законність утримання осіб під вартою у місцях ув'яз­нення району і у випадку неправильності або незаконності такого». Усі репресивні органи діяли у відповідності з так званою рево­люційною правосвідомістю їх членів. Вона була головним джерелом і законодавства РРФСР. Ні законодавство РРФСР, ні законодавство УРСР не встановлювало конкретні види покарання. В окремих актах РРФСР є вказівки лише на дії, що «загрожують завоюванням соціалістичної революції, а тому з ними необхідно боротися репре­сивними методами». Навіть поширення слухів, що сіють паніку, розцінювалось, як контрреволюційне діяння. Репресивні органи здійснювали часті обшуки, арешти, брали за­ложників, яких потім розстрілювали. Замахи на суспільний лад і державну владу каралися шляхом «нещадних, рішучих і швидких» репресій. Репресивні методи засто­совувались за так званий саботаж, за нездання селянами хліба дер­жаві, за відмову підприємців виплачувати заробітну плату червоног-вардійцям за їх участь в репресивних діях. Кримінальне законодавство в Україні додатково визначалося ще й боротьбою партії більшовиків з розвитком національно-визволь­ного руху та створенням незалежної Української держави. Характер кримінального права визначався Програмою РКП(б) (1919 р.), яка спрямовувала репресивні органи у всій їх діяльності. Вони повинні були при визначенні міри покарання брати до уваги характер дії, особу звинувачуваного, його соціальне походження і становище. Кримінальне законодавство передбачало покарання не тільки за закінчене діяння, але й за задум та недонесення. Так звані «Керівні начала по кримінальному праву РРФСР», які почали діяти в Україні з 4 серпня 1920 р., вказували на класовий ха­рактер кримінального законодавства, визначали його завдання. Під злочином «Керівні начала» розуміли дію або бездіяльність, небез­печну для системи суспільних відносин, визначали суть покарання. В них було встановлено такі види покарань: переконання, громадський осуд, обов'язок пройти курс політграмоти, оголошення бойкоту, заборона обіймати будь-яку посаду або виконувати роботу, конфіскація  майна,  позбавлення  політичних прав, оголошення ворогом революції або народу, примусові роботи, позбавлення волі, оголошення поза законом, розстріл. Як бачимо, частина видів покарань (переконання, осуд, обов'язок пройти курс політграмоти) мала за мету змінити свідомість населення, залучити його на бік партії більшовиків. Інші види покарань мали за мету залякати населення. Зауважимо, що до кримінальної відповідальності притягали не тільки самого злочин­ця, а й членів його сім'ї. До кримінальної відповідальності притяга­ли осіб з 14-літнього віку. Основну масу справ розглядали в надзви­чайній трибунальній судовій системі, яка вела боротьбу з найбільш небезпечними злочинами. Приводом для порушення кримінальної справи були заяви гро­мадян, посадових осіб, міліції, постанови органів слідства. Рево­люційні трибунали могли без попереднього слідства взяти справу до свого судочинства. З метою якнайшвидшого ведення слідства, 29 лютого 1920 р. Народний комісаріат юстиції УРСР видав ряд циркулярів, у відповідності з якими попереднє розслідування у контррево­люційних справах мало бути завершене протягом 48 годин. Заключ­на постанова слідчого затверджувалась на розпорядчому засіданні ревтрибуналу, що й було актом передачі до судового розгляду. Судо­чинство було безперервним, а склад трибуналу незмінним. Звинува­чений не мав права на захист. Революційні трибунали не були стіснені формальними доказа­ми, вони мали право допустити або не допустити ті або інші докази, а при визначенні покарання члени трибуналів керувалися своєю ре­волюційною правосвідомістю. Як уже зазначалося, інститут ка­саційного оскарження вироку був відсутній. Правда, декретом РНК від 16 квітня 1919 р. «Про утворення Верховного касаційного суду», допускалось оскарження вироків революційних трибуналів, які не набрали законної сили. Але вироки трибуналів виконувалися протя­гом 24 годин. З середини 1919 р. дозволено було переглядати виро­ки, що набули чинності. Оскільки в період проведення політики військового комунізму (1918-1920 рр.) цивільний майновий обіг був відсутній, то цивільні спори не розглядалися у судовому порядку. Тому і норми цивільного судочинства були в актах, що регулювали кримінальне судочинство. Період, коли проводилася політика військового комунізму, відзначається всебічним посиленням диктатури комуністичної партії, яка здійснювала керівництво Червоною Армією і всіма репресивними органами. Так звана Радянська влада була диктаторською владою партії по відношенню до всіх верств українського населен­ня. Характерно, що усе законодавство і навіть Конституція України були суто російського походження. Навіть Комуністична партія більшовиків України була невід'ємною і складовою частиною Російської Комуністичної партії більшовиків. Так звана інтер­національна природа радянської влади була суто російською. Не дивно, що російські органи влади прийняли рішення про ліквідацію формального існування радянських республік і включення їх до складу РРФСР. Після того, як Червона Армія зазнала поразки у російсько-польській війні, керівництво Радянської Росії було змушене тимча­сово відмовитися від планів поширення соціалістичної революції на країни Європи. Воно погодилося на мирні переговори з Польщею і укладення з нею мирного договору. Повстання селян, що відбувалися в Україні та в центральній Росії на початку 20-х років, свідчили, що основна маса населення не могла змиритися з політикою військового комунізму. Повстання військовослужбовців навесні 1921 р. в Кронштадті показало, що більшовики не зможуть утримати владу, не змінивши внутрішньої політики. В. Ленін змушений був визнати, що запровадження військового комунізму в теоретичному плані було помилковим. Тому відразу після придушення кронштадтського повстання X з'їзд РКП(б) прийняв рішення про перехід до нової економічної політики (НЕП).  Нова економічна політика полягала у заміні продрозверстки продподатком. У відповідності з Декретом ВЦВК РРФСР від 21 травня 1921 р. селяни, що виконали натуральний податок, мали право обмінювати або продавати надлишки сільськогосподарської продукції. Фактично скасовувалась державна монополія на торгівлю хлібом. Дозволявся вільний обмін і торгівля предметами і виробами ремісничої і дрібної промисловості. Перехід партії більшовиків до нової економічної політики не оз­начав відступ від основної стратегічної лінії. Це була зміна лише тактики. Зберігаючи владу, більшовики допустили відродження еко­номіки, адже обсяг промислової продукції Росії на 1921 р. становив тільки 3% від обсягу 1914 р.  У зв'язку з переходом до НЕПу виникла необхідність зміцнити центральні органи державної влади та весь державний репресивний апарат. Беручи до уваги потужний рух за національне відродження,  який існував в Україні, партія російських більшовиків вирішила на­дати процесові поглинання території України формального узако­нення. У кінці грудня 1920 р. між РРФСР і УРСР був укладений до­говір про їх військовий і господарський союз. У відповідності з договором комісаріати з військових і морських справ, торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів та ВРНГ, бу­ли тільки у віданні РРФСР. Встановлювалося єдине громадянство. Нормативні акти РРФСР ставали обов'язковими для УРСР. Проте договірні відносини РРФСР з УРСР не відповідали інтересам партії більшовиків. РКП(б) прагнула до повного злиття РРФСР з УРСР та іншими радянськими республіками. В березні 1922 р. Політбюро ЦК РКП(б) прийняло рішення про перегляд договірних відносин РРФСР з іншими радянськими республіками, в тому числі і з УРСР. Пленум ЦК РКП(б) у постанові від 6 жовтня 1922 р. зазначив: «Визнати не­обхідним укладення договору між Україною, Білорусією, Феде­рацією Закавказьких республік і РРФСР про об'єднання їх в «Союз Радянських Соціалістичних Республік» з залишенням за кожною з них права вільного виходу із складу «Союзу».  Перший з'їзд Рад СРСР ЗО грудня 1922 р. затвердив в основно­му Декларацію і Договір про утворення СРСР. На з'їзді було обрано вищий орган державної влади СРСР у період між з'їздами - Цент­ральний виконавчий комітет СРСР (ЦВК). У Декларації про утворення СРСР говорилося, що це - перший крок до утворення Всесвітньої Радянської Соціалістичної Рес­публіки. «Вирішальну роль в утворенні єдиної союзної держави, -зазначалося у Постанові ЦК КПРС з 3 нагоди 60-тої річниці утво­рення СРСР, - відіграла РРФСР, навколо якої на добровільних заса­дах згуртувалися усі радянські республіки. Будучи першою багато­національною державою, РРФСР стала прообразом Союзу РСР». Тобто і партія більшовиків розглядала утворення СРСР не як союз «рівноправних республік, а як об'єднання навколо РРФСР. До того ж, зазначаючи у Декларації, що утворення СРСР - це перший крок до утворення Всесвітньої Радянської Соціалістичної Республіки, партія більшовиків закладала причини для світової війни.  Й. Сталін, виступаючи на XII з'їзді РКП(б) у 1923 р., лицемірно заявив, що утворення СРСР призведе до того, що «советская власть, до последнего времени являвшаяся властью русской, станет властью не только русской, но и междунациональной». Але влада залишала­ся чисто руською. На першій сесії ЦВК СРСР було прийняте рішен­ня про передачу Всеросійському ЦВК і його Президії повноважень по прийняттю декретів і постанов, обов'язкових на всій території СРСР. Партійні і державні працівники РРФСР оцінювали утворення СРСР не як союз рівноправних державних одиниць, що має забезпе­чити вільний розвиток національних республік, а як крок до ліквідації цих республік. Договір про утворення СРСР навіть не був поданий для ратифікації на з'їздах Рад республік.  24 лютого 1923 р. ЦК РКП(б) прийняв постанову про створення комісії для розробки проекту Конституції СРСР. В основу проекту Конституції було покладено постанову XII з'їзду РКП(б) з національного питання, у відповідності з якою СРСР мав створюва­тись і існувати, як централізована держава, що формально включала союзні республіки. 26 червня 1923 р. Пленум ЦК РКП(б) розглянув і схвалив проект Конституції, засудивши конфедералістський ухил, який проявили в Україні Раковський і Шумський.  31 січня 1924 р. II з'їзд Рад СРСР затвердив Конституцію СРСР, чим було завершене юридичне оформлення централізованої російської імперії під новою назвою - СРСР. Утворення СРСР було перемогою більшовицьких ідей так даного пролетарського інтер­націоналізму і стало вирішальним фактором в забезпеченні екс­пансіоністської зовнішньої політики і політики національного пригноблення в середині імперії.  Населення країни за конституцією поділялося на трудящих і не трудящих. Цей поділ здійснювався не за принципом, що одні працю­ють, а інші не працюють, а за тим, для якої мети і за яких обставин вони працюють. До нетрудящих відносили тих, чия праця полягала у «визискуванні інших людей». Тому у конституції радянської Росії термін «нетрудящі» або «нетрудові елементи» було замінено на «ви­зискувачі», або «паразитичні верстви населення»; термін «трудящі» було замінено на «робоча або селянська біднота» та «робітники і найбідніші селяни». У конституції зазначалося, що основним за­вданням радянської держави було зменшення експлуатації людини людиною, придушення визискувачів без жалю.  За конституцією «трудящі» - повноправні громадяни і вони кори­стуються усіма цивільними і політичними правами, вони перебувають у привілейованому становищі. «Нетрудящі» - неповноправні, вони не мають політичних прав, не мають права голосу на сільських сходах.  В радянській історичній літературі постійно підкреслювалось, що утворення СРСР «прискорило формування соціалістичних націй і ста­новлення їх міжнаціональної спільності на основі ленінської національної політики». Але факти свідчать, що національна політика  партії більшовиків мала за мету русифікацію цілих народів і на­родностей і навіть їх фізичне знищення. Партія постійно розпалюва­ла ворожнечу між тими націями, які не корилися політиці російсько­го шовінізму. Показовим у цьому відношенні може бути Постанова ЦК ВКП(б) про оперу «Велика дружба» В. Мураделі (1948 р.). В По­станові, зокрема, говорилось: «Создается неверное представление, будто такие кавказские народы, как грузины и осетины находились в ту зпоху во вражде с русским народом, что является исторически фальшивим, так как помехой для установлення дружбы народов в тот период на Северном Кавказе являлись ингуши и чеченцы». Цей приклад заперечує твердження основоположників наукового ко­мунізму, що «разом з ліквідацією антагонізму класів зникнуть і во­рожі відносини націй».  Утворення СРСР не призвело до формального скасування Кон­ституції УРСР 1919 р., яку було запозичено в РРФСР. У відповідності з Конституцією вищою владою в УРСР був Все­український з'їзд Рад, який мав розглядати найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики, господарського, культурного і державного життя республіки. Аналіз роботи Всеукраїнських з'їздів Рад показує, що на них жодного разу не розглядалися важливі питан­ня державного або суспільно-політичного життя республіки. Так наприклад, VI Всеукраїнський з'їзд Рад, що відбувався у грудні 1921 р., прийняв за директивним листом ЦК РКП(б) декларацію про боротьбу з посухою і неврожаєм, постанову про проведення весня­ної посівної кампанії 1922 р., про зерновий фонд для комітетів неза­можних селян, про наділення землею і утворення фонду матеріаль­ної допомоги біднякам.  У період між всеукраїнськими з'їздами Рад вищою владою УРСР був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Він формально здійснював загальний напрямок діяль­ності уряду. Сесії ВУЦВК мали скликатися один раз у два місяці. Президія ВУЦВК користувалася правом видавати акти від імені ВУЦВК та скасовувати постанови Раднаркому УРСР. І ВУЦВК, і йо­го Президія займалися дрібними, незначними, досить часто суто іде­ологічними питаннями. Так наприклад, Президія ВУЦВК проявила в грудні 1924 р. ініціативу про налагодження систематичного обміну досвіду радянської роботи з президіями ЦВК РРФСР та інших союз­них і автономних республік про взаємну інформацію. У відповідності з Конституцією 1919 р. Рада Народних Комісарів була органом центральної влади УРСР.  У зв'язку з утворенням СРСР наркомати стали поділятися на спільні (загальносоюзні) для всього СРСР та об'єднані, органами яких у республіках були однойменні наркомати. До загальносоюзних наркоматів належали наркомати закордон­них справ, військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошт і телеграфу. Об'єднаними були наркомати праці, фінансів, робітничо-селянської інспекції та ВРНГ. Наркомати земле­робства, юстиції, внутрішніх справ, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення були республіканськими. Навесні 1923 р. був підготовлений проект про ліквідацію волос­тей і повітів і створення замість них районів і округів. Пленум ЦК КП(б)У в жовтні 1924 р., прийняв рішення про ліквідацію губерній. В червні 1922 р. у складі Наркомюсту було створено Державну прокуратуру УРСР. Місцевими органами прокуратури УРСР були прокурори округів. Була створена і адвокатура УРСР. У відповідності з законом «Основи судоустрою СРСР і союзних республік» від 1924 р. IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив «Поло­ження про судоустрій УРСР», у відповідності з яким судова система складалася з народного суду, окружного суду і Верховного Суду УРСР. «Положення про судоустрій УРСР» регулювало також ор­ганізацію і діяльність прокуратури, слідчих, колегій захисників, дер­жавного нотаріату та інститутів науково-судової експертизи. Оскільки остаточно комунізм не було закріплено і скасувати сто­сунки приватнотоварного характеру не вдалося, суди змушені були, керуючись революційною свідомістю, вирішувати віндікаційні позо­ви, позови, що випливали з договорів купівлі-продажу. позики, най­му, доручення і навіть з деліктів. Цивільно-процесуальний кодекс України (ст. 4) покладав на суддів обов'язок керуватися при розгляді приватноправних відносин «загальними засадами радянського законодавства і загальною політикою Робітничо-селянського уряду». За твердженням тогочас­них правників, пролетаріат що переміг, повинен був негативно ста­витися до застосування правового звичаю. Не було місця звичаю навіть у теорії права, оскільки революційне право формувалося на базі революційних декретів та свого власного розвитку. Судові органи, які перебували під контролем партійних органів, впроваджували в життя більшовицьку партійну політику. Судова практика радянської України свідчить, що суди не захищали громадян від держави. Фактичну нормативну силу мало право, що базувалось  на  революційній  правосвідомості  суддів.  Держава санкціонувала застосування судами так званого революційного пра­ва, яке закріплювало в соціальній свідомості громадян нові приват­ноправові та публічноправові відносини, що склалися після захоп­лення влади більшовиками. Справи у суді розглядалися в залежності не від їх надходження, а від їх суспільно-політичного значення. До­сить часто організовували так звані показові судові процеси. У травні 1929 р. XI Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив «нову» Конституцію УРСР, в основу якої було покладено Конституцію СРСР та Конституцію РРФСР. Статті Конституції УРСР мали декларатив­ний характер і не були статтями прямої дії. Характерною у цьому відношенні є ст. 2, у якій декларовано солідарність УРСР з усіма Ра­дянськими республіками; ст. 4, у якій говориться про право УРСР приймати в громадянство окремих осіб, і в той же час вона фіксує принцип єдності радянського громадянства і що громадяни УРСР є громадянами СРСР; ст. 7, де декларовано право ВУЦВК здійснювати право законодавчої ініціативи у вищих органах СРСР та інші. Стаття ЗО Конституції УРСР закріпила принцип верховенства загальносоюз­них законодавчих актів, зокрема затвердження планів розвитку народ­ного господарства, встановлення загальносоюзних і місцевих податей і зборів, випуск позик та інше. Одночасно Конституція проголошува­ла право УРСР на територіальне верховенство, що було фікцією. У відповідності з Конституцією вищими органами влади УРСР були Всеукраїнський з'їзд робітничих, селянських і червоно-армійських депутатів, а в період між з'їздами - Всеукраїнський Цен­тральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), Президія ВУЦВК та Рада Народних Комісарів. Цікаво, що Президія ВУЦВК і Рада Народних Комісарів, у відповідності з Конституцією, були вищими розпоряд­чими і виконавчими органами УРСР. Місцевими органами влади були з'їзди районних та окружних. Рад та їх виконавчі комітети. Діяльність вищих органів державної влади УРСР визначалася рішеннями з'їздів, конференцій, пленумів ЦК РКП(б) та окремими директивними партійними інструкціями та листами. У зв'язку з колективізацією сільського господарства у кінці 1929 р. було створено Народний комісаріат землеробства СРСР, який здійснював єдине керівництво сільським господарством усієї країни. Це призвело до перетворення республіканського Народного комісаріату землеробства УРСР в союзнореспубліканський Народ­ний комісаріат землеробства УРСР, який у своїй діяльності керував­ся директивами Народного комісаріату землеробства СРСР.   кінці 1932 р. було створено загальносоюзний Народний комісаріат зернових і тваринницьких радгоспів, який відав зернови­ми і тваринницькими радгоспами загальносоюзного підпорядкуван­ня. ВУЦВК і РНК УРСР в 1932 р. на основі загальносоюзного зако­нодавства реорганізували Вищу раду народного господарства УРСР в Народний комісаріат легкої промисловості УРСР, у віданні якого перебували текстильна, трикотажна, швейна, шкіряно-взуттєва, жи-ро-парфюмерна та деякі інші галузі промисловості. Усі рес­публіканські об'єднання, трести і підприємства хімічної, гірничо­рудної, рудомінеральної, машинобудівної та багатьох інших галузей були передані у відання Народного комісаріату важкої промисло­вості СРСР. Підприємства лісової, деревообробної, харчової про­мисловості УРСР були підпорядковані загальносоюзним наркома­там. У 1930 р. ЦВК СРСР ліквідував Народний комісаріат внутрішніх справ УРСР, а керівництво республіканськими вищими учбовими закладами було покладено на відповідні комісаріати СРСР. Отже, на початку 30-х років майже усі республіканські комісаріати були ліквідовані. Сформувалася централізована галузева система управління СРСР. Формально існуючі вищі органи державної влади і управління УРСР у своїй діяльності керувалися директивами Комуністичної партії та постановами вищих державних органів СРСР. У 1934 р. по­становою ЦВК СРСР був створений Народний комісаріат внутрішніх справ УРСР. Робота як вищих органів державної влади, так і місцевих ор­ганів влади УРСР в кінці 20-х на початку 30-х років полягала у ви­гадуванні так званих нових форм і методів керівництва. Для цього скликалися зльоти радянського активу, проводилися численні нара­ди депутатських груп, організовувалась взаємна перевірка роботи сільських і селищних Рад, робились доповіді про роботу окремих депутатських груп і секцій, проводились короткотермінові семінари так званого радянського активу і т. ін. Практикувалося проведення звітів адміністративних, правоохо­ронних органів та судів на зборах трудового колективу, жителів на­селених пунктів та регіонів, у військових частинах. Після таких звітів робітники, червоноармійці та інші обговорювали звіт, відзна­чали досягнення та недоліки у роботі відповідних органів. Особли­ве значення у втручанні в діяльність державних органів мали так звані листи трудящих (робкорів, сількорів).  Досить часто на зборах трудящих у 20-і рр. ухвалювалася лінія роботи прокуратури, суду, міліції та інших органів. Реальними органами влади на Україні були партійні органи, які реалізовували свою владу через репресивні органи. Партійні органи, виконуючи функції державних органів, керували всіма сферами життя, спрямовували і контролювали діяльність усіх господарських і державних органів, а також громадських організацій. Особливу увагу РКП(б) приділяла роботі репресивних органів на Україні. У відповідності з рішеннями XI Всеросійської партійної конференції, постановою ВУЦВК від 1922 р. Всеукраїнську Надзви­чайну комісію було перейменовано у Державне політичне уп­равління (ДПУ), а у зв'язку з утворенням СРСР - в Об'єднане Дер­жавне політичне управління (ОДПУ) при Раднаркомі СРСР. Призначуваний ВУЦВК голова ДПУ УРСР одночасно був уповнова­женим ОДПУ СРСР при Раднаркомі УРСР. На місцях існували відділи ДПУ при губвиконкомах, а після ліквідації губерній - при виконкомах; існували особливі відділи корпусів і дивізій Ук­раїнського військового округу, транспортні відділи ДПУ та ДПУ по охороні кордонів. Державне політичне управління мало своїм завданням приду­шувати контрреволюційні виступи і вживати заходів до їх поперед­ження, вести боротьбу з шпигунством, охороняти шляхи сполучен­ня і кордони, виконувати спеціальні доручення. Рішенням Політбюро РКП(б) від 1922 р. працівники ДПУ одержали право розстрілювати на місці злочину грабіжників та рецидивістів, а реш­ту злочинців - ув'язнювати. Отже, ДПУ користувалося правом проведення позасудових ре­пресій. Характерно, що прокуратура і Народний комісаріат юстиції виступали ініціаторами і захисниками позасудових репресій. У вересні 1922 р. Політбюро РКП(б) ухвалило право ДПУ ство­рювати групи сприяння там, «де воно буде вважати за необхідне». Тим самим фіскальна діяльність ДПУ в усіх сферах суспільного життя набула широкого розмаху. У жовтні 1922 р. декретом ВЦВК ДПУ одержало додаткові пра­ва у проведенні позасудової розправи. Право застосовувати розстріл ДПУ одержало ще й стосовно бандитських наскоків та збройних по­грабувань. ДПУ одержало право ув'язнювати до концентраційних таборів на строк до трьох років членів антирадянських партій, осіб, що займалися фальшуванням грошей, виготовляли, зберігали або діставали чи збували вибухівку. Таку ж міру покарання ДПУ мало право вживати стосовно осіб, що примушували займатися прости­туцією, звідництвом; окрім того, ДПУ застосовувало покарання за хуліганство, крадіжку, розбій, підробку документів, фальшування товарів і т. ін. З квітня 1925 р. ОДПУ одержало право не допускати у певні місцевості осіб, що відбули покарання. З 1927 р. ОДПУ одер­жало право позасудової репресії стосовно осіб, що «недбайливо ста­вилися до таємних документів», не вживали заходів протипожежної охорони. У зв'язку з утворенням у 1934 р. НКВС СРСР, ОДПУ було пе­рейменовано в Головне управління державної безпеки (ГУДБ). ГУДБ стало структурною частиною НКВС СРСР. Складовою частиною радянського державного репресивного апарату був Народний комісаріат внутрішніх справ і (НКВС). Положеннями ВЦВК РРФСР від 1922 р. та 1927 р. було встанов­лено, що основним завданням НКВС було «загальне адмініструван­ня і встановлення охорони революційного порядку та громадської безпеки». У 1934 р. був створений загальносоюзний НКВС, до яко­го було включене і Головне управління державної безпеки. У 1935 р. НКВС увійшов до складу Ради Народних Комісарів СРСР. Отже, на середину 30-х років було повністю централізовано ре­пресивно-каральну систему СРСР. Усі місця ув'язнення були переда­ні у відання НКВС СРСР. НКВС союзних республік залишалися філіями центрального репресивного апарату. У зв'язку з переходом до нової економічної політики постало питання про нове законодавство та кодифікацію старого. Диктатура Комуністичної партії обумовила спільність законодавства та спільність принципів кодифікації усіх союзних республік. Саме тому за досить короткий період відповідні державні структури УРСР проштампували кодекси та інші законодавчі акти державних органів РРФСР, і вони набрали чинності на території УРСР. «Основні засади законодавства СРСР» 1924 р. відмовлялися від кари (ст. 4), оскільки, нібито, радянське карне законодавство не ма­ло своїм завданням карати, а тому боротьба із злочинністю мала ве­стись «засобами соціального захисту». Тому на перший план висту­пали примусові засоби боротьби з можливими кандидатами в злочинці.  Радянські керівники вважали, що злочини спричиняються соціально-економічними умовами, в яких існує суспільство. Оскільки в радянській країні нібито були створені соціально-еко­номічні умови, які не породжували злочинність, то необхідно було  застосовувати засоби соціального захисту для попередження злочинів.  Декларуючи відмову від застосування кари, радянська влада на практиці не відмовлялася від неї. Держава санкціонувала застосу­вання кари у різних формах. Аналіз окремих статей Кримінального кодексу 1922 р. свідчить, що базою для застосування кари була не вина злочинця, а застосування засобів соціального захисту, тобто не­безпечний стан потенційного злочинця. Потенційними злочинцями вважалися «соціально небезпечні елементи». Хоча такі елементи могли і не вчиняти злочину, тобто не було ні формальної, ні ма­теріальної вини, але до них застосовували репресії (кару), що нази­валися «засобами соціального захисту».  Джерелом Кримінального кодексу 1922 р., так само, як і кодексів інших галузей права, було так зване революційне право, що виникло з революційної правосвідомості. Хоча у Кримінальному кодексі був поділ злочинів на навмисні, необережні і випадкові, але при оцінці небезпеки злочину і при застосуванні покарання, бралася до уваги не матеріальна вина злочинця, не його винність, а соціальне походжен­ня, належність його до трудових елементів чи визискувачів.  До «засобів соціального захисту» належав розстріл, вигнання за межі радянської держави, позбавлення волі, примусові роботи у ви­правно-трудових колоніях. При розгляді злочинів суд повинен був у першу чергу з'ясувати не вину чи невинність злочинця, навмисність чи ненавмисність вчинення злочину, а ступінь соціальної небезпеки підсудного. Тому суд, у разі коли підсудною була особа пролетарсь­кого походження, не дивлячись на її провину у вчиненні злочину, міг звільняти її від відповідальності (кари) через відсутність небезпеки для держави диктатури пролетаріату. Необхідно зазначити, що декларування про відмову від застосу­вання кари у Кримінальному кодексі суперечили радянському зако­нодавству про адміністративні і дисциплінарні покарання. Адже в урядовому декреті від 1921 р. «про прядок накладення адміністра­тивних покарань» зазначалося, що «президія ЦВК і колегія губвідділу управління мають право накладати в адміністративному порядкові такі кари», а у положенні 1921 р. «Про дисциплінарні то­вариські суди РРФСР» були перелічені «зразкові види кар» і зазна­чено, що судам було надане право «застосовувати й інші види кари, які не перевищують перелічених». Виправно-трудовий кодекс РРФСР теж мав термін і «засіб соціального захисту» замість терміну «кара». Але його статті безпосередньо суперечили відмові від кари. Адже наприклад, коротко­термінове позбавлення волі (ст. 47) було не засобом соціального за­хисту від небезпечного стану, а карою за провину і мало метою ізо­лювати, а не виправити злочинця. Та й порушення правил тюремного режиму також вело до покарання. Якщо застосування «засобів соціального захисту» від небезпечного стану вимагало не-визначених вироків, то наприклад, в'язня необхідно було звільнити після відбуття певного терміну покарання.  Виправно-трудовий кодекс УРСР 1925 р. також відкидав кару і говорив про «застосування засобів соціального захисту», хоча деякі його статті суперечили відмовленню від кари. Отже, закони деклару­вали про відмову від кари, але судова практика її визнавала. Більше того, в радянській державі кара мала характер помсти і відплати. Так наприклад, царських жандармів, охоронників, тюремників тощо у 20-і роки розстрілювали, ув'язнювали на тривалий термін з конфіскацією майна, хоча суди і визнавали їх соціально безпечними. Пролетарська держава карала за минуле, піддаючись почуттю по­мсти. Кара застосовувалась як відплата заради відплати, а не як відплата за формальну або матеріальну провину. Поступово через досить чисельне застосування помсти вона перетворилася в право і стала юридичним інститутом. Помста стала не тільки правом, а й святим обов'язком пролетарської держави. Можна сказати, що відплата була головною метою радянського кримінального права.  Отже, «засобом соціального захисту» була насамперед кара, яка застосовувалась з метою загального попередження (залякування) на­селення. Суди, визнаючи відсутність соціальної небезпеки з боку злочинця, разом з тим застосовували до нього найсуворішу кару, яка навіть перевищувала ту, яка була вказана в законі.  Застосування терміну «засоби соціального захисту» замість терміну «кара» сприяло обґрунтуванню необхідності проведення в 30-і роки радянськими каральними органами (в тому числі судови­ми) масових репресій. Цивільне законодавство було спрямоване насамперед на розши­рення і зміцнення державної власності, як основи радянського ладу. У відповідності з постановою Ради праці і оборони РРФСР від 1921 р. Рада Народних Комісарів УРСР прийняла постанову «Основні положення про заходи по відбудові великої промисловості, підвищенню і розвитку виробництва», якою державні органи одержували право створювати на засадах госпрозрахунку особливі об єднання    великих   державних   підприємств.    Підприємства  одержали право об'єднуватись в трести, які набували ширших прав в питаннях розпорядження матеріальними ресурсами. Підприємства і транспорт були переведені на госпрозрахунок. У зв'язку з проведенням НЕПу, була дозволена діяльність при­ватних і кооперативних підприємств. Впроваджувалась плата за ко­ристування транспортом, поштою, телефоном, телеграфом, за кому­нальні послуги і т. ін. Було дозволено власникам відчужувати власність, але у сільській місцевості відчужувати будівлі було забо­ронено. У 1922 р. було дозволено надавати земельні наділи на строк до 49 років під забудову. У зв'язку з розвитком цивільного обігу впроваджувались боргові і грошові зобов'язання - векселі. У 1923 р. в Україні набрав чинності Цивільний кодекс РРФСР від 1922 р. Цей кодекс закріплював виключну державну власність на землю та все націоналізоване майно. Вся державна власність виклю­чалась з цивільного обігу. Цивільний кодекс дозволяв приватну власність на ненаціоналізо-ване майно, але свобода розпорядження ним обмежувалась інтереса­ми держави, яка могла розірвати невигідний для неї договір. Спільна власність в Україні набувалася через знахідку, коли знайдена річ через свої властивості не дозволяє поділити її на певні частки. У таких випадках її продавали, а виручені кошти ділили порівно між тими, хто її знайшов. Спільна власність виникала, коли один із спільників брав участь у будівництві будинку. За звичаєм за такою особою визнавалося право власності на частину будинку у відповідності з його працею. Досить часто спільна власність виника­ла, коли наприклад, сусіди у складчину купляли що-небудь: коня, ко­рову, молотарку і т. ін. Самостійним способом встановлення спільної власності було успадкування землі, будівлі, (хати, клуні, повітки, млина, сажі), молотарки, січкарні, віялки, колодязя, ри­бальського знаряддя тощо. Кожен співвласник користувався спільним майном згідно своєї частки і отримував від спільного май­на прибуток, пропорційний своїй пайці. Видатки на підтримку спільного майна співвласники несли також пропорційно своїй пайці.  Співвласник мав право відчужувати свою пайку, а правом її пе­реважної купівлі користувалася решта співвласників, коли вони за пайку давали ту саму плату, що і сторонній покупець. Коли ж, напри­клад, землю, що перебувала у спільному володінні хотіли поділити, то її розділяли на рівні частки і передавали у володіння за жеребку­ванням. Договір позики, так само як і в давні часи, у радянську добу (до  кінця 20-х рр.) забезпечувався заставою нерухомості, яка переходи­ла у володіння і користування заставоємцем доти, доки він відшко­довував позику з відсотками, або ж до сплати заставником боргу. За­става рухомої речі не вела до зміни власника, вона лише передавалася у володіння заставоємця, і той володів нею до повер­нення заставником боргу. Коли ж термін сплати боргу минав, то за-ставоємець ставав власником речі і міг нею розпоряджатися.  Право спадщини за законом і заповітом дозволялось у межах 10 тис. крб. вартості майна. Та частина майна, що перевищувала встановлену вартість, переходила у власність держави. Укладачі Цивільного кодексу керувались вказівками В. Леніна про не­обхідність втручання держави у приватноправові відносини і засто­сування «нашої революційної правосвідомості».  Керуючись революційною правосвідомістю, ЦВК і РНК УРСР постановою від 30 січня 1930 р. скасували комерційне кредитування і вексельний обіг. Впроваджувалось планове державне банківське кредитування тільки через Державний банк. Постановою від 1932 р. РНК УРСР заборонила одностороннє розірвання або зміну дого­ворів. Постановою РНК СРСР і ЦК РКП(б) від 1931 р. заборонялась приватна торгівля, розширювалась мережа кооперативних і держав­них торговельних організацій.  З 30-х років РНК СРСР почала щорічно приймати постанови про укладення договорів, у яких держава встановлювала форми до­говірних зв'язків і визначала конкретний зміст договорів. Розірван­ня або зміна таких договорів могли бути здійснені лише за рішенням Ради праці і оборони СРСР, або ж за розпорядженням керівника відомства. Оскільки договірні відносини між господарськими організація­ми УРСР впроваджувались вищими державними органами СРСР, то Раднарком УРСР встановлював тільки конкретні терміни укладання договорів. Постановою РНК СРСР від 15 лютого 1936 р. державним орга­нам було заборонено продаж або набуття основних фондів. Переда­ча майна в межах відомства могла здійснюватись лише за розпоряд­женням керівника відомства. Якщо ж підприємство було союзного підпорядкування, то передача його майна могла здійснюватись тільки за постановою РНК СРСР.  У середині 30-х років основою діяльності підприємств і ор­ганізацій стають планові завдання, що накреслювались вищими партійними органами, а потім доводились до кожного відомства,  підприємства та організації. Тим самим уже з кінця 20-х років при­пинялася дія статей Цивільного кодексу. Сімейно-шлюбне законодавство УРСР базувалося на відповід­ному законодавстві РРФСР. У 1925 р. почалася підготовка Кодексу законів про сім'ю і шлюб. Керуючись революційною пра­восвідомістю, чимало керівників ЦК КП(б)У, а також Жіночий відділ ЦК КП(б)У виступали за те, щоб реєстрація шлюбів була замінена реєстрацією вагітності. Все ж таки переміг здоровий глузд, і в Кодекс УРСР про шлюб і сім'ю від 1926 р. було внесено положен­ня про реєстрацію шлюбу в органах ЗАГСу. Разом з тим суди могли в окремих випадках визнавати права незареєстрованого подружжя на отримання аліментів від іншого та на набуте майно. Кодекс впровадив інститут усиновлення, як форму допомоги дітям. Новий закон вважав майно, набуте подружжям у період пере­бування у шлюбі, спільною власністю, і у випадку його розподілу кожен із подружжя мав одержати рівну долю.  З проведенням НЕПу почалася заміна застосування трудової по­винності договірними відносинами. Рядом актів Раднаркому РРФСР було скасовано трудову повинність і ліквідовано трудову мобілізацію робітників і службовців. Запроваджувався принцип тру­дових договорів або угод між державними, приватними підприємствами і особами, що наймалися на роботу, а також соціальне страхування на всі випадки тимчасової і або постійної не­працездатності, безробіття. У 1922 р. був прийнятий Кодекс законів про працю РРФСР, який почав діяти і на території УРСР. Норми кодексу поширювались на «всіх найманих працюючих як державних, так і приватних підприємств». Тривалість робочого дня становила вісім годин, а для тих осіб, що працювали під землею і для осіб розумової та конторсь­кої праці — шість годин. Безперервний щотижневий відпочинок мав становити не менше 42 годин. Кодекс встановлював, що профспілки мають право виступати перед різними органами від імені найманих працівників при укладанні колективних договорів з питань праці і побуту. Усі конфлікти і спори, що виникали при застосуванні найма­ної праці, мали вирішуватись в суді або ж у розціночно-конфліктних комісіях. Соціальне страхування поширювалося на всіх осіб найма­ної праці як на державних, так і на приватних підприємствах. Фонд соціального страхування формувався за рахунок внесків підприємств, установ, господарств та осіб, що користувалися найма­ною працею.  У зв'язку з нібито успіхами у соціалістичному будівництві, ЦВК СРСР з нагоди десятої річниці Жовтневої революції видав Маніфест, у якому постановив перейти від восьмигодинного робочого дня до семигодинного. Але вже у 1929 р. на всіх підприємствах, крім безпе­рервно діючих, в запроваджений шестиденний робочий тиждень.  Централізація управління і планове ведення господарства спри­чинили перехід у 1929 р. до державного нормування заробітної пла­ти робітників і службовців. У зв'язку з цим колективні договори втратили характер тарифних угод. Тарифні сітки, розцінки, норми виробництва почали розробляти відповідні наркомати. В галузі соціального страхування допомога по непрацездатності і пенсії по інвалідності залежали від особи працівника: чи був він ударником праці, старим кадровим робітником, членом партії, членом профспілки. Для таких працівників встановлювалися пільги в куль­турно-побутовому обслуговуванні, відпустках, житлі. За неявку на роботу працівника звільняли з позбавленням його житла. З 1931 р. наймати робочу силу стало можливим тільки через ор­гани праці. Молоді спеціалісти після закінчення учбового закладу повинні були працювати протягом трьох років на виробництві за призначенням наркоматів. В окремих випадках оголошувалась мобілізація спеціалістів. Так наприклад, у лютому 1930 р. було проведено мобілізацію на будівництво інженерів та техніків-будівельників. Професійні спілки втратили свої функції, і в 1933 р. вони були одержавлені - злиті з Народним комісаріатом праці, а після XVII з'їзду ВКП(б) почали виконувати функції органів робітничо-се­лянської інспекції. З 1933 р. постановами ЦВК і РНК СРСР затверд­жувались статути про дисципліну робітників і службовців, якими встановлювались правила прийому на роботу, звільнення з роботи, відповідальність за порушення трудової дисципліни та заохочення за добросовісне виконання службових обов'язків.  Отже, з початку 30-х років в СРСР знову запроваджується тру­дова повинність і відбувається, власне, мілітаризація праці. Земельні правові відносини в УРСР регулювались Земельним кодексом РРФСР від 1922 р., до якого було внесено деякі несуттєві зміни, і він став називатись Земельним кодексом УРСР.  Земельний кодекс підтвердив право державної власності на землю. Право користування землями сільськогосподарського призначення надавалось трудовим землеробам та їх об'єднанням, міським поселенням та державним установам  і підприємствам. Право користування установлювалось безстроковим. Кодекс запроваджував право користування землею тільки у складі земель­них об'єднань, якими були комуни і артілі, добровільні об'єднання окремих дворів, що виокремлюються з інших земельних об'єднань. Кодекс закріплював умови і порядок організації сільськогоспо­дарських колективів.  Законодавство дозволяло трудову оренду землі строком на 12 років, а від 1928 р. - на шість років. Застосування найманої праці в сільському господарстві регулювалось Кодексом законів про працю. Земельний кодекс РРФСР та УРСР (ст. 8) дозволяв застосуван­ня місцевих звичаїв, як джерела земельного права, коли вони не су­перечили законові. Дозвіл застосовувати звичай як джерело земель­ного права був спричинений неможливістю ігнорування селянського правового звичаю та прагненням більшовиків розвинути продук­тивні сили села у період НЕПу. Інститут селянського двору складав­ся століттями і базувався на звичаєвому праві, виробленому сільською громадою, і більшовики не наважувалися у 20-і рр. пору­шувати його. Саме тому джерелами радянського земельного права у 20-і рр. був закон і звичай.  Радянське земельне законодавство під селянським двором ро­зуміло не тільки сім'ю, але і спільне господарство та спільну працю в цьому господарстві. У відповідності із ст. 67 Земельного кодексу, одна і та ж особа не могла бути одночасно членом двох дворів. Було два способи набуття членства двору: природний і по праву. Природ­ний - це народження і смерть, які автоматично змінювали склад дво­ру. До правових способів набуття членства двору належали: шлюб, праця у якості наймита. Стаття 67 Земельного кодексу зазначала, що такі особи набували «права користуватися майном і землею у складі іншого двору». Зміна складу двору давала йому право вимагати у громади додаткового наділення землею за найближчого земельного переділу, що здійснювався селянським сходом. Стаття 68 Земельного кодексу УРСР зазначала, що «право на землю, яка перебуває у трудовому користуванні двору, а також на будівлі та сільськогосподарський інвентар належить усім членам двору незалежно від статі і віку». Отже, закон не брав до уваги ні ро­динні стосунки членів двору, ані тривалість їх трудової участі у гос­подарстві. Стаття 69 кодексу обмежувала право представництва двору гос­подарем тільки повсякденними господарськими справами. На всі інші дії він мав отримати згоду усіх членів двору. Стаття 69 і стаття 1  Цивільного кодексу і стаття 70 земельного кодексу давали право райвиконкомові змінювати господаря, який недбайливо вів господарство.  Коли один із членів двору вчиняв делікт, то конфіскація і май­нові стягнення штрафів, накладених у судовому або адміністратив­ному порядку, оберталося на майно усього двору. Отже, існувала не індивідуальна, а колективна відповідальність за вчинений делікт. Стаття 75 земельного кодексу дозволяла розподіл тільки майна двору, а землею можна було поділитися лише з метою створення но­вого «хліборобського господарства». На практиці розподіл землі не дозволявся, необхідно було і надалі користуватися землею спільно.  Базуючись на більшовицькій ідеології, радянське законодавство вважало договори позики, найму недійсними, коли вони були укла­дені під впливом «пекучої скрути». Договір оренди землі вважався недійсним, коли орендована земля оброблялася не тільки самим орендарем, але й за допомогою найманої робочої сили. Договір оренди землі укладався лише у письмовій формі, умови оренди за­писувалися в окрему книгу, а сам договір реєструвався (Зем. Код. ст. 31, ст. 32) Орендар мав платити за орендовану землю усі подат­ки, побори та відбувати повинності (ст. 34 Зем. код), і після цього його зараховували до вищої групи платників податків. У відповідності із «Загальними началами землекористування і землеустрою», прийнятими ЦВК і РНК СРСР у 1928 р., надавалися різноманітні пільги для колективних господарств і переваги при наділенні їх землею та в кредитуванні. Курс, взятий Комуністичною партією на індустріалізацію країни, вимагав величезних коштів. Дістати їх можна було тільки за рахунок експропріації власності селян. З 1929 р. партія почала здійснювати колективізацію сільського господарства, яка мала за ме­ту знищення селянства як класу. У період після революції кількість селянських господарств збільшилася з 16 до 25 млн., але товарність сільського господарства зменшилася у два рази. Партія вважала, що колективізація сільсько­го господарства дасть необхідну кількість товарного хліба. У радянській науковій літературі стверджувалось, що для ко­лективізації було створено належну матеріальну базу. Наскільки во­на була готовою до колективізації показують деякі статистичні дані. Так, наприклад, у 1926-1927 рр. було виготовлено 623 трактори, а в 1928-1929 рр. - 1100. На початок 1929 р. в сільському господарстві СРСР було 700 вантажних автомобілів і два зернових комбайни. Постанова ЦК ВКП(б) «Про темпи колективізації і заходи допо­моги держави колгоспному будівництву» від 5 січня 1930 р. встанов­лювала строки колективізації. Вже на кінець першої п'ятирічки у колгоспи було загнано 15 млн. селянських господарств. У відповідності з директивами ЦК ВКП(б) було розроблено пер­ший Примірний статут сільськогосподарської артілі (1930 р.), який закріплював єдиний земельний масив колгоспів. Селянам, які ви­ходили з колгоспів, заборонялось надавати землі з колгоспних зе­мельних фондів. У відповідності з ст. 4 Статуту, усуспільненню підлягали усі робочі і продуктові тварини, інвентар, усі зернові запа­си, корми. Все це ставало неподільним фондом колгоспів. Куркулів в колгосп не приймали, їх майно конфісковувалось, а вони самі підлягали репресіям. Статут не визначав форми організації праці в колгоспах.  Постановою ЦВК СРСР від 1933 р. правлінням колгоспів нада­валось право накладати на колгоспників штраф за відмову виконува­ти певну роботу, а за повторну відмову - виключати з колгоспів. У квітні 1933 р. РНК і ЦК ВКП(б) затвердили Тимчасові правила тру­дового розпорядку у колгоспах. У відповідності з ними колгоспники закріплювались за бригадами, а розпорядок робочого дня бригади затверджувався правлінням колгоспу. Правила встановлювали дисциплінарну відповідальність за невихід на роботу або відмову від роботи.  Новий Примірний статут 1935 р. встановив, що земля закріп­люється за колгоспами у безстрокове користування і що колгоспи зо­бов'язані планувати своє господарство так, щоб виконувати дер­жавні плани сільськогосподарського виробництва та усі «зобов'язання перед державою».  За кожним колгоспним двором статут визнавав присадибну ділянку землі для ведення селянського господарства. Було встанов­лено кількість тварин, яку міг мати селянський двір.  Статут встановлював, що колгосп зобов'язаний у першу чергу виконати сільськогосподарські поставки державі, потім забезпечити семенний, фуражний, страховий та інші фонди, розрахуватися з ма-шино-тракторною станцією, після чого решту доходів можна було розподілити по трудоднях. У статуті встановлювався мінімум тру­доднів, який мав щорічно виробляти колгоспник.  Отже, колективізація сільського господарства призвела до ліквідації права селянського землекористування, до ліквідації індивідуальних селянських  господарств.  Селянин,  позбавлений  знаряддя виробництва, був особисто прикріплений до колгоспу і під страхом різних видів покарання мав виробляти встановлену кількість трудоднів (від 150 до 250 трудоднів). Вироблену сільсько­господарську продукцію колгоспи здавали державі, а колгоспникам нічого не давали на вироблені трудодні. Селянство як клас було ліквідоване. Виникло нове рабство XX століття. Суть політики ліквідації селянства як класу зводилась до поз­бавлення селян засобів існування шляхом насильницької екс­пропріації. Уже в період існування колгоспів Комуністична партія організовувала штучні голодомори з тим, щоб залякати селян і пере­творити їх на покірних рабів. На Україні такий голодомор було ор­ганізовано у 1932-1933 рр. У ці роки померло від голоду до восьми мільйонів селян. Політика знищення селянства як класу спиралася на розгалужений репресивний апарат і відповідне каральне зако­нодавство. Кримінальне законодавство відігравало особливу роль в зміцненні влади диктатури партії, в проведенні репресивної політи­ки стосовно всього населення та у розправі з учасниками національ­но-визвольного руху.  Проведення суцільної колективізації і ліквідація селянства як класу спиралися на нові норми кримінального законодавства. Зокре­ма, було підвищено міру покарання за злочини проти «економічної могутності» СРСР, за дезорганізацію транспорту, за шкідницькі ак­ти, за зраду Батьківщині та ін. Законом ЦВК і РНК СРСР від 1932 р. «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної") власності» особи, що роз­крадали соціалістичну власність, характеризувались як вороги на­роду і підлягали розстрілові з конфіскацією майна. Закон встанов­лював кримінальну відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк від 5 до 10 років за антиколгоспну агітацію, насилля і погрози стосовно колгоспників. За спекуляцію, а нею вважали скупку і пере­продаж продуктів сільського господарства і предметів масового спо­живання, винуваті карались позбавленням волі на строк не менше п'яти років з конфіскацією майна. Репресивний характер норм кримінального законодавства постійно ужорсточувався. Так ВУЦВК і РНК УРСР, у відповідності з постановою ЦВК і РНК СРСР від 1931 р. «Про відповідальність за злочини, які дезорганізовують роботу транспорту», доповнили Кримінальний кодекс УРСР статтею, яка встановлювала, що пору­шення працівниками транспорту трудової дисципліни, яке спричи­нило невиконання урядових планів перевезення або порушення  руху, караються позбавленням волі до десяти років, а якщо такі зло­чини мали злісний характер - розстрілом. Постановою ЦК КП(б)У і Раднаркому УРСР від 6 грудня 1932 р. було введено такий єзуїтський вид покарання, як занесення на чор­ну дошку сіл, що не виконували державний план хлібозаготівель. Стосовно таких сіл вживались такі заходи:  1. Негайне припинення підвозу товарів, повне припинення коо­
перативної і державної торгівлі на місці і вивіз з відповідних коопе­
ративних і державних крамниць усіх наявних товарів. 2.  Повна заборона колгоспної торгівлі як для колгоспників, так і одноосібників.  3.  Припинення всілякого роду кредитування, проведення дост­  рокового стягнення кредитів та інших фінансових зобов'язань».  Разом з такими «заходами» стосовно колгоспів застосовувалися і репресії. У листі С. Косіора до Й. Сталіна від 8 грудня 1932 р. за­значається: «Репресії до колгоспів, які не виконують плану хлібоза­готівель, особливо ж до голів, членів правлінь цих колгоспів і до рахівників, застосовано у великій кількості — за листопад і п'ять днів грудня заарештовано по лінії ДПУ 1 230 чоловік- голів, членів правлінь, рахівників (голів - 340, членів правлінь - 750, рахівників -140). Крім того, заарештовано бригадирів - 140, завгоспів вагарів -265, інших працівників колгоспів- 195».  Репресії стосовно колгоспів застосовувались у період, коли в Україні почався голодомор. У довідці ДПУ УРСР від 12 березня 1933 р, зазначалося: «Найбільше число фактів голоду зареєстровано в кінці лютого і на початку березня. В окремих місцях це явище на­було масового характеру. Переважна кількість голодуючих - кол­госпники. Голодуючі сім'ї вживають в їжу різні сурогати (кукуруд­зяні качани і стебла, просяне лушпиння, сушену солому, гнилі кавуни і буряки, картопляне лушпиння, стручки акації тощо). За­реєстровано факти вживання в їжу м'яса кішок, собак і дохлих ко­ней. Випадків людоїдства зареєстровано 28. Більша частина їх нале­жить до 3-ї декади лютого і початку березня. 19 випадків людоїдства припадає на Київську область. У лютому також мали місце 13 ви­падків трупоїдства».  Саме у цей період Комуністична партія зробила «теоретичний» висновок про «посилення і загострення боротьби всередині нашої країни у зв'язку з успіхами у будівництві соціалізму». Цей висновок обґрунтовував необхідність посилення репресій не тільки до тих, хто вчинив злочин, але й до невинних у скоєнні злочину. Протягом 1933-1936 рр. були прийняті акти, якими ужорсточу-вались покарання за злочини проти порядку управління. До цієї гру­пи злочинів належали злочини, спрямовані на замах на обороноз­датність країни, порушення правил міжнародних польотів, незаконний випуск цінних паперів, переплавлення металевих монет, підбурювання неповнолітніх до здійснення злочинів, підробка пас­портів, порушення правил паспортної системи та ін. Постановою ЦВК і РНК УРСР від 1935 р. «Про заходи бороть­би із злочинністю серед неповнолітніх», прийнятій на виконання од-ноіменного союзного акта, встановлювалось, що неповнолітні, по­чинаючи з 12-літнього віку, які вчинили крадіжки, спричинили насилля, тілесні ушкодження, вбивства, притягаються до криміналь­ної відповідальності із застосуванням усіх видів кримінального по­карання.  Постанова ЦВК і РНК УРСР від 1935 р. передбачала посилення кримінальної відповідальності за господарські злочини, до яких бу­ло віднесено порушення технічного режиму, виробничо-технічної дисципліни або правил безпеки, куріння, появу у нетверезому стані на виробництві.  Отже, кримінальне законодавство у період завершення будівництва соціалізму розширювало види злочинів та суб'єктів зло­чину і ужорсточувало види покарань. Репресивні органи СРСР та їх філіали в Україні формально діяли у відповідності з кримінально-процесуальним законодавством, яке формувалось на основі поста­нов ЦК ВКП(б) і державних органів РРФСР та СРСР. Дію Криміна­льно-процесуального кодексу РРФСР від 1922 р. постановою ВУЦВК «Про введення в дію Кримінально-процесуального Кодексу УРСР», було поширено на територію України. У цілому Криміналь­но-процесуальний кодекс був зводом системи процесуальних норм, що регулювали організацію попереднього слідства в судових уста­новах. Спеціальні норми регулювали судочинство в революційних трибуналах, судочинство у Верховному трибуналі та у порядку ви­щого судового контролю Наркомюсту УРСР.  Новий Кримінально-процесуальний кодекс 1927 р. значно роз­ширив права органів дізнання, передавши їм функції, що належали слідчим органам.  Верховний Суд і Прокуратура СРСР постійно давали керівні вказівки судово-прокурорським органам, чим порушували криміна­льно-процесуальні норми як під час попереднього розслідування, так і судового розгляду кримінальних справ. ЦВК СРСР у грудні   1934 р. прийняв постанову, у відповідності з якою впроваджувався виключний порядок судочинства у справах про терористичні акти. При розгляді таких справ скорочувався термін попереднього слідства до десяти діб, а звинувачення обвинувачуваному вручалось за добу до судового розгляду. Звинувачувач і захисник усувалися від розгляду справи у суді і не дозволялось касаційне оскарження ви­років та подача клопотань про помилування. У 1934 р. почали створювати Особливі наради в областях у складі першого секретаря обкому партії, прокурора та начальника НКВС області, які, порушуючи кримінально-процесуальні норми, розглядали справи про державні злочини. Особливі наради користу­валися правом застосовувати такі види покарань, як заслання, вис­лання, ув'язнення до таборів на строк до п'яти років та вигнання за межі СРСР. Основними нормативними актами виправно-трудового законо­давства були відомчі акти НКВС та його органів. Вони поділяли в'язнів на тих, хто дотримується або не дотримується встановлено­го в місцях ув'язнення режиму. У цілому система репресивно-каральних органів діяла за вла­сними інструкціями, підминаючи під себе кримінально-процесуаль­не законодавство. Незалежної держави, що йменувался Українська Радянська Соціалістична Республіка, не існувало. Хоч УРСР назива­лася суверенною республікою, але суверенними правами вона не ко­ристувалася, адже суверенітет означає верховенство влади всередині країни і незалежність у зовнішньополітичній сфері. УРСР спочатку входила до складу РРФСР, а пізніше - до складу СРСР.  На Україні діяло спочатку законодавство РРФСР, а з 1922 р. — СРСР. За своєю суттю СРСР був державою диктатури партії, яка проводила політику будівництва соціалізму шляхом насилля через спеціально створений державний репресивний апарат. Окрім спе­цифічних функцій, репресивний апарат здійснював також судові функції. Вперше ідеї та матеріали статті DMITRIENKO JU.N. 1-8. HISTORY OF THE UKRAINIAN LEGAL CONSCIOUSNESS: PERIODIZATION PROBLEMS IN ASPECT OF ITS FORMATION AND DEVELOPMENT (1-8)  буди презентовані громадськості, надруковані офіційно на сторінках інтернет-журналу у 1993-98 роках (http://um.rail.kharkiv.com, що має сучасного правонаступника).

