Брусенко М.А.

Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки» УААН

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ АГРАРНОГО СЕКТОРА ЕКОНОМІКИ У АСПЕКТІ ВЗАЄМНОГО ДОПОВНЕННЯ

ІНДИКАТИВНОГО І НОРМАТИВНОГО ПЛАНУВАННЯ

Як відомо, перехід України до ринкової економіки супроводжувався й визнанням методу індикативного планування провідним плановим механізмом системи державного регулювання як економіки взагалі, так і аграрного сектора (АСЕ) зокрема. Зазначимо, що і у індикативного планування, як і у планування нормативного, були свої прихильники, які доводили переваги одного з вказаних підходів. Але ж мав рацію у свій час видатний історик А.Дж.Тойнбі, вказуючи на разючу різницю в ефекті від одного й того ж інституту, запровадженого у різних соціальних середовищах, які потребують своєї ретельної реконструкції і комбінаторного створення нової цілісності [1, с.468, 63, 66]. І.Г.Кириленко вважає, що у АСЕ України індикативне планування поки не знайшло широкого застосування, а центральне місце у цій сфері займають комплексні цільові програми, які розробляються державними установами на засадах прогнозів (довгострокових); держава ж має прийняти оптимальну форму стимулювання господарюючих суб’єктів у реалізації таких цільових програм [2, с.292, 293].

Історично, регулювання аграрного сектора економіки (АСЕ) знаходилося у центрі уваги держав. Так, наприклад, у законах Хаммурапі (XVIII ст. до Р.Х.) ми знаходимо норму від 1/2 до 1/3 урожаю, яку землекористувач повинен був сплатити землевласнику за оренду землі, при чіткій унормованості штрафних санкцій за порушення договору. У працях Геродота згадується Єгипетський цар Сесострис (XIХ ст. до Р.Х.), який розділив землю між усіма жителями і дав кожному по квадратній ділянці рівної величини, після чого він став отримувати доходи через стягування щорічного поземельного податку. А вже за часів самого Геродота (VI ст. до Р.Х.) у Єгипті існував земельний кадастр, а податки збиралися з кожної ділянки відповідно з її фактично отриманою урожайністю.

У Китаї до IV ст. до Р.Х., свідчить Мен-цзи, був накопичений певний досвід різних систем унормування земельних відносин: стародавньому: гун – 50 му землі на кожного; чжу – 70 му землі на кожного і спільна обробка полів; че – 100 му на кожного. Найкращою тоді вважалася система чжу, а самою гіршою – система гун (виходячи з середнього врожаю за декілька років встановлювали постійний розмір податку; тому у врожайні роки, коли зерна був надлишок, більший рівень податку не був би для селян важким, а у неврожайні роки, коли урожаю не вистачало і на сплату добрив, податок для селян ставав надмірно обтяжливим). Кадастрова підсистема загальної системи нормування виходила з того, що з поля найвищої якості один чоловік годує дев’ять чоловік, а з поля найнижчої якості один чоловік годує п’ять (це розрахунок можна збільшити, але не зменшити). Податки тоді визначалися у розмірі 1/10 урожаю з ділянки.

Біблія також згадує про десятину з врожаю як податок і про норматив урожайності сільськогосподарської культури залежності від сукупних умов господарювання (30 – 60 – 100 відсотків від її потенціальних можливостей). З огляду на антагонізм між біблійним інноватором, який виростив 100-кратний врожай ячменю, та філістимлянською адміністративною системою, яка не сприйняла нового високого стандарту виробництва. Тобто позаплановий для соціуму результат породжує вкрай негативні наслідки при абсолютизації як індикативного (переважно інерційного), так і нормативного (жорсткого типу системи гун у стародавньому Китаї) підходів до державного регулювання АСЕ. А тому пошук доцільної комбінаторики індикативного та нормативного планування – чільного механізму згаданого регулювання – актуальна задача.

