Право / 5. Уголовное право и криминология

Шабельнікова З.С.

Студентка 5 курсу Національного університету державної податкової служби України

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ОТРИМАННЯ ПОКАЗАНЬ ОСОБИ, ЯКА ВИКРИВАЄТЬСЯ У ВЧИНЕННІ ЗЛОЧИНУ ПРИ ПРОВАДЖЕННІ ДІЗНАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Юридичною громадськістю активно обговорюються проблеми реформування кримінально-процесуального законодавства. Численні зміни та доповнення до Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК) не вирішують проблем узгодженості процесуального законодавства з правовими інститутами та галузями права, відповідності кримінально-процесуальних правовідносин потребам практики боротьби зі злочинністю. Назріла проблема прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України, який врахував би досягнення теорії та практики кримінального процесу, надбання світового досвіду, вимоги ратифікованих Верховною Радою України міжнародно-правових документів. Цього вимагає орієнтація суспільства на загальнолюдські цінності та потреби слідчої практики.

Реформування кримінального судочинства неможливе без суттєвих змін у підходах до розв’язання наявних проблем досудового розслідування. Становлення принципово нових взаємовідносин між державою та громадянином вимагає нових форм реалізації норм Кримінального кодексу України, що ґрунтуються на засадах змагальності, диспозитивності, охороні прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб. Потребує переосмислення регулювання процесуального порядку виконання завдань кримінального судочинства щодо викриття осіб, винних у вчиненні злочину, притягнення до кримінальної відповідальності та справедливого їх покарання при зміцненні гарантій недопущення безпідставного притягнення до кримінальної відповідальності і засудження невинних.

Завданню кримінального судочинства з викриття винних відповідає обов’язок суду, прокурора, слідчого і органу дізнання в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання (ст. 4 КПК), при цьому всебічно, повно і об’єктивно досліджувати обставини справи, виявляти обставини, що викривають, та що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність (ст. 22 КПК).

У юридичній літературі питання про кримінальну відповідальність певної особи, чи вчинив обвинувачений даний злочин, чи винуватий він у його вчиненні, чи мала місце подія злочину, чи має вона склад злочину, чи вчинено діяння особою, яка притягнута як обвинувачена по справі віднесено до "основного питання кримінально-процесуальної діяльності". Винність обвинуваченого входить в предмет доказування по справі.

Кримінально-процесуальне законодавство передбачає норми, в яких діяльність з доведення причетності осіб до вчинення злочину, називає "викриттям" (ст. ст. 2, 22 КПК), "виявленням особи" (ст. 103 КПК), "встановленням особи" (ст. ст. 4, 104, 108 КПК). Відсутність законодавчого тлумачення цих понять спричинює дискусії в теорії кримінального процесу та суперечності щодо практики реалізації низки процесуальних норм.

У етимологічному значенні термін "викриття" означає діяльність, метою якої є викрити (кого, в чому), доказувати чи звинувачувати певними доказами (прямі, побічні). На це вказує і А.К. Гаврилов, стверджуючи, що "викривати" означає доказувати, виявляти, відкривати що-небудь.

Викриття особи у вчиненні злочину нерозривно поєднується з доказуванням, є одним із напрямів збору, перевірки та оцінки доказів, висунення тез та наведення аргументів щодо винуватості певної особи у вчиненні злочину.

Викриття необхідно розглядати, з одного боку, як процес накопичення доказів, які викривають особу у вчиненні злочину, а з іншого, як результат цього процесу — формування на підставі зібраних доказів висновку про достовірне встановлення вчинення злочину певною особою. В останньому значенні викриття співпадає з поняттям кримінального переслідування.

У цьому аспекті вбачається недоцільним застосування поняття "стадія кримінального переслідування". У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність), де в п. 1.2 зазначено: "Притягнення до кримінальної відповідальності, як стадія кримінального переслідування, починається з моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину". Вказане формулювання не узгоджуються із загальновизначеними положеннями теорії кримінального процесу щодо стадій кримінального процесу. Натомість поняття "кримінальне переслідування" охоплюється поняттям "кримінально-процесуальні функції", зокрема функції обвинувачення, і притягнення як обвинуваченого є певним результатом діяльності з викриття особи.

