Ратошнюк Ірина Миколаївна, Стефюк Тетяна Дмитрівна

Буковинська державна фінансова академія

Соціальна політика на сучасному етапі розвитку України

Соціальна політика як ключова складова політики держави офіційно завжди включалася в Україні до числа її найперших пріоритетів. У нинішніх умовах вона визначає тенденції подальшого розвитку країни, формує передумови досягнення відповідного рівня економічного розвитку, врешті-решт, здійснює вплив на суспільні відносини з метою їх оптимізації, унеможливлення соціальних конфліктів.

Сьогодні логіка розвитку процесів суспільного реформування в Україні потребує докорінної зміни підходів держави і суспільства до проблем соціального розвитку країни. Високий рівень суспільного «попиту» на активну соціальну політику вимагає від влади активних кроків щодо досягнення цілей соціального захисту та соціального розвитку. Відтак актуальності набуває потреба вироблення оптимальної моделі соціальної політики в контексті сучасних концепцій управління, реалій ринкової економіки та намагань до європейської інтеграції.

Приєднання України до Європейської соціальної хартії наддало реальну можливість привести нормативну базу і правовий механізм захисту соціальних та економічних прав людини в Україні у відповідність до європейських стандартів Хартії і тим самим забезпечити соціальну захищеність населення, належну реалізацію їх економічних і соціальних прав, тому дана тема є досить актуальною.

Основні теоретичні засади реформ соціальної політики викладені у працях зарубіжних вчених та фахівців Р.Агуна, М.Вінера, Е.Джеймс, Е.Ендрюс, А.Іглесіаса, М.Ісаєва, Г. Мак Таггарта, В.Роїка, Р.Рофмана, М.Рутковські, Л.Сичової, С.Смирнова, Р.Хольцмана, Е.Фулту. Проблематику реформування соціальної політики України в різний час досліджували вітчизняні науковці, серед яких В.Бесараб, В.Гошовська, І.Гнибіденко, М.Кравченко, Т.Кір'ян, Е.Лібанова, О.Палій, І.Пижик, А.Решетніченко, В.Скуратівський, Б.Зайчук, О.Зарудний, П.Шевчук, А.Ягодка, В.Яценко та ін.. Правові механізми Європейської соціальної хартії розглядались у працях Н.Сидоренко та М.Феськів.

Метою даної статті є дослідження сучасного стану реалізації соціальної політики України та виявлення напрямків її реформування.

За прогнозами Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, впродовж 2010–2025 рр. співвідношення між кількістю осіб пенсійного та працездатного віку збільшиться із сучасних 0,4 до 0,5, а до 2050 р. кількість пенсіонерів сягатиме . кількості населення працездатного віку. Співвідношення між кількістю пенсіонерів і дітей, яке зараз становить 1,6, до початку 2030 р. зросте до двох, а наприкінці прогнозованого періоду сягатиме 2,35. Частка осіб, що старша за працездатний вік, у загальній кількості населення впродовж 2010–2050 рр. збільшиться з 24 до 36%.

Невпинне старіння населення вимагає реформування пенсійних систем, оскільки зростає співвідношення між кількістю одержувачів пенсій та платників внесків. Особливої актуальності набуває подовження тривалості трудового періоду та зростання рівня зайнятості людей старшого віку, у тому числі шляхом підвищення пенсійного віку. Сьогодні в більшості країн ЄС встановлено однаковий пенсійний вік для жінок і чоловіків, як правило, 62–65 років. Питання подальшого підвищення пенсійного віку активно обговорюється в багатьох країнах, зокрема у Німеччині вже прийнято рішення про запровадження 67-річного порогу.

Для подолання соціальної кризи необхідне розроблення єдиної і цілісної соціальної стратегії, зрозумілої населенню, розрахованої на його підтримку, здатної відновити довіру до влади. Соціальна політика за своєю суттю повинна бути довгостроковою, орієнтованою на тривалу перспективу. Тому початковим пунктом її розробки має стати вибір перспективної моделі соціально-економічного устрою суспільства.

Щодо України на сучасному етапі її розвитку основними цілями соціальної політики є максимальне збереження фізичного, інтелектуального, духовно-етичного потенціалу країни; формування трудової мотивації, яка відповідає вимогам легального ринку, орієнтованою на розширене відтворення “людського капіталу ” країни як передумову економічного підйому, повноцінного ринку, ефективної економіки; створення інституціональних та соціально-економічних умов для реалізації громадянами, різними суспільними верствами та групами населення своїх потреб та інтересів, прояву своєї активності та розкриття особистості. Без цього неможливий розвиток громадянського суспільства, особистої свободи, реальної демократії.

