Семенюк Юліанна
Валеріївна
Науковий керівник:
Меленко Оксана Володимирівна
Буковинська державна
фінансова академія, м. Чернівці
Основні
проблеми правового регулювання ліцензування в Україні
Ряд сфер господарської діяльності підлягає особливому
державному нагляду, одним із проявів якого є ліцензування, стандартизація і
сертифікація різноманітних видів діяльності, товарів, робіт, послуг.
Питанням
правового регулювання ліцензування та його проблемам в науці господарського
права приділяється не достатньо уваги. Лише окремі правові аспекти ліцензування
розроблені у науково - теоретичних дослідженнях, зокрема в роботах та інших.
Метою
роботи є дослідження проблем правового регулювання ліцензування в Україні.
Відповідно
до мети основними завданнями є: 1) дати визначення поняття ліцензування та
зазначити основних законодавчих актів, що його регулюють; 2) розглянути основні
проблеми ліцензування.
Сутність
ліцензування полягає у встановленні державою особливих технічних, організаційних,
кадрових та інших вимог до тих чи інших видів господарської діяльності. Це
означає, що ліцензуванню підлягають види діяльності, які з тих чи інших причин
не можна віднести до підприємницьких, або які здійснюються виключно
непідприємницькими організаціями.
Основним
законом у сфері ліцензування є Закон України “Про ліцензування певних видів
господарської діяльності” від 1 червня 2000 р. № 1775-ІІІ (далі — Закон про ліцензування), яким
скасовано Постанову Кабінету Міністрів України “Про порядок ліцензування
підприємницької діяльності” від 3 липня 1998 р. № 1020. Закон про ліцензування
значно підвищив якість законодавства у сфері ліцензування господарської
діяльності, однак усіх проблем так і не вирішив [5].
Зазвичай
процедуру видачі ліцензії поділяють на такі стадії: 1) звернення суб'єкта
господарювання із заявою до відповідного органу ліцензування; 2) розгляд заяви
і прийняття рішення; 3) видача ліцензії у разі відсутності підстав для відмови
у її видачі [1]. Також додатковою може бути стадія проведення конкурсу, що має
місце у зв'язку з необхідністю забезпечення ефективного та раціонального
використання обмежених ресурсів, застосування новітніх технологій і обладнання,
створення вигідних для держави умов експлуатації таких ресурсів, ліцензування видів
господарської діяльності, провадження яких пов’язане з використанням обмежених
ресурсів, у разі надходження кількох заяв про видачу ліцензій. Окремі автори
четвертою стадією називають стадію перегляду рішення, прийнятого за
результатами розгляду заяви [3].
Стосовно
стадії звернення суб'єкта господарювання із заявою про видачу ліцензії слід
відзначити, що деякі органи ліцензування право прийому заяв на видачу ліцензії
доручають певній організації (підприємству), що входить до сфери їх управління.
Наприклад, Міністерство з питань житлово-комунального господарства України це
своє процедурне повноваження делегувало Державному підприємству « Інноваційний
центр». Із управлінської точки зору, такий підхід, можливо, виправданий, адже
одним із основних завдань цього підприємства є інформаційне забезпечення
удосконалення законодавчої та нормативно-методичної бази для реформування житлово-комунального
господарства [6]. Очевидно, заява про видачу ліцензії та додані до неї
документи є важливим джерелом інформації, без якої підприємство не могло б
виконувати свої завдання. Проте у такий спосіб Міністерство з питань
житлово-комунального господарства порушив заборону передавати ліцензійні
повноваження будь-якій іншій особі, крім як своїм структурним підрозділам (ч. 3
ст. 6 Закону). У даному прикладі сумнівним є й зміст делегованих повноважень,
адже перевіряється відповідність документів, поданих на підставі встановленого
урядом переліку, вимогам ліцензійних умов.
Стосовно
стадії розгляду заяви і прийняття рішення слід зазначити, що підставами для
прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії є: недостовірність даних у
документах, поданих заявником, для отримання ліцензії; невідповідність заявника
згідно з поданими документами ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської
діяльності, зазначеного в заяві про видачу ліцензії.
У разі
відсутності вищеперелічених підстав орган ліцензування приймає рішення про
видачу ліцензії. Наведені підстави для прийняття рішення про відмову у видачі
ліцензії можуть бути встановлені лише за певними способами. Так, перша
обставина встановлюється на підставі суто формальної (документальної) оцінки
доданих до заяви матеріалів. У свою чергу, недостовірність даних у документах,
поданих заявником для отримання ліцензії встановлюється як шляхом формальної
перевірки (порівнянням змісту заявлених документів із інформацією з інших
джерел), так і фактичної перевірки (наприклад, обстеженням за місцем
господарської діяльності заявника).
Необхідно
відмітити, що в останньому випадку необхідність проведення фактичної перевірки
передбачена лише опосередковано. Окремі експерти вважають, що таке законодавче
регулювання не дає органу ліцензування достатніх можливостей провести
безпосереднє дослідження фактів на місці. Тому вони пропонують доповнити Закон
положенням, яке прямо передбачить право органу ліцензування здійснювати
попередню, перед видачею ліцензії, перевірку суб'єкта господарювання на
відповідність вимогам ліцензійних умов [2].
Необхідно
запропонувати більш раціональний шлях спрощення ліцензійної процедури – перехід
до заявницького принципу, що передбачає зведення до мінімуму переліку
документів, що додаються до заяви, з одночасним запровадженням фактичної
перевірки, що буде проводитися незалежною експертною організацією. Це
дозволить: усунути передумови корупційної діяльності посадових осіб органу
ліцензування, зменшити витрати часу і зусиль заінтересованого суб'єкта
господарювання, відмовитися від формальної перевірки, яка на практиці зазвичай
зводиться лише до бюрократичних вивертів, тобто до перевірки стилістики та
граматики у відомостях заявника.