Слід зазначити, що моментом притягнення особи до кримінальної відповідальності доцільно вважати винесення постанови про притягнення як обвинуваченого, а не момент пред’явлення їй обвинувачення.

Аналіз кримінально-процесуальних норм дає підстави у поняття "викрити особу", "виявити особу", "встановити особу", як результат діяльності з викриття, вкладати різний ступінь доведеності причетності особи до вчинення злочину. Адже, в ст. 2 КПК України ставиться завдання викриття винних як кінцевий результат певної кримінально-процесуальної діяльності, у ст. 103 КПК виявлення злочину та осіб, які його вчинили, пов’язується із оперативно-розшуковою діяльністю, а встановлення особи в розумінні ст. ст. 104, 108, 120 КПК — як певний етап доказової діяльності з доведення причетності особи до вчинення злочину.

Таким чином, можна стверджувати, що процес викриття особи у вчиненні злочину має певні етапи, які характеризуються, по-перше, особливостями процесу доказування на різних стадіях кримінального судочинства, по-друге, процесуальною формою реалізації процесу викриття залежно від міри доведеності участі особи у вчиненні злочину.

Процес викриття особи у вчиненні злочину розпочинається зі стадії вирішення питання про порушення кримінальної справи. На даному етапі кримінально-процесуальної діяльності закон не ставить завдання обов’язкового виявлення, встановлення особи, яка вчинила злочин. Але вимога швидкого і повного розкриття злочину, законного і обґрунтованого рішення про порушення або відмови в порушенні кримінальної справи зобов’язує органи розслідування збирати докази по встановленню цієї особи. Формами реалізації процесу викриття особи у вчиненні злочину на даній стадії кримінального процесу є прийняття рішень про відмову в порушенні кримінальної справи за, так званими, нереабілітуючими обставинами (ст. 6 КПК), або ж порушення кримінальної справи щодо певної особи (ч. 2 ст. 98 КПК). У стадії досудового розслідування можливими формами реалізації діяльності з викриття особи є: направлення органом дізнання кримінальної справи по злочину, що не є тяжким для провадження досудового слідства; закриття кримінальної справи за нереабілітуючини обставинами; закриття кримінального переслідування певної особи; визнання особи підозрюваною; притягнення особи як обвинуваченого; зміна та доповнення обвинувачення; складання обвинувального висновку.

Велике значення по встановленню особи, яка вчинила злочин, має провадження з розслідування злочину у формі дізнання.

Під дізнанням розуміється форма досудового розслідування, яка полягає в передбаченій кримінально-процесуальним законом діяльності органу дізнання та уповноважених ним посадових осіб, що в межах наданих повноважень та в передбачений строк, виконують завдання з встановлення обставин вчинення злочину, осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння по злочину, що не є тяжким та при можливості по тяжкому злочину, припинення і запобігання вчинення злочинів, створення передумов для успішного провадження досудового слідства, прийняття та реалізації процесуальних рішень, а, крім того, це — також система правовідносин, що виникають між суб’єктами у перебігу цієї діяльності.

Визначення таких характерних ознак, як: а) форма розслідування — характеризує дізнання як діяльність та правовідносини в стадії досудового розслідування, визначає місце в кримінально-процесуаль-ній діяльності, вказує на співвідношення з іншими частинами кримінального процесу; б) передбаченість діяльності кримінально-процесуальним законом — вказує на процесуальну форму, процесуальний характер діяльності; в) органи дізнання та спеціально уповноважені ним посадові особи — визначає коло органів та посадових осіб, які вправі провадити дізнання та залучати інших суб’єктів; г) межі повноважень та передбачені строки — характеризує процесуальний режим дізнання; д) направленість діяльності — окреслює мету, завдання дізнання; ж) кримінально-процесуальна діяльність, кримінально-процесуальні рішення, кримінально-процесуальні відносини — визначають зміст дізнання.