           Відстежуючи за науковими розвідками тематики монографічних і диертаційних досліджень [1], поглиблюючи  наші знання про становлення й розвиток української правової свідомості та культури за історичних часо-просторів, слід акцентувати увагу  на тому, що другий основний період розвитку українського права, це період, коли його  джерелами були українська звичаєва правова свідомість, культура, українські звичаї і закон (IX-XIII ст.) – другий період становлення й розвитку української правової свідомості та культури. Українська правова свідомість, правова культура та прово у період існування української держави – Київської Русі. Нагалаємо, що перший період розвитку українського права – тривалий період усної правової творчості (за нашими підрахунками – приблизно 32000 років,  період, коли його джерелами були світова та українська свідомість, культура, українська звичаєва та світова правова свідомість, культура, українські та світові звичаї (до ІХ ст.) – перший період становлення й розвитку української правової свідомості та культури. Це період домінування усних правових норм свідомості, культури, самосвідомості, правової свідомості та культури. Третій період розвитку українського права – становлення й розвитку української звичаєвої правової свідомості, культури, звичаєвого та теоретичного права тривав з XIV-середини XVII ст. Це був хронологічний період або конкретно-історична епоха становлення й розвитку української правової свідомості та культури, коли актиавно відбувались процеси толератного застосування української звичаєвої правової свідомості, культури, світового звичаєвого права і польсько-литовського за­конодавства. Це час активного формування типових найвідомівших атрефактів тв архетипів української правової свідомості та культури. Четвертий період розвитку укранського права або становлення й розвитку української правової свідомості та культури -  це період розвитку і застосування загального права і національного законодавства з елементами української правової свідомості та культури (середина XVІІ-XVI1I ст.).  П’ятий період розвитку українського права, - це п’ятий період становлення й розвитку української правової свідомості та культури, за якого домінували розвиткові пріоритети закону як джерела права (XIX-початок XX ст.).  6) період     виникнення     національного   законодавства, законодавчої свідомості та культури   (1917 — 1920 рр.);  7) період формування української соціалістичної правової (законодавчої) свідомості та культури  (1917-1935 рр.).  8) період формування української правової свідомості та культури у період «повної» та «остаточної» перемоги соціалізму (1936-1990-і  рр.). Які ж відомі артефакти та архетипи типової української правової свідомості та культури сфіормувались за цей період? 

