DMITRIENKO JU.N. COMPETITOR OF GRADUATEDEGREE OF DOCTOR OF LEGAL SCIENCES OF KYIVNATIONAL UNIVERSITY OF THE NAME OF TARAS SHEVCHENKO (ДМИТРІЄНКО Ю.М. УНІВЕРСИТЕТ МИСЛІ (ХАРКІВ-КИЇВ)

THE UKRAINIAN LEGAL IDEAS OF NATIONAL MOVEMENT IN GALITSKY TERRITORY IN SECOND HALF XIX CENTURIES (УКРАИНСКИЕ ПРАВОВЫЕ ИДЕИ НАЦИОНАЛЬНОГО ДВИЖЕНИЯ В ГАЛИЦКОЙ ТЕРРИТОРИИ ВО ВТОРОЙ ПОЛОВИНЕ XIX СТОЛЕТИЯ)

Після закінчення національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького українське населення, що залишилось на землях під владою Речі Посполитої, опинилося у вкрай важкому становищі: козацький устрій послідовно знищувався, шляхта все більш переходила на польські державницькі позиції, церква втрачали свій вплив на суспільне життя. Особливо активно протікали ці процеси на українських землях Галичини. Ситуація погіршувалась ще й тим, що українська православна церква, яка раніше відігравала роль духовно-об'єднуючого чинника нації, після прилучення до Московської патріархії практично повністю втратила національні риси. Греко-католицька (уніатська) церква, задумана своїми засновниками як інструмент збереження національної ідентичності в процесі духовного приєднання України до західноєвропейського культурного простору, також не могла виконувати своє призначення повною мірою. Зафіксована в Зборівській угоді 1648 року вимога козаків про ліквідацію уніатської церкви була підтримана польськими правлячими колами, для яких питання національно-державне стояло вище церковно-релігійного. Не допомагали ні протести уніатського духовенства, ні папського нунція в Польщі. Дещо покращилось становище уніатів після обрання польським королем сина Яреми Вишневецького Михайла. Правда, відбувалось воно, в основному, за рахунок їх православних братів. Найбільшим "здобутком" уніатів на цьому полі було таємне приєднання до унії львівського православного єпископа Й. Шумлянського, а також більшості вищого православного духовенства. Довго трималось Львівське Ставропігійне братство, але й воно в 1707-1709 роках перейшло в унію. Найдовше тримався за православ'я Манявський скит, що прийняв унію лише 1785 року. Уніатам вдалось заснувати семінарію, ряд шкіл, і провести 1720 року в м. Замості Собор, "на якому був присутній папський нунцій, 8 єпископів, протоархимандрит о. Василиян, 8 архимандритів, 129 представників духовенства, декани і 2 представники Львівського Братства. З огляду на чисельність Собору його називали Українським Національним Собором" [226, с. 208].

Польські правлячі кола, розуміючи що їм не вдасться утримати землі населені українцями в складі Речі Посполитої на тривалий час, взяли орієнтацію на прискорену тотальну асиміляцію українців та ліквідацію всіх ознак їх національної ідентичності.

Як зазначають В. Смолій та В. Степанков "Варшава не зробила жодних позитивних висновків із боротьби українців за свою незалежність протягом другої половини ХУІІ-початку XVIII ст., а навпаки, засліплена войовничим шовінізмом, стала на шлях безжалісного знищення найменших проявів національної свідомості, перетворення народу в денаціоналізовавний люд ("бидло"), придатний лише до виконання тяжких робіт у маєтках" [252, с. 237]. Показовим є документ анонімного автора під назвою "Проект знищення Русі", що з'явився 1717 року, в якому у концентрованому вигляді було сформульовано ідеологію правлячих кіл Речі Посполитою щодо відносин з українським та білоруським населенням держави.

Анонімний автор цього твору відверто заявляє, що збереження могутності польсько-литовської держави можливе лише за умови повної асиміляції українців та білорусів. Для того щоб досягти цього перший удар необхідно нанести по національній еліті, перетворити ці народи на соціальне однорідні етнографічні маси без політичного та духовного проводу.

Найближчим завданням є остаточна полонізація залишків української та білоруської шляхти. Для цього, на думку анонімного автора необхідно використати весь набір інструментів колонізаторської політики попередніх урядів Польщі - заборона українцям і білорусам, як православним так і уніатам, обіймати державні посади, утиски, порушення їх майнових прав і розорення: "Шляхта руського обряду й уніати, а тим більше схизматики не повинні допускатись на жодні посади у своєму рідному краю, зокрема на такі посади, на яких вони б мали здобувати собі друзів, придбати майно і заслужити деяку повагу та для всіх русинів честь ... У містах і містечках на Русі є ще значна частина заможних русинів, їх треба довести до злиднів і позбавити можливості рятувати один одного грішми і допомагати розумною порадою" [230, с. 80]. Для того, щоб процес розорення проходив більш ефективно і відводив від поляків підозри у злих намірах, пропонувалось використовувати "таланти" євреїв-орендаторів, створюючи, таким чином, напруження між бездержавними народами.

Більш складною, ніж полонізація і розорення вірної власній національності "руської" шляхти, проголошувалась задача повної ліквідації національної церкви. І не лише православної, що перейшла під управління Московської патріархії, а й уніатської, що мала пряме підпорядкування Римському папі: "Справою, яку в цій рятувальній діяльності найважче розв'язати, питання про владик і попів, перших з яких треба засліпити почестями, щоб не бачили того, що їм не треба бачити, а других так обтяжити, щоб не змогли, навіть якби й хотіли, щось вчинити, ні в гору піднятись, ні придумати що-небудь" [230, с. 81].

Головним об'єктом для сконцентрованого удару польської держави і церкви повинні були стати рядові священики, що стояли найближче до простого народу, хоча й уніатським єпископам пропонувалось не надавати місць в сенаті Речі Посполитої, не давати можливості очолювати спільні служби католиків та греко-католиків. Рядових священиків пропонувалось позбавити можливості отримувати глибоку богословську освіту, щоб вони не могли відстоювати як власні права, так і права своїх парафіян: "... нам вкрай потрібно тримати попів у непроглядній темряві, а для цього найбільш дійовим способом є вбогість, в якій перебували ці злидарі раніше та з якої ніколи не вийдуть, якщо ми будемо ставитись до них у такий спосіб" [230, с. 82]. Способами утримання уніатських та православних священиків у скрутному матеріальному становищі були заборона панам давати кошти на підтримку церков, примушування членів сім'ї священика до виконання панщини, підтримка тих з духовенства, хто не мав дітей і не міг передати парафію своїм нащадкам і т.п. При цьому пропонувалось не гребувати свідомим обманом і, навіть, грубою силою.

Боротьба з уніатської церквою передбачала також і використання різноманітних пропагандистських засобів заснованих на підтасовці фактів відвертій брехні: "З метою швидкого осудження, а з часом і винищення русинів потрібно буде обов'язково записувати в окремий реєстр усі непристойності цього обряду, зокрема образливі слова й поведінку щодо римо-католиків, часті скандали попів, що їх не важко відшукати серед такої великої кількості священиків. Адже ж, коли цей проект здійснюватиметься, треба, щоб світ знав правдиві причини дій поляків. Якби, однак, не вистачило справжніх закидів, які принижували б русинів (що неможливо серед найкращого і найрозумнішого народу), то для успішного здійснення наших задумів слід розповсюджувати "гарно" складені на них вигадки" [230, с. 85].

Реалізація плану "знищення Русі" передбачала не лише досягнення національно-етнічної однорідності держави, але й послаблення основного конкурента Речі Посполитої в тогочасному слов'янському світі - Московського царства. У боротьбі ж з ним пропонувалось використати хитрість та обман: "Насамперед для здійснення такої спасенної і блаженної справи нам потрібно добре дбати, щоб з Москвою підтримувати до деякої міри приязні відносини та обирати королями на трон Польщі монархів, дружелюбних до цієї могутньої держави. Звичайно більше спостерігають за діями ворога, тож і Москва, будучи з нами у дружніх стосунках, не стежитиме за нашими заходами і справи наші підуть своїм порядком в ім'я нашого зміцнення і значного послаблення Москви і всієї Русі" [230, с. 79-80].

Хоча загарбницькі плани Московської держави не були секретом для анонімного ідеолога польського шовіністичного руху, все ж він прекрасно усвідомлював, що її можна використати як потенційного і дуже потрібного союзника в боротьбі з прагненням українців та білорусів, що населяли Річ Посполиту, зберегти свою національну ідентичність. "Не слід припускати навіть думки, що Москва заступиться за русинів, оскільки вони вже уніати: адже відомо, що Москва більше ненавидить уніатів, ніж нас, і рада була б їх за відступництво від схизми бачити в найбільшому нещасті. Але хоча б Москва і була прихильною до уніатів, то ми примусимо її стати у відношенні до них такою, як ми захочемо" [230, с. 86]. Якщо для поляків національне питання стояло понад церковно-конфесійним, то для московитів - навпаки, оскільки вони мали національну церкві, що стала інструментом асиміляції інших народів.

При цьому не варто забувати про те, що як польські, так і московські правителі у питанні асиміляції українців у складі своїх держав нічим особливо не відрізнялись одні від одних. Таємні та відкриті інструкції московських царів та імператорів, про які вже говорилось вище, наприклад про "Решительные пункты" Анни Іоанівни, не надто відрізнялись від ідей "Проекту знищення Русі" анонімного автора. А дії- не відрізнялись від ідей.

