*112532*

История/1.Отечественная история

К.і.н. Баковецька О. О.

Миколаївський національний університет імені В.О. Сухомлинського, Україна

Римо-католицька церква України в 30-х роках ХІХ ст.

Повстання, що вибухнуло у листопаді 1830 року в Польщі, стало відповіддю на включення польських земель до складу Російської імперії. Згодом воно перекинулося на землі Правобережної України і Білорусії. Національно-визвольний рух, що охопив значний регіон, знайшов підтримку з боку римо-католицької церкви. Це призвело до системних переслідувань конфесії з боку самодержавства. Саме ідеологія римо-католицької церкви в сукупності з національною ідеєю, вплив римо-католицького духовенства на населення був, на думку можновладців, одним з вирішальних факторів під час повстання. Висновок, що зробила влада, призвів до «корінних змін в національній політиці держави, царський уряд проводив жорстокі заходи антипольського і антикатолицького характеру » [3, с.99]

В статті «Российский конкордат от 3 августа 1847 г. и создание Тираспольской епархии» отець Болеслав Кумор пише, що після кривавого придушення польського повстання, вийшла енцикліка папи Григорія ХVІ «Cum primum» із проханням до Миколи І про поблажливе ставлення до римо-католицької церкви. Однак «Росія з цього року почала широкомасштабну акцію по знищенню Католицької Церкви і всього польського на так званих «забраних землях». Царські накази антикатолицького і антипольського характеру посипались як з «рогу достатку». [2, с.124]

Необхідно звернути увагу на те, що реакційні заходи влади проти римо-католицької церкви набули планомірного характеру ще до початку повстання. Польський національно-визвольний рух став для самодержавства дуже доречним в справі пояснення цілеспрямованих репресій проти римо-католиків. Ще в липні 1830 року, згідно із положенням комітету міністрів, прийнято заходи, направлені на заборону самовільних відлучок римо-католицького духівництва із місцевостей за якими вони закріплені, тобто зі своїх приходів.[1, с.249] В цьому ж році вкотре заборонено католицьким священикам проводити агітацію серед людей православного віросповідання.[1, с.253] Протягом 1830-1836 років вийшла низка указів, за якими заборонили уніатам і православним працювати в католицьких костелах і монастирях, [4, с.32] самовільно побудовані римо-католицькі церкви не мали права на організацію приходу, навіть якщо католики відповідної місцевості мали в цьому потребу. В костелах дозволялось проводити богослужіння лише у визначений місцевою владою час. [1, с.253-342]

Після початку повстання влада фактично отримує легітимну можливість розправитись з римо-католицькою церквою, звинувачуючи останню в тісних зв’язках із повсталими. Заходи проти римо-католицької церкви набувають масованого удару. Вже в грудні 1831 року Комітет у справах Західних губерній затвердив правила конфіскації майна католицьких монастирів. Згідно із цими правилами, 19 липня 1832 року з’явився царський указ «Про ліквідацію деяких римо-католицьких монастирів». З метою реалізації документу на території Правобережної України закрито 61 монастир. [4, с.32-33] Указом від 25 липня 1832 року закрито всі католицькі приходські школи на Волині і Поділлі. Від цього часу навчальні заклади римо-католицької конфесії переведені в управління православної церкви. В 1832 році вийшов указ, який анулював усі шлюби між католиками і православними. [5, с.125]

Протягом 1840 – 1843 років вийшла ще низка указів, направлених на знищення римо-католицької церкви. Серед них можна виділити указ про передачу нерухомого майна католицької церкви в західних провінціях у державну власність, від 25 листопада 1841 року; про призначення спеціальних секретарів до римо-католицьких консисторій з метою контролювати дії єпископів, від 1 січня 1843 року. [2, с.127]

Позиція місцевої адміністрації відносно римо-католицької церкви не обмежувалась лише діями в рамках закону. З метою убезпечити себе від звинувачень, зокрема в бездіяльності, чиновники видавали безліч розпоряджень, що включали в себе заходи по контролю і обмеженню прав римо-католицької конфесії в «неблагонадійних місцевостях».