       На середину 30-х років було виконано заповіт В. Леніна про пе­ретворення Росії непівської у соціалістичну. Партія більшовиків зро­била висновок про повну перемогу соціалізму в СРСР, але зазнача­ли, що оскільки існує капіталістичне оточення, то можлива реставрація капіталізму. Остаточна перемога соціалізму в СРСР мала відбутися, зазначав «вождь трудящих усього світу» Й. Сталін, тільки з ліквідацією капіталістичного оточення і утворенням світо­вої соціалістичної системи. Тобто партія більшовиків відверто проголошувала, що її стратегічною метою є знищення капіталістич­ного оточення. Повна перемога соціалізму в СРСР була юридично закріплена у новій конституції. На початку червня 1936 р. відбувся Пленум ЦК ВКП(б), який схвалив проект нової конституції, а Надзвичайний VIII Всесоюзний з'їзд Рад 5 грудня 1936 р. затвердив і впровадив її в дію. У Конституції СРСР були сформульовані основні положення ра­дянського суспільного і державного устрою, принципи організації вищих і місцевих органів державної влади, суду, прокуратури. Кон­ституція СРСР стала зразком і основою розробки Конституції УРСР 1937 р. Конституція УРСР 1937 р. є копією Конституції СРСР.  У Конституції визначено структуру, порядок утворення, компе­тенцію вищих і місцевих органів влади УРСР. У відповідності з Конституцією вищим органом державної вла­ди УРСР є Верховна Рада, яка затверджує народногосподарський план республіки, керує галузями народного господарства, встанов­лює у відповідності з законодавством СРСР державні податі. У ком­петенції Верховної Ради є законодавство про працю, організація су­дових органів. Президія, що обирається Верховною Радою, є постійно діючим органом, який видає укази, тлумачить закони республіки, контролює роботу уряду, присвоює почесні звання республіки, здійснює право помилування осіб, проводить референдуми. Вищим виконавчим і розпорядчим органом УРСР є Рада Народ­них Комісарів, яка створюється Верховною Радою. Уряд спрямову­вав роботу народних комісаріатів та підпорядкованих йому установ, вживав заходів для виконання плану розвитку народного господар­ства і місцевого бюджету. Місцевими органами влади були обласні, районні і сільські Ради депутатів трудящих. Вищі органи влади УРСР, так само як і вищі органи влади СРСР, були органами показними. За формальними ознаками вони були де­мократичними органами, але реальними органами влади були партійні органи. Конституція УРСР формально проголошувала широкі демокра­тичні права і свободи: право на працю, відпочинок, на матеріальне забезпечення у старості, на випадок хвороби і втрати працездат­ності, на освіту, на участь в громадських організаціях, рівно­правність громадян незалежно від статі, національності; свободу совісті, слова, друку, зборів, мітингів; недоторканість особи, житла і таємницю листування; право обирати і бути обраним до усіх органів державної влади. Як видно із зазначеного, було продекларовано широкі права і свободи громадян, але партія більшовиків ніколи не дозволяла ними користуватися. Найчисельніша маса населення СРСР- колгоспни­ки, наприклад, не користувалися правом на відпочинок, на ма­теріальне забезпечення у старості, на випадок хвороби і втрати пра­цездатності. Як уже зазначалося, колгоспники були прикріплені до колгоспів і не мали права залишати місце проживання, оскільки їм не видавали паспортів. Колгоспник міг перестати бути членом кол­госпу і виїхати із сільської місцевості, тільки уклавши договір з дер­жавними органами по організації набору робочої сили для роботи у районах  Крайньої Півночі  СРСР  або  на так званих  «ударных стройках».  Право на працю, проголошене Конституцією УРСР, фактично було обов'язком працювати. Ст. 12 Конституції УРСР, так само як і відповідна стаття Конституції СРСР, закріпила основний принцип соціалізму: «Праця в Українській РСР є обов'язком і справою честі кожного спроможного до праці громадянина за принципом: «хто не працює, той не їсть». Колгоспники повинні були виробляти обов'яз­ковий мінімум трудоднів (до 250 трудоднів на рік). Якщо колгоспник не міг виробити встановлений мінімум трудоднів, його могли поз­бавити права користуватися присадибним земельним наділом, і тим самим приректи всю його сім'ю на голодну смерть. У колгоспах бу­ло встановлено колективну відповідальність за якість виконуваних робіт. Наприклад, за погані показники роботи правління колгоспу могло вирахувати 10% вироблених трудоднів з прибутків членів бри­гади. Праця робітників на підприємствах у другій половині 30-х років була мілітаризована. Робітникам було заборонено самовільно пере­ходити з одного місця роботи на інше. Вони зобов'язані були працю­вати там, де це потрібно державі. За відмову перейти на роботу з од­ного підприємства на інше або за відмову переїхати з однієї місцевості в іншу встановлювалася кримінальна відповідальність. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1940 р. встановлювалась кримінальна відповідальність працівників і за порушення трудової дисципліни. Конституція проголошувала недоторканість особи, житла і таємницю листування. Але вже з кінця 20-х років в Україні почали­ся масові репресії. На решті території СРСР масові репресії розпо­чалися у 1934 р. Відразу після закінчення роботи XVII з'їзду ВКП(б) (з'їзду переможців), з 1 966 делегатів з'їзду було заарештовано і відразу ж розстріляно 1 108, а з 138 членів ЦК було розстріляно 98. За період 1937-1938 років в армії було репресовано 40 тисяч коман­дирів, політпрацівників, військових інженерів, техніків. Масові репресії здійснювались у відповідності із спеціальними рішеннями вищих партійних органів. Так наприклад, рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 р. встановлювалася розна­рядка стосовно кількості осіб, що мають бути розстріляні та вислані. Так, по окремих областях УРСР було встановлено:

         Розстріляти               Вислати          Всього

Харківська обл.             1 000                         4 000                      5 000

Одеська обл.                 1 000                         3 500                  4 500

Донецька обл.                1 000                  3 500               4 500

Дніпропетровська обл.            1 000                    2 000              3 000

