Дмитрєнко Ю.М.
член-кор МАНЕБ, доктор філософії,
ад’юнкт-професор, професор Харківського економіко-правового університету,
здобувач наукового ступеня доктора юридичних наук Київського національного
університету імені Тараса Шевченка
ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ПРАВОСВІДОМОСТІ ТА ПРАВОВОЇ
КУЛЬТУРИ У ПЕРІОД ФОРМУВАННЯ РАДЯНСЬКОЇ
УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ В ПЕРІОД 1900 – 1930
РОКАХ
1917-30-ї роки, як звісно, були складними і
суперечливими в
житті України. На формування і
розвиток української правосвідомості як
однієї з форм суспільної
свідомості впливали
соціально-політичні, економічні, культурні та інші чинники: 1) Догматизація марксистсько-ленінської концепції класового
підходу до суспільних явищ. На перший план
висувалися класові цінності; 2)
Обставина, що склалася за
тих років, не сприяла формуванню правосвідомості і
правової культури. У суспільстві
переважав виконавчий рівень соціальної
активності особи; 3)
Здійснювався ідеологізований підхід до основних напрямів формування
правосвідомості і правової культури;
4) Суспільно значущі цілі правосвідомості і правової культури носили абстрактно-декларуючий
характер. У
1900-30-і роки проводилася велика, організована робота з правового вихованню
мас і кадрів державного апарату. Проте
не можна не відзначити, що культ
особи Сталіна зробив негативний вплив на формування правосвідомості і
правової культури. У
масовій правовій свідомості виявилися тісно переплетеними правова непоінформованість, скептичні стереотипи і
упередження, а сама невіра в право і закон нерідко досягали такого ступеня, що людина відмовлялася від реалізації своїх законних
прав і інтересів. Низький цикл соціальної
активності правосвідомості і правової культури був зумовлений низьким
загальнокультурним і освітнім рівнем громадян тих років. Соціалістична
законність, що склалася в 1930-і рр. хоч і виходила зі встановлення верховенства закону, принципів
рівності всіх перед законом, справедливості і так далі, проте на практиці мали місце
численні і
повсюдні порушення законності. Так в 1937-1938 рр. число засуджених у справах органів НКВС
складало понад 1340000 чіл. Офіційно
статистика не змогла врахувати всіх
репресованих в роки терору «ворогів народу». У цей період було приблизно
розкуркулено і «самораскулачено» «куркульських» господарств 1,1 млн., що складало приблизно 5 млн. чоловік. Так тільки за ухвалою ЦВК і РНК від 7 серпня
1932 року «Про охорону майна державних підприємств,
колгоспів і кооперації, зміцнення суспільної (соціалістичної)
власності» було засуджено
приблизно 185 тыс. человек. Саме у 1917-30 роки повсюдно відбувається систематичне втручання партдержапарату в сферу правосуддя; зміст вироків, особливо у політичних справах, зумовлювався наперед, порушуючи всяке
законодавство. Численні політичні процеси
над групами невгодних соціально активних
осіб в кінці 1920-х початку
1930-х років сприяли збереженню соціальної напруженості,
яка супроводжувалася
розширенням сфери діяльності каральних органів. Переслідуванням піддавалися представники не
тільки інтелігенції, але
і церковнослужителі. Крупна церковна опозиція склалася в Ярославській єпархії, яка в 1929 р. була
ліквідована органами ОГПУ, а церковнослужителі, що залишилися, вели
боротьбу до 1939 року, коли були арештовані
і заслані за антирадянську агітацію. Найбільшою була сфабрикована в 1931 р. справа про контрреволюційну церковну
групу на території Першотравневого і Любимівського районів Івановської
промислової области. Суспільно-політична система 1917-30 років мириться і з нерозвиненою правовою культурою
мас. Доказом цьому є
той факт, що в роки першої п'ятирічки селянство стало переважаючим джерелом поповнення рядів
пролетаріату: з 12,5 млн.
