Історія/4.  Етнографія

К.і.н. Скоморовський В. Б.

Івано-Франківський університет права

імені короля Данила Галицького, Україна

 

Теоретичні основи розвитку

історичного краєзнавства в Галичині

 

В історичній науці впродовж тривалого часу домінувала думка, що краєзнавство передбачає всебічне вивчення порівняно невеликої території краю переважно силами місцевого населення. Вважаємо більш правомірним обґрунтування терміна “краєзнавство”, що його наводить “Енциклопедія Українознавства” за редакцією В. Кубійовича: “Краєзнавство – сукупність інформації про якусь країну з погляду географії, природи, історії, етнографії, народного господарства тощо” [3, с. 1159].

Найбільш повне визначення терміна “історичне краєзнавство” подане в посібнику “Історична наука: термінологічний і понятійний довідник”: “Краєзнавство історичне – галузь знання та навчальна дисципліна, що вивчає історію, теоретичні засади, зміст і методику комплексного дослідження минулого певної території. Завдання історичного краєзнавства – з’ясувати шляхи, закономірності, форми й методи комплексного пізнання історичного розвитку краю, використання результатів історико-краєзнавчого дослідження в різних сферах життя суспільства” [4, с. 214].

Розглядаючи еволюцію терміну «краєзнавство» сучасний вчений Володимир Грабовецький стверджує, що термін “галицьке краєзнавство” уперше вжив Іван Франко 1892 року в статті під такою ж назвою [2, с. 64–65], маючи на увазі краєзнавчу літературу, куди входять «не тільки спеціальні праці про міста, реґіони, замки, пам’ятки, а й численні популярні видання, які передають широким колам читачів, особливо молоді, систематично і доступно викладені результати цих спеціальних праць, даючи тим самим кожному... змогу докладно ознайомитися зі своїм краєм і усією батьківщиною, з її географічним положенням, ґрунтами, кліматом, шляхами сполучення, містами, людьми, суспільним устроєм, історією, пам’ятками і т. д. Наскільки таке ознайомлення корисне, не треба доводити. Адже ж це перший ступінь, перша прикмета раціональної освіти – знати своє найближче оточення, знати минуле і сучасне свого народу і відчувати себе живим і свідомим членом живого, свідомого і об’єднаного організму» [5, с. 116].

Про значення історико-краєзнавчих досліджень ідеться в статті І. Франка «Галицьке краєзнавство». Автор, захоплюючись розвитком краєзнавства в Європі, указує на причини, чому «ми, галичани, донедавна дуже мало відчували цю потребу», бо «австрійський уряд, приєднавши Галичину, не дуже дбав про піднесення в ній краєзнавства, яке легко могло б пробудити у її мешканців надто велику любов до свого краю, небезпечні думки про давнє і недавнє минуле, не кажучи вже про теперішній стан. Все то були справи небажані для уряду, тому на них не звертали уваги, тримали їх у таємниці і старалися не допустити до відома широкого загалу» [5, с. 117].

Зазначимо, що перші спроби дослідження Галичини були здійснені ще в кінці XVIII ст. 1772 р. австрійські війська зайняли Галичину й Австрії довелось організувати адміністрацію нової провінції. Урядники, що були послані для окупації, швидко переконалися, що в тій так званій “польській” провінції більша частина народу не поляки.

У творах німецьких авторів кінця XVIII ст. подавались відомості про Галичину, знаходяться перші відомості про край. Особливою цінністю відзначається робота О. Щепановського “Nedza Galicji w cyfrach”. У цей час появляється ґрунтовне дослідження Вітольда Левицького “Materiały do obce zydioły”, де автор науково опрацював статистичні матеріали про галицьких євреїв. Цінними доповненнями до галицького краєзнавства є й інші праці. Виразом пожвавлення зацікавлень у цій га­лузі став місячник “Ekonomista Polski”, заснований К. Рутовським та О. Щепановським. Журнал опублікував у перших числах цінні праці своїх видавців. Наступні номери не завжди витримувалися на рівні перших, усе ж там містився зібраний і опрацьований важливий матеріал, якого не може об­минути дослідник галицького краєзнавства [5, с. 122].

В кінці XVIII – на початку XIX ст. в Австрії на довгий час припинилися просвітні й наукові інтереси. Поштовхом до праці на ниві етнографії і археології став Адам Чарноцький. Покинувши військо, він, подорожуючи селами, записував пісні, вірування, звичаї, описував розвалини і кургани. Однак, його праці так і не були опубліковані.

