*113227*

       DMITRIENKO Ju.N. COMPETITOR OF GRADUATEDEGREE OF DOCTOR OF LEGAL SCIENCES OF KYIVNATIONAL UNIVERSITY OF  THE NAME OF TARAS SHEVCHENKO (ДМИТРІЄНКО Ю.М.  УНІВЕРСИТЕТ МИСЛІ  (ХАРКІВ-КИЇВ)

      WORIG IDEOLOGICAL-VIEW BASES AND SOURCES OF HISTORICAL AND MODERN UKRAINIAN LEGALCONSCIOUSNESS AND HISTORICAL AND MODERNUKRAINIAN LEGAL CULTURE ON CONCRETELY-HISTORICAL PERIODS OF BECOMING AND DEVELOPMENT WITH PRIORITIES OF DEVELOPMENT (2) (ІДЕЙНО-СВІТОГЛЯДНІ ОСНОВИ ТА ДЖЕРЕЛА ІСТОРИЧНОЇ І СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ ТА КУЛЬТУРИ ЗА КОНКРЕТНО-ІСТОРИЧНИХ ПЕРІОДІВ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ З ПРІОРИТЕТАМИ РОЗВИТКУ (2)

HISTORY OF UKRAINIAN LEGAL CONSCIOUSNESS: EVOLUTION OF UKRAINIAN LEGAL IDEA - ABOVE ALL SYSTEM ELEMENT OF UKRAINIAN LEGALCONSCIOUSNESS AND UKRAINIAN LEGAL КУЛЬТУРИ (HISTORICAL FORMING UKRAINIAN LEGAL IDEA) (ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ: EВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ ІДЕЇ - НАЙГОЛОВНІШОГО СИСТЕМНОГО ЕЛЕМЕНТУ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ ТА КУЛЬТУРИ (ІСТОРИЧНЕ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ ІДЕЇ).

Цікавими правовими ідеями насичений твір початку XVII сторіччя, що був написаний, ймовірно священиком Львівського братства Андрієм Вознесенським, "Пересторога". Її автор намагається знайти в правовій історії власного народу корінні причини такого, антипатріотичного та антиправового, на його думку, явища як Берестейська унія. Відхід монархічної правової свідомості та культури церковної верхівки від своїх обов'язків служіння вірі і власному народу, пошуки тими, хто стояв на чолі нації, почестей при чужих дворах, турбота про власні привілеї та маєтності - ось головна правова мета занепаду церквовної правової свідомості та культури. За знанними правовими ідеями П. Яременка формуємо висоновок про те, що низький рівень церковно-культурного життя, кризовий та низький цикл соціальної активності правової свідомості та культури спричинився до "обмирщення" вищого і рядового духовенства, до патріотичної нестійкості церковної правової свідомості владик та загалом до її типового нестійкого та нерівноважного синергетизму, які спокусились на сприйняття уніатської форми класично сформованої вже традиційної звичаєвої українотериторіальної правової свідомості та культури, на унію, пропаговану агентурою Ватикану, з метою забезпечення собі ситого життя і влади [323, с. 15]. Республіканська правова свідомість та культура автора "Перестороги" звертає увагу на те, що ті, хто був покликаний стати духовними провідниками народу, захопившись пошуками матеріальних благ, залишили українські маси напризволяще і виявились нездатними здійснити свою типово правову місію. Розкол колись єдиної української правової свідомості та культури, а такоє самих українців на православних і уніатів викликав велике занепокоєння у тих представників української шляхти і духовенства, які не втратили відчуття своєї відповідальності за власний народ. Правоваа ідея про необхідність подолання розколу, "примирення Русі з Руссю", знаходила своє втілення в діяльності багатьох визначних діячів нашої правової історії. За правовими ідеями П. Яременка формуємо тезу про те, що, шукаючи типово правоусвідомлену основу для досягнення національної правозаконодавчої єдності і подолання релігійного розколу Йов Борецький, Мелетій Смотрицький, Петро Могила створюють ініціативну групу в межах тривало повторювальних традиційних форм ієрархії звичаєвих пріоритетів давнього кокретно-історичного становлення й розвитку української правової свідомості та культури для переговорів з лідерами уніатського табору, щоб все ж таки якось домогтись подолання розколу між домінантними формами православної  та уніатської правової свідомості та культури. Йшлося про обопільні поступки і узгодження. На певному етапі цих переговорів – формування нової форми одержавлено-правової української свідомості - з'явився навіть проект створення окремого київського патріархату та зазвичай при цьому з окремою маргінально ізольованою києвоукраїнською правовою свідомістю та культурою.  Але з невідомих причин до згоди не дійшло [322, с. 105]. Невдача з правовою ідеєю створення окремого київського патріархату спонукала шукати інших правових ідей та шляхів вирішення проблеми подолання розколу нації та україснкьої націоальної правової свідомості та культури за конфесійною ознакою. Після глибоких роздумів і таємних нарад з київським митрополитом Йовом Борецьким 1624 року Мелетій Смотрицький вирушив до свого наставника по Острозькій академії Кирила Лукаріса, що на той час посів константинопольський патріарший престол. За ідеями дослідників історичної української свідомості та правової свідомості цього періоду формуємо тезу про те, що головною правовою ідеєю та метою подорожі було отримання від патріарха грамоти з дозволом на воз'єднання православних і уніатів в єдиній українсько-білоруській митрополії на основі визнання римського папи головою християнства, а одже формування нової,  можливо вперше, типово європейськоцентричної форми української правової свідомості та культури.  Але ослаблена правова свідомість константинопольськрнр патріархату, що, як часто писали уніатські полемісти, знаходився майже під повним контролем монархічної правової свідомості турецького султана, не збирався втрачати такий "ласий шматок", та ще й на користь свого давнього конкурента - Риму. І тому ще одна спроба досягти національної єдності закінчилась невдачею. Однак не лише унія несла в собі зерна національного розколу. 1591 року дрібний український шляхтич і гетьман реєстрових козаків Криштоф Косинський використав у своїй суперечці за маєтності з князем Янушем Острозьким козаків, до яких незабаром приєдналися селяни. Повстання, що вибухнуло, охопило Брацлавщину, Волинь та Київщину і швидко набуло антифеодального характеру. Проти повстанців виступив родич Януша і найбільший український магнат, "оборонець православ'я" князь Констянтин Острозький. Незабаром після поразки повстанців на річці П'ятка вибухнуло нове повстання під приводом козацького ватажка Северина Наливайка. Козаків знову підтримали селяни і повстання швидко охопило значну територію. Повстанці громили панські маєтки без огляду на національну та релігійну приналежність їх власників. У відповідь місцева шляхта звернулась за допомогою до Варшави і коронне військо на чолі з гетьманом С. Жолкевським розгромило повсталих. Учасники повстання були жорстоко покарані, а сам С. Наливайко - після катувань привселюдно страчений у столиці Речі Посполитої Варшаві. Отож, українська правова свідомість та культура зазнали суттєвого впливу різноджерельного та різноперспективнонаціленого коляборационалізму, маргіналізації та численого дроблення власних конкретно-історичних форм та змістів, що привело у подальшому до її ментальної слабкості, зумовленої різноскладовими і різноментальнощільними пропорціями формули української правовової ідіоми-правової свідомості-норми права. У XVII сторіччя Україна вступала з тотально розколотою українотериторіальною правовою свідомістю та культурою, розколотою духовно і соціальне, селянство і дрібні міщани втратили довіру і повагу до української шляхти, що добиваючись зрівняння в правах з польською була згодна змінити батьківську віру, шляхта - у пошуках захисту від повстань власного селянства - швидко спольщувалась та окатоличувалась. Здавалось, що нація втрачала будь яку історично перспективу, перетворюючись в безелітну, селянську і міщанську масу. Однак саме ця маса і синергетично виробила нову соціальну верству, що взяла на себе роль національного провідника, що мав нову синергетичну козацьку форму української правової свідомості та культури, з головними первинними її суб’єктами – козаками.