Суттєвим чином змінилось становище українців та уніатської церкви після трьох розподілів Польщі та включення значної частини українських земель до складу Австрійської імперії. Галичина дісталась Австрії у вкрай важкому стані, доведену до крайньої межі зубожіння. Це було наслідком як традиційної шляхетської анархії в Польській державі, що особливо посилилась в останні роки її існування, так і тимчасової російської окупації значної частини її території.

Як пише про цей час Я. Грицак "становище докорінно змінилося після австрійської анексії Галичини. У 1774 році Марія-Тереза оголосила свій намір "покінчити з усім, що давало привід уніатам вважати себе гіршими за греко-католиків". Цісарські декрети 1774-1776 рр. заборонили місцевій верхівці римо-католицької церкви перетягувати греко-католиків на латинський обряд та вживати термін "уніат", що мав образливий підтекст. Толераційним патентом 1781 р. Йосиф II зрівняв права католицької, протестантських (кальвіністської і лютеранської) та греко-католицької церков. Віруючим цих віросповідань в однаковій мірі відкривалась дорога до університетів, державної служби, дозволено продавати і купувати землю тощо. Церква була підпорядкована державі, а священники отримали статус державних службовців" [49, с. 42].

Імператор Австрії Йосиф II, що міг вважатись ледве не класичним зразком просвіченого абсолютизму, прагнув піднести господарське та духовне життя приєднаних земель і з цією метою дав новий устрій містам, регулював торгівлю та промисли, будував школи та лікарні.

Оскільки австрійська влада побоювалась сепаратистських виступів польської шляхти, і прагнула залучити до співпраці її противників, українці отримали шанс для деякого відновлення втрачених позицій у суспільному та політичному життя. У першу чергу шансами, що з'явились, скористалась уніатська церква.

"Року 1774 засновано у Відні при церкві св. Варвари "Барбареум" семінарію для уніатського духовенства, яку року 1784 переведено до Львова. Замість шкіл єзуїтського, василіянського та піярського орденів, де наука велася латинською й польською мовами, австрійський уряд заснував гімназії з німецькою мовою навчання; пізніше, року 1825, введено польську мову навчання. Року 1774 засновано народні школи трьох типів: однокласові -парафіяльні, з наукою українською мовою, трикласові та чотирикласові - з наукою німецькою мовою. Року 1784 у Львові створено університет з чотирма факультетами. На трьох факультетах викладали німецькою мовою, а на Богословському - латинською. 1787 року зорганізовано окремий Богословський факультет для українських студентів з українською викладкою мовою; цей університет існував до 1809 року" [225, с. 208].

Реформи Йосифа II обмежували панщину, права панів над селянами. Останні отримали право одружуватись без дозволу свого господаря, відправляти дітей до школи, шукати заробітку де завгодно. Проголошувався перерозподіл прибутку на користь селян. Однак більшість них реформ не була реалізована вповні, а після смерті імператора - згорнута. Знов почала набирати силу польська шляхта, що залякувала австрійський уряд вигадками про симпатії українців до Росії. Під тиском поляків було запроваджено у школах замість української мови польську.

І все ж, реформи Йосифа II, незважаючи на їх невелике практичне значення, зіграли для українців Галичини велику роль - вони сприяли моральному піднесенню, відродженню різних форм національного життя, розбудили енергію до боротьби за майбутнє. Як відзначає сучасний польський дослідник Збігнєв Фрас, "Для майбутнього двох сусідніх народів - польського і українського існування Королівства Галичини і Лодомерії мало величезне значення. Тут, у відносинах легального, конституційного політичного життя, формувалась та одночасно розвивалась правова думка обох народів, поставали і могли стосунково вільно діяти інституції та осередки культурні, організації освітні, політично-громадські і парамілітарні" [326, з. 197].

На початку XIX сторіччя під впливом нових історичних обставин серед українського населення поступово починають набирати сили процеси національно-культурного відродження. "Велику роллю в цьому відродження відіграло молоде українське духовенство, серед якого було багато освічених осіб, що дбали за національні інтереси. Взагалі Уніятська Церква, яку спочатку хотіли були використати поляки для полонізації українців, стала в другому, третьому поколінні народною Церквою, що охороняла інтереси, звичаї, традиції, мову народу" [225, с. 326].

Керівництво української греко-католицької церкви намагалось якомога повніше скористатись з можливостей, що відкрились у зв'язку з прилученням західноукраїнських земель до Австрійської імперії. Розбудовуючи власну церковну організацію вони, значною мірою, сприяли і тому, щоб поширювати освіту серед українського селянства українським варіантом церковнослов'янської мови, зміцнюючи, тим самим, національну свідомість мас та формуючи у них почуття самоповаги. Де-факто, греко-католицьке духовенство стало виконувати роль не лише духовної, а і, значною мірою, правової еліти українців Галичини. Як влучно відзначав М. Драгоманов "... в нашій Україні в Австрії попівство виробилося в своє панство" [86, с. 134].

Значні надії покладались верхівкою церковної ієрархії греко-католиків на допомогу австрійської адміністрації, для якої важливим була наявність серйозної противаги польському шляхетському сепаратному руху на новоприєднаних землях. З метою уникнення звинувачень у сепаратиських настроях чи симпатіях до Росії, які могли б бути використані поляками в антиукраїнській пропаганді, серед уніатського духовенства в перших десятиліттях XIX сторіччя почали ширитись ідеї так званого "рутенства". Ці ідеї базувались на тезах про існування окремої, відмінної від поляків, росіян та українців Наддніпрянщини, слов'янської нації з окремою культурою та мовою, так званим "язичієм". "В половині XIX в. інтелігенція руська, слабка і нечисленна, переймалась радше австрійським лоялізмом ніж тенденціями народовими. У тому часі русинський рух перебував під патронатом уніатської ієрархії. З того кругу походили святоюрці (назва утворена від катедри св. Юра - місцезнаходження львівського митрополита) - угруповання консервативного напряму, що виявляв себе також у мовному питанні" [326,5. 201].

Одним з найсуттєвіших питань національної само ідентифікації для галицьких українців цього часу була не лише проблема "рутенства", а й таке, здавалось би віддалене від політики питання, як вибір між латинською та кириличною абетками. Спроби пристосувати до української писемності (зокрема її "рутенського" варіанту) латинський алфавіт викликало досить жваву дискусію в освічених колах суспільства. Захист традиційної кирилиці був, по суті, маніфестацією усвідомлення своєї нерозривної єдності з державницької традицією, що тяглась від княжих часів, та українцями, що населяли землі в підросійській Україні. Особливою активністю у захисті кирилиці відзначались учні та молоді викладачі греко-католицьких семінарії та шкіл для духовенства.

Передова частина молодшого покоління священиків греко-католицької церкви, що було, у своїй масі, тісно пов'язане з народними масами, знаходилась під значним впливом польської та німецької романтичної поезії, філософських ідей Гердера та Фіхте. її не влаштовувало просте збереження церковних традицій та церковнослов'янської мови. Як своє завдання вона ставила питання про піднесення національного духу, вивчення культури власного народу та творення новітньої поезії, зорієнтовані на кращі європейські зразки. "Енеїда" І. Котляревського та зразки української романтичної поезії, що проникали з Наддніпрянщини, надихали патріотичну галицьку молодь до літературних та культурно-просвітницьких пошуків. Необхідним був справжній лідер, людина, що могла виразити настрої і об'єднати однодумців.

"Переломною подією в історії українського національного відродження стала власне поява такого "руського солов'я- Маркіяна Шашкевича. Він володів справжнім літературним талантом і єдиний серед семінаристів міг передати свої поетичні почуття чистою народною мовою. Як особа харизматичного складу, Шашкевич умів надихати і переконувати колег наслідувати його приклад. Поетичний талант цього поета доповнювався організаторськими здібностями Якова Головацького та науковою діяльністю Івана Вагилевича - двох його товаришів по навчанню у львівській семінари-Семінаристи звали їх напівжартома Руською трійцею. Говорячи серйозно, від них започатковується власне українська орієнтація в національному відродженні у Галичині" [49, с. 49].

"Руська Трійця", ядро якої склали вихованці Львівської греко-католицької духовної семінарії Маркіян Шашкевич (1811-1843), Іван Вагилевич (1811-1866) та Яків Головацький (1814-1888), а також входили М. Устіянович (1811-1885), А. Могильницький (1811-1873), підтримував зв'язки Г. Ількевич (1803-1841), стала каталізатором розвитку українських патріотичних почуттів серед тогочасної галицької молоді, поклала початок новій, демократичній культурі.

Значний влив на діячів "Руської трійці" мали як твори західноєвропейської літератури, у першу чергу польської та німецької, так і українських романтиків І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, фольклорні збірки М. Максимовича. Літературна діяльність членів гуртка була переважно позначена романтичними впливами. Гуртківці підготували декілька збірників, перший з яких "Син Русі" (1833) не призначався для друку. Побоюючись правових переслідувань автори творів, що ввійшли до нього, зашифровували свої імена. Другий збірник під назвою "Зоря" (1834) планувалось видати. Він відкривався портретом Б. Хмельницького та нарисом про великого гетьмана. Однак збірка була заборонена цензурою і не побачила світ.

