Мудрук О.С.
Державна наукова
сільськогосподарська бібліотека Української академії аграрних наук, м. Київ, Україна
Сутність вчення про зони природи
найбільш стисло викладена В.В. Докучаєвим так: «...завдяки відомому положенню
нашої планети відносно Сонця, завдяки обертанню Землі, її кулястості – клімат,
рослинність і тварини розподіляються по земній поверхні, по напрямку з півночі
на південь, у строго визначеному порядку, із правильністю, що допускає поділ
земної кулі на пояси – полярний, помірний, субтропічний, екваторіальний». Ця
коротка теза природно випливає з більш широкого вчення В.В. Докучаєва про
генетичний, віковічний й завжди закономірний зв'язок, який існує між силами,
тілами і явищами, між мертвою і живою природою, між рослинними, тваринними й
мінеральними царствами.
Це вчення є прямим логічним висновком
із загальної докучаєвської концепції про сутність ґрунтоутворення, про ґрунт як
особливе природно-історичне тіло, «яке, обволікаючи земну поверхню суцільною
завісою, є продуктом сукупної діяльності складних ґрунтоутворювачів...». «Тому
що..., - продовжує В.В. Докучаєв всі найважливіші ґрунтоутворювачі
розташовуються на земній поверхні у вигляді поясів або зон, витягнутих більш-менш
паралельно широтам, то неминуче, що й ґрунти - наші чорноземи, підзоли та ін.-
повинні розташовуватися по земній поверхні зонально, у найсуворішій залежності
від клімату, рослинності та ін. У
цих останніх словах і полягає вся суть зональної концепції В.В. Докучаєва.
Дві обставини допомогли Докучаєву
обґрунтувати ідею зональності ґрунтів: його погляд на ґрунт як на самостійне
природне тіло й виявлена ним залежність ґрунту від «факторів ґрунтоутворення»,
тобто інших елементів природи. Ці думки привели його до висновку, що «ґрунти й
підґрунтя є дзеркало, яскраве й цілком правдиве відбиття, так сказати,
безпосередній результат сукупної, досить тісної, вікової взаємодії між водою,
повітрям, землею..., з одного боку, рослинними й тваринними організмами й віком
країни - з другого, цими довічними й понині діючими ґрунтоутворювачами... А так
як всі названі стихії: вода, земля, вогонь (тепло й світло), повітря, так само
як рослинний і тваринний світи, завдяки астрономічному положенню, формі й
обертанню нашої планети навколо її осі, несуть на своєму загальному характері
ясні, різкі й незгладимі риси закону світової зональності, то не тільки цілком
зрозуміло, але й неминуче, що й у географічному поширенні цих віковічних
ґрунтоутворювачів, як по широті, так і по довготі, повинні спостерігатися
постійні й, по суті, всім і кожному відомі, строго закономірні зміни, особливо
різко виражені з півночі на південь, у природі країн полярних, помірних,
екваторіальних та ін. А коли так, коли всі найважливіші ґрунтоутворювачі розташовуються
на земній поверхні у вигляді поясів або зон, витягнутих більш-менш паралельно
широтам, то неминуче, що й ґрунти – наші чорноземи, підзоли та ін.- повинні
розташовуватися по земній поверхні зонально, у найсуворішій залежності від
клімату, рослинності та ін. Дійсність виправдує це, можна сказати, більшою
мірою, чим це можна було очікувати...».
Розвиток науки, нагромадження
фактичних матеріалів змушує вже внести ряд доповнень і виправлень і в теорію
зональності ґрунтів, і у встановлені ним закони співвідношень між ґрунтами,
їхніми властивостями й іншими природними явищами. Деякі уточнення, як,
наприклад, заміна біокліматичних зон розподілом на окремі місцеві області
ґрунтів або «фацій», уточнення зональності залежно від обрисів суходолу й морів
або від впливу морських течій, тільки підкреслюють фронтальну правильність і
послідовність (закономірність) розподілу ґрунтів на земній поверхні. Ще Н.М.
Сибірцев був переконаний, що ґрунтові зони тільки є загальною схемою. Імовірно,
новітні уявлення про клімат з погляду руху повітряного океану й кількості
енергії, одержуваної Землею в променях сонця, також змусять нас внести істотні
доповнення в теорію зональності ґрунтів.