 УКРАЇНСЬКІ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ІДЕЇ ЗА КОЗАЦЬКУ ДОБУ. Феномен українського козацтва, української козацької державно-правової свідомості та культури, незважаючи на можливість певних аналогій з подібними військовими організаціями тогочасної Європи - донськими козаками в межах Московської держави, сербськими гайдуками і т.п., є унікальним. І ця унікальність визначається тією соціально-політичною роллю, яку відіграв в історії цей витвір глибинних захисних сил українського народу в здавалося б, катастрофічній ситуації соціального і духовного розколу нації, зради політичної еліти князівсько-боярського походження, саме козацтво виступило виразником і захисником державницьких інтересів народу. Питання походження і соціальних витоків козацтва – первинних і вторинних суб’єктів типово української козацької республіканської правової свідомості та культури до цього часу залишається не до кінця з'ясованим. Представники радянської історичної школи, спираючись на ідеї істориків народницького напрямку акцентували увагу на демократизмі козацької організації, свідомості, правової свідомості та культури, шукаючи її витоки у напіввійськових-напіввиробничих об'єднаннях селян-втікачів від панщини, дрібних міщан та різного роду військових авантюристів українсько-татарського порубіжжя. Їх опоненти апелюють до того юридичного факту, що в козацьких правових документах та літописах постійно підкреслювалось походження цієї групи українського народу від дружинно-боярської верстви Київської Русі та від удільних князів Литовської Русі. Козацькі літописці постійно підкреслювали, що першими гетьманами козацтва були князі Дмитро Байда Вишневецький, Предслав Лянцкоронський, Євстафій Ружинський та т.п., а одтак ми можемо впевнено формувати тезу про те, що за давніми козцькими письмовими першоджерелами правової свідомості та культури, -  старотрадиційними  пріоритетними ідейно-світоглядними (за періодів розвитку правової свідомості та культури) та нормативно-правовими (за періодів становлення правової свідомості та культури) основами, правовими ідеями, вимогами та потребами укранської державно-правової свідомості та культури є класичні державно-правові форми історичної республіканської литовської, республікансько-монархічної української та монархічно-республіканської польської правової свідомості та культури. У цьому давньому історичному спорі істина лежить між крайніми точками зору: формували козацькі загони для охорони кордонів з Диким Полем представники місцевої адміністрації і зараховували до них всіх бажаючих, мало звертаючи увагу на їх походження і минуле, а втікачі від панщини та різні військові авантюрники були зовсім непроти прилучитись до організованої військової сили, що могла надати їм не лише притулок, а й захист від переслідувань. Саме цей факт, на нашу думку, і зумовлює наявність в подальшому в козацтві двох домінуючих напрямків, форм та моделей становлення й розвитку української правової свідомості та культури - так званої "демократичної" і "старшинсько-аристократичної", конкурентна боротьба між якими часом була більш запеклою ніж із ворогами козацтва та українського народу. Варто також звернути увагу на те, що осередок козацтва - Запорізька Січ, носив істотно виразні типові ознаки справжньої державно-правової організації – типового європейськоцентричного змісту традиційно пріоритетної української звичаєвої форми державно-правової свідомості та культури за прикладом європейських військово-чернечих орденів з усіма основними атрибутами - клятви безкомпромісної боротьби "за віру", недопущення на Січ жінок і т.п. Та й самі козаки, на кшталт європейського рицарства, підкреслено іменували себе в спілкуванні європейськими можновладцями "лицарями". Значну роль у формуванні типово європейські правоусвідомленого образу козацтва як українського рицарського стану зіграв Й. Верещинський, його респуьліканська правова свідомість та культура (помер 1598 чи 1599 року), українець за походженням, римо-католицький священик у Холмі, київський біскуп з 1589 Року, автор цілої низки політико-правових, полемічних, моралізаторських та поетичних творів. Саме він підхопив ідею С. Оріховського, до речі теж римо-католика, про рицарську школу в Україні-Русі, видавши в 1592 році наукове дослідження  "Дорога певна до найшвидшого і найнадійнішого осадження в руському краї пустельних земель рицарства королівства Польського". Дрковане дослідження було оприлюднено у Кракові, і "Оголошення про фундування рицарської школи для синів коронних в Україні, подібно до уставу мальтійських хрестоносців" (Краків, 1594)" [316, с. 382-383]. Правові ідеї Й. Верещинського, подібно до Ст. Оріховського-Роксолана, творчо розвивали відому правову ідею християнської єдності з метою зупинення турецько-татарського впливу і протистояння наступу на християнський світ. Для нас особливо цікавими є його правові ідеї про державно-правову організацію України в стійке державне утворення із зверненням особливої уваги на значення для цього процесу Києва, викладені в праці "Спосіб осадження нового Києва" (Краків, 1598), а також робочий проект військово-правової  організації козацтва. За правовими ідеями В. Шевчука формуємо тезу про те, що Йосип Верещинський чи не перший на повний голос заговорив про утворення на основі козацьких полків окремих адміністративно-територіальних одиниць (цей проект було впроваджено в життя вже в XVII ст. гетьманом Михайлом Дорошенком). Населення територіального полку з полковим містом і сільськогосподарською округою мало б підпадати під юрисдикцію місцевих органів влади. Із запровадженням такого адміністративно-територіального поділу, який узаконював і гарантував стале надходження прибутків із території Задніпров'я, мілітарно-орієнтований організм старого Запорожжя мав отримати потужний імпульс для розвитку цивільних владних структур. Але найцікавіше в проекті Й. Верещинського - виразно і чітко поставлена  правова ідея Козацької держави у формі князівства чи герцогства з підлеглістю королю, істотна правова ідея, яка в XVII столітті стала основоположною для козацького державотворення, і саме за неї змагалися гетьмани від Богдана Хмельницького до Кирила Розумовського" [316, с. 383]. Згідно з правовими ідеями та типово правовим проектом Й. Верещинського козацтво слід було розглядати як шляхетський рицарський стан, що користується джерелами прибутків і політичними правами та є панівним в козацькій державі: Верещинському відтак належить честь першого теоретика-фундатора Козацької держави, саме він визначив її корінні ідейно-світоглядні та нормативно-правові постулати і ступінь синергетичної самоорганізації, вище якого козаки дуже рідко піднімалися, принаймні правова ідея незалежної Козацької держави, хоч і народжувалася вряди-годи в головах козацьких провідників, але домінуючою не ставала. Зате державотворчі постулати Й.Верещинського виявилися напрочуд продуктивними і живучими і у Визвольній війні українського народу, що тривала з кінця XVI, все XVII і частково у XVIII столітті, стали предметом політичних домагань козацтва" [316, с. 384]. На початок XVII сторіччя українське козацтво та його правова свідомість і культура були диференційовані на дві основні частини - на так званих "городових" або "реєстровців" з городовою або реєстровою правовою свіодмістю та культурою (тобто тих, хто був занесений до "реєстру" і згідно з привілеєм короля Стефана Баторія користувався правом володіння землею, звільненням від всіх податків в обмін на обов'язок нести військову службу, отримання грошового утримання на військову амуніцію і т.п.) та "низовиків" з низовою правовобю свідомстю та культурою, що жили в основному з промислів у дніпровських плавнях та військової здобичі. При цьому, у критичні для безпеки держави моменти, польська адміністрація "закривала очі" на не зовсім певний статус "низовиків", активно залучаючи їх до війська і обіцяючи включення до реєстру. Оскільки чисельність реєстру весь час змінювалась, а за закінченням військових кампаній польські урядовці "забували" про свої попередні обіцянки, існував також прошарок так званих "виписчиків", особливо незадоволених владою і її невиконаними обіцянками. Так, наприкінці XVI - початку XVII сторіччя Річ Посполита вела практично безперервні війни з близькими і далекими сусідами, які вимагали все нових і нових мас добре вишколених вояків і практично невичерпним "резервом" в цій ситуації ставало саме козацтво. Так, наприклад, козаки активно включились в події, пов'язані з боротьбою за московський престол після смерті Івана Грозного, підтримуючи претензії Лжедмитріїв та польського короля Сигізмунда III Вази і його сина Владислава. У той же час запорожці здійснили кілька вдалих самостійних морських походів на турецькі володіння, що викликало великий резонанс по всій Європі і підняло їх дух І впевненість у власних силах. 1606 року козаки взяли Варну, 1614 - Синоп і Трапезунд, 1616 - найбільший невільничий ринок на Чорному морі Кафу. Крім здобуття великої військової здобичі було визволено значну кількість бранців-християн, приречених на довічне рабство на просторах Османської імперії від Тунісу до Месопотамії. Вдалі військові походи, особливо проти турок і татар, та визволення полонених бранців створювали козацтву образ істинного захисника інтересів українського народу. Похід козаків на Кафу очолював талановитий організатор і реформатор козацького війська Петро Конашевич-Сагайдачний, що походив з шляхетської родини з Самбірщини в Галичині і очолював козацтво з 1616р. і аж до самої своєї смерті 1622р. П. Сагайдачний використовував практично будь яку нагоду для збільшення кількості козацьких військ - на допомогу королевичу Владиславу, що потрапив в Москві в оточення, 1618 року він привів понад 20 тисяч, а на битву під Хотином І 621р. проти турків - понад 40 тисяч добре вишколеного війська. Великий гетьман прекрасно розумів значення духовної складової в боротьбі за порятунок нації. 1620 року, скориставшись тим, що з Москви  через Україну повертався Єрусалимський патріарх Теофан, П. Сагайдачний баками добився висвячення на київську митрополію Йова Борецького та п’ятьох єпископів, відновивши вищу церковну ієрархію української православної церкви. Саме він, розглядаючи козацтво як рушійну силу українського суспільства в цілому, зробив важливий крок щодо об'єднання військової та економічної сили козацтва з політико-правовою слабкою церковною верхівкою України  [255, с. 31]. Розумів також П. Сагайдачний і значення освіти для формування національної свідомості, правової свідомості, культури, традиції у формуванні традиційної звичаєвої української їх спадкоємності, а також провідної верстви. 1616 року гетьман разом з "усім військом Запорізьким" записався до Київського православного братства, прийнявши його під козацьку протекцію. При братстві, стараннями козаків, православного духовенства та меценатів з української православної шляхти і багатих міщан було засновано друкарню та школу, перетворену через кілька років на колегіум, а в подальшому - на академію. Характеризуючи конкретно-історичну правову добу П. Сагайдачного за правовими ідеями Н. Полонської-Василенко зазначаємо про те, що завдяки політиці Сагайдачного українська козацька державно-правова свідомість та культура висувається на пріоритетне місце в суспільстві України з домінантою маргінально полонізованої та литовизованої української правової свідомості та культури, стаючи новою республіканською формою правовою свідомістю нової української провідної верстви - козацтва, та замінюючи поволі стару полонізовану правову свідомість та культуру української шляхти, що згодом тепер вже остаточно полонізується і суспільно ідентифікується як їх типово католицька правова свідомість та культура. Козаки вперше виступають не тільки як оборонці селян, а і як протектори Православної Церкви. З другого боку - своєю діяльністю Сагайдачний повернув Києву значення культурно-правового, релігійно-правового осередку України. У промовах нововисвячених владик вперше висловлено переконання, що Київ, з його хоробрим козацтвом, є правдивим спадкоємцем слави Києва княжих часів: встановлювалося типово правову ідею тяглості та спадкоємності історичного процесу; історична правова традиція перекривала ту, здавалося б, прірву, що є наслідком чужоземних окупацій, відділяючи княжу Україну-Русь від польського воєводства [225, с. 444-445]. Ідейно-світоглядні та нормативно-правові результати діяльності П. Сагайдачного були настільки вражаючими на тлі досягнень його попередників та найближчих спадкоємців, що Д. Яворницький навіть писав про те, що він заклав міцні підвалини для подальшого існування українського козацтва і разом з тим накреслив програму його майбутніх дій. З огляду на це гетьман Богдан Хмельницький лише продовжив справу Сагайдачного за його основами правового та законодавчого усвідомлення справжньої української правової ідеї, традиції, спадкоємності та культури  [321, с. 62]. Погоджуючись у цілому з численними прогресивними правовими ідеями видатного дослідника козаччини, варто зазначити, що з багаточисельних спадкоємців справи і булави П. Сагайдачного лише Богдан Хмельницький, який поєднав у собі талант полководця, державотворця, правового діяча, політика і дипломата, зумів довести її до логічного кінця - до утворення Української козацької держави – нового  європейськоцентричного, типово національного змісту справжньої української державно-правової свідомості зі старотрадиційними основами української звичаєвої правової свідомості та культури.  Ця держава стала результатом довголітньої боротьби та прагнень всього українського народу - рядового козацтва і селянства, старшини, національно свідомої шляхти, духовенства. За правовими ідеями Ю. Мицика формуємо тезу про те, що під час національно-визвольних повстань кінця XVI - першої половини XVII ст. ліквідовувалася стара влада, владна республікансько-монархічна правова свідомість, монархічне право, застарілі пріоритети державно-правової свідомості адміністрації Речі Посполитої на великих територіях України, а формувалась нова, українська повстанська влада, типово українська правова повстанська свідомість та культура, значно збагачена європейськоцентричними правозаконодавчими традиціями литовської та польської правової свідомості та культури. Не випадково навіть ворожі повстанцям джерела визнавали, що П. Павлюк - один з вождів повстання 1637-1638 рр. назвав себе королем. Отже, правова, на жаль політизована програма, державно-правова свідомість та культура Б. Хмельницького та його сподвижників народилася не на порожньому місці, а спиралася на теорію і практику тривалого становлення й розвитку української правової свідомості та культури, зокрема традиції давньої українотериторіальної традиційної звичаєвої правової свідомості та культури попередніх поколінь державотворців України  [173, с. 29]. Досліджуючи зазначені часи історичного формування укранської правової свідомості та культури, наприклад, академік О. Оглоблин за принципами своєї власної республіканської правової свідомості та культури, при характеристиці нормативного стану правового усвідомлення тогочасної дійсності та правового мислення українців напередодні національно-визвольної революції 1648 року зазначав, що серед них панували так правові ідеї, що згодом були успішно цілепокладені у майбутні ідейно-світоглядні основи української правової свідомості та культури, які можна об'єднати в три основні групи. Ці групи ми ідентифікуємо принципово новими напрямами становлення й розвитку тогочасної традиційної, європейськоцентричної української правової свідомості та культури, а також напрямками керованого вдосконалення й модернізації відомих форм української правової свідомості та кульутри, а також самими її новими формами водночас тощо. За прогресивними правовими ідеями академіка О. Оглоблина формуємо тезу про те,  що перша нова форма української правової свідомості та культури - так звана форма "ягеллонського легітимізму" - допускала можливість і доцільність існування українських земель в складі Речі Посполитої в статусі окремої політико-територіальної одиниці. До її виразників відносимо європейськоцентричну українську правову свідомість та культуру з їх теоретично розвиненими правовими ідеями А. Киселя, П. Могили, С. Косова. Друга, вироблена українськими протестантами-аріанами, створення українською шляхтою "Руського князівства", чи "Великого князівства Руського" поза межами литовсько-польської держави. Третя, що виникла в провідних козацьких колах, висловлювала можливість створення окремої держави, окремої державно-правової свівдомості та культури - "козацького панства" на старих теренах Наддніпрянщини і на землях колонізації. Але ми можемо лише певою мірою узгодитись з правовими ідеями, правовою свідомістю та культурою В. Смолія та В. Степанкова щодо цієї гіпотези, котрі висловлюють сумнів з приводу того, що важко погодитись з міркуванням відомого дослідника О. Оглоблина про формування в укранськоій державно-правовій свідомості та суспільно-політичній думці водночас кількох концепцій державно-правового устрою українських земель на грунті їх декілька поверхового аналізу даної конкретно-історичної епохи. Вони говорять про появу серед нової правової еліти, яка формувалася переважно з козацької старшини, а також про лише тільки елементи правової автономії для козацького регіону [252, с. 21]. Ми гадаємо, що тези цього дослідка вірні, але недостатньо точні за великими територіальними мірилами державно-правової діяльності козаків, вливу на світові й регіональні правові інтереси, процеси й традиції, котрі свідчать про більш глобальний характер правової, господарської та війської життєдіяльності козацької держави. На нашу думку, навіть якщо визнати, що О. Оглоблин дещо й перебільшив існування чітко відмінних праввих ідей, форм українотериторіальної правової свідомості, культури, тенденцій та моделей про українське державне майбутнє в провідних верствах українського народу, все ж таки правова ідея свуітового гатунку про українську державність прийшла 1648 року до Б. Хмельницького і козацької старшини не спонтанно, в силу історичних обставин і неочікуваних військових успіхів, та не тільки, а можливо і не стільки, під впливом зустрічі взимку 1649 року з київським духовенством, яке вже виробило типово правову ідею Києва як "другого Єрусалиму", що могла лягти в основу великодержавних прагнень, а як результат тривалої правоусвідомленої еволюції української державності та її ідейно-свівтогоядного й нормативно-правового супроводження з боку представників відомих класичних науковців та правознавців, а також інтелектуальних зусиль багатьох кращих представників українства. І не лише належних до козацького стану чи православного духовенства. Свій внесок у Цей процес внесла і так звана "католицька Русь" (С. Оріховський-Роксолан,  Верещинський, С. Кленович та ін.), її правові ідеї, правова свідомість, культура та  історична роль якої вимагають ґрунтовного дослідження. Повстання, що вибухнуло 1648 року під проводом Б. Хмельницького дуже швидко охопило більшу територію України. Після кількох блискучих перемог козаки почали формувати власну державну організацію з її основними атрибутами - центральними та місцевими органами влади, судом, збройними силами, символікою, державно-правовою свідомістю та культурою як формами зазначеної державної організації, де остання стала типовомим змістом для державно-правової свідомості та культури тощо. Продовжуючи далі розглядати історичну еволюцію української правової ідеї, зазначимо, що традиційною в українській правовій традиції та історії є яскрава правова ідея висловлена Кулішем про те, що державницькі позиції Б. Хмельницький завів після тріумфального прибуття до Києва на початку зими 1649 року і, диво, після зустрічей з київським духовенством, в першу чергу з викладачами першого вищого закладу в Україні - Києво-Могилянського колегіуму. Київське православне духовенство, спільно з представниками православного духовенства Балкан та Близького Сходу виробили, як відомо, правову ідею, що була творчо реалізована у правовій концепцію "Києва - другого Єрусалиму", що була образно висловлена у вітаннях гетьману від київського кліру і міщанства. При цьому сам Б. Хмельницький проголошувався "другим Мойсеєм", що "прийшов визволити православний люд". За прогресивними правовими ідеями Н. Полонської-Василенко формуємо нашу тезу про те, шо перебування в Києві значно підвищило до високого та найвищого цикл соціальної активності, відіграло велику роль у формування правової психології Богдана Хмельницького як найважливішої складової його правосвідомості за її розвитку разом з активним розвитком загальної української правової свідомості та культури. Розмови з патріархом (Паїсієм Єрусалимським) і київською елітою відкрили очі йому на те, що сталося в Україні. Він збагнув, що то було не повстання селян проти панів, не помста магнатам за сваволю і утиски народу, а велика війна за незалежність України, за створення незалежної української держави, з державно-правовою свідомістю, що має високий цикл соціальної активності, що далі все більш та більш морально покріплювався перемогами під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, переможним походом на Замостя та ін. Це створило нову міцну правову ідеологію українців – найголовнішу структурну частину української правової свідомості та культури: вони зрозуміли свою вагу, свою силу. До війська Хмельницького переходило багато спольщених українців шляхтичів, людей з широкою освітою, які сприяли створенню міцної правової державницької ідеології Богдана" [226, с. 16]. За нашими проведеними дослідженнями, правові дії Б. Хмельницького і керованих ним повсталих козацько-селянських мас, а також аналіз правових ідей київського митрополита С. Косова, дозволяють вважати, що зустрічі з київським духівництвом лише посилили державотворчі правові ідеї та правові прагнення гетьмана. Про актуальність державницьких правових ідей свідчать філософсько-правові твори полемістів, зокрема та ж "Пересторога" та інші. Сюди можна додати "Палінодію" та Густинський літопис, написані архімандритом Києво-Печерської лаври Копистецьким (помер 1627 р.), "Кройніку" Феодосія Софоновича - сучасника і близького знайомого Богдана Хмельницького. У "Кройніці" історія України розглядалась як процес розвитку Української держави, причому визначалися такі її етапи: Київська Русь (насамперед Київське князівство) - Галицьке-Волинське королівство - українські удільні князівства у складі Великого князівства Литовського - Запорізька Січ та повстання кінця XVI - першої половини XVII ст. [173, с. 28-29]. Однак саме міцна правова ідея "захисту православної віри" разом з проголошеною правовою метою – законодавчо керованого формування нового цільового правового стану української правової свідомості та культури - "вибити народ руський з лядської неволі аж по Віслу" - стали тим ідеологічно-правовим  підґрунтям подальшого та постійно модернового становлення й розвитку української правової свідомості та культури, яке дозволило Б.Хмельницькому об'єднати націю у боротьбі за державну самостійність, національне право та широке громадянське суспільство світового зразка. У свою чергу, за правовими ідеями та ідейно-світоглядними (правопсихологічними) і нормативно-правовими (теоретикоідеологічними) основами української правової свідомості О. Оглобина формуємо нашу тезу про те, що подібна постановка питання про завдання національне визвольної революції під проводом Б.Хмельницького на перших етапах її існування призвела до виникнення й активної трансгресивої, синергетично детермінованої трансформації у майбутьному часо-просторі українства в тогочасній українській правовій ідеї  двох основних форм і концепцій становлення й розвитку української правової свідомості, культури, держави, суспільства і права: 1) республіканська форма української правової свідомості та теоретичної концепції про церковносвітське двовладдя та 2) монархічна форма української правової свідомості та теоретичної концепції  про одне (єдине) козацько-гетьманське єдиновладдя. Звертаємо увагу  ще на один істотний документ, надісланий до Москви дяком Григорієм Кунаковим, що 1649 року був висланий до Польщі для інформування царського уряду про обстановку в цій країні. Це так звані "статті", яких нібито добивався Б. Хмельницький від посольства на чолі з А. Киселем - цей документ було опубліковано в ІІІ томі збірника "Акты к истории (Ожной и Ззпадной России" 1861 року в Санкт-Петербурзі. У цих "статтях" значна увага приділялась становищу православної церкви в межах Речі Посполитої. Зокрема зазначалось, що уніати повинні були повернути православним все захоплене у них майно, а свої храми вони повинні були будувати в українських і білоруських землях на тих же підставах, проголошувалось право будівництва православних храмів на всій території країни, митрополит Київський повинен був отримати місце в сенаті як "перший пан радний" після глави католиків архієпископа Гнєзнинського. Також проголошувалось, що за Дніпром волості, міста і села "всі були Київського митрополита і гетьмана і всього Війська Запорізького". Відносини короля з українським гетьманом повинні були будуватись подібно "як і Мадбурскому курфюрсту", тобто з монархом Східної Прусії, що знаходилась у той час у васальній залежності від Речі Посполитої. Крім іншого передбачалось, що королю і панам ради "без відома митрополита Київського і гетьмана Запорозького" війни з сусідніми державами не починати, а у всіх подібних питаннях радитись. Київський митрополит, фактично, ставав не лише "співправителем" гетьмана, але й главою всіх православних Речі Посполитої урівняним в правах з главою католиків. Отож, у такий спосів українська державно-правова свідомість та культура набували статусу умовної автономії та маргінальної функіональності; це і була концепція двовладдя Гетьмана і Війська Запорозького - з одного боку, Митрополита Київського - з другого: не має сумніву, що ця програма була складена правдоподібно в Києві, в кінці 1649 року, підчас тріумфального приїзду туди Богдана й тих нарад козацької старшини й вищого православного духовенства, які тоді провадилися. Можна думати також, що митрополит Київський виступав тут не тільки як репрезентант Української Православної церкви, але і як речник української православної шляхти, зокрема тих "православних панів" українських (і білоруських), що їх лідером на Україні був Адам Кисіль, воєвода Брацлавський, згодом Київський, і які перебували по той бік греблі, на польському боці. Проект польсько-української угоди в "статтях" Кунакова був спробою погодити дві концепції української державності, які існували ще перед революцією 1648 року козацьку і шляхетську-церковну, революційну і консервативну. Але що фактична влада на Наддніпрянській Україні була вже в руках козаччини, перевага козацького чинника й керівна роль Гетьмана Війська Запорозького позначився і на концепції двовладдя втіленій у "статтях" Кунакова" [195, с. 121].  Більшу частину 1649 року Б. Хмельницький провів у пошуках союзів поза межами Речі Посполитої, які б могли посприяти міжнародній оптимації новоствореної держави. Однак, після того як велике польське військо вирушило в Україну з метою розгромити повстанців, гетьман, разом союзниками татарами виступив їм назустріч. Після кількох перемог козацько-татарські війська обложили під Зборовом новообраного польського короля Яна-Казимира. Здавалось, що справа остаточного розгрому Речі Посполитої і визволення всіх українських земель вирішена, але у найвідповідальніший момент кримський хан Іслам-Гірей почав вимагати від Б. Хмельницького, під загрозою нанесення удару в спину, змиритися з королем на прийнятних для останнього умовах. Досить цікавим було виправдання Ісламом-Гіреєм власної поведінки. 18 серпня 1649 року було підписано так званий Зборівський договір, згідно з яким в межах польської держави утворювалось на території Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств автономна область як типове українське державне утворення з пріоритетною відповідною українотериторіальною державно-правовою свівдомістю та культурою, якою управлятиме козацький гетьман. Козацький реєстр збільшувався до 40 тисяч. Православна церква в межах всієї держави діставала рівні права з католицькою. Скасовувалась унія та закривались єзуїтські школи в Києві. У той же час, ті з повстанців, які не попадали до козацького реєстру, повинні були повернутись до своїх панів і відбувати панщину. Королівська адміністрація і пани отримували право повернутись на свої місця. Велика увага приділялась і питанням Української православної Церкви - з 18 статей договору 9 було присвячено релігійній проблематиці. Договір, незважаючи на його ратифікацію польським сеймом 8 січня 1650 року, не влаштовував ні польську шляхту з її прагненням реваншу, ні українське козацтво, що відчуло реальність створення власної держави. Не міг він влаштувати і повстале селянство, яке не отримувало практично нічого. Це був тимчасовий компроміс і його тимчасовість чітко типово правоусвідомлювалась всіма сторонами: попри вимушений характер Зборівського миру, тиск татар при укла­данні угоди, невиконання королем деяких козацьких домагань, навіть тих, що були висунуті в "Пунктах про потреби...", трактати під Зборовом мали величезне ідейно-світоглядне і нормативно-правове  значення для утворення типової Української держави з пріоритетною українотериторіальною праваовою свідомістю та культурою. Вперше в історії українське-польських відносин була встановлена чітка погранична межа між Україною і Польщею. Воєводсько-старостинська адміністративна система управління на цій території, поступово набирала формального значення, хоч не була витіснена остаточно. Полково-сотенний устрій мав реальний зміст. Не підлягає сумніву, що всю власну правову ідею та енергію у подальших роках війни Богдан Хмельницький направив на те, щоб якнайменше допустити чужі впливи на що територію, міцно закріпитися на ній і розповсюдити українську владу в Галичину до Вісли на етнографічні кордони Українців [27, с. 61]. Незважаючи на записаний у Зборівській угоді пункт про повернення в Україну королівської адміністрації, влада де-факто перейшла до Війська Запорізького. Україну було поділено на 16 полків (в подальшому їх число неодноразово змінювалось), полки було поділено на сотні. Податки лились до військового скарбу. До гетьманської столиці почали прибувати посольства від сусідніх володарів. Республіканський устрій, що сформувався на Україні, мав виборність всіх ланок уряду, власну військову організацію, фінансову систему, службу міжнародних зносин, що свідчить про широку розвиненість статичного права козацької держави як типова республіканського, що стало змістом типової республіканської форми української козацької державно-правової свівдомості та культури. Але ця козацька правова свідомість та культура була нестійкою, синергетично налаштованою за чіткою різноступенною побудовою військової організації козацької держави. Військова організація - поділ на полки і сотні -  узгоджувався з аналогічним поділом України. Полки і сотні (полкові, сотенні правові свідомості та культури) були не тільки військовими структурами збройних сил України, вони набули значення адміністративно-територіальних одиниць, своєрідних округів, областей. Полковники і сотники з полковою і сотенною старшиною (обозні, судді, осавули, писарі, отамани) здійснювали військову, політичну, судову, адміністративну владу над населенням полків і сотень [6, с. 45].

