Наук.кер.
– Пентелейчук О.В.,
К.О.Петленко,
БУКОВИНСЬКА
ДЕРЖАВНА ФІНАНСОВА АКАДЕМІЯ
м.Чернівці
Шляхи підвищення продуктивності праці в сучасних умовах
господарювання
У роботі розглянуто суть та
шляхи підвищення продуктивності праці. Запропоновано резерви збільшення продуктивності праці в сучасних
умовах господарювання.
Постановка проблеми. Однією з головних та найважливіших загальногосподарських та галузевих функцій в умовах вітчизняних ринкових реалій є раціональне використання трудових ресурсів на всіх рівнях національної економіки, що сприятиме виготовленню конкурентоспроможної продукції, поліпшенню економічної діяльності і зростанню прибутків працівників. Реалізація цих завдань є неможливою без підвищення продуктивності та ефективності праці.
Продуктивність праці є узагальнюючим, універсальним показником, аналіз якого дозволить контролювати поставлені цілі. Продуктивність праці є результативним показником діяльності працівника, підприємства, групи підприємств, галузі, сектору, ринку, держави, але даний показник, а саме – методи управління ним, на сьогодні є маловивченими.
Метою дослідження є аналіз продуктивності праці та чинників, що впливають на неї, в практиці господарювання.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання аналізу продуктивності праці підприємств та шляхів вдосконалення методів та прийомів аналізу присвячено цілий ряд робіт таких авторів Бабицький А., Богиня Д., Шевченко А., Вініченко І., Віссер Л., Гончаров В., Музиченко С. В роботах цих авторів дана розгорнута характеристика показника продуктивність праці, простежено основні чинники впливу на зміни показника; проаналізовано структуру, динаміку, взаємозв’язки чинників для різних галузей господарювання.
Виклад основного матеріалу. Узагальнюючим показником ефективності використання робочої сили є продуктивність праці, що, як і всі показники ефективності, характеризує співвідношення результатів та витрат, у даному випадку - результатів праці та витрат праці.
Отже, продуктивність праці показує співвідношення обсягу вироблених матеріальних або нематеріальних благ та кількості затраченої на це праці. Тобто зростання продуктивності праці означає збільшення обсягу вироблених благ без збільшення трудозатрат [5, с.33].
У широкому розумінні зростання продуктивності праці означає постійне вдосконалення людьми економічної діяльності, постійне знаходження можливості працювати краще, виробляти більше якісніших благ при тих самих або й менших затратах праці.
За енциклопедичними відомостями, продуктивність праці (рос. производительность труда, англ. productivity, labour productivity; нім. Arbeitsleistung f, Leistung f, Arbeitsproduktivitat f) — це показник трудової діяльності працівників, що характеризує кількість продукції, виробленої в одиницю часу, або витрати часу на виробництво одиниці продукції [6, с.25].
Також можна сказати, що продуктивність праці — це ефективність трудових витрат, здатність конкретної праці створювати певну кількість споживчих вартостей за одиницю робочого часу [1, с.23].
Отже, продуктивність праці – це показник її ефективності, результативності, що характеризується співвідношенням обсягу продукції, робіт чи послуг, з одного боку, та кількості праці, витраченої на виробництво цього обсягу, з іншого боку. Залежно від прямого чи оберненого співвідношення цих величин ми маємо два показники рівня продуктивності праці: виробіток і трудомісткість. Потрібно зауважити, що всі економічні джерела майже однаково визначають продуктивність праці.
Як і будь-який інших показник, продуктивність праці можна підвищити екстенсивними (за рахунок більш повного використання робочого часу) методами та інтенсивними (за рахунок зміни ступеня напруженості праці і визначається кількістю фізичної та розумової енергії людини, витраченої за одиницю часу) [2, с.6].
На сьогодні в Україні майже відсутні концептуальні дослідження та розробки щодо вдосконалення механізму ефективності праці, неналежно розроблені теоретико-методологічні аспекти взаємозалежності між ефективністю праці та її стимулюванням, оцінкою ефекту від праці у системах стимулювання; з теоретичної точки зору існує чимало трактувань, що ускладнює єдину термінологію та формування єдиного підходу до дослідження проблем ефективності праці [1, с.23].
Дослідження шляхів підвищення ефективності продуктивності праці слід розпочати із аналізу відповідності темпів зростання матеріальної зацікавленості працівників (заробітної плати) та продуктивності праці. Теоретично, з точки зору політекономії, дана залежність прямо пропорційна, а тому адмінапарат має усвідомлювати, що за нормальних економічних умов, можливо лише за винятком короткочасних періодів, граничні темпи зростання реальної заробітної плати та реальних доходів не повинні перевищувати реальні темпи зростання продуктивності праці як в економіці загалом, так і в її основних галузях. Якщо перевищити межу ефективності, то можна спровокувати появу оберненого ефекту [3, с.37].
В цілому, в державі останніми роками темпи зростання реальної заробітної плати виявляються значно вищими за темпи приросту продуктивності праці. За 2000-2008 рр. середньорічні темпи приросту реальної заробітної плати становили 19,2 %, а темпи приросту продуктивності праці, визначені за ВВП, – 7,2 %, тобто у 2,7 рази нижче [8].
Водночас, якщо порівняти розмір ВВП на душу населення, який дає уявлення про продуктивність праці, в Україні в середньому становить лише 25% порівняно з країнами Євросоюзу [6, с.25].