Висхідним пунктом сучасної системи планування економіки України була Концепція переходу УРСР до ринкової економіки затверджена у 1990 р. Верховною Радою (рисунок 1). З даних рисунку 1 видно, що загалом система планування економіки набувала чітких індикативних рис. Це стосується, перш за все, мінімізації втручання державних органів у економічні процеси, а також необов’язковістю для господарників виконання рекомендацій, які містилися у індикативних планах. Така зміна, безумовно, мала вкрай радикальний характер.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Рис.1. Загальні концептуальні засади переходу Української РСР до

ринкової економіки та індикативного планування (1990 р.):

Якщо уважно придивитися до змісту рисунку 1, то з нього ми зробимо висновок, що індикативність планового підходу мала підтримуватися достатньо потужними нормативними важелями. Тобто державне регулювання економіки передбачалося здійснювати на основі гармонійного доповнення нормативного, фінансового та адміністративного методів. З точки зору спеціалістів, істотною рисою індикативного планування є сприйняття його як макропланування при самостійності підприємств. Так, у сучасному Китаї спостерігається активний процес макроекономічного планування, побудованого на комбінації приватного і державного секторів економіки при домінуванні останнього. Значна частина експертів у цьому поєднанні вбачає не директивний, а індикативний підхід саме через економічну самостійність державних підприємств [3, с.15]. На їх думку, індикативне планування також можна ідентифікувати як механізм координації інтересів і діяльності державних і недержавних суб’єктів управління. Тут варто підкреслити певні відміни у засадах планування, які застосовувалися у Китаї і в Україні. Закони «Про підприємства» і «Про підприємництво», прийняті 1991 р. в Україні одразу змінили вектор відповідальності підприємств перед державою на 180 градусів (підприємство – суб’єкт, створений для отримання прибутку, те ж саме відносилося й до підприємництва). Але ж чи були готові підприємства, які формувалися у жорсткій командно-адміністративній системі, співпрацювати з державою у ситуації практично повного нормативного вакууму? Природно, що нормативна порожнеча індикативного планування звела нанівець усі його потенційні можливості як інструмента інноваційного регулювання економіки.

У 1990 р. на потужність українського АСЕ вітчизняна еліта покладала великі надії як на галузь, здатну забезпечити швидке й успішне просування на шляху до ринкової економіки. Тоді ж був прийнятий Закон «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу (АПК) в народному господарстві», де було чітко заявлено, що надалі усі нові програми соціально-економічного розвитку України не можуть бути прийняті без урахування пріоритетності розвитку села (рисунок 2). Відповідно до цього мали вибиратися й механізми державного регулювання та планування ринкових реформ АСЕ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Рис.2. Еволюція (1990-2003 рр.) прогнозно-програмного блоку

державного регулювання економіки України та її аграрного сектора

Прийнята у 1994 р. Концепція Національної програми відродження села на 1995-2005 рр. певним чином вже була орієнтована на програми і прогнози, та на освоєння АСЕ високих технологій, що відповідають світовим стандартам. Але на той момент в Україні була відсутня унормована система планування та прогнозування. У 2000 р. був прийнятий Закон «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України», згідно з яким показники чинних прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку пропонувалися як орієнтири для розроблення суб’єктами підприємницької діяльності власних прогнозів, планів, бізнес-планів та інших документів. З 2001 р. спостерігається певна активізація процесу стандартизації. Стандарти Міжнародної стандартизаційної організації (ISO) почали вводитися як ДСТУ (серій ISO 9000 та 14000 тощо). Проте з прийняттям у 2003 р. нового Господарського кодексу України у відносинах між державою і підприємцями з’явились протиріччя. Так, правовий господарський порядок в Україні мав би формуватися на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб’єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів (основні засоби регулюючого впливу держави – це держзамовлення, квотування, стандартизація, нормативи і ліміти, ціни і тарифи, пільги, дотації, компенсації, цільові інновації і субсидії). Звичайно, при цьому держава мала б спрямувати свої зусилля на створення умов, за яких суб’єкти господарювання самі б враховували у своїй діяльності показники прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку. Проте держава вибрала звичний шлях – відсторонення від пільг та переваг тих, хто не базував плани на показниках, хоча вони для виробників існували віртуально. Крім того, підприємство знову у Господарському кодексі розглядалося як суб’єкт, який створювався для задоволення спочатку суспільних, а потім особистих потреб.