Влада гетьмана, завдяки величезному авторитету і харизмі Б. Хмельницького, була практично необмеженою. Хоча у своїх правових діях йому доводилось постійно рахуватись з авторитетом своїх соратників та масовою республіканською правовою свідомістю та культурою козаків, республіканськими прагненнями козацької маси - так званої черні. Найбільш яскравим виразником її правових ідей та інтересів був полковник М. Кривоніс, популярність якого серед рядових козаків і повсталого селянства дорівнювала популярності самого гетьмана, а іноді й перевищувала її. Однак М. Кривоніс помер на самому початку визвольної війни - в листопаді 1648 року - і прихильники республіканської правової ідеї виявились без авторитетного лідера. Одже, сам же Б. Хмельницький, особливо після подій під Зборовом і його "прозорої аргументації", все більше схилявся до необхідності встановлення в Україні класичної для тогочасної Європи форми правління - спадкової монархії, з типовою монархічною формою української правової свідомості та культури.  Прекрасно розуміючи, що незважаючи на багаточисельні іноземні посольства в Чигирині, що були виявом поваги до військової сили під його командуванням, сусідні монархи не визнають рівним собі в праві керувати власною країною людину немонаршого роду, гетьман прагнув реалізувати план легітимації Української держави шляхом створення місцевої династії, спорідненої з європейськими монаршими домами. Для цього Б. Хмельницький одружив свого сина Тимоша з дочкою молдавського господаря В. Лупула Роксаною. Цей акт мав забезпечити легітимність спадковості та спадкоємності гетьманської влади та європейськоцентричність української правової свідомості та кульутри. Син Б. Хмельницького, а особливо його онуки, через спорідненість з монаршим домом молдавських господарів повинні були стати "рівними серед рівних" в колі правителів Європи.

