УДК 636.06(09)

БОРОДАЙ Ірина Сергіївна, канд. іст. наук, провід. наук. співроб. Інститут розведення і генетики тварин УААН (с. Чубинське)

ГЕНЕЗИС ТЕОРІЇ ІНДИВІДУАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ТВАРИН

Висвітлено основні етапи становлення та розвитку вчення про онтогенез сільськогосподарських тварин. Узагальнено наукові підходи до з’ясування та прогнозування його закономірностей, розглянуто ряд невирішених проблем.

Освещены основные этапы становления и развития учения об онтогенезе сельскохозяйственных животных. Обобщены научные подходы к выяснению и прогнозированию его закономерностей, рассмотрен ряд нерешенных проблем.

The basic stages of forming and development of the doctrine about ontogenesis of agricultural animals were covered The scientific approaches to finding and forecasting of its laws were generalized, a number of unsolved problems was considered.

Постановка проблеми. Вчення про індивідуальний розвиток сільськогосподарських тварин посідає центральне місце в зоотехнічній науці. З’ясування природи та генетичного механізму цього складного процесу дало б можливість селекціонерам більш цілеспрямовано прогнозувати та управляти продуктивністю тварин, що в свою чергу сприяло б якісному поліпшенню племінних ресурсів. Незважаючи на досить тривалі пошуки зарубіжних та вітчизняних учених у цьому напрямі, онтогенетична теорія до цього часу має окремі невирішені питання.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Узагальненню підходів окремих учених та дослідницьких колективів з розробки проблем індивідуального розвитку сільськогосподарських тварин присвячено ряд розвідок [1, 9, 14]. Утім, авторами не ставилося за мету з’ясувати передумови розвитку онтогенетичної теорії та виділити основні її етапи. Окрім того, вищезазначені дослідження не враховують фактичного матеріалу, що накопичився останнім часом.

Завдання даної статті полягає у відтворенні цілісної картини становлення теорії онтогенезу, комплексній оцінці внеску окремих учених та колективів у її розвиток. Дослідження ґрунтується на застосуванні історичних (предметно-хронологічного, історико-порівняльного), джерелознавчого та загальнонаукових методів. Автором долучалося широке коло джерел, серед яких значна кількість – архівні документи та рукописи, окремі з яких до наукового обігу залучаються вперше.

Виклад основного матеріалу. Упритул до другої половини ХІХ ст. онтогенетичні дослідження були спорадичними, ґрунтувалися на узагальненні емпіричного досвіду, накопиченого тривалою практикою розведення сільськогосподарських тварин. Зокрема, одним із перших вітчизняних дослідників проблеми М.Г. Лівановим обґрунтовано доцільність детального вивчення порід з урахуванням місцевих умов. Ученим доведено, що корма лише опосередковано впливають на формування господарськи корисних якостей худоби, головним важелем цього складного процесу є мистецтво заводчика добирати кращих тварин. Надаючи значної уваги зростанню жирномолочності худоби, він рекомендував добирати плідників від кращих за цією ознакою матерів. М.Г. Ліванов приділяв першочергового значення близькоспорідненим паруванням, вбачаючи в них ефективний засіб закріплення бажаної спадковості [6].

За результатами досліджень російського вченого В.І. Всеволодова, відмінності між тваринами різних порід, а також індивідуальні зумовлюються кліматом і ґрунтом, годівлею, утриманням, вихованням. Він також визначив роль схрещування для формування бажаної мінливості, заклав підвалини вчення про екстер`єр сільськогосподарських тварин у вітчизняній зоотехнії. Слід відмітити, що основна наукова праця вченого «Курс скотарства» у 2-х томах (1836, 1837) вийшла задовго до класичних творів зарубіжних учених Г. Зеттегаста (1868) та Г. Натузіуса (1870).

Чимало зусиль до постановки проблеми індивідуального розвитку сільськогосподарських тварин, занесення її до розряду першочергових докладено професором С.М. Ходецьким. Як і попередній дослідник, він аналізує ряд чинників зміни породних якостей тварин, наголошуючи на переважаючому впливі цілеспрямованої діяльності людини. Учений надавав особливої уваги вихованню, підкреслюючи, що цей метод не повинен обмежуватися ретельним доглядом за молодими тваринами та відповідною годівлею, а й поширюватися на період ембріонального розвитку, оскільки вже на цьому етапі закладаються майбутні якості тварин. Запропонував відповідні системи виховання для кожного етапу з урахуванням вікових особливостей організму [15].