Третя збірка - "Русалка Дністровая" - побачила світ в угорській столиці Буді, що дозволило приспати пильність цензури. Це була перша друкована книжка в Галичині, написана живою народною мовою. Вона включала в себе записані гуртківцями українські народні пісні, їх оригінальні твори, переклади. У передмові, написаній М. Шашкевичем, відзначалась велика роль для відродження національної свідомості творів І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, фольклорних збірок М. Цертелєва, та М. Максимовича. Наскрізною ідеєю збірки була думка про єдність українських земель по обидва боки російсько-австрійського кордону.

Незважаючи на те, що значна частина тиражу збірки була конфіскована і знищена цензурою, а рівень багатьох вміщених в НІЙ художніх творів не відзначався, на думку І. Франка, високим рівнем майстерності, вона, все ж, стала знаковим явищем у відродженні українського руху в Галичині. Як підкреслював К. Левицький: "Правда, що Мар'ян Шашкевич полишив нам невелику письменничину спадщину, але він кинув між нас світло національної свідомости і пробудив почуттєодноцілосності всього українського народу. Отсим підніс Маркіян Щаткевич українську національну ідею, та сей його заповіт підняли народовці з 1848 року, кладучи перші основи до національної будівлі" [149, с. 7-9].

Не залишилась непоміченою діяльність членів гуртка і у підросійській Україні. У другому випуску альманаху "Киевлянин" (1841р.) М. Максимович вмістив статтю під назвою "О стихотворениях червонорусских", в якій високо оцінив збірку "Русалка Дністровая", поетичний талант її авторів і "народність" поезій та вмістив вірш І. Шашкевича "Веснівка" і майже повністю три перших абзаци передмови. Як вважає Є. Нахлік "... альманах "Русалка Дністровая", якщо не прямо, то опосередковано (через детальний розгляд його в статті М. Максимовича) сприяв формуванню у молодого Куліша національно-патріотичних переконань" [186, с. 3].

Значний вплив діяльність членів "Руської трійці" мала на розвиток українського руху не лише в Галичині, але й в українських землях, що знаходились під владою Російської імперії, їх думки знаходили розуміння і відгук, перекликались з патріотичними настроями наддніпрянців. Як писав визначний дослідник історії української літератури М. Возняк "... з усяких споминів українських діячів у Галичині в першій половині XIX в. знаємо, що рукописних копіях ходили по руках вірші Маркіяна Шашкевича, Миколи Устіяновича й інші. Між іншим і на волинськім пограниччі бувшої Австрії й бувшої Росії. Одним з таких віршів була й Устіяновичева "Наддністрянка", гаряче бажання її автора побачити свою батьківщину славною в крузі щасливих славянських народів злилося з таким же бажанням Кирило-Мефодіївців" [35, с. 127-128].

Доля головних учасників "Руської трійці" була доволі сумна і дуже показова для тогочасних правових тенденцій в українському суспільстві Галичини. За свої українофільські погляди вони були піддані досить жорсткому тиску з боку влади та пануючих класів. М. Шашкевич тяжко хворів і помер у молодому віці та злиднях. І. Вагилевич під час революційних подій 1848 року перейшов на полонофільські позиції і залишився вірним цій ідеї до кінця своїх днів. Я. Головацький поступово став переконаним москвофілом і задля захисту цієї ідей відмовився від ідеалів своєї юності.

Але своє історичне призначення "Руська трійця" виконала - вона засвідчила, що асиміляційні процеси серед українського населення не набрали незворотного характеру, що нація жива, що молоде покоління готове до оборони прав свого народу. Відстоювання національно-культурних прав поступово набирало політичного характеру, в боротьбі за мову, за абетку, за національну пам'ять, відроджувалась національна свідомість. "Національне відродження українців в Галичині з кінцем першої половини XIX віку було дійсно відродженням правової думки, бо розбуджені Галичане почулися частиною українського народу, - окремішного від польського і російського. Отеє висказано не тільки нашими передовими людьми галицького відродження, як Маркіян Шашкевич, Микола Устіянович, Яків Головацький і інші, але також прилюдною подією проголошенням в правових маніфестах "Головної Руської Ради" (виділення К. Левицького - 0.С.) у Львові в р. 1848" [149, с. 10].

Діяльність членів "Руської трійці" духовно підготувала українське суспільство в Австрії до такої важливої події в європейській історії, як "веснанародів" - широкого революційного руху, що охопив у 1848 році практично всю Європу. Основною ареною цих подій стала Австрійська імперія, яку струснули повстання у столиці Відні та на підкорених землях Угорщини, Чехії, Італії, Галичини, Буковини. Особливо небезпечним і масовим було національно-визвольне повстання в Угорщині на чолі з Л. Кошутом і яке Габсбурги змогли придушити лише за допомогою стотисячного експедиційного корпусу, наданого царем Миколою І. Поляки також почали активну діяльність, направлену на відновлення незалежної польської держави. Цісар Фердинанд, під тиском революційних подій, змушений був проголосити конституцію, скликання парламенту та остаточне скасування панщини.

Польські революціонери в Галичині, врахувавши уроки повстання 1830-31 рр. прагнули залучити до своїх планів широкі кола українського суспільства. Усвідомлення факту, що без підтримки українського селянства польське національно-визвольне повстання буде приречене на поразку стимулювало появу в польській романтичній літературі напряму, що отримав назву "української школи". Письменники, що належали до неї, намагались подати минуле двох народів, як період спільного процвітання, а всі конфлікти були наслідками прикрого непорозуміння. Писались твори мовою близькою до народної, в яких пропагувались ідеї спільної боротьби та визволення спільної вітчизни.

Розглядаючи цей період у польсько-українських відносинах Я. Грицак підкреслює, що ".... польський національний рух зазнав важливих змін. Після поразки повстання 1830-1831 рр. у Галичині виникає мережа таємних польських організацій, які готували грунт для нового національного виступу. Правова Ідеологія польського руху також зазнає суттєвих трансформацій. Відновлена Річ Посполита, твердили молоді польські революціонери, мала бути вільною демократичною республікою. Вони вбачали собі майбутню націю, як політичне об'єднання чотирьох народів - польського, українського, білоруського і литовського, в якому жодна національність на пануватиме над іншими. Польські поети "української школи" здобули великої популярності у Галичині. Потреба привернути на свій бік галицьке селянство зумовила появу в ідеології польського національного руху сильних анти-панських мотивів. Група польських діячів проводила агітаційну роботу серед українських селян, їхні брошури і прокламації, написані місцевою розмовною мовою, мали переконати жителів села, що основним винуватцем тяжкого становища селянства є австрійський уряд" [49, с. 48].

Однак полонофільська пропаганда не мала особливого успіху. Українська молодь, пересвідчуючись у тому, що всі заклики з боку поляків до "спільної боротьби за спільну волю" є лише прикриттям їх шовіністичної позиції, спробами в черговий раз використати українців для чужої їм мети, поступово почала відходити від польського революційного руху і створювати власні гуртки та організації. Особливо сильного удару польському рухові завдав той факт, що під час революційних заворушень 1846 року в Західній Галичині польські селяни (мазури) не просто не підтримали повстанців, а влаштували для шляхти справжню різанину. У деяких регіонах були розорені та спалені до 90% відсотків шляхетських маєтків.

Патріотична українофільська позиція напередодні подій 1848 року знайшла свій концентрований вираз у праці "Становище русинів в Галичині", що її опублікував 1846 року в Лейпцигу один з чільних діячів "Руської трійці" Я. Головацький. Виловлені ним у цій праці ідеї, значною мірою, продовжували австрофільські традиції "святоюрської" верхівки греко-католицького духовенства і, в той же час, визначали нові національні пріоритети існування українців на теренах Австрійської імперії.

Я. Грицак звертає увагу на те, що Я. Головацький запропонував нову тактику розвитку національного руху: "Стаття сповнена гострої критики полонізаторської політики польських правлячих класів та прислужництва і злочинної байдужості верхівки греко-католицької церкви до розвитку національної культури. Коли інші слов'янські народи пробудилися до нового життя, галицькі русини, писав Яків Головацький, "під ласкавим пануванням Австрії живуть без літератури, без часопису, без національної освіти, без шкіл, як варвари". Але його критика не зачіпала австрійського уряду" [49, с. 51].

Він пророче відзначав загрозу можливих революційних виступів підвладних і пригнічених Австрійською імперією народів, у першу чергу, слов'янських. Серед цих народів становище українського є, по-своєму, унікальним - не маючи своєї еліти, він своє національне відродження, вважає Я. Головацький, пов'язує з прихильним ставленням Австрійської монархії. Але ця залежність не є односторонньою. Українська нація розділена між двома імперіями і той з монархів, хто завоює прихильність своїх українських підданих матиме симпатії всіх українців.

Польський дослідник Я. Козік говорить, про те, що "Головацький вийшов з твердження, про те, що майбутнє австрійської держави залежить від політики Австрії щодо народів які входять до її складу і які вона повинна утримувати в повній рівності. У Галичині, стверджував він, це є тим потрібніше, що Українці можуть стати "сильним валом перед революційними махінаціями". Але щоб того досягти Австрія повинна піднести українську народність, впровадити українську мову до шкіл всіх типів, сприяти українській літературі, а в суспільних справах йти слідами Йосифа II, обмежити утиски народу з боку шляхти, "зміцнити середній стан" і, тим самим, отримати симпатії цілого українського народу" [329, 5. 16].