Актуальна орієнтація ситуативно монархічної української правової свідомості та кульутри Б. Хмельницького на створення в Україні власної монархічної династії та створення держави за зразком тогочасних європейських держав викликала і викликає до цього часу дискусії серед дослідників діяльності великого гетьмана. Багато хто вважає, що правові ідеї та дії Б. Хмельницького йшли врозріз з типовими республіканськими правовими ідеями та традиціями козацтва і саме цей факт став одні -з основних причин подальшого занепаду гетьманської держави. Однак варто пам'ятати, що в тогочасній Європі (за винятком невеликої, але фінансово могутньої, Венеціанської республіки) республіканська форма правління з типовою пріоритетно фукціональною республіканською формою української правової свідомості та культури встановилась внаслідок буржуазної революції лише в Англії. Але й там, після смерті О. Кромвеля, монархія була відновлена. До того ж, Англія розташована на острові, який значно легше захищати від можливої агресії сусідніх монархій ніж територію України, що не має природних кордонів ні на сході, ні на заході і не мала тоді їх і на півдні, де знаходилось Кримське ханство - цей перманентний союзник гетьмана. Прагнення Б. Хмельницького до одруження Тимоша з Роксаною, дочкою молдавського господаря В. Лупула, привели до укладення військово-політичного союзу з протектором останнього - Оттоманською Портою. Султан почав називати Б. Хмельницького "славою князів християнського народу", визнаючи тим самим його верховним правителем України. Цей договір також немає однозначної оцінки в українських істориків. Так за правовими ідеями М. Грушевський, договір  визнає васальну залежність України від Туреччини, на зразок князівств Молдавії, Валахії і Трансільванії. Д. Дорошенко ж висловлював правову ідею про те, що договір між Україною і Туреччиною 1651 року встановлював лише військово-політичний союз між двома незалежними державами. Державотворча активність Б. Хмельницького і її реальні результати у вигляді призначення послів сусідніх держав у Чигирині та міжнародних договорів викликали велике занепокоєння у Варшаві. Навесні 1651 року польські війська вступили в межі козацьких володінь. У результаті підступного нападу загинув полковник Д. Нечай - один з найавторитетніших, після смерті М. Кривоноса, лідерів і виразників інтересів рядового козацтва та повсталих селян. Кампанія 1651 року виявилась вкрай невдалою для українців. Внаслідок чергового небажання кримського хана брати участь у військових подіях, ді котрого  підтримав гетьман та генеральний писарь І. Виговського - козацько-селянське військо виявилось оточеним під м. Берестечком і зазнало тяжкої поразки. Не зважаючи на зусилля обраного наказним гетьманом І. Богуна, у таборі загинуло багато козаків. До 30 тисяч повстанців втопилось під час відступу. Була втрачена майже вся артилерія. У таборі загинуло багато представників православного духовенства, у тому числі і Корінфський митрополит Йоасаф, що привіз Б. Хмельницькому, як "визволителю православних християн" і "новому Мойсею", меч освячений в Єрусалимі на Гробі Господнім. Від остаточного розгрому повстанців врятували нові правові ідеї та дипломатичний талант І. Виговського, який зумів викупити гетьмана з татарського полону пригрозивши походом на Крим. Б. Хмельницький зібрав нові полки під Білою Церквою і поляки змушені були укласти новий мирний договір з козаками. За такими обставнами ми бачимо слабку ментальну щільність української правової свідомості та активні процеси розвитку української правової свідомості та культури.  Умови його були значно важчими для козаків ніж Зборівська угода. Згідно з Білоцерківським миром, за козаками залишено лише Київське воєводство, реєстр козаків зменшено до 20.000, польська шляхта мала право повернутися до своїх маєтків, заборонялося вести закордонні переговори. В Україні почалися знову повстання, збільшилась втеча населення за московський кордон - на Слобожанщину, а разом з цм відбулось масове перенесення української правової свідомості та культури зі старих місць на нові [226, с. 20]. За правовми ідеями М. Грушевського цей процес відтоку населення з території гетьманської держави був суттєвим фактором ослаблення військового потенціалу і сприяв її занепаду в подальшому, а також сприяв суттєвому зменшенню природної україноментальної щільності україноцентричної складової пропорції формули української правової ідіоми. Умови Білоцерківського договору обидві сторони збирались дотримуватись ще менше, ніж умов Зборівської угоди. Польський сейм у ейфорії перемоги не ратифікував її, а Б. Хмельницький поновив переговори з Молдавією, Кримом, Туреччиною, Московською державою і збільшив свої зусилля по реалізації "молдавського плану". Тиміш Хмельницький, розгромивши під Батогом польське військо під проводом гетьмана Калиновського, врешті-решт одружився з Роксаною Лупул. Але цього разу амбітні плани Б.Хмельницького не справдились. Ув'язавшись у внутрішні молдавські чвари Тиміш Хмельницький загинув 1653 року під час облоги м. Сучави. Українська держава опиналась у вкрай тяжкому становищі, кризовий цикл соціальної активності української правової  свідомості та культури межував з високим, коли формувались передові правові ідеї щодо захисту вітчизняної української держави. Тривала війна підривала народне господарство країни, істотно та невиправно швидко знижувала цикл соціальної активності української праової свідомості та культури. Втрата виходів на ринки Західної Європи через Польщу не компенсувалась відкриттям нових торгових шляхів. Відтік населення за східний кордон послаблював людський потенціал, суттєво зменшувала природну щільність україноцентричної складової пропорції формули української правової ідіоми, котра згодом знову ж таки тривало поповнюватиметься. З півночі та північного заходу українську правову свідомість поглинала, роблячи її все більш та більш маргінальною історично тривало міцна державно-правова свідомість та культура Речі Посполитої, що прагла реваншу над "повсталим бидлом", на заході українська правова свідомість, як більш міцна, навпаки, ментально живилась ідено-світоглядними джерелами правової свідомості та культури союзних державних утворень Молдавії й Трансільванії, але котрі самі потребували допомоги, на півдні завжди з українською правовою свідомістю та культурою конкурувала міцна колябориціонистська правова свідомість перманентного союзника – Кримського Ханства. Зі східного кордону, більш мирного та спокійного, але й самого глобально агресивного згодом непомітно точилася мирна загроза експансіоністської російської правової свідомості та культури майбутнього «старшого брата» - Московського царства. В пошуках союзників у боротьбі за незалежність держави Б. Хмельницький починає все більше звертати свій погляд саме в цей бік. Залучити Московську державу до військових подій проти Польщі гетьман намагався з самого початку повстання. Він розраховував використати бажання Москви ліквідувати наслідки поразки в останній польсько-московській війні, всіляко підігрівав претензії московського царя на польський королівський престол, навіть погрожував піти походом на Москву якщо остання не виступить проти Польщі на боці козаків. Але Москва довго відмовчувалась, або відбувалась символічними акціями, побоюючись виступати проти Польщі. Та й сильна і незалежна Україна, як вважає М. Грушевський, їй навряд чи була потрібна. Правова позиція Московської держави щодо втручання в українсько-польський конфлікт змінилась лише після того, як внаслідок кількарічної виснажливої війни ослабли обидві сторони і коли в нього втрутились трансільвації та шведи.