Певний внесок до розв’язання проблеми спрямованого впливу на індивідуальний розвиток тварин здійснили дослідження І.С. Андрієвського та М.Г. Павлова, зусилля яких спрямовувалися, насамперед, на пошуки дійових способів бажаних породних змін. Встановлені вченими факти мінливості тварин, зумовлені чинниками зовнішнього середовища (клімат, годівля, утримання тощо), створили підґрунтя для ствердження теорії походження видів Ч. Дарвіна. У свою чергу дарвінівська теорія, яка ґрунтувалася на положенні про співвідносність розвитку, взаємозв`язок форми та функції, стала значним поштовхом для подальшої розробки теорії індивідуального розвитку тварин. Активізація пошуків у цьому напрямі також зумовлювалася необхідністю швидкого поліпшення якостей місцевої малопродуктивної худоби, що набуло особливого значення після земельної реформи 1861 р. та переходу сільського господарства на капіталістичні рейки.

У 1866 р. німецьким зоологом Є. Геккелем для позначення процесу індивідуального розвитку організму введено поняття «онтогенез» (від грецького ontos – сущее і genesis – розвиток, походження). Ученим було сформульовано положення, згідно з яким онтогенез є коротким повторенням (рекапітуляцією) філогенезу.

На цьому етапі переважного поширення набули дослідження: 1) впливу факторів зовнішнього середовища на процеси росту та розвитку тварин; 2) закономірностей росту і розвитку організму в цілому та його окремих органів і систем. Щодо першого напряму дослідниками цієї доби виділено проблему спрямованого виховання тварин як вирішальний елемент формування бажаних якостей. Розробка відповідних систем виховання ґрунтувалася на знанні закономірностей впливу факторів зовнішнього середовища на організм, серед яких першочергового значення надавали годівлі. Так, І.М. Чорноп’ятовим доведено ефективність ретельного підбору кормових раціонів та відповідного догляду з метою спрямованого впливу на плід через організм матері. У постембріональний період, на думку вченого, систему годівлі й утримання необхідно будувати залежно від майбутнього призначення тварини. Худобі на відгодівлі рекомендовано згодовувати більше корму для привчання органів травлення до засвоєння якомога більшої кількості поживних речовин. Розвитку молочної продуктивності сприятиме збільшення частки зеленого корму в раціонах. У своїй монографії «Скотарство в северных и средних губерниях России и меры к его улучшению» (1872) І.М. Чорноп’ятов обґрунтовує думку, що недоліки та вади морфологічного характеру можливо виправити на основі спрямованого добору, підбору, раціональної годівлі й утримання тварин [16].

До розробки теорії індивідуального розвитку тварин чимало зусиль доклав О.Ф. Міддендорф – ініціатор першого масштабного експедиційного обстеження скотарства в Росії. Його результати дали можливість розкрити біологічну природу та причини різних форм недорозвитку місцевої худоби, зумовленого її неповноцінною годівлею. Ученим було відмічено певну періодичність у рості тварин та висловлено припущення щодо можливості зміни породних якостей шляхом нормованої годівлі, основаної на врахуванні вікових закономірностей росту [8].

Вищезазначені припущення були доведені науковими працями М.П. Чирвинського, які до цього часу є вихідним пунктом у розв’язанні проблеми онтогенезу сільськогосподарських тварин. На відміну від своїх попередників учений досліджував не лише норми росту, а й, головним чином, порушення, викликані зміною умов зовнішнього середовища, передусім годівлі [3]. Порівнюючи ріст скелета та його окремих частин у різні періоди онтогенезу, а також вплив на нього різних режимів годівлі, вчений сформулював положення, за яким при тимчасовому голодуванні першочергово затримуються у рості ті частини скелета, для яких характерна найбільша швидкість росту (для цього періоду). Експериментальні дослідження вченого поклали початок науковому вивченню проблеми компенсації недорозвитку тварин. На дослідах з вівцями і свиньми він довів, що вплив недостатньої годівлі позначається не лише в ранньому віці, а й у наступні періоди і вже ніколи не компенсується. Слід відмітити, що розвідки М.П. Чирвинського з вивчення закономірностей росту та розвитку тварин були проведені на 30-40 років раніше подібних досліджень у зарубіжних країнах і принесли йому світове визнання.