Як свідчить зарубіжний досвід, змінити таке становище можливо лише підвищенням продуктивності не тільки за рахунок оптимального використання ресурсів, а й створенням рівноваги між економічною, соціальною та політичною структурами суспільства [5, с.36].
Важливим елементом управління продуктивністю праці є пошук резервів, використання яких дозволило б підприємству вийти на нижчий рівень витрат в цілому та на персонал зокрема, адже підвищення продуктивності праці є головним чинником приросту обсягу продукції, тому її планування займає центральне місце в системі управління на підприємствах [4, с.13].
Зростання продуктивності праці на будь-якому підприємстві залежить від багатьох чинників – як зовнішніх, так і внутрішніх. Всі чинники збільшення продуктивності праці можна об'єднати у чотири основних групи:
1. Техніко-технологічні чинники визначаються рівнем розвитку засобів виробництва із впровадженням нових технологій, використанням якісної сировини. Важливим чинником є індустріалізація, яка полягає у створенні прогресивної виробничо-технологічної бази. Це комплексний процес, в якому лежить застосування сучасних нових виробничих технологій, упровадження нових комп'ютерних розробок, перехід до механізованого складання різноманітних виробів тощо.
2. Організаційні чинники спрямовані на створення такої організації виробничого процесу, яка ліквідує втрати робочого часу і забезпечує оптимальне завантаження як усім членам трудового колективу, так і основним виробничим фондам підприємства.
3. Соціально-економічні чинники можна умовно поділити на фактори морального і матеріального стимулювання. До них належать зростання заробітної плати, премії та доплати, можливість самовираження і творча заінтересованість, кар'єра, підвищення кваліфікації тощо.
4. Природні умови та географічне розміщення виділяють і аналізують передусім на підприємстві добувної та деяких переробних галузей промисловості, а саме впливають на вид діяльності підприємства і його зв'язки з постачальниками і споживачами [2, с. 3].
За рахунок вдалого поєднання в практиці управління продуктивністю даних чинників можна виявити резерви підвищення продуктивності праці.
Резерви зростання продуктивності праці – це такі можливості її підвищення, які вже виявлені, але з різних причин поки що не використані, тобто це можливість більш повного використання продуктивної сили праці, усіх факторів підвищення її продуктивності за рахунок удосконалювання техніки, технології, поліпшення організації виробництва, практики управління [4, с.15].
Що ж до практичних порад, то до резервів (внутрішньовиробничих) можна віднести:
– резерви зниження трудомісткості продукції;
– резерви поліпшення використання робочого часу.
Резерви підвищення продуктивності праці безмежні, як і науково – технічний прогрес та удосконалення організації виробництва, праці й управління. Тому в кожний конкретний період потрібно використовувати ті резерви, що забезпечують максимальну економію праці за мінімальних витрат.
Одним із резервів зростання продуктивності праці є удосконалювання структури кадрів, під якою розуміємо співвідношення чисельності окремих категорій промислово-виробничого персоналу. Найважливішими є співвідношення чисельності основних і допоміжних робітників.
Пошук і аналіз резервів підвищення продуктивності ґрунтується на порівнянні інформації, одержаної під час вимірювання й оцінки досягнутого рівня продуктивності праці на підприємстві загалом і за окремими видами праці зокрема з наявною інформацією про максимально можливий рівень продуктивності праці на аналогічних роботах. Для пошуку резервів підвищення продуктивності праці необхідно заохочувати висококваліфікованих представників різних спеціальностей, що володіють фундаментальністю і широтою поглядів та вміють бачити перспективу.
Висновки. Існує ряд стимулюючих та деструктивних чинників, теоретично, хоча
кількісно визначити їх вплив можливо лише володіючи практичними даними
діяльності підприємства за значний період за відносно рівних економічних умов. Оскільки,
чинники
по-різному впливають на зміну продуктивності праці. Збільшення дестимулюючих
чинників призводить до зниження темпів зростання продуктивності праці, до них
слід віднести неявки: через прогули, тимчасову непрацездатність, з дозволу
адміністрації та внутрішньозмінні простої. Збільшення чинників-стимуляторів
впливає на зростання продуктивності праці. До них слід віднести коефіцієнт
механізації ручної праці, питому вагу робітників, які охоплені бригадною формою
організації праці , фондовіддачу .
Література
1. Бабицький А. Моделі економічного зростання і проблема підвищення суспільної продуктивності праці // Вісник економічної науки України. – 2008. – № 1. – С. 22-28.
2. Богиня Д., Шевченко А. Ефективність праці в ринковій економіці // Україна: аспекти праці. – 2008. – № 4. – С. 3-6.
3. Вініченко І.І. Продуктивність праці та її фактори / І.І. Вініченко // Держава та регіони. — 2008. — № 3. — С. 34—38. — (Серия «Економіка та підприємництво»).
5. Гончаров В.М. Концептуальні проблеми ефективності праці в Україні // Вісник економічної науки України. – 2007. – № 2. – С. 33-37.
6. Музиченко С.А. Продуктивність праці, соціально-економічна сутність категорії // Формування ринкових відносин в Україні. – 2008. – №6. – С. 24-28.
7. Статистичний щорічник України за 2008 рік. – К.: Консультант, 2009. – 370 с.
8. www.bukoda.cv.ua