к.і.н. Каліберда Ю.Ю.
ДФ Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»
ІСТОРІЯ З-Ї ЗАЛІЗНОЇ ДИВІЗІЇ АРМІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ ЗА МЕМУАРАМИ ТА ЖИТТЄПИСАМИ СУЧАСНИКІВ
«Під назвою «Залізна» відома була дивізія армії
УНР, що прославилась своєю
боєздатністю, за яку саме й отримала свою почесну назву «Залізної» дивізії», –
таку оцінку надає відомий вітчизняний військовий історик на еміграції Лев
Шанковський (1903-1995) на сторінках своєї статті одному з найкращих військових
формувань української регулярної армії доби Визвольних змагань 1917-1921 рр. [1, с. 117].
Бойовий шлях 3-ї Залізної дивізії
Армії Української Народної Республіки (УНР), який розпочався на початку червня
1919 року і проходив впродовж трьох (Другої українсько-більшовицької 1918-1919,
українсько-білогвардійської 1919 та польсько-радянської 1920 р.) війн, припадає
на найбільш трагічніший у ХХ столітті період збройної боротьби українського
народу за власну державну незалежність. Мужність і звитяга, трагедія і героїзм
українських генералів, старшин та вояків славетної 3-ї Залізної стрілецької
дивізії визивав заслужене захоплення і повагу серед сучасників, адже їх
супротивниками були військові формування, очолювані відомими воєначальниками
часів Громадянської війни – командиром південної групи військ 12-ї радянської армії Й. Якіром, начальником 17-ї Кавказької червоної
кавалерійської дивізії Г. Котовським, командиром 54-го ім. Леніна радянського
стрілецького полку та ватажком одеських бандитів Мишкою Япончиком (М.
Вінницьким), білогвардійським генералом М. Голіциним.
Завданням цієї статті є спроба висвітлити історію
створення та бойовий шлях 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР за
допомогою мемуарів та життєписів учасників Визвольних змагань 1917-1921 рр. в Україні.
Важливим джерелом дослідження маловідомих сторінок вітчизняної історії
виступають мемуари учасників тих
подій. Мемуа́ри (фр. mémoires — спогади) — оповідь у формі записок від імені автора про реальні події
минулого, учасником або ж очевидцем яких він був. Написані безпосередніми
учасниками подій, мемуарні джерела (спогади, автобіографії, записки, щоденники,
листи) допомагають науковцям краще відтворити досліджувані ними історичні
події, глибше відчути мрії, настрої та сподівання багатьох історичних осіб та
персоналій.
Мемуарам притаманна
документальність, історична достовірність, хоча і не виключається право автора
на художній вимисел, чим значно ускладнюється процес їх дослідження як
історичних джерел.
Ознайомлення з бібліографічними
довідниками І. Калиновича, І. Чайковського, П. Зленка та ін. [2] дає нам можливість стверджувати, що більшість
спогадів та життєписів, присвячених подіям
1917-1921 рр. в Україні вийшли у період між двома світовими війнами на
сторінках україномовних часописів: «Літопис Червоної Калини», «Тризуб», «За
Державність», «Табір», та багатьох інших, а також окремими виданнями до і після
Другої світової війни (1939-1945) головним чином на території Польщі,
Чехо-Словаччини, Німеччини, Франції, Сполучених Штатів Америки, Канади та інших
країн Європи та Америки.
Історія 3-ї Залізної стрілецької дивізії
Армії Української Народної Республіки відноситься до розряду недостатньо
досліджених тем вітчизняної воєнної історії.
Радянська історіографія з ідеологічних міркувань здебільшого
замовчувала відомості про Армію УНР та
її військові формування. У працях Р. Ейдемана, А. Лихолата, І. Рибалки, М.
Супруненка та інших тогочасних дослідників, українські бойові
частини відверто іменувались
як «контрреволюційні формування», «бунтуючі загони отаманів» тощо
[3].
Поодинокий випадок складає монографія
В. Руднєва «Крах білопольської окупації на Україні в 1920 р» (К., 1941),
на сторінках якої наводиться чисельний склад та озброєння 3-ї дивізії Армії УНР
під час польсько-радянської війни 1920 р. в Україні [4, с. 112].
Перші праці з історії 3-ї Залізної
дивізії належать перу учасникам
Визвольних змагань 1917-1921 рр. в Україні. Найбільш повнішою, вочевидь,
є двотомна монографія Олександра Івановича
Удовиченка «Третя Залізна дивізія. Матеріали до історії військ УНР» (Нью-Йорк,
1971-1982) [5].
Її автор – генерал-полковник Армії УНР, легендарний командир «залізних» і
очевидець багатьох подій, на основі великого фактичного матеріалу доволі
детально простежив історію 3-ї дивізії –
від моменту її створення до участі в останньому – 2-му Зимовому поході (Листопадовому рейді) Армії Української
Народної Республіки.
Його друга праця «Україна у війні за
державність» (Вінніпег, 1954) дещо доповнює першу і розглядає бойовий шлях
дивізії на тлі військових операцій української армії доби Визвольних змагань
1917-1921 рр. в Україні [6].
Фундаментальний історичний матеріал
про боротьбу українських військових формувань містить книга Миколи
Капустянського «Похід українських армій на Київ-Одесу у 1919 році» (Мюнхен, 1946)
[7]. На сторінках цієї праці за допомогою різноманітних військових документів
генерал-фронтовик М. Капустянський зміг яскраво висвітлити бойові операції,
дати влучні оцінки стратегічних і тактичних рішень керівництва 3-ї дивізії у
збройній боротьбі з Червоною армією під час спільного походу Об’єднаних
Українських Армій на Київ-Одесу влітку 1919 р., навести цифрові дані щодо її
кількісного складу та озброєння.
Вищеназвані праці доповнює
«Коротка історія 3-ї Залізної дивізії. 1919-1921» (Каліш, 1922) [8]
колишнього командира 3-ї Гарматної бригади 3-ї стрілецької дивізії полковника
Г. Чижевського. Але з огляду того, що їх автор не мав можливості користуватися
архівними джерелами, вона за своїм стилем написання більш наближена до
мемуарів.
Певний інтерес щодо дослідження бойового шляху легендарної
дивізії представляє написана на багатому фактичному матеріалі узагальнююча
історико-аналітична колективна монографія З. Стефаніва, І Крип’якевича, І. Тиктора,
Б. Гнатевича, О. Думіна «Історія українського
війська», яка вийшла у Львові у 1936 р. [9]. У цій праці при висвітленні
багатьох військових питань історії будівництва українського війська 1917-1921
рр. широко залучені мемуарні
джерела відомих
військових діячів того
часу.
Безпосередньо темі нашого дослідження
також присвячена стаття Л. Шанковського «Третя
Залізна Стрілецька дивізія Армії УНР» у
9-му томі Енциклопедії українознавства, яка у стислій формі передає бойовий
шлях досліджуваного оперативно-тактичного формування [10, т. 9. с. 3225].
