*112558*

К.філос.н. Северилова П.В.

Донбаська національна академія будівництва і архітектури

Соціально-філософські аспекти антропологічних поглядів в культурі Давньої Русі

Дослідження антропологічних уявлень, притаманних культурі Давньої Русі незмінно пов’язано з питанням про відкриття першоджерел і першосмислів нашого сьогодення, із роздумами про долю християнської духовної спадщини в культурі всіх слов’янських народів, і тим, що ми тепер майже втрачаємо можливості її сприймати неупереджено.

Відновлення шляхів до порозуміння – й обумовлює актуальну направленість сучасної філософської реконструкції антропологічних засад давньоруської культури, що не тільки дає можливість переосмислення минулого чи ставлення до нього, але й усвідомлення того, що ми втрачаємо, й, можливо, ще можемо віднайти.

Вивчення культурної самосвідомості давніх слов'ян, що пов’язана, насамперед, із філософським аналізом концепту «людина», засновано на дослідженнях сучасної гуманітарної науки, робіт медієвістів, дослідників філософії і культури Давньої Русі. [1,2,3,4,5]

Мета роботи – дослідження витоків формування уявлень про людину у давньоруської культурі.

Очевидно, концепт «людина» характеризує базові світоглядні засади культури будь-якого народу. І, як кожне концептуально важливе слово-поняття, що входить в плоть і кров культурної традиції, воно являє собою сгусток семантичної пам'яті, що її можна розглядати як одну з «невідторгаємих» властивостей концепту, спрямованого на розуміння «тут і тепер». [6] Звідси, тлумачення семантичного об'єму значень слова-концепту «людина» і його побутування в культурі східних слов’ян, дозволяє розглядати його як би в «зворотній» світоглядній перспективі, з пошуком взаємозв'язків і вирішальних культурних взаємовпливів.

У сучасної науці немає єдиної думки, щодо тлумачення особливостей антропології давніх слов’ян язичницької доби. З погляду одних дослідників, у давніх слов'ян уявлення про людину носили дуалістичний характер. Ця думка має своєрідне підтвердження і у етимології слов’янських слів «душа» і «тіло». Так, слов’янське слово «душа», як грецьке і староєврейське, також пов'язане з дієсловом дихати, тоді як «тъло» в усіх слов'янських мовах, – це слово, що означає щось міцне, «як би остов, який має бути втілений плоттю». [3, с. 154] На думку В.В. Колесова, у слов'ян-язичників існували уявлення про душу як рушійну життєву силу, існуючу окремо від тіла, що «має своє власне бутя». Ці уявлення носили, найімовірніше, анимістичний характер. Тобто, душею наділялося все існуюче: людина, тварини, рослини, камені, предмети. [3, с. 154] А от за спостереженнями В. C. Горського, в язичницькій культурі слов’ян були відсутні ідеї чіткого протиставлення душі і тіла. Більш того, він стверджує , що у слов’янській міфології були присутні ідеї існування у людини декількох душ, що втілилося у міфологічних уявленнях про «нечистих» небіжчиків і оповідях про зцілення мертвою і живою водою. [5, с. 26-27]

Звідси, згідно з уявленнями давніх слов'ян, душа людини (чи одна із них) може покидати його тіло після смерті і відходити у «той світ», відлітати «за море», або від’їжджати на північ в країну, уявлення про яку або не дійшли до нас, або, дійсно були невиразні, тому і не піддаються детальної реконструкції. Але із цього уявлення про душу можливо зробити припущення, що саме душа і виявляла сутність людини. Тобто можна сказати, що слов'яни вірили в можливість існування душі поза тілом, після смерті тіла, отже, в можливість деякого позачасового її існування. І тоді стає зрозумілим, чому, коли на Русь прийшло християнство, його вчення про людину як Боже створіння, істоту духовну, душа якої причетна вічності, стало близьким і зрозумілим слов'янам.

В. В. Зеньковський причину подобного феномену бачив в тому, що християнство з'явилося на Русі тоді, коли у Візантії вже закінчилася епоха догматичних рухів. А тому слов'яни сприйняли християнське вчення як щось завершене і не підлягаюче аналізу, і з самого початку з особою силою Русь сприйняла християнство в його цілісності і красі [7, с. 36]. На думку О. М. Трубачева, прийняття слов'янами християнства повністю відповідало їх внутрішній природі. Біблійні концепти, що їх привнесло християнство на слов'янський грунт, органічно увійшли до семантичної сфери мови слов'ян, не суперечивши їй, але збагативши її [8, c.101]. Тому в семантиці давньослов'янського слова «людина» і зараз можна виявити майже усі ті значення, що були спийняті із Святого письма (можливо, за деякими винятками).