1812 р. М. Червінський публікує «Obrazy z okolic Naddniestrskich», де подана цікава характеристика руської людності. 1822 р. в календарі «Der Pilger von Lemberg» М. Зубрицький звертає увагу на красу й важливість руських народних пісень і подає текст однієї з них. Вже тоді серед тодішньої молоді Східної Галичини почав прокидатися інтерес до пізнання рідного краю й народу, почалися записи пісень, переказів, приповідок. Результатом цього руху стала збірка Вацлава з Олеська, видана 1833 р. На думку М. Возняка, «ся книжка творила епоху в розвою духового житя східної Галичини. Під її впливом почалося тут відроджене народної руської літератури; вона дала імпульс до дальшого збираня етноґрафічного матеріалу. Ініциятори сего нового руху, се заразом батьки нової галицько-руської літератури: Маркіян Шашкевич, Яков Головацкий, Іван Вагилевич, Осип Левіцкий, Осип Лозінський і інші» [1, с. 158].

У 1860-х роках були поширені в Галичині твори Т. Шевченка, П. Куліша, М. Максимовича, М. Костомарова та інших українських письменників і вчених, що, за словами І. Франка, «збудили серед молодіжи горячу любов до рідного народа і заохотили її до студий над його традициями. Почалось пильне збиранє етноґрафічних матеріялів. І. Гнідковський у Калуськім повіті збирає приповідки, Торонський подає характеристику Лемків, того найдалі на захід висуненого відламу Русинів, Гушалевич записує пісні в Стрийськім пов., Галька видає гарну збірочку казок, Саламон збирає коло­мийки, але псує свою збірку фальсіфікатами власного виробу. В кінці значна часть молодших і старших збирачів достарчає Головацкому матеріялів до його 4-томової збірки пісень Галицької і Угорської Руси, – збірки зарівно замітної богацтвом матеріялу, як безсистемністю, некритичністю і недбалістю впорядкованя та виданя» [7, s. 2]. Під впливом прикладів і заохочень з України поринула велика маса молодих дослідників до збирання краєзнавчих матеріалів.

1870 році з’являється брошура П. Рапацького «Ludnosc Galicji», де вперше зроблено спробу вивчення демографічних процесів населення. Щоправда, як відмічав І. Франко, «дослідження не завжди спиралося на правдиві цифри, бо майже не торкнулося статистики соціальної, криміналістики, статистики хвороб, освіти і т. д.» [5, с. 120].

На початку 90-х років ХІХ ст. була опублікована книга Болеслава Лімановського «Galicya». Досліджуючи людські оселі Галичини, автор подав фрагментарний опис історії міста Львова. Зокрема, він зауважив, що політичною і культурною столицею Галичини є місто Львів, збудоване за часів правління князя Льва Даниловича. На кінець 1888 р., крім військової залоги, у місті нараховувалось близько 120 тисяч населення. Розмовною мовою була польська [6, s. 49]. Згадавши Карпати, автор називає і поляків, що прожи­вають у Будапешті. Далі описує Підгір’я, характеризує ріки, що його перетинають, Віслу з притоками, Дністер, Прут і Черемош, подає головні напрямки пануючих вітрів, побіжно говорить про давні геологічні утворення. Іван Франко акцентував на тому, що «вже саме ознайомлення з планом праці п. Лімановського доводить, що він мав намір дати першу спро­бу краєзнавчого посібника, підготованого без жодної іншої мети» [5, с. 142].

Таким чином, звернення до історико-краєзнавчої спадщини дослідників краю – це об’єктивна потреба часу, яка спонукає по-новому й неупереджено оцінити їхній науковий доробок, що дає можливість ширше досліджувати історико-культурну спадщину українського народу.

Література

 

1.           Возняк М. З життя і творчості Івана Франка. – К.: Видавництво АН УРСР, 1955. – 304 с.

2.           Грабовецький В. Історико-краєзнавчі погляди Івана Франка в його праці “Галицьке краєзнавство” // IV Респ. наук. конф. з іст. краєзнавства: Тези доповідей і повідомлень. – К., 1989. – С. 64–65.

3.           Енциклопедія Українознавства: У 3 част. / Під. гол. ред. В. Кубійовича і З. Кузелі. – Мюнхен, 1949. – Ч. ІІІ. – 1230 с.

4.           Історична наука: термінологічний і понятійний довідник: Навчальний посібник / В. М. Литвин, В. І. Гусєв, А. Г. Слісаренко та ін. – Київ: Вища школа, 2002. – 430 с.

5.           Франко І. Галицьке краєзнавство // Зібр. творів: У 50 т. – Т.46. – Кн. ІІ. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 116–150.

6.           Limanowski B. Galicya. – Warszawa, 1892. – 156 s.

7.           Franko I. Krajoznawstwo galicyjskie // Kurjer Lwowski. – 1892. – № 221.