  Тоді першого жовтня 1653 року Земський Собор у Москві вирішив Україні прийняти «під високу царську руку" і до Б. Хмельницького було відправлено  посольство з дорученням украсти відповідний договір. 6 січня гетьман вибув до Переяслава де і зустрівся з московським посольством. 8 січня відбулась старшинська рада, яка обговорила пункти договору. Для їх схвалення поспіхом було скликано жителів міста, що мали репрезентувати народ. Ухвалені пункти договору було відправлено з козацьким посольство на чолі з П. Тетерею до Москви, де, після узгоджень і дискусій, була видана царська "жалувана грамота", що і зафіксувала зміст договору. При цьому текст був виготовлений двома мовами - тогочасними книжними українською і російською - які, на думку ряду істориків, відрізнялись один від одного. За правовими ідеями О. Апановича формуємо нашу теху про те, що українсько-російський договір 1654р., так само як і наслідки цього договору, для історії України піддавалися найбезсоромнішій фальсифікації [6, с. 3]. Мабуть в історії нашої Батьківщини немає такої події як так звана "Переяславська рада" і такого документу як "Березневі статті", що піддавався б такій кількості фальсифікацій, тенденційних оцінок, свідомих підробок. Ця обставина та історичні наслідки цієї події і документу на кількасот років стали ледве не універсальною "правовою ідеєю фікс" тривалочасової української державно-правової ідеї, аж поки трагічні події української революції 1917-20 рр. ХХ ст. не витіснили її до кола правових ідей і проблем, що найбільш цікаві для професійних істориків права та практичних правознавців. У свою чергу, за правовими ідеями та правовою свідомістю В. Шевчука щодо змісту статей українсько-московського договору формуємо тезу про те, що за життя Б. Хмельницького вони козакам не були відомі, більше того, як історичний автентичний підписаний сторонами документ вони не збереглися, а тільки в копії - вважається, що цей документ був знищений в часи Катерини II, як недогідний Росії [316, с. 74-75]. Не лише події січня 1654 року в Переяславі і зміст "Березневих статей" були об'єктом правосвідомої фальсифікації, вся історія гетьманської держави Б. Хмельницького, весь зміст його державотворчих змагань подавався у спотвореному вигляді. За правовими ідеями Ю. Мицика історики-великодержавники якщо й визнавали Українську державу-Гетьманщину, то представляли її як щось неповноцінне, тимчасове, приречене на поглинання сусідніми імперіями, як породження злої волі Б. Хмельницького, його егоїстичних амбіцій. Характерною рисою їх писань, котра дається взнаки навіть у сучасній українській історіографії, є прагнення вивчати Гетьманщину у відриві від попередніх етапів історії Української держави, насамперед Київської Русі; ігнорування або недооцінка традицій Київської Русі у свідомості українських повстанців середини XVII ст., взагалі українського народу, його істинної природної правової свідомості та культури [173, с. 27]. На той час за правовими ідеями О. Оглоблина формуємо ову тезу про те, що незважаючи на всі подальші події і наслідки Переяславського договору, його фальсифікацію та перекручення у трактуванні, він став для тогочасної Козацької держави актом величезної історичної ваги: "На нашу думку, це було урочисте, міжнародного характеру, визнання влади Війська Запорозького на Україні й всенародності та дожиттєвості прав Гетьмана Війська Запорозького, як єдиного володар" України. ... це було повним і остаточним визнанням української національно-визвольної революції, її справедливості, легальності й конституційності - іншими словами, це було визнання всієї нової Української Козацької держави, її козацького устрою та її козацької влади" [194, с. 125].  Саме за цих часів, як ні за яких інших, становлення й розвитку української правової свідомості та культури останні набули штучних інтерпретацій особливо з боку російських правників, політологів і владних представників, а звідси – в першу чергу, до ідеологічного, політичного,  колябориціоністського та іншого штучного й неприродного перекручення її природного змісту, а одтак – до формування хибних її форм. Укладення договору з Московською державою зовсім не викликало "всенародного захоплення і схвалення" та піднесення української правової правової свідомості та культури, а навпаки, понизило цикл її соціальної активності. Так, наприклад, населення Києва відмовилось присягати на вірність царю і козаки приводили його до присяги силоміць, як свого часу гнали до Почайної киян дружинники Володимира Святого. Відмовились присягати до того часу, поки не побачать тексту договору Кропив'янський, Полтавський, Уманський, Брацлавський полки, міщани Чорнобиля. Категорично відмовився від присяги улюбленець простих козаків і селянства І. Богун. Правові традиції, українська правова свідомість та культура не лише козацтва, але й селянства і міщан, сформовані за час перебування у складі нехай і дещо анархічної та все ж європейської правової свідомості та культури за своєю суттю Речі Посполитої, вимагали не лише ознайомлення з текстом договору, якому необхідно присягти, а й такої ж присяги і від супротивної сторони. Характерним був інцидент, внаслідок якого підписання договору ледве не було зірвано. В Успенському соборі Переяслава, де козацька старшина на чолі з Б. Хмельницьким повинні були присягнути на дотримання договору, московські посли навідріз відмовились скласти аналогічну присягу від імені царя. Про подальші події свідчення московських послів і козацьких літописців кардинально розходяться. Посол Бутурлін у своєму рапорті до Москви доповідав, що старшина врешті-решт змушена була пристати на "чесне слово" послів, оскільки в Московській державі "государ не присягає перед підданими і достатньо його слова", а козацькі літописці говорять про складання присяги послами. Проти Переяславського договору був і Київський митрополит С. Косів, однак дещо з інших міркувань. Він заявляв московським воєводам, що Б.Хмельницький "просився під цареву руку", а не митрополит і не Українська церква. А отже вони не вважають себе зобов'язаними виконувати договір. Митрополит зайняв цю позицію не з якихось особливих симпатій до Польщі, чи несприйняття Московії, а через те, що гетьман обійшов його цього разу при вирішенні такого важливого питання. Однак повна перевага цього разу була на боці Б. Хмельницького: ідея єдиновладдя на України після Переяславської угоди остаточно усуває ідею двовладдя, принаймні в тій формі і в тому змісті, в якому вона переважала в українській правовій ідеї перших років Хмельниччини  [194, с. 129]. Інші спроби інтерпретації змісту так званого "Переяславського договору" робились багатьма представниками правової думки України і ми їх розглянемо в подальшому. Однак, незважаючи на відмінність інтерпретацій місту Переяславського договору і царської грамоти: у грамоті гетьман викупає, як репрезентант "Руської Держави", і це виразно підкреслює, що вона не перестала існувати і після Переяславської угоди. "Статті" дійшли до даних часів у зіпсованому вигляді і, очевидно, були переставлені. Незважаючи на це, видно, що основна їх основна правова ідея - встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною зберігається державна самостійність - зовнішня і внутрішня  [226, с. 26]. Договір забезпечив козакам досить позитивні безпосередні наслідки. Вони переставали буди "збунтованими рабами", а перетворювались на силу, що визнана і знаходиться у військовому союзі та під протекцією "православного християнського царя". Польська дипломатія розгорнула активну діяльність з метою переконати потенційних союзників Б. Хмельницького в тому, що останній прагне створити "власне королівство" яке буде загрожувати не лише існуванню Польщі, а й сусідніх країн. Зафіксоване в договорі право України на міжнародні зносини значно активізувало і міжнародні контакти гетьманської держави. Після підписання Переяславського праввого договору Москва, нарешті, оголосила війну Польщі. Українські і московські війська спільно виступили в похід на Білорусію, її населення переходило на сторону Хмельницького і вводило у себе козацький устрій. Козацькі і московські війська почали військові дії також й у Галичині. Населення Полісся, Поділля і Волині визнало владу гетьмана. Більше того, під владу Хмельницького почали переходити не лише селяни і міщани, а й шляхта - під гетьманський регімент просився князь Радзивілл і князі слуцькі, присягнула на вірність шляхта Пінського повіту. Польщу з усіх боків оточили вороги - шведи разом з курфюрстом Бранденбурзьким захопили Варшаву і Краків, Литва визнала владу Швеції, польський король утік до Шлезька. Але поразки Польщі і той факт, що землі Білорусі та православна шляхта Речі Посполитої почали шукати захисту у Б. Хмельницького, визнавши його верховним правителем новоутвореної держави, а не у "православного християнського монарха" - московського царя, почали викликати стурбованість у нових союзників козацької держави. Така історико-правов ситуація свіжчить про високий цикл тогочасної української правової свідомості та культури та їх відносну самостійність. Блискучий хід зробила і польська дипломатія, запропонувавши Москві укласти перемир'я і пообіцявши цареві польську корону по смерті бездітного Яна-Казимира. Внаслідок сепаратних переговорів між Польщею і Москвою у 1656 року було підписано перемир'я. При цьому козацьких делегатів на переговори брутально не допустили. І серед аргументації такого кроку обидві сторони приводили тезу про те, що там де радяться посланці легітимних монархій - бунтівливим рабам не місце. Віленський мир, порушивши головну правову ідею Переяславської угоди - і військово-політичний союз Московського царства та козацької держави викликав обурення Б. Хмельницького та старшини: на Раді, скликаній У Чигирині 2 жовтня 1656 року, всі присутні полковники, осавули, сотники присягли, що будуть спільно боротися за Україну, вони присягали собі, а не чужим монархам [226, с. 30-31]. Сам Б. Хмельницький розгорнув активну правову та типово правоусвідомлену діяльність зі створення коаліції європейських країн, що мала вирішити "польське питання". До неї входили Швеція, Бранденбург, Трансільванія, Молдавія, Валахія. Згідно з рішенням учасників коаліції Польща мала бути розділена між її нами, причому Україна повинна була отримати всі землі, заселені українцями, а також, разом із Швецією, протекторат над Литвою, що повинен бути розповсюдитись на юрисдикцію всього Литовського королівства. Ми бачимо за цього разу українську, зокрема державно-правову свідомість та культуру, більш міцною та функціонально дієвою, аніж інші, котра ідейно-світоглядно збагачувала інші правові свідомості та культури українською правовою ментальністю, що мала більш високу відсоткову ментальну щільність. Сам Б. Хмельницький мав отримав титул "дідичного князя". Однак війна, що спалахнула між Данією і Швецією змусила останню вивести свої війська з Польщі. За ними пішла і армія Бранденбурга. Війська трансільванського князя опинилися в край важкому становищі, а сам князь Ракочі був змушений капітулювати. Роспедиційний козацький корпус, під командуванням полковника Ждановича, повернувся в Україну. Шукаючи вихід з важкої зовнішньополітичної ситуації, враховуючи аргументацію зрадливих союзників про небажання вести серйозні трактати з могутнім, але неналежним до монаршого роду, володарем України, відчуваючи загрозу внутрішніх суперечок у боротьбі за гетьманську булаву після своєї смерті, Б. Хмельницький із ще більшим завзяття взявся втілювати в життя свою нову правову ідею створення в Україні спадкової гетьманської монархії. Під тиском старого гетьмана старшина на Раді 1657 року проголосила його спадкоємцем 16-річного Юрія Хмельницького. Гетьман потурбувався про призначення йому опікунів, а свого близького соратника, генерального писаря І. Виговського - фактичним регентом. Рішення Б. Хмельницького викликало серед старшини велике незадоволення, оскільки порушувало республіканські традиції української козацької првової свідомості та культури. Окрім того молодий і слабовільний Юрій не мав ні батькового авторитету, ні таланту полководця і державотворця. Саме тому, невдовзі після смерті великого гетьмана, козацька Рада передала булаву до рук І. Виговського. 1657 року Іван Виговський уклав договір із Швецією, яка визнала незалежність України та її кордони на Віслі. Від Литви до козацької держави перейшли воєводства Берестейське і Новгородське. Поновлено союз з Кримом і Туреччиною. Польща, домагаючись повернення України, обіцяла якнайширшу автономію. Як юачимо, налице – істотне зміцнення української ержавно-правової свідомості та культури, котра однак не зберігала традиційної спадковості запозичення владних правових традицій. Тим часом, союзники за Переяславським договором, незважаючи на негідну поведінку під час сепаратних переговорів у Вільні, почали все активніше втручатись в українські справи. Допомагала їм у цьому частина старшини, деякі представники якої ще під час переговорів у Переяславі просили від московських послів добитись підтвердження у царя їх станових привілеїв. Крім того царські воєводи почали втручатись і в суперечки старшини з рядовими козаками і селянами, виступаючи "захисниками" правових інтересів простого народу і вбиваючи клин між народними масами і щойно сформованою правовою або владною політичною елітою козацької держави. Проти І. Виговського вибухнуло інспіроване московськими агентами повстання під проводом полтавського полковника М. Пушкаря та запорозького кошового Я. Барабаша, до яких з усієї України стікались люмпенізовані маси, так звані дейнеки. За правовими ідеями Ю. Мицика формуємо тезу про те, що роздмухуючи усобиці, надаючи зростаючу підтримку опозиції, царський уряд прагнув послабити Українську державу, щоб прискорити її поглинання. Виговський став перед важкою дилемою його маргінальної монархічно-республіканської правової сввідомості та культури: або змиритися з поступовим перетворенням держави з рівноправного союзника Росії у провінцію імперії або ж боронити суверенітет України. Виговський вибрав останнє...  [172, с. 223]. Однак зіткнення противників та прихильників І. Виговського не можна розглядати лише як правовий конфлікт щодо вибору оптимальних форм української правової свідомості за пріоритетних зовнішньо-політичних орієнтацій, чи просто міжособистісну боротьбу за владу. Воно мало під собою глибшу і фундаментальнішу, соціальну основу. За правовими ідеями Л. Онішкевича формуємо наші тези про те, що трансформація козацької правової свідомості, держави у національну станову за цих часів була остаточно сформованим та виправданим комплексним злободенним і закономірним історичним процесом: "... коли ще не скінчений новий етап конкретно-історичного розвитку української правової свідомості та культури, коли немає передумов для створення суспільства вищого етапу, - боротьба й перемога можуть принести силу змін (епохального значення буде визволення національне), але самої основи суспільно-правних відносин вона принести не може. Інша річ, що форми суспільно-правової структури правової свідомості та суспільства можуть зазнати чималих змін" [199, с. 175-176].

Список викристаних джерел:

1. Абрамов А.Й. "Слово о законе й благодати" киевского митрополита Илариона как русская историософская реакция на христианско-идеологическую зкспансию Византии // Идейно-философское наследие Ил-лариона Киевского. - М,  2012. - 4.2. - 42-54.

2.           Автобіографія Івана Франка // Культура. - 1926. - 4.4-9. - С.42-54.

3.           Актуальні проблеми суспільно-політичного розвитку України. - Львів
2011.-118с.

4.           Андрусяк М. Генеза й характер галицького русофільства ХІХ-ХХ ст. -
Прага, 1943.-19с.

5.           Андрусяк Т.Г. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини).-Львів, 1998.-189с.

6.           Апанович О. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність.-К., 1994.-96с.

7.           Барка В. Правда Кобзаря. - Нью-Йорк, 1961. - 289 с.

8.           Бачинський Ю. Большевицька революція і Українці. Критичні замітки.
-Берлін, 1925.-48с.

9.           Бачинський Ю. Україна. - Берлін, 1924. - 237 с.

Ю.Бегей І. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник. - К., 2011. -256с.

11.       Бегей І.І. Політичні інститути суспільства в теоретичній спадщині Юліана Бачинського. - Львів,  2012. - 67 с.

12.       Бегей І.І. Юліан Бачинський: з життєпису, політичної та наукової діяльності. - Львів, 2011.-51 с.

13.       Білецький Л. Руська Правда й історія її тексту / за. ред. Юрія Книша. -
Вінніпег, 2009.- 166с.

14.       Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик, генерал-поручник Людовика ХV-го. - К.,  2008. - 100 с.

15.       Борщак І. Мазепа. Орлик. Войнаровський: Історичні есе. -Львів, 2009
- 225 с.

16.       Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого Гетьмана.
-К.,  2010.-136с.

17.       Брайчевський М. Походження слов'янської писемності. - К.,  2011. -45 с.

18.       Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. - К.,  2012. - 262 с.

19.       Брик М. Юрій Немирич, 1612-1659: На тлі історії України. - Льоссер,
1974.-152с.

20.       Будовиц И.У. Общественно-политическая мысль Древней Руси (ІX-
ХVІ вв.)-М., 1960.-486с.

21.Бушин М.І., Коваль В.І., Дмитренко М.Г., Горенко Л.М., Горкун А.І, Становлення української державності в XVII ст.: Богдан Хмельницький та його спадкоємці / Микола Іванович Бушин (ред.). - К.,  2012.-271 с.

22. Бычко А.К. Епические мотивы духовной кудьтуры Киевской Руси и Украины // Отечественная обшественная мысль зпохи средневековья. К,,  2011.-СД61-169.

23.       Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані / Ред.
Ю.Луцького. - Нью-Йорк - Торонто,  2012. - 326 с.

24.       Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський. -
Б.м.,  1942.-120с.

25.  Винниченко В. Відродження нації. В 3-х тт. - К., 1990. - Т.І. - 348 с.

26.  Винниченко В. Відродження нації. В 3-х тт. - К., 1990. - ТІ. - 328 с.

27.       Винниченко В. Відродження нації. В 3-х тт. - К., 1990. - Т.І. - 542 с.

28.       Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. - К., 1991. - 128 с.

29.       Винниченко В. Лист В.Винниченка до класово-несвідомої української
інтелігенції. - Відень, 1920. - 8 с.

30.Винниченко В. Оповідання. Роман "Слово за тобою Сталіне!", п'єса "Чорна Пантера і Білий Ведмідь". - К., 1999, - 440 с.

31. Винниченко В. Щоденник. 1911-1920. - Т, 1. - Едмонтон-Нью-Йорк, 1980.-500с.

32.Вишенський І. Книжка//Вишенський І. Твори.-К., 1959.-С.41-158.

33.       Вишенський І. Краткословна відповідь Петру Скарзі // Вишенський І.
Твори.-К., 1959.-С.159-187.