     Для проведення операції по розстрілу і висланню Політбюро ЦК ВКП (б) надавало п'ять днів, але НКВС завершив її за три дні. Центральний Комітет компартії України звернувся з проханням до Політбюро ЦК ВКП(б) збільшити ліміт для України на розстріл і вислання. Політбюро ЦК ВКП(б) рішенням від 17 лютого 1938 р. (протокол № 58) постановило: «Дополнительно разрешить НКВД Украйни провести аресты кулацкого й прочего антисоветского элемента й рассмотреть дела их на тройках, увеличив лимит для НКВД УССР на тридцать тысяч».  Тільки за період з 1929 р. по 1952 р. було знищено 17,3 млн. ук­раїнців. За даними Комітету Державної думи Росії, під час правління Сталіна у концентраційних таборах перебувало 20 мільйонів осіб. Сталінізм у 30-ті роки завершив перехідний етап від відносного до абсолютно репресивного диктаторства. Знищенням селянства як класу та масовими репресіями 30-х років було завершено процес формування тоталітарної держави. Тоталітаризм у Радянському Союзі, як політична система, базував­ся на трьох основних конструкціях: 1) жорстко «пірамідально» ор­ганізованій централізації суспільства, повністю підкореного волі прав­лячої партії з вождем на вершині піраміди; 2) масовій одурманюючій пропаганді, базованій на соціально-класових, інтернаціоналістично-космополітичних ідеях; 3) тотальному і перманентному насиллі, яке реалізовувалось через спеціально створені державні органи. Тоталітаризм не передбачав ніякої опозиції - ні легальної, ні прихованої, не допускав ніякого інакомислення, ніяких відтінків у «червоному» світосприйманні. Він вимагав від громадян не пасив­ної, а активної покори, тобто усвідомлення свого духовного рабства як вищої форми «демократії». Для тоталітаризму характерним є на­явність охлократії — стихійної влади натовпу, де панують інстинкт, емоції, настрої. Охлократія - це спосіб життя, світогляду розгубле­ної людини, відчуженої від власності, результатів праці, влади. Звідси випливає і неповага до закону і до будь-якої влади, окрім вла­ди «вождя», на якого покладаються сподівання на усунення труд­нощів, економічного хаосу, загрози війни, на гарантію пайки хліба. Вождь наділяється охлосом певними магічними можливостями. В основі української охлократичної правової свідомості та культури – правова свідомість та культура людини первісного чи рабовласницького суспільства, позбавленої інди­відуальності; неспроможність виділити людину як унікальну і непо­вторну особистість, ідентифікація себе з групою, колективом, партією, державою. Таким надособистим утворенням надається ви­ща правова  цінність, і вони містично наділяються властивостями, які можуть лише належати людині - свідомістю, душею, розумом, честю і совістю. Охлократ відчуває себе не індивідуальністю, а частиною цілого, що підкреслюється словами член (партії"), представник (кла­су) і т. ін. Тому і влада в охлосі є прямою диктатурою вождя або партії. Проте в обох випадках така влада є кримінальною. Наявність охлократії в Радянському Союзі - об'єктивна ре­альність, її існування було обумовлене рядом факторів: революцією, війнами, усією політикою Комуністичної партії.  Комуністична ідеологія викорінювала у радянських людей за­гальнолюдські принципи моралі, норми поведінки людей. Рево­люція, а також війни, репресії, голодомор 1933 р. буди знаряддями певної негативної селекції, коли знищувались десятки мільйонів найактивніших, вольових, обдарованих, розвинутих розумово і з ви­сокою моральністю осіб. Як результат, з одного боку відбулася де­формація суспільства у комуністичний, або етатичний тип із цент­ралізованою опікою владних структур над поведінкою і взаємовідносинами людей, а з другого - було знищено не тільки лю­дину духовну, але й соціальну. Від соціальної людини залишились лише ті елементи, які притаманні тваринному світові: табун, його ієрархічна побудова, панування вожаків. Звідси наявність у ко­муністичному лексиконі епітетів: «партійний вожак», «комсо­мольський вожак», «державний чи профспілковий діяч», «відповідальний працівник» і т. ін. Охлократія сприймала тоталіта­ризм як благо у порівнянні із «загниваючим» капіталізмом.  «Перестройка», що розпочалася у Радянському Союзі у середи­ні 80-х років, підірвала підвалини охлократії. Тогочасні ко­муністичні ідеологи небезпідставно вважали, що це призведе до кра­ху реального соціалізму. Газета ЦК КПРС «Рабочая трибуна» залякувала: «Політизація жебраків деструктивна, небезпечна», і як показали майбутні події, виявилася правою. Усі конституції СРСР ділили радянське суспільство на класи і соціальні групи. І в реальності радянське суспільство було, як і при феодалізмі, суспільством становим - правда, стани були якісно но­вими. До привілейованого стану належала номенклатура.  Номенклатура виникла як історичне продовження організації професійних революціонерів, яка складалася з двох партій: одна- це кадрова еліта керівників, а друга - поголів'я підкорених. Якщо бур­жуазія панує в економіці і на цій базі відіграє відповідну роль і у політиці, то номенклатура здійснює перш за все політичне керівництво суспільством, і в другу чергу - керівництво економікою. Якщо буржуазія є панівним класом тому, що володіє власністю, то номенклатура тому є панівним класом, що у її руках зосереджена політична влада і вона розпоряджається власністю. Уперше згадав про номенклатуру Й. Сталін на XII з'їзді РКП(б) у 1923 р. Виступаючи із організаційним звітом ЦК, він зазначив, що «...необхідно підібрати працівників так, щоб на посадах знаходились люди, що вміють здійснювати директиви, як свої рідні, і уміють їх впроваджувати в життя». Ідея, як бачимо, полягала у тому, щоб на  відповідальні політичні посади у країні призначати активних вико­навців директив. Латинським словом номенклатура, що означає перелік імен чи найменувань, спочатку визначали розподіл функцій між різними керівними органами. Оскільки після XII з'їзду РКП(б) у обліково-розподільчих відділах партійних комітетів було сконцентровано облік і розподіл відповідальних працівників, то було розписано і по­сади, на які ті чи інші партійні органи мали здійснювати призначен­ня. Саме цей кадровий аспект і включає весь зміст терміну номенк­латура. «Номенклатура, - зазначається в учбовому посібнику для системи партійного навчання, - це перелік найважливіших посад, кандидатури на які попередньо розглядаються, рекомендуються і за­тверджуються даними партійними комітетами (райкомами, обкома­ми партії і т. д.). Звільняються від роботи особи, що входять у номен­клатуру партійного комітету, також лише за його згодою. У номенклатуру включаються працівники, які перебувають на клю­чових посадах».  Головним критерієм, за яким відбирали до номенклатури, були політичні ознаки. Спочатку у партійному комітеті ту чи іншу особу ставили у резерв на заміщення певної посади, визначали такій особі термін випробування (не менше року), а потім уже включали до но­менклатури. Особа, що була включена у списки номенклатури, якщо вона до­тримувалася писаних і неписаних номенклатурних порядків, могла бути спокійною за свою кар'єру. Кожен член ієрархічної структури номенклатури одержував у своє розпорядження деяку частину влас­ності (завод, колгосп, лікарню і т. ін.) або влади з негласною умовою бути лояльним до всієї номенклатурної корпорації. Зрада корпора­тивної етики або інтересів вела до виключення із номенклатури або до судового переслідування. Стосунки у апаратному середовищі визначались не законом, а «правами звичаю», що складалися протя­гом тривалого часу. Номенклатурний апарат не являв собою якусь єдину фіксовану структуру із чіткою субординацією, швидше він жив за законами тваринного світу.  Члени номенклатури, спаяні єдиною метою - утримати політич­ну владу, яка давала їм можливість вільно розпоряджатися так зва­ною «загальною власністю», користувалися спецрозподільниками, відомчими санаторіями, будинками відпочинку, спецлікарнями, мис­ливськими спецугіддями і т. ін. Коли номенклатурний «вожак» піднімався вгору по службових східцях, разом з ним піднімалися і найближчі його співпрацівники. Таким способом формувались партійно-радянсько-господарські корумповані клани номенклатури. Призначення тієї чи іншої особи на партійну, господарську або адміністративну посаду вимагало певної форми плати, чи то у бук­вальному розумінні цього слова, чи у вигляді якихось послуг. Якщо особа не вміла розраховуватись за одержане місце, вона на ньому довго не утримувалась.  Зрозуміло, що одержану таким чином посаду, або вірніше, право розпоряджатися власністю, не можна було без певних наслідків відібрати простим вольовим рішенням. Можна було замінювати поса­ду на посаду, не змістити, а перемістити номенклатурного працівника. Саме в цьому полягала корпоративна міцність номенклатури. Номенклатура, як панівний клас радянського суспільства, скла­дала в середині 80-х років менше 0,25% усіх громадян країни. Соціальна нерівність радянського суспільства виглядала таким чи-, ном: заможні становили 2,3% всіх сімей, середньозабезпечені -11,2% і бідні - 86,5% всіх сімей. Номенклатура відбирала у працівника 70-80% результатів його праці.  Радянська номенклатура з глибокою ворожістю ставилась до інших соціальних груп населення в середині країни, а також до зовнішнього світу, іншої соціально-економічної системи, як ворожої їй сили. Своєю замкненістю номенклатура породжувала змовницьке мислення, постійно перебувала у страху за своє існування. Ро­зуміючи економічну відсталість і неконкурентноздатність своєї соціально-економічної системи, номенклатура у зовнішній політиці робила ставку на силу. Номенклатура прагнула до зростання своєї влади не тільки у се­редині Радянського Союзу, але й за його межами. А досягти цього можна було через експансію, поширення своєї влади на інші країни. Коли номенклатура проголошувала мету, щоб соціалізм переміг у світовому масштабі, вона мала на увазі встановлення свого світового панування, тобто експансія номенклатури мала глобальний характер. Конституції визначали суспільство в СРСР як соціалістичне. Але, беручи до уваги, що панівним класом в СРСР був клас номенк­латури, а робітники і селяни перебували на становищі кріпаків, ра­дянський суспільний лад можна характеризувати як феодально-ко­муністичний. Характерними рисами тоталітарно-феодального комунізму були: 1) панування державної власності на засоби ви­робництва; 2) відчуження виробника від засобів виробництва і результатів своєї праці; 3) напівпримусовий, а в окремих галузях виробництва - примусовий характер праці; 4) відсутність ринкових відносин; 5) низький рівень науково-технічного прогресу; 6) узур­пація народного суверенітету партійно-державною бюрократією; 7) регламентація усіх сфер життя суспільства; 8) монополія однієї партії та її ідеології; 9) формальне проголошення і фактична відсутність прав і свобод людини; 10) наявність сильного репресив­ного апарату; 11) придушення інакомислення всередині країни; 12) експансивна зовнішня політика, що спирається на могутній військово-промисловий потенціал. Керівництво Комуністичної партії постійно ігнорувало націо­нальне питання. Народний комісар з питань національностей Й. Сталін 22 вересня 1922 р. писав Леніну про те, що за роки грома­дянської війни, коли Москва змушена була демонструвати лібе­ралізм у національному питанні, серед комуністів з'явилися послідовні «соціалнезалежники», що вимагали реальної незалеж­ності націй і розцінювали національну політику ЦК РКП як оманли­ву і лицемірну, як гру у незалежність.  Лідери партії більшовиків вважали, що націоналізм є просто ре­акцією на «історичні образи» з боку великодержавників. Але відми­рання рідної мови на рідній землі, загибель національної культури були тією основою, на якій базувався націоналізм. Пролетарський інтернаціоналізм був лише національним нігілізмом, а формальне визнання рівноправності націй - забуттям реальної суті національ­них інтересів.  У відповідності з рішеннями XII з'їзду РКП(б) і Декрету Ради Народних Комісарів УРСР з 1923 р. в Україні проводилася політика українізації. Жителі України мали оволодіти мовою народу, на землі якого вони мешкали. Але вже постановою ЦК КП(б)У від 1927 р. підкреслювалась необхідність «визнати за російською мовою особ­ливе значення». Почався новий русифікаторський наступ на Україну. Було розігнано чисельні літературні організації, групи та об'єднання, а багато їх членів репресовано. Ті ж діячі культури, які уціліли, були загнані до радянських спілок, що контролювалися партійними органами. Проте український національний рух ширив­ся за межами УРСР.  На початку 1929 р. в Празі відбувся перший Конгрес українсь­ких націоналістів, на якому була схвалена програма українського націоналізму. Головним завданням українських націоналістів було створення основ для реалізації національної ідеї в Самостійній Соборній  Національній Українській державі.  На Конгресі було  створено Провід українських націоналістів на чолі з полковником Є. Коновальцем та інші органи.  Коли розпочалася друга світова війна і були розгромлені польські війська, 17 вересня 1939 р. військові частини Червоної Армії вступили на територію Західної України, і Народні збори Західної України ухвалили 26 жовтня 1939 р. рішення про входжен­ня Західної України до складу УРСР. У червні 1940 р. до українських земель було повернуто Північну Буковину і Бесарабію. Отже, відбу­лося об'єднання українських земель у складі УРСР. З перших днів перебування частин Червоної Армії у Західній Україні, Північній Буковині і Бесарабії почали діяти на цій території радянські закони. Туди направлялися на роботу партійні керівники, працівники різних державних інститутів, які разом з політруками Червоної Армії складали місцеві органи влади. Почалися репресії, винищення інтелігенції, усіх прогресивно настроєних людей. Передумовою розгортання масових репресій була постанова РНК СРСР від ЗО грудня 1939 р. про проведення паспортизації у західних областях України. Репресії здійснювались проти тих грома­дян, які були на нелегальному становищі і виступали за національне звільнення. Було депортовано у віддалені райони СРСР десять відсотків населення Західної України. Основний удар органи НКВС спрямовували на членів Організації українських націоналістів.  Програмні постанови Організації українських націоналістів (ОУН) від квітня 1941 р. зазначали, що «СРСР - це новітня форма московського імперіалізму, що доводить поневолені народи й країни до національного, культурного і економічного застою та руїн. Тільки усамостійнення поневолених Москвою народів Європи та Азії і вільна співпраця між ними доведуть до всебічного розвитку».  Програма ОУН передбачала створення власних збройних сил для здобуття незалежності Української держави.  У період другої світової війни виникають перші збройні загони, які у 1942 р. були об'єднані в Українську Повстанську Армію (УПА). На липень 1943 р. збройні загони УПА діяли в 12 областях України. Вони вели боротьбу перш за все проти німецьких загарб­ників, а коли частини Червоної Армії звільнили Україну і було відновлено режим сталінської тиранії, УПА повела боротьбу і проти цього режиму. Необхідно зауважити, що уряд СРСР вів боротьбу з «націона­лістичними» військовими формуваннями від самого початку їх виник­нення. Неконтрольований партизанський визвольний рух в Україні  загрожував інтересам Москви, тому проти нього ще в 1943 р. було здійснено «сталінський рейд» партизанського з'єднання С. Ковпака, яке здійснювало каральні акції над мирним населенням Західної України.  Після вигнання гітлерівських військ із західних областей України, були створені спеціальні війська НКВС, які повели бороть­бу проти УПА. Почався державний терор проти мирного населення. Протягом 1944-1950 рр. здійснювалось широке примусове виселен­ня населення Західної України у віддалені регіони СРСР. За цей період було виселено 50 453 сім'їу складі 143141 особи. Планувало­ся навіть виселити усіх українців з території України. Так, 22 черв­ня 1944 р. Народним комісаром оборони Союзу РСР було підписано наказ про вислання в окремі регіони СРСР усіх українців, що «про­живали під владою німецьких окупантів». Тільки той факт, що ук­раїнців було багато, врятував їх від долі кримських татар, чеченців, інгушів та інших. Загони УПА в Західній Україні вели боротьбу до 1950 р., а на початку 50-х років вони через північні райони Словаччини і Чехії перейшли до Західної Німеччини і Австрії. Якщо у післявоєнний період в Західній Україні органи НКВС займалися фізичною розправою та виселенням, то на решті тери­торії України було організовано в 1946-1947 рр. новий голодомор. За даними Міністерства охорони УРСР, уже в грудні 1946 р. смертність населення у порівнянні з початком року збільшилася втричі. Протя­гом березня-червня 1947 р. в Україні було зафіксовано 784 випадки канібалізму. Якщо до революції 1917 р. щорічний приріст населення в Україні становив 21%, то за переписами 1959 та 1970 років щорічно він становив 9%, тоді як в Росії 13%, а приріст населення в СРСР у середньому становив 16%.  Особливу увагу радянське керівництво приділяло знищенню ук­раїнської інтелігенції, оскільки вона була носієм національної куль­тури. Без інтелігенції народ втрачає свої найістотніші риси і пере­стає бути нацією. Відсутність національної інтелігенції сприяє розчиненню нації в масі більшої за кількістю нації, яка має власну інтелігенцію. Адже інтелігенція є рушійною силою культурного роз­витку будь-якої нації.  Комуністична ідеологія постійно пропагувала «злиття» націй в СРСР і появу «новой общности людей - советского народа».  «Остаточна» перемога соціалізму в СРСР, яка нібито сталася у зв'язку з виникненням у 50-ті роки соціалістичного табору, посили­ла русифікаторську політику радянського керівництва в Україні.  ХХII з'їзд КПРС у 1961 р. накреслив шовіністичну програму, спрямовану на «зближення і злиття націй». В Україні почали розд­мухувати необхідність боротьби з «пережитками націоналізму». У зв'язку з цим кількість книг, друкованих українською мовою, почала зменшуватись. Одеська і Ялтинська кіностудії виробляли кінофільми тільки російською мовою. У січні 1961 р. почалися аре­шти української інтелігенції у Львові. Було заарештовано семеро ук-раїнців-юристів, які мали намір домагатися, на підставі Конституцій УРСР і СРСР, виходу України з СРСР. Влітку 1965 р. прокотилася ціла хвиля арештів головним чином серед літераторів і журналістів. У 1972 р. було заарештовано понад 200 українських національних діячів. Необхідно зазначити, що рух української інтелігенції у 60-ті роки мав суто культурницький характер, але уже з 70-х років він на­бирає політичного характеру.  Отже, русифікація України відбулась перш за все через прове­дення політики геноциду стосовно всього народу, і зокрема, стосов­но української інтелігенції. Постійно знищувалися надбання ук­раїнської культури. Так, у 1964 р. було підпалено Бібліотеку Академії наук УРСР, де згоріло понад 600 000 книг, архівних доку­ментів; у 1969 р. було підпалено Видубицький монастир, у якому зберігалися українські історичні матеріали-архіви та книги.  Русифікація українців проводилася через зменшення україномов­них видань. Якщо наприклад, у 1961 р. українською мовою було вида­но 4 041 назв книг, то у 1973 р. - 2 981. У містах в українських школах навчалося тільки 21% дітей. Випускників українських вузів, як прави­ло, направляли на роботу до Росії та республік Середньої Азії, а в Ук­раїну - випускників російських вузів. У період після 1939 р. в Україну прибуло на постійне проживання понад чотири мільйони росіян. Русифікація проводилася шляхом дискримінації української мо­ви. Вона не була обов'язковою для вивчення в школах. А у вузах України майже усі дисципліни викладали російською мовою. Прого­лошуючи на словах рівність усіх націй і мов в СРСР, радянсько-партійне керівництво фактично зводило їх на рівень провінційних, периферійних культур. Тому в Україні відбувався занепад національ­ної культури, літератури і мистецтва.  Русифікація поширювалася і на заклади дошкільного вихован- ня дитячі ясла, садки та дитячі організації. Не дивно, що ще на XXII з'їзді КПРС у 1961 р. стверджувалося, що «російська мова ста­ла фактично другою рідною мовою для радянських народів». Гасла «зближення націй» та «злиття мов» енергійно втілювалися в життя,  перетворюючи багатьох українців на «русскоязычное население», а російську мову на мову міжнаціонального «общения».  Радянське законодавство різних галузей права було спрямоване на закріплення існуючого суспільно-політичного і економічного ла­ду. Окремі законодавчі акти у галузі цивільного права були спрямо­вані на зміцнення адміністративно-командної системи управління і розпорядження державними підприємствами. Так, у 1936 р. поста­новою РНК СРСР заборонявся продаж і набуття державними орга­нами основних фондів за гроші, встановлювався суворий порядок перерозподілу державної власності. Народні комісаріати наділялись функціями збуту і постачання, перерозподілу обігових засобів. Термін позовної давності у спорах між державними, кооперативни­ми і громадськими організаціями становив півтора роки. Соціалістична власність не створила якогось особливого законо­давства у період війни. Правове регулювання проблем власності у роки війни не внесло нічого нового до інституту власності радянсь­кого цивільного законодавства. Як зазначають радянські дослідники, війна сприяла подальшому розвитку соціалістичного законодавства. Наркомати отримали право давати дозвіл своїм підприємствам пере­давати іншим підприємствам сировину і обладнання для виконання виробничого плану. Зв'язки між підприємствами у період війни, так само як і після її закінчення, базувались на державному плані. У цілому в роки війни посилилось так зване планове керівництво усім народним господарством. Постанови Державного Комітету оборони були для кожного господарського органу законом. Вироблювана продукція розподілялась у відповідності з планами, які затверджува­лись відповідними наркоматами. Зобов'язання між підприємствами виникали не із договорів, а з наряду-замовлення, тобто не існувало договірного методу встановлення зобов'язань.  Після закінчення другої світової війни будь-яких суттєвих змін у цивільному законодавстві не спостерігалося. У 50-ті роки Рада Міністрів СРСР приймала постанови про розширення договірних зобов'язань, але у межах планових завдань.  Протягом 1962-1963 рр. на базі Основ законодавства СРСР бу­ли підготовлені кодекси союзних республік з різних галузей права, у тому числі і Цивільний кодекс УРСР, до якого було внесено нове по­ложення про те, що окрім державної і колгоспно-кооперативної власності може існувати і власність громадських організацій.  Сімейно-шлюбне законодавство у роки війни скасувало охорону фактичного  шлюбу,  а процес розлучення  було  поставлено під  контроль суду. Було запроваджено почесне звання «Мати героїня», орден «Материнська слава» і «Медаль материнства». Указом Пре­зидії Верховної Ради СРСР від 1947 р. був заборонений шлюб ра­дянських громадян з іноземцями. У 1953 р. цей указ було скасовано. У 1956 р. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила Указ про ска­сування кримінальної відповідальності робітників і службовців за самовільне залишення роботи і за прогул. Було затверджено, що ко­жен робітник і службовець зобов'язаний за два тижні попередити адміністрацію підприємства або установи про своє бажання звільни­тись з роботи.  У 1971 р. були введені в дію Основи трудового законодавства СРСР, на базі яких був розроблений і прийнятий Кодекс законів про працю УРСР. Конституція СРСР 1936 р. встановила, що вищі органи держав­ної влади затверджують основні начала землекористування. У відповідності з цим органи державної влади УРСР могли регулюва­ти порядок користування землею, надрами, лісами і водами. Це і бу­ло основою земельного законодавства. Постановою ЦК ВКП(б) і РНК СНР від 1938 р. заборонялось існування при колективних гос­подарствах промислових підприємств. У 1939 р. було зменшено розміри присадибних ділянок колгоспників, встановлено обов'язко­вий мінімум вироблюваних трудоднів. Формальне регулювання кол­госпних відносин мало здійснюватись у відповідності з Примірним статутом сільськогосподарської артілі від 1935 р., а фактично здійснювалось державне керівництво колгоспами. У роки війни на колгоспників поширювалося право трудової мобілізації. ЦК ВКП(б) і Рада Народних Комісарів прийняли у серпні 1941 р. постанову про залучення до трудового процесу в кол­госпах робітників і службовців промислових підприємств. Для членів колгоспів був підвищений мінімум обов'язкових трудових днів. Мінімум трудоднів запроваджувався для всіх членів сім'ї кол­госпника віком від 12 років.  Необхідно зазначити, що за користування присадибною ділян­кою колгоспники повинні були сплачувати податі як грошима, так і натурою. Зокрема, селянський двір мав здавати державі зерно, овочі, фрукти, м'ясо (40 кг), молоко (240 л), яйця (120 шт.) та інші продук­ти. У 1957 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР ухвалили постанову про скасування з 1958 р. обов'язкових поставок сільськогосподарсь­кої продукції селянським двором. Було залишено тільки грошову плату за користування присадибною ділянкою.  У 1958 р. були прийняті постанови про щомісячне авансування оплати праці колгоспників, про реорганізацію МТС та про формаль­ну заміну обов'язкових поставок колгоспами сільськогосподарської продукції державною закупівлею.  У 1964 р. в СРСР був прийнятий закон про пенсії колгоспникам. Чоловіки мали право на отримання пенсії з 65-літнього віку, а жінки - з 60-літнього.  Кримінальне законодавство мало суто репресивний характер. У відповідності з Конституцією СРСР усе кримінальне законодавство перебувало у віданні вищих органів державної влади СРСР. Стаття 14 л.«х» Конституції передбачала створення в СРСР Кримінального кодексу. Але кримінальний кодекс СРСР не був розроблений, його підмінювали укази Президії Верховної Ради СРСР.  В галузі цивільно-процесуального законодавства діяли акти, які порушували елементарні права людини. До них належить постанова ЦВК СРСР від 1934 р., про виключний порядок судочинства у спра­вах про терористичні акти. У відповідності з цією постановою скорочувались терміни попереднього слідства до десяти діб, а вру­чення обвинувачуваному звинувачувального висновку — за добу до розгляду справи у суді. Не допускався до участі в суді захисник, за­боронялось касаційне оскарження вироку та подача клопотань про помилування. Хоча розгляд кримінальних справ було передано від судової колегії ОДПУ до загальних судів - крайових, обласних та військових трибуналів, але справи про державні злочини розглядала Особлива нарада при НКВС. Отже, були відсутні умови для законно­го і справедливого вирішення справ, для здійснення прав громадяни­на. За таких обставин у 1937-1938 рр. проводилися масові репресії. У роки репресій було розстріляно один мільйон чоловік, а у ко­муністичних концентраційних таборах загинуло 12 млн. осіб. Мак­симальний строк позбавлення волі становив 25 років.  Необхідно зауважити, що посилення репресій і ліквідація будь-яких процесуальних гарантій правосуддя обґрунтовувались «науко­вою» тезою, що вина - це причинний зв'язок між підозрюваною осо­бою і злочином. Тобто відкидався принцип поняття особистої провини - наміру, мети і мотиву як необхідних елементів злочину. За­перечувались такі демократичні принципи права, як презумпція невин­ності, змагальний характер судочинства, критерій повного доведення злочину та ін. У прокурорсько-слідчій та судовій практиці застосовува­лись у широких масштабах тортури, доноси і наклепи, а особисте зізнання у скоєнні злочину було проголошене «царицею доказів». Кримінальне законодавство було основою діяльності розгалу­женої мережі репресивно-каральних органів. У період другої світової війни кримінальне законодавство було спрямоване на посилення кримінальної відповідальності. Підвищу­валась кримінальна відповідальність за військові злочини, за ухи­лення від служби допризовників, за поширення чуток серед населен­ня, за порушення трудової дисципліни та ін.  У процесі звільнення території України від фашистських загарб­ників відтворювався і тоталітарний режим. Було поновлено функціонування карально-репресивних органів. У період голодомо­ру 1946-1947 рр. в центральних, східних та південних областях Ук­раїни було посилено репресивний характер радянського криміналь­ного законодавства. У відповідності з указом Президії Верховної Ради СРСР від 1947 р. термін покарання за крадіжку державного майна становив 7-10 років позбавлення волі, а за крадіжку кол­госпного - 5-8 років. Перевіювання полови або збирання колосків кваліфікувались як розкрадання державної, колгоспної власності. Сотні тисяч жителів України були кинуті до в'язниць. У 1947 р. спо­стерігалось переповнення в'язниць України. Зокрема, у східних об­ластях України в'язниці перебували у потрійному переліміті. Усі в'язні, зазвичай, потребували лікарняного харчування через висна­женість організму. Репресивний характер радянського кримінального законодавст­ва та відповідної законодавчої свідомості та культури почав слабнути з середини 50-х років. У 1956 р. Президія Верхов­ної Ради СРСР скасувала постанови від 1934 р. про порядок веден­ня справ про терористичні акти та від 1937 р. про зміни у процесуальному законодавстві. У відповідності із законом СРСР про основи кримінального законодавства у 1961 р. в запроваджений Кримінальний кодекс УРСР, який з деякими змінами та доповнення­ми діє і нині.  У досліджувану добу діяв закон влади, зокрема, влади номенк­латури. Яскравим прикладом цього може бути формування як внутрішньої, так і зовнішньої політики СРСР. Як уже зазначалося, формування і реалізація всієї внутрішньої і зовнішньої політики СРСР здійснювалася центральними органами КПРС. Форми організації і методи діяльності КПРС багато у чому нагадують форми і методи діяльності мафіозної організації. КПРС була одним із різновидів державного механізму, вірніше, голою владою, що трималася виключно на насиллі. Статут КПРС був реальним основним законом держави і суспільства, а  Політбюро - вищим законодавчим, виконавчо-розпорядчим і судо­вим органом країни. До прийняття Конституції СРСР 1977 р. діяльність КПРС ніяки­ми законодавчими актами не регулювалась. У ст. 6 Конституції КПРС іменувалась як «керівна і спрямовуюча сила Радянського суспільства», як «ядро» політичної системи, всіх державних і гро­мадських організацій, що постійно визначає «лінію внутрішньої і зовнішньої політики країни». Функції КПРС, закріплені Консти­туцією, були по суті функціями, притаманними державі. Ці функції КПРС здійснювала від самого початку приходу до влади. Зовнішнім проявом єдності вищих партійних і державних органів були так звані постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР.  КПРС, маючи власні центральні і місцеві органи у вигляді партійних комітетів, здійснювала через них контроль і керівницт­во вищими і місцевими органами державної влади і управління, суду, прокуратури. Рішення як вищих центральних партійних ор­ганів, так і місцевих партійних комітетів з будь-яких питань соціаль­но-економічного і політичного життя країни, а також вказівки партійних функціонерів були обов'язковими для виконання усіма як державними органами, так і громадськими організаціями. Маючи свій власний апарат насилля, що у різні роки іменувався Надзвичай­на комісія, ОДПУ, НКВС, КДБ, партія вдавалась стосовно непокірних чи інакомислячих до репресій. До членів партії, які вчинили проступки чи порушували Статут партії вживали заходів партійного впливу у вигляді винесення їм доган різних ступенів, аж до виключення з КПРС та зняття з відповідної номенклатурної посади. До тих же, хто не виконував рішень відповідних партійних органів, застосовували ще й судове переслідування чи піддавали репресіям. Ініціатива підготовки і прийняття рішень відповідними партійними органами могла виходити як знизу, тобто від відомства, установи чи організації, що перебуває у сфері влади відповідного партійного комітету, так і згори, тобто даного партійного комітету, його бюро, секретаріату чи вищестоящого партійного органу. У пер­шому випадку відомства, установи, організації подавали клопотання у письмовій формі, у якому обґрунтовувалась необхідність прийнят­тя рішення з того чи іншого питання. При цьому мав бути доданий проект рішення, оскільки відповідний партійний орган мав знати, яке конкретне рішення просять прийняти, додавалися також всі інші необхідні матеріали і довідки. Проте їх обсяг обмежувався досить  жорсткими нормами. У другому випадку цієї процедури, якщо прий­нятті рішення не виконувались, досить було усних вказівок зверху.  Партійні органи займалися вирішенням найрізноманітніших пи­тань. Так наприклад, ідеологічний відділ ЦК КПРС розглядав такі питання: підготовка кадрів для радіомовлення за кордон, робота ра­ди у справах православної церкви, спростування наклепів про стано­вище євреїв в СРСР, робота Інституту світової літератури, станови­ще у союзі письменників Угорщини, нездорові явища в московській письменницькій організації, боротьба з поширенням серед молоді американської джазової макулатури, листування Б. Польового і Г. Фаста, звіти письменників про закордонні поїздки і т. ін. За роки перебування при владі КПРС стала власником значної кількості майна і коштів. На час припинення її діяльності вона во­лоділа 4 228 адміністративними будинками, 181 громадсько-політич­ним центром, 16 інститутами суспільно-політичних досліджень, 112 партійними архівами, 41 учбовим закладом, 134 готелями, 54 філія­ми будинків-музеїв і будинками відпочинку та 206 іншими об'єкта­ми, куди входили спеціальні бази промислових і харчових товарів, секції магазинів, різноманітні видавництва. Окрім цього, за номіна­льну орендну плату КПРС користувалася не встановленою поки що кількістю приміщень різного призначення. КПРС мала свої валютні рахунки в закордонних банках. Виве­зення КПРС капіталів за кордон розпочалося у 1945 році, а поши­рення ця практика набула у період перебування на посаді Генераль­ного секретаря ЦК Л. Брежнєва. Поштовхом до інтенсивного вивезення капіталів за кордон стала перебудова. За даними за­рубіжної преси протягом останніх років свого існування КПРС ви­везла за кордон різних коштовностей і валюти на суму від 8 до 15 мільярдів доларів. У ці ж роки було створено як за кордоном, так і в СРСР розгалужену мережу комерційних структур, куди вкладалися гроші КПРС. У КПРС існував спеціальний інститут «довірених осіб», які керували комерційними структурами. Вони були зо­бов'язані перераховувати прибутки на рахунки партійних ор­ганізацій, звітувати про свою діяльність перед Управлінням справа­ми ЦК КПРС. Довірені особи партії керують анонімними фірмами в країнах Заходу та на території, що входила до складу колишнього СРСР, розпоряджаються коштами, які зберігалися на рахунках різних банків світу. Слідча група прокуратури Російської Федерації встановила, що на території Росії існує біля 600 партійних ко­мерційних  підприємств  і   12  банків.  За  кордоном  КПРС  мала  84 власні компанії і біля семи тисяч банківських рахунків. За оцінками західних експертів, у сукупності вкладення КПРС у банки західних країн, цінні папери, нерухомість і т. ін. можуть оцінюватись у суму від 40 до 180 мільярдів доларів. Як зазначалося у Конституції СРСР 1977 р., КПРС була ядром політичної організації радянського суспільства. Усі громадські ор­ганізації в СРСР створювались тільки за вказівкою центральних партійних органів і функціонували вони під керівництвом партії. То­тальне панування Комуністичної партії вело до одержавлення гро­мадських об'єднань, надавало їх діяльності маріонеткового характе­ру. Створені під безпосереднім керівництвом партії Всесоюзна ленінська комуністична спілка молоді (ВЛКСМ) і піонерська ор­ганізація охоплювали членством усіх дітей і підлітків, обробляючи їх психіку і формуючи їх менталітет у комуністичному дусі. Діяли ці організації під безпосереднім керівництвом партійних структур. Керівники громадських організацій входили до класу номенклатури. їх формально обирали на зборах тієї або іншої організації, але за ре­комендацією відповідних партійних органів. У Радянському Союзі навіть церква була поставлена під кон­троль партійних органів. Відразу після захоплення влади більшовики вдалися до прове­дення репресій проти церковників і конфіскації церковного майна. Багато митрополитів та рядових служителів релігійного культу було репресовано і знищено. Було піддано репресії і патріарха Всія Русі Тихона, але після того, як він написав покаянний лист і пообіцяв співробітничати з органами Радянської влади, його було відпущено на волю. Після масових репресій Руська православна церква була поставлена під контроль державних органів.  Радянська держава надавала Руській православній церкві всіля­ку допомогу в її суперництві з іншими церквами і релігіями за «душі» віруючих. Радянські органи, за вказівкою відповідних партійних органів, заборонили діяльність римської і греко-римської церков в Україні, а їх культові споруди були передані Руській право­славній церкві. Було заборонено існування різних релігійних громад. Проте у період після другої світової війни було дозволено функціонування таких релігійних громад, як наприклад, громади християнських євангелістів і баптистів, але за зв'язки із такими ж зарубіжними гро­мадами винуватих переслідували у судовому порядку. Радянські    державні    органи    здійснювали    за    вказівкою  відповідних органів партії контроль за діяльністю церкви і навіть за підготовкою церковних кадрів. Так, у березні 1986 р. відділ пропа­ганди ЦК КПРС підготував, а Секретаріат ЦК КПРС затвердив запи­ску, у якій Раді у справах релігії при Раді Міністрів СРСР доручало­ся підготувати пропозиції про упорядкування підготовки кадрів духовенства.  Під час відправлення церковних молебнів у храмах Руської пра­вославної церкви священнослужителі закликали прихожан молити­ся за здоров'я керівників Комуністичної партії і Радянської держави, а після їх смерті - за упокій їх душі. Своєю діяльністю Руська пра­вославна церква створювала сприятливе для Комуністичної партії середовище, у якому формувалася внутрішня і зовнішня політика Радянського Союзу.  На міжнародній арені Руська православна церква захищала «за­гальнодемократичні» лозунги Комуністичної партії про боротьбу за мир, за розрядку міжнародної напруженості, намагалася впливати на поведінку зарубіжних церков у вигідному для радянського керівництва напрямі.  Комуністична партія і підвладні їй державні структури руйнува­ли Руську православну церкву та інші релігійні громади зсередини. Особливу роль у цьому відігравали органи КДБ, які «брали на га­чок» скомпрометованих релігійних діячів і змушували їх співробітничати з «політорганами». У Радянському Союзі створювались і функціонували лише ті громадські організації, які перебували під безпосереднім контролем партійних структур. Так, у 1983 р. за ініціативою ЦК КПРС було створено Радянський комітет захисту миру, Комітет солідарності з країнами Азії і Африки. Діяльність цих і подібних до них громадсь­ких організацій, їх кадрові питання, фінансування перебували під контролем апарату ЦК КПРС. Типовим прикладом діяльності гро­мадських організацій може бути діяльність Комітету солідарності із країнами Азії і Африки.  Радянський Комітет солідарності з країнами Азії і Африки у структурі зовнішньополітичного обслуговування інтересів КПРС посідав особливе місце. Це був по суті комітет, який відав зв'язками із громадськими і навіть державними структурами у десятках країн африканського і азіатського континентів. Уся організаційна робота у ньому велася апаратом спец-функціонерів. Вони затверджувались на відповідні посади Секре­таріатом ЦК КПРС. За кордоном  вони  підтримували зв'язки  із   спорідненими організаціями, партіями і урядами, здійснювали фінансування їх діяльності, постачали зброю різноманітним загонам «національно-визвольного руху».  Через цей комітет здійснювалась багаторічна підтримка Афри­канського національного конгресу у ПАР, режимів у Ефіопії, Лівії, Уганді, Екваторіальній Гвінеї та інших країнах. Комітет жодного ра­зу не виступив на захист порушуваних у деяких африканських і азіатських країнах громадянських прав і свобод, демократії, не засу­див проявів тоталітаризму. Цей комітет по суті був гібридом з озна­ками державної структури і громадської організації.  Таким же гібридом було створене постановою Ради Міністрів СРСР за № 588 від 16 серпня 1973р. Всесоюзне агентство з авторсь­ких прав (ВААП). Постанова уряду регламентувала діяльність агентства, починаючи з надання ВААПу прав державного відомства і закінчуючи правом його номенклатурної верхівки на користування «їдальнею лікувального харчування».  Головним завданням ВААП було «просувати за кордон твори ра­дянських авторів і використовувати твори зарубіжних авторів в СРСР з урахуванням політичних, економічних і культурних інте­ресів країни». Це агентство мало також своїм завданням надавати допомогу зарубіжним «фірмам друзів», тобто фірмам, що були ство­рені комуністичними або робітничими партіями.  Гібридом державної структури і громадської організації були і радянські профспілки. Одержавлення профспілок почалося на по­чатку і завершилося у кінці 20-х років, коли було ліквідовано біржі праці і зроблено перехід до «організованого» набору робочої сили. Безпосередньо профспілки не мали якогось впливу на формування радянської політики. Але профспілкові функціонери могли в окре­мих випадках здійснювати такий вплив. Посада голови Всесоюзної Центральної Ради професійних спілок була номенклатурою Політбюро ЦК КПРС. В окремих випадках голови ВЦРПС були чле­нами Політбюро ЦК КПРС. Посада голів профспілкових комітетів усіх рівнів була номенклатурою відповідних партійних структур.  Участь у формуванні і здійсненні радянської зовнішньої політи­ки ВЦРПС брала за безпосередньою вказівкою Політбюро або Сек­ретаріату ЦК КПРС. Типовим прикладом може бути надання допо­моги з боку радянських профспілок англійським тредюніонам під час страйків на Британських островах у 1966, 1970, 1972 і 1974 ро­ках. Ці загальнонаціональні страйки за рішенням ЦК КПРС і за до­помогою   КДБ   підтримувались   і   фінансувались   радянськими  профспілками. Як результат, консервативний уряд Едварда Хіта змушений був подати у відставку. Після цього чимало англійських страйкарів було запрошено для відпочинку на курорти Радянського Союзу.  У 1984-1985 роках ЦК КПРС розпорядився виділити англійсь­кому Союзові гірників один мільйон конвертованих карбованців, що і було зроблено. Кошти гірникам були переведені через банки у Вар­шаві і Дубліні.  Комуністична партія, перебуваючи при владі, проводила агре­сивну експансіоністську зовнішню політику. Зовнішня політика випливає із внутрішньої політики панівного класу, вона є проявом суті політичного режиму країни на міжна­родній арені. Про це зокрема, писав і Ленін. Він виступав проти то­го, щоб відокремлювати зовнішню політику від політики взагалі або протиставляти зовнішню політику політиці внутрішній.  КПРС завжди іменувала себе партією робітничого класу, але ніколи не захищала його інтереси. Вона приносила інтереси робітничого класу і всього населення СРСР у жертву месіанським амбіціям правлячої номенклатури. В основі діяльності цієї партії бу­ла експансія комуністичної ідеї. Вона служила не робітничому кла­сові, а ідеї збереження влади номенклатури для продовження у світовому масштабі комуністичного експерименту, створення і зміцнення світової системи соціалізму, встановлення панування кла­су номенклатури у світовому масштабі.  Комуністична партія через свої центральні органи не тільки формувала зовнішню політику країни, але у окремих випадках безпосередньо здійснювала її, використовуючи Комінтерн, Інформ­бюро, а у пізніший період Наради комуністичних і робітничих партій світу.  Напрямки зовнішньої політики Радянського Союзу формували­ся на з'їздах, конференціях і Пленумах ЦК КПРС. Теоретичне об­ґрунтування напрямків зовнішньої політики давалося у творах партійних вождів, а також у матеріалах партійних форумів. Основні напрямки радянської зовнішньої політики були розроб­лені ще Леніним. Він перший вказав на здатність країни, де переміг соціалізм, використовуючи військовий і економічний потенціал, по­вести збройну боротьбу проти капіталістичних країн. Але оскільки потенціал Росії не давав можливості здійснити у той час такі наміри, Ленін обґрунтував необхідність проведення політики мирного співіснування з розвиненими капіталістичними країнами і в той же  час використання сили проти потенційно слабких країн, підтримки боротьби народів проти колоніального гніту, залучення їх на бік соціалізму. Історія свідчить, що Комуністична партія вдавалася до використання збройної сили проти країн, які, як їй здавалося, були у військовому відношенні слабкими - Польщі, Фінляндії та Японії, коли вона стояла на порозі капітуляції, Афганістану. Але до країн, які давали відсіч, вона ставилася з повагою. Зовнішня політика, яку здійснювала Комуністична партія, з са­мого початку була нахабно-агресивною і лицемірною. Проголосив­ши лозунг про право націй на самовизначення, аж до відокремлен­ня, номенклатура цинічно зневажала його. За роки перебування Комуністичної партії при владі було повністю знищено декілька де­сятків невеликих за розмірами етнічних груп населення, ряд націй повністю чи частково втратив свою мову і самобутність. Проголошення партійною ідеологією виникнення нової спільності радянських людей - радянського народу мало за мету знищити існування націй в СРСР, русифікувати їх. Цієї мети прагнули досягти як політичними, так і економічними методами. Щодо «буржуазних націоналістів», то до них застосовували лише репресивні методи. Здійснювався гніт і за допомогою цілеспрямова­ної певної економічної політики. Він полягав у тому, що окремі галузі промисловості і види діяльності розташовувались на тери­торіях національних меншин, але робили їх повністю залежними одна від одної. Разом із розвитком промисловості зростав у таких регіонах і клас номенклатури. її контроль над економікою означав і контроль над поведінкою і діяльністю людей, засобами досягнен­ня життєвої мети.  Проводячи усередині країни політику, спрямовану на знищення націй, на міжнародній арені комуністична партія демонструвала підтримку націй на самовизначення, на їх незалежний економічний розвиток. Ленін наставляв комуністів на необхідність всебічної підтримки народів, що борються за незалежність. «Для усієї нашої Уе11ро1іи'с(світової політики), - писав він, - диявольськи важливо за­воювати довір'я туземців. Це світове питання, без перебільшення світове». Обґрунтовуючи шлях некапіталістичного розвитку колоніальних народів, Ленін зазначав, що цього вони можуть досяг­ти за «допомогою пролетаріату передових країн» і, пройшовши че­рез певні ступені розвитку, встановлять радянський лад і прийдуть до комунізму, минаючи «капіталістичну стадію розвитку».  Відразу після утворення СРСР Президія Центрального виконавчого комітету ухвалила звернення до всіх народів і урядів світу, у якому, зокрема, проголошувалось, що Радянський Союз, будучи «природним союзником пригнічених народів», ставить за мету нада­вати їм всіляку допомогу, а також сприятиме «інтересам трудящих усього світу». Цієї лінії у зовнішній політиці Комуністична партія дотримувалась протягом всіх років перебування при владі. Зовнішню політику Радянського Союзу комуністична партія формувала, спираючись на марксистсько-ленінську ідеологію, яка слугувала ідеології російської великодержавності. Це підтверд­жується тим, що Комуністична партія не тільки спромоглася зберег­ти колоніальну імперію царської Росії, але й значно розширити її те­риторію, їй вдалося поставити під свій контроль ряд країн у Європі, Азії, Африці і Америці. Вона докладала величезних зусиль до поши­рення свого контролю на нові країни. З цією метою було створено потужний військово-промисловий комплекс і могутню армію, осна­щену найновішою військовою технікою.  Приклад заможного життя населення Заходу загрожував перебу­ванню при владі класу номенклатури, тому у своїй зовнішній політиці вона тримала курс на ліквідацію капіталістичної світової системи, вела боротьбу за країни «третього світу». Звідси і заляку­вання власного населення імперіалістичними планами нападу на СРСР, його розчленування, перетворення у сировинний придаток капіталістичного світу. Радянське керівництво не змогло помітити революцію, що відбувалася у світовій політиці і дипломатії в результаті появи атом­ної зброї. Штучно провокувались міжнародні кризи: форсувалось будівництво соціалізму у східноєвропейських країнах, блокувався Берлін, підтримувалась корейська війна. В роботі «Економічні про­блеми соціалізму в СРСР» Сталін доводив необхідність знищення імперіалізму: «Кажуть, що тезу Леніна про те, що імперіалізм неми­нуче породжує війни, треба вважати застарілою, оскільки виросли у даний час могутні народні сили, що виступають на захист миру, про­ти нової світової війни. Це невірно... Щоб усунути неминучість воєн, треба знищити імперіалізм».  Після смерті Сталіна радянське партійне керівництво, зраджую­чи букві ленінізму, залишилось вірним його духові. В Програму КПРС (1961 р.) було внесено положення про «мирне співіснування» двох соціально-політичних систем - капіталізму і соціалізму, як спе­цифічної форми класової боротьби на міжнародній арені. Політика мирного   співіснування   передбачала   не   військовий   розгром   капіталізму, а знищення його із середини через поширення ко­муністичних ідей та організацію революційних виступів. Паралельно встановленню своєї гегемонії у післявоєнній Східній Європі і планомірному зміцненню військової могутності Ра­дянський Союз розпочав створення системи імперських стосунків і залежності, звернувши особливу увагу на підтримку революцій в інших регіонах, і тим самим поставив ці регіони у залежність насам­перед від своєї військової підтримки. Інтернаціоналізм і комуністич­на ідеологія перетворилися у кінцевому підсумку у прикриття політики експансіонізму Радянської держави. Керівництво Радянського Союзу розуміло економічну відсталість Радянської держави і неконкурентоспроможність соціалістичної економічної системи, а тому робило ставку на силу. Звідси і постійний силовий тиск і атомний шантаж країн Заходу. До-сягши переваги у звичайних збройних силах та атомній зброї, керівництво Радянського Союзу тримало у постійному страхові Європу та США. Марксизм вважає, що без використання насилля суспільство не може розвиватись, адже насилля нібито відіграє в його житті рево­люційну роль, і за словами К. Маркса, є «повивальною бабкою» ста­рого суспільства, а за словами В. Леніна, є «локомотивом» історії.  Марксистсько-ленінська ідеологія обґрунтовувала і виправдову­вала експансіонізм Радянського Союзу, але за марксистсько-ленінською фразеологією крилися ідеї російської великодержав-ності. Коли Комуністична партія Радянського Союзу проголошувала основною своєю метою перемогу соціалізму у світовому масштабі, вона мала на увазі світову гегемонію Радянської держави. Саме у цьому полягає різниця між російською дореволюційною і радянсь­кою експансією. Якщо російська експансія була регіональною, то радянська - глобальною. Керівництво Радянського Союзу взагалі-то не бажало атомної війни, воно навіть боялося її - звичайно, не жертв мільйонів чоловік, які могли бути - воно боялося за себе. Воно готове було б на жерт­ви, якщо не попадало в їх число і якби це не вело до втрати влади.  Страх атомної війни змушував радянське керівництво вдаватися до проведення політики мирного співіснування, як специфічної фор­ми класової боротьби на міжнародній арені. Проте класова суть політики мирного існування завуальовувалась. Тому вдавалися до таких термінів як «розрядка напруженості» (позакласовий термін, який  належить до категорії так званих загальнодемократичних лозунгів, що прикривали комуністичну суть), «нове політичне мис­лення», «загальний Європейський дім». Концепцію, що перехід від капіталізму до соціалізму здійснюється шляхом гострої класової боротьби, було перенесено і на відносини між Радянською соціалістичною державою і капіталістичними державами. Стосунки між соціалістичною і капіталістичною системами ототожнювались з відносинами між державами.  У політиці Радянського Союзу десятиліттями панувала ідея про повну готовність капіталізму до заміни його на соціалізм, і міф про народи, що чекають свого звільнення, про своєрідну історичну місію, що випала на долю радянського народу: бути рятівником інших. Практичною реалізацією цієї ідеї в останнє десятиріччя існу­вання СРСР було відправлення у 1979 р. радянських військ в Аф­ганістан. Це спричинило блокування розрядки напруженості і пере­думови обмеження гонки озброєнь.  Теоретичне обґрунтування політики мирного співіснування як форми класової боротьби на міжнародній арені, і практична її ре­алізація загострювали міждержавні відносини, стимулювали гонку озброєнь, розпалювали національні конфлікти, посилювали міжна­родну напруженість. Ідеї соціалізму і комунізму, базовані на вузькокласовому егоїзмі, тобто на інтересах одного класу пролетарів, а в середині цього кла­су на ще більш вузькому партійному егоїзмі, викликали недовіру, опір народів. Визначення державної політики вузькоспрямованими егоїстичними інтересами сприяло повному і остаточному вироджен­ню соціалізму як системи.  Коли вищим принципом для держави стає вузький класовий інтерес, він веде до узаконення і загострення боротьби між людством.  Аналіз матеріалу показує, що Комуністична партія користувала­ся монопольним правом у формуванні і здійсненні радянської зовнішньої політики. Із цього монополізму виходила сильна сторона радянської зовнішньої політики - її плановість. У західних країнах законодавча і виконавча влада залежні від волі виборців, вони не можуть планувати політичний курс на багато років вперед, в той час як у Радянському Союзі номенклатура була абсолютно незалежною і тільки смерть того чи іншого номенклатур-ника позбавляла його посади, яку він обіймав.  Планування радянської зовнішньої політики здійснювалося у  ЦК КПРС, зокрема у міжнародному, оборонному, державно-право­вому та інших його відділах. Воно було досить складним, багатосту­пеневим і орієнтувалося на думки різноманітних номенклатурних кіл, в першу чергу у Політбюро і апараті Секретаріату ЦК, і врахо­вувало думки військово-промислового комплексу, КДБ, керівників зарубіжних комуністичних і робітничих партій, пропозиції міністер­ства закордонних справ, міністерства оборони, міністерства зовнішньої торгівлі, міністерства зовнішніх економічних зв'язків та інших міністерств, і що особливо важливо, рішень партійних з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. Ця складність планування зовнішньої політики свідчить про те, що вона формувалася не за велінням якоїсь особи чи групи осіб, а у відповідності з інтересами всього класу номенклатури.  Із монополії влади КПРС у Радянському Союзі випливала і її монополія на засоби масової інформації. Усі газети, радіо і телеба­чення знаходилися під партійним контролем і керівництвом. Тоталь­ний контроль над засобами масової інформації здійснював відділ агітації і пропаганди ЦК КПРС. Секретар ЦК КПРС з ідеологічних питань завжди входив до складу Політбюро і вважався другою осо­бою в країні після Генерального секретаря ЦК КПРС.  Головні редактори таких газет як «Правда», «Труд», «Известия», а також керівник Держтелерадіо були номенклатурою Політбюро, а головні редактори решти центральних газет - номенклатурою Сек­ретаріату ЦК КПРС. Головні редактори республіканських, обласних, міських і районних газет і керівники місцевих відділень Держтеле­радіо були номенклатурою відповідних партійних комітетів.  Радянські засоби масової інформації постійно перебували під контролем відповідних партійних комітетів. Сигнальний номер будь-якої газети спочатку читав чергуючий працівник відповідного партійного комітету, і тільки після того, як він давав «добро», газету тиражували. Він мав право на свій розсуд заборонити друкування у газеті будь-якої інформації або матеріалів.  Щодо матеріалів стосовно зовнішньополітичних питань, то во­ни надходили лише по каналах Телеграфного агентства Радянського Союзу (ТАРС), зрозуміло, відповідним чином препаровані. Тільки центральні партійні газети і газета «Известия» мали свої кореспон­дентські пункти за кордоном. Усі центральні і місцеві газети друку­вали одноманітні і сірі, як солдатська шинель, матеріали, що висвітлювали міжнародне життя. В них домінували матеріали про «класові   битви   у   країнах   капіталу»,   «агресивну   політику  імперіалізму США» і «миролюбну позицію Радянського Союзу», успіхи «національно-визвольного руху пригнічених народів».  Журналісти були просто «підручними» партійних органів. Навіть в часи перебудови номенклатура ставилася до радянських ко­респондентів з цинічним презирством, чинила стосовно них дис­кримінацію.  За всі роки перебування КПРС при владі у радянській пресі не було надруковано жодного критичного матеріалу щодо зовнішньої політики Радянського Союзу. Усі засоби масової інформації займа­лися тільки вихвалянням «миролюбивої зовнішньої політики Ра­дянського Союзу» і розвінчанням «агресивної суті зовнішньої політики США і країн НАТО». Вони нагнітали страх у середовищі радянського населення перед загрозою ядерної катастрофи, пригнічували його волю. Всі зусилля масової інформації були спря­мовані на формування такого середовища, яке б сприяло зміцненню панування класу номенклатури. Багато людей зверталося до засобів масової інформації з листа­ми, вважаючи їх колективи своїми захисниками. Але вони не здога­дувались про те, що про їх нелояльність щодо існуючої дійсності керівники засобів масової інформації повідомляли ЦК КПРС або КДБ. «Направляю з метою інформації підборку листів ворожого ха­рактеру, одержаних «Литературной газетой» за період жовтень-лис-топад 1968 р.», - писав до ЦК КПРС її головний редактор. Особливу увагу КПРС приділяла створенню могутнього військово-промислового потенціалу, як знаряддя у проведенні екс­пансивної зовнішньої політики.  Радянський військово-промисловий комплекс почав формувати­ся після XIV з'їзду РКП(б), коли Комуністична партія взяла курс на індустріалізацію країни. Індустріалізація означала не що інше, як створення військово-промислового комплексу, за допомогою якого партія могла б мати сучасні збройні сили для проведення експансив­ної зовнішньої політики шляхом використання військової сили, чи загрози її використання. Створення військово-промислового комплексу Радянського Союзу було єдиною найголовнішою метою комуністичної партії. На її здійснення спрямовувалась вся енергія і сили радянського населення, всі природні ресурси, всі коштовності, які були в країні і які було використано для закупівлі за кордоном відповідного устаткування і цілих комплектів заводів. У цьому контексті необхідно розглядати і проведення колективізації, яке означало не що  інше, як експропріацію сільськогосподарського  виробництва для створення радянського військово-промислового  комплексу.  Увесь радянський військово-промисловий комплекс функціону­вав на засадах тіньової економіки. Його успіхи базувались не на офіційних, а на секретних статтях бюджету країни. До 1987 року ра­дянське керівництво навіть приблизно не знало розміри військових витрат. На його розвиток і функціонування витрачалося стільки коштів і ресурсів, скільки він міг поглинути.  За деякими даними радянський військово-промисловий ком­плекс у різні роки «з'їдав» від 35% до 75% усіх фінансів, сировини і робочої сили країни. Близько 80% підприємств радянського маши­нобудування займалися тільки випуском озброєнь і технологій для виробництва зброї. Уся радянська економіка була надзвичайно пере­вантажена оборонним сектором, і тільки 6-8 процентів фондів країни працювали на товари народного споживання.  На кожному підприємстві військово-промислового комплексу, у науково-дослідних інститутах, університетах знаходився спеціаль­ний представник або навіть група представників військового відом­ства, які стежили за науковими відкриттями і винаходами, що відра­зу засекречувались і енергійно проштовхувались у технології військового виробництва. Військово-промисловий комплекс мав ви­ключну монополію на будь-які наукові відкриття і винаходи, здійснені у Радянському Союзі. Багаторічна концентрація найпередовіших технологій виключно на військовому виробництві, а також суміжних з ним підрозділах, призвела до повного технологічного розорення інших галузей ра­дянської економіки, перш за все споживчого сектора, цивільного ма­шинобудування, інфраструктури і т. ін. Підприємства військово-про­мислового комплексу були повністю ізольовані від цивільних галузей і випереджали їх у технології на 10-15 років.  Суверенітет держави, який означає її повновладдя у терито­ріальних межах, у Радянському Союзі був узурпований Комуністич­ною партією, і практично він реалізовувався через діяльність органів і посадових осіб, які у законодавчому порядку не завжди були упов­новажені виступати від імені держави. Так наприклад, генеральні се­кретарі ЦК КПРС від імені Радянського Союзу ставили свої підписи під договорами, угодами і міжнародно-правовими актами, що регу­лювали міждержавні відносини. Генеральних секретарів за кордоном завжди вважали за главу держави і зустрічали навіть «салютом націй».  Зовнішньополітичними органами Комуністичної партії були Політбюро і Секретаріат ЦК КПРС. Вперше вони були створені на VIII з'їзді РКП(б) у 1919 р. Ці органи розробляли основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики Радянського Союзу і приймали рішення про шляхи і засоби її реалізації. Діяльність їх у законодав­чому порядку не регламентувалась. Вони функціонували на основі практики, що набувалася. Роль і сила впливу на формування внутрішньої і зовнішньої політики того чи іншого члена Політбюро або ЦК КПРС залежали від місця, яке він посідав у ієрархічній структурі вищої партійної номенклатури. А вона визначалася, як бу­ло вже сказано вище, «правами звичаю» і поведінкою, що властива мафіозній організації. В апараті ЦК КПРС були відділи, що здійснювали формування зовнішньої політики країни і підготовку проектів рішень для ухвалення їх на Політбюро. Важливу роль у цьому відігравали такі відділи ЦК КПРС, як міжнародний, оборонний, державно-правовий та інші.  У відповідності з радянськими конституціями зовнішньо­політичними органами країни були двопалатна Верховна Рада і Рада Міністрів, що складалася з величезної кількості міністерств і відомств. Найважливішими серед них були Міністерство закордон­них справ, Міністерство оборони, Комітет державної безпеки, Комітет із зовнішньоекономічних зв'язків, Міністерство зовнішньої торгівлі. Через формальні конституційні зовнішньополітичні органи здійснювалася реалізація рішень, прийнятих центральними партійними органами.  Існування радянських державних зовнішньополітичних органів необхідне було номенклатурі для маскування тоталітарної суті режи­му, для надання йому зовнішніх форм парламентаризму, схожих на ті, що існували у демократичних країнах Заходу.  Формування Верховної Ради і Ради Міністрів здійснювалося під безпосереднім контролем і керівництвом ЦК КПРС. ЦК КПРС вста­новлював строки проведення виборів до Верховних Рад СРСР, союз­них і автономних республік, а також місцевих Рад. Представництво у Верховній Раді СРСР визначалось ЦК КПРС за партійною, соціальною, національною, статевою і віковою ознаками. Кандидат у депутати до Верховної Ради СРСР затверджувався ЦК КПРС, і у списки для таємного голосування вносилося прізвище тільки одного кандидата. Участь у голосуванні завжди брало 99,9% виборців, і та­кий же відсоток виборців віддавав свої голоси за кандидатів «блоку  комуністів і безпартійних». Верховна Рада збиралася два рази на рік на свої сесії. Сесії тривали не більше двох днів. Депутати Верховної Ради формально входили до різних галузевих комісій, але вони не діяли. Формально Верховна Рада складалася із двох палат - Ради Союзу і Ради Національностей, але засідання їх завжди відбувалися спільно. Голова Президії Верховної Ради, голови Ради Союзу і Ради Національностей формально обиралися на сесії Верховної Ради за рекомендацією Ради старійшин, а фактично вони були номенклату­рою Політбюро, так само, як і посада Голови Ради Міністрів, керівників міністерств і державних комітетів. Заступники міністрів і голів державних комітетів були номенклатурою Секретаріату ЦК КПРС.  Президія Верховної Ради була органом не робочим, а показним, так само як і Рада Міністрів була високопоставленим розпорядчим і господарським органом. Реальними вищими законодавчими і вико­навчими органами країни були Політбюро і Секретаріат ЦК КПРС. Відносини між Політбюро і Секретаріатом ЦК КПРС були до­сить специфічними і склалися історично. Вони залежали від того, хто засідав у цих органах: обрані ще за старого Генерального секре­таря, чи ті, хто був обраний до Політбюро і Секретаріату ЦК КПРС за допомогою нового. Клас номенклатури створював таке середовище, у якому одній особі неможливо було просуватися вгору по службових ієрархічних східцях, а тому просувалися групами, підтримуючи один одного і відштовхуючи чужих. Керівник такої групи намагався увійти до кола якомога вищого номенклатурника і після цього потрапляв із своєю групою у певну залежність. Стосунки між вищим і нижчим номенк-латурником нагадують відносини сеньйора і васала, які існували у середньовічну епоху. «Сеньйор» турбувався про своїх «васалів», за­безпечуючи їм просування по службових східцях і відповідні соціальні і побутові умови, а останні, у свою чергу, слухняно вико­нували усі його, якими б вони безглуздими не були, вказівки і голо­сували за нього на відповідних партійних форумах. Якщо ж хтось із номенклатурників відкрито, або якимось іншим чином виявляв не­послух, його, як «погану вівцю відлучали від отари».  Відносини у середовищі членів Політбюро схожі були на відно­сини у середовищі сеньйорів. На Генерального секретаря у післяс-талінську епоху інші члени Політбюро дивилися як на рівного серед рівних або, у кращому випадку, як на першого серед рівних. Вони з  повагою ставилися до нього і особливо до його «команди», що під­штовхнула його на цю посаду, і поважали його «право» бути пер­шим. Головним для перебування на посаді Генерального секретаря були не особисті здібності людини, а організована «команда», на яку вона спиралась.  Коли посада Генерального секретаря ставала вакантною, у се­редовищі вищої партійно-державної номенклатури починала точи­тися гостра і жорстока боротьба, яка закінчувалася тріумфом однієї групи і поразкою іншої, що вело до змін у всій ієрархічній структурі номенклатури. У такі періоди з'являлися нові номенклатурники, які намагалися зміцнити своє становище новими ініціативами і почи­наннями як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Але такі почи­нання, як правило, зазнавали невдач. Ті ж високопоставлені партійно-державні діячі, які намагалися впроваджувати у життя певні, до речі, не зовсім радикальні реформаторські починання, поз­бавлялися своїх номенклатурних місць. Номенклатура підтримувала або терпіла такого керівника, який не замахувався на її панівне ста­новище у країні, на її номенклатурні місця. В усіх інших випадках вона поступала рішуче, швидко і жорстоко.  У Секретаріаті ЦК КПРС існувала визнана ієрархія. Тут був поділ на секретарів, що були членами Політбюро, і секретарів, що туди не входили. Цей поділ схожий був на поділ на старших і молод­ших, який існував у стародавньому Китаї. Статус секретарів ретель­но враховувався при ухваленні рішень, при розсиланні документів, в організації їх побутових умов, лікування і відпочинку, особистої охорони і т. ін.  Виступи Генерального секретаря, або секретаря - члена Політбюро ретельно готувалися не окремими особами, індивідуаль­но, а всім апаратом ЦК КПРС. Апарат ЦК КПРС відігравав важливу роль не лише у підготовці виступів, але й у прийнятті рішень, підго­товці заяв із зовнішньополітичних проблем. Він також був органом, у якому генерувалися і формувалися ідеї з проблем як внутрішньої, так і зовнішньої політики СРСР, які потім виносилися Генеральним секретарем на вищі партійні форуми - з'їзди, конференції, пленуми ЦК КПРС, і які після їх ухвалення у вигляді рішень відповідних цен­тральних партійних органів ставали обов'язковими для виконання усіма без виключення як партійними, так і радянськими державни­ми і господарськими органами всіх рівнів.  У розпорядженні апарату ЦК КПРС була величезна маса різно­манітної інформації,  що  надходила від численних міністерств  і  відомств, посольств і торгпредств, КДБ, громадсько-політичних ор­ганізацій. Члени Політбюро і Секретаріату ЦК КПРС щоденно одер­жували матеріали як для їх інформування, так і для обґрунтовуван­ня прийнятих ними відповідних рішень. Особливу увагу надавали матеріалам, що поступали по лінії КДБ.  Сильною стороною радянської внутрішньої і зовнішньої політи­ки було її планування, яке здійснювалося в апараті ЦК КПРС. Про­цес формування внутрішньої і зовнішньої політики у ЦК КПРС був процесом досить складним, багатоступеневим і орієнтованим на думку вищого партійного керівництва. Починався він з того, що за рішенням Політбюро або Секретаріату секретар ЦК КПРС давав вказівку завідуючому відповідним відділом, або ж такі завдання да­валися усім відділам, які мали до певного строку підготувати відповідний матеріал і проект рішення по ньому. Ці завдання дово­дилися по ієрархічних східцях до відповідних співробітників, і після виконання готовий матеріал по тих же ієрархічних східцях повертав­ся нагору. На засіданні Секретаріату або Політбюро ухвалювалось відповідне рішення і з грифом «таємно» направлялося у відповідне державне відомство. Рішення Політбюро або Секретаріату ЦК КПРС були обов'язковими для виконання Президією Верховної Ра­ди СРСР, Радою Міністрів СРСР, а також усіма міністерствами і відомствами. Усі закони, укази або постанови формальних вищих органів теж влади і управління країни приймалися тільки за рішенням відповідних вищих партійних органів. Рішення про створення і структуру радянських державних ор­ганів приймалися відповідними партійними органами. Працівники цих органів також були номенклатурою відповідних партійних органів. Найважливішу роль у проведенні зовнішньої політики СРСР відігравало Міністерство закордонних справ. Очолював міністерст­во міністр, що був номенклатурою Політбюро. Міністри закордон­них справ були членами Політбюро, і таким чином не тільки керува­ли проведенням зовнішньої політики, але й брали безпосередню участь у її формуванні. Міністр мав заступників, які були но­менклатурою Секретаріату ЦК КПРС. У міністерстві існували відділи по окремих регіонах країн світу, завідуючі яких, а також усі інші співробітники міністерства, були номенклатурою Апарату ЦК КПРС. Міністерство   закордонних   справ   здійснювало   формальне керівництво роботою радянських посольств, консульств і представ­ництв СРСР у міжнародних організаціях. В керівництво роботою згаданих установ в будь-який час міг втрутитися міжнародний відділ ЦК КПРС.  Радянський Союз мав свої посольства у більш ніж 120 країнах світу. Поряд з посольствами функціонували торговельні представ­ництва, представництва Державного комітету з економічних зв'язків та інші. Радянські посольства і представництва були дзеркалом системи, яку вони представляли. Характерним для них була величезна кількість співробітників, які імітували активність, щоб виправдати своє існування. Зазвичай, всі вони перебували у родинних стосунках із високопоставленими партійними або державними функціонерами. Корумпованість номенклатури найяскравіше проявлялася саме у ра­дянських зарубіжних представництвах. Капіталізм, за твердженням офіційної комуністичної пропаганди, загнивав, але він приємно пах­нув для корумпованої номенклатури. Працівники радянських посольств і різних представництв вели за кордоном як правило, замкнутий спосіб життя. Вони майже не спілкувалися з місцевими жителями у побуті і проводили свій вільний час лише у вузькому колі. Підготовкою дипломатичних кадрів займалися в основному Інститут міжнародних відносин і Вища дипломатична академія. Відбір контингенту студентів і слухачів академії був надзвичайно ретельним. Документи для допущення до екзаменів приймали тільки від абітурієнтів, що мали рекомендацію-направлення обкому партії або ЦК Компартії союзної республіки, або ж ЦК КПРС, а та­кож позитивну партійну або комсомольську характеристику. Зро­зуміло, що рекомендацію-направлення партійного органу для на­вчання могли одержати рідні тільки номенклатурної еліти або ті, за кого клопоталися специфічні державні органи. Можна стверджува­ти, що Академія і Інститут були філіями підготовки легальних кадрів КДБ. З часів так званого «застою» відбір студентів інституту і слу­хачів академії здійснювався майже виключно тільки із рядів мос­ковської номенклатурної еліти. Провінційна номенклатурна еліта обмежувалася у можливості вступу до цих вузів вимогою мати мос­ковську прописку. Послами призначали, зазвичай, кадрових дипломатів. Але куль­тивувалася практика призначення послами у країни соціалістичного табору високопоставлених партійних функціонерів; у країни так  званого «третього світу» послами призначали високопоставлених партійних і державних функціонерів з периферії. Це була своєрідна винагорода за тривалу і сумлінну працю на відповідній номенкла­турній посаді. Дипломатія, як відомо, має свою специфічну силу і має досягти певних результатів чисто політичними засобами. Але поведінка но­менклатури на міжнародній арені досить часто була копією її по­ведінки всередині країни. Радянська дипломатія не гребувала ніякими засобами. Посли СРСР не тільки чинили тиск на уряди країни перебування, але й до­сить часто безпосередньо самі втручалися у її внутрішні справи. Опорою радянської дипломатії була військова могутність СРСР.  Міністерство оборони СРСР здійснювало значний вплив на формування і проведення зовнішньої політики країни. У післяс-талінську епоху міністри оборони, як правило, були членами Політбюро, або у крайньому випадку, кандидатами у члени Політбюро і брали безпосередню участь у формуванні і здійсненні радянської зовнішньої політики. Роль Міністерства оборони у фор­муванні і проведенні військової і зовнішньої політики СРСР зросла під час перебування на посаді міністра оборони Д. Устинова. Саме у той час вищим політичним керівництвом СРСР було прийняте рішення про розташування ракетно-ядерної зброї середнього і мен­шого радіусу дії на території НДР і ЧССР.  Представники Міністерства оборони брали участь у визначенні військово-політичної стратегії країни, у вирішенні питань про на­дання військової допомоги іншим країнам, у веденні переговорів про обмеження і скорочення як ядерних, так і звичайних озброєнь.  Централізація формування і здійснення зовнішньої політики у вищих партійних органах була запорукою відсутності будь-яких конфліктів або протиріч, незгод. За всю історію Радянського Союзу не було жодного випадку, коли б та чи інша вища посадова особа по­дала у відставку на знак незгоди або протесту проти внутрішньої або зовнішньої політики, що проводилась СРСР. Причини цього у то­талітарному режимі. Коли відсутня демократія, а законність нехтується, коли встановлено диктатуру влади одного класу, можна діяти свавільно як у проведенні внутрішньої, так і зовнішньої політики країни.  Вищі партійні органи здійснювали керівництво міжнародним комуністичним і робітничим рухом. Керівники багатьох комуністич­них і робітничих партій одержували політичну освіту в Інституті  суспільних наук при ЦК КПРС. Повернувшись на свою батьківщи­ну, вони прагнули впливати на здійснення прорадянської зовнішньої політики урядами своїх країн. Хоча багато партій були малочислени-ми, проте їх члени добре знали свою батьківщину, мали контакти се­ред різних верств населення, а тому могли постачати досить вірогідну інформацію стосовно різних сфер суспільного життя. То­му радянські посольства одержували інформацію про країну перебу­вання насамперед від діячів місцевих партій. Вони не тільки інфор­мували, але й консультували вище партійне керівництво Радянського Союзу з питань політики щодо кожної окремої країни. Досить часто таке консультування було необ'єктивним, оскільки його характер диктувався інтересами керівництва цих партій. Зазвичай, керівництво зарубіжних комуністичних і робітничих партій прагну­ло переконати Москву про свою незамінність і необхідність поси­лення їх політичної і фінансової підтримки. Керівництво КПРС все це розуміло, але виходило із спільності інтересів радянської номен­клатури і керівництва зарубіжних комуністичних і робітничих партій. Адже поради давались такі, які мали б наблизити зарубіжні партії до захоплення влади, чого прагнуло і радянське партійне керівництво.  Фінансування діяльності зарубіжних партій і організацій здійснювалось через спеціально створений Міжнародний фонд допомоги лівим робітничим організаціям. Валюта надходила до Зовнішекономбанку СРСР, де був відкритий спеціальний рахунок -депозит № 1. Слабкий економічний потенціал СРСР не дозволяв КПРС вико­ристовувати фінансову і економічну допомогу іншим країнам. Тому головна увага надавалась поставкам насамперед озброєнь у ті країни, що проводили прорадянську або антиамериканську зовнішню політику. Багато років СРСР посідав місце найбільшого експортера озброєнь і військової техніки - більше третини всіх по­ставок у світі. При цьому більшість поставок здійснювалась без будь-якої оплати, лише з тим, щоб міцніше прив'язати керівництво зарубіжних країн до радянського військово-політичного курсу. У се­редині 80-х років СРСР надавав з політичних мотивів щорічну допо­могу країнам третього світу за одними даними на суму в 3 195 млрд. дол., за іншими - 10 млрд. інвалютних карбованців. Заборгованість країн третього світу СРСР становила на 1991 рік 86 млрд. крб. Керівництво КПРС керувалось девізом: «Ворог мого ворога - мій союзник».   Центральні партійні органи залучали до проведення партійної зовнішньої політики різноманітні міністерства і відомства. Окрім КДБ, Міністерства оборони і Міністерства закордонних справ у цьому брали участь Мінпромзв'язку, Мінавтопром, Мінздрав та ба­гато інших міністерств.  Замкненість радянського тоталітарного суспільства спричинила те, що до спілкування із зовнішнім світом була допущена тільки ду­же вузька група людей, які пройшли через багатоступеневу систему фільтрів режиму і які довели йому свою відданість. Майже все насе­лення СРСР було відрізане від живого спілкування з іноземцями, і у багатьох випадках окремим особам просто заборонялось вступати у контакти з представниками інших країн. У суспільстві постійно нагнітались страх, підозрілість, недовіра. Кожен, хто виїздив за кор­дон, підлягав численним перевіркам, заповнював величезні анкети. Дослідження практики формування і реалізації зовнішньої політики СРСР свідчить, що вона формувалась поза Основним зако­ном виключно вищими партійними органами, а її реалізація здійснювалась безпосередньо як самими керівниками вищих партійних органів, так і працівниками державних зовнішньо­політичних органів. УРСР, як складова частина СРСР, не була суб'єктом міжнарод­них відносин. Проте у роки другої світової війни (1944 р.) були роз­ширені права союзних республік. Зокрема, союзним республікам бу­ло дозволено створити наркомати закордонних справ. УРСР стала однією із засновниць Організації Об'єднаних Націй (ООН). У 1948-1949 рр. УРСР була членом Ради Безпеки ООН. Представни­ки УРСР працювали у 16-ти міжнародних організаціях. Окрім УРСР членом ООН стала і Білоруська РСР. Міністерство закордонних справ УРСР було не робочим орга­ном, а показним. Його працівники виконували лише вказівки Моск­ви і за кордоном грали роль статистів. Представники УРСР підписа­ли понад 60 міжнародних угод і конвенцій, але їх реалізація залежала від Москви. Так, УРСР приєдналася до Конвенції ООН про без'ядерний статус Ватіканського півострова, але радянське керівництво створило на території Болгарії склади для зберігання атомної зброї і тримало її там аж до кінця 80-х рр. Партійно-радянське керівництво УРСР не могло самостійно здійснити будь-яку, навіть найпростішу ініціативу без вказівки з Москви. Воно було слухняним знаряддям у театральній постанові нібито існуючого державного суверенітету республіки. Не було жодного випадку, коли б УРСР здійснила на міжнародній арені са­мостійні кроки. Більше того, керівництво УРСР готове було відмо­витись навіть від тих прав республіки, які формально їй належали. Так у 1963 р. за вказівкою Москви працівники Міністерства закор­донних справ УРСР почали готувати заяву для представника УРСР в ООН про вихід УРСР з Організації Об'єднаних Націй на знак проте­сту проти того, що штаб-квартира ООН продовжує залишатись в Нью-Йорку, а не в Москві чи Женеві, як того бажало керівництво СРСР. Отже, як у внутрішній, так і у зовнішній політиці УРСР не мог­ла здійснювати формально продекларовані суверенні права рес­публіки. Вона була невід'ємною частиною централізованої Російської імперії під назвою СРСР. Економічна і технологічна відсталість СРСР обумовлювала існування тоталітарного комуністичного режиму, який проводив практику постійних репресій в середині країни, а на міжнародній арені - політику територіальної та ідеологічної експансії, сіючи страх перед ядерною катастрофою у народів країн Заходу та у власному народі. Чорнобильська катастрофа змусила партійно-радянське керівництво СРСР перейти до політики гласності та демократизації суспільного життя. За цих умов почався швидкий розпад імперії. Спроба комуністичної верхівки здійснити у серпні 1991 р. путч не вдалася. На руїнах СРСР відродилася незалежна Українська держава, типова українська держвно-правова свідомість та культура, котрі остаточно переутворились ку законодавчі зі з’явленням нової Конституції незалежної України в 1996 році. Вперше ідеї та матеріали статті DMITRIENKO JU.N. 1-8. HISTORY OF THE UKRAINIAN LEGAL CONSCIOUSNESS: PERIODIZATION PROBLEMS IN ASPECT OF ITS FORMATION AND DEVELOPMENT (1-8)  буди презентовані громадськості, надруковані офіційно на сторінках інтернет-журналу у 1993-98 роках (http://um.rail.kharkiv.com, що має сучасного правонаступника).