Праці інших закордонних дослідників:
О. Доценка [11], І. Нагаєвського, М. Стахіва та ін. [12] дещо доповнюють або
повторюють вже згадувані у цій статті дослідження з історії 3-ї Залізної
дивізії .
Сьогодні питання історії розбудови
збройних сил України доби Визвольних змагань (1917-1921), дослідження історії
створення та бойового шляху її військових формувань, біографій та життєписів їх
командирів та вояків перебувають у центрі уваги вітчизняних дослідників: В.
Солдатенка, В. Савченка, Б. Якимовича, Я. Тинченка, М. Литвина та багатьох
інших [13].
Так, серед значної кількості
історичних публікацій безпосередньо історії та бойовому шляху 3-ї Залізної
дивізії присвячені лише тільки монографії
та статті Р. Коваля
А. Дуда, В. Дмитрука, П.
Слюсаренка, Ж. Денисюк [14] та деяких
інших.
Переважна більшість з вищеназваних
праць спирається на різноманітні історичні (головним чином архівні) джерела, а
їх автори широко використовують та залучають до наукового обігу невідомі
спогади та життєписи учасників Визвольних змагань, що дає нам можливість
відтворити об’єктивну картину тих подій.
Як свідчать історичні джерела, початок Другої українсько-більшовицької
війни (листопад 1918 – грудень 1919 рр.) був невдалим для Армії Української
Народної Республіки. Незважаючи на героїчний опір, українські війська під
тиском Червоної армії вимушені були з безперервними боями відступати на захід,
доки на початку квітня 1919 р. не опинилися на невеликій смузі на території
Поділля, охопленій з двох боків польськими та більшовицькими військами.
Саме у
цей період серед невеликих українських відділів, що згрупувались на
західному
березі річки Збруч
та виконували поліцейські функції по охороні
кордону навколо міста Скала, невдовзі, за рішенням
українського військового керівництва буде створена і розпочне свій героїчний
бойовий шлях 3-я стрілецька дивізія Армії УНР.
Історія 3-ї Залізної дивізії, на відміну від інших військових формувань Армії Української
Народної Республіки, знайшла широке відображення в українській військовій мемуаристиці того
періоду.
З-поміж великої кількості спогадів
та життєписів українських генералів, старшин та вояків того періоду особливу
цінність складають праці та мемуари керівного складу дивізії – командира
з’єднання генерала О. Удовиченка [15;16], а
також спомини та статті командирів бригад та полків дивізії: 7-го стрілецького
Синього полку генерала О.
Вишнівського [17-21], 9-го
стрілецького полку (згодом 7-ї бригади) генерала П. Шандрука [22;23], 8-го Чорноморського полку генерала
М. Крата [24-28].
Геройська загибель командира
Буковинського куреня влітку 1919 року частково компенсується «Спогадами у
60-річчя смерти Омеляна Кантеміра» сотника І. Пігуляка, що вийшли у 1978 році у
Торонто на сторінках журналу «Буковина» [29]. Саме ці історичні джерела, в
поєднанні з іншими опублікованими та неопублікованими спогадами українських
військовиків, що зберігаються у вітчизняних та закордонних архівах, створюють головний масив мемуарних
джерел щодо теми нашого дослідження.
Основою для створення 3-ї дивізії стали загони полковника
М.Шаповала, куренів полковників В. Ольшевського і П. Шандрука та Буковинського
куреня сотника М. Ціпсерса (згодом – О. Кантемира) [9,
с. 283; 10]. У квітні 1919 року група М. Шаповала була реорганізована в 16-й
піший загін (бригаду) Галицької армії.
Проте перший бойовий досвід цього загону був
невдалим. Як згадує у своїх спогадах
«До історії «Синіх» та «Залізних» командир 1-го полку цього загону на той час
полковник Олександр Вишнівський, під час погано
спланованого наприкінці травня
1919 р. наступу на
Кам’янець-Подільський загинуло багато вояків, а
особливо постраждав Синьожупанний полк [19, с. 75 -
82]. За таких
обставин полковника М. Шаповала було усунуто від керівництва, а на його
місце було призначено підполковника О. Удовиченка – колишнього російського
офіцера з досвідом Першої світової війни (1914-18), який до цього перебував на
посаді начальника штабу Гуцульського коша Галицької армії. З приходом цього
талановитого воєначальника розпочалася нова сторінка історії «залізних».
Після вдало проведеної реорганізації і приєднання інших
військових частин 16-й загін дістав
назву «2-ої дивізії Дієвої Армії УНР». Як і всі 11-ть дивізій української
армії, Друга дивізія складалась з трьох піхотних і одного гарматного полку та
кінної сотні.
За свідченнями її командира перед наступом 1 червня 1919
р. Друга дивізія у своєму складі мала: «1-й полк Синьої дивізії полковника О.
Вишнівського (600 багнетів, кулеметна сотня, одна гармата), 1-й Чорноморський
полк полковника Є. Царенка (750 багнетів, кулеметна сотня). Окремий курінь
полковника В. Ольшевського (350 багнетів) – разом 1700 багнетів і 30 кулеметів;
артилерійську бригаду під командуванням полковника Г. Чижевського – 2
артбатареї легких гармат (8 од.) і батарею важких гармат (4 гаубиці)» [5, т. 1,
с. 14]. Отже, за своїм складом і озброєнням це була потужна сила, з якою
повинні були рахуватися і її противники.
За колективними спогадами учасників тих подій своє перше
бойове «хрещення» дивізія отримала 3 червня 1919 року. Саме в цей день 2-а
дивізія О. Удовиченка у взаємодії з Запорізьким куренем П. Шандрука (700 багнетів,
180 шабель та 9 гармат) у результаті форсування р. Збруч та сміливо проведеної
атаки здобуває Кам’янець-Подільський, до якого
невдовзі переїжджає уряд УНР [30, с. 110-120]. За
даними доповіді полковника О. Удовиченка від 7.6. 1919 р. у ході цього бою
ворог втратив до 50 осіб вбитими, українськими військами було захоплено 2
гармати та 5 кулеметів [8, кн. 1, с. 104].
Кам’янець-Подільська
операція стала першою перемогою Дієвої Армії УНР. Саме в цих боях проявився
полководницький талант начальника дивізії Олександра Удовиченка, «який своїми
рішучими атаками попереджував ворожі зосередження і заміри» [8, кн. 1, с.
50].
Взагалі в українській військовій мемуаристиці діяльності
О. Удовиченка надається дуже висока оцінка. Як згадував командир 3-ї гарматної
бригади полковник Г. Чижевський, у розпал боїв, «…в самий критичний момент,
коли найдужче насідав ворог, з’являвся польовий штаб з полковником Удовиченком
на чолі, який самим тільки спокійним виглядом підбадьорював козаків» [7, с.
8].
Завдяки своєму досвіду, професіоналізму, високим особистим
організаторським якостям, правильно підібраним командним кадрам, за короткий
термін Олександру Івановичу вдалося створити військове формування, що за своїм
морально-психологічним станом протягом всього свого бойового шляху фактично
було позбавлено руйнівних наслідків такого негативного явища, як «отаманщина».