Згодом А.О. Малігоновим була доведена можливість застосування закону М.П. Чирвинського про недорозвиток скелета до всіх органів і тканин організму та виділено основні типи недорозвитку. Також було обґрунтовано, що ріст органів та тканин однієї системи відбувається нерівномірно. З явищем нерівномірності була тісно пов’язана інша особливість росту – його періодичність [7].

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. проведено серію дослідів із вивчення співвідносності розвитку органів та систем, встановлення зв’язку між формою та функцією. Зокрема П.М. Кулєшовим встановлено характерні риси в будові організму та екстер`єру, пов`язані з напрямом продуктивності, запропоновано струнке вчення про конституцію, яке у своїй основі не змінювалося протягом усього ХХ ст. Ученим також було розроблено теорію підбору сільськогосподарських тварин, яка спрямовувалася на отримання бажаних спадкових змін [5]. У наступні десятиріччя вчення про екстер`єр було доповнено і конкретизовано М.І. Придорогіним, Є.А. Богдановим, М.Ф. Івановим, М.Д. Потьомкіним та іншими вченими.

Розкриття залежності між факторами середовища та мінливістю організмів дало змогу певною мірою управляти індивідуальним розвитком тварин, спрямовувати формування породних якостей в бажаному напрямі. Однак, для зоотехнічної науки було важливим не лише вміння викликати певні зміни, а й зберігати їх у потомстві. Розв’язання цього завдання виявилося можливим лише в наступні десятиріччя завдяки прискореному розвитку генетики, молекулярної біології, біохімії, біотехнології, ендокринології, математичного аналізу та інших наук, що дало змогу поглянути на проблему під принципово новим кутом зору.

Наступний етап на шляху розробки теорії індивідуального розвитку сільськогосподарських тварин започатковано в 20-х роках ХХ ст. Він супроводжувався відкриттям перших спеціалізованих дослідних установ у галузі тваринництва, урізноманітненням породного складу тварин, виділенням даної проблеми в самостійний науковий напрям дослідження. На цьому етапі у розробку проблем онтогенезу включилися практично всі провідні вчені, дослідницькі колективи та установи тваринницького профілю.

Ряд дослідів з вивчення впливу різних варіантів схрещування на живу масу ягнят при народженні та їхній подальший розвиток проведено на зоотехнічній дослідній і племінній станції в Асканії-Новій М.Ф. Івановим [17, 18]. За їх результатами вченому вдалося встановити факт зростання швидкості росту в ембріональний і постембріональний періоди у помісних ягнят. Він уперше у вітчизняній зоотехнії запропонував методику породотворення, при цьому принциповий стратегічний підхід до місцевих порід полягав не лише в їхньому вдосконаленні на основі поліпшених методів годівлі та утримання, а й у рішучій реконструкції на основі складного відтворного схрещування з більш продуктивними породами зарубіжної селекції, міжвидової та міжродової гібридизації, акліматизації й одомашнення ще неосвоєних видів диких тварин. М.Ф. Іванов також суттєво доповнив класифікацію типів конституції, увівши міцний тип, який у племінній справі став основним.

Учнем і послідовником М.Ф. Іванова Л.К. Гребенем проведено порівняльний аналіз розвитку двієнь, який ґрунтувався на фактах, що ягнята-одинці помітно переважають своїх ровесників-двієнь у розвитку за живою масою. Також ученим порушено проблему впливу статі й кастрації на розвиток ягнят та констатовано, що найвищими приростами живої маси відзначаються ярки, тоді як найменшими – баранчики [2].

Показові для цього етапу досліди з вивчення закономірностей онтогенезу свиней великої білої породи було проведено на Носівській сільськогосподарській дослідній станції А.П. Редькіним. Розглядалися такі питання, як вплив кількості та якості материнського молока у підсисний період, умов годівлі та утримання у наступні періоди на ріст тварин [19].

На Полтавській зоотехнічній дослідній станції О.П. Бондаренком та М.І. Матійцем проведено детальні дослідження з вивчення відгодівельних якостей помісних, переважно рябих коротковухих свиней з беркширами і частково темворсами, що поклало початок виведенню миргородської породи.