Особливе місце органів дізнання у вирішенні питання встановлення особи, яка вчинила злочин, зумовлене тим, що на вказаних суб’єктів кримінально-процесуальних відносин нормами КПК покладено завдання за наявністю ознак злочину, що не є тяжким, порушувати кримінальні справи і, керуючись правилами кримінально-процесуального закону, проводити "слідчі дії до встановлення особи, яка його вчинила".

З таким законодавчим викладенням правової норми погодитись важко. У теорії кримінального процесу слідчі дії визначаються як різновид процесуальних дій. Тому термін "слідчі дії" в даному випадку слід замінити на "процесуальні дії" як поняття більш ширше.

Протягом десяти днів з моменту встановлення особи, яка вчинила злочин, орган дізнання зобов’язаний передати кримінальну справу через прокурора слідчому.

Момент встановлення особи, яка вчинила злочин, має не лише теоретичне, а й практичне значення для визначення строку дізнання. Зазначена проблема належить і до обчислення строків провадження досудового слідства, оскільки згідно з ч. 5 ст. 120 КПК правило про двомісячний строк слідства не поширюється на кримінальні справи, в яких не встановлено особу, яка вчинила злочин, перебіг слідства в таких справах починається також з дня встановлення цієї особи.

Дотримання строків розслідування є однією з гарантій виконання завдань швидкого і повного розкриття злочину. А.К. Гаврилов, проаналізувавши наявні погляди на визначення завдань досудового розслідування, дійшов висновку, що викриття винного і притягнення його до кримінальної відповідальності, є невід’ємним завданням розкриття злочину. На зв’язок розкриття злочину з встановленням особи вказують й інші науковці. Так, А.Я. Дубинський зазначає: "Під розкриттям злочину у вузькому значенні слова слід розуміти встановлення особи, яка вчинила злочин, і констатацію цієї обставини у відповідному процесуальному документі".

Поняття "встановлена особа, яка вчинила злочин" на сьогодні є оціночним, тобто таким, що визначається у кожному конкретному випадку з огляду на наявність достатніх доказів для ствердження причетності особи до вчинення злочину. Зазначення в законі дня, як моменту встановлення особи, яка вчинила злочин, для початку обчислення строку слідства вимагає прийняття рішення, яке визнає певну особу як таку, що вчинила злочин.

Таким процесуальним рішення повинно бути рішення про визнання особи, яка вчинила злочин, підозрюваним. Винесення постанови про визнання підозрюваним і стане моментом обчислення строків дізнання та слідства.

Проблема викриття особи у вчиненні злочину та поняття моменту встановлення особи, яка вчинила злочин, має суттєве значення і з огляду забезпечення прав цієї особи. Чинне кримінально-процесуальне законодавство не відповідає на запитання щодо правового становища особи, яка викривається, у вчиненні злочину на стадії порушення кримінальної справи (крім права відмовитись давати пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом), залишається невизначеним правовий статус особи в разі порушення кримінальної справи щодо неї, особи стосовно якої провадиться розслідування у зв’язку з вчиненням нею суспільно небезпечного діяння у віці від одинадцяти років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, особи стосовно якої ведеться процес викриття, зібрані фактичні дані про вчинення нею злочину за відсутності підстав для затримання за підозрою у вчиненні злочину, застосування інших запобіжних заходів, потребує вирішення і проблема процесуального становища правопорушника за протокольною формою досудової підготовки матеріалів. Відсутність законодавчого вирішення вказаних проблем призводить до порушення права на захист вказаних осіб, оскільки їх права, в тому числі і право на дачу показання, є не лише засобом доказування, а й засобом захисту. У практиці розслідування злочинів трапляються випадки, коли особу свідомо не залучають до кримінального процесу шляхом визнання учасником процесу щодо якого ведеться діяльність із викриття у вчиненні злочину, не дивлячись на наявність в матеріалах справи даних про вчинення ним злочину. Є випадки, коли вказана особа протягом всього строку розслідування необґрунтовано залучається свідком у кримінальній справі про злочин ним вчинений і лише наприкінці розслідування притягується як обвинувачений.

Передбачення в законі норми, яка б забороняла притягувати особу як обвинуваченого менше ніж за десять днів до завершення досудового слідства, стане додатковою гарантією забезпечення прав особи, яка вчинила злочин.