Державне регулювання у сфері соціальної політики , як відомо, здійснюється як адміністративними, так і економічними методами. До вищих форм державного регулювання належать соціально-економічні програми. Також розробляються цільові державні програми працевлаштування. Стимулювання зростання зайнятості, створення робочих місць у держсекторі, допомоги інвалідам, посилення правової захищеності. В цих програмах детально описано усі необхідні кроки для досягнення вирішення конкретних проблем. Зокрема досліджуючи становище нашої держави виявлена проблема у чинній системі соціальної підтримки, а так як соціальна підтримка є одним з головних елементів соціальної політики, то варто детальніше їх розглянути:

1) низький рівень охоплення бідного населення соціальною підтримкою. Усього 56,8 % бідних (згідно з критерієм прожиткового мінімуму) одержують принаймні один вид соціальної підтримки;

2) низька адресність при наданні соціальної підтримки. Розподіл державних соціальних трансфертів є несправедливим: менше 23 % від їх загальної суми потрапляють до бідних, інші (майже 17 млрд грн щороку, тобто близько 6 % доходів бюджету) надаються небідному населенню;

3) механізм надання житлових субсидій та пільг з оплати житлово-комунальних послуг побудований на завищених нормативах споживання цих послуг, що призводить до неефективного використання коштів бюджету.

Причинами цих проблем можна назвати:

1) надання більшості видів допомоги відбувається без урахування рівня доходів і майна/власності у розпорядженні одержувача допомоги. Викривлена філософія соціальної підтримки: соціальна допомога орієнтована на максимальне охоплення населення;

2) відсутність необхідної інформації для обліку й моніторингу фактично спожитої соціальної допомоги й оцінювання доходів претендентів на її одержання;

3) відсутність у системі соціальної підтримки стимулів для ефективного використання виділених на неї коштів, завищені норми споживання комунальних послуг для населення. Так, в Україні норма споживання води 108 куб. м на рік на одну людину, тоді як у країнах Європи – 73 куб.м.

Виявивши проблеми, постає необхідність у вирішенні цих проблем, що у свою чергу передбачає у здійснення реформи. Метою реформи є підвищення охоплення соціальною підтримкою незаможних верств населення при раціональному використанні бюджетних коштів. Для досягнення цілей на період реформи поставлено такі завдання:

1) посилити адресний характер надання соціальної підтримки;

2) підвищити ефективність управлінських рішень у системі соціальної підтримки населення;

3) запровадити стимули до економічно відповідальної поведінки одержувачів соціальної підтримки.

Для посилення адресності всіх видів соціальної підтримки необхідними є такі заходи:

1) аналіз та оцінка ефективності всіх видів соціальної підтримки;

2) уніфікація (на принципах адресності та врахування доходів громадян) підходів до надання всіх видів соціальної допомоги (за винятком допомоги при народженні чи усиновленні дитини, інвалідам з дитинства й дітям-інвалідам) та з урахуванням доходів одержувачів допомоги; модернізація програми житлових субсидій шляхом вдосконалення механізмів їх надання та впровадження соціальних нормативів споживання житлово-комунальних послуг;

3) запровадження непрямих методів оцінювання доходів громадян, які претендують на одержання соціальної підтримки; урахування рівня доходів при наданні всіх видів пільг (крім пільг для осіб, які мають виняткові заслуги перед Батьківщиною).

Забезпечення ефективності управління системою соціальної підтримки досягатиметься в результаті:

1) створення єдиної бази даних одержувачів усіх видів соціальної підтримки, єдиного інформаційного середовища для органів праці й соціального захисту населення, Пенсійного фонду, Державної податкової адміністрації, МВС, органів реєстрації актів громадянського стану;

2) створення Державної агенції соціальної інспекції при Міністерстві праці й соціальної політики для перевірки правильності надання соціальних виплат та супроводження соціально вразливих сімей із залученням інших соціальних служб (від допомоги в працевлаштуванні - до соціального обслуговування вдома);

3) запровадження системи моніторингу та оцінювання програм соціальної підтримки на постійній основі.

Для формування економічно відповідальної поведінки одержувачів соціальної підтримки необхідно розробити й запровадити систему економічно й соціально обґрунтованих нормативів споживання житлово-комунальних, транспортних та інших послуг з подальшим використанням їх при визначенні розмірів соціальної підтримки; встановити технологічне обладнання для обліку фактичного споживання послуг (в тому числі транспортних); планомірно привести регульовані тарифи для населення до економічно обґрунтованого рівня та визначити рівень соціальної підтримки, виходячи з економічно обґрунтованих тарифів.