На Київській дослідній станції тваринництва «Терезине» А.К. Скороходьком розроблено питання фізіології, теплорегуляції та теплообміну у сільськогосподарських тварин за різних умов годівлі й утримання. Проведено оригінальні дослідження з вивчення фізіолого-гігієнічних норм вирощування молодняку сільськогосподарських тварин за умов низьких та мінусових температур [20].

Закономірності індивідуального розвитку швіцької породи у Майнівському розпліднику досліджено Г.Ф. Подобою. За результатами промірів у новонароджених телят, взятих у різному віці, визначено особливості формування окремих статей. Виділено 4 стадії формування екстер’єру в онтогенезі: 1) фундаментальної закладки, 2) освоєння промірів, 3) вирішального розвитку, 4) заключного оформлення [10].

Проблема індивідуального розвитку тварин – загальнобіологічна і різнопланова. Значний внесок до її розв’язання здійснили біологи Київського університету А.М. Сєверцов та його учень І.І. Шмальгаузен. Зокрема, перший розробив вчення про типи філогенетичних змін органів і функцій, філогенетичні кореляції. Він також запропонував теорію філембріогенезу, в якій висунув положення щодо можливості появи нових ознак на різних стадіях онтогенезу. Обґрунтував детальну класифікацію способів філогенетичних змін органів, довівши, що вони зумовлюються змінами середовища.

Значний інтерес для тваринництва представляє встановлений І.І. Шмальгаузеном закон параболічного росту особин та метод обчислення констант швидкості росту. Він розглядав ріст як результат історичного розвитку даної форми у безперервній взаємодії з конкретними умовами середовища. Ученим доведено, що кожна зміна в організації (годівля, температура тощо) внаслідок тісного зв`язку процесу росту з усіма фізіологічними проявами, що відбуваються в організмі, неминуче відіб’ється на кінцевих розмірах тіла.

У середині ХХ ст. вивчення генетичного механізму індивідуального розвитку сільськогосподарських тварин здійснював М.М. Колесник. Загальний процес росту він вивчав за типом ланцюгових органічних реакцій, довівши, що кожен наступний етап визначається особливостями попереднього. В постембріональний період ріст значною мірою залежить від маси тварини при народженні, яку вчений розглядав як важливу селекційну ознаку. Збільшення розмірів маси тіла відповідає зменшенню швидкості росту. Розміри тіла приймають кінцеві показники, властиві даній особині, породі й виду в конкретних умовах життя. Ученим також було досліджено механізм успадкування рекордної продуктивності. Обґрунтовано, що деякі набуті зміни можуть проявлятися і в потомків. Важливими передумовами для цього є: 1) тривалість впливу і збереження тих умов, які сприяли зміні ознаки в даному напрямі; 2) включення тих чи інших змін організму в загальний ланцюг гаметогенезу [4].

Значних зусиль до вивчення окремих аспектів індивідуального розвитку сільськогосподарських тварин докладено П.Д. Пшеничним. Зокрема, досліджуючи закономірності росту осьового та периферичного скелета, він виділив три типи тварин: 1) з переважаючим ростом в постембріональний період периферичного скелета над осьовим (кролі); 2) з однаковою швидкістю росту осьового та периферичного скелета в постембріональний період (свині); 3) зі значною перевагою швидкості росту периферичного скелета в ембріональний період (велика рогата худоба, вівці, коні). Наступними дослідженнями вченого було доведено, що в ембріональний період та в перші 5-6 міс. після народження в тілі молодняку швидко підвищується вміст мінеральних речовин, а вміст води знижується. З 3-6- місячного віку частка їх залишається майже незмінною. При задовільній годівлі у 5-6 міс. настає «хімічна зрілість» організму – одна із найважливіших стадій розвитку тварини, за якої завершується інтенсифікація всіх його основних функцій. П.Д. Пшеничним підкреслювалася значимість типів конституції тварин для перетравності та використання корму. Дослідженнями вченого показано, що з підвищенням широкотілості тварин зростає рівень перетравності та використання поживних речовин корму [13].