34.       Вознлк М. Бендерська комісія по смерті Мазепи // Мазепа: Збірник /
ред. Р.Смаль-Стоцький. - Варшава, 1938. - С.107-133.

35.Возняк М. Кирило-Мефодіївське товариство. -Львів, 1921. -238 с.

36.Гадяцький трактат//Україна. Наука і культура. - Вип/25. -К., 1991. -С.147-152.

37.Гелей С. Консервативна течія в суспільно-політичній думці України XIX ст.- Львів, 1996.-122с.

38.  Гермайзе О. Нарис з історії революційного руху на Україні. - Б.м., Б.р.
-Т.І.-389с.

39.       Гнатенко П.И. Общественно-политическая мьісль на Украине во второй половине XVII - начале XVIII века. - Днепропетровск, 1982. - 169 с.

40.       Голенищев-Кутузов И.Н. Гуманизм у восточных славян (Украина й Белоруссия). - М., 1963. - 94 с.

41.Голобуцький Олексій, Кулик Віталій. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця XIX - початку XX століття: Дослідження. - К., 1996. - 124 с.

42.  Горєлов М.Є. Передвісники незалежної України: Історичні розвідки. -
К.,  2012. -156с.

43.       Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. - К.,  2011. - 286 с.

44.       Господин А. Микола Костомарів. - Вінніпег,  2010. - 36 с.

45.       Гошовська В.А. Становлення української соціал-демократичної думки кінця ХІХ- початку XX століття: Проблема світогляду, національних особливостей, теоретичного осмислення на сторінках преси. - X., 1997. - 422 с.

46.       Грабович Г. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка. - К.,  2012. - 206 с.

46.  Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського
державотворення. - К.,  2011. - 607 с.

47.  Грацианский П.С. Политическая и правовая мысль России второй половини XVIII века. - М.,  2010. - 253 с.

48.  Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. - К., 2009. - 360 с.

49.      Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу / НАН України; Інститут української археографії / А.Жуковський (сост.).
-К.,  2010.-286с.

50.  Грушевский М. Движение политической и общественной мысли в XIX
столетии. - СПб., 1907. -15с.

51.      Грушевский М. Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и
заметки. - СПб., 1907. - 294 с.

52.      Грушевський М. На порозі нової України: Гадки і мрії.-К., 1991.- 128с.

53.      Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. -К., 1991.-240с.

54.      Грушевський М. Якої автономії і федерації хоче Україна. - Відень,
1917.-22с.

55.  Грушевський М.С. З політичного життя Старої України. Розвідки, статті, промови. - К., 1918.-127с.

56.      Грушевський М.С. 3 починів українського соціалістичного руху. Михайло
Драгоманов і женевський соціалістичний гурток. - Відень, 1922. -212с.

57.      Дмитриченко В.С. Соціалістична думка на Україні в 70-х - на початку
80-х років XIX ст. - К., 1977. - 224 с.

58.      Дмитриченко В.С. Суспільно-політичні погляди Я.П.Козельського. -
К, 1957.-68с.

59.      Доба Богдана Хмельницького (до 400 річчя від дня народження великого гетьмана). Збірник наукових праць. - К.,  2012. - 286 с.

60.      Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ-початку XX ст. - Чернівці,  2011. - 574 с.

61.      Довбищенко Я. Михайло Драгоманів. Його життя, наукова, політична та
громадська діяльність // Пам'яти Михайла Драгоманова. - Харків, 1920. - С.5^4.

62.      Довгич В.А. Українська Ідея в політичній теорії М.Драгоманова. - К.,
2012.-155с.

63.      Документи Богдана Хмельницького / Упор. І.Крип'якевич, І.Бутич. -
К., 2011.-740с.

64.      Доманицький В. Націотворча роля гетьмана Мазепи: Промова на ювілейних урочистостях з приводу 250-ліття смерті Гетьмана Мазепи. - Чікаго,
Іллінойс, 1960. -50с.

65.      Донцов Д. Дві літератури нашої доби. -Торонто, 1958.-296 с.

66.      Дорошенко В. Українство в Росії. Новіші часи. - Відень, 1917. - 115 с.

67.      Дорошенко Д. Мазепа в Історичній літературі і в житті // Мазепа: Збірник / ред. Р.Смаль-Стоцький. - Варшава, 1938. - С.3-34.

68.      Дорошенко Д. Нарис історії України. - Львів, 1991.-576 с.

69.      Дорошенко Д. Микола Іванович Костомаров. - Ляйпціг, Б.р. - 96 с.

70.      Дорошенко Д. Нарис історії України, - К., 1991. -Т.І. -238 с.

71.      Дорошенко Д. Нарис історії України. - К., 1991. - ТЛІ. - 350 с.

72.      Дорошенко Д. П.О.Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність.-К., 1918.-70с.

73.  Дорошенко Д. Пантелеймон Куліш. - Ляйпціг, Б.р. - 207 с.

74.  Драгоманівський збірник; "Вільна спілка" та сучасний український
конституціоналізм / Тарас Андрусяк (ред.). - Львів, 1996. - 255 с.

75.  Драгоманов М. Віра а громадські справи. - Коломия, 2012. - 14 с.

76.      Драгоманов М. Рай і поступ. -Вінніпег, 1916.-80 с.

77.  Драгоманов М.П. "Програма" // Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками. - Прага-Нью-Йорк, 1937. - С.148-151.

78.  Драгоманов М.П. "Сонячний промінь". Повість Василя Чайченка // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. - К., 1970. - Т.2. - С.З 86-392.

79.  Драгоманов М.П. Австро-руські спомини (1867-1877) // Літературно-
публіцистичні праці: У 2 т. - К., 1970. - Т. 1. - С. 151-228.

80.      Драгоманов М.П. Автобиографическая заметка // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. - К., 2012. - Т.І. - С.39-68.

81.      Драгоманов М.П. Листи на Наддніпрянську Україну.,// Літературно-
публіцистичні праці: У 2 т. - К., 1970. -Т.І,- С.428^82.

82.      Драгоманов М.П. Література російська, великоруська, українська і галицька // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. - К., 1970. - Т. 1. - С.80-220.

83.      Драгоманов М.П. Малороссия в ее словесности // Драгоманов М.П. Вибране.-К., 1991.-С.5-45.

85.  Драгоманов М.П. Неправда - не просвіта // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. - К., 1970. - Т.2. - С.393-400.

86.      Драгоманов М.П. Переднє слово до "Громади" // Вибрані твори. Збірка
політичних творів з примітками. - Прага-Нью-Йорк, 1937. - С.93-147.

87.      Драгоманов М.П. Пропащий час. Українці під московським царством
(1654-1876). //Драгоманов М.П. Вибране. -К., 1991. -С.559-574.

88.      Драгоманов М.П. Три листи до редакції "Друга" // Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: У 2т. -К., 1970.-Т.І. -С.397-427.

89.      Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу //
Драгоманов М.П. Вибране. - К., 1991. - С.461-558.

90. Драгоманов М.П. Шевченко, українофіли і соціалізм // Драгоманов
М.П. Вибране. - К., 2011. - С.327^29.

91.Єршов А. До питання про час написання "Истории Русов", а почасти й про автора її // Ювілейний збірник на пошану акад. М.С. Гру шевського. Т.І. -К., 1928.-С. 286-291.

92.      Єрьоміна І.П. Іван Вишенський і його громадсько-літературна діяльність // Вишенський І. Твори. - К.,1959. - С.3-39.

93.      Єфремов С.О.  Історія українського письменства / Худож. оформл.
В.М.Штогрина.-К., 2012.-688с.

94.      Жулинський М.Г. Вірю в силу духа: Іван Франко, Леся Українка і Михайло Грушевський у боротьбі за піднесення політичної І національної свідомості української людини. --Луцьк, 2011. - 103 с.

95.3абужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. - К., 2012.-118с.

96.3агайко П.К. Українські письменники-полем їсти кінця XVI - початку XVII в.в. у боротьбі проти Ватікану і унії. - К., 1957. - 88 с.

97. Зайончковский П.А. Кирило-Мефодиевское общество (1846-1847). -М., 1959.- 172с.

98.3аклинський Р. Громадсько-політичний розвиток Галичини і Іван Франко // Іван Франко. Збірник за загальною редакцією П.Филиповича, П.Кияниці. - К., б.р. - С.43-122.

99.Заславский Д. М.П.Драгоманов. Критико-биографический очерк. - К.,
1924.-170с.

100.         Збірник на пошану Олександра Шульгіна (1889-1960). Записки НТШ.
- Т.І. Праці істерико-філософічної секції. - Париж-Мюнхен, 1969.
-359с.

101.         Злупко С.М. Сергій Подолинський - вчений, мислитель, революціонер.-Лівів, 2011.-192с.

102.         Идейно-философское наследие Иллариона Киевского - М., 2011. -
4.1.-172с.

103.         Идейно-философское наследие Иллариона Киевского - М., 2011. -
4.2. -112с.

104.         Іванова Л.Г., Іванченко Р.П. Громадівський рух 60-х рр. XIX ст. в
Україні: проблеми, ідеологія. - К., 2010. - 126 с.

105.         Іванова Л.Г., Іванченко Р.П. Суспільно-політичний рух 60-х рр. XIX
ст. в Україні: до проблеми становлення ідеології, - К., 2009. - 349 с.

106.         Іванченко Р.П. Історія без міфів. Бесіди з історії української державності.-К., 2012.-336с.

107.         Іванченко Р.П. Київська Русь: початки української держави. - К.,
2012. - 96 с.

108.         Іванченко Р.П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі
Росії та України (II половина XIX в.).-К., 2012.-221 с.

109.         Історія держави і права України / за ред. В.Г.Гончаренка. - К., 2011. -
288с.

110.         Історія Русів / Пер. І.Драча; вступ, ст. В.Шевчука. - К.,  2010. - 318 с.

111.         Кармазіна М.С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХІХ-початок XX століття). - К., 2011. - 351 с.

112.         Карпенко М. Гетьман Іван Мазепа як будівничий Української держа­ви.-Суми, 2010.-24с.

113.         Катренко А.М., Беззуб Ю.В. Український національний рух XIX сто­ліття (По сторінках праць Михайла Драгоманова): Навч. посібник. - К.,
2010.-51с.

114.         Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. -К., 1990. - Т.1. - 544 с.

115.         Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. - К., 1990. - Т.2. - 694 с.

116.         Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. - К., 1990. - Т.З. - 435 с.

117.         Книш 3. Історія української політичної думки до кінця XVIII ст.: Популярний нарис. - Париж-Вінніпег, 1952. - 205 с.

118.         Коваленко Л.А. Велика французька буржуазна революція і громадянсько-політичні рухи на Україні в кінці XVIII ст. - К., 1973. - 167 с.

119.         Коган Ю.Я.ПросветительХУШ века Я.П.Козельскяй.-М., 2012. -188с.

120.         Козельський Я.П. Передмова до перекладу "Історії датської"
Л.Голберга // Пам'ятки суспільної думки України (XVIII - перша половина
XIX ст.): Хрестоматія. -Дніпропетровськ, 2011. - С. 181-185.

121.         Козельський Я.П. Философические предложения, сочиненньїе надворным советником и правительствующего сената секретарем Яковом Козель-
ским в Санкт-Петербурге 1768 года // Избранные проведения русских мыслителей второй половины XVIII века; в 2-х т. - Т.2. - М., 1952. - С. 411-
551.

122.         Колесник В.Ф., Рафальський О.О. Український рух в Австро-Угорщині (кінець ХІХ-початок XX ст.). - К.,  2011. - 36 с.

123.         Колесник В.Ф., Рафальський О.О., Тимошенко О.П. Шляхом національного відродження: Національне питання в програмах та діяльності українських партій Наддніпрянщини 1900-1907. - К., 2011. - 226 с.

124.         Корнійчук Л.Я.  Життя  і  діяльність  С.А.Подолинського  // Подолинський С. Вибрані твори / Упоряд.: Л.Я.Корнійчук. - К., 2012. - С.3-42.

125.         Костомаров Н.И. Две русских народности / Обраб. Текста й ред.
А.П.Ковалевой; Авт. предислов. В.А.Дорошенко. - К.,-Х., 1991. - 72 с.

126.         Костомаров Н.И. Руина; Мазепа; Мазепинць І.: Исторические монографии й исследования. - М., 2011. - 800 с.

127.         Коцур А.П. Українська державність: історія та сучасність. - Чернівці,
2012.-352с.

128.         Кравців Б. Суспільно-політичні погляди Івана Франка й радянське
франкознавство // Іван Франко: про соціалізм і марксизм. - Нью-Йорк, 2011.
- С.3-28.

129.         Кравченко В.В. "Історія Русів": час збирати каміння / Культура України. 36. ст. Вип. 3. - X., 2010. - С. 21^3.

130.         Кравченко В.В. Поема вольного народу. "Історія Русів" та її місце в
українській історіографії. - X., 2012. -117с.