Події 1848 року різко прискорили формування національної свідомості українців Галичини. Як підкреслює польський історик 3. Фраз "В половині XIX в. народовий рух український - як тоді ще говорили - русинський, увійшов у стадію остаточної кристалізації. Од Весни Народів справа руська вже перестала бути лише забаганкою етнографічно-мозною і стала проблемою політичною" [326, з. 149].

Певною мірою сприяла становленню українського національного руху і австрійська адміністрація в Галичині та губернатор Ф. Стадіон. Керуючись принципом "розділяй і владарюй" щодо підкорених народів "клаптикової" Австрійської імперії, її державні чільники були не проти використати український рух, як противагу польським повстанцям. Тим більше, що з часів реформ імператора Йосифа II австрійська влада мала певний авторитет в українського населення.

Зростання національної самосвідомості українців в під час революційних подій 1848 року, після довгих років латентного існування, було настільки потужним і неочікуваним, що серед польських кіл Галичини почала розповсюджувалась інформація про те, що "українців (русинів) видумав губернатор Стадіон". Щодо цього 3. Фраз пише, що "У 1848 році Стадіон не мусив "видумувати Русинів", щоб використати їх у боротьбі з Поляками, він тільки швидко зрозумів та оцінив політичні вигоди, які несла підтримка молодого, але автентичного українського (русинського) руху" [326, з. 151].

Українці, значною мірою, виправдали сподівання австрійських урядовців. За свою вірність монархії вони отримали прізвисько "тірольців Сходу", оскільки саме населення Тіролю на заході імперії виявилось самим лояльним до Габсбургів. З українців було утворено парамілітарні національні організації "Народну гвардію" та "Батальйон гірських руських стрільців", що блокував гірські перевали в Карпатах з метою не допустити об'єднання польських та угорських повстанців. Організатором української діяльності виступила Головна Руська Ради - перша правова організація галицьких українців, яка утворилась 2 травня 1848 року у Львові для оборони прав українців з представників греко-католицького духовенства та міської інтелігенції. На її чолі стояли спочатку єпископ Г. Якимович, а пізніше крилошанин М. Куземський.

Члени Ради ревно поставились до справи і першим ділом організували друк часопису, що став рупором українських сил в Галичині. 15 травня 1848 року в першому номері газети "Зоря Галицька" було вміщено першу відозву "до руського народу" організації, що назвала себе "Рада народна руська". У цій відозві сповіщалось про введення 25 березня 1848 року в Австрійській імперії Конституції яка гарантувала права та свободи громадян країни про утворення представницького органу галицьких українців під назвою "Рада народна руська".

Звертаючись до українців Галичина у цій відозві члени Головної Руської Ради намагались пробудити їх національну свідомість, апелюючи до плавного минулого, традицій самостійного державно-політичного існування минулому. При цьому чітко наголошується на єдності українців по обидва боки австро-російського кордону: "Конечна потреба для нас Русинів такого бору тим явніше ся окаже, скоро ся заставимо, чим народ наш був, в якім досі зіставав і яким при наданні тепер конституції бути може і повинен. Ми Русини Галицькі належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю Галицьку замешкує. Той народ був колись самодільним, рівнявся в славі найзаможнішим народам Європи, мав свій письменний язик, свої власні устави, своїх власних князів, - одним словом: бил в добрім биттю, заможним і сильним. Через неприязні судьби і різні політичні нещастя розпал ся поволі той великий народ, стратив свою самодіяльність, своїх князів і прийшов під чуже панування" [149, с. 21-22].

У своєму звертанні до історичної пам'яті народу автори відозви близькі до козацьких літописців, анонімного автора "Історії Русів", харківських романтиків, діячів Кирило-Мефодіївського товариства. Тривале бездержавне існування розірваного між різними державно-правовими утвореннями українського національного організму не могло остаточно вбити пам'ять про власну державну велич, мрію про незалежне майбутнє, прагнення реалізувати що мрію. Одночасно цей документ перегукується і з ідеями визвольного руху інших слов'янських народів, що попали в залежність від Австрії чехів, словаків, поляків, сербів, хорватів, словенців.

Відозва Ради до всіх українців в Австрійській імперії не лише "будила" національну свідомість та історичну пам'ять. Вона містила і певні орієнтири на майбутню діяльність українського руху: "Пробудився уже й наш лев руський і красну нам ворожить пришлють. Вставайте Браття, вставайте з довгого сну вашого, бо уже час. Вставайте! але не до зради і незгоди! воздвигнімся разом, щоб піднести народність нашу і забезпечити далі нам свободи. Пожиткуймо з тої способності, абисьмо не покрили ся ганьбою перед світом і не стягнули на себе нарікання поколінь наступних. Поступаймо з другими народами в любові і згоді! Будьмо тим, чим можем і повиннісьмо. Будьмо народом" [149, с. 22-23].

Стати народом. Відчути силу власної правди. Це надзавдання для маси, що втратила практично повністю панівні прошарки, що представлена, головним чином, селянською масою - малоосвіченою, але вірною традиціям. Досягти поставленої мети можна лише на основі національного солідаризму, на що й вказують автори відозви.

Скликаний з ініціативи Головної Руської Ради Собор руських вчених у Львові став помітною подією в культурному і громадському житті Галичини. Його учасники, зокрема Я. Головацький, виступили з обґрунтуванням ідеї про те, що українська мова є єдиною і спільною для Східної і Західної України, мовою одного народу, що розділений між двома імперіями. Саме ідея єдності нації стала фундаментальним принципом, на якому базувалось вирішення всіх інших питань, що ставив перед собою Собор.

Головна Руська Рада намагалась максимально використати історичний момент для того, щоб створити умови для подальшого розвитку українського народу в Австрійській імперії. Однією з головних передумов вважалось завдання об'єднати всі землі імперії населені українцями в один коронний край зі значними автономними правами. Першим кроком для цього повинно було стати розділення Королівства Галичини і Лодомерії на дві частини - українську і польську. У листі до цісаря від 9 червня 1848 року зазначалось, "... щоб ті простори Галичини, що є замешкані Русинами, творили для себе провінцію з осідком правової краєвої управи у Львові. Оця часть обминає східні округи Галичини з руським населенням, так як ся часть краю була первісно самостійним князівством, та в кінці червеноруським воєвідством - та щоб ті частини краю, що замешкують Мазури, відділено від "руської провінції". Ся часть краю обминає західну частину Галичини і має польське населення" [149, с. 27].

Скориставшись виборами до австрійського парламенту українцям вдалось сформувати групу з 36 депутатів (до кінця існування Австрійської імперії більше жодного разу українці не мали такого великого представництва), які відстоювали вимогу об'єднання в єдиний коронний край Східної Галичини, Буковини, Закарпаття та Лемківщини. Цю пропозицію було підтримано Слов'янським з'їздом у Празі 1848 року, незважаючи на шалену протидію польської делегації.

Було організовано і потужний тиск на владу з боку української громадськості. "До віденського сейму систематично надходили листи з підписами української людності. 29 серпня Ф. Смолка занотував: "Особисто читав, що Русини подали другу петицію з 15 000 підписів", за день до цього Г. Шашкевич писав, що з Тернополя прислано 32 аркуші підписів, 1 вересня отримав листи з 40 000 підписів, 5 листопада кількість їх зросла до 65 000, а в кінці 1848 р. - до 100 000. Остаточно до кінця січні зібрано понад 200 000 підписів" [329, з. 112-113].

Ідея створення з австрійських земель населених українцями єдиного коронного краю з широкими автономними правами, з власним парламентом, українськими університетами та школами, надовго стала одним з головних лозунгів українського руху. Вона була своєрідним західноукраїнським відповідником ідей наддніпрянаів про відродження гетьманської козацької автономної держави в складі Російської імперії. Ідея напівсуверенності українського народу в Австрії в формі територіальної автономії, висунута Головною Радою, стала тією об'єднавчою вимогою, що примирювала українців незалежно від їх правових орієнтацій. Вона вже не зникала ніколи, й була основою так званої мінімальної правової програми галицьких українців аж до остаточного розвалу Австро-Угорщини в 1918 р.

На жаль ця ідея залишилась лише прожектом, що так і не був реалізований. Незважаючи на послідовну підтримку Головної Руською Радою правової лінії на лояльність правлячій династії Габсбургів, центральна імперська влада вирішила взяти курс на підтримку польської громади, що була представлена не священиками та інтелігенцією, а заможними землевласниками.

"Австрійський уряд, наляканий революційними подіями, спочатку пішов назустріч деяким вимогам українців. Але коли революцію було придушено, він виконав лише одну обіцянку: наприкінці 1848 р. заснував у Львівському університеті кафедру української мови, яку очолив Я. Головацький" [319, с. 168]. Поляки, що відчули реальність загрози втрати впливу в Східній Галичині, розгорнули проти українців шалену кампанію, їх звинувачували перед центральним австрійським урядом в проросійських намірах, в бажанні прилучити населені ними землі до Російської імперії, в схильності до бунтів та повстань. З полонізованих українців вербувались члени полонофільських організацій, що користувались фінансовою та іншою підтримкою з боку заможних поляків та галицької влади. Полонофільство, що ширилось в середовищі української молоді напередодні "Весни народів" і спиралось на ідеї революції та відродження Речі Посполитої як держави чотирьох рівноправних народів, перетворювалось на досить вигідну роботу.