Не відставав від свого прямого начальника і помічник
начальника дивізії полковник В. Ольшевський. Як засвідчує учасник бою з
червоними під Шатавою 5 червня 1919 р.), Володимир Ольшевський особисто підняв
вояків 9-го стрілецького полку і «під градом куль і гарматним обстрілом він
йшов ніби на прогулянці, ні разу навіть злегка не схиливши голови» [19, с. 85].
Підсумком цієї атаки стало визволення
українськими частинами цього міста від більшовиків.
Завдяки успішним діям новоствореної дивізії, мужності та
героїзму її командирів та вояків, українським військам вдалося прорвати фронт
Червоної армії по лінії: Шепетівка –Старокостянтинів – Проскурів – Чорний
острів.
6 червня 1919 р. в Дунаївці до складу 2-ї дивізії
приєднується Окремий загін полковника Павла Шандрука і після реорганізації
військове формування О. Удовиченка стало називатися «3-ю стрілецькою
дивізією».
На середину червня 1919 року до складу дивізії входили:
7-й Синій полк полковника О. Вишнівського (600 багнетів); 8-й Чорноморський
полк полковника Є. Царенка (700
багнетів); 9-й стрілецький полк
полковника П. Шандрука (900 багнетів); 3-я артилерійська бригада полковника
Г. Чижевського (12 легких гармат і 4 гаубиці);
інженерний курінь формував полковник Харченко; запасний курінь і тили
полковника Г. Стефаніва [5, т.1, с. 50].
Підсилена
Лубенським кінним полком
сотника Поплавського дивізія
8
червня 1919 р. разом з іншими
українськими з’єднаннями активно переходить у наступ, розпочинаючи цикл
боїв Проскурівської операції.
Спогади учасників тих подій надають нам можливість
простежити бойовий шлях і окремих підрозділів, що входили до складу цієї
дивізії. Так, на сторінках своїх мемуарів сотник Буковинського куреня І.
Пігуляк докладно розповідає, що свій перший бій з більшовиками його підрозділ
прийняв 14 червня 1919 р. під Новою Ушицею. У взаємодії з іншими частинами 9-го
стрілецького та Кінного Лубенського полків буковинцям вдалося одними з перших
визволити це місце від червоних [29].
У ході подальших боїв 22 червня від більшовиків було
визволено Копай-Город, де українські війська отримали багато трофеїв та зброї.
Згодом – Шаргород та Лучинець. У той же час подальший наступ дивізії у напрямку
до Вапнярського залізничного вузлу все дальше віддаляв її від головних сил
Дієвої Армії УНР, змушуючи розширити свій фронт до 60-70 км. В умовах
відсутності надійного зв’язку зі своїми сусідами це було досить небезпечно і
створювало суттєві ризики потрапити в оточення.
На кінець червня 1919 р. воєнно-політична ситуація в
Україні склалась не на користь
українських військ. Угруповання Червоної армії безперервно атакували українські
частини в районі переправи через р. Случ, витискаючи їх до Проскурова, з метою
відрізати Дієву Армію УНР від р. Збруч, щоб не дати можливості Галицькій армії
в разі невдачі Чортківського прориву перейти на територію Великої України та
об’єднатися обом арміям.
3-й дивізії протистояла кінна бригада Г. Котовського і
45-а радянська дивізія, до яких постійно надходило підкріплення та боєприпаси з
Одеси. Бої все більше приймали форму жорсткого позиційного характеру, в умовах
браку зброї та боєприпасів з української сторони. Але
3-я дивізія безперервно з боями просувалась вперед.
«У ході цих боїв мала одна дивізія полк. Удовиченка
держалася кріпко на становищах в околиці
Джурина (недалеко Вапнярки)
і завзято змагалась
з большевиками, – писав на
сторінках «Історії українського війська»
свідок тих
подій Борис Гнатевич. –
щоб захистити Могилів,
одиноку базу Армії,
що давала зв'язок з закордоном
(Румунією)» [9, с. 286].
Щоб зупинити наступ українських військ, 6 липня 1919 р.
червоні зосередили в районі Проскурова великі сили і перейшли у наступ. «Для
ліквідації червневого наступу з Галичини, – згадував у своїх «Записках о
гражданской войне» командувач Українським фронтом Володимир Антонов-Овсієнко, –
проти петлюрівського фронту були негайно перекинуті резервні частини, як
Мадярський полк особливого призначення з Києва, Інтернаціональний полк з Вінниці
та інші» [31, т. 1, с. 296].
Як свідчать очевидці, найбільш жорстокі бої з червоними
точилися за станцію Вапнярка наприкінці червня 1919 р., стратегічне значення
якої добре розуміли обидві сторони. При взятті цього важливого залізничного
вузлу 21 червня відзначився 8-й Чорноморський полк, який втратив тільки
забитими 23 старшини та до 150
козаків, серед яких був і командир
куреня полковник Оселецький [6,
с. 115],
Бої 26-27 червня за Вапнярку були самим напруженими та
жорстокими за всю історію дивізії. Українським воякам, яким бракувало набоїв,
не раз приходилося сходитися у багнетну атаку з противником. Про запеклий
характер боїв красномовно говорить той факт, що сама Вапнярки та навколишні
станції Крижопіль та Княжево по декілька разів переходили з рук у руки.
За свідченнями неопублікованих мемуарів, автобіографій та
особистих справ учасників тих подій: сотників Л. Романюка, Є. Гловінського та
козаків Ю. Константиніва і С. Колубаїва (ці документи були введені у науковий
обіг дослідником Романом Ковалем) у Вапнярській операції якнайкраще показали
себе українські артилеристи [32]. Особливо прославилась обслуга легендарного
сотника 3-ї гарматної бригади І.
Шури-Бури (розстріляного під Базаром у 1921 р.), яка сміливо вступала у
нерівний двобій з артилерією червоних панцерних бронепотягів і не раз виходила
з нього переможцем [33].
Перемога під Вапняркою
стала «зоряним» часом в історії 3-ї дивізії. У ході завзятих боїв особовим
складом дивізії було
знищено «22 ворожі частини
в
загальній кількості до 11 тисяч бійців», серед яких і знаменитий
полк, очолюваний мобілізованим більшовиками відомим одеським бандитом
Мишкою Япончиком [6, с. 113-114].
О. Вишнівський у своїй статті «Вапнярка» згадував, що за
витривалість, проявлену українськими вояками під час проведення цієї операції,
дивізія здобула спочатку неофіційно, а потім і офіційно назву «Залізна» [17, с.
171].
«Повідомляю, – писав у своїй привітальній телеграмі
Начальник штабу Дієвої Армії УНР полковник Василь Тютюнник. – що за високу
боєздатність і витривалість, за надзвичайне лицарство 3-й дивізії їй надана
назва «Залізна»» [5, т. 1, с. 50].
3-я Залізна
дивізія стає «надійним» та елітним військовим
формуванням часів Директорії Української Народної Республіки. Про це
наочно говорить той факт, що на посаді командира куреня Залізної дивізії
проходив службу Олександр Петлюра – молодший брат Головного отамана.
