*111858*

Мальцева О.В.

ВДНЗ «Приазовський державний технічний університет»

НАЗДОГАНЯЮЧИ АВТЕНТИЧНЕ СВЯТО: ФІЛОСОФІЯ КАРНАВАЛЬНОГО ТУРИЗМУ

Усвідомлення людиною «включеності» соціокультурного буття у загальний контекст становлення всесвіту ще за часів архаїки відбилося у прагненні налаштовуватися на природний лад, певним чином організовувати ритміку суспільного життя, у якому стабільність, порядок неодмінно змінювався би повною руйнацією інституціолізованих норм і порядків, входженням у пучину хаосу, рухливості цінностей і смислів, що зазвичай роблять усталеним плин повсякденності. Як помічає М. Бахтін, «…народ не виключає себе з цілого світу, що становиться. Він також недосконалий, також, вмираючи, народжується й оновлюється». За всіх часів універсальним засобом відтворення життєвих сил народу, відновлення його духовних можливостей було свято, карнавал із тимчасовим домінуванням невгамовно вируючої сміхової стихії.

Чергування свята, народного карнавального гуляння та упорядкованого буденного життя створювало необхідний баланс у системі «порядок-хаос». Святковий сміх у його сакральній сутності сприяв вивільненню людини від рабської залежності від природної та соціальної необхідності. Уся міцність фізичної та духовної енергії народу виплескувалася у веселому, нестримному сміху, у ігрових, фривольних, іноді надто брутальних, формах сміхової антиповедінки, котрі, незважаючи на позірну стихійність, були контрольовані й регламентовані владою. Цей сміховий «вибух» був цілком санкціонованим, оскільки мав єдину мету – подальше повернення в звичайні «береги» встановленої соціальної норми. Проте, на відміну від часів історичного (передусім середньовічного карнавалу) та традиційного свята, постмодерна реальність докорінно змінила ритміку соціокультурного буття, значно деформувала соціальні функції свята і карнавалу. Замість свята, що мало визначений час, місце, систему цінностей, яка складала його підґрунтя, постсучасний соціум поринув у стан суцільної й неконтрольованої святковості, піднесеності, ейфорії, котрі стали постійним тлом повсякденності. Свято поглинула святковість, яка вихолостила його смисл. Карнавал розчинився у карнавальності, що немає нічого спільного з історичними формами карнавального руху у функціональному впливі на суспільство.

У соціумі, де святковість та карнавальність як форми святкування увійшли у протиріччя із їх визначальним змістом та сутністю, вони не тільки не надають людині життєствердних підстав для її буття, але й, навпаки, висмоктують із неї усі вітальні соки, знижують її творчі можливості, стандартизують світобачення, нівелюють смаки. Сьогодні маємо констатувати втрату глибинної й в минулому смислоутворюючої опозиції «свято-буденніть», а разом із цим спостерігаємо за намаганнями віднайти альтернативні джерела природного відновлення людського потенціалу.

Людина постсучасного періоду прагне повернути собі свято: відчуття захоплення, свіжості сприйняття світу, погляду на нього «новими очима», вона хоче по-справжньому відчути на собі увесь азарт й страх перегортання звичного порядку з ніг на голову. Вона потребує подолання загальної відчуженості й заміни її відчуттям близькості, тісного комунікативного контакту; вона втомилася від усіляких імітацій веселості й симулякрів сміху, що транслює масова культура; вона бажає подолати бар’єр, що відділяє її від масштабного соціального спектаклю-видовища, й знову мріє стати активним учасником наївної, первісної гри. Для цього їй знову треба стати homo ludens (людиною, яка грає, розважається), а не залишатися пасивним об’єктом розваги – людиною, яку розважають ті, що «по той бік рампи».

Безумовно, образ постмодерної «розщепленої» людини складається з багатьох складових, котрі перебувають у постійному конфлікті. Проте такі її іпостасі, як homo faber (людина, яка працює, творить) та homo agen (людина, яка діє), як багато століть тому, потребують врівноваження такими її проявами, як homo ludens (людина, яка грає, розважається) та homo viator (людина, яка мандрує). При цьому, іпостась «homo viator» має багато спільного з іпостассю «homo ludens». Як стверджують теоретики туризму С. Перро та Ж.-М. Оернер, «подорожування є процесуальним виявом однієї із глибинних потреб індивіда, дійством, у якому реалізується бажання людини до постійного руху, перемін у соціальному просторі і часі». Отже туризм як такий дає людині можливість реалізувати бажання переміни місць та обставин, пізнання «ціннісних світів» інших народів і культур тощо, тобто відпочити від одноманітності й монотонності повсякденності. В цій своїй функції він уже сам по собі може претендувати на альтернативу справжньому святу, якого так не вистачає карнавалізованому соціокультурному простору. Адже людина, яка подорожує (вчений, науковець, бізнесмен, прочанин, відпочиваючий, країнознавець, спортсмен-альпініст, «шукач пригод») мимоволі на час мандрівки стає «іншою», вона відчуває подив, радість, захоплення, неймовірну свободу під впливом вивільнення з обіймів буденності. Однак показовим є те, що останнім часом, за свідченнями туроператорів, особливим попитом користуються ті маршрути, що передбачають відвідування саме карнавалів, автентичних народних свят різних народів світу.

Як доводить З. Бауман, сучасний мандрівник (турист), на відміну від homo flaneur – просто блукача (від франц. flaneu – бродяга; волоцюга; фланер), який подорожує без мети, є homo viator, що завжди має визначену ціль. Виходить, що збільшення попиту на «карнавальні напрямки» відбиває певну соціальну тенденцію, яка радше вказує не просто на підвищення інтересу до різноманітних культурних форм карнавального життя (у його пізнавальному та культурологічному аспекті), скільки свідчить про тотальну нестачу свята, карнавалу в звичному ритмі життя (у емоційно-психологічному й соціально-психологічному плані) та змушує людину компенсувати її пошуками автентичних веселощів «на стороні». По суті, за З. Фройдом, це є втіленням «бажання», у його психоаналітичному сенсі, тобто «спрямувальним життєвим імпульсом поведінки індивіда». Воно є первинним вираженням потреби особистого досвіду переживання карнавалу, його практичної реалізації. Саме тому поруч із «уходом» у віртуальний світ, ігровими субкультурними формами розваг, зануренням у клубне життя тощо, які відтворюють певні риси карнавального духу, одним із напрямків втілення цього «бажання» повернути собі свято стає карнавальний туризм.

Проте намагання потрапити на автентичний карнавал, стати учасником свята, набути власний досвід святкування, на жаль, не завжди можна реалізувати навіть, якщо турист стає їх безпосереднім учасником, оскільки й це поле все більше уніфікується, девальвуючи самобутність національних традицій, загальні принципи карнавальної й святкової дії в угоду стандартам масового туристичного ринку, розчиняючи унікальні форми сміхової культури у масі штучних заходів, відверто комерційного характеру.