Як писав К. Левицький "Проти "Головної Руської Ради", як першої правової організації Русинів (Українців) галицьких заложили були Поляки полонофільський комітет у Львові, званий "Руським Собором" (23. травня 1848 р.), та заманили до себе Івана Вагилевича (виділення К. Левицького - О.С.) на редактора такого ж органу "Дневник руский" для "утверджування згоди і єдності з миром сполитої вітчизни". В такій службі польській й умер Іван Вагилевич, колись руський письменник, потім польський - в дні 10 травня 1866 р. у Львові, та Його іменем Поляки назвали одну з вулиць Львова. Іван Вагилевич не видержав гарту боротьби за самостійність нашого народу і марно загинув. Ось так відпав один з товаришів "руської трійці" [149, с. 25]. Чітко виражена антиукраїнська позиція польського революційного руху, спроби протидіяти процесам національного відродження, кампанія дискредитації українців та їх представницьких органів в очах віденських правлячих кіп призвели до того, що, після подій 1848 року, полонофільство досить швидко втратило свої позиції серед українців в Галичині.

Полонофільство, як і українофільство, не було єдиним чітко вираженим напрямком правової орієнтації галицьких українців в середині XIX сторіччя. Один з сучасників тих подій, греко-католицький священик В, Подолинський виділяв, як пише К. Левицький, в тогочасному українському русі в Галичині чотири "партії": "Чисто руську, значить українську; польсько-руську; австрійсько-руську і російсько-руську, та заявляє, що партія чисто українська хоче України вільної і незалежної (виділення К. Левицького - О.С), а змагає до неї просто, безоглядно або через Славянщину. А далі каже о. Подолинський, що ми є Українці і віримо "міирно" у воскресіння України, скоріше чи пізніше бо минув той час, коли ми вагалися в куті виявити своє ім'я..." [149, с. 11].

Але й українофільська течія не стала провідною після бурхливих подій 1848 року та реакції, що настала по всій імперії на початку 1850-х років.

Переорієнтація австрійської адміністрації в Галичині на польських магнатів, нездійсненні сподівання на підтримку Відня у вирішенні проблем українців призвели до того, що домінуючі позиції серед них зайняли, на деякий час, прихильники так званого "москвофільства".

Москвофільство, як ідейна, культурна і правова течія, зародилось ще в кінці XVIII сторіччя на Закарпатті, як своєрідна реакція на асиміляторську політику угорської влади щодо українського населення краю. Українці Закарпаття не визнавались за націю, а проголошувались "слов'янізованими мадярами" - "мадяронами", яких треба було "повернути в лоно матері-Угорщини". Ця позиція підтримувалась і угорськими революційними діяча. ми 1848 року. Тому не дивно, що українське населення краго не лише виявило до прихильне ставлення до австрійських Габсбургів, а й радо вітало стотисячне військо відправлене російським імператором Миколою І в Угорщину для придушення антиавстрійського повстання. Потужна армія далекої і великої ; держави, що змогла "приструнити" сваволю мадярських панів, викликала цілу хвилю вдячності і захоплення у місцевого населення Закарпаття. Після 1849 року москвофільські позиції посідають такі визначні діячі українського "будительства" в Закарпатті, як А. Добрянський, О. Духнович, І. Раковський, що стали пропагувати ідеї культурної орієнтації на Росію, необхідність спиратись на її підтримку в захисті національних прав населення краю.

Коріння галицького москвофільства є аналогічним закарпатському. І слабка національна свідомість разом із слабкою національною елітою, спонукав представників останньої шукати "опору" не стільки у власному народі, чи |у власних силах, скільки в "зовнішніх орієнтаціях". Росія серед них здавалась і багатьом більш прийнятною порівняно з польським шляхетським революційним рухом, що ставився до українців з погано прихованим презирством та австрійською владою, що погано орієнтувалась в галицьких справах і завжди була готова пожертвувати українськими інтересам задля своїх власних.

Як підкреслює американський дослідник Дж. Гімка "Русофілізм, національний рух тих Галицьких Русинів, які Ідентифікували себе як частину Російської нації, бере початок в 1830-х і 1840-х коли Рутенська інтелігенція, клерикальна і секулярна, вступає в контакт з Слов'янофільськими тропагандистами з Росії. Його розвиток починається лише після 1848 і продовжується до припинення зв'язку з Слов'янофільським рухом в Росії. Слов'янофіли, і Російський уряд зокрема, матеріально підтримували Галицьке Русофільство" [327, р. 40].

Організаційне оформлення москвофільства в Галичині пов'язується з чесністю відомого професора Московського університету Міхаіла Погоді-автора офіційної в Російській імперії концепції "триєдиного руського", що 1835 та 1839-40 рр. працював у Львові. Під час свого перебування в Галичині він тісно зблизився з місцевим авторитетним істориком Ч.Зубрицьким (1777-1862). З часом навколо останнього сформувався гурток, що отримав назву "погодинская колония", до якого ввійшли брати Я. та І. Головацькі, Б. Дідицький, Гулашевич, Малиновський, Петрушевич, Шехович та ряд інших.

Один з дослідників історії галицького москвофільства М. Андрусяк звертав увагу на те, що москвофільство (русофілізм) не було від початку однорідною течією. Певна частина москвофілів обмежувалась позицією, що передбачала необхідність популяризації в Галичині досягнень прогресивної російської літератури, дослідження спільного історичного минулого, їх протилежністю були так звані "тверді москвофіли", що стояли на чітко виражених проросійських правових позиціях. Лише реакція, що настала після революційних подій 1848 року та підтримка з боку росіян, зумовили поступовий перехід москвофілів на антиукраїнські позиції, заперечення самого факту існування окремої української нації з власною мовою та культурою.

Як писав М. Андрусяк "одиноким без застережень москвофілом у половині XIX ст. був Зубрицький, що в молодшому віці крутився серед польської аристократії, для нього рідна українська мова була говором пастухів. На нещастя, під його вплив як тогочасного авторитетного галицького історика, що видав 1852 р. історію галицьке-волинської держави, підпали всі тогочасні проворніші діячі: професор української мови і літератури на львівському університеті - побратим Маркіяна Шашкевича з "Руської трійці" Яків Головацький (1814-1888), Богдан Дідицький, що від 1860 рр. став авторитетом в літературних, хвилево й у правових справах, о. Антін Петрушевич, що як дослідник минувшини впливав на львівських крилошан, проворний агітатор серед селянських мас свящ. Іван Наумович (1829-91), що ще в 1848 р. був агітатором за незалежною Польщею, й інші" [4, с. 7-8].

До москвофілів почали приєднуватись І деякі старші за віком діячі українського руху, переходячи від москвофільства культурного до москвофільства політичного. Саме за їх підтримки москвофілам вдалось захопити такі створені на хвилі революційних подій 1848 року українські культурні організації як "Народний Дім" та "Галицька Матиця". Ряд відомих галичан, що раніше стояли на позиціях самостійного розвитку української нації, рішуче заявили про підтримку ідеї культурно-національної єдності Галичини з Росією.

Деякі заяви галицьких москвофілів були настільки одіозними, що викликали негативну реакцію навіть у російських діячів. Так зокрема, коли 1866 року орган українських галицьких консерваторів "Слово" заявив, що ніяких українців не існує, а є лише єдиний російський народ від Карпат і до Камчатки, єдина російська мова, тому не варто взагалі творити українську літературу, то ряд російських вчених оприлюднили свій протест проти такого підходу. Зокрема був підданий публічній критиці активний діяч москвофільського руху Б. Дідицький (1827-1908), що не лише видавав "Слово", а й був автором скандальної брошури "В один час научиться малорусину по великорусски", в якій доводив, що існує єдина мова з двома вимовами.

М. Андрусяк зазначає, що автор цієї книжки сам так і не вивчив російської мови, а все життя писав сумішшю церковнослов'янської з російською, польською та українською. "З цього згубного шляху не звернули Дідицького переконливі голоси двох росіян. Російський письменник, критик і журналіст Микола Чернишевський (1828-1889) виступив проти випроваджування Дідицьким московщини в "Слові" у петербурзькому журналі "Современникь" статтею п.н. "Национальная бестактность". Знову ж історик Микола Барсов (1839-89), учень Костомарова, що, захоплений красою української мови, вивчив напам'ять "Енеїду" Котляревського, переконував безуспішно в часі свого побуту у Львові Дідицького, що українська мова так само, як польська, зовсім окрема від російської" [4, с. 13-14].

Користуючись напівофіційною підтримкою російських правлячих кіл та різноманітних слов'янофільських шовіністичних організацій москвофіли розгорнули бурхливу організаційну діяльність. Ним почали видаватись часописи "Зоря", "Русская Рада", "Наука", "Пролом", "Галичанинь", "Русское Слово". 1870 року було утворено громадську організацію "Русская Рада", а 1900 політичну організацію "Русская народная партия", що змогла направити послів і до віденського і до галицького сеймів.