Але перемога далася дивізійникам надто великою ціною.
Дивізія зазнала великих втрат (до 40 % особового складу) і вичерпала всі свої
резерви. Великі втрати були серед її комадного складу (загинув Є. Царенко,
важко поранено О. Вишнівського та Б. Магеровського), «забитими та пораненими
були всі командири всі командири куренів, а командирів сотень доводилося міняти
двічі на день» [6, с. 141 ]. За свідченнями очевидця у боях за станцію
Крижопіль наприкінці липня 1919 р. смертю героя загинув сотник О. Кантемир [34].
Завдяки своїм успішним оборонним боям 3-я дивізія
розірвала залізничні комунікації у напрямку Жмеринка-Одеса, скувавши навколо
себе 45-у, 47-у та 58-у дивізії Червоної армії. Все це створило сприятливі
умови для успішного переходу 15-16 липня 1919 р. Галицької армії через р. Збруч
і об’єднання з Дієвою Армією УНР.
Перед українським керівництвом постало непросте питання
вибору подальшого стратегічного наступу. Головний отаман Армії Української
Народної Республіки С. Петлюра наказав
наступати Об’єднаним Українським Арміям
одночасно на двох напрямах: більшими силами – на Київ і меншими – на Одесу.
Залізній дивізії була поставлена задача наступати на
Одесу у складі третьої групи (правого крила) українських військ, якими керував
полковник В. Тютюнник. Крім 3-ї Залізної, до цієї групи ще входили 9-та піша
дивізія та 11-та галицька бригада.
Спільний наступ українських військ розпочався 12 серпня
1919 р. Головним противником «залізних» була 14-а армія червоних, яка у ході
упертих боїв вимушена була залишити станцію Рудниця, Попелюхи, містечко
Піщанка, села Безштаньків, Гонорівку, Стулене та Дмитрашівку.
Небажаючи опинитись в оточенні білогвардійських військ,
командувач Південної групи радянських військ Й. Якір, вирішив прорвати
український фронт на лінії Жмеринка-Київ і вивести свої війська з Одеси, яка
вже була зайнята білими, на північ – на возз’єднання з головними силами
червоних у Києві.
Розпочався новий етап Вапнярської військової операції. Як
свідчить О. Удовиченко, у ході цієї операції для оборони Вапнярки українська
сторона крім 3-ї Залізної дивізії могла виставити ще 9-ту Залізничну дивізію
полковника П. Кудрявцева (950 багнетів) та Стрийську (11-у) галицьку бригаду
отамана К. Шльоссера ( 900 багнетів)
[6, с. 122].
Сили червоних переважали українські у декілька разів і
становили: 45-а стрілецька дивізія – 8360 багнетів, 662 шаблі, 95 кулеметів, 40
гармат, 2 панцерних потяги; 47-а дивізія – 950 багнетів, 8 кулеметів, 18 гармат
[35].
Особливо жорстокий і виснажливий характер носили бої з
червоними за станцію Крижопіль. «Вже два тижні тривали уперті бої, – згадував
на сторінках своїх спогадів «Бій під Крижополем 15 серпня – 1вересня 1919 р.»
сотник Євген Гловінський. – Крижопіль шість разів переходив з рук до рук …
здавалося, ми тут воюємо, воюємо і будемо воювати весь свій вік» [36].
Вапнярській операції присвятили свої спогади генерали О.
Вишнівський та М. Крат [17;24], які містять чимало описів важливих боїв цієї
військової операції за участю 7-го та 9-го стрілецьких полків 3-ї Залізної
дивізії.
Завдяки геройським діям козаків та старшин, вмілому
керівництву військового
командування, 3-й стрілецькій
дивізії вдалося розбити
ворога і не
допустити прориву червоними українського фронту. Це вимушені були визнавати
на сторінках своїх мемуарів і військові діячі більшовиків [37, с. 36; 38].
Але українській стороні так і не вдалося скористатися
плодами своєї перемоги. У червні 1919 р. почався наступ Збройних сил Півдня Росії на Москву.
Головні сили Добровольчої армії генерала А. Денікіна під
керівництвом генерал-лейтенанта М. Бредова
наступали через територію Східної України. Завданням цієї групи було захоплення Києва [39, с.96].
31 серпня 1919 р. в Києві зустрілися дві
армії: українська на чолі з генералом А. Кравсом і денікінська – генерала М.
Бредова. Небажаючи придбати собі ще одного сильного ворога, якого підтримує
Антанта, українські війська вимушені були відступити з української столиці. Все
це призвело гнітюче враження на українських старшин та вояків, посилило розкол
між обома українськими арміями.
«Коротка
перемога під Києвом, що захопила була нас, – змінилась на –відступ, сіючи в
душах вагання і розчарування», – з болем у душі згадував на сторінках своїх
мемуарів «Від Бершаді до Чарторії» артилерист 3-ї гарматної бригади Леонід
Романюк [40, с. 24]. Перед українською армією постає новий грізний противник –
Добровольча армія генерала А. Денікіна.
Українсько-білогвардійська війна
(вересень-грудень) 1919 р. в Україні, яка за влучним висловом дослідника В.
Савченка отримала назву «дивної» війни, відзначається відносно невеликою
кількістю військових мемуарів усіх без винятку ворогуючих в ній сторін.
Так,
певної уваги з боку військово-теоретичних праць щодо висвітлення описуваних
подій заслуговує праця колишнього командувача 3-м армійським корпусом
білогвардійського генерала Я. Слащова «Материалы
для истории гражданской войны в России» [41].
Проте, детально аналізуючи стратегічні плани Добровольчої армії
проти українських військ
у ході Гайсинської операції
(жовтень-листопад) 1919 р., її автор доволі побіжно згадував про 3-ю дивізію.
Як свідчать історичні джерела, після дислокації
3-ї Залізної дивізії в район Бершадь-Балта-Рудниця-Вапнярка, для української сторони розпочалася війна на
два фронти: на півночі – проти червоних, на півдні –
проти денікінців. 26 вересня 1919 р. на
всіх ділянках фронту частини Дієвої Армії УНР вступили у бій з Добровольчою
армією.
Початок
бойових дій з білими для «залізних» виявився доволі вдалим. На початку жовтня
3-я Залізна дивізія у результаті стрімкого наступу примусила добровольців відійти на лінію Біланівка-Бершадь [26, с.
90]. За свідченнями генерала О.Удовиченка підрозділам 3-ї дивізії у районі
Бершаді вдалося розбити 5-ту дивізію Добровольчої армії, яка складалась
виключно з офіцерів [6, с. 133].
У цьому бою
особливо відзначилися 8-й полк під командуванням М. Крата та Буковинський
курінь С. Григоряка. У результаті спільних дій цих двох підрозділів 2 жовтня
1919 р. військової поразки зазнав 75-й Севастопольський полк добровольців [42].
Але після
перших успіхів у боротьбі з Добровольчою армією, для Залізної дивізії
розпочалася смуга військових невдач. Так, 14 жовтня поблизу станції Кловань
кавалерійські загони білих несподівано напали на 9-й піхотний полк та «порубали
його вщент». Командир полку М. Євтушенко, небажаючи потрапити до полону,
застрелився [6, с. 133].