У цьому контексті, вивчення побутування концепту «людина» в культурі давніх слов’ян неможливе без розуміння спів відносин з біблійними антропологічними переконаннями і християнською традицією. Вибір пошуку саме цих зв’язків у дослідженні визначається тим, що витоки християнського вчення про людину, сприйнятого слов'янами від візантійців, знаходяться в біблійній антропології, і вкорінені у біблійному світогляді, що безпосередньо був сприйнятий ними саме через літургійні біблійні читання, слово Святого Письма і його свято отецьку екзегезу.

Зауважимо, що в християнському світогляді, що наслідує ідеї біблійної антропології, людина розглядається з точки зору її складу, а точніше ієрархії її складових частин, що у біблійному тексті постають у вигляді дихотомії і позначаються як «душа» і «тіло», (або, з точки зору інших християнських авторів і коментаторів, трихотомії – як «дух», «душа» і «тіло»). Не торкаючись тут спірного питання «дихотомія чи трихотомія», зосередимось на головному, а саме тому, що ці частини не являються протилежними субстанціями чи сутностями.

Однією із найголовніших в біблійній концепції людини є те, що вона розуміється «моністично» і холістично як цілісна істота, в якій душа і тіло являють собою нерозривну єдність, а не розглядаються як складові елементи: між ними не проводиться межа як в антропологічному дуалізмі, притаманному, наприклад, філософії античності чи гностицизму перших століть. [9, с.84-85;10, 11]

Як зазначав в своїй роботі Арх. Кипріан Керн всі ці біблійні поняття («дух», «душа», «тіло») не мають чіткого і однозначного розуміння як в тексті Святого Письма, так і в традиції їх витлумачення в патристиці, але спробуємо дослідити і виокремити основні значення таких понять, як «душа» і «дух», що були успадковані з Кирило-Мефодієвською спадщиною і органічно увійшли до системи давньоруської антропології. [12, с.73-74]

Так, О.А.Седакова, досліджуючи переклади біблійних текстів на слов’янську, що увійшли в літургійну традицію слов’ян із переводами з грецької, визначає чотири найголовніших значення слова «душа» (гр.Ψυχη). Вони пов’язані саме із тими, що ми зустрічаємо в мові Біблії. По-перше – це душа як життєвий початок, те, що характеризує все живе, і тварин, і людину. По-друге – душа, що постає синонімом життя. По – третє, із позначенням людини як такої. І, в четвертих, душа як логосний початок у людини, те, що може бути співставлено із плоттю. [2, с.116-117]

Підкреслимо, що людина, згідно із біблійним світоглядом, не має душі в античному, платонівському сенсі, тобто, душі як субстанції, а є нею. Коли у книзі Буття про створення людини говориться: «І стала людина душею живою» (Бут. 2:7), то тим самим стверджується, що людина – це і є «жива душа», оскільки «душа» в цьому сенсі виступає синонімом поняття «людина». Крім того, як зазначають дослідники мови Старого заповіту, слово «душа» означає тут і те, що в європейській філософії пов'язано з поняттям «экзистенції» людини. [9, с.85] Це розуміння (людина – це душа) увійшло до мови багатьох європейських народів, зокрема і східних слов’ян, і, як відомо, було увіковічено М.В. Гоголем в його безсмертному творі.

Поняття «дух» (ruach) у Старому заповіті також не позначає якусь окрему складову частину людини, а вживається для позначення внутрішньої дієвої сили людини, тієї форми, в якої знаходять втілення сутнісні характеристики і стани його особи, і цим воно скоріше виявляється близьким до аристотелівської ентелехії. [13]

Але сутнісною відмінністю біблійної антропології є ідея про те, що ruach людини походить від Бога. Саме Бог – і являється Духом, його Джерелом, витоком Його волі, що направлена на створений світ і є його дієвою характеристикою, інструментом його Премудрості. [13] Особливістю біблійної пневматології є й те, що ruach не тільки пов’язується із антропологічною ідеєю, а й набуває соціального тлумачення, як те, що має втілення у житті обранного народу, бо воно характеризує стан народу Божого як цілісності в його відношенні до Бога. Тільки у християнської традиції дух людини пов’язується із Духом Святим як Єдиним із Трійці, в іпостасному, особистісному розумінні, що по-новому визначає співвідношення життєвих сил як кожної людини, так і в соціальному аспекті, всього людства. [13] У цьому контексті ми можемо говорити, ймовірно, про те, що споконвічно слов'янські уявлення про людину як родову істоту не суперечили церковному, біблійному вченню про Вселюдину і вселюдство, яке виступає як єдність усіх людей, що жили і живуть на землі, і є духовною, і органічною одночасно. Світ людини з'являється в староруській книжності в соборній перспективі як світ буття людей, живих і мертвих («всі люди», «всі народи», «людство»), що знаходить нове народження і що збирається «під главою» другого Адама – Христа.