Київській військовий губернатор, Подільський і Волинський генерал-губернатор Василій Васильович Левашов 12 травня 1833 року видає припис №12 «Про нагляд за римо-католицьким і уніатським духовенством». Перед чиновниками та поліцейськими ставилося завдання - з’ясувати, чи немає у проповідях священиків «чогось не законного». [5, арк.1-4] Волинський громадянський губернатор розсилає «…городничим і земським справникам особисто і через надійних і здібних чиновників… мати пильне таємне спостереження при богослужіннях в римо-католицьких і уніатських храмах, чи не проголошуються проповіді, що вміщують у собі підозрілі вислови відносно політичних подій і якщо таке буде помічено, то про всякі такі проповіді доводити до мого відома, таємно доставляти списки з їх (іменами)…». [5, арк.6] Результатом розпоряджень стали доноси на ксьондзів. Так, на початку червня 1833 року, з Київського навчального округу до Київського генерал-губернатора надійшов лист, в якому повідомлялося, що вчитель Луцької гімназії Пилип Морачевський підготував рапорт з наведенням висловів, що проголошувались ксьондзами Луцького католицького кафедрального собору під час проведення проповідей. В доносі наголошувалось - «проповіді, більшою частиною наповнені обурливим духом, що хвилює серця поляків проти руського уряду і породжує в них полум’я безглуздого патріотизму, яким просякнута кожна жилка цього легковажного народу. В кожній проповіді можна почути хитрі, темні, але сильно багато значущі вислови, що проголошуються з полум’яним ентузіазмом». Автор наводить приклади «темних висловів». Один з ксьондзів звертався до прихожан із закликом: «переносити з твердістю всі нещастя, які Бог посилає за гріхи. Увірувати, що всі нещастя на землі не вічні, що всі підступи ворогів цього краю, а саме: гоніння віри, спустошення храмів, утиски народу, кров невинних, що проливається руками нечестивців – всі ці біди звернуться на голови гнобителів їх.». [5, арк.8] Луцько-Житомирському єпископу Михайлу Пивницькому наказано негайно розібратися в ситуації і усмирити непокірних. В іншому випадку, «коли миттєво не будуть припинені такі заворушення» адміністрація погрожувала «приступити до самих суворих мір» покарання. Михайло Пивницький намагався запевнити можновладців в благонадійності і вірності пастви та римо-католицького духовенства російському уряду. Він наголошував, що ксьондзи проповіді читають відповідно до настанов міністра внутрішніх справ Дмитра Блудова, а саме «щоб в проповідях не були використані вислови, які не відповідають духу християнському, або двозначні, або ті, що мають відношення до політики». [5, арк.24-27] В свою чергу, Кам’янецький єпископ Франциск Мацкевич запропонував Київському військовому губернатору розіслати підвідомчому римо-католицькому духовенству тексти проповідей, які не суперечитимуть інтересам держави. Будь-які відхилення від запропонованих зразків мають суворо каратися. Така пропозиція знайшла схвалення і в міністерстві внутрішніх справ. В свою чергу Київський військовий губернатор вносить ще одну поправку – обмежити кількість проповідників, залишити лише тих, що відзначаються найбільшими моральними якостями і знанням святого письма. В міністерстві ідея губернатора отримала схвалення. Вже 29 липня 1833 року Київський військовий губернатор, Подільський і Волинський генерал-губернатор видає припис за №1652 про нагляд за дотриманням римо-католицьким духовенством «точного сенсу при проголошенні розданих їм друкованих повчань» і про дозвіл виголошувати проповіді тільки особам, що відзначились. До речі, в цих пропозиціях, втілених у життя, не було нічого нового. У 1832 році міністерством внутрішніх справ видані правила нагляду місцевої громадянської влади за діями римо-католицького духовенства. В 5 пункті цих правил наголошувалось і на змісті проповідей, і на особах, що їх виголошують. [5, арк.28-32] Пояснити подібний «плагіат» можна прагненням місцевих можновладців скласти з себе відповідальність за ті події, що відбувалися на підзвітній їм території.

Слід зауважити, не зважаючи на заборони, тотальний контроль з боку влади і постійну загрозу бути покараними, римо-католицьке духовенство залишалось джерелом віри, натхнення для тієї частини суспільства, що не хотіла коритися чужорідній владі. Про це свідчать справи священиків, [6] які не зважаючи на заборони, продовжували виконувати свій обов’язок. Проведення траурних панахид за загиблими, проголошення молебнів по особам, що переслідуються владою за політичними мотивами – все це було вкрай важливим для глибоко віруючої католицької частини населення.

Література:

1. Варадинов Н.В. История Министерства внутренних дел. –Ч3., кн.2.,- СПб, 1861. – ст.249.

2 5. Кумор Б. Российский конкордат от 3 августа 1847 г. и создание Тираспольской епархии . // Чаплинский Б. История церкви в России. - СПб., 2000. - С. 124-128.

3. Лиценбергер О.А. Римско-католическая Церковь В России: история и правовое положение / Саратов, 2001. – 382с.

4. Хитровська Ю.В. Організаційно-правове становище римо-католицької церкви на Правобережній Україні наприкінці ХУІІІ – на початку ХХ ст.. // Сторінки історії: збірник наукових праць. – Вип.30. – К.:ІВЦ «Видавництво»Політехніка», 2010. – С.27 – 42.

5. Центральний державний історичний архів України, м.Київ (надалі ЦДІАК). – Ф.442. – Оп.783. – Спр.97. – 33 Арк.

6. ЦДІАК. – Ф.442. – Оп.783. – Спр.123. – 16 Арк.; ЦДІАК. – Ф.442. – Оп.783. – Спр.131. – 50 Арк.; ЦДІАК. – Ф.127. – Оп.639. – Спр.126. – 50 Арк.

Баковецька Ольга Олександрівна

м.Миколаїв, вул. 12 Лінія, буд.11

54028

тел. 0675144741

olgabak@meta.ua