3-тя
Залізна дивізія у цій нерівній боротьбі поступово втрачала військову ініціативу
і вимушена була з боями відступати. У руках ворога опинився Тульчин, Брацлав,
Гайсин та Вапнярка.
Всі ці
події відбувалися на тлі катастрофічного погіршення воєнно-політичної ситуації
в Україні. Армія Української Народної Республіки в результаті безуспішних боїв
наприкінці листопада 1919 року опинилась в районі Любар-Остропіль-Миропіль, у
т.зв. «трикутнику смерті». З півночі на неї наступала 12-а армія червоних, з півдня – Добровольча армія
генерала А. Денікіна, із заходу її блокували польські війська.
Становище обох українських
армій було вкрай важким. Почалися холоди, воякам не вистачало теплого одягу, зброї та набоїв. В
частинах розпочалася епідемія тифу. На тиф захворіли командир дивізії та всі
командири її полків.
Щоб
зберегти армію від катастрофи, військове керівництво Дієвої армії УНР
вирішило виступити у похід по тилам червоної та
денікінської армій. У цей похід, який у вітчизняній історіографії отримав назву
«Зимового», вирушила і 3-я Залізна дивізія, яка на той момент у своєму складі
нараховувала 500 багнетів, 110 шабель, 16 кулеметів і 5 гармат [5, т. 1, с.
225].
Проте, на
самому початку походу дивізія зазнала страшних військових невдач. Так, під час
однієї з атак білих у непритомному стані до рук ворога потрапив генерал О.
Удовиченко [6, с. 146-147]. Але біда на
цьому не закінчилась. 25 грудня під
Животовим на Таращанщині в результаті раптового нападу кавалерійського полку
Київської (за ін. даними Кавказької) «зведеної» дивізії генерала
князя М. Голіцина 3-я Залізна дивізія перестала існувати як військова одиниця.
У той же
час цей трагічний момент не знайшов належного висвітлення у вітчизняній
історіографії. О. Удовиченко, який не був безпосереднім свідком цих подій,
наприкінці першого тому своєї відомої праці обмежився тільки загальними
повідомленнями про цей прикрий факт [5, т. 1, с. 261-263].
Історик Л.
Шанковський одним із перший запропонував при дослідженні обставин загибелі 3-ї
дивізії звернутись до свідчень військових мемуаристів – безпосередніх свідків
тих подій, був [1].
Співставлення інформації, отриманої від спогадів та праць Г. Чижевського
[7, с. 56], О. Вишнівського [18], М.
Крата [43], М. Омеляновича-Павленка [44, с. 47] та їх критичний аналіз дозволяє
нам з більшою мірою вірогідності відтворити подробиці того трагічного бою.
Так, з цих
мемуарів ми можемо дізнатись, що в. о. начальника дивізії В. Трутенко 24 грудня
отримав наказ від командарма генерала М. Омеляновича-Павленко терміново
вивести свої підлеглі частини з
району їх розташування, до
якого наближались значні сили денікінців. Начальник штабу
дивізії полковник М. Крат наступного дня о пів на п’яту годину ранку вишикував
частини у похідні колони за село на дорогу, що вела на села Стадниця та Високе.
Проте В. Трутенко з причини особистої недисциплінованості (через жінку)
запізнився на шість годин. Така злочинна легковажність
командира стала причи-
ною того, що марш розпочався з запізненням. Вояки,
більшість з яких хворіли на тиф, вимушені були чекати на морозі та холодному
вітрі. З-за низької температури повітря замерзла вода у кулеметах.
Позбавлені кулеметної підтримки, українські вояки після короткого та
нерівного бою стали легкою здобиччю білих. М. Крат, дружина якого потрапила у
ворожий полон, спробував наздогнати білогвардійців, але через брак сил та
озброєння вимушений був невдовзі відмовитись від цієї затії.
Намагаючись
виправдати свою провину, полковник В. Трутенко на сторінках своїх мемуарів
стверджував, що його ніхто своєчасно не попередив про те, що дивізія готова для
здійснення маршу [45]. Але цей аргумент звучав досить непереконливо і тому переважна
більшість українських військових мемуаристів засуджувала його вчинок.
З решток
дивізії було сформовано 3-й Окремий кінний полк, який на чолі з полковником П.
Чижевським разом зі Спільною юнацькою школою Армії УНР взяв участь у Зимовому
поході [11, с. 22].
Як згадував
у своїх спогадах командир Київської
(Стрілецької) дивізії генерал Юрій Тютюнник, під час Зимового походу 3-й кінний
полк добре воював з частинами Добровольчої та Червоної армій у складі Південної
групи Дієвої Армії УНР [46, с. 58].
Друге
відновлення Залізної дивізії як військової одиниці української армії було
пов’язано з початком та ходом польсько-радянської війни 1920 р.
У лютому
1920 р. генерал О. Удовиченко після свого видужання та втечі з білогвардійського
полону разом з невеликим повстанським відділом пробився з Одеси до
Польщі. Після прибуття до Кам’янця-Подільського,
зайнятого польськими військами, як згадував
у своїх спогадах О. Вишнівський, подальше
продовження збройної боротьби за українську справу О. Удовиченко бачив виключно
партизанськими засобами [19, с. 84].
Але, його думка кардинально змінилась,
коли він випадково натрапив на загін колишніх вояків своєї дивізії, які
разом з командиром 9-го
Стрілецького полку П. Шандруком
лікувались від тифу. Тоді у нього виникла ідея знову взятись за зброю.
Ця його
ініціатива була підтримана «згори». 18 лютого 1920 р. О. Удовиченко отримав від
Голови Ради Міністрів Української Народної Республіки І. Мазепи розпорядження
від С. Петлюри про формування в районі Могілевського і Ямпільського повітів
окремої пішої бригади.
10 березня 1920 р. у Варшаві був підписано
українсько-польський договір. 24 березня О. Удовиченко отримав новий наказ про
формування з українських частин, що перебувають в районі Нової Ушиці й
Кам’янця-Подільського та інтернованих у польських таборах українських вояків
спочатку окремої бригади, а пізніше – 2-ї Української стрілецької дивізії.
Як стверджує Г. Чижевський, у травні 1920 р.
до її складу увійшли: курінь «Вільна Україна», 1-й Могилянський піший полк,
Окремий галицький курінь, відділ кінноти ім. Івана Сірка, гарматний відділ,
інженерна сотня, 4-а стрілецька бригада, 1-й піший рекрутський полк. Разом –
317 старшин і 1462 козаки, які мали 407 коней, 29 кулеметів і 7 гармат [7, с.
35]. Дивізія зайняла відтінок польсько-радянського фронту від Дністра до Нової
Ушиці.
Вирішальною подією для новоутвореного з’єднання стала
зустріч українських військ з передовими загонами 3-го кінного полку, що
повертався із Зимового походу, яка відбулася 6 травня 1920 р. [6, с. 154].