робітників і
службовців, що прийшли в народне
господарство, 8,5 млн. були з
селянства. Ці робочі з
низьким рівнем правової культури, поволі інтегрувалися в місті, були
далекі від свідомої участі в суспільному житті. Низький
цикл соціальної активності правосвідомості та правової культури не міг не
позначитися на багатьох галузях професійної
діяльності, і особливо в управлінській сфері, в якій переважав наказ і
адміністративний примус. Ще один чинник низького циклу соціальної активності правової
свідомості та правової культури тих років - розбіжність відомчих, місцевих
інтересів із загальнодержавними інтересами і потребами. Таке
неспівпадання, а часто і суперечність породжувало своєрідне
відомче відношення до
закону - шанобливе на словах і
нігілістичне насправді, тобто закон діяв не стільки прямо, скільки після його «роз'яснення», «деталізації», «конкретизації» та інше у відомчому
порядку. Виховання
правової свідомості знаходиться
в органічному зв'язку з
початками моральності, демократичної свідомості всіх громадян, представляє процес підвищення правової культури суспільства, людини, отримання ними гідності,
свободи і справедливості. У духовному житті нашого суспільства за останні роки зросло неприйняття ідей соціально-утопічної
правосвідомості. Проте
актуальними є
питання співвіднесення законності і свободи особи|особистість|, прав людини та її цивільної відповідальності,
розвитку демократії. Очевидно, що демократія, законність прав людини несумісні з анархією, вседозволеністю, свавіллям. Свобода людини в її етичних і правових формах позначає такий
варіант поведінки особи,
в якій реалізація її розумних і благородних інтересів поєднувалася б з повагою інтересів інших осіб, суспільства, держави. При
цьому формується низка
особливостей, властивих позитивній правосвідомості: 1.
Для такого типу правосвідомості характерне не тільки засудження злочинності, але й прагнення до боротьби з нею, прагнення до чіткого дотримання
законності. 2. Різке і негативне
відношення до
злочинців. 3.
Особисті цілі відповідають чинному
законодавству. 4. Оцінка злочинів розбігається із законом, домінує реальне
посилення покарань. 5. Прагнення
до посилення покарань
для організованої злочинності та
корупції, декриміналізації дрібних
правопорушень. 6. Недооцінка професійних гарантій, що надаються державою, порівняно з матеріальними, що також
надаються державою. 7. Носії даної правосвідомості діють в межах правомірної поведінки за більшості випадків тільки з
переляку покарання. Виховання у дусі права, законності не обмежується правовою
освітою, формуванням
позитивного відношення
до закону, права, а знаходить своє завершення в правовій
активності особи, в
її правовій культурі. Розвинена масова правосвідомість, зріла правосвідомість і правова активність окремих громадян є основою
верховенства права в цивілізованому суспільстві, фундаментом правової держави. Виховання правосвідомості громадян - необхідна складова
частина профілактики правопорушень,
боротьби із злочинністю.
Тоталітарний режим, навпаки, будує
свій фундамент не на ідеї правосвідомості, а на страху, відсутності будь-якого правового захисту особи від втручання держави.
Правова культура особи виражається в
оволодінні нею основами юридичних знань, в пошані до закону, права, в свідомому дотриманні норм
права, в розумінні соціальної, юридичної відповідальності, в непримиренності до правопорушень, в боротьбі
з ними. Знання громадянами своїх прав, свобод, а також обов'язків перед
державою і суспільством
є складовою частиною правової
культури. Правовау свідомість включає
відчуття переконаності
в тому, що людина знайде у держави, її органів допомогу в захисті своїх прав,
законних інтересів.