Таким чином, з прийняттям християнства Давня Русь сприйняла фундаментальне біблійне вчення про людину і людство як божественний образ свого Творця, як «душу» і носія Божественного духу. В той же час, ідея єдності усіх людей сприймається Руссю не лише в сенсі єдності людського роду як такого, хоча, як показує початок Повісті минулих літ, розповідь літописця про походження слов'ян від нащадків прабатька Ноя, була дуже важливою для староруської самосвідомості. Але важливішим виявляється свідчення про духовну спорідненість людини і людства, що наслідує Христу. Для староруських книжників найбільш значущою стає соборна перспектива бачення людини.

Такого уявлення про людину ми не знаходимо у інших народів. Воно є унікальним надбанням культури східних слов'ян, з її граничною спрямованістю втілити, виразити в слові і образі істини віри, глибину християнського світогляду, і новий ідеал святості. Як зауважував В. В. Бичков, це прагнення на Русі було реалізоване в гранично здійсненому для цієї лінії розвитку християнської традиції вигляді. [14, с. 9] Звідси і багато виразів, які існують в сучасній мові, можна розглядати в такій віддаленій (зворотній) етимологічній перспективі, як ті, що в тий чи іншій спосіб, відбивають ці погляди.

Література:

1. Иван Кристина Концепт «человек» в языковой картине мира поляков и россиян/ Кристина Иван //Общение. Языковое сознание. Межкультурная коммуникация. Сб. статей/ Институт языкознания РАН. – Калуга: КГПУ им. К.Э. Циолковского, 2005. – С. 260-270

2. Сабуркина Н. Исследования особенностей языкового сознания славян/Н. Сабуркина//Общение. Языковое сознание. Межкультурная коммуникация. Сб. статей/Институт языкознания РАН. – Калуга: КГПУ им. К.Э. Циолковского, 2005. – С. 245-249.

3. Колесов В.В. Древняя Русь: наследие в слове. Мир человека/В.В.Колесов. – СПб.: Философский факультет Санкт-Петербургского государственного университета, 2000. – 326с.

4. Седакова О.А. Церковно – славянорусские паронимы: Материалы к словарю/ О.А.Седакова. – М.: Греко-латинский кабинет Ю.А.Шичалина, 2005. – 432с.

5. Горський В.С. Історія української філософії: курс лекцій [Електронный ресурс] / В.С. Горський.– Київ: Наукова думка, 1996. – Режим доступу: thales2002/narod.ru/hor2.html

6. Неретина С.С. Тропы и концепты [Електронний ресурс] / С.С.Неретина. – М: ИФРАН, 1999. – Режим доступу: www. philosophy.ru/…/neretina/04/html.

7. Зеньковский В. В. История русской философии: В 2 т./В.В.Зеньковский. – М., Ростов–на–Дону: Феникс, 1999. – Т.1. – 541 с.

8. Трубачев О.Н. Меняющийся мир и вечные слова: методическое пособие для ОУ и библиотек г. Волгограда [Електронний ресурс] / О.Н. Трубачев / сост. Г.В. Егоров, Е.Г. Дмитриева, И.А. Сафонова. – Волгоград: ООО «Царицынская полиграфическая кампания», 2009. – 112с. – Режим доступу: www.fest-trubachev.ru/dokumenty/ Trubachev_mir.pdf

9. Урбах Э.Э. Мудрецы талмуда/Э.Э. Урбах: [пер. с иврита Амнон Гинзаи]. – Иерусалим: Библиотека-Алия, 1989. – 486с.

10. Лоргус Андрей, священник. Природа человека [Електронний ресурс] / Андрей Лоргус, священник. Православная антропология, Ч.II, Гл.8 Образ Божий. – Режим доступу: www. pagez.ru/olb/lorgus/08.php

11. Зенько Ю.М. Проблемное поле православной антропологи и психологии: общая постановка задач и проблем [Електронний ресурс] / Ю.М. Зенько. – Режим доступу: www. bogoslov.ru/text/794342.html

12. Керн Киприан, Архимандрит. Антропология Святителя Григория Паламы. – М.: Паломник, 1996. – 450 с. (Святые Отцы и учители Церкви в исследованиях православных ученых)

13. Завершинский Георгий, священник. Дух дышит, где хочет. Введение в православное учение о Святом Духе [Електронний ресурс] / Георгий Завершинский. – Санкт-Петербург: «Алетейя», 2003. – Режим доступу: www.agnuz.info/tl_files/library/books/Vizantyskaya_bib/index.htm

14. Бычков В. В. Русская средневековая эстетика XI–XVII вв./В.В.Бычков. – М.: Мысль, 1995. – 637 с.