131.         Кралюк М.П.  Место  социнианства в  культурно-просветительских процессах на Украине в первой половине XVII ст. // Отечественная общественная мысль эпохи средневековья. - К., 2008. - С. 269-274.

132.         Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи
поступу (критика історичного досвіду). - К., 2012. - 793 с.

133.         Кресіна І., Кресін О. Гетьман П.Орлик і його Конституція. - К., 1993. - 80 с.

134.         Крипякевич І. Історія України. – Львів, 2011.-511 с.

135.         Круглашов А. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. - Чернівці, 2012. - 487 с.

136.         Крупницький В. Гетьман Пилип Орлик (1672-1742): Огляд його політичної діяльносте. - Варшава, 1938. - 268 с.

137.         Кузик П. Слов'янофільство: двобій націоналістичної та шовіністичної
ідеологій (український, російський і польський досвід) // Визвольний шлях

-  2000, кн. 6 (627). - С. 19-29.

138.         Кузьміна З.М. Шевченко і Андрузький // Збірник праць п'ятої наукової шевченківської конференції. - К., 1957. - С.144-160.

139.         Кулиш П. Записки о Южной Руси. - К., 2009. - 719 с.

140.         Куліш П. Хутірська філософія і віддалена від світу поезія // Хроніка-2011. - 1993. - №5(7). - С.70-80.

141.         Куліш П.О. Байда, князь Вишневецький. Драма// Куліш П.О. Твори в
двох томах. - Т.2. - К., 2009. - С.265-372.

142.   Куліш П.О. Епілог // Куліш П.О. Твори в двох томах. - Т. 1. – К, 2012. -     С.399-400.

143.         Куліш П.О. Зазивний лист до української інтелігенції // Куліш П.О.
Твори в двох томах. - Т. 1. - К.,  2011. - С.400-402

144.         Куліш П.О. Кумейки (1637 рік) / Куліш П. Твори в двох томах. - К.,
2012.-Т.1.-С.37-40.

145.         Куліш П.О. Листи з хутора // Куліш П.О. Твори в двох томах. - К.,
2012.-Т.2.-С.224-280.

146.         Куліш П.О. Піонер // Куліш П.О. Твори в двох томах. - Т.1. - К.,
2012.-С.448.

147.         Кухта Б.Л. 3 історії української політичної думки: Курс лекцій. - К.,
2011.-368с.

148.         Левенець Ю. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина XIX -
початок XX століття). - К., 2012. - 585 с.

149.         Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців: 1848-
1918: В 2 ч.-Львів, 1926-1927.-Ч.І. -С.1-432.

150.         Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців: 1848-
1918: В 2 ч. - Львів, 1926-1927. - 4.2. - С.433-746.

151.         Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Лисяк-
Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. - Т.1. / Пер. з англ.    У.Гавришків,
Я.Грицака. - К., 1994. - С.299-347.

152.         Лисяк-Рудницький І. Каразин і початий українського національного
відродження // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. - Т.1. - К., 2010. -
С.203-220.

153.         Литвинов В.Д. Проблема государства в трудах Ст.Ориховского //
Отечественная общественная мысль зпохи средневековья. - К., 2009. - С.
237-245.

154.         Лісовий В. Драгоманов і Донцов // Філософська і соціологічна думка.
-1991.-№9.-С.83-102.

155.         Лозинський М. Іван Франко. - Відень, 1917.-52с.

156.         Лотман Ю.М. "Слово о полку Игореве" й литературная традиция
XVIII -начала XIX века // Слово о полку Игореве - памятник XII века. - М.-
Л., 1962.-С.ЗЗО-405.

157.         Лотоцький О. Державницький світогляд Т.Шевченка // Повне зібран­
ня творів Тараса Шевченка. - Т.ІІІ. - Чикаго, 1959. - С.347-369.

158.         Лотоцький О. Сторінки минулого. - Варшава, 1932. - Кн.2. - 288 с.

159.         Лукашевич О.А., Манжул К.В. "Конституція" Пилипа Орлика - історико-правова пам'ятка XVIII ст. - X.., 1996. - 52 с.

160.         Луців Л. Іван Франко - борець за національну і соціальну справедливість. - Нью-Йорк, 1968. - 653 с.

161.         Мазепа І. "Ми стоїмо тепер братіє між двома проваллями..." // Вивід
прав України: Документи і матеріяли до історії української політичної думки / Б.Кравців (ред). - Нью-Йорк, 1964. - С.83-84.

162.         Мазепа І. Писання / Єленський (ред.). - К., 2012. - 52 с.

163.         Мазепа: Збірник / ред. Р.Смаль-Стоцький. - Варшава, 1938. -161с.

164.         Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К., 1996. - 942 с.

165.         Маланюк Є. Книга спостережень. - К., 2011. - 236 с.

166.         Маланюк Є. Книга спостережень. - Торонто, 2012. - 528 с.

167.         Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. -
Львів, 2010.-264с.

168.         Маркс К., Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії// Маркс К., Енгельс Ф. - Твори. 2-е вид. - Т.4. - С.405^41.

169.         Матеріали для культурної й громадської історії Західної України. Листування І.Франка і М.Драгоманова. - К., 1928. - 508 с.

170.         Мильков  В.В. Иларион и древнерусская мысль. // Идейно-
философское наследие Илариона Киевского. - М., 2012. - 4.2. - С.8^40.

171.         Мироненко О. М. Світоч української державності: Політико-
правовий аналіз діяльності Центральної ради. - К., 2011. - 328 с.

172.         Мицик Ю. Іван Виговський // Володарі гетьманської булави. - К.,
2011.-С.191-236.

173.         Мицик Ю. Політичні концепції Богдана Хмельницького: деякі аспекти
реалізації // Доба Богдана Хмельницького (до 400 річчя від дня народження
великого гетьмана). Збірник наукових праць. - К., 2012. - С.25-39.

174.         Мірчук П. Від другого до четвертого Універсалу. - Торонто, 1955. - 70 с.

175.         Мірчук П. Микола Міхновський: Апостол української державності. -
Філадельфія, 1960. - 136 с.

176.         Мірчук П. Українська державність 19І7-1920.Філадельфія, 1967.-400с.

177.         Міхновський М. Самостійна Україна. Програма Революційної Української партії із 1900 року/Вступ В.Шаяна.-Лондон, 1967.-32с.

178.         Міяковський В. Недруковане й забуте. Громадські рухи дев'ятнадцятого сторіччя, новітня українська література / Ред. М, Антонович // Джерела до новітньої Історії України / Заг. ред. Я.Білинський, В.Омельченко і
О.Федишин. - Т. І. - Нью-Йорк, 1984. - 509 с.

179.         Млиновецький Р. Гетьман Мазепа в світлі фактів і в дзеркалі "історій". - Торонто, 1976. - 376 с.

180.         Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття - К.,
2012.-413с.

181.         Нагорна Л.П. Політична культура українського народу: Історична ретроспектива і сучасні реалії. - К., 2012. - 278 с.

182.         Наддніпрянець В. Українські націонал-комуністи: їх роль у визвольній боротьбі України 1917-1956. - Мюнхен 1956. - 104 с.

183.    Наливайко Д. Козацька християнська республіка-К., 2012.-495с.
184, Наливайко Д.С. Станіслав Оріховський як український латиномовний

письменник Відродження // Українська література XVI - початку XVI ст. та інші слов'янські літератури - К., 2012. -С.161-185.

185.          Напередодні Полтави: Листи Івана Мазепи до Адама Синівського 1704-1708 / Ред, І вступ, стаття Ореста Субтельного. Передм. О. Оглоблина. - Нью-Йорк, 1975. - 159 с.

186.          Нахлік Є. Пантелеймон Куліш і "Руська трійця". До проблеми ідеологічних шукань серед української інтелігенції XIX століття. - Львів, 2011. - 28 с.

187.          Нахлік Є. Проблеми української державності і засобів боротьби за
національне самоутвердження українського народу в політико-історичній
спадщині Пантелеймона Кулїша // Пулюй - Куліш. Подвижники Нації / За
заг. Ред. проф. Василя Шендеровського.. - К., 2012. - С.66-87.

188.           Ничик В.М. Из истории отечественной философии конца XVII - начала XVIII в.в. - К., 2012. - 298 с.

189.          Ничик В.М. Феофан Прокопович. М., 2011. - 192 с.

190.           Нічик В.М. Петро Могила в духовній Історії України. -К., 2012.-328с.

191.          Нічик В.М. Суспільно-політичні погляди Феофана Прокоповича //
Прокопович Ф. Філософські твори в трьох томах. - К., 2012. - Т.1. - С.48-97.

192.          Огієнко І. Рятування України. На тяжкій службі своєму народові. -
Вінніпег, 1968.-96с.

193.           Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. - Нью-Йорк, 1960. -
408с.

194.           Оглоблин О. Люди старої України. - Мюнхен, 1959. - 328 с.

195.           Оглоблин О. Студії з історії України: Статті і джерельні матеріали /
Л.Винар (ред.). - Нью-Йорк-Київ-Торонто, 1995. -419 с.

196.          Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навч.
посібник / За ред. М.Ф.Тарасенка. - К., 1997. - 328 с.

197.          Олександрів Б. "Слово о полку Ігоревім" - пам'ятка староукраїнського письменства. - Торонто, 1980. - 32 с.

198.          Ольхівський Б. Вільний народ. - Варшава, 1937. - 132 с.

199.          Онішкевич Л. Вступ до науки про право і державу. - Мюнхен, 1987. -
223с.

200.   Онішкевич Л. Лекції з історії українського права: Право державне.
Доба станового суспільства. - Мюнхен, 1947. - 169 с.

201.   Онуфрієнко О.В. Українська державність доби козацької: від воєнної
демократії до парламентської республіки. — Запоріжжя,  2012. - 72 с.

202.   Оріховський-Роксолан Ст. Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу// Українська література ХІV-ХVІ ст. – К, 2011, - С. 113-152.

203.    Оріховський-Роксолан Ст. Про турецьку загрозу слово друге // Українська література ХІV-ХVІ ст. – К, 2012. - С. 88-113.

204.    Орлик П. Вивід прав України // Вивід прав України / М.Грушевський,
І.Франко, М.Костомаров та ін. -Львів, 2011.-С.45-49.

205.    Оршан Я. Розвиток української політичної думки за сто літ. - Лондон,
1938.-55с.

206.   Основи етнодержавознавства. Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. -
К.,  2011.-656с.

207.    Отечественная философская мысль ХІ-ХVІІІ в.в. й греческая культура: Сб. научн. трудов/Редкол.: Ничик В.М и др. -Киев, 2011.-340 с.

208.   Охрімович Ю. Розвиток української національно-політичної думки. -
Нью-Йорк, 1965.-120с.

209.   Павелко О.П. З історії суспільно-політичної і філософської думки на
Україні.-К., 2012.-124с.

210.    Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917 - 1919 рр.
(історико-генетичний аналіз). - К., 2010. - 261 с.

211.   Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького
(Конституція Пилипа Орлика 5 квітня 1711р.). // Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. - К., 2011. - С.25-37.

212.   Пам'ятки суспільної думки України (ХVІІІ - перша половина XIX
ст.): Хрестоматія / А.Г.Болербух та ін. - Дніпропетровськ,  2010. - 488 с.

213.   Панчук М. Микола МІхновський - передвісник українського організованого націоналізму // Визвольний шлях. - 2010, кн.5 (626). - С.3-14.

214.   Пашук А.І. Іван Вишенський - мислитель І борець. - Львів, 2012. -
176с.

215. Пашук А.І. Соціологічні та суспільно-політичні погляди
С.Подолинського. -Львів, 2012. -219 с.

 216.Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика / Передмов, та
заг.наук.ред. О. Прицяка. - К.,  2012. - 77 с.

217.           Петлюра С. Драгоманов про українське питання // Петлюра С. Статті,
листи, документи. - ТЛІ. - Нью-Йорк, 1979. - С.397^127.

218.     Петлюра С. Статті. К., 2009.-341 с.

219.     Петров Л.А. Общественно-политические взгляды Прокоповича, Татищева и Кантемира. - Иркутск, 2012. - 59 с.

220.     Пінчук Ю.А. Микола Іванович Костомаров. - К.,  2012. - 232 с.

221.    Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В.В.Яременка - К.,  2011. - 558 с.

222.    Подолинський С. Вибрані твори / Упоряд. матеріалів та бібліограф.
Р.Сербина. - Монреаль,  2010. - 208 с.

223.    Подолинський С. Вибрані твори / Упоряд.: Л.Я.Корнійчук. - К., 2012.
-328с.

224.    Подолянин К. З минулих літ. - Лондон, 1954.- 101 с.

225.           Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. - Т.1- К., 2011. - 640 с.