Розробником оригінальної теорії оцінки та добору тварин за ступенем використання корму є Є.Г. Подоба. Ученим уперше теоретично обґрунтовано та доведено експериментально значення запропонованого ним коефіцієнта використання корму для оцінки продуктивних якостей тварин та їхнього добору за цим показником. Він відмічав, що з віком тварини використання корму становиться повнішим, енергетичні ресурси витрачаються економніше в результаті пристосування організму до умов зовнішнього середовища. Іншим напрацюванням ученого є обґрунтування зв’язку між тривалістю ембріонального розвитку та реалізацією генотипу особини. Практичне використання ознаки тривалості ембріогенезу збільшило можливість раннього добору та виранжировки потенційно низькопродуктивних тварин [11, 12].

Наступний етап розвитку теорії онтогенезу у тваринництві доцільно виділяти з середини 60-х років ХХ ст. Інтенсифікація галузі та запровадження новітніх технологій висунули нові вимоги до генофонду вітчизняних порід. Його кардинальне перетворення розпочали з проведення серії різних варіантів схрещування. За їхніми результатами у середині 80-х років висунуто концепцію та розроблено програми виведення низки спеціалізованих порід. Основна стратегічна мета при цьому полягала у залученні кращого світового генофонду та практично повного збереження позитивних якостей місцевих порід на основі складного відтворного схрещування.

Породотворні процеси, що охопили всі без винятку галузі тваринництва, вимагали детального вивчення акліматизаційних властивостей порід іноземного походження, здатності їх до поєднання з вітчизняним племінним матеріалом та збереження високого генетичного потенціалу у помісних тварин. Не менш детального дослідження та оцінки потребували різні генотипи створюваних порід. Зазначені завдання не на одне десятиріччя посіли центральне місце в наукових тематиках провідних дослідних установ тваринницького профілю.

Істотний внесок у розкриття закономірностей онтогенезу здійснено К.Б. Свєчиним та його науковою школою. Вся діяльність вченого була пов’язана з вивченням процесів росту й розвитку сільськогосподарських тварин різних порід та породних поєднань за умов прямих і реципрокних схрещувань. К.Б. Свєчиним та його учнями проведено ряд дослідів з вивчення компенсаторного росту й особливостей індивідуального розвитку худоби під впливом різних умов годівлі та утримання [14]. Представляють цінність розробки, запропоновані О.Г. Тимченком, з вивчення материнського ефекту у м`ясному скотарстві, Д.І. Савчуком – зі статевого диморфізму, О.М. Маменком – з вирощування м`ясної худоби на забруднених радіонуклідами територіях, Й.З. Сірацьким – з формування відтворної здатності великої рогатої худоби, прогнозування спермопродуктивності та раціонального використання плідників тощо.

Низку оригінальних онтогенетичних досліджень проведено вченими Інституту розведення і генетики тварин, на основі яких розвинуто концепцію поєднання інформаційного, субстратного та енергетичного підходів до оцінки бажаного типу при консолідації новостворених молочних і м`ясних порід великої рогатої худоби. Розроблено методичні основи прогнозуючої оцінки генотипу в ранньому віці шляхом аналізу їхніх генотипів із застосуванням генетичного поліморфізму та цитоморфологічних особливостей соматичних клітин і гамет.

Б.Є. Подобою та іншими вченими обґрунтовано, що тривалість ембріонального розвитку доцільно розглядати як показник, що характеризує належність окремої групи тварин до певного конституційного типу. Проаналізовано вплив окремих факторів на тривалість ембріогенезу, серед яких найбільшим виявився вплив матері (у середньому 48%). Обґрунтовано, що фенотип характеризує лише один із проявів генотипу, тому продуктивність слід розглядати як приблизний критерій племінних якостей тварин. Найбільшого селекційного значення рекомендовано надавати аналізу формування конституційного типу тварини в онтогенезі, який перш за все виявляється в екстер`єрних особливостях. Екстер`єр доцільно оцінювати на різних етапах онтогенезу, починаючи від народження. Б.Є. Подобою розроблено методичні основи оцінки плідників за якістю потомства в ранньому віці на основі індивідуального визначення ефективності використання корму [1].

Уперше у світовій селекційній практиці В.С. Коноваловим сформовано науково обґрунтовані селекційні підходи до використання генетико-біохімічних принципів колор-маркерної селекції при виведенні високопродуктивних порід великої рогатої худоби і швидкоалюрних порід спортивних коней.