З ратифікацією у 2003 р. Статуту ФАО ООН, Україна прийняла на себе зобов’язання суттєво поліпшити справи у національному АСЕ (рисунок 3). Там чітко підкреслювалося, що усі поліпшення слід спрямовувати саме на визначені міжнародними установами стандарти (прерогатива нормативного планування).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Марракеська угода:

мета – підвищення рівня життя, зайнятості, доходів, ефективного попиту

населення, виробництва і торгівлі при найбільш доцільному використанні світових ресурсів відповідно до цілей стійкого розвитку
 
 

 

 


Рис.3. Принципові засади адаптації чинної вітчизняної системи

державного планування АСЕ до міжнародних стандартів і вимог

За даними В.В.Вітвіцького, для вітчизняних підприємств АСЕ обсяги робіт з нормування основного виробництва коливаються у діапазоні від 10 до 300 тис. норм в залежності від номенклатури продукції. Загалом, в АСЕ країни за орієнтовними даними використовується понад 500 млн. норм (це занижена величина, бо необхідно мати в кілька разів більше; лише нормативні системи з праці обчислюються декількома мільярдами числових даних). Проте ефект від таких нормативних систем, доводить В.В.Вітвіцький, є суттєвим. Наприклад, у

Великобританії розвиток АСЕ будується на нормативній врожайності, а також на нормативах збільшення і втрат врожаю від різних чинників. При цьому там застосовують мікронормативи (американська система МТМ-1). Для практичних цілей аналізу і планування робіт англійці застосовують системи укрупнених мікронормативів МТМ-2 і ЕТА (≈ 700 спеціалізованих сільськогосподарських нормативів, комбінації яких дозволяють раціоналізувати і нормувати працю по більшості виконаних робіт) [4, с.52, 53, 177]. Вищесказане свідчить про високий рівень актуальності узгодженого удосконалення нормативно-стандартизаційних та управлінсько планових засад інноваційно-інвестиційного розвитку АСЕ.

На думку В.В.Юрчишина, АСЕ України час вже перейти до системного розвитку управління, відміна якого – це одночасне включення структурних, правових, організаційних, економічних і соціальних складових, узгодженість науково-методологічних і організаційно-економічних засад управління щодо отримання вищої управлінської якості у вигляді позитивного синергетичного ефекту [5, с.18]. І це, вважає, М.Ф.Кропивко, вимагатиме переходу АСЕ на повноцінний програмно-цільовий метод управління, стратегічне управління на діючих рівнях соціально-економічного розвитку та на механізм програмування розвитку АПВ і сільських територій [6, с.25, 30]. Вітчизняні вчені-економісти бачать локомотивом економічного розвитку на етапі формування в Україні інформаційного суспільства на відміну від Заходу продукцію АСЕ на основі ефективного втручання і керування з боку держави [7, с.30, 346]. Тобто процес оптимального доповнення нормативного та індикативного планування у АСЕ України ще потребує від науки та практики подальших ґрунтовних досліджень.

Висновки. Вищенаведений аналіз дає підстави стверджувати наступне:

● історично розвиток АСЕ здійснювався у процесі пошуку оптимальної комбінації нормативного та індикативного підходів до планового регулювання державою аграрної сфери з адаптацією до реальних (рентних) умов діяльності;

● надмірність запровадженого у 1990 р. в Україні індикативного методу державного планування і регулювання економіки загалом та її АСЕ зокрема призвело до ряду негативів, що вимагає доповнення нормативною складовою;

● узгодження індикативних та нормативних начал планування АСЕ має здійснюватися при паралельній оптимізації інноваційно-інвестиційних засад розвитку галузевого виробничого потенціалу у аспекті міжнародних стандартів.

Література.

1. Тойнби А.Дж. Цивилизация перед судом истории: сб. / А.Дж.Тойнби; пер. с англ. - 3-е изд. -  М.: Айрис-пресс, 2006. – 589 с.

2. Кириленко І.Г. Трансформація соціально-економічних перетворень у сільському господарстві України: проблеми, перспективи. – К.: ННЦ «Інститут аграрної економіки», 2005. – 451 с.

3. Дукин В., Петров Ю. Индикативное планирование. Механизм координации деятельности государственных и негосударственных субъектов управления экономикой // Экономист. - 1999. - № 2. – С.14-23.

4. Вітвіцький В.В. Основи формування нормативних систем в агропромисловому виробництва України. – К.: “Украгропромпродуктивність”, 2006. – 334 с.

5. Юрчишин В.В. Науково-методологічні та організаційні основи розвитку системи управління аграрним сектором економіки. // Економіка АПК. – 2003. – №1. – с.17-25.

6. Кропивко М.Ф. Удосконалення системи державного і регіонального управління соціально спрямованим агропромисловим виробництвом // Економіка АПК. - № 2. – 2008. – С.25-30

7. Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / За ред. акад. НАНУ В.М.Гейця. – К.: Ін-т екон. і прогноз.; Фенікс, 2003. – 1008 с.