3. ІДЕЙНО-СВІТОГЛЯДНІ ОСНОВИ ТА ДЖЕРЕЛА ІСТОРИЧНОЇ І СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ ТА КУЛЬТУРИ ЗА КОНКРЕТНО-ІСТОРИЧНИХ ПЕРІОДІВ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ З ПРІОРИТЕТАМИ РОЗВИТКУ. Відслідковуючи шляхи історичного формування української  правової культури, слід зазначити, що на жаль до нашого часу дійшла відносно незначна кількість писемних джерел княжої доби як істотних першоджерел історичних  і сучасних українських правових ідей. До того ж вони збереглися у вигляді пізніших списків, що не є тотожними одне з одним, містять певні суперечності та неточності. Крім того, стародавні писемні пам'ятки досить часто фальсифікувались на догоду вимогам замовників чи й пізніших правителів. Якщо залишити поза увагою такі твори як "Велесова книга" – істотне першоджерело правових ідей правової свідомості, автентичність якої все ще викликає сумнів у багатьох вчених, чи "Аскольдів літопис", який існує лише в реконструкціях істориків, то перші відомі нам пам'ятки, на основі яких можна судити про те, які ідейні проблеми правового життя хвилювали наших предків відносяться до часів правління сина Володимира Великого - Ярослава Мудрого. Період князювання Ярослава Мудрого недаремно вважається часом найбільшої могутності Київської Русі, її ідейно-світоглядного та ормативно-правового піднесення. Якщо Володимиру, щоб добитись визнання тогочасною Європою і одружитись з візантійською принцесою доводилось брати штурмом Херсонес Таврійський, то Ярослав отримав прізвисько "тестя Європи" - так багато було бажаючих отримати "руку і серце" його дочок серед європейських монархів. Ярослав Мудрий засновував міста, будував церкви та монастирі, домагався від константинопольської патріархії канонізації перших святих Київської Русі. "Важливим компонентом ідеологічно-правової програми Ярослава Мудрого були заходи щодо розвитку літератури і книжкової справи. Піклуванням великого князя при Софійському соборі утворилась своєрідна академія, її правові ідеї, - гурток добре підготовлених книжників та вчених, зайнятих не лише перекладами з грецької, а й укладанням нових літературних творів, покликаних втілити й пропагувати теоретичну платформу доби... Визначним лідером академії був Іларіон, його правові ідеї, який 105 і року став митрополитом" [1, с. 171]. Як зазначає російський вчений А. І. Абрамов "... Іларіон був філософствуючим богословом, соціальне ангажованим і включеним в церковно-політичну діяльність епохи Ярослава Мудрого" [2, с. 85]. Іларіон був пресвітером княжої церкви у Берестові, визначним ученим, громадським діячем, близьким соратником Ярослава Мудрого. Саме завдяки старанням останнього, навіть в супереч волі константинопольської патріархії, собор єпископів Київської Русі 1051 року обрав Іларіона митрополитом - першим на цій посаді вихідцем з русичів. Найбільш відомою роботою Іларіона, що дійшла до нашого часу є "Слово про закон і благодать" написане в період між 1037 і 1050 роками у Києві. У ній сформовано основні, фактично, різноджерельної та мультипрофільної українські правові ідеї та правові проблеми, які стануть висхідними для політичної думки княжої доби і будуть так чи інакше інтерпретуватись, а значить функціонально певним та/або повним чином використовуватись наступниками цього визначного мислителя. Отож, такі правові ідеї як істотні, є архетипово важливими як такі, що можуть бути першорезервними та ідейно невичерпними ніколи першоджерелами для сучасних і майбутніх кризових правотрансформацій, під час котрих класично та трансгресивно (з ідейно-світоглядним та нормативно-правовим виходом за звичайні функціональні межі традиційних трансформацій української правової сввідомості та культури) водночас завжди вишукується на протязі кожного конкретно-історичного періоду, презентованого як математично розрахований хронологічний період становлення й розвитку української правової сввідомості та культури, нова правова ідея (або суттєво чи-то істотно оновлюється (модернізується, вдосконалюється, оцивілізовується, поповнюється новими чи світовими струтурно-системними елементами правових традицій, спадкоємностей та ін.) стара. Тобто філософсько-правовий твір «Слово про закон та благодать" є таким, що його ідеї, та правові ідеї зокрема, є завжди (та будуть далі такими!) актуальними у історичному і сучасному часі-просторі для формування будь-яких необхідних (але за випадків тривалого кризового становлення й розвитку української правової свідомості та культури – й виключно достатніми теж) ідейно-системних трансформацій правової свідомості, культури, права, суспільства, держави, або для пояснення, чи-то історичного, чи-то перспективного моделюваннія та мониторингу,  чи-то аналізу будь-яких інших трансформацій. Твір, присвячений, на перший погляд, здавалося б традиційній для богослужебних проповідей темі, є в дійсності наскрізь просякнутий актуальними політичними проблемами того часу. І головною з них - проблемою взаємовідносин Київської Русі та Візантійської імперії. 30-40 роки XI сторіччя відзначались значною напругою у відносинах цих двох наймогутніших держав на сході Європи. Візантія, висунувши концепцію "наступності імперій", намагалась поширити свій вплив на країни, що отримали від неї християнство східного зразка. І вплив не лише духовний, а й правовий. Як зазначає О. П. Толочко: "Думка про суперматію імператора всіма властителями християнського світу ґрунтувалась на ідеї наступності імперій, де царство Ветхого Завіту втілилось у владі римських імператорів, а від них перейшло до візантійських. Історичною і провіденціальною місією Візантії як єдино законної імперії було, таким чином, збирати воєдино і здійснювати всю владу у всьому цивілізованому світі. Добре відомими є погляди, що витікають з цього, на світопорядок як піраміду підлеглості всіх інших монархів імператору Нового Риму» [3, с. 103]. Кожен володар у православному світі отримував не лише грецьких священиків, а й відповідне місце у світській урядовій ієрархії візантійської імперії. Подібна правова ідея вже в часи свого виникнення не відбивала в повній мірі реалії розкладу правових сил тогочасної Європи і викликала значне несприйняття багатьох європейських монархів. Серед невдоволених були й володарі києворуської держави, що у Х-ХІ сторіччі швидко набирала поліичної ваги і виходила в ряд найпотужніших на Європейському континенті. Наскрізною правовою ідеєю української правово свідомості "Слова про закон і благодать" Іларіона якраз і було зведення ідейно-світоглядної та нормативно-правової рівності Київської Русі з Візантійською Імперією. Ним була створена цікава концепція загальнолюдської історії, що базувалася на неоплатонічній філософській основі... Проектуючи неоплатонічну онтологію в сферу соціального поступу, Іларіон вводить вперше у світові поняття правову ідею про поняття закону і благодаті як двох ступенів озаріння, що визначають головний зміст всесвітньої Історії" [4, с. 171]. Під "законом" Іларіон розуміє Старий Заповіт, що виступає як певне, типізовано узагальнене, зовнішнє правове та правоусвідомлене  настановлення, розпорядження яке ідейно-світоглядно та нормативно регулює діяльність людей до осягнення ними істотної правової ідеї та істини, вираженої Новим Заповітом. Закону неприйнятне уявлення про вище благо, хоча він і дається людям Богом на ранніх стадіях розвитку правової свідомості, права, суспільства і держави. Однак закон не протистоїть фстотній правовій ідеї та істині, дотримання закону є шляхом до отримання кожного конкретно-історичного часу правової ідеї та істини, яку несе в собі христова віра, а разом з нею і свободи. Адже, на думку Іларіона, як закон з необхідністю змінюється істиною, так і рабство - свободою.  "Хто ще є таким величним як наш Бог? Він один, що творить чудеса, встановив закон, що передує істині та благодаті, щоб у ньому обвиклося людське єство, від многобожія язичницького відходячи до віри в єдиного бога, щоб людство як посудина осквернена, але омитий, як водою, законом та обрізанням, сприйняло би молоко благодаті і хрещення. Оскільки закон предтечою був і слугою благодаті та істині, істина і благодать - слуги майбутнього віку, життя/нетлінного. Як закон приводив тих, що прийняли його до хрещення, так і хрещення відкривало шлях своїм синам до вічного життя" [5, с. 45]. "Суть загальнолюдської історії, на думку Іларіона, полягає в поступовому прилученні народів до християнства, звідси випливає принципова рівність усіх народів, що прилучилися до благодаті - теза, явно протиставлена візантійській теорії Вселенської церкви і Вселенської держави, на роль якої претендував Константинополь" [6, с.172]. При цьому Іларіон не вважає, що визначальним у "богоугодності" народів є порядок їх прилучення до Христової віри. Сам акт прилучення вводить їх в коло рівних перед Богом, а отже, і один з одним як в сенсі духовному так і політичному.  Як вважає М. Брайчевський саме "На цій основі будується і політична платформа Іларіонового твору - питання про місце Русі у всесвітній історії та в системі християнської Ойкумени. Утвердження думки про велич народу і Київської держави знаходить у нього патетичне обґрунтування. Іларіон підкреслює, що й до християнізації Русь була "відома й слишима єсть всемя конци". Особливої слави вона досягла після приєднання до "благодаті". Русь не потребує нічиєї оцінки, не кажучи вже про зверхність; коуше панування в принципі протирічить "благодаті", тобто свободі" [7, с.172].   Іларіон, окреслюючи коло цивілізованих народів, проводить також правову ідею про те, що милішими Богу є вчорашні язичники ніж ті хто закостенів у догматах Старого заповіту після принесення Христом істини, а з нею, благодаті. Він відзначає, що "Віра благодатна по всій землі розповсюдилась і до нашого народу руського дійшла. І озеро закону висохло, євангельське ж джерело наводнилось і, всю землю покривши, простерлося до нас. Ось вже й ми з усіма християнами славимо святу трійцю, а Іудея мовчить. Христа славлять, а іудеїв клянуть. Народи прийняті, а Іудеї відвернені" [8, с. 52]. Виступ Іларіона проти іудеїв - це виступ проти концепції богообраності одного з народів. Віра в богообраність, в укладання "контракту з Богом", що відсікає всі інші народи - це, по суті, синонім гордині. Для Іларіона ж головне - довести рівність народів перед Богом, а, отже, і рівність один перед одним: "Оскільки відійшло світло місяця, коли засіяло сонце. Так і закон, коли з'явилась благодать... Й вже не тісниться людство в законі, а в благодаті вільно ходить. Оскільки іудеї вдосконалювались в світлі закону, християни ж при благодатному сонці своє спасіння основують. Іудейство тінню і законом вдосконалювалось, а не спаслось, християни ж істиною і благодаттю не вдосконалюються, а спасаються... Іудеї земним насолоджуються, християни ж - небесним. До того ж вдосконалення в іудеїв недостатнє через ревнощі їхні, оскільки не розповсюджувалось на інші народи, а тільки на Іудею. Спасіння ж у християн - благе і щедре, простирається у всі кінці землі"  [9, с. 47-48]. Полеміка Іларіона проти богообраності іудеїв спрямована не стільки проти них, оскільки перебуваючи в розсіянні вони вже не становили правової загрози Київській Русі, скільки проти Візантії, яка все більше претендувала на лідерство в християнському світі. Як зазначає російський дослідник В. Мільков "З християнської теорії рівності Іларіон зробив корисний для Русі висновок: не претендуючи на першість (що й "погубило" іудеїв), він поставив руський і Інші "нові народи" в один ряд зі старими, багатими християнською традицією і досягненнями. Сучасники Іларіона завоювали це право силою зброї. Є підстави в такому розвитку думки бачити певною мірою антивізантійську загостреність" [10, с. 14]. Саме з цими "новими народами" пов'язує Іларіон подальший правовий прогрес людства, встановлення царства за правовою ідеєю істини і благодаті Божої: "Подобає благодаті і істині на нових людей сіяти. Оскільки "не вливають - по слову господньому, - вина нового, благодатного вчення, в міхи старі, в іудействі поношені, якщо прорвуться міхи, то вино проллється". Якщо вже не зумів подоби за­кону утримати, багатократно поклоняючись ідолам, то як істинній благодаті утримати вчення? Але для нового вчення - нові міхи, нові народи. І збережеться і те й друге" [11, с. 52].  Для посилення аргументації на користь праввої ідеї про правову рівність Київської Русі і Візантії Іларіон творить, за висловом М. Брайчевського, "Володимирову легенду". Даючи характеристику праваової ідеї та правовим діянням великого князя Володимира, що своєю волею зробив християнство державною релігією Київської Русі, мислитель всіляко підкреслює схожість його правових вдей, вчинків з діями Імператора Костянтина. Іларіон склав з себе сан і став ченцем Києво-Печерського монастиря, прийнявши ім'я Никон. Саме Никона вважають одним з основоположників літописання в Київській Русі, чиї ідеї справили значний вплив на авторів найбільш відомого літопису того часу - "Повісті минулих літ".  "Повість минулих літ", її правові ідеї були записані близько 1113 року на основі ря­ду ранніх літописних зводів монахом Києво-Печерського монастиря Нестором на замовлення тодішнього київського князя Володимира Мономаха. Однак Ідейно-правова та світоглядна платформа первісної редакції літопису чимось не задовольнила Мономаха і він віддав літопис на переробку ігумену Видубицького монастиря Сильвестру. Однак останній не закінчив переробку літопису. Вважається, що остаточну доробку "Повісті минулих літ було зроблено під наглядом сина Володимира Мономаха Мстислава Володимировича. Причин невдоволення князівської влади першими редакціями "Повісті минулих літ" може бути названо досить багато. Але, на наш погляд, головною з них є те, що в Печерському монастирі формувалась зовсім інша ідейно-правова концепція влади та її владної державно-правової свівдомості, культури ніж її розробляли у свій час софійський гурток книжників. Як зазначає Б. Кухта: "... печерський ігумен Феодосій (помер 1074) заложив основи правової ідеї про теологічну концепцію "богоугодного володаря". Він вважав, що світські володарі не зберігають, а лише захищають "правовір'я", стають на бік церковних правових ідей та інтересів... З послабленням політичної влади київських князів церква устами Феодосія взяла курс на підтримку удільної системи і в той же час сама починає пронизуватись централістськими тенденціями" [12, с. 17].  Звичайно така позиція правових ідей церкви не могла влаштовувати ні Володимира Мономаха - останнього великого київського князя, якому вдалося на певний час об'єднати Русь, ні його наступника. Тому в "Повісті минулих літ" ми можемо зустрічатиті правові ідеї, які перегукуються і з позицією правових ідей Іларіона, і з бажаннями Феодосія.  "Повість минулих літ" - це далеко не перший літопис в Київській Русі. Його написання спиралось як на зарубіжні так і вітчизняні історіографічні джерела. Однак саме "Повість минулих літ" є найдавнішим літописом, що в різноманітних списках дійшов до нашого часу. Як вважають вчені, в основу "Повісті..." лягли більш ранні правові ідеї, літописні зведення, які, однак, не в повній мірі у ідейно-світоглядному та нормативно-правовому аспекті влаштовували Ярослава Мудрого і його спадкоємців з династії Рюриковичів. Одним з найцікавіших літописних зве­день, з істотними правовими ідеями, використаних давньоруськими книжниками є так званий "Літопис Аскольда", про існування якого висловив у свій час визначний російський історик Б. Рибаков і спробу реконструкції якого зробив М, Брайчевський. Однією з головних правових ідей та причин створення "Повісті минулих літ" і "забування" літописцями попередніх літописних зводів вважається прагнень" Ярослава Мудрого і його наступників підвести ідеологічно-правову базу підвічність прав роду Рюриковичів на володіння Київською Руссю. Тому представникам саме цього роду в "Повісті" приписувалась першість у діях державного значення, яка їм часом не належала. Одним з таких епохальних актів нормативної реалізація давньої української правової ідеї  є визнання християнства державною релігією Київської Русі і хрещення її жителів.