Бурхливий розвиток москвофільства був припинений з початком першої світової війни, коли на кількох публічних процесах проти його лідерів було доведено, що вони користувались прямою фінансовою підтримкою країни, що вступила з Австрійської імперією у війну - Росії. Але ще раніше вплив москвофілів у широких народних масах був підірваний появою нового, "народовського", руху.

"Проти консервативно-москвофільського табору виступила передова молодь, яка під впливом українського національного руху в Наддніпрянщині почала засновувати українські громади в Галичині. Перша така молодіжна організація виникла у Львові наприкінці 1861 - на початку 1862 р. її заснували молоді письменники і громадські діячі В. Шашкевич, Ф. Заревич, К. Климкович та ін. Саме звідси бере свій початок так звана народовська (українофільська) течія, представники якої, на відміну від москвофілів, виступали за єдність усіх українських земель, розвиток української літератури на живій народній основі, за створення єдиної літературної мови. Саме народовці стали справжніми носіями національної ідеї і продовжувачами традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині" [319, с. 168].

Галицьке українофільство від початку мало значно гірші фінансові та організаційні можливості ніж москвофіли, що спирались на російську підтримку. Але, спираючись на ентузіазм та енергію молодих патріотів, українофіли змогли організувати появу у 1862-66 рр. журналів "Мета", "Нива", Русалка". 1861 року було засноване науково-культурне товариство "Руська бесіда", при якому з 1864 р. почав діяти український театр.

Значним імпульсом для розвитку народовського руху стали сумнозвісні Валуєвський (1863) та Енський (1876) укази, що фактично забороняли українську мову на території Російської Імперії. Українські діячі Наддніпрянщини - О. Конисський, П, Куліш, М. Старицький, П. Мирний, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов та інші - починають переносити друкування своїх книжок до Галичини, активно співробітничаючи з народовцями. Спільними зусиллями організовується вихід 1867 р. журналу "Правда". 1868 р. засновується товариство "Просвіта" з широкою мережею відділень та читалень для селянства. 1873 року створюється Наукове товариство імені Т. Шевченка, що стало своєрідною національною академією наук, а з 1893 р. починають виходити знамениті "Записки НТШ".

Особливо великий вплив на розвиток народовського руху мав М. Драгоманов, який почав систематично цікавитись українським життям в Галичині і прагнув перетворити її в "український П'ємонт", використовуючи м'який, порівняно з російським, політичний режим Австро-Угорщини. Дж. Гімка наголошував, що "В той час, пункти розходжень між Російським Українофільством та Галицьким національним популізмом були фундаментальними. Менше енергійна і вперта людина ніж Драгоманов звичайно відмовилася б від Галичан у цілому. Замість цього, Драгоманов випробував свою удачу при приверненні Галицьких студентів до прогресивного Українофільства. У цих починаннях він міг насолоджуватись значним успіхом" [327, р. 51].

Отримавши моральну та певну фінансову підтримку від українських діячів Наддніпрянщини народовці значно посилили пропагандистську роботу: 1879 р. було засновану газету для селянства "Батьківщина", а 1880 р. знаменитий часопис галицької української інтелігенції "Діло".

Ядро народовського руху в Галичині становили такі діячі як В. Бар-вінський, В. Навроцький, Ю. Романчук, О. Огоновський, О. БарвінськиЙ, А. Вахнянин, О. ТерлецькиЙ. На Буковині найбільш відомими народовцями Ю. Федькович та Григір і Сидір Воробкевичі, які до середини 1880-х років змогли досягти практично повної перемоги над москвофілами, оскільки ті практично не мали підтримки місцевої влади. Значно важче справа йшла на Закарпатті, де лише активна діяльність І. Чопея у 1880-х роках поклала початок народовського руху, що набрав сили лише на початку XX ст. зусиллями Ю. Жатковича та А. Волошина, в майбутньому президента Карпатської Русі.

Зростання правової свідомості народовців отримало організаційне втілення 1890 року з організацією Руської Радикальної партії, яка стала першою легальною політичною організацією українців, що відстоювала їх права методами легальної правової боротьби. Однак на момент утворення партії серед народовців почали наростати внутрішні суперечності. Засновники руху подорослішали і стали переходити на більш помірковані політичні позиції, залишаючись вірними патріотами свого народу. Молодше покоління, що прийшло в рух уже в інших історичних умовах, надихнете драгоманівською пропагандою, прагло до більш радикальних рішень і дій. Наслідком цього став розкол 1899 р., що призвів до утворення прихильниками лівої ідеї ("молодшими") Української соціал-демократичної партії, а правими ("старшими") Національно-демократичної партії, що стояла на ліберальних позиціях. Різнило їх не ставлення до нації та її державно-політичного майбутнього, а орієнтація на методи його досягнення та конкретні форми організації держави та громадянського життя.

Одним з найбільш яскравих діячів "молодшого", соцїал-демократичного покоління галицьких народовців був Ю. Бачинський (1870-1937). Він народився 28 березня 1870 р. в с. Новосілки-Куть Підгаєцького повіту на Тернопільщині в родині греко-католицького священика шляхетського походження. Початкову освіту отримав вдома. Далі навчався у Львівській німецькомовній гімназії, 1882-1883 рр. - у реальній гімназії ім. Франца-Йосифа в Дрогобичі, а 1890 р. закінчив україномовну Львівську академічну гімназію. Того ж року вступив до Львівського університету, де перших два роки навчався на факультеті права й адміністрації, а далі - права і політики. Пізніше він слухав деякі курси в Берлінському університеті.

Формування правових поглядів Ю. Бачинського почалось ще під час навчання у другій половиш 1880-х. Значний влив на них мало знайомство з І. Франком та М. Драгомановим. "З І. Франком Ю. Бачинський познайомився ще чотирнадцятилітнім гімназистом, під час першої мандрівки українських студентів у Карпати, яку організувало і провело студентське товариство "Академічне Братство". Під час подорожі між ними встановились теплі стосунки, які тривали десять років, аж до розколу в радикальній партії, поки розмови про соціалізм не розвели їх в різні боки. Із М. Драгомановим Ю. Бачинського познайомила письменниця Наталія Кобринська в липні 1891 р. у Відні, коли він повертався з чеської промислової виставки в Празі разом із "Львівським Бояном" під проводом його голови В. Шухевича" [10, с. 16].

Включившись до роботи в українському русі ще гімназистом, Ю. Бачинський досить швидко посідає в ньому становище одного з лідерів "молодшого покоління", що орієнтувалось на ідеї європейської соціал-демократії. Під сильним впливом марксистської правової та економічної теорії 1895 року двадцятип'ятирічний юнак публікує роботу, що стала непересічною подією в становленні української державницької думки. Ця книжка мала назву "Україна іггесіепіа".

Українською мовою немає однозначного перекладу назви цієї книжки. Один з найбільш послідовних дослідників творчості Ю. Бачинського в сучасній Україні І. Бегей підкреслює, "що досі в науковій літературі по різному перекладається назва "Україна іггесіепіа": і як Україна пригнічена, поневолена, уярмлена, і як Україна возз'єднана, незалежна. На нашу думку, тлумачити назву книжки потрібно не лише з лінгвістичних позицій, а передусім з урахуванням національно-визвольних змагань поневолених народів Європи в другій половині XIX століття, зокрема - італійського. У той час в Італії відбувався потужний рух іредентів (незвільнена, невизволена Італія), кінцевою метою якого було приєднання до Італії всіх італійських земель, населення яких розмовляло італійською мовою, але перебувало під чужинським пануванням. Отож, можна вважати, що Ю. Бачинський за аналогією в назву своєї книги вклав не так лінгвістичний, як політичний зміст" [10, с. 21].

До подібного трактування назви книжки дає підстави і означена в ній самим Ю. Бачинським мета її написання: "Я хочу раз вже назавжди поставити на денний порядок справу будучності української нації - взагалі, не лише виключно в Австрії, а і в Росії. Скільки вже наговорило ся "патріотичних" речей про український народ, скільки любовних поезій присвячено Україні, вся публічна робота, мовляв, уся повинна бути звернена на добро України, українського народу, робота... оживлювала надіями на крашу будучність... Яка ж-то се та "краща будучність". Чого сподіватися нам від неї? - Час би вже означити собі вже раз ясно справу з того, чого нам остаточно дожидати! Час би вже означити ясніше і конкретніше ту "кращу будучність"! При такій пустій фразі, як "краща будучність", і так само пустих єї парафраз, годі вже довше оставати. Час уже поставити собі раз ясно ціль наших змагань, і туди звернути ся з усею енергією" [9, с. 5-6].

Брак такої мети, вважає мислитель, утворився внаслідок того, що ні українська народна маса, ні її провідники не розуміють сутності існуючих соціально-економічних відносин, законів суспільного розвитку. Подібна ситуація є недопустимою, оскільки вона приводила і приведе в подальшому до розпорошеності національних сил, в першу чергу - робітництва, безпрограмності діяльності, а, отже, до невдачі, а врешті-решт і до апатії, до збайдужіння.

Свою задачу Ю. Бачинський бачить в тому, щоб застосувавши марксистську методологію дослідження соціальних явищ до галицької дійсності не лише розкрити причини важкого стану працюючих класів, "фактичний стан теперішніх відносин", а й дати певну програму дій в боротьбі за національне та соціальне визволення, показати мету, до якої повинні прагнути молоді українські соціал-демократи та всі кому небайдужа доля українського народу.