Попри істотні здобутки українських учених у розв`язанні проблем індивідуального розвитку сільськогосподарських тварин низка невирішених питань залишається досить великою. Зокрема до цього часу не відпрацьовано методів універсальної оцінки генотипу тварин за особливостями їхнього онтогенезу. Не розроблено й організаційних форм застосування онтогенетичної оцінки формування тварин, здатних до високої продуктивності.

Висновки. 1. Вчення про індивідуальний розвиток сільськогосподарських тварин посідає центральне місце у вітчизняній зоотехнічній науці. Від часів зародження тваринництва проблема пізнання його закономірностей розглядалася як одна із передумов удосконалення продуктивних якостей тварин. Дослідженнями М.П. Чирвинського, А.О. Малігонова, І.І. Шмальгаузена, М.М. Колесника, К.Б. Свєчина та інших учених розкрито основні закономірності ембріонального та постембріонального розвитку сільськогосподарських тварин, визначено вплив факторів середовища та генотипу на формування господарських ознак.

2. На шляху генезису онтогенетичної теорії виділено кілька етапів. Найбільш активні та цілеспрямовані пошуки розпочалися з середини 60-х років ХХ ст. Передумовою їхнього успішного розгортання стало запровадження методів суміжних наук (генетики, біохімії, молекулярної біології, ендокринології, біотехнології та інших) до зоотехнічних досліджень, що склало теоретичне підґрунтя для подальшої розробки даної проблеми.

Список використаної літератури

1. Генетико-селекційні аспекти онтогенезу сільськогосподарських тварин: матер. творч. дискус. (17 жовтня 2003 р.) / УААН, ІРГТ. – К.: Аграрна наука, 2004. – 40 с.

2. Гребень, Л. К. Влияние различных кормовых рационов на развитие ягнят / Л. К. Гребень// Бюллетень зоотехнической и племенной опытной станции «Чапли». – 1928. – № 3. – С. 82-112.

3. Державний архів м. Києва. – Ф. 18. – Оп. 2. – Спр. 284. – 240 арк.

4. Колесник, Н. Н. Основы племенного дела в животноводстве / Н. Н. Колесник. – К.: Сельхозгиз, 1956. – 191 с.

5. Кулешов, П. Н. Выбор по экстерьеру лошадей, скота, овец и свиней / П. Н. Кулешов. – М., 1934. – 192 с.

6. Ливанов, М. О земледелии, скотоводстве и птицеводстве / М. Ливанов. – Николев, 1799. – 203 с.

7. Малигонов, А. А. Избранные труды / А. А. Малигонов. – М.: Колос, 1968. – 392 с.

8. Миддендорф, А. Ф. О способах улучшения нашего скотоводства / А. Ф. Миддендорф. – С-Птб, 1872.

9. Мирзоян, Э. Н. История изучения индивидуального развития сельскохозяйственных животных в России (середина ХVІІІ – первая треть ХХ ст.) / Э. Н. Мирзоян. – М., 1961. – 155 с.

10. Подоба Г.Ф. Руководство к индивидуальному выращиванию молодняка крупного рогатого скота: Рукопись. – 267 с.

11. Подоба, Е. Г. Продолжительность эмбрионального развития как показатель конституциональных особенностей животного / Е. Г. Подоба // Журн. общей биол. – 1956. – № 6. – С. 443-452.

12. Подоба, Е. Г. Степень использования корма животными в зависимости от возраста и уровня кормления /Е. Г. Подоба // Вестник сельскохозяйственной науки. – 1964. – № 3. – С. 50-55.

13. Пшеничный, П. Д. Основы учения о воспитании сельскохозяйственных животных / П. Д. Пшеничный. – К.: АН УССР, 1955. – 148 с.

14. Свечин, К. Б. Индивидуальное развитие сельскохозяйственных животных / К. Б. Свечин. – 2-е изд., перераб. и доп. – К.: Урожай, 1976. – 288 с.

15. Ходецкий, С. Руководство к уходу за крупным рогатым скотом / С. Ходецкий. – С-Птб, 1851.

16. Чернопятов, И. Н. Скотоводство в северных и средних губерниях России и меры к его улучшению / И. Н. Чернопятов. – М., 1872.

17. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. – Ф. 27. – Оп. 9. – Спр. 607.

18. Там же. – Ф. 27. – Оп. 8. – Спр. 925.

19. Там же. – Ф. 27. – Оп. 3. – Спр. 610.

20. Там же. – Ф. 27. – Оп. 10. – Спр. 530.