Право/ 5.Уголовное право и криминология
Форитор Т.М.
Тернопільський національний економічний університет, Україна
Доцільність та казуси застосування примусових заходів медичного характеру
Проблема застосування примусових заходів медичного характеру стала актуальною на сучасному етапі і є досить важливим елементом при призначенні покарання. 
Метою даної роботи є дослідження примусового лікування як окремого інституту кримінального права, а також визначення кримінально-процесуальних гарантій застосування примусових заходів медичного характеру.
Проблемою застосування примусових заходів медичного характеру займаються такі науковці як О. Козаченко, Н. Сенченко, Н.Мірошниченко та інші.
Застосування даних заходів до злочинців здійснюється на підставі як рішення суду так і добровільної заяви злочинця до суду. Для визначення правової природи примусового лікування необхідно відмежувати інші кримінально-правові заходи від альтернативних («некласичних») форм впливу на особу, яка вчинила злочинне діяння. Альтернативні форми протидії злочинності в широкому розумінні визначаються відмовою від класичного переслідування особи (в процесуальному) і призначення покарання (в матеріальному), а також реалізацією принципу обов’язкової відповідальності особи за вчинення суспільно небезпечного діяння через надання можливості особі, яка вчинила таке діяння, загладити свою провину іншим способом, ніж зазнання нестатків, які визначають правову природу і зміст кримінально-правової відповідальності. Традиційно альтернативні покаранню і кримінальній відповідальності заходи розглядаються винятково як добровільні й такі, що передують кримінально-правовим заходам. 
Дослідження правової природи лікування, яке передбачене чинним кримінальним законодавством, приводить до висновку про дуалістичний характер інституту застосування медичних заходів до осіб, які мають хвороби, що становлять небезпеку для оточення [2;90-91].
Ст. 96 Кримінального кодексу України (далі – ККУ) закріплює загальне положення застосування лікування в умовах державного примусу до осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законодавством [1]. Проте, поряд із цим у ч.4 ст.309 ККУ визначається, що добровільне звернення особи до лікувального закладу і початок лікування від наркоманії розглядається як спеціальне правило, яке застосовується до осіб, які хворі на наркоманію і вчинили злочин, пов'язаний з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин без мети збуту. Уявляється, що спеціальний вид лікування, передбачений в Особливій частині кримінального закону, може бути віднесений до альтернативних стосовно інших кримінально-правових заходів на підставі визначення наступних ознак. Лікування, передбачене ч.4 ст.309 ККУ, має умовно добровільний характер, оскільки припускає вчинення дій з боку особи, в діянні якої є склад злочину, не примусових, добровільних дій щодо звернення до лікувального закладу за наданням відповідних медичних послуг. Така добровільність має умовний характер, оскільки у протилежному випадку існує реальна загроза застосування до особи, яка не пройшла курс добровільного лікування, примусових заходів аналогічного призначення. Висновок, що добровільне лікування передує кримінально-правовим заходам, можна зробити на підставі того, що звернення особи до медичного закладу звільняє її від кримінальної відповідальності за вчинення дій, передбачених ч.1 ст.309 ККУ.
Добровільне лікування має єдину правову природу з примусовим лікуванням, яка виражається у тому, що обидва заходи визначаються адміністративним законодавством, а відповідні кримінально-правові норми мають банкетний характер; підставою застосування є наявність у діянні особи ознак злочину взагалі – коли йде мова про примусове лікування та конкретного суспільно небезпечного діяння – коли встановлюються правові наслідки добровільного звернення особи до лікувального закладу. Однак добровільне лікування як умова звільнення від кримінальної відповідальності виключає можливість застосування інших кримінально-правових заходів і покарання, а примусове лікування застосовується поряд з покаранням (ч.2 ст.96 ККУ) [2;91-92].
Важливою гарантією прав осіб, які потребують застосування примусових заходів медичного характеру у законному й обґрунтованому порядку, виступає закріплення в матеріальному і процесуальному законі мети, підстав, суб’єктів, умов і порядку застосування зазначених заходів (ст..92 ККУ, ст..415 Кримінально-процесуального кодексу України), обов’язковості провадження досудового слідства п даній категорії справ (ст417 КПКУ), а також участь захисника та законного представника даної особи, особливості судового розгляду (ст..419 КПКУ) і правовий статус особи, яка потребує застосування примусових заходів медичного характеру.
В плані забезпечення кримінально-процесуальних гарантій при провадженні по застосуванню примусових заходів медичного характеру провідну роль відіграє діяльність слідчого, суду та сторін; сюди також повинно бути достатньо повно і точно врегульовано нормами чинного процесуального законодавства; відбуватися у точній відповідності та на основі загальноприйнятих принципів процесу (законності, публічності, забезпечення законних інтересів особи, процесуальної економії тощо); відповідати суворій процесуальній формі її реалізації. Тільки в такому випадку ця діяльність може виступати як діюча процесуальна гарантія особи, щодо якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру.
Процесуальна гарантія необхідна ще й тому, що порядок провадження по застосуванню даних заходів допускає застосування заходів процесуального примусу до особи ( наприклад, примусове направлення обвинуваченого до психіатричного стаціонару для провадження експертизи) [3;125-127].
Відповідно до вищесказаного можна підвести лінію і навести приклади протилежного аспекту застосування даних заходів. Злочинець, готуючи замах на злочин, може прорахувати всі наявні факти, ознайомившись із кримінальним законодавством, може підлаштуватися так, що на випадок його викриття і засудження, він зможе викрутитися саме за даними положеннями статей щодо застосування примусових заходів медичного характеру. І внаслідок цього, даний захід не буде впливати на його правосвідомість, оскільки це не буде тягти за собою певного обмеження. Логічно буде провести судово-медичну експертизу щодо наявності схильності до вживання наркотичних засобів, а також вивчити всі наявні докази, які підтвердять, що дана особа насправді вживала і вживає дані засоби.
Підсумовуючи, варто зазначити, що дані заходи повинні мати вплив на злочинців, оскільки значна кількість злочинів здійснюється під впливом таких негативних факторів, які мають відношення до біологічного та психічного факторів особи. І досить визначальним буде те, що при призначенні примусових заходів медичного характеру не повинно бути жодної упередженості до даної особи, оскільки ці заходи спрямовані лише на благо їй і в майбутньому цілому суспільству.
Література:
1. Кримінальний кодекс України із змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - №25-26. – С.131.
2. Козаченко О. Інституційне визначення лікувальних заходів у контексті розширення повноважень прокурора на стадії порушення кримінальної справи // Вісник Прокуратури. – 2006. - №2. – С.89-94.
3. Сенченко Н. Поняття та види процесуальних гарантій по застосуванню примусових заходів медичного характеру / Надія Сенченко // Підприємництво, господарство і право. – 2006. - №1. – С.124-127.