Вихідним пунктом розмірковувань Ю. Бачинського є марксистська теза про те, що держава є апаратом класового пригнічення і служить інструментом визиску працюючих мас. Сучасна йому держава - капіталістична за своєю суттю, не залежно від конкретних форм організації. Вона забезпечує умови для як найкращого розвитку великого промислового виробництва за рахунок немилосердної експлуатації працюючих: "Сучасна держава, держава великого промислу і торгівля, вишукуючи чимраз ліпші умови для свого існування і свого дальшого розвитку, вимагає конечно великих жертв від своїх горожан. Що жертви ті конечні, то кожний признає. Одно тільки лихо: вони так штудерно розложені, що власне ті, для котрих утворена та держава, звільняють ся від них, оскільки можуть (а можуть! от, хоч би завдяки виборчій ординації) і спихають їх на тих, для котрих вона тяжким каменем в ногах, котрі якраз через неї і гинуть" [9, с. 10-11].

Капіталістичний спосіб виробництва, підкреслює Ю. Бачинський, витворив сучасну йому західноєвропейську цивілізацію. Перемога нових економічних відносин пов'язана з тим, що центром всього економічного і політичного життя суспільства стає місто, в якому концентрується виробництво та влада. Становлення міста в новій якості відбувається за рахунок підвищеної експлуатації села, яке не спроможне протистояти місту як натуральне або дрібнотоварне виробництво великому машинному. Цей процес, на його думку, є історично прогресивним, незважаючи на всі збитки, що він завдає простим громадянам, тим, хто живе власною працею. Його прогресивність полягає не лише в тому, що він викликає до життя небачені до цього продуктивні сили суспільства, але й виносить на порядок денний історії емансипацію індивіда та народів, хоча, поки що, саме буржуазія, користуючись перевагами нового ладу, представляє "інтереси нації, видаючи свої власні інтереси як загальні.

"Місто (виділення Ю. Бачинського - О.С.) стало відтепер надавати, зі своєю міліоновою людністю, головний тон тогочасній державній політиці, воно то і стало тим центром, в котрім збігли ся і сплели ся всі нерви сучасної держави. Представник його - буржуазія, оголосивши себе представниками цілої нації, вхопила в свої руки керму державних справ, а тим самим держава і правительство стали інституцією до ведення цієї суспільно-класових інтересів. Завдяки сему викликала буржуазія в протягу свого столітнього панування такі колосальні продукційні сили, викликала таку вели-канську творчу силу людської суспільності, що з ними ніякий із попередніх віків не може рівняти ся" [9, с. 15-17].

Однак розвиток капіталістичних відносин відбувається досить нерівномірно не лише у світі чи в Європі, але й окремих великих за територією та багатонаціональних за складом країнах. При цьому правова система та державний апарат використовується буржуазією пануючих націй для того, щоб забезпечувати преференції для розвитку власних виробництв та придушення конкурентів.

Галичина, як коронний край Австро-угорської імперії, запізнилась, вважає Ю. Бачинський, в силу різних історичних обставин, у розвитку капіталістичних відносин та виробництва. Внаслідок цього її населення, особливо українці, несуть значні збитки, що ніяк не компенсуються розвитком продуктивних сил краю. Галичина все більше перетворюється в сировинний придаток та джерело збуту товару для економічно розвиненіших частин імперії, а її мешканці все більш страждають від відносного перенаселення, масового безробіття, обезземелення селянства, надлишки якого не можуть прийняти економічно слабкі міста краю. Це породжує бідність, масові злидні та еміграцію.

З розглянутих причин реального стану українського населення Галичини, вчений робить висновок про те, " щоби усунути ті анормальні економічні відносини Галичини, щоб спинити і ту еміграцію, треба усунути ту причину, що їх зродила. А та причина - очевидна. Є се не що інше, як лише нинішній політичний устрій Австрії - нинішній політичний централізм Австрії. При нім виставлена Галичина на жертву всім економічно сильнішим коронним краям Австрії, а головно австрійській столиці, через нього спрараліжована вся продуктивна сила Галичини, а з тим затрачена та ріжнородна можність зарібку, якого потребує наш мужик, а якого немає" [9, с. 33].

Розвиток капіталістичних відносин в багатонаціональних імперіях, вважає Ю. Бачинський, чітко виявляє економічні підоснови політичного протистояння та міжнаціонального напруження. Якщо буржуазія пануючих націй прагне використати державні механізми для створення кращих умов для ведення справи на шкоду своїм конкурентам, які представляють підкорені регіони, то буржуазія цих регіонів змушена шукати захисту власного капіталу в боротьбі за децентралізацію держави, максимальну передачу повноважень центру до регіонів, за, врешті-решт, власну, контрольовану нею, національну державу.

Говорячи про хід політичного процесу в Австро-Угорщині, він відзначає: "Політичні боротьби в австрійськім парламенті, се - в їх основній причині - ніщо інше, як вияв боротьби економічної, що відбувається в лоні сучасної австрійської суспільності, - одна з многих форм, але найзагальнійша і найнагляднійша, в якій правлять ся всі ті економічні антагонізми поодиноких коронних країв Австрії, які зродили ся, відколи капіталізм став пануючою формою суспільно-економічних відносин австрійської держави. Ся боротьба, то боротьба конкуренційна "славянського" капіталу з капіталом німецьким, "славянської" буржуазії з німецькою буржуазією, емансипаційна боротьба австрійських коронних країв з під утиску і визиску австрійського-німецького центру" [9, с. 34].

Боротьба між націями є, як підкреслює Ю. Бачинський, в умовах капіталістичного суспільства, лише прикриттям для ведення конкурентної боротьби між різними групами буржуазії. На перших етапах вона маскувалась ідеєю захисту національної мови та культури, а зі становленням та зміцненням позицій національного капіталу починає набирати все більш виразного політичного характеру. На зміну просвітницьким лозунгам приходять ідеї правової автономії і, зрештою, політичне-державного сепаратизму.

"Ся національна боротьба, в тім широкім значінню, оперта вже явно на інтересах економічних, з відповідаючими їм правовими змаганнями... По своїй істоті є то отже боротьба економічна, конкуренційна боротьба капіталів славянських з сильнійшим капіталом німецьким, - політично, виявила ся вона в жаданню перестрою нинішнього централістичного устрою Австрії в устрій - федералістичний " [9, с. 41].

Буржуазія, яка така, що вже здобула економічну владу в суспільстві, об'єктивно зацікавлена в проведенні демократичних правових реформ, її політичним ідеалом є не монархія, а конституційна держава з виборними органами управління. Монархію буржуазія терпить, вважає Ю. Бачинський, лише за умови, якщо перша виконує виключно "декоративні" функції. Але якщо буржуазія пануючої нації прагне до централізованої конституційної держави, то в національних складових імперії національний капітал бере на озброєння лозунг федералізації.

"З випадком централізму - наступає федерація. Країв чи народів? –Отеє питання, що займає тепер усі антицентричні табори знемочілої Австрії, предмет дискусії і боротьби в нутрі самих антицентричних кругів австрійської суспільності. "Автономія країв" - се клич, під котрим борють ся всі пануючі нині, в поодиноких коронних краях Австрії, нації, - "автономія народів" - се клич під котрим борються усі гноблені в поодиноких коронних краях Австрії нації, а також австрійська соціальна демократія" [9, с. 41].

Боротьба основних підходів до принципів формування федеративної держави, на думку Ю. Бачинського, робить тимчасовими союзниками буржуазію пригноблених в окремих коронних краях імперії націй та австрійську соціал-демократію. Соціал-демократи, послідовно відстоюючи невід'ємні права працюючих мас, у тому числі і на вільний національно-культурний розвиток, є прихильниками ідеї поступової перебудови імперії на національно-територіальних принципах. Кожна нація повинна отримати своє власне державно-автономне утворення, до якого повинні увійти всі населені представниками даної нації землі. Це зніме проблему міжнаціональних суперечностей і відкриє соціал-демократам поле для реалізації їх соціально-правових ідеалів. При цьому вчений вважав, що створення української національної автономії в складі австро-угорської імперії є лише першим кроком до набуття українською нацією державне-правової самостійності.

Така позиція, обґрунтована блискуче Ю. Бачинським, стала основою для дій українських соціал-демократів в Австро-Угорщині і дозволила їм послідовно обстоювати як національні так і соціальні інтереси українських працюючих мас. Ідеї, висловлені Ю. Бачинським, значною мірою вплинули на позицію української делегації при підготовці та ухваленні Брюннської програми 1899 австрійської соціал-демократії, яка визначила вихідні положення австромарксизму. І. Багей, Щодо цього впливу відзначає: "Зазначимо, "австромарксистські" праці К. Каутського, О. Бауера, К. Реннера з'явилися після "України іггесіепіа" Ю. Бачинського. До того ж жоден із згаданих австрійських соціалістів не намагався поєднати соціалістичну і самостійницьку ідеї. Вперше це зробив Ю. Бачинський... Таким чином, Ю. Бачинський був одним із засновників (а може, і засновником) ідеології австромарксизму і засновником україно-марксизму" [10, с. 62].