Як вище вже зазначалось, що в зарубіжних історичних джерелах відсутня згадка про хрещення однієї з найбільших держав тогочасної Європи - Київської Русі. Натомість існують відомості не лише про хрещення київського князя Аскольда в 860-х роках, а й про призначення константинопольським патріархом Фотієм першого київського митрополита Михаїла і єпископів для Русі, тобто про утворення церковної організації в цій країні. "Розповідь про перше хрещення Русі у 860-ті роки займала центральне місце в "Літопису Аскольда" (саме вона й запозичена Нестором у першій редакції його твору). Однак жодні згадки про цю подію не збігалися з Володимировою легендою і тому ретельно вилучалися з усіх текстів - незалежно від характеру і змісту. Літописну оповідку про Аскольдове хрещення піддали ґрунтовній переробці і співвіднесли до релігійного акту 988 р. Послідовно змінюючи ім'я Аскольда на Володимира, книжники XI ст. не потурбувалися "виправити" ім'я патріарха (що здійснив хрещення Русі і створив давньоруську церковну організацію) та рукопокладеного ним ієрарха" [13, с. 172].  На думку М. Брайчевського християнізація Русі, у нашому контексті як типовий правовий акт революційної зміни язичницької форми української правової ідеї, свідомості та культури на християнські, - була не одноразовим актом, а тривалим історичним процесом, в якому він виділяє три основні етапи: Аскольдове хрещення у 860-ті роки, хрещення княгині Ольги як кульмінація боротьби християнства з язичництвом в Київській Русі і Володимирове хрещення як остаточна перемога нової віри, нової української правової ідеї, свідомості та культури над місцевою релігійною правовою ідеєю, традицією. Визначаючи 860 рік як найбільш вірогідну дату першого хрещення Русі він зазначає, що "Того літа наша країна стала християнською і зберігала далі це становище - незважаючи на те, що після державного перевороту 882р. православ'я втратило значення державної релігії. Впродовж цілого століття в країні точилася гостра конфесійна боротьба за ствердження нової правової ідеї, яка завершилася типово правовою за змістом та релігійної за формою реформи Володимира Святого" [14, с. 132]. Дійсно, важко уявити, що нова віра була прийнята в Київській Русі практично одразу і без видимого супротиву, і що опозиція їй обмежилась лише глухим незадоволення. Не може задовольнити і пояснення митрополита Іларіона, про те, що Володимир примусив силою авторитету влади і загрозою збройних санкцій хреститись тих, хто цього не хотів, як і подібна аргументація викладена в "Повісті минулих літ". Саме тривалість за змістом типово правового процесу християнізації Київської Русі, боротьба нової віри з язичництвом з перемінним успіхом на протязі більш ніж ста років дозволяє зрозуміти і певні "темні місця" нашої правової історії, і суперечності в самій "Повісті...", зокрема питання про смерть Аскольда і захоплення влади в Києві варяжським ватажком Олегом. Адже важко повірити, що ватажок варяжського загону, що правив від імені малолітнього спадкоємця Рюрика князя Ігоря міг захопити місто держави, яка організовувала успішні походи на Візантію і не мала, на той час, відчутних зовнішньополітичних поразок. Єдиним логічним поясненням того, чому Олегові вдалося досить легко не лише захопити Київ. а й посісти київський князівський стіл, є припущення про наявність у Олега союзників в таборі Аскольда. І такими союзниками були саме невдоволені прийняттям християнства київські язичники. Як зазначав російський історик В. Татіщев "Убивство Аскольдове, доволі вірогідно, що хрещення причиною того було; можливо кияни, не хочучи хрещення прийняти, Ольга призвали, а Ольгу заздрість володіння прилучилася..." [15, с. 208]. Смерть Аскольда означала зміну династії Києвичів на Рюриковичів, зміну однієї форми української правової ідеї, свідомості, культури та інші, а разом з цим й традиційої спадкоємності, як правило, ментально структурованої, неформальної, на інші, формальні, ідеологічно опосередковані. Нащадки Рюрика, що вокняжились на київському князівському престолі через півтори сотні років після цих подій прагнули стерти правову ідею, пам'ять про своїх попередників і ідеологічно легітимізувати свою владу. І тому діяльність Ярослава Мудрого з канонізації представників роду Рюриковичів - княгині Ольги, князів Володимира, Бориса і Гліба, діяльність його наступників по створенню відповідної версії історії Київської Русі - це кільця одного ланцюга. Саме тому "Повість минулих літ" треба розглядати не тільки й не стільки як хронологію історичних, історико-правових  подій, а саме як філософсько-правовий твір, що має чітку методологічно-правову спрямованість. Однією з головних правових ідей "Повісті...", як вже зазначалось, є обґрунтування легітимності династичної влади роду Рюриковичів. Саме для цього в літопис вводиться розповідь про закликання слов'янськими племенами, що жили в районі Ладоги на княжіння норманського конунга Рюрика з братами, Правдивість цієї оповідки неодноразово піддавалась сумніву істориками. хоча й мала значну кількість прихильників. У всякому разі вона була досить зручною для правлячої династії, оскільки проблема походження правових ідей, правововї свідомості та культури, права роду Рюриковичів на княжіння "виносилась" поза межі правових меж Київської Русі "за Варяжське море" і підкріплювалась "добровільністю закликання". При цьому правлячий рід не пов'язував свого походження з місцевими язичницькими богами і навіть не потребував доведення того, що засновник роду був "простим перевізником". Як зазначає О. П. Толочко "Вивести Рюриковичів "за межі" суспільства було головною метою правової ідеї культивованої в XI сторіччі "норманської теорії" іноземного походження правлячої династії" [16, с. 79]. Ідейно-правова легітимація прав Рюриковичів на княжіння вимагала відповідного позбавлення останніх представників роду легендарного Кия - Аскольда і Діра, яких літописець зводить до рангу дружинників Рюрика, що відпросились у нього для подорожі в Царград, але по дорозі захопили Київ. В літописі у вуста Олега вкладаються слова про те, що Аскольд і Дір зовсім не є князями, а справжнім князем є Ігор  [17, с. 34-35]. Для посилення претензій Рюриковичів на винятковість свого права й княжіння Київською Руссю в численних правових ідеях  "Повість минулих літ" включається і історія про діяння першої, згідно з літописом, княгині-християнки Ольги і про вибір віри князем Володимиром, яка займає близько 1/7 всього об'єму літопису. Інтерпретація історико-правових ідей, подій та фактів, пов'язаних з утвердженням християнства в Київській Русі в часи князювання Володимира Святославича в основних своїх складових повторює "Володимирову легенду", сформовану митрополитом Іларіоном. Тут і підкреслення добровільності прийняття нової віри і гострота розуму і політична мудрість. "Повість минулих літ" відбивала існуючу в ХІ-ХІІ сторіччях традицію розглядати Київську Русь як спільне володіння роду Рюриковичів, представники якого мали виключне право на володіння князівським титулом.  Правова ідея  про те, що хтось може мати аналогічні претензії просто не допускалась. Як зазначає В. Рогов "руський князь ніколи не був "першим серед рівних" колі світських феодалів, за будь-яких обставин залишаючись незрівнянно вище будь-кого з них" [18, с. 62]. Однак, окрім "обслуговування" вузькогрупових правових ідей, інтересів і  різноджерельних культур князівського роду автори "Повісті минулих літ" не ігнорують і питань, що мали стратегічно важливе значення для всієї держави. Найпершим серед цих питань є вирішення правових ідей та правової проблеми доведення правової  рівності Київської Русі з сусідніми країнами і, в першу чергу, з Візантією. При цьому автори "Повісті..." використовують дещо інший набір аргументів ніж Іларіон. Вибудовуючи свою історіософську концепцію вони відносять появу слов'янських племен на історичній арені до біблійних часів будівництва вавілонської вежі, коли за християнськими уявленнями і почалося окремішнє існування народів, та поділу Землі між синами Ноя після всесвітнього потопу. В епоху середньовіччя питання про древність роду було далеко не другорядним у вирішенні суперечок правового характеру і використовувалось як вельми переконливий аргумент. "Після зруйнування стовпа і поділу мов взяли сини Симові східні країни, а Хамові сини - полудневі країни, Афетові ж сини взяли захід і опівнічні країни. Від цих же сімдесяти і двох народів був і народ слов'янський племені Афетового, названий норцями, що суть словени" [19, с. 10-11]. Відзначаючи особливості історіософської концепції київських літописців В. С. Горський відзначає, що "Факти історичного буття рідної держави у літопису зображено наче "з висоти пташиного польоту", на тлі історичного буття всього світу. У цьому простежується одна з характерних особливостей істотної української правової ідеї  - правового погляду на історію києво-руських книжників, що зумовлює своєрідне панорамне" бачення, "універсалізм" сприйняття історії, притаманний інтелектуалам Київської Русі" [20., с. 40]. Для підкреслення давності  чергової класичної української правової ідеї про включення східнослов'янських племен в новий історико-правовий процес автором використовується також легенда про Сідання "гір київських" апостолом Андрієм Первозванним, братом апостола Петра. Вибір фігури апостола Андрія є зовсім не випадковим. Адже саме він був використаний Візантією в її боротьбі за ідейно-світоглядну та нормативно-правову  першість з Римом. Згідно з візантійською легендою апостол Андрій, що мав кафедру в місті Синоп на південному березі Чорного моря, відвідавши місце, на якому 20 листопада 326 року імператор Костянтин заснує нову столицю імперії Константинополь, повістив майбутньому місту велич і славу. "Звідси - легенда про відвідання "гір Київських" апостолом Андрієм; розповідь про те, як він поставив тут хрест, що символізував прийдешнє торжество нової віри, та про віщування блискучого розквіту міста в майбутньому. Раннім ідеологам руського православ'я імпонувала свідомість того, що передпросвітником країни виступав засновник царгородської єпархії, це (принаймні в плані історичної традиції) ставило Київ на один щабель з Константинополем" [21, с. 10-11]. Роль Андрія літописець не обмежує лише провіщенням майбутньої слави Києва, мандруючи до Риму апостол розповідає всім про те, що він бачив в Руський землі [22, с. 14-15]. Для звеличення Русі та її князівської династії автори "Повісті минулих літ навіть дещо відступають від прямолінійного відстоювання виняткових правових ідей, правової свідомості,  культури, прав Рюриковичів на володіння Київською Руссю. Розповідаючи про заснування Києва, літописець різко відкидає навіть можливість припущення про простонародне походження легендарного Кия: "Інші, не знаючи, кажуть, що Кий був перевізником; бо біля Києва був перевіз тоді з того боку Дніпра, тому й говорили: "на перевіз на Київ", а коли б Кий був перевізником, то не ходив би до Цареграда. Але цей Кий княжив у роду своєму; і ходив він до царя, якого - не знаю, але тільки знаю те, як переказують, що велику честь мав від царя, якого не знаю, і при якому приходив цареві". "Повість минулих літ" в обстоюванні рубіжних правових ідей, форм конкретно-історичних певних правових пріоритетів розвитку політичного життя Київської Русі не лише повторює і розвиває класичні правові ідеї висловлені митрополитом Іларіоном, але, в окремих моментах, прямо суперечить йому. Якщо для Іларіона однією з провідних тез було відстоювання князівського ідейно-правового єдиновладдя, то написана в інших суспільно-політичних умовах "Повість. ..", навпаки, давала ідеологічно-правову санкцію удільно-династичному князюванню і феодальній роздробленості держави яку закріпила угода укладена на з'їзді князів 1097 року у м. Любечі. Для цього, в самому початку твору відтворена біблійна легенда про поділ Землі трьома синами Ноя [23., с. 10-11]. Правова єдність держави тепер уже забезпечується не правовим єдиновладдям великого князя Київського, а в духовній єдності, що забезпечується функіональним використанням істотних українотериторіальних праваових ідей, форм правової свідомості, культури, традиції та спадкоємності церквою як соціальним інститутом і організацією. Такий підхід до розуміння співвідношення церковної і світської влади, церковної та світської правової ідеї, свідомості, культури, спадкоємності не відповідає візантійське-православним канонам, а перегукується, швидше за все, з ідеями католицизму, католицької правової свідомості та культури з його претензіями на вищість римських пап не лише в церковному, але й світському житті. Адже з прийняттям Київською Руссю християнства східного, візантійського обряду боротьба різних центрів християнства за вплив на неї не припинився. "В ході цієї "боротьби" в давньоруське середовище повинні були проникати не тільки ті чи інші західноєвропейські навички правового мислення, усвідомлення та правової культури, але також ідейно-світоглдні  й нормативно-правові , законодавчо-текстуальні втілення цих навичок" [24, с. 65].  При цьому літописець зовсім не підтримує князівські міжусобиці, навпаки він вважає їх однією з найголовніших  правових причин всіх бід києворуської держави. Говорячи про смерть Ярослава Мудрого він відтворює найголовніше з його правового заповіту нащадкам:"... А ви, сини мої, живіть між собою в любові, бо всі ви брати від одного батька і одної матері, ї якщо будете жити в любові між собою, і Бог буде з вами, і підгорне під вас ворогів ваших, і будете мирно жити. Та коли будете в ненависті жити, в сварках і міжусобицях, то й самі загинете, і землю батьків і дідів своїх погубите, яку здобули трудом великим. Але слухайте брат брата, живіть мирно" [25, с. 258-259].  Початок ідейно-правового занепаду Київської Русі літописець пов'язує з початком братовбивчих війн між спадкоємцями Ярослава Мудрого, які, на його правову свідомість, були проявом диявольського спокутування князів та наслідком гріхів християн: "За гріхи наші наслав Бог на нас поганих... У гніві своєму наводив Бог чужинців на землю нашу, і тільки після поразки від них згадали про Бога. На міжусобні ж і спокушає диявол. Адже Бог не бажає зла людям, а добра. А диявол радіє вбивства і кровопролиття, збуджує чвари і заздрощі, братоненависництво" [26, с. 226-227].  Зазначивши, що порушуючи право уділами князі почали казати один одному "Це моє і те - моє теж" і возгордившись, про мале "це велике" мовити, крамолу на себе куючи.  "Повість..." переповнена описами міжусобних війн між князями та тими спустошеннями, які вони принесли. Однак кульмінаційними моментами "диявольських козней" є події, що пов'язані з пролиттям крові Рюриковичів у боротьбі за уділи. Описуючи події пов'язані з осліпленням князя Василька братами невдовзі після складання клятв про непорушність прав удільного володіння на Любечському з'їзді  [27, с.400-403]. Складовим елементом "Повісті минулих літ" є включене в неї повчання Володимира Мономаха, в якому сформовано уявлення про ті правові чесноти, якими повинен володіти князь, що якнайкращим чином виконати свій обов'язок перед Богом і своїми підданими. Як зазначає В. С. Горський "На понятті "честі" ґрунтується образ князя, княжого дружинника у межах дружинної моралі, оспівуванню якої присвячено "Повчання" Володимира Мономаха, "Слово о полку Ігоревім" та ряд інших творів тієї пори" [28, с. 38]. Акцентуючи увагу на понятті честі Мономах - останній князь, якому вдалося, хай і на не тривалий період, подолати феодальну роздробленість держави і об'єднати амбітних князів під своєю владою, визначав найбільшим гріхом, недопустимим для правителя, порушення клятви, що неодноразово приводило до сутичок і братовбивчих війн: "Якщо ж ви будете клятву давати братам чи будь кому, то провірте серце своє і, на чому можете устоять, у тому й кляніться, а, поклявшися, дотримуйтесь, аби, порушивши клятву, не погубили душі своєї... А понад усе - гордині не майте ні в серці, ні в розумі..." [29, с. 362,363]. Перераховуючи княжі чесноти, розказуючи про своє життя і заслуги перед Богом і державою, Володимир Мономах творить перед своїми нащадками ідеал князя, що має бути не лише воїном, а й господарем у своєму домі і державі; "Те що треба було робити отроку моєму, сам робив, на війні і на ловах, вночі і вдень, у спеку і в мороз, не даючи собі спокою. На посадників - ні на биричів не оглядався, сам робив, що було потрібно, весь наряд, і в домі своєму робив так само" [30, с. 372-373].   І продовжує: "Не покладайтесь ні на тівуна, ні на отрока, щоб не насміхалися гості ваші ні з дому вашого, ні з обіду вашого. На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод; ні питву, ні їді не попускайте, ні спанню; і сторожів самі споряджайте, і вночі, розставивши скрізь сторожу, біля боїв самі лягайте, а рано вставайте" [31, с. 362-363]. Не повинен князь уникати, на думку Володимира Мономаха і праці, направленої на забезпечення достойного існування громадян держави, на захист слабкіших від можливого свавільства можновладців: "А найголовніше - убогих не забувайте, а скільки можете по змозі годуйте і подайте милостиню сироті, і вдовицю оправдуйте самі, а не давайте сильним погубити чоловіка. Ні правого, ні винуватого не вбивайте і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте жодного християнина" [32, с. 360-361].  Висока освіченість є необхідною вимогою для того, щоб відповідати у ідейно-правовому сенсі моральним вимогам, що висуваються до правителя. Мономах радить своїм синам невпинно працювати над собою, збільшувати знання, ставлячи у приклад власного батька: "Не забувайте того доброго, що вмієте, а чого не вмієте, тому навчайтеся, як батько мій, дома сидячи, вивчив п'ять мов, у тому честь мав від інших країн" [33, с. 364,365].  Проблема князівської честі і ідеалу князя-правителя займає одне з центральних місць у такій блискучій пам'ятці красного письменства Київської Русі як "Слово о полку Ігореві". В сучасній науці існує певна традиція читати назву цього шедевру давньоукраїнського красного письма в дещо відмінній від традиційної для шкільних підручників інтерпретації - "Слово о полку Ігореві, Ігоря, сина Святослава, онука Олега". Саме таке трактування назви твору дозволяє розглянути його не лише як пам'ятку літератури, а й як певну філософську притчу – філософсько-правовий твір, чіткіше усвідомити його політичне спрямування. Невідомий автор "Слова...", описуючи похід Новгород-сіверського князя Ігоря на половців та його наслідки для Русі, виступає своєрідним репрезентантом корінних інтересів своєї Батьківщини. Головна частина своєрідного "правового маніфесту" вкладена автором у вуста Великого князя Київського Святослава і подана у вигляді його "золотого слова"  [34, с. 31].   Ця "втрата честі" пояснюється тим, що сам Святослав, будучи великим князем Київським, готував об'єднаний похід всіх князів Київської Русі для ліквідації загрози для населення держави з боку войовничого Степу. У "золотому слові" Святослав почергово звертається до найбільших можновладців Русі, які, маючи величезні багатства та значні військові сили, не бажають виступити на захист загального інтересу. У цьому списку і Всеволод "Велике Гніздо" Суздальський, і Ярослав Осмомисл Галицький, і правнуки Володимира Мономаха Рюрик і Давид, і Роман Волинський та його двоюрідний брат пересопницький князь Мстислав з братами Інгваром і Всеволодом, і полоцький князь Ізяслав і інші менш значні князі. Звертаючись до князів полоцьких - нащадків Всеслава Брячиславича, що у своїх міжусобних війнах постійно наводили на Русь половців, великий князь закликає їх припинити суперечки і усмирити гординю  [35, с. 41].  Закликання степовиків для вирішення міжкнязівських правоусвідомлених конфліктів - це правова ідея, яка, як пояснення головної правової причини бід Київської Русі, присутня в правовій думці князівського періоду ще з часів написання "Повісті минулих літ". Автор "Слова...", вклавши її у вуста великого київського князя зумів надати їй пафосного звучання. Порушення владної ієрархії є однією з головних правовиз причин, що допускають князівські міжусобиці, чвари, закликання зовнішніх сил для вирішення внутрішніх правових і правоусвідомлених суперечностей - це головні причини занепаду колись могутньої держави. [36, с. 31].  Не слухають великі князі земель Русі слів великого князя Київського, не слухаються їх удільні князі. Князі ставлять свої інтереси вище загальнодержавних, відстоюють інтереси свого уділу і не соромляться навіть закликати для задоволення своїх амбіцій "поганих", що лише грабують землю руську. Навіть ті молоді й чесні князі, як Ігор і Всеволод, що готові боротись з половцями до останнього, через амбітність приносять своєму народу лиш шкоду [37, с. 31].  Невміння підкорити свої владні амбіції загальному правовому інтересу, відкинути власне честолюбство заради спільної справи - ось справжнє горе Ігоря. Честь князя не лише у військових звитягах, не лише в окремій виграній битві. Він не лише воїн, не лише охоронець рідної землі. Він правитель - що несе за неї відповідальність.  Горе Ігоря - це не лише його особисте, це горе всієї Київської Русі напередодні монголо-татарської навали. К. Маркс свого часу охарактеризував "Слово о полку Ігореві" саме як твір, провідною правовою ідеєю якого є заклик до єднання князів перед загрозою майбутньої катастрофи. Однак, як зазначає Ю. Лотман "Правова ідея сильної централізованої влади авторові "Слова" просто невідома. Він сподівається на братський союз і єдність дій багатьох князів-феодалів, а не на заміну влади якою-небудь іншою, політичне більш виправданою системою. Зло він вбачає лише у характері князів, в їх поведінці як правителів, у відсутності в їх політиці морального та патріотичного начала" [38, с. 340].   Авторові "Слова" залишається лише закликати до помсти   [39, с. 35]". Але заклики "Слова о полку Ігоревім" залишились непочутими князями, що почували себе все більш "рівними" київському, за півстоліття до справжньої національної катастрофи. Хвиля азійських загарбників, що несла з собою нові, незнані і незвичні форми правової організації суспільного і державного життя знищила підточену князівськими суперечками будівлю Київської Русі. Навала призвела до знищення та виведення в рабство величезних мас населення, руйнування міст та монастирів, встановлення нових відносин між правителями та підданими. Значна частина, густо населених до того, земель теперішньої України перетворилась на майже безлюдну пустелю. Князі змушені були отримувати в Орді ярлик, що підтверджував їх право на княжіння в землях, які вони вважали своїми. Монгольська влада могли розпоряджатись їх землями, майном і навіть життям в таких межах про які великі київські князі навіть не могли мріяти. На певний час залишки києворуського державного устрою збереглись заході України, де діяльний і талановитий полководець і організатор князь Данило Галицький намагався утворити за підтримки римського папи європейських монархів для боротьби. Він навіть прийняв з рук римського першосвященника королівську корону. Данилицький прагнув, і на певний час це йому навіть вдалося, приєднати до cвоїх володінь Київ, як символ єдності земель Русі. Однак, непослідовність вірогідних союзників, протидія князів-конкурентів, боярської опозиції і, як не дивно, частини простого народу, не дали змоги реалізуватись планам князя-державника. У Галицько-Волинському князівстві зберігались не лише державницькі українотериторіальні правові ідеї, традиції Київської Русі, але й певні традиції літописання. Найбільш відомим літописом цього часу є Галицько-Волинський. Як зазначає А. Бичко "Татарський час відображено в Галицьке-Волинському літописі, повчаннях Серапіона (XIII ст.). Популярність цим творам надавало те, що в умовах золотоординського захоплення автори творів нагадували про колишню велич давньоруської держави, утверджували в художній формі необхідність державної єдності. Якщо в повчаннях Серапіона було проголошено думку про непереможність золотоординського нашестя як "кари божої за гріхи", то зовсім по іншому ці події висвічує Галицько-Волинський літопис. Він складається з двох частин,  двох правових ідей: Галицького літопису, що охоплює події з 1201 по 1267р., і Волинського, який продовжує попередній до 1290 р. Однак ці частини помітно відрізняються. Автор першої частини - людина високоосвічена, добре знайома з військовою справою, видатний патріот, що видно з факту включення в літопис значної кількості матеріалу пов'язаного з народними інтересами, народними думами, народною поетичною творчістю... З ненавистю бичує він бояр, які своїми чварами допомагали розоренню землі Руської" [40, с. 167]. Значно вужчим є коло правових ідей, інтересів авторів, а їх на думку спеціалістів – декілька, Волинського літопису. Для них головною правовою ідеєю, правовою метою написання роботи є прославлення князя Володимира Васильковича, племінника Данила Галицького. "Однак, і в цій літературній пам'ятці достатньо чітко виражена головна ідея, яка в той час була провідною, - ідея необхідності об'єднання своїх сил у боротьбі з ворогами" [41, с. 168]. Саме в часи правління Данила Галицького та його спадкоємців літописці фіксують такий особливий феномен громадського життя в давній Україні як "татарські люди" та "Болохівські землі". Болохівські землі знаходились у верхів'ях Південного Бугу і басейнах річок Горинь, Случ, Тетерів. Болохівські князі вели боротьбу проти спроб Галицько-Волинського князівства приєднати їхні землі і за монголо-татарського часу визнали зверхність татар, віддавши перевагу сплати данини їм, за що населення цих земель отримало назву "татарські люди". Князь Данило Галицький 1241 року розбив болохівців, однак вони не підкорились руському князеві і він змушений організовувати походи проти "татарських людей" і в 1254-55 роках. Після розгрому болохівців Данилом Галицьким феномен "татарських людей" не зник. Навпаки, все більша кількість громад на Правобережжі віддавала перевагу прямої сплати данини татарським намісникам (як вважають: деякі історики її розміри були досить помірними) замість утримувати ще й князівський управлінський апарат. Як зазначає М. Грушевський "між Волинню і Дніпром, очевидячки, не було ніяких князів" [42, с. 25]. Однак не було і постійної монголо-татарської окупаційної адміністрації - "... ніде по правобічних громадах не знаходимо ми ані татарських начальників, ані залог" [43, с. 28]. На думку вченого, "болохівці" і "татарські люди" - це останні вияви практичного здійснення правової ідеї первісної самоврядності українського народу. Пояснення феномену "татарських людей" шукали в економічній сфері (більш низькі повинності), психологічній (небажання платити данину князям, які навіть після монголо-татарського часу не припиняли своїх чвар за землі і титули), політичній (боротьба демократичного і монархічного начал). Кожен з цих мотивів може пояснити вибір "татарських людей", хоча можна припустити і їх одночасний вплив. Але феномен "татарських людей", перш за все, є свідченням наростання відчуження державної влади від власного народу. Відчуження, яке культивувалось офіційною правовою ідеєю тогочасної державно-правової свідомості та культури протягом всього існування Київської Русі, турбота Рюриковичів про обґрунтування свого іноземного походження, про незалежність від місцевих коренів, від, врешті решт, простого народу, досить болісно відбилась на їх нащадках. Покинуті своїм народом, що пішов шукати ласкавіших господарів, нащадки великих київських князів змушені і самі були шукати ласки в більш могутніших сусідів, турбуючись вже не стільки про своє владне первородство, скільки про збереження земель і станових привілеїв. Той клин, що був вбитий між українським народом і його князями легендами про покликання варягів, про винятковість роду Рюриковичів, після закінчення монголо-татарської влади на багато століть поховав надію на створення українцями власної держави.