Після реорганізації 29 червня 1919 р. (Наказ
Головної Управи Військ УНР №35) 2-га стрілецька дивізія змінила свій порядковий
номер на третій і стала називатись «3-ю Залізною дивізією» [ 48, с. 4].
Спільно
з поляками вона
повела успішний наступ проти частин 14-ї радянської армії на
південь, намагаючись дістати магістралі Вінниця – Одеса.
Так,
у своїх спогадах
«Записки непокірливого» (Новий
Ульм, 1972) командир 21-го
куреня В. Прохода, згадував, що першою бойовою акцією його підрозділу стало
визволення наприкінці квітня від більшовиків містечка Калюса, мешканці якого «нас вітали досить прихильно» [47, с.
377]. Мемуарист також стверджував, що протягом всього бойового шляху Залізної
дивізії на території підконтрольній цьому військовому формуванню не
спостерігалось жодного випадку
єврейських погромів.
В оперативному відношенні 3-я Залізна дивізія
під час наступу знаходилась у складі 6-ї польської армії і діяла разом з 12-ю
польською дивізією. Польське командування у своїх наказах не раз відзначала
хоробрість, ініціативність і героїзм вояків 3-ї дивізії протягом всієї
польсько-радянської війни [48, с. 73-74].
Під час наступу у боях з червоною кавалерією
особливо відзначився приданий Залізній дивізії 3-й Донський кінний полк М.
Фролова (біля 500 шабель і 20 кулеметних тачанок), нищівної атаки якого «не
могла витримати жодна совєтська частина» [47, с. 389].
На початку червня після передислокації до
Умані 1-ї Кінної армії М. Будьонного (16 тис. шабель) стратегічна ініціатива у радянсько-польській війні переходить до
Червоної армії. Після прориву польсько-радянського фронту польські та
українські війська з боями відходять на захід.
16 червня О. Удовиченко видав наказ про вихід
Залізної дивізії зі складу 24 бригади 12- польської дивізії і оголосив про
початок самостійних бойових дій в обороні України.
На початку липня 1920 р. у результаті
запеклих боїв з червоними в районі
Ялтушкова 3-я дивізія остаточно втрачає зв'язок з 6-ю польською армією і 14
липня вимушена була зайняти «позиції на
західному березі Збруча – від Дністра до Гусятина» [6, с. 167].
З 5 по 17 липня 1920 р. у боях на р. Стрий
кавалерія 3-ї дивізії у взаємодії з українськими бронепотягами «Кармелюк» і
«Запорожець» прорвала фронт червоних і вийшла у глибоке запілля ворога [7, с.
41].
Проте на інших ділянках фронту на цей час
ситуація була не такою сприятною для «залізних». Так, полковник Василь Прохода
у своїх мемуарах, згадував про напружений характер боїв, які точилися 13-14
липня 1920 р. між українськими вояками 7-ї бригади 3-ї стрілецької дивізії, що
боронили позиції між селами Зелене та Троянівка та наступаючими загонами
червоної кінноти [42, с. 377]. 19 липня сильною кавалерійською атакою більшовицькі частини «в силі 200 багнетів і 400-450 шабель
прорвали фронт між 7-ю бригадою і польськими частинами, зайняли с. Кривеньке»
на західному березі ріки Збруч [5, т. 2, с. 63-64].
Але наступ ворога давався йому дорогою ціною.
Особливого значення набрали бої в районі Шидлівці – Сидорово. Як згадують у
своїх спогадах П. Шандрук [23, с. 95] та П. Цапко [49, с. 204-205], щоб
ліквідувати більшовицький плацдарм на західному березі р. Збруч українське
командування кинуло у бій останні свої резерви – Окрему кінну дивізію та кінноту
3-ї Залізної дивізії.
25-26 липня 1920 р. відбулися знамениті кінні
бої під Сидоровим, у ході яких з обох сторін взяли участь до 2 тис.
кіннотників. Детальний опис цих переможних для українців боїв надає на
сторінках своєї праці О. Удовиченко.
«Ворожа кінна бригада в складі до 1100 шабель увірвалася в лави
нашої піхоти, – стверджує командир «залізних». – але несподівано її атакувала
наша Окрема кінна дивізія і 3-й кінний полк. Розпочалася рубка. Ворог не
витримав … і повернув до Сидорова …» [6, с. 168].
16-17 серпня 1920 р. польські війська розбили
більшовиків під Варшавою («диво на Вислі») і разом з українською армією
починають спільний наступ на всьому радянсько-польському фронті.
Важливим етапом цього наступу стала операція
українських військ щодо форсування р. Дністер в районі Городниці 14 вересня
1920 р. Забезпечувала переправу головних сил Армії УНР 3-тя Залізна дивізія
чисельністю до 800 багнетів, 550 шабель при 16 гарматах.
Як згадує у своїй статті «Форсування Дністра під Городницею» О. Удовиченко,
немаючи необхідної для наступу переваги, Залізна дивізія завдала поразки
радянським військам і забезпечила успішне форсування ріки, втративши при цьому
лише 23 вояків пораненими [19, с. 198]. Червоні спішно вимушені були відступати
до Збруча.
Проте після підписання у жовтні 1920 р. мирної угоди між
Польщею та Радянською Росією, 25-тисячна українська армія залишилась
на одинці з півмільйонною Червоною армією.
Про останні бої
Армії Української Народної
Республіки та 3-ї
Залізної
дивізії на рідній землі, які точились з 10 по 21 листопада 1920 р.,
докладно на сторінках своїх спогадів та праць розповідають О. Удовиченко [6, с. 184-186; 15], М. Крат В. [28], Савченко [50] та
Ю. Константинів [51].
З них ми можемо дізнатись, що права група українських
військ, яка склада-
лась з 3-ї Залізної
і Кулеметної дивізій, на чолі з
полковником О. Удовиченком тримала фронт від Дністра біля Могілев-Подільського
до Шаргорода.
Недочекавшись закінчення перемир’я, червоні напали
першими. Вранці 10 листопада
лівофлангова 9-а бригада 3-ї Залізної дивізії була атакована 8-ю кінною
радянською дивізією і через декілька годин з трьох тисяч українських вояків в
живих залишилось – 70 [6, с. 184].
Одночасно червона піхота вступила у бій з 7-ю бригадою
Залізної дивізії під Чернівцями і прорвала її запілля. На допомогу 7-й бригаді
з резерву було кинуто 8-у бригаду. Після скінчення набоїв, українські вояки
відбивались від кіннотників багнетами та прикладами гвинтівок. Половина
особового складу обох бригад знайшли смерть у цьому жорстокому бою.
20 листопада за наказом свого командарма Армія УНР з
боями відійшла в район Волочиська. Останній бій 3-я Залізна дивізія провела 21
листопада 1920 р. 8-м гармат 3-ї артилерійської бригади випустили по ворогу
останні снаряди і о 18-й годині українські вояки залишили рідний берег.
«Перепустивши всіх, – згадував Ю. Константинів. – велично і навіть натхненно,
нагадуючи бога війни Марса, полковник Удовиченко на білому коні зі своїм штабом
останнім перейшов слідом за своїм військом» [51, арк.