Правова
культура - необхідна умова свідомого здійснення громадянином свого боргу перед суспільством і державою. Розвиток правосвідомості громадянина, суспільства сприяє подоланню відсталих поглядів, поведінки людей, що не розвитково,
а делінквентно відхиляється, запобіганню випадкам свавілля і насильства над особою|особистість|. Внесення науково обгрунтованих, зважених правових подань, поглядів в
свідомість громадян, боротьба із
злочинністю є передумовами
зміцнення законності і правопорядку, без чого
неможливо побудувати
цивільне
суспільство і правову державу. Особливо
гостро ця проблема стоїть в сучасному українському суспільстві, де традиційні свідомість і правова культура не є «правовими» категоріями в строгому сенсі
слова, нормативні відносини сприймаються досить варіативно, а правову
поведінку населення часто
не можна назвати законопокірною. Це зумовлено низкою причин: низькою
правовою компетентністю громадян,
недостатньою інформованістю їх про свої права і обов'язки; некомплектованістю юридичного корпусу; недостатньо високим професіоналізмом працюючих
юристів; суперечностями законодавчого процесу в
перехідний період суспільного розвитку;
адміністративним правовим нігілізмом, що
виявляється в «війні законів», правовому милуванні, ігноруванні «незручних» конституційних норм; слабкістю
правоохоронної і судової систем. Оскільки
більшість нині чинних суб'єктів правовідносин в
тій або іншій формі припускають протиправну поведінку, необхідний порядок може бути встановлений тільки у випадку: 1) посилення
стимулюючої ролі законодавства; 2)
чіткого урахування потенціалу національної масової правосвідомості
в системі правового регулювання сучасних правових перспектив
правосвідомості та правової культури українського суспільства [1]. Йдеться про необхідність розробки механізмів,
стимулюючих законну діяльність і що
підтримують правовідносини у всіх сферах життєдіяльності: у приватному житті, політиці, праці та бізнесі, в
духовній сфері. Формування демократичних правових інститутів,
розвиток приватної власності,
встановлення цивільних
свобод і забезпечення свободи совісті
виводять на перший план суб'єктивний, людський чинник соціального
розвитку. Отже, правове будівництво в сучасній Україні повинне бути орієнтоване на формування і підтримку
системи, що забезпечує в першу чергу правомірну
поведінку всіх громадян, що входять
до різноманітних
соціальних груп, організації та інститутів. У цьому сенсі вивчення різнонацілених впливів на розвиток правосвідомості
та правової культури населення,
подолання всіх видів і
форм правового нігілізму і
протиправної активності у всіх соціальних шарах і функціональних групах є одним з
актуальних завдань
сучасного етапу розвитку української правової дійсності. Одним з
головних шляхів
його подолання повинне
стати всемірне прагнення до підвищення загальної і правової культури
громадян. Природно, повинне удосконалюватися законодавство, проводитися
регулярна робота з профілактики
правопорушень, здійснюватися масова
правова освіта і правове виховання населення. Виховання
правосвідомості починається із засвоєння етичних цінностей, норм в сім'ї, школі, в духовному спілкуванні.
Тут закладається етичний фундамент, на якому формуються
елементи правосвідомості. Виховання
правосвідомості є
складовою частиною всього культурного життя суспільства,
соціальних функцій держави, що проявляє
турботу про правову освіту і виховання
підростаючого покоління. Правова освіта дорослих
громадян також має виховне значення в розвитку масової правосвідомості суспільства|товариство|. Виховна робота підвищує цикл соціальної
активності
індивідуальної правосвідомості особи до розуміння найбільш
загальних юридичних принципів і вимог, що відповідають інтересам
всього суспільства,
держави. Виховання у дусі права, законності не обмежується правовою освітою, формуванням позитивного відношення до закону, права, а знаходить своє завершення в правовій
активності особи, в
її правовій культурі. Розвиток правової свідомості громадянина,
суспільства сприяє подоланню
відсталих поглядів, поведінки людей, що не розвитково, а делінквентно
відхиляється, запобіганню випадкам свавілля
і насильства над особою.
Внесення нових науково-обгрунтованих, зважених правових імпульсів,
поглядів в свідомість громадян, боротьба із злочинністю є
передумовами зміцнення законності і
правопорядку, без чого неможливо побудувати цивільне суспільство і правову державу.
Література::
1. Dmitrienko Yu. Psychological – pedagogical sactors of development of Ukrainian
legal consciousness of teenagers. - Nr 4
(4) 2007. - Przemysl: Sp. z.o.o «Nauka i studia», 2007. – p. 57-65 (Poland) ( 0,74 д.а)