      Після монголо-татарської влади, котра характеризувалась лояльним ставленням до місцевих українських владних еліт, владних правових традицій, дерожавно-правових свідомостей, культур та звичаєв, у період існування роздроблених князівств Київської Русі залишки державності, українотериторіальної (української) колябористської правової свідомості та культури, збереглися на певний час на заході сучасної України у формі Галицько-Волинського князівства, яке стараннями князя Данила в другій половині XIII сторіччя ввійшло в коло найпотужніших європейський держав. Данилові вдавалось стримувати не тільки експансію західних сусідів та їх сильних європейських правових свідомостей та культур - поляків, угорців, німецьких рицарських орденів Прибалтики, а й, до певної міри, зберігли та захистити свої землі від численних хвиль азійських воїнів. Однак після смерті Данила 1264 року його наступники не змогли втримати величі розбудованої князем української держави, державно-правової свідомості та культури, та вона поступово почала занепадати, 1323 року помер останній представник місцевої династії і знать Галичини і Волині закликала на княжий стіл далекого родича галицьких Романовичів Болеслава Мазовецького. Це був останній князь Галицько-Волинського князівства, після смерті якого, внаслідок боярської змови 1340 року, західноукраїнські землі потрапили під владу невітчизняних правителів. Як свідчить О. Субтельний "Галицькі бояри, галицька боярська правова культура та свідомість були найбільш свавільними, багатими й могутніми на всіх руських землях. Вплив цієї аристократії та її типової української правової свідомості, культури  були настільки всепроникними, що Галичину часто вважають ідеальним зразком олігархічного правління на Русі, який поряд з республіканським Новгородом та абсолютистськими Володимиром і Москвою являли собою третій різновид правового устрою Київської держави, а також треттю пріоритетну форму державно-правової свідомості та культури українотериторіальної правової культури. На думку радянських учених, винятково велика влада галицьких бояр, їх правова свідомість та культура значною мірою пояснюється їх походженням. На відміну від бояр в інших князівствах, де вони здебільше походили з княжої дружини, галицька аристократія та українська галицька правова свідомість та культура, очевидно, розвинулася насамперед з місцевої племінної знаті. І свої маєтки вона дістала не від князя, як це водилося, а узурпувавши общинні землі. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі наштовхнулися на аристократію, що вже добре вкорінилася й була готова обстоювати власні правові інтереси" [260, с. 63]. Крім того, галицькі бояри мали міцну економічну основу у вигляді соляних джерел і торгівлі сіллю, яка дуже цінилась в часи середньовіччя. У всякому разі, практично вся історія існування Галицько-Волинського князівства - це історія боротьби князів з боярською олігархією, історія тривалої конкуренції української боярської та олігархічної правової свідомості та культури, де остання аж занадто часто ставила свої станові правові, ідеї, інтереси, правову свідомість та культуру вище загальних. Припинення династії галицьких князів привела до того, що на "безгоспні" землі ринули сусідні монархи з метою прилучити їх до своїх володінь. Через дев'ять днів після смерті Болеслава польський король Казимир Великий рушив з військами на галицькі землі під приводом необхідності захисту "католицького населення" краю. У своїх діях він веде узгоджену правову політику з Людовіком Угорським, з яким ще 1399 року уклав відповідну угоду про майбутню долю західноукраїнських земель, їх правових ідей, свідомостей та культур. При цьому поляки наштовхнулись на активний опір галицьких бояр на чолі з Дмитром Детком, що проголосив себе правителем краю. Після тривалих війн між поляками, литовцями і угорцями 1387 року польська королева Ядвіга остаточно приєднала Галичину і Західну Волинь до володінь Польської держави та примусово закріпила польську правову ідею в галицьких і волинських землях. На новоприєднані до Корони землі почали прибувати не тільки польські та німецькі купці та ремісники, шляхта, а й католицьке духовенство. Тиск з боку нових господарів посилювався з року в рік. Права місцевого православного населення методично обмежувались і представникам місцевої знаті для збереження власних станових правових привілеїв доводилось переходити до римської церкви. В епоху середньовіччя конфесійна приналежність часто визначала і національно-правову самоідентифікацію - зміна віри означала перехід до іншої національності, права та культура. Власне саме це і переслідувала політика нової влади по обмеженню прав православних. Перехід еліти українського населення, що була представлена нащадками галицького боярства та заможного міщанства, до католицтва (а отже й до польської національності) означала втрату місцевою людністю своєї про­відної верстви, перетворювала українців на "отару без пастиря", а разом з цим й тотальну заміну різної української правової свідомості, культури, цінностей та польські. У той же час на більшості українських територій процеси адаптації до після монгольської епохи проходили дещо по іншому. На північному заході набирало силу молоде і енергійне Велике князівство Литовське. У першій половині XIV сторіччя литовські князі, апелюючи до своїх династичних зв'язків з руськими князями, рушили під проводом великого князя Гедеміна на землі Білорусії. А в середині цього сторіччя його син Ольгерд рішуче заявив, що "вся Русь просто повинна належати литовцям" і почав приєднувати до своєї держави українські землі. При цьому приєднання українських і білоруських земель до литовської держави суттєво відрізнялось від польської експансії на західноукраїнські землі. Литовцям практично не доводилось натикатись на опір місцевого населення, їхніми головними супротивниками була Золота Орда на півдні і сході, і поляки - на заході. Не організовувала значного супротиву і місцева аристократія, з якою литовські князі встановили тісні династичні зв'язки. Вступаючи в українські землі литовці заявляли, що вони "нового не вводять, старого не порушують", сприяючи тим самим реставрації деяких форм державно-правового устрою як традиційного змісту української звичаєвої правової свівдомості та культури Київської Русі і певній правовій автономії земель.

У Великому князівстві Литовському населення колишніх земель Київської Русі почувало себе у рівному становищі з титульною нацією. Більше того, знаходячись на більш високому щаблі становлення й розвитку української правової свідомості та культури, загального культурного розвитку, вони навіть домінували в певних сферах суспільно-правового життя. Так книжний варіант старобілоруської мови був прирівняний в правах з литовською і використовувався для ведення практично всіх державних справ. Українська і білоруська аристократія вільно посідала значні посади при князівському дворі, вільно незважаючи на своє православне походження. В основу Литовського статуту, що регулював багато сфер повсякденного життя громадян держави, лягла Руська Правда. Недаремно у частини українських істориків Велике князівство Литовське отримало назву Литовської Русі. На відміну від ситуації в Литовській державі, становище українців в землях, що попали під владу Польщі, як вже зазначалось вище, було значно важчим. Православній шляхті заборонялося займати високі державні посади, в міста королівська влада запрошувала на поселення ремісників з Німеччини та центральних польських земель, надаючи їм привілеї і забороняючи українцям селитися в центральних районах, а то й взагалі в міських межах, для українських селян вводилась панщина з такими ж високими нормами відробітку, як і в Польщі. Представники української еліти заради збереження своїх станових привілеїв масово переходили в католицтво. Покатоличення і ополячення української провідної верстви було вкрай негативним фактором для нації. Однак як і кожне явище, крім негативної сторони воно мало й певний позитив. Католицтво, а разом з ним і латинська мова відкрили для молодих представників західноукраїнської аристократії двері університетів Західної Європи. Тисячі і тисячі з них отримували освіту, а разом з цим збагачувались європейською правовою свідомістю та культурою на рівні вищих тогочасних стандартів. Українські прізвища зустрічаються в списках студентів не лише Краківського, а й Празького, Болонського, Падуанського, Віттенберзького, Паризького та інших провідних університетів Європи. Потік української молоді до центрів освіти був таким великий, що в багатьох європейських містах навіть виникають спеціальні гуртожитки для студентів "з Рутенії". Як зазначає І. Голеніщев-Кутузов "В кінці XV і першій половині XVI ст. багато талановитих, але малозабезпечених дрібних шляхтичів і горожан руського походження в Галичині і Литві повинні були для отримання західної гуманістичної освіти перейти в католицтво і на кошти епіскопа чи монастиря відправитись в Італію. Зрозуміло, що поїздки до "латинян" православне духовенство не заохочувало. Цим, очевидно, пояснюється те, що такі визначні представники західноруської освіченості цього періоду, як Оріховський-Роксолан, Павло Русин з Кросна та Франциск Скорина були католиками" [40 с. 10]. При цьому дехто з молодих шляхтичів та міщан, що прийняли католицтво та отримали освіту в Західній Європі, під впливом ідей Відродження та Реформації зовсім не збирався відмовлятися від своїх національних коренів. Одним з найбільш визначних українських політичних мислителів європейського масштабу, з пріоритетами європейськоцентричних ідей, є Станіслав Оріховський-Роксолан (1516-1566). Він народився в с. ОріховцІ Перемишлянської округи Руського воєводства в родині шляхтича і дочки православного священика. Початкову освіту майбутній вчений отримав у Перемишлі, згодом навчався в провідних університетах тогочасної Європи - Краківському, Віденському. Віттенберзькому, Болонському, вдосконалював свої знання у Римі, Венеції, Пейпцігу. Одним з наставників талановитого юнака з України був видатний німецький реформатор Мартін Лютер та ідеї його правової свідомості, який навіть поселив Ст. Оріховського себе вдома на час навчання. Він був знайомий з багатьма своїми видатними сучасниками - Альбрехтом Дюрером, Лукасом Кранахом-старшим, Гас-парі Контаріні, кардиналом Коммедоні та ін. Станіслав Оріховський-Роксолан. Його правові ідеї, правова свідомість, культура, були типово європейськоентричними за масштабом. Його праці неодноразово перевидавались в різних європейських столицях і користувалися популярністю у сучасників. На жаль сучасною українською мовою перекладено і видано лише незначну частину творчої спадщини вченого. Значно більше його твори видавались і аналізувались у Польщі, де Оріховського вважають польським вченим. Однак, незважаючи на приналежність до католицької конфесії, він ніколи не забував своїх національних коренів і походження. "Видатний політичний письменник XVI ст. Оріховський-Роксолан був патріотом свого народу, пишався приналежністю до нього, постійно наголошуючи, що він "русин" (українець). Немає жодного твору, навіть листа, в яких би він не вважав за потрібне нагадати про своє русинське походження. Водночас з повагою ставився до інших нардів, називав дикунами, нікчемами, безсоромниками тих, хто намагався нацькувати русина на поляка, а поляка на русина. При кожній нагоді нагадував королю про поневіряння рідного народу, переконував його стати захисником Русі, бути прихильним до українців, прислуховуватися до їхніх прохань. Захищав багаті духовно-культурні правові традиції українського народу, його славне історичне минуле, до якого постійно звертався в своїй творчості" [196, с. 207]. Однією з самих відомих і популярних серед сучасників Ст. Оріховського-Роксолана є його дві промови "Про турецьку загрозу", в яких він підняв важливу на той час для християнської Європи проблему стримування експансії мусульманської Турції. Говорячи про ту загрозу, що її несе для європейської цивілізації турецький наступ, вчений, звертаючись до польського короля Сигізмунда, пропонує створити коаліцію християнських володарів, які повинні заради спільної справи виступити єдиною, згуртованою силою. Обидві редакції цієї промови вченого користувались значною популярністю в тогочасній Європі. Як зазначає Д. Наливайко "значний резонанс промови Оріховського викликали в Західній Європі, дуже занепокоєній турецькими завоюваннями першої половини XVI ст., особливо на Дунаї. Через певний час вони були перевидані в Базелі (1551), у Франкфурті-на-Майні (1584), загалом багато разів перевидавались у Західній Європі протягом другої половини XVII ст., а їхнє останнє, римське видання датоване 1663 р." [184, с. 172]. Розглядаючи проблему зіткнення християнської і мусульманської цивілізацій, християнської та мусульманської правової традиції, свідомості, культури, ідеї та права Ст. Оріховський-Роксолан ставить питання про роль, місце та значення релігійного фактору в міждержавних відносинах. "Не вір ні угоді, ні союзові, ні вірності ... від війни не втриматись" [203, с. 93]. І причина тут не лише в особистості султана, а втому, що він і польський король належать до різних релігій, правових свідомостей, культур, ідей та традицій  [203, с. 99]. Відзначаючи невигідність для Польщі договорів укладених з Туреччиною, Ст. Оріховський-Роксолан радить королеві Сигізмунду відмовитись від їх виконання. Однак для виправдання відмови він знаходить аргументацію прийнятну для європейської традиції і норм міжнародного права: "Не по словах, а по ділах ми повинні визначати ціну доброчесності законів і угод. А якщо певні договори не виконувати, якщо їх не дотримуються однаково обидві сторони, або якщо договір порушує бодай частково хоч одна з договірних сторін, то інша теж може договору не дотримуватись" [203, с. 102]. Відмова від дотримання договорів неодмінно повинна врешті-решт призвести до війни з турками. І хоч король польський, на думку вченого, має всі шанси на створення потужної антитурецької коаліції європейських християнських монархів і повинен зробити все можливе для її утворення, головною запорукою майбутньої успіху у війні є готовність власної держави. "Держава і могутність королів тримається, звичайно на двох найбільших і наймогутніших благах. Одне з них, щастя, яке дається якоюсь божественною силою, інше - розсудливість - дарується природою. Останнє хоч і поступається першому, однак є набагато більшим із всіх благ, які надаються людині. Справді, ці двоє в житті людини дуже великі і високі, а тому набагато рідше дає їх обох бог комусь одному" [203, с. 95]. Підготовка держави до майбутньої війни передбачає наведення в ній порядку і якнайкращого її облаштування. При цьому Ст. Оріховський-Роксолан спирається на концепцію правової ідеї про ідеальну державу давньогрецького філософа Платона, згідно з якою суспільство повинно бути поділене на стани, кожен з яких виконую свою, чітко визначену функцію. "При такому влаштуванні слід враховувати спосіб життя; хай буде один правовий порядок у шляхти, другий - у священиків, інший - у селянина, бо їхні правові інтереси не збігаються, всі стани від твого імені матимуть обов'язки. Але всякий шляхтич має служити на користь свого краю. Хай жрець постачає воїна. Хай приносять користь і селянин з купцем. Хай всяк і вдома, і на війні республіку підтримуй коли шляхта воює, інші стани вдома залишаються. Одні хай обробляють поле, інші займаються торгівлею, ще інші - служать службу богові. При такому розподілі обов'язків добре виявляється гармонія в суспільстві, тому то кожен є хазяїном своїх справ, а отже, і сам ніби є цензором своїх багатств" [203, с. 107]. Проблема правової та правоусвідомленої організації державної влади, яка б давала можливість якнайкращим чином законодавчо розвиватись суспільству і кожному його членові є однією з головних в правових ідеях теоретико-політичній спадщині Ст. Оріховського-Роксолана. їй присвячено більшість його праць серед яких центральне місце займає "Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу" написане 1543 року і доопрацьоване 1548 року. У цій праці вченим піднімаються проблеми сутності та призначення, правового усвідомлення правової ідеї королівської влади та держави, організації державного життя, прав та обов'язків влади і громадян. Звертаючись до Сигізмунда-Августа Ст. Оріховський-Роксолан зазначає, що головною передумовою процвітання держави і її мешканців є впевненість громадян в тому, що на верху владної піраміди знаходиться людина, яка в повній мірі володіє необхідними для правителя правовими якостями і першим серед них - мудрістю. Слідом за Платоном, вчений вважає, що саме мудреці-філософи можуть правильно керувати таким складним організмом, яким є держава. Якщо ж король не відповідає цьому правовому ідеалу, то державу і її громадян чекають різноманітні негаразди. "Чи ти знаєш, хто ти? Король. Отож, ти правитель, а я підданий, а тому ти мудріший за мене. Якщо ти мудрий, тоді і я вільний, багатий, щасливий. Ну а якщо ти не мудрий? Тоді я раб, бурлака, вигнанець. Внаслідок цього ти вже бачиш, певно, наскільки я переконаний, що твоє сумління благає, щоб ти по змозі вчився. Лише таким чином ти збережеш мені, перебуваючому в небезпеці, вітчизну права і свободу" [202, с. 116-117]. Хіба ці слова не вічні? Зазначаючи, що керування державою - це одне з найважчих занять людини у світі, Ст. Оріховський-Роксолан не зводить мудрість правителя лише до певної суми правових знань. Правова мудрість - це поєднання правового розуму з моральними чеснотами, які, у свою чергу, виникають як наслідок правової освіченості монарха. Адже той, хто володіє справжнім правовим знанням, вважає вчений слідом за Сократом, не може чинити всупереч моралі. "Передусім знай, що не всяка людина здатна бути при владі, а лише та, що за природою своєю прагне до правди і справедливості. Але й цього не достатньо. Треба щоб вона запалала наукою, яка саму цю людину зробить і правдивою і справедливою. Людина, що знехтує наукою, нічого не дасть гідного похвали" [202, с. 117]. Однак, яким би мудрим не був монарх, керувати таким складним механізмом як держава він, сам не зможе. І тому, на думку вченого, не менш важливим для процвітання суспільства ніж мудрість короля є питання про на кого він зможе спиратися у своїй діяльності. Оточення короля повинно добиратися з найкращих людей держави. При цьому найбажанішими є представники родової аристократії, оскільки, зазначає Ст. Оріховський-Роксолан, спадкоємці давніх родів несуть відповідальність не лише перед королем і власним сумлінням, а й перед пам'яттю предків, підтримуючи честь роду. Але само по собі аристократичне походження ще не дає людині права займати відповідальні державні посади, від яких залежить доля її громадян. Це право необхідно заслужити реальними справами, в яких і проявляється сутність людини. Тому мислитель не відкидає можливості посідання вищих управлінських постів у державі тим, хто не має знаменитих предків, але своїм життям і подвигами в ім'я вітчизни заслужив це право. Звертаючись до короля Ст. Оріховський-Роксолан, по суті, формує перелік тих правових якостей, якими повинен володіти будь-який претендент на включення до політичної еліти держави: "Будь прихильним до добрих мужів, які про гаразд держави дбають, на їх прохання звертай більше уваги, ніж на прохання тих, що негідним наміром посад домагаються. А коли люди, схильні до пиятики, зманіжені і розбещені, почнуть вимагати в тебе почестей, скажи їм відверто, що державні посади ти надаєш лише мужам чесним, шляхетним і стриманим: таким, що вміють і правду говорити, і мужньо діяти, і які не підлабузники, не зманіжені і не п'яниці. А іншого ґатунку людці не вшанування, а кари гідні" [202, с. 136]. Найгіршим же варіантом для підданих буде якщо король оточить себе не достойними громадянами, а підлабузниками. Вони, улещуючи короля, не допускатимуть до нього дорадників і сприятимуть узурпації ним всієї влади і перетворенню на тирана. "Якщо сам будеш піклуватись про все в державі, будеш не королем, а нещасним підданим. Хто добрий муж і любить батьківщину, хай застерігає короля від подібного, бо такі його дії суперечать праву і будуть незаконними. Підлабузник цього королеві не скаже. А для дорадників винесе швидше відому вірьовку тиранів - вирок про образу величності. Короля ж заспокоїть тим, що справедливості дотримано, бо король буцімто не повинен підлягати жодному такому праву. А той, хто відступає від цього, чинить злочин проти величності короля" [202, с. 120]. Такий сміливий виступ проти можливості безмежності королівської влади багато в чому пояснюється самим характером організації державної влади в польській державі який видно з самої її назви - Річ Посполита, тобто "справа народу. Влада польського короля обмежувалась Сеймом, що представляв інтереси шляхти і духовенства і Сенатом, що складався з представників аристократії. "Вся світська влада розділяється передусім на короля і сенат, і цим двом сторожам (обом, кажу!) вручається" [202, с. 117]. Король, як вважає Ст. Оріховський-Роксолан, найпершим своїм обов'язком повинен мати захист правових інтересів своїй держави і своїх підданих. Він є своєрідним сторожем королівства. Цим визначається і місце його мешкання - прикордоння держави звідки йде найбільша військова загроза, способи здобування прихильності підданих. Адже монарх, який зможе забезпечити умови для мирного існування громадян, безперечно користуватиметься у них авторитетом і прихильністю. А без прихильності підлеглих жоден король не може, на думку вченого, вважати свою владу захищеною від підступів противників. "Ти вже знаєш, з ким слід жити і в якому місці. А тепер, - оскільки все твоє життя не є ні одиничним, ні приватним, а спільним і громадським, треба тобі від початку найпильніше подбати, щоб привернути прихильність тих людей, серед яких правиш. Вона єдина є захистом королів. Без прихильності підданих неміцною і непевною буває влада короля" [202, с. 122]. Постановка Ст. Оріховським-Роксоланом питання про необхідність монарху здобувати прихильність підданих приводить його до необхідності вирішити проблему "Хто в державі більше: закон чи король?". Відповідь не це питання дозволяє, на думку вченого, відрізнити просвічену монархію від тиранії. Звертаючись до Сигізмунда Августа, мислитель зазначає, що закон "сам є правителем вільної держави, але мовчазним, сліпим і глухим. Завдяки йому обирається одна людина, яку ми звемо королем. Вона є вустами, очима й вухами закону. Якби закон міг вислуховувати, вести бесіди, ніхто не обирав би короля; бо закон сам навчає, що слід робити. А тому, що всього цього робити не може, прибирає собі посередника - короля" [202, с. 124]. Однак функції короля щодо закону Ст. Оріховський-Роксолан не обмежує лише його інтерпретацією. Король є захисником закону в державі, що дозволяє суспільству уникнути тиранії. А влада тиранів, вважає вчений, ніде довгою ще не була. Вільна держава (як ідеал державної організації), за провідними правовими ідеями  мислителя, має базуватися на справедливому судочинстві, в основі якого повинне лежати право, що базується на моралі. Закон в державі - це правові норми, що стоять на сторожі справедливості повинен бути неодмінним чинником державної організації і разом з етикою є основою держави. Звернення до питання ролі закону в організації відносин між громадянами держави привело Ст. Оріховського-Роксолана до необхідності поставити питання про природне право, природну правову свідомість та культуру. Він навіть написав з цього приводу спеціальну працю - "Про природне право" яка, на жаль, до нашого часу не збереглась, але про основні правові ідеї якої можна судити завдяки її цитуванню у працях інших вчених та з інших робіт вченого. Як зазначають І. Огородник та М. Русин "На його думку, природне право вище від людських законів, які при потребі можна змінити. Жити у злагоді з законами природи - це значить дбати про мир і спокій у державі. Основою природного права вважав власність, утримання від зазіхання на чужу власність, бо тоді в державі "з'являться хитруни, зрада, грабунки, чвари, насильства над слабшим". Душею держави вважав справедливість, яка полягає в тому, кожний отримав те, що йому належить.

          Відсутність або ж свідоме порушення вказаного оцінювалося Оріховським як свідчення дикунства, варварства, деспотизму, що суперечать природному праву" [196, с. 209].  Дотримання природного права, згідно з концепцією української природної правової свідомості Ст. Оріховського-Роксолана, є основою нормального розвитку суспільства, забезпечення умов для гідного життя його членів. Однак реалізація цього правового ідеалу не можлива без дотримання принципу загального блага, тобто блага народу, що виражався в патріотизмі, служінні державі, підкорення особистих законодавчих інтересів громадян правовій  ідеї спільного блага. Якщо ж правові ідеї, суб’єктивістські форми правової свідомості, культури та інтереси особистості домінуватимуть над загальнонародними, то державі не судитиметься проіснувати більш-менш тривалий час: "Моє" і "твоє" - два різноджерельні правові джерела всякої незгоди в суспільстві. Із-за них спочатку і виникають суперечки та судові позови, з яких народжується ненависть. З ненависті потім постають заколоти, а після заколотів наступає вже неминучий кінець державі" [202, с. 127].  Як зазначає В. Літвінов "Про те, що благо народу є вищим законом і метою державної влади, як відомо, говорили Гоббс, Локк. Однак близькі правові ідеї зустрічаються і в їх попередників, зокрема у Ст. Оріховського, який всупереч вченню Фоми і Августина (на думку яких держава є знаряддям для реалізації моральних і релігійних цілей індивіда), писав, що правовою метою (що виходить з пріоритетної форми провідної правової ідеї) держави є гарантія права і користі кожного індивіда, перед яким держава має цілий ряд обов'язків. Але громадянин, на думку мислителя, ще більше зобов'язаний перед державою: його діяльність повинна бути направлена насамперед на практимчну реалізацію чиних правових ідей, інтересів держави і суспільства" [153, с. 241]. Розглядаючи правові ідеї та проблеми природного права, правової свідомості та культури, обмеження королівської влади законом, взаємних зобов'язань громадянина і держави, висхідних принципів договірної концепції держави Ст. Оріховський-Роксолан підходив до вирішення цих питань всупереч пануючим тогочасним уявленням. Він один з перших європейських вчених, хто почав звільняти правову науку від теології. Не міг він обійти увагою і проблему співвіднесення світської і церковної влади, правової свідомості та культури.  Розглядаючи проблеми природного права – класичного змісту будь-якої форми природної правової свідомості, обмеження королівської влади законом, взаємних зобов'язань громадянина і держави, висхідних принципів договірної концепції держави Ст. Оріховський-Роксолан підходив до вирішення цих питань всупереч пануючим тогочасним уявленням. Він один з перших європейських вчених, хто почав звільняти правову науку від теології. Не міг він обійти увагою і проблему співвідношення світської і церковної влади. Звертаючись до Сигізмунда Августа він відзначав, що король повинен розмежовувати своє особисте і громадське життя. В особистому він, як християнин повинен був слухатись духовних настанов свого священика, а в громадському - все польське духовенство повинне виконувати волю свого монарха в інтересах всього народу і держави. Така позиція вченого випливала з його розуміння держави і розподілу обов'язків у ній. Як зазначає Б. Кухта "..в молодості С. Оріховський виступав проти правової ідеї про походження держави і влади від Бога, проти підпорядкування світської влади духовній, світської правової свідомості духовній, церковній правовій свідомості,  за невтручання церкви в державні справи. Він зробив вагомий крок до визволення правової науки від теології. Верховним суб'єктом влади в державі, вважав С. Оріховський, повинен бути король, який виступає як інтегратор законодавчої, судової влади, церковна ж влада повинна вирішувати лише свої теологічні питання. Пізніше він зайняв компромісні позиції з даної головної правової ідеї та проблеми" [147, с. 35], тобто він спадкоємно наслідував традиційні звичаєві основи республіканської українотериторіальної києворуської правової свідомості та культури про князя (короля), його правову свідомість та культуру як невід’ємні їх природні елементи. Думка про зміну ідейно-світоглядних поглядів вченого наприкінці життя є доволі поширеною серед дослідників його творчості. При цьому зауважується, що мислитель попав під вплив правову ідеологів контрреформації. У написаній за три роки до своєї смерті роботі "Польські діалоги політичні" Ст. Оріховський-Роксолан дещо змінив свої правові ідеї на проблему співвіднесення світської та церковної влади, правової свідомості та культури. Хоча ця зміна, на нашу думку, не порушує загальну логіку його стержневої правової ідеї та концепції. Виходячи з правової ідеї про необхідність строгого розмежування обов'язків у державі між різними верствами та станами, вчений доходить до нової правової ідеї про те, що королівська влада не матиме достатнього правозаконодавчого авторитету серед громадян без її освячення церквою. Адже священики відповідають у державі за душу народу і освячення влади польським архієпископом надає їй моральної сили і переваги. Саме тому церковна влада стоїть вище королівської: без папського благословення не буде архієпископа і священиків, не буде їх - не можливо помазати на царство короля, а не буде короля - не буде й королівства. Розглядаючи структуру правової організації влади Ст. Оріховський-Роксолан, до певної міри, сформулював вихідні правової ідеї органічної концепції держави. Він представляв Польщу як своєрідне коронне тіло, що складається з короля, королівської ради сенату і поспільства. Жилами цієї держави були право і привілеї її громадян. Б. Кухта зазначає, що "...представляє правову ідею праця С. Оріховського "Політика королівства польського на взірець арістотелівських політик", в якій він писав, що королівство Польське складається з простонароддя, Ради І Короля, вони між собою є рівними свободами, але не шляхетністю, однак всі вони складають разом суспільство польське, "коронне тіло", що пов'язане двома речами: правом і привілеями. У цьому суспільстві простонароддя є тілом, Рада - душею. Король є розумом, всі вони взаємозалежні один від одного; простонароддя є мертве без Ради, Рада ж без Короля не діє, а Король без Ради неспроможний управляти, і без простонароддя стає жалюгідним у своєму королівстві. В основі функціонування християнської держави повинно лежати дотримання права, бо те королівство буде взірцевим, в якому все взірцеве, корисне і вірне є для кожного одночасно і правомірним" [147, с, 36]. Станіслав Оріховський-Роксолан - це видатний представник української правової ідеї  епохи Відродження європейського масштабу. Його погляди на проблему ідеальної сутності та походження держави, принципів організації влади, стали певним конкретно-історичним етапом у розвитку правової ідеї і знайшли свій правоусвідомлений розвиток у його ідейних спадкоємців. "Оріховський (його правова свідомість, культура, спадкоємність їх становлення й розвитку) у цьому питанні виявився ідейно-світоглядних і нормативно-правовим попередником таких буржуазних мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, та ін. На Україні і в Росії ці ж правові ідей пізніше розвивали полемісти, діячі Києво-Могялянської академії, зокрема Ф. Прокопович, в бібліотеці якого знаходилась історична праця Оріховського "Літопис" [153, с. 224]. Оцінюючи роль і значення Ст. Оріховського-Роксолана, його знанних правових ідей, правової свідомості та культури в розвитку не лише української, але і європейської культури та правової культури зокрема, Д. Наливайко відзначає: "Серед письменників слов'янського Відродження Станіслав Оріховський був найвідоміший у Західній Європі XVI ст. Про це переконливо свідчать численні перевидання його латинських творів у різних країнах Європи, переклади їх на окремі національні мови. Разом з тим Оріховський у ХVІ-ХVІІ ст. мав високу письменницьку репутацію на Україні й Білорусії: більше того, його ідейно-правові творчість справила помітний вплив на розвиток юридичної літератури, насамперед полемічної. На нього посилався Христофор Філалет у своєму "Апокрисисі", кілька разів цитував його Захарія Копнете нецьки й у "Палідонії" [ 84, с. 184].