769].
Після переходу за Збруч на польську територію Армія УНР
була роззброєна, а її особовий склад був інтернований у таборах. Вояки 3-ї
Залізної дивізії до 1924 р. перебували
у таборі Каліш на Познанщині.
Невелика
частина колишніх вояків Залізної дивізії восени
1921 р. в
складі українських військ
взяли участь у Другому зимовому поході. Так, про участь
«залізних» у двотижневих нерівних боях з червоними під час цього рейду у складі
Волинської групи отамана Ю. Тютюнника доволі фрагментарно у своїх спогадах
згадують підполковник М. Чижевський [46, с. 74-75],
інженер В. Янов-
ський [46, с. 126] та ін. [21;27].
Під час
останнього бою з
червоними під Малими Миньками
смертю героя загинув поручник 3-ї гарматної бригади Дем’ян Сікорський, який «кинув
під себе гранату, щоб не датися у руки ворога» [5, т.2,
с. 206].
Серед
359-ти і розстріляних більшовиками під Базаром українських вояків знайшли собі
вічний спокій і 17-ть старшин та козаків легендарної З-ї дивізії.
У 1920-ті
рр. серед ветеранів Залізної дивізії була розповсюджена думка про те, що
багатьох військових невдач під час Другого зимового походу можна було би
позбавитись, якщо б українські війська очолив генерал Олександр Удовиченко
Бойовий шлях легендарної дивізії знайшов
своє продовження і в сучасній Україні. Так, Патріарх УАПЦ Мстислав (у миру
Степан Скрипник), який змолоду брав участь у Визвольних змаганнях і проходив
службу у Залізній дивізії, протягом багатьох років зберігав священну реліквію – бойовий прапор 3-ї стрілецької дивізії Армії УНР. 24 серпня 1992 р. в
урочистій обстановці він передав її 1-му полку
Національної гвардії України.
Цей величний символ
непереможного з’єднання українських
вояків, які до останнього залишились в лавах борців
за Українську державність, можна наочно побачити серед експонатів Центрального
музею Збройних Сил України в Києві.
Виходячи з
наведеного у цій статті вище матеріалу, можна зробити висновок, що історія та
бойовий шлях 3-ї Залізної дивізії Армії Української Народної Республіки своєю
яскравою та героїчною сторінкою назавжди увійшли в аннали вітчизняної воєнної
історії. Завдяки мемуарам учасників тих звитяжних подій через десятиліття з
небуття повертаються до нас забуті імена українських вояків доби Визвольних
змагань 1917-1921 рр.
Сьогодні
воїни 24-ї окремої механізованої бригади імені Данила Галицького Сухопутних
військ Збройних Сил України –
правонаступниці легендарної Залізної дивізії –
з гідністю виконують свій почесний обов’язок по
захисту суверенітету, недоторканності та територіальної цілісності незалежної
України. Пам'ять про мужність і жертовність «залізних» у боротьбі за
державність назавжди залишиться серцях багатьох наступних поколінь українців.
Література:
1. Шанковський
Л. Книги, варті уваги // Українська
книга. – 1971. – № 2. – С. 117.
2. Див.:
Калинович І. Українська мемуаристика (1914-1924): Бібліографічний реєстр. –
Львів, 1925. – 32 с.; Чайковський І. Наша мемуаристика. – Мюнхен, 1966. – 36
с.; Зленко П. Зимовий похід. Матеріали для бібліографічного покажчика. – Прага,
1938. – 14 с.; Гетьман Павло Скоропадський (1873 – 1945): Матеріали для бібліографії.
– Київський бібліографічний вісник, 1996. – 53 с.
3. Див.:
Ейдеман Р., Какурін М. Громадянська війна на Україні. (За редакцією Р.Я.
Чубаря). – Харків: Держвидав України, 1928. – 71 с.; Лихолат А.В. Разгром
буржуазно-националистической Директории на Украине. – Киев: Госполитиздат,
1949. – 216 с.; Рибалко І.. Встановлення Радянської влади на Україні. – Київ, 1957.
– 56 с.; Супруненко М. Спільна боротьба українського і російського народу за
встановлення Радянської влади на Україні. – Київ, 1954. – 32 с. та ін.
4. Руднєв В. Крах білопольської окупації на Україні в 1920 р. – Київ: Політвидав ЦК
КП(б)У, 1941. – 160 с.
5. Удовиченко О. Третя Залізна
дивізія. Матеріали до історії військ УНР. - Нью-Йорк: Червона Калина. – Т.1.
Рік 1919– 1971. - 264 с.; Т.2. Рік 1920. – 1982. – 230 с.
6. Удовиченко О.І. Україна у
війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних
Сил 1917 – 1921. – Київ: Україна, 1995.- 206
с.
7. Чижевський Г. Коротка історія 3-ї Залізної дивізії.
1919-1921. –
Каліш, 1922. – 56 с.
8. Капустянський М.
Похід українських армій
на Київ-Одесу в 1919
році:
Короткий воєнно-історичний огляд: У 2-х кн. – Мюнхен, 1946. – Кн. 1. – 110
с; Кн. 2. - 200 с.
9. Історія українського
війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) /Крип’якевич І., Гнатович Б.,
Стефанів З. та ін. – 4-е вид. змін. і доп. – Львів: Світ, 1992. – 712 с.
10. Див.: Л. Ш. Третя
Залізна Стрілецька дивізія Армії УНР //
Енциклопедія Українознавства. Словникова частина – Львів, 2000. – Т. 9. – С.
3225.
11. Доценко
О. Зимовий похід (6.12.1919–6.5.1920).–Київ: Видавництво імені Олени Теліги,
2001. – 379 с.
12. Див.:
Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – Київ: Український
письменник, 1993. – 413 с.; Стахів М. Україна в добі Директорії УНР: [У 7 т.] Т.1. Власними силами. – Скрентон: Вид-во Укр. наук. - іст. б-ки,
1962. – 272 с.; Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність.
– Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1958. – 317 с. та ін.
13. Див.: Солдатенко в.
Українська революція. Істор. нарис. – Київ: Либідь, 1999. – 975 с.; Савченко
В.А. Двенадцать войн за Украину. – Харьков: Фолио, 2006. – 415 с.; Якимович Б.
Збройні Сили України. Нарис історії. – Львів, 1996.– 359 с.; Тинченко Я.
Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки
(1917—1921): Наукове видання. — К.: Темпора, 2007. — 536
с.; Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. –
Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2001. – 640 с.; Ковальчук М.
Невідома війна 1919 року: українсько-білогвардійське збройне протистояння. – Київ: Темпора, 2006. – 576 с.; Срібняк
І. Обеззброєна, але нескорена. Інтернована Армія УНР у таборах Польщі і Румунії
(1921-1924 рр.) – Київ-Філадельфія: Вид-во ім. Олени Теліги, 1997. – 187 с. та
ін.
2003. – С. 189-194;Денисюк
Ж. 3-я Залізна дивізія Армії УНР. Начерк бойового шляху. – Режим
доступу:http://www.irekw.internetdsl.pl/zalizna_dyw.html.