Створення В.В. Докучаєвим стрункого
вчення про зони природи, органічним елементом якого був «закон» ґрунтової
зональності, стало найважливішим етапом у розвитку ряду наукових дисциплін, що
вивчали природу та окремі її елементи. Цей етап полягав в узагальненні
величезної кількості різноманітних географічних фактів, у нищівному
спростуванні багатьох помилкових уявлень і створенні прогресивної теоретичної
бази для подальшого розвитку багатьох природничо-історичних наук.
Цей закон зональності покладено в
основу всіх ґрунтово-географічних і загальногеографічних концепцій Докучаєва як
теоретичний базис розвитку науки географії ґрунтів, тому що від Докучаєва і
дотепер географія ґрунтів завжди трактується на основі цього закону.
Найбільш повний виклад зональна
концепція Докучаєва одержала тільки в останніх його роботах і, зокрема, у
нарисі «До вчення про зони природи».
Дуже
важливі щодо цього три документи.
1.Рукописна карта ґрунтових зон
північної півкулі,
складена у 1899 р. в масштабі 1:50 000
000, що зображує географічне розташування наступних світових зон: бореальної
(арктичної), лісової, чорноземних степів, аеральної і латеритних ґрунтів.
2. Опублікована в 1900 р. ґрунтова
карта Європейської Росії в масштабі 1:2 520 000, складена Н.М. Сибірцевим, Г.И.
Танфільєвим і А.Р. Ферхміним за почином і планом проф. В.В. Докучаєва.
3. Схема класифікації ґрунтів
північної півкулі, прикладена до маловідомого нарису В. В. Докучаєва .
Слід зазначити, що вчення про зони
природи, сформульоване В.В. Докучаєвим, покладено в основу сучасного
географічного ґрунтознавства й геоботаніки. Саме ці галузі науки в найбільш
повному донедавна ступені асимілювали й розвивали геніальні ідеї
В.В. Докучаєва.
У їхніх межах, але з постійним
виходом у сферу загальної теорії, було розроблено багато кардинальних питань
вчення про світову зональність, як, наприклад, корелятивні зв’язки у світовому
географічному розповсюдженні ґрунтів, рослинності й клімату (К.Д. Глінка,
А.І. Прасолов), динаміка гідротермічного режиму різних зон (Г.Н. Висоцький),
кількісні співвідношення між світовими поясами й зонами (Л.И. Прасолов),
проблема зональності процесів вивітрювання (Б.Б. Полинов, А.Е. Ферсман),
питання провінціальності в зональних явищах (А.І. Прасолов,
С.С. Неуструєв), закономірності в мозаїчній структурі ґрунтово-рослинного
покриву географічних зон (Б.А. Келлер, С.С. Неуструєв, Б.Б. Полинов та
ін.), питання еволюції ґрунтово-рослинних зон у часі (С.І. Коржинський, В.Р.
Вільямс, В.Н. Сукачев та ін.). Подібне положення й, зокрема, винятково
важлива роль, яка належала ґрунтознавству й геоботаніці в розвитку
загальногеографічних ідей В.В. Докучаєва, пояснюється різними причинами.
В останні роки виникає, однак, ще
один важливий науковий напрямок, що вносить істотно нові моменти в загальне
вчення про зони природи. Маємо на увазі роботи академіка А.А. Григор'єва про
фізичну сутність процесів, що формують зовнішні риси природи різних
географічних поясів (зон) земної кулі. Цей напрямок був названий динамічним,
він разом з тим є й генетичним, тому що після відкриття географічних явищ,
їхнього опису й систематизації постає завдання вивчення процесів, що формують
ці явища, тобто їхнє наукове пояснення. В основу цього пояснення кладеться ідея
про єдиний фізико–географічний процес, що складається з ряду компонентів,
природний процес, що здійснює взаємодії, а також взаємозв'язок всіх складових
природного середовища й тим самим таким, що визначає, по-перше, особливості
фізико–географічного середовища окремих територіальних одиниць..., по-друге,
характер їх внутрішнього розвитку і, по-третє, особливості зовнішнього вигляду
земної поверхні, оскільки вона не змінена діяльністю людського суспільства.