226.           Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. - Т.2. - К., 2011. - 608 с.

227.    Поляков Л.В. Метод символической зкзегезы в "исторической теологии" Илариона // Идейно-философское наследие Илариона Киевского. - М.,
2010.-4.2.-С.58-81.

228.    Потульницький В.А. Нариси з української політології (1819-1991):
Навч. посібник. - К., 2009. - 320 с.

229.    Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. - К.,
2012.-192с.

230.            Правда про унію: Документи і матеріали / Ред.кол.: Д.А.Яремчук (голова) та ін.; Упоряд.: Ю.Ю.Сливка (керівник колективу). - Львів,  2012. - 448 с.

231.    Прокопович Ф. Сочинения. / Под. ред. И.П.Еремина. - М.-Л., 2010. -
502с.

232.    Радько П.Г. Національні традиції державотворення в українській історіографії та політичній літературі ХІХ-ХХ століть: концепції, ідеї, реалії.
-К., 2012.-387с.

233.    Ріпецький С. Михайло Драгоманов в опінії визначних українських
громадян. - Нью-Йорк-Детройт, 1967. - 43 с.

234.    Річицький Анд. Іван Франко. - Харків, 1929. - 48 с.

235.    Рогов В.А. К вопросу о развитии княжеской власти на Руси // Древняя
Русь: проблемы права и правовой идеологии. - М., 1984.-С.51-75.

236.    Руденко М. Енергія прогресу. - К.,  2012. - 527 с.

237.     Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI-
перша половина XVII ст.). - К., 2012. - 296 с.

238.    Світенко С.І. Народництво в Україні 60-80-х років XIX століття: Теоретичні проблеми джерелознавства та історії. - Дніпропетровськ, 2012. -
240с.

239.    Сергієнко Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство. - К.,
2011.-206с.

240.    Сергієнко Г.Я. Декабристи і Шевченко. - К., 2012. - 188 с.

241.    Сергієнко Г.Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання
декабристів. 1826-1850.-К., 2012.-300с.

242.    Ситник О.І. Консерватизм: Генеза ідей. - Луцьк, 2011. - 64 с.

243.    Сімович В. Іван Франко. Його життя І діяльність. - Мюнхен, 1966. -
111 с.

244.    Скакун О.Ф. Йван Франко. - М., 2012. - 126 с.

245.    Скакун О.Ф. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-
1917).-Харьков,  2012.-159с.

246.    Скакун О.Ф. Прогресивна політико-правова думка на Україні (IX ст.
- 1917р.).-К., 2012.-101с.

247.    Славутич Я. Іван Франко і Росія - Вінніпег, 1959. - 28 с.

248.    Слово о полку Ігоревім / Упоряд. та приміт. О.Мишанича. - К., 1989.
-310с.

249.    Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. - К.,
1993.-191 с.

250.    Смирнов В. Г. Феофан Прокопович. - М., 2011. - 222 с.

251.    Смолій В.А. З думою по Україну (Іван Мазепа) // Українська ідея.
Перші речники. - К., 2012. - С.47-62.

252.    Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея ХVІІ-ХVШ
столітть: проблеми формування, еволюції, реалізації. - К., 2011. - 367 с.

253.    Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII
ст. (1648-1679).-К., 2010.-351С.

254.    Сокуренко В.Г. Демократические учення о государстве и праве на
Украине во второй половине XIX века. - Львов, 2011. - 265 с.

255.    Солдатенко В.Ф., Сиволоб Ю.В. Витоки української ідеї // Українська
ідея. Історичний нарис / Солдатенко В.Ф., Крижанівський В.П., Левенець
Ю.А. та ін. - К.,  2012. - С.17-32.

256.    Сохань С. Б.Д.Грінченко - М.П.Драгоманов: Діалоги про українську
національну справу // Б.Грінченко, М.Драгоманов. Діалоги про українську
національну справу. - К., 2012. - С.5-17.

257.    Старосольський В.Й. Теорія нації / Ірина Кресіна (авт.передм.). -
Нью-Йорк, 1998.-153с.

258.    Стебельська А. Шевченкова концепція української держави // Збірник
наукових праць канадського НТШ. - Т.І. - Торонто, 2010. - С.177-
186.

259.    Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII
ст. / Пер. з англ. В.Кулика. - К., 2011. - 240 с.

260.    Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю.І.Шевчука; Вст. ст.
С.В.Кульчицького. - 2-е вид. - К.,  2011. - 512 с.

261.    Суспільно-політичні погляди Івана Франка в світлі його творів та листування. - Харків, 1932. - 200 с.

262.           Сухий О.М. Національна ідея в програмах та діяльності українських політичних партій Галичини (кінець XIX- початок XX ст.). - Львів,  2009.- 131 с.

263.           Татищев В.Н. История российская. - М.-Л., 1963. - Т.2. - 352 с.

264.           Телешун С.О. Національне питання в програмах українських політичних партій в кінці XIX- на початку XX століття. - К., 2012. - 130 с.

265.           Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология.-К., 2011.-244с.

266.    Толочко П.П. Древняя Русь: Очерки социально-политической истории.-К., 2011.-246с.

267.    Толочко П.П. Традиції державно-політичного розвитку в Україні //
Толочко П.П. Від Русі до України. - К., 2009. - С. 33-45.

268.    Томенко М.В. "Щирий малоросіянин" - видатний вчений (Михайло
Максимович). // Українська ідея. Перші речники- К., 2010. - С.80-97.

269.    Трохимчук О., Трохимчук М. Перша українська Конституція (Післяслово) // Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика. 1710 рік. -
К., 2011.-С. 50-67.

270.    Українська державність у XX столітті. Історико-політологічний аналіз / О.Дергачов (керівник авт. колективу). - К., 2012. - 448 с.

271.    Українська ідея. Історичний нарис / Солдатенко В.Ф., Крижанівський
В.П., Левенець Ю.А. та ін. - К., 2011.-131 с.

272.    Українська політологія: витоки, еволюція / За ред. Кирилюка Ф.М. -
К., 2010.-328с.

273.    Український консерватизм І гетьманський рух: історія, Ідеологія, політика. - К., 2000. - 464 с.

274.    Феденко П. Соціалізм давній і новочасний. - Лондон-Париж-
Мюнхен, 1968.-231 с.

275.    Феденко П. Український рух у XX столітті. - Лондон, 1959. - 267 с.

276.    Федорук Я. Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького і
формування його політичної програми (1648 - серпень 1649 рр.) - Львів,
2012.-70с.

277.    Федорук Я.О. Міжнародна дипломатія і політика України 1654-1657.
-Львів, 2012.-Ч.1. 1654рік.-263 с.

278.    Федченко П.М. Михайло Драгоманов. Життя і творчість. - К., 2011.-
362с.

279.    Філалет Хр. Апокрисис // Українська література ХІV-ХVІ ст. - К.,
2010.-С.289-305.

280.           Франко І. "Громада" і "задруга" серед українського народу в Галичині і
на Буковині // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К.,  2011. - Т.44, кн.1. - С.487-495.

281.    Франко І. // Вивід прав України. Нью-Йорк, 1964. -
С.115-138

282.   Франко І. А.Фаресов. Народники и марксисты. С., 1899 // Франко
І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2012. - Т.45. - С.272-275.

283.   Франко І. Галицьке українофільство // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. -
Т.46.-К., 2012.-Кн. 1.-С.442-447.

284.   Франко І. Декадент // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2012. - Т.2. -
С. 185-186.

285.   Франко І. До Е.Енгеля. Між 13-16 листопада 1882р. //Франко І. Зібр.
тв.: У 50 т. - К., 2012. - Т.48. - С. 333-335.

286.   Франко І. До історії соціалістичного руху // Іван Франко: про соціалізм і марксизм. -Нью-Йорк, 1966. -С.121-151.

287.   Франко І. До М.Драгоманова. 16 січня 1883 р. // Франко І. Зібр. тв.: У
50 т. - К., 2011. - Т.48. С.346-350.

288.   Франко І. До М.Драгоманова. Перед 20 березня 1885 р. // Франко І.
Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2011. - Т. 48. - С.527-529.

289.   Франко І. До М.Драгоманова. 22 лютого 1886р. // Франко 1. Зібр. тв.:
У 50 т. - К., 2011. - Т.49. - С.30-34.

290.   Франко І. До О.Патрицького. 17 листопада 1882 р. // Франко І. Зібр.
тв.: У 50 т. - К., 2011. - Т. 48. - С.335.

291.   Франко І. До О.Патрицького. 29 грудня 1882 р. // Франко І. Зібр. тв.:
У 50 т. - К., 2011. - Т. 48. - С.344-345.

292.   Франко І. До О.Рошкевич. 20 вересня 1878 р. // Франко І. Франко І.
Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2011. - Т.48. - С. 108-119.

293.   Франко І. Іван Вишенський і його твори// Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2010.
-Т.ЗО.-С.7-2Н.

294.   Франко І. Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові
видавництва // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2010. - Т. 45. - С.187-203.

295.   Франко І. Мислі о еволюції в історії людськості // Франко І Зібр. тв.:
У 50 т. - К., 1986. - Т.45. - С. 76-139.

296.   Франко І. На склоні віку // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2010. - Т.
45. - С.286-299.

297.   Франко І. Народна програма // Франко І Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2010. -
Т.44. КН.2.-С.521-549.

298.   Франко І. Наука і ЇЇ взаємини з працюючими класами // Там само.
Т.45. -С. 24.

299.    Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К.,
2010.- Т.45.-С.276-285.

300.    Франко І. Програма галицьких соціалістів // Зібр. тв.: У 50 т. - К.,
2010. - Т.45-С. 448-464.

ЗОЇ. Франко І. Свобода і автономія // Франко І. ЗІбр. тв.: У 50 т. - К., 1986.-Т.45.-С.439-447.

302. Франко І. Соціалізм і соціал-демократія // Іван Франко: про соціалізм і марксизм. - Нью-Йорк, 1964. - С.29-71.

303.Франко 1. Тарас Шевченко // Франко І.Я. Літературно-критичні статті. - К., 1950. -С. 431-437.

304. Франко І. Україна Молода // Франко І. Вибір із творів. - Нью-Йорк,
1956.-С.338-389.

305.    Франко І. Чого ми вимагаємо // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2010.
-Т. 44, кн.І.-С. 34-42.

306.    Франко І. Чого ми хочемо // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2011. - Т.
44,кн.1.-С.25-27.

307.    Франко І. Чого хоче галицька робітницька громада // Зібр. тв.: У 50 т.
- К., 2011. - Т.44, кн 1. - С.151-164.

308.    Франко І. Що нас єднає і що розділяє // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. -
К., 2011. - Т. 44, кн.1. -С.15-18.

309.    Франко І. Що таке поступ? // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2011.-
Т.45.-С.300-348.

310.    Фруменков Г.Г. Узники Соловецкого монастыря. - Архангельск,
2012.-224с.

311.    Хвильовий М. Думки проти течії. - Харків, 1926.-125с.

312.    Хорунжий Ю. Михайло Драгоманов - речник української демократії
//Зона, 1995.-№10.-С.72-81.

313.    Шаповал М. Михайло Драгоманов, як ідеолог Нової України // Драгоманов М.П. Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками. - Прага-Нью-Йорк, 1937.-С.31-55.

314.    Шевченко Т. Журнал (щоденні записи) // Повне зібрання творів Тараса Шевченка. - Т. IX. - Чикаго, 1960. - С.7-246.

315.    Шевченко Т.Г. Кобзар / Приміт. Є.К.Нахліка. - К., 2012.-512с.

316.    Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення. - К., 2012. - 392 с.

317.    Шевчук В. Нерозгадані таємниці "Історії Русів" // Історія Русів / Пер.
І.Драча; вступ, ст. В.Шевчука.-К., 2012.-С.5-28.

318.    Шевчук В.О., Яременко В.В. "Трагедія руська" - нововідкритий твір
української драматургії XVII ст. // Українська література XVI - початку XVI
ст. та інші слов'янські літератури - К., 2011. - С.286-310.

319.    Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс
лекцій.-К., 2011.-480с.

320.    Шульгин О. Мої дитячі та юнацькі спогади про місто // Збірник на
пошану Олександра Шульгина (1889-1960). Записки НТШ. - Т.І.
Праці історико-філософічної секції. - Париж-Мюнхен, 1969. - С.232.

321.    Яворницький Д.І. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. - Дніпропетровськ, 2011.-70с.

322.    Яременко П.К. До питання про еволюцію світогляду Мелетія Смотрицького // Українська література XVI - початку XVI ст. та інші слов'янські
літератури - К., 2012.-С.96-116.

323.    Яременко П.К. Іван Вишенський. - К., 2011. - 141 с.

324.    Яременко П.К. Український письменник-полеміст Христофор Філалет та його "Апокрисис". - Львів, 1964 -110с.