15. Удовиченко О. Від Дністра по лінії перемир’я і
відворот за Збруч // За Державність. – Зб. 5. – Каліш, 1935. – С. 76-123; Зб.
6. – Каліш, 1936. – С. 77-109; Зб. 7. – Варшава, 1937. – С. 152-164.
16. Удовиченко О. Форсування Дністра під Городницею // За
Державність. – Зб.45. – Каліш, 1934. – С. 190-200.
17. Вишнівський О. Вапнярка (Із спогадів командира
Синього полку) // Визвольний шлях. – 1960. – Травень. – С. 541-551;
18. Вишнівський О.Трагедія 3-ї дивізії Армії УНР. –
Мюнхен – Детройт, 1963. – 19 с.
19. Вишнівський О. До історії «Синіх» та «Залізних» // За
Державність. – Варшава, 1937. - № 6. – С. 68-102.
20. Вишнівський О.Повстанський рух і отаманія. – Детройт:
Капітула Відзнаки Хреста Залізного Стрільця, 1973. – С. 74-75.
21. Вишнівський О.Розгром Всеукраїнського Повстанського
Комітету і самогубний рейд // Вісті Братства кол. Вояків 1 УД. УНА. – Мюнхен,
1962. – Ч. 106. – С. 51-52.
22. Див.: Shandruk, Lt. General Pavlo. Arms
of Valor. – New York: Robert Speller, 1959. - 320 p.; Шандрук
П. Сили доблесті. Мемуари. – Київ, 1999. – 240 с.; його ж. Армія УНР і її
боротьба за державність // Гуртуймося. – 1932. - № 9 – С. 7-15.
23. Шандрук П. Бої З-ої Залізної дивізії під с. Сидоровим над
Збручем 19-26
липня 1920 р. // Табор. – 1923. -
№ 1. – С. 94-101.
24. Крат М. Вапнярська операція // За Державність. –
Варшава, 1938. – Зб. 8. – С. 66-80;
25. Крат М. 1920 рік (Про
забуті дії українського війська) // За Державність,
Торонто, 1964. – Зб. 10. – С. 79-90.
26. Крат М. Бій під Баланівкою
(12.10.1919) проти доброармії // Тризуб. – 1939. – № 10. – С. 79-91.
27. Крат М. Базар // Бюлетень Союзу був. Українських
Вояків у Канаді. – 1961. –
Ч. 9. – С. 6-7;
28. Крат М. 1920 рік (Про забуті дії українського війська) // За Державність.
Матеріяли до Історії Війська Українського. – Торонто, 1964. – Збірник 10. – С.
85- – 88.
29. Пігуляк
І. Спогади у 60-річчя смерти Омеляна Кантеміра // Буковина (Торонто). – 1978. –
Ч. 1.
30. Див.:
Бій за Кам’янець Подільський // Військово-історичний альманах. – 2005. - № 2
(11) - С. 110 – 120.
31. Антонов-Овсиенко В.
Записки о гражданской войне. Воспоминания: В 4-х т. – М. – Л.: Госиздат –
Госвоениздат, – Т.
1. – 1924. – 297 с.
32. Див.:
Центральний Державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО
України) – Ф. 3795. Українська Господарська Академія в
Подєбрадах та організації при ній – Оп. 1. – Спр. 1854. Особиста справа студента Романюка Леоніда. – Арк. 140 – 148; Спр. 892. Особиста справа студента Гловінського Євгена. – Арк. 1 – 133; Спр. 1261. Особиста
справа студента факультету агрономічно-лісового відділу агрономічного
Константиніва Юрка. – Арк. 1 – 67; Оп. 5. – Спр. 78. – Арк. 431 зв. – 434.
33. Див.: За Державність. – Каліш, 1932. – Зб. 3. – С. 216 А.
34. Див.:
Лакуста С. Дума про двох братів Кантемірів // Час. – 1932. – Ч. 1049. – 28
квітня.
35. Див.:
Гражданская война и революция на Украине. – Киев, 1977.– Т. 2.– С. 32.
36.
Гловінський Є. Спогад. Бій під Крижополем 15 серпня – 1вересня
1919 р. // Незборима нація. – Ч. 6 (220). – 2004. – Червень.
37. Якир И. Э. Воспоминания о
гражданской войне. – Москва: Воениздат, 1957. – 40 с.
38. Акулов Ф. Прорыв южной
группы 12-й армии на Украине // Война и
революция. – 1926. - № 1-2. – С.
60-74.
39. Деникин А.И.
Поход на Москву. – Киев: Воениздат, 1990. – 288с.
40. Романюк
Л. Від Бершаді до
Чарторії (Напередодні Зимового
походу) // Вісті Комбатанта. – 1972. – Ч. 2. – С. 23-31.
41. Слащов
Я. Материалы для истории гражданской войны в России (Операции белых, Петлюры и Махно на Украине в последней четверти
1919 года) // Военный вестник. – 1922. - № 9-10; № 11.
– С. 32-37; № 12. – С. 41-44; № 13. – С. 49-51.
42.
Гніздовський О. За рідний край. Спогади з визвольної війни // Буковина. – Торонто,
1979. – Ч.1.
43. Див.:
Крат М. Різними шляхами (З нагоди ювілею Першого зимового походу) // У 50-річчя
Зимового походу Армії УНР. – Нью-Йорк, 1973. – С. 136 – 138.; Крат М. Перший зимовий похід Армії УНР // У
50-річчя Зимового походу Армії УНР. – Нью-Йорк, 1973. – С. 42; Крат М. Як то було в Зимовому поході // У
50-річчя Зимового походу Армії УНР. – Нью-Йорк, 1973. – С. 34.
44.
Омелянович-Павленко М. Зимовий похід (6.12.1919-6.05.1920) // За Державність. –
Варшава, 1929. - № 1. – С. 5-47.
45. Див.: Трутенко В. 3-тя Залізна
дивізія з початку Зимового походу: 7.ІІ.1919 – 6.V.1920. – С. 12.
46. Тютюнник
Ю. Зимовий похід 1919-1920 рр. – Нью-Йорк: Видавництво Чорторийських, 1966. –
99 с.
47. Прохода
В. Записки непокірливого. – Торонто, 1967. – 434 с.
48.
Українсько-московська війна 1920 року в документах. З передмовою і редакцією В. Сальського. Документи
впорядкував ген. П. Шандрук. – Варшава,
1933. – 399 с.
49. Цапко П.
Кінний бій під Сидоровим // За Державність. – Торонто,1964. - № 10. – С.
204-210.
50. Савченко
В. Втрачені можливості для перемоги в листопаді 1920 р. // Табор. – Каліш,
1924. – Ч.2. – С. 99-131.
51. Див.: Константинів Ю. Спогад // ЦДАВО України. – Ф. 3795.
– Оп.5. – Спр. 78. – Арк. 765-769.
52. Другий зимовий похід.
Листопадовий рейд. Базар. – Київ: Фундація ім. О. Ольжича, 1995. – 238 с.