Козін С.М.

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

Передумови тюремної реформи в Росії в ХІХ ст.

Система установ для виконання кримінальних покарань, пов'язаних з позбавленням волі, сформувалася в Російській імперії до середини ХІХ ст. Водночас зміст правових актів багато в чому виявився відірваним від реального стану справ із виконання покарання у вигляді позбавлення волі. Держава була більше стурбована не належною організацією тюремної системи, а отриманням максимальної користі від експлуатації праці засуджених, залишаючи на другому плані решту питань, пов'язаних з реалізацією покарання. Поліпшенню справ у місцях позбавлення волі заважало і велике їх різноманіття: каторжні тюрми, остроги для відбування покарання у вигляді віддачі в арештантські роти цивільного відомства, тюремні замки, гамівні і робочі будинки, фортеці, арештні приміщення при поліцейських ділянках, пересильні тюрми. До вказаного вище переліку слід додати військові і монастирські тюрми. Усі вони належали до різних відомств; якої-небудь координації роботи для приведення умов відбування в них покарання у відповідність з нормативними встановленнями не велося. У результаті вони багато в чому розвивалися самі по собі, а режимні умови, наприклад, у тюрмі, гамівному і робочому будинках, арештантській роті практично не відрізнялися.

Спроба тюремної реформи була зроблена в XIX ст. за часів Олександра I, який у 1808 р. повелів у всіх губерніях будувати тюремні замки за особливими планами. Зокрема, “в каждом остроге предусматривалось обустроить разные отделения колодников – смотря по их преступлениям”. Уряд намагався прикрасити становище в тюрмах. Характерним є Указ «Про кращий устрій тюремних острогів і про дотримання в них чистоти і охайності» від 13 грудня 1817 р.. У ньому наводилися прикрашені офіційні описи тюремних замків і стверджувалося, що губернські місця ув’язнення не схожі на суворі тюрми багатьох іноземних держав. Проте тюремна реальність була іншою. Донесення губернаторів про незадовільний стан тюрем не йшли далі міністерської канцелярії, і відомості, які містяться в них, в друк не потрапляли.

Надалі тюремною справою зацікавився Микола I, який після відвідин в Англії Пентонвільськой одиночної тюрми вирішив влаштувати подібні і в Росії, для чого в 1843 р. був утворений Особливий комітет. Комітет підготував проект правил для одиночної тюрми, де ретельно регулювалися всі питання виконання і відбування тюремного ув’язнення. Проте заплановане будівництво 75 одиночних тюрем (на 520 осіб кожна) було явно не під силу державній скарбниці, що вимушений був констатувати згодом Олександр II. Іншого висновку не могло і бути, оскільки держава насилу підтримувала діючі місця позбавлення волі, не говорячи вже про будівництво нових. Засуджені утримувалися здебільшого за рахунок добровільних подаянь і пожертвувань, спостерігалася майже повна незанятість арештантів (виняток становили засуджені до заслання в каторжні роботи). Порядок відбування покарання фактично визначався адміністрацією місць ув’язнення.

Середина ХІХ ст. у Росії характеризується помітним розвитком ліберальних настроїв. Тому до перетворень в тюремній сфері в середині століття підштовхували публікації про місця позбавлення волі, які здебільшого мали критичний характер, але водночас в них висловлювалися ідеї, спрямовані на вдосконалення організації тюремної праці, піднімалися проблеми тюремної психології і тюремного побуту. Факти, які розкривала преса, нерідко вельми хворобливо сприймалися тюремними службовцями різного рівня, особливо тими, чиї погляди на виконання кримінальних покарань відрізнялися своєю реакційністю. Такі чиновники виправдовували існуючі тюремні порядки і стверджували, що засоби масової інформації «нагнітають» нездорову обстановку в місцях позбавлення волі.

Важливий етап у розвитку пенітенціарної системи пов'язується із створенням у 1850-х рр. особливої комісії, яка провела обстеження тюрем, що можна вважати першим серйозним підходом до реформування пенітенціарних установ, оскільки попередні не супроводжувалися таким необхідним кроком, без якого всі подальші рішення не мали б великого значення.

Незадовільні матеріально-побутові умови утримання позбавлених волі поєднувалися з посиленням злочинної субкультури в місцях позбавлення волі: «Хорошему человеку достаточно пробыть три дня в остроге, чтобы окончательно испортиться». Украй неблагополучно йшла справа і з тюремними працівниками, які «не только ничем не заинтересованы блюсти за нравственным улучшением доверенных им людей, но большей частью не способны даже к этой роли, получаемое ими ничтожное жалованье не обеспечивает жизненных потребностей человека». За статистичними даними у період 1857–1859 рр., у місцях ув’язнення фактично утримувалося близько 64 тис. арештантів, тоді як наявні 2.209 приміщень для загального утримання ув'язнених і 1.365 одиночних камер були розраховані всього на 39 тис. осіб. Комісією МВС була висловлена думка про необхідність скасування заслання до Сибіру на поселення і життя там як виду кримінального покарання і його заміни тюремним ув’язненням. Пропозиція ця обгрунтовувалася тим, що, зважаючи на заселеність багатьох місцевостей країни, що склалася на той час, різко знижувалася каральна суть заслання; впливали, мабуть, і прохання сибірських губернаторів трохи менше направляти до них засланців через зростаючий їх негативний вплив на місцеве населення.

МВС достатньо наполегливо працювало над проектами перетворень системи пенітенціарних установ. У 1869 р. був підготовлений проект виправних тюрем, який був нереальним, оскільки державі було «абсолютно не під силу» забезпечити розміщення арештантів в особливих камерах для нічного роз'єднання. Пропозиції комісії МВС у результаті опинилися в становище «для відома», оскільки їх реалізація вимагала непомірних державних витрат. Тим часом у тюремній системі нічого не змінювалося. Щоправда, були приклади будівництва нових сучасних тюремних закладів, але відбувалося це в основному у двох російських столицях, оскільки тюрми там будувалися в розрахунку їхнього показу іноземцям.