Нажаль більшість праць Ст. Оріховського-Роксолана є недоступною для широкого загалу українських читачів, оскільки більшість з них, написаних латинською і, почасти, польською мовою, до цього часу не перекладені і не перевидані в Україні. Однак, незважаючи на мову своїх писань вчений завжди залишався патріотом свого народу. У багатьох своїх публіцистичних працях він виступав на захист інтересів Русі, українського народу. У той же час Ст. Оріховський-Роксолан намагався поєднати вірність своїй національності і правовою ідею спільного блага та служіння спільній державі. Він був одним з перших серед представників української шляхти, хто сказав про себе "українського (руського) народу, польської держави громадянин". Поєднання етнічного і правового патріотизму на грунті його високого та найвищого циклу соціальної активності україноцентричної правової свідомості та культури дозволяло вченому знайти компроміс між вірністю своєму народу і бажанню жити в потужній державі тогочасної Європи. Тим більше, що і практично вся провідна верства українства, за незначними винятками, практично відмовилась від претензій на національне провідництво і шукала для себе можливостей захисту своїх станових інтересів при дворах іноземних завойовників. У XVI сторіччі польська держава вигідно вирізнялась серед країн тогочасної Європи релігійною і правовою толерантністю. Українська і білоруська шляхта знайшли в ній зручний спосіб долучитись до станових привілеїв європейського дворянства і зберегти своє майно і владу. Після остаточного поділу київської митрополії 1458 року на московську і литовську, одтак й української правової свідомості та культури на московську та литовську, православна церква в Україні і Білорусії також змогла досягти певної незалежності від московських царів, що претендували на спадщину Рюриковичів. Як зазначав І. Голєніщев-Кутузов "Якщо ми безпристрасно розглянемо стан православної церкви в Литві в часи короля Сигізмунда, і Сигізмунда Августа, ми переконаємось, що в першій половині XVI ст. не можна говорити про те, що уряд примушував православне населення Львова приймати католицтво чи унію з Римом. Сигізмунд і був віротерпимим і прагнув здобути з династичних та правових розрахунків прихильність своїх православних підданих. Попередні заборони (будувати нові храми, займати православним вищі посади в державі) були мовчазно анульовані. Православні магнати Острозькі, Радзівіли, Сапєги призначались канцлерами, гетьманами і намісниками. Сигізмунд навіть проголосив себе "верховним захисником православної церкви" [40, с. 18]. Аналогічно діяв щодо православних і король Стефан Баторій. Подібна державно-правова свідомість та культура  польських королів сприяла протидії експансії московських царів на православні землі Східної Європи. Тим більше, що їх свавільство щодо своїх магнатів та церковної верхівки, особливо за часів правління Івана IV Грозного, не викликало особливих симпатій у православних підданих монархів Речі Посполитої. Ситуація змінилась за часів Сигізмунда ПІ Вази, який "перейшов до системи примусу і утисків іновірців, яка стала однією з причин правових невдач Польщі у XVII ст." [40, с. 19]. Але і в часи його попередників рівноправність церков була в значній мірі формальною. Після укладення Люблінської унії 1569 року, яка проголосила створення федеративної Речі Посполитої у складі Польського Королівства і Великого князівства Литовського, новоутворена держава своїм першочерговим завданням мала досягнення політико-правової єдності. "...Польсько-Литовська держава того часу була типовою феодальною "клаптевою" державою, що складалась з окремих країв, слабо пов'язаних економічно і політично, неоднорідних в національному і віросповідальному відношеннях" [184, с. 163], а отже мала кризовий цикл соціальної активності та самостійність, наближену до абсолютної. У ситуації наявності в державі значних територій, що були населені православними і протестантами проблема правової та правоусвідомленої єдності визначалась як питання конфесійної однорідності. Без духовної єдності, а вона в середньовіччі трактувалась не інакше як релігійна, не могло бути єдності правової  новоутвореної федеративної Речі Посполитої. Ця проблема не проходила повз увагу не лише правову, владну еліту, політиків і церковни­ків, а й політичних мислителів тогочасної польської держави. Ст. Оріховський-Роксолан, сам будучи католицьким священиком, звернувся з листом до краківського єпископа П. Гамрата, в якому запропонував укласти рівноправний союз між католицькою і православною церквами в Речі Посполитій з метою забезпечення правової єдності держави і рівноправності її громадян. Однак, клір католицької церкви, відчуваючи за собою силу держави і її католицьких королів, цю типово правову ідею відкинув і висунув натомість правову ідею унії під зверхністю рим­ського папи із збереженням за православними їх традиційної релігійної обрядовості. Укладення Люблінської унії між Польщею і Литвою мало цілий ряд причин як зовнішнього, так і внутрішнього правового порядку. Необхідність об'єднати сили для протистояння загрозі від німецьких рицарських орденів з пів заходу, експансії Московського царства із сходу і татарською з півдня, поєднувалась з прагненням феодалів литовського князівства отримати привілеї нарівні з польською шляхтою. Польські магнати прагнули розширити свої володіння за рахунок "вільних земель" України. Згідно з Люблінською унією Польща і Литва об'єднувались в єдину державу із спільним монархом і сеймом, зберігаючи в той же час окремі військо та грошову одиницю. Українські землі, що знаходились у складі Литовського князівства, за винятком Берестейщини, переходили до складу польської корони. Як вже зазначалось вище, польські королі прагнули в цей час здобути прихильність своїх православних підданих. На сеймі в Любліні король підписав привілей, що надавав місцевій православній шляхті Волині, Поділля і Київщини виняткове право на участь у місцевій виконавчій владі. Формально, українська шляхта, нічого не втрачаючи, отримувала доступ до вершин влади у великій європейській державі. В той же час багатьом містам України і Білорусі було надане Магдебурзьке право. Правда виграло від цього переважно польське та німецьке населення цих міст. Значно важчими були наслідки Люблінської унії для українського селянства. Воно втратило право власності на землю, було значно збільшено панщину, обмежувалось право вільного переходу від власників. В той же час, освоєння "нових" земель, які шляхта отримувала від польських королів на українських землях, привело до збільшення густоти населення в них. Зацікавлення в якнайшвидшому залюдненні своїх нових володінь магнати надавали поселенцям так звані "слободи", тобто звільнення на тривалий час (від 10 до 20 років) від виконання панщини. На землях центральної України формувався суспільний прошарок, що звикав відчувати себе особисто вільними і покладатися переважно на власні сили у протистоянні загрозі. Люблінська унія вплинула і на становище православної церкви в Україні. Вона починала відчувати все більший тиск з боку католицького кліру, особливо з приходом до Польщі ордена єзуїтів, що користувався при­хильністю Сигізмунда III Вази. Польський єзуїт білоруського походження П. Скарга виступив з різкими нападками проти православної церкви, яку він звинуватив у схизмі (розколі) всесвітнього християнства і втому, що Константинополь, надавши східним слов'янам християнську віру не надав грецької мови, яка, нарівні з латинською, є придатною для осягнення божої благодаті. При цьому П. Скарга зовсім не заперечував проти існування української і білоруської писемності, закликаючи короля відкривати школи для навчання місцевого населення рідною мовою. Але навчання повинно було включати і вивчення класичних мов, що мало сприяти прилученню до світової духовної скарбниці. Єзуїтська пропаганда проти православних не була позбавлена певних підстав. Авторитет цієї церкви був значною мірою підірваний не лише падінням Візантії і приниженнями, що їх зазнавали священики в Москві (М Скуратов мучив і вбив навіть московського патріарха), а й падінням морального авторитету українського і білоруського православного кліру. "Це був такий період становлення й розвитку української правової свідомості та культри, коли звання благочестивого попа дійшло до того, що порядна людина соромилась приймати цей сан. Майже всі вони (попи) були грубі і неосвічені. Найцікавіші відомості про тогочасне духовенство маємо від сучасників. "Важко сказати, - писав Захарія Копистянський, - де частіше буває руський пресвітер: чи в церкві чи в корчмі?" М. Смотрицький висловлювався ще категоричніше: "Деякі з наших пастирів розумового стада Христового ледве достойні бути пастирями ослів... Церква наша наповнена на духовних місцях хлопцями, недоростками, грубіянами, нахабами, гуляками, ненажерами, ненаситними сластолюбцями, несправедливими суддями, дурисвітами, фарисеями, підступними Іудами" [318, с. 294]. Вищі ієрархи православної церкви в Україні і Білорусії, у цей важливий історичний період становлення української правової сввідомості та культури, часто більше думали не про завдання пастирського служіння, а про власне збагачення і привілеї. Реакцією на подібну поведінку переважної частини вищого православного духівництва в Україні стало створення мирянами організацій, що отримали назву братств, для захисту духовних інтересів, давніх стійких форм української звичаєвої правової свідомості та культури, потреб своїх членів. Першим з них стало створене 1585 року у Львові Успенське Ставропігійське братство, до якого ввійшли православні міщани, шляхта та священики міста. Слідом за ним почали утворюватись братства по більших та менших містах Галичини, Волині, Холмщини і Правобережжя. Найбільш відомими були Рогатинське (1589), Городоцьке (1591), Перемишльське (1592), Київське (1615) та Луцьке (1617). При деяких братствах відкривались друкарні, книгарні, бібліотеки (як, наприклад, при львівському), школи, що отримали назву "братських". Найвідомішою з них стала київська, з часом перетворена на колегіум, а в подальшому - академію.  Православні братства взяли на себе функцію оборони прав православ'я, яку до того виконували окремі великі феодали - Острозькі, Хоткевичі, Вишневецькі, Слуцькі. Тепер справа захисту православ'я в Україні перестала залежати від волі окремих осіб і стала справою організованих груп населення. Крім того, ряд братств прагнув не лише підтримувати церкву, а й вважав за можливе втручатись в її справи, навіть в теологічні питання. Цьому сприяло також і отримання деякими з них статусу ставропігійного, тобто виведення з-під духовної юрисдикції місцевого єпископа і прямого підпорядкування константинопольському патріарху. Виникали й майнові суперечки між братствами і вищим православним кліром за церковне майно. Так, наприклад, львівське братство вело досить запеклу боротьбу з місцевим єпископом Г. Балабаном за контроль над маєтностями. Демонстративне прагнення братств до непідконтрольності з боку Української православної церковної верхівки не могло не викликати незадоволення останньої. Крім того, єпископат православної церкви в Україні і Білорусії відчував слабкість свого становища у порівнянні з католицьким кліром Речі Посполитої. Не завжди були задоволені діяльністю братств і православні магнати, оскільки порушувалось їх практично монопольне право виступати в ролі "оборонців батьківської віри".  Цілий комплекс правових причин - незадоволення вищого православного духовенства своїм правовим становищем у Речі Посполитій у порівнянні з католицьким єпископатом і діяльністю братств, прагнення магнатів України і Білорусі урівнятися в правах з католицькою шляхтою, необхідність для польських королів досягти духовної і політичної єдності своєї держави, експансія польських магнатів і католицької церкви на "східні креси" і необхідність духовного обґрунтування цих процесів - все це разом взяте привело до однієї з найважливіших подій в українській історії, що в значній мірі визначила її подальше протікання, - Берестейської унії 1596 року.

Унію не можна розглядати лише як закулісну змову частини православного кліру України і Білорусі з Римом і польськими магнатами. Значних зусиль до її укладення доклали і українські магнати, зокрема такий відомий захисник православ'я як князь К. Острозький, його правові ідеї, традиції, правова свідомість та культура - засновник академії в м. Острозі (1580 р.), шкіл у Турові та Володимирі, меценат, коштом якого 1581 року було видано перший повний текст Біблії слов'янською мовою. Своє ідейно-правове та світоглядо-нормативне бачення можливого союзу між православними і католиками він виклав у листі від 21 червня 1593 року до володимирського єпископа Іпатія Понтія. Лист цей був переданий слугами князя Василем Суразьким і "паном Вишенським", в якому дехто з істориків схильний бачити одного з найнепримеренніших у близькому майбутньому противників унії Вишенського. Як зазначає Голєніщев-Кутузов "...засновник греко-слов'янського училища К. К. Острозький ідейно-світоглядно хитався у справах віри. Острозький, закликаючи на початку своєї просвітницької діяльності вчених греків не лише з Царгорода, але й з Риму від папи Григорія XIII, приймав в Острозі кальвіністів і навіть антитринітаріїв..." [40, с. 45]. Пошуки виходу з кризи православ'я або кризового циклу соцальної активності української правової свідомості та культури для К. Острозького були спробою захистити права українців (в першу чергу - магнатів, шляхти і духовенства) перед асиміляторською загрозою з боку католицької Польщі. Адже питання зміни віри (або форми української правової свідомості та культури) в цю епоху було рівнозначними переходу до іншої національності. Спертись у цій боротьбі він не міг ні на константинопольського патріарха, що сам жив як фактичний полоняник турецького султана, ні на Москву, що з Острога; з його плеканням правових ідеалів європейського Відродження, видавалась дикою варварською країною, де від царської сваволі не може захистити ні родовий титул, ні церковний сан. Унія, за якою православні України і Білорусі зберігали свої обряди, ієрархію, церковну автономію, а разом з цим автономну обрядову правову культуру, ієрархію, традиційну церковну правову свідомість, самосвідомість та самоправосвідомість, змінюючи лише підпорядкування церкви константинопольського патріарха на папу римського, багатьом здавалось досить вдалим виходом з існуючої ситуації. Однак поведінка православних єпископів, що на таємній нараді І 590 року у м. Белзі порушили питання про унію з Римом, а 1595 року двоє з них (І. Потій та К. Терлецький) таємно відбули до Риму, де папа Климентій VIII офіційно проголосив про визнання унії, викликала бурю незадоволення серед православної громадськості. Як зазначає О. Субтельний "Найвидатніший її представник князь Острозький був розлючений не самою унією, а тим, в який спосіб її було укладено. У широко розповсюдженому листі він оголосив чотирьох єпископів "вовками в овечій шкурі", які зрадили свою паству, й закликав віруючих до протесту. Надіславши офіційну скаргу королю, яку було проігноровано, Острозький вступив у антикатолицьку спілку з протестантами, погрожуючи підняти збройне повстання. Водночас по всіх українських та білоруських землях православна знать збирала свої місцеві ради (сеймики), на яких гнівно засуджувала унію. Перелякані такими подіями, ініціатори всієї справи Балабан і Копистецький зреклися своїх колег та оголосили про свою формальну опозицію унії" [260, с. 94-95]. Для розв'язання конфлікту 1596 року у м. Бресті було скликано церковний з'їзд, який, однак, після того як стало зрозумілим, що православні і прибічники унії разом з представниками короля та католицького духовенства не знайдуть спільної мови, розколовся на два самостійних. Учасники обох з'їздів, православного і уніатського, гнівно засудили один одного, але не змогли досягти своєї головної мети. Православним не вдалось добитись від короля скасування унії і позбавлення її ініціаторів духовного сану, а уніатам - підпорядкувати собі всю православну церковну ієрархію України і Білорусі. Берестейський з'їзд призвів лише до ще одного розколу серед українців. Цього разу - релігійного. Події 1596 року в Бресті викликали до життя величезний потік праць, що склали окремий жанр - полемічну літературу. Першим вступили в полеміку захисники унії і її найбільш талановитий пропагандист єзуїт П. Скарга, який 1597 року видав твір під назвою "На захист Брестської унії". Відповіддю протилежного табору був "Апокрисис", написаний автором, що сховався під псевдонімом Христофор Філалет. Хоча до нашого часу не встановлено, хто ховався за цим псевдонімом, який в перекладі з грецької означає Хрестоносець Правдолюб, однак більшість дослідників подій цього часу вважають, що ним був прибічник князя К. Острозького шляхтич Мартин Бронєвський (Бронський). При цьому досить промовистим є той факт, що М. Бронєвський не належав до православ'я, а був протестантом-соцініанцем. Соцініанці - досить впливова в тогочасній Речі Посполитій протестантська течія, що домагалась зрівняння в лавах з католиками і доволі активно підтримувала в цьому питанні православних. Як відзначає М. Кралюк: "Пропагуючи своє віровчення, соцініани втримували таємні зв'язки з представниками антикатолицької і антипапопозиції в Україні. Зокрема в типографії соцініанина Олексія Радецького було надруковано полемічні твори на захист православ'я "Ектезис" і "Апокрисис" (польською мовою), а також "Трагедія руська" - один з перших українських світських драматичних творів" [131, с. 271]. Цілком вірогідно, що "Апокрисис" було написано безпосередньо на замовлення К. Острозького, якому, один з найпалкіших і найталановитіших захисників унії П. Скарга, присвятив виданий 1577 року трактат "Про єдність костелу божого під єдиним пастирем". П. Скарга прагнув повернути одного з найбільших українських православних магнатів, що користувався величезним авторитетом, до справи об'єднання церков. Автор "Апокрисису", даючи відповідь на писання захисників унії, підкреслює, що справжня мета католицької церкви у справі об'єднання церков зовсім не у встановленні миру серед християн. Він запитує уявного опонента: "Чи то правда, що дієпис твердить, що папа зі своїми ведучи грецької віри людей під свою зверхність, не жодного пожитку свого, а тільки духовної втіхи, згоди, милості християнської і постраху єретиків і турків шукає?" [279, с. 292]. І відповідає, що римський престол прагне утвердити не лише свою духовну владу, а й вплив у світських справах, заявляючи, що перший римський папа отримав владу над всім християнським світом від самого Ісуса Христа. При цьому, заручившись підтримкою польської влади, католицька церква бореться з православ'ям на українських і білоруських землях не стільки силою переконаності і твердості у вірі, скільки силою зброї і відкритим насильством. Захист свободи віросповідання, свободи сумління - одне з головних завдань Хр. Філалета. При цьому він вибудовує свою аргументацію спираючись не тільки на питання церковної догматики, а й на положення політичної науки. Зазначаючи, що всі громадяни Речі Посполитої присягають королеві і беруть на себе рівні зобов'язання перед ним і державою, полеміст робить висновок, що всі вони повинні бути рівними і в своїх правах, незалежно від конфесійної приналежності. Крім того, не лише піддані присягають королю, але й він, при вступі на престол присягає народу, державі і її громадянам. Взаємна присяга є ніби своєрідним договором між королем, як втіленням держави, і її громадянами, незалежно від того до якої церкви вони належать. Таким чином, вибір віри є справою особистого сумління кожної людини в державі, а рівність громадян в правах зумовлюється рівністю й обов'язків. Католицька церква прагне порушити рівновагу прав і обов'язків У польській державі. Римська курія намагається поставити світську владу Речі Посполитої під свій контроль, а та, у свою чергу, визнає фактично не лише духовну, а й світську вищість папи. "Котрий король буде коронований від найвищого архієпископа в королівстві, іменем римського папи, і присяги до рук поіменованого митрополита вірність і послушенство святому кому костелові, а коронований будучи, пошле свої посли до Риму, яко вищого» [279, с. 294]. Коли ж король, визнавши верховенство папи, змушений буде надавати переваги одній із церковних концесій, його держава може опинитись під загрозою внутрішнього конфлікту: "Стережитеся того, аби тою дірою, котра в правах нам служачих діє, всі вашим милостям свободи не вислизнули" [279, с. 303]. Монарх, для забезпечення власного спокою і процвітання держави, повинен шанувати права і свободи своїх підданих. Важливе місце в "Апокрисисі" займає питання про управління церквою. На противагу правовим ідеям, концепціям правової свідомості церковного авторитаризму, Хр. Філалет захищає правову ідею колективного управління церквою. При цьому він наголошує, що всі люди є однаково наділені розумом і здатні самостійно трактувати проблеми Святого Письма. Подібна правова позиція не є ортодоксально православною, а перегукується з правовими ідеями європейського протестантизму, що в подальшому вилились в ідеї правової рівності людей незалежно від їх походження. Оцінюючи діяльність Хр. Філалета І. Огородник і М. Русин відзначають: «За реальних умов того часу Христофор Філалет у руслі реформаційних ідей прагнув дати ідеологічне обґрунтування прав українського народу, розкрити антинародну загарбницьку сутність католицизму і уніатства. Він рішуче виступав проти релігійного гноблення українців, вимагав рівних прав світських людей усіх станів у вирішенні питань церковно-суспільного життя, показував земне походження інституту римських пап, спростовуючи тим самим правомірність їх зазіхань правити всім християнським світом" [196, с. 275]. "Апокрисис" Христофора Філалета є надбанням не лише української, а й загальноєвропейської гуманістичної правової та культурної спадщини. У колі острозьких літераторів вчений займав провідне місце і його вплив на молодше покоління полемістів був досить значним.

  Одним з найяскравіших представників полемічної літератури є монах Афонського монастиря Іван Вишенський. Він народився між 1545 і 1550 роками у с. Вишня Судова в Галичині. Офіційна освіта його була нижча. Молодим І. Вишенський проживав на Волині, бував, як він сам згадує в своїх писаннях, у Луцьку. За свідченнями істориків, певний час посідав якесь становище при дворі князя Костянтина Острозького. Цілком можливо, що на його освіту вплинуло і знайомство з Острозькою академією, ректором якої в той час був знаний письменник-гуманіст Герасим Смотрицький. У 70-х роках І. Вишенський стає монахом Афонського монастиря, що міститься території сучасної Греції. Там він, за винятком кількох приїздів в Україну 1604-1606 роках, прожив до самої своєї смерті десь після 1620 року. Берестейська унія викликала різко негативну реакцію Івана Вишенського, який виступив не лише проти католицької експансії на православній України і Білорусі, а й за повернення до чистоти віри і норм громадського життя первісного християнства. Викриваючи приховані наміри ініціаторів унії, у роботі "Краткословна відповідь Петру Скарзі" він писав, що їх метою є "аби народу руського вольності, а своє сумління і присягу зламав, якщо до латини не приложаться, руський народ припущений не був" [33, с. 165]. При цьому І. Вишенський підкреслює, що справжньою правовою ідеєю та метою  численних спроб примусити українців зректися батьківської віри і, тим самим, своєї національності є прагнення заволодіти їхніми душами і майном, відібрати їх вольності і багатства. Протест І. Вишенського викликала не лише правова ідея та мета унії, а й насильницькі методи її впровадження. Він вважав недопустимим насильство над сумлінням людини і ставив у приклад уніатам Христа та його учнів: "Чи не сам Христос і його учні перш за все доброчинним, а також терпінням, в собі зображенім, а потім і покаранням кротким, а не біднотворенням до віри приводили, і цей ключ, а не інший учителям відкривати вхід до царства небесного дали, залишили, зобразили?" [33, с. 166]. Справжня причина унії в зажерливості владик духовних і світських, як католиків, так і тих православних, що дали, у пошуках власної вигоди, згоду на відречення від віри предків. Він вважає, що представники багатих верств суспільства спокушені диявольськими принадами світського життя і несуть печать найтяжчого гріха - гордині. "А коли ти показати то не можеш. чим ти ліпший від хлопа, а сам гордістю чинишся, як же ти духовним чи навіть простим християнином зватися можеш" [33, с. 165]. Правові ідеї, правоа свідомість та культура І. Вишенського виходла з того, що неспотворене, раннє християнство містить в собі основоположні демократичні засади - рівність, братерство, свободу, справедливість. А причиною соціальних негараздів - тиранії, деспотизму, нерівності, насильства людини над людиною, є абсолютизація спокус і принад світського життя і породжені жадібністю багатство, розкіш і прагнення до необмеженої влади і панування над іншими. Для ліквідації соціальної нерівності і порушення істинних принципів організації людського співжиття "Вишенський висунув гуманістичну вимогу перебудови суспільства згідно з засадами справедливості, правди, рівності, щоб бідні, "голяки" могли жити нормальним людським життям, звільнитися від гнобителів" [214, с. 9]. Рівність - це головний принцип організації міжлюдських відносин. І ця рівність детермінується двома причинами - природою і Богом. Всі люди від природи є рівними, бо складаються з однієї й тої ж субстанції, незалежно від соціального стану. Звертаючись до можновладних опонентів І. Вишенський ставить доволі риторичне з його точки зору запитання: "Або ти не холоп такий же, скажи мені! Або ти не таж матерія, глина і персть... Або ти не те ж тіло і кров! Або ти не таж жовч, харкотини, слина і тління! Або ти з каменю витесаний і не маєш кишок І слизу хлопського..." [32, с. 100-101] - Всі є рівними і перед Богом, який один є справжнім повелителем світу і людської долі. Але й Ісус Христос, за І. Вишенським, показуючи приклад, велич свою доводить через служіння людям: "Сам всім, а не одному ноги умив і першість в послідовності, а не господські всім зобразив" [32. с. 177]. Королі, царі та інші можновладці переважають всіх інших лише своєю владою, а кров'ю, плоттю і смертю вони є рівними з своїми підданими. А всі разом люди є рівними перед Богом. З цього Іван Вишенський робить висновок про те, що оскільки особа якій належить влада є рівною зі своїми підданими, постільки її влада може і повинна бути обмежена. Властитель, як і будь який смертний, може припускатися помилок, а отже, і повинен нести за них відповідальність. Влада державна є незаперечною лише тоді, коли властитель підкоряє особисті пристрасті основному - забезпеченню найбільшого блага для підданих у відповідностями з Божими заповідями. Відкидаючи єдиновладдя і волюнтаризм у політичному житті суспільства Вишенський висуває натомість концепцію соборноправності. Соборноправність випливає з основоположних принципів організації церковного і суспільного життя громад ранніх християн. І. Вишенський зазначає, що Ісус Христос християнам "... слід залишив: соборно один одного ісправляючи, а не одному над всіма поганськи володіючи" [32, с. 179]. Як зазначає А. Пашук "Рівність, свобода, справедливість, братерство, благочинність тощо повинні лежати в основі всієї життєдіяльності людини і народу (не тільки в релігійному, а й у суспільному житті). Вишенський прагнув довести, що лише дотримання принципу соборності забезпечить рівність всіх людей як у церковно-релігійному, так і в суспільно-політичному житті, усуне несправедливість, гноблення, визискування, тиранію і всяке інше зло" [214, с. 132]. Соборноправність І. Вишенського відкидає саму необхідність існування державного апарату для регулювання суспільного життя. Його повинно замінити громадське самоуправління. При цьому він вважає, що в основі такого способу регулювання міжлюдських відносин повинна лежати ліквідація майнової нерівності членів суспільства. Допускається лиш "мала власність" для підтримання земного існування, за умови, що вона зароблена чесною працею. "Велика" ж власність, як породження жадібності і передумова прагнення до панування над іншими, викликає у афонського монаха стійке несприйняття.

Аналізуючи витоки правової ідеї І. Вишенського про соборність як принцип організації суспільного життя, І. Франко відзначав: "Основою організації суспільної в нього була церков, щоправда, в розумінні далеко ширшім, ніж воно утерлося тепер. Під церквою розумів Вишенський не тільки духовенство вище і нижче, але і всіх вірних, котрі мали право забрати голос в ділах Церковної адміністрації, а навіть догматичних... всі діла чисто світські повинні були рішатися зі становища церковного" [293, с, 206]. Талановитий письменник-полеміст є виразником антивладних настроїв найбідніших плебейських мас тогочасної України, які, не знаходячи перспектив у реальному житті, звертались до утопічних ідеалів раннього християнства. На думку П. Яременка "Серед полемістів Іван Вишенський найсильніше і найширше виявляє свій "хлопський" демократизм, обстоюючи і захищаючи інтереси найбідніших верств міщанства і селянства. З цих позицій письменник бореться художньо-публіцистичним словом проти феодально-шляхетської системи гніту і дискримінації, проти душителів соціальної і національної свободи українського народу" [323, с. 17]. Викриття І. Вишенським соціальних причин унії та її наслідків для українського народу, нищівна критика феодальних порядків тогочасної Речі Посполитої, стійка неприязнь до будь яких проявів елітності, часто приводили до того, що він не робив різниці між іноземними загарбниками, зрадниками і представниками місцевої знаті, що прагнули захистити своїх одновірців. При цьому І. Вишенський сам же порушував свою власну вимогу судити про людину не за її походженням, а за реальними справами. І. Єрьоміна у передмові до зібрання творів письменника, зазначає, що "Звертає на себе увагу той факт, що Вишенський жодного разу, в жодному зі своїх творів, добрим словом не згадав князя Острозького, цього визначного вождя православної шляхетської опозиції. Не згадав про нього навіть у своєму посланні з приводу появи друком "Апокрисиса" Христофора Філалета, яке направив князю Острозькому. Більш того, Вишенський, з точки зору сучасних йому шляхетських і братських полемістів, повівся з князем явно нетактовно, коли в "Пораді" послався на його сина князя Костянтина, що помер бездітним 1588 року, як приклад того, які наслідки загрожують зрадникові віри своїх батьків. Стриманість і сухість Вишенського щодо князя Острозького особливо впадає в око на фоні відгуків про нього шляхетських і "братських" письменників" [92, с. 13]. Полеміка І. Вишенського з уніатами виходила далеко за межі суто релігійної проблематики. Відстоюючи інтереси і виражаючи настрої найбідніших соціальних верств України, він жорстко критикував владоможців безвідносно до їх віросповідної і національної незалежності. Тим самим, безумовно талановитий письменник продовжував посилювати відчуженість українських панівних верств від іншої частини народу. Ця відчуженість зменшувала шанси відродити державну незалежність українських земель, що перебували в складі Речі Посполитої, відкидала можливість побудови українським народом власної держави на довшу історичну перспективу. Однак проблема української державності не хвилювала І. Вишенського, оскільки його ідеал - соборноправність, як форма громадського самоуправління, що повинна замінити собою державний управлінський механізм з його потенціями до пригнічення людини людиною, до нав'язування масам волі одиниць. Оцінюючи соціально-політичний зміст літературної спадщини І. Вишенського І. Франко відзначав, що полеміст "взиває до сепаратизму суспільного, а може й політичного від католицької Польщі, але сепаратизм той, має бути якийсь пасивний, а про діяльний опір, про супротивлення властям. У Вишенського немає й спомину" [293, с. 206].

 

Список використаних джерел:

1. Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. - К., 1988. - C. 171

2. Абрамов А.Й. "Слово о законе й благодати" киевского митрополита Илариона как русская историософская реакция на христианско-идеологическую зкспансию Византии // Идейно-философское наследие Ил-лариона Киевского. - М, 1986. - 4.2. - C. 85

3. Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология.-К., 1992.- C. 103

4.  Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. - К., 1988. - C. 171

5. Іванова Л.Г., Іванченко Р.П. Громадівський рух 60-х рр. XIX ст. в
Україні: проблеми, ідеологія. - К., 1999. - C. 451

6.  Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. - К., 1988. - C.172

7.  Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. - К., 1988. - 262 с.

8. Іванова Л.Г., Іванченко Р.П. Громадівський рух 60-х рр. XIX ст. в
Україні: проблеми, ідеологія. - К., 1999. - C. 52

 9. Іванова Л.Г., Іванченко Р.П. Громадівський рух 60-х рр. XIX ст. в
Україні: проблеми, ідеологія. - К., 1999. - C. 47-48

10. Мильков  В.В. Иларион и древнерусская мысль. // Идейно-
философское наследие Илариона Киевского. - М., 1986. - 4.2. - С. 1

11. Іванова Л.Г., Іванченко Р.П. Громадівський рух 60-х рр. XIX ст. в
Україні: проблеми, ідеологія. - К., 1999. - C. 52

12. Кухта Б.Л. 3 історії української політичної думки: Курс лекцій. - К.,
1994.- C. 17

13.   Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. - К., 1988. - C. 172

14.  Брайчевський М. Походження слов'янської писемності. - К., 1998. -   45 с.

15.  Татищев В.Н. История российская. - М.-Л., 1963. - Т.2. - 352 с.

16. Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология.-К., 1992. -  244 с

17. Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В.В.Яременка - К., 1990. - 558 с.

18. Рогов В.А. К вопросу о развитии княжеской власти на Руси // Древняя
Русь: проблемы права и правовой идеологии. - М., 1984.- С.51-75.

19. Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В.В.Яременка - К., 1990. - 558 с.

20.  Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. - К., 1996. - 286 с.

21.  Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. - К., 1988. - 262 с.

22. Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В.В.Яременка - К., 1990. - 558 с.

23. Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В.В.Яременка - К., 1990. - 558 с.

24. Поляков Л.В. Метод символической зкзегезы в "исторической теологии" Илариона // Идейно-философское наследие Илариона Киевского. - М., 1986.- 4.2.- С.58-81.

25. Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В.В.Яременка - К., 1990. - 558 с.

26. Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В.В.Яременка - К., 1990. - 558 с.

27. Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В.В.Яременка - К., 1990. - 558 с.

28. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. - К., 1996. - 286 с.

29. [221, с. 362,363]. 221.. Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В.В.Яременка - К., 1990. - 558 с.

30. Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В.В.Яременка - К., 1990. - 558 с.

31. Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В.В.Яременка - К., 1990. - 558 с.

32. Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В.В.Яременка - К., 1990. - 558 с.

33. Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В.В.Яременка - К., 1990. - 558 с.

34. Слово о полку Ігоревім / Упоряд. та приміт. О.Мишанича. - К., 1989.
-310с.

35. Слово о полку Ігоревім / Упоряд. та приміт. О.Мишанича. - К., 1989.
-310с.

36. Слово о полку Ігоревім / Упоряд. та приміт. О.Мишанича. - К., 1989.
-310с.

37. Слово о полку Ігоревім / Упоряд. та приміт. О.Мишанича. - К., 1989.
-310с.

38. Лотман Ю.М. "Слово о полку Игореве" й литературная традиция
XVIII -начала XIX века // Слово о полку Игореве - памятник XII века. - М.-
Л., 1962.-С. ЗЗО-405

39. Слово о полку Ігоревім / Упоряд. та приміт. О.Мишанича. - К., 1989.
-310 с.

40. Бычко А.К. Епические мотивы духовной кудьтуры Киевской Руси и Украины // Отечественная обшественная мысль зпохи средневековья. К,, 1988.-С. 161-169

41 Бычко А.К. Епические мотивы духовной кудьтуры Киевской Руси и Украины // Отечественная обшественная мысль зпохи средневековья. К,, 1988.-  С. 161-169

42. Грушевський М.С. 3 починів українського соціалістичного руху. Михайло
Драгоманов і женевський соціалістичний гурток. - Відень, 1922. -212 с.

43. Грушевський М.С. 3 починів українського соціалістичного руху. Михайло
рагоманов і женевський соціалістичний гурток. - Відень, 1922. -212 с.