Здійснення реформи передбачається в декілька етапів. На першому необхідно:

· внести зміни до законодавства щодо нормування споживання послуг при наданні соціальної підтримки;

· розробити методики соціального моніторингу й аудиту програм соціальної підтримки, оцінки доходів претендентів на соціальну допомогу з використанням прямих і непрямих методів визначення доходів, а також з урахуванням майнового стану (власності у розпорядженні);

· розробити матриці видів соціальної підтримки й проведення аудиту видів соціальної допомоги й пільг.

Наступними кроками буде:

· перехід до принципу адресності для всіх видів соціальної підтримки, за винятком допомоги при народженні чи усиновленні дитини, інвалідам з дитинства й дітям-інвалідам, а також пільг особам, які мають виняткові заслуги перед Батьківщиною;

· інтеграція житлових пільг у систему житлових субсидій;

· створення єдиного соціального агентства (на основі структур Міністерства праці та соціальної політики) з комплексного обслуговування осіб, що потребують соціальної підтримки

завершальним етапом, який передбачається здійснити до кінця 2014 року, передбачається:

· створення Державної агенції соціальної інспекції у складі Міністерства праці й соціальної політики;

· запровадження моніторингу соціальних програм та аудиту програм соціальної підтримки населення;

· забезпечення повного обліку в системі транспортування й споживання теплової енергії, холодної й гарячої води для учасників програм житлових субсидій, встановлення необхідного технологічного обладнання для обліку споживання послуг громадського транспорту.

· запровадження картки соціальної допомоги.

Здійснення реформи передбачає досягнення таких результатів:

· підвищення до 50 % питомої ваги коштів на соціальну підтримку, що надаються бідному населенню;

· зниження на третину частки небідного населення серед одержувачів соціальної підтримки;

· зниження показників споживання природного газу одержувачами соціальної допомоги на 15 % до 2014 р.;

· зниження показників споживання інших ресурсів мінімум на 3 % щорічно до 2014 р.

Отже, Об’єктивний діагноз соціального стану українського суспільства свідчить про те, що основні соціальні ризики – бідність, майнова диференціація населення, відчуженість значної кількості громадян від суспільного життя, звуження їх доступу до освіти, медицини і культури – досягли масштабів, які можуть становити реальну загрозу національній безпеці держави. Практично за всіма найважливішими соціальними показниками світового цивілізаційного розвитку Україна продовжує перебувати на небезпечній межі. Довготривала невирішеність соціальних проблем у переважної частини українського суспільства сьогодні виступає в якості одного з основних чинників виникнення та розвитку низки загроз в різних сегментах національної безпеки. Йдеться, зокрема, про дестабілізацію суспільно-політичних процесів, загострення конфліктів на національному і релігійному ґрунті, формування сепаратистських настроїв в окремих регіонах та групах населення, зневіру у дієздатності влади, вимивання з країни кваліфікованої робочої сили тощо. Тому постає питання про вироблення методів і механізмів, які б дозволили ефективно упереджувати потенційні та нейтралізувати наявні загрози й ризики національним інтересам, які є наслідками недостатньої ефективності впровадження державної соціальної політики. Одним із альтернативних варіантів є реформа системи соціальної підтримки, реалізація якої дасть можливість уникнути соціальної кризи а також підвищити охоплення соціальною підтримкою незаможних верств населення, оскільки суспільство – найвища цінність держави, при раціональному використанні бюджетних коштів.

Література:

1. Іляшенко В. А. Формування державної соціальної політики України / В. А. Іляшенко // Держава та регіони. Серія: Державне управління. – 2010. – №1. – С. 192-197.

2. Рудкевич І. В. Напрями державної соціальної політики України в сучасних умовах / І. В. Рудкевич // Економіка та держава. – 2010. – №6. – С. 103-105.

3. Малиш Н. А. Соціоекологічні аспекти державної політики / Н. А. Малиш // Держава та регіони. Серія: Державне управління. – 2010. – №2. – С. 204-209.

4. Стойка А. Критерії формування та реалізації соціальної політики: теоретичний аспект / А. Стойка // Держава та регіони. Серія: Державне управління. – 2010. – №3. – С. 222-228.

5. Генеральна угода про регулювання основних принципів і норм реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин в Україні на 2010-2012 роки : 09.11.2010 р. // Урядовий кур'єр. – 2010. – №220. – С. 9-15.

6. Положення про Міністерство соціальної політики України : затверджено Указом Президентом України від 06.04.11 р. № 389/2011 // Урядовий кур'єр. – 2011. – №73. – С. 9-10.