Стосовно
стадії прийняття рішення, то слід відмітити, що у вітчизняній науковій та
аналітичній літературі звучать пропозиції організаційно відділити функцію
видачі і переоформлення ліцензії від функції контролю за дотриманням закону. Ці
дві функції мають виконувати два незалежні один від одного органи влади, адже
лише в даному разі може бути забезпечено неупереджене розслідування обставин
справи та правильне вирішення її по суті. Стосовно даного питання Є.М.
Григор'єв запропонував повноваження центральних органів виконавчої влади щодо
видачі ліцензії передати місцевим органам виконавчої влади [3].
Поряд із зазначеними проблемами, що класифікуються за
різними стадіями існують ще не менш важливі проблеми. Закон про ліцензування
визначає відповідальність суб’єктів господарювання та органів ліцензування за
порушення законодавства у сфері ліцензування та ін.
Що
до останнього положення, тобто відповідальності органів ліцензування за
порушення законодавства, то її підстави, порядок, форми та інше визначені лише
двома реченнями:
·
орган ліцензування несе відповідальність за зберігання ліцензійної справи
(ч. 5 ст. 19 Закону про ліцензування);
·
посадові особи органів ліцензування і спеціально вповноваженого органу з
питань ліцензування в разі недодержання законодавства у сфері ліцензування
несуть відповідальність згідно із законом (ч. 1 ст. 22 Закону про ліцензування)
[1].
Як бачимо, ці норми не повною мірою відображають баланс
інтересів органів ліцензування та господарюючих суб’єктів. За порушення порядку
ліцензування і ліцензійних умов стосовно суб’єктів господарювання встановлено
чіткі заходи відповідальності (штрафні, анулювання ліцензії тощо). А от за
затримку у видачі ліцензії, невидачу ліцензії, порушення інших вимог
законодавства орган ліцензування максимум може нести відповідальність у формі
відновлення порушеного права суб’єкта господарювання.
В
зв’язку з цим постає питання узгодження в цій частині інтересів держави та
суб’єктів, діяльність яких підлягає ліцензуванню. Такого узгодження можна
досягти шляхом введення додаткових інститутів впливу на органи ліцензування в
разі порушення ними норм законодавства про ліцензування [4].
Також,
завжди цікавитиме юристів інститут анулювання ліцензії, адже від його
реалізації залежить діяльність кожного ліцензіата.
В
ч. 1 ст. 21 Закону наведено 10 підстав анулювання ліцензії. Але аналіз цих положень дозволяє дійти висновку про те, що
наведений перелік є вичерпним, тобто не допускається позбавлення ліцензії за
підставами, не вказаними в ст. 1 цього закону. Однак, до таких підстав,
зокрема, підзаконні акти з успіхом могли б віднести:
·
наявність рішення суду про обмеження підприємця-ліцензіата в дієздатності,
визнання його психічно хворим тощо;
·
засудження підприємця-ліцензіата до кримінального покарання у вигляді
заборони займатися видом діяльності, на який видана ліцензія;
·
порушення ліцензіатом податкового та іншого законодавства;
·
наявність ліцензіата в “чорних списках” органів з боротьби з відмиванням
коштів, здобутих незаконним шляхом;
·
невідповідність діяльності ліцензіата вимогам міжнародних зобов’язань
України у сфері екології (наприклад, у галузі виробництва пестицидів та
агрохімікатів, поводження з небезпечними відходами тощо).
В принципі, уява може піти далі й вигадати інші підстави
для анулювання ліцензії. Але вони не можуть бути прийняті до уваги, оскільки не
потрапили у визначений ст. 21 Закону про ліцензування перелік.
Відзначимо,
що анулювання ліцензії може відбуватися
як унаслідок правомірних дій чи подій (заява про анулювання ліцензії, смерть
підприємця-ліцензіата), так і внаслідок порушення ліцензіатом вимог
законодавства [7].
Зважаючи на вищезазначене, слід зробити
висновок стосовно необхідності постійного удосконалення процедури видачі
ліцензії на здійснення певного виду господарської діяльності на законодавчому
рівні, що полягає у введенні нових положень, а також удосконаленні вже діючих.
Не менш важливе значення має і практична сторона даного питання, що вимагає
належного виконання органами ліцензування покладених на них функцій.
Література:
1. Закон України Про
ліцензування певних видів господарської діяльності // Відомості Верховної Ради
( ВВР), 2000, №36.
2. Багандов
А. Б. Проблеми ліцензування. – Право України. – 2007. -№ 5. – С. 25-29.
3. Григор'єв Є.М.
Ліцензування в Україні, проблеми та перспективи // Національний університет
Києво-Могилянська академія“: Зб. наук. пр. – Миколаїв, 2008. – Т. 4. – С.
52-53.
4. Крупчан О. Напрями
удосконалення процедури видачі ліцензії на здійснення певного виду
господарської діяльності // Юридична Україна. - 2008, № 5, с. 49 - 58.
5. Сергійко О.В. Проблеми ліцензування певних видів
господарської діяльності // Приватне право і підприємництво: Зб. наук.праць. –
К., 2008. – Вип. 5. – С. 202-205.
6 Третяков С. Ринкова модель системи
ліцензування // Підприємництво в Україні. – 2009. -№ 5. – С. 12-15.
7. Окремі проблеми у сфері ліцензування // Юридичне право – h