Для української буржуазії та українських соціал-демократів в Австро-Угорщині на той час, на думку Ю. Бачинського, спільним було одне бажання - добитись розділення Галичини за національною ознакою на польську та українську частини та приєднання до останньої населених українцями земель Буковини, Закарпаття, Лемківщини. Місцеві органи управління повинні були отримати від центральних максимально можливі повноваження:". "Русини" бажають перенесення всіх тих справ, що не входили би під компетенцію центрального парламенту, до сеймів національних, опертих на відрубній правовій організації територій - уже не краєвих, а національних" [9, с. 47].

Ця вимога, що повинна була б об'єднати всю націю навколо спільної мети, нажаль, констатує Ю. Бачинським, залишається на час написання книжки, лише теоретичним постулатом. Причиною цього є все те ж запізнення Галичини з розвитком капіталістичного виробництва і пов'язаних з цим змін соціальної структури суспільства. І головною проблемою є не відсутність, чи надто мала чисельність українського галицького пролетаріату -бідних і особисто вільних в Галичині аж занадто, але вони змушені емігрувати з краю - а крайня слабкість і нечисленність української буржуазії.

Він звертає увагу читачів на те, що " серед "руської" суспільності не витворився ще клас, котрий з природи речей, безпосередньо був би в нім заінтересованим, котрого інтереси безпосередньо вимагали би здійснення того постулату, котрий отже, ставши силою своєї класово-політичного становища "на чолі" української суспільності в Галичині, викликав би серед них, під прапором тих своїх життєвих класових інтересів, таке почуття свідомості національних" інтересів, що сей постулат став би постулатом не лиш одного, цього класу, а всенародним постулатом - постулатом усіх класів австрійської частини українського народу. Нема ще класу міської буржуазійної - промислово-торговельної, а суть доперва єї зародки" [9, с. 48].

Саме буржуазія, вважає марксист Ю. Бачинський, є на тому етапі історичного розвитку української нації виразником національного інтересу. Вона його, по суті, творить і нав'язує всім іншим соціальним групам, видаючи свій власний за загальний. Маси можуть його прийняти тому, що вони також об'єктивно зацікавлені у вимогах української буржуазії - демократизація політичного життя і створення національної державності, спочатку у формі автономії, а пізніше - цілком самостійної держави.

Українську буржуазію штовхають до цього не якісь особливі психологічні здатності, чи почуття патріотизму, підкреслює вчений, а логіка економічної конкуренції різнонаціональних капіталів. Дві основні нації в Галичині - українці і поляки - представлені двома відмінними різновидами капіталу: "Боротьба економічна переходить одночасно в боротьбу національну. Адже тут стоять і дві народності: велика господарка - Поляки, середня - "Русини"" [9, с. 67]. Великі капітали прагнуть до поглинання менших, а останні, щоб зберегтися, змушені об'єднуватись в конкурентній боротьбі проти сильніших.

Ю. Бачинський підкреслює, що "Висловом цієї економічної боротьби української буржуазії - буде її політика. Жилізний класовий інтерес, вимоги цієї екзистенції, будуть перти її з одної сторони до чимраз більшого нагромаджування капіталів і до здобування чимраз більшої суспільно-класової сили і значіння, що передовсім репрезентується в силі капіталу, отже до чимраз сильнішого розвитку системи капіталістичної господарки, а з другої сторони, змусить її кинутися на всі ті різнородні перепони, які будуть стояти їй на дорозі до тих її життєвих змагань. Отже - передовсім в політичну боротьбу з сильнішим конкурентом, що осадився під самий її бік - з польською буржуазією" [9, с. 69].

Боротьба з тиском потужного німецького капіталу в межах Австро-угорської імперії та польського в Галичині, змушує, на думку вченого, українську буржуазію у своїх домаганнях йти далі вимог демократизації політичного життя і національно-територіальної автономії. Досягши цих перших цілей вона змушена буде піти в своїх вимогах далі: "... на деннім порядку буде вже стояти справа правової самостійності українського народу, справа незалежності національної української держави " [9, с. 70].

Така вимога буде справедливою не лише з точки зору українських національних інтересів, вважає він, але й виходячи з аналізу близьких історичних перспектив Австро-Угорщини. Ця імперія, що виникла для спинення турецької загрози для Центральної та Західної Європи, а пізніше для стримування експансіоністських прагнень царської Росії, поступово втрачає своє призначення, а разом з ним і зацікавленість провідних західноєвропейських держав у її існуванні. Туреччина вже не є загрозою, а Росія, у зв'язку з назріваючими в ній революційними процесами, скоро також буде зайнята зовсім Іншими справами ніж загроза європейській стабільності. Ю. Бачинський робить цілком пророчий висновок: "Виборення конституції в Росії, буде першим актом розбору Австрії" [9, с. 80].

Обґрунтовуючи право України на державне-політичну самостійність, і, головним чином, реалістичність прагнень це право реалізувати, Ю. Бачинський, апелює до геоправових чинників. Він розглядає українську проблему не лише в контексті процесів, що відбуваються в Галичині чи у всій австро-угорській імперії, а виходячи із загальноєвропейського, а то й світового контексту.

Демократизація політичного режиму в Російській імперії, змінить геополітичні напрямні політики цієї держави і зробить питання політичного усамостійнення народів Австро-Угорщини справою реальної політики: "Скоро Боспор перестане бути однією з перших точок правових прямувань Росії, а Австрія перестане через те грати одиноку роль, яка зістала ся ще їй в загальноєвропейській політиці, роль бар’єру проти Росії в її поході на Константинополь, з тою хвилею Європа стратить всякий інтерес підтримувати довше ту дратливу латанину з тільки різних і при тім ворожих собі народностей" [9, с. 85].

Зміна геоправових пріоритетів Росії, нав'язаних абсолютистським царським режимом, на думку Ю. Бачинського, буде для неї поверненням до вирішення власних насущних проблем. Серед цих проблем одне з центральних місць займатиме і питання про перебудову держави та задоволення національних інтересів поневолених царизмом народів. Першим серед них буде українське питання. При цьому воно повинно стати не як проблема задоволення мовних, освітніх та культурних потреб українців, а як питання державно-політичне.

"Вироблення конституції в Росії примусить знову російську суспільність заняти ся своїми внутрішніми справами, занедбанами таким страшливим способом теперішнім абсолютизмом і то занедбаним власне через той абсолютизм. - А між справами, які тоді проявляться на деннім порядку, прийде також і правно-державне питання українське, питання висунене на денний порядок силою фактів, не так формально-національної натури, як приміром почуття національної самостійності і відрубності мови, так слабо ще розвинене між українською суспільністю в Росії, а радше силою натури економічної і адміністраційної. Адміністраційні вимоги російської держави і економічні інтереси російської України самі вже висунуть на денний порядок національне і державне українське питання, будуть навіть у нім рішаючим чинником, - національне почуття радше їх виявом - силою додатковою" [9, с. 86].

Аналізуючи особливості українського питання в Російській імперії Ю. Бачинський застосовує ті ж принципи марксистської методології дослідження соціально-правових процесів, що і при аналізі ситуації в Австро-Угорщині. При цьому він доповнює свій дослідницький арсенал і аналізом геоекономічної ситуації в Росії.

Досліджуючи розвиток в ній капіталізму, вчений наголошує на тому, що можна виділити три основних промислових центри на просторах імперії: польський (регіон Варшава-Лодзь), російський (московсько-ярославський промисловий район) та український (харківський). Ці райони є нерівноцінними у своєму розвитку і потужності, а боротьба між ними повинна з конечною необхідністю привести до розподілу Росії в ближчому майбутньому на три відрубні економічно і самостійні політично державні організми.

Ю. Бачинський відзначає, що "Отже ся економічна нерівність тих трьох територій викличе з сторони слабших оборонну боротьбу проти сильніших, а то боротьбу "Великоруси" проти найсильнішої розвиненої екномічно Польщі, і боротьбу України проти сильніше розвинених від неї економічно "Великоруси" і Польщі. Та економічна боротьба виявить ся в жаданню поділу Росії на відрубні політичні організми (виділення Ю. Бачинського - О.С.)" [9, с. 86].

Український промисловий район, як найслабший, зазнає величезного тиску не лише з боку російської царської бюрократії, але й від конкуренції з більш розвиненими польськими та російськими капіталами. Для захисту свого існування українська буржуазія буде змушена висунути лозунг боротьби за національну державне-політичну самостійність. При цьому її вимоги стосуватимуться всієї території заселеної українцями, а боротьба за захист своїх економічних інтересів стане частиною боротьби за національне звільнення.

"І тепер можна собі уявити, яка тяжка, відчаяна боротьба жде Україну, кілько посвячення, кілько енергії, фізичної і духовної, прийдеться їй видобути з себе, кілько матеріальних жертв і крови зложити на жертвенику вітчизни! Буде се страшний час - час страшної муки і терпіння, але й найкращий час життя української буржуазії. Україна для себе! От і її клич. Вільна, велика, незалежна політично самостійна Україна - одна нероздільна від Сяну по Кавказ- от її стяг!" [9, с. 97].

Українська буржуазія покликана виконати свою історичну місію -створити незалежну українську державу, вважає Ю. Бачинський. У цій боротьбі їй повинна надавати всіляку підтримку українська соціал-демократія, оскільки, на його думку, питання соціального звільнення не може вирішуватись у відриві від питання звільнення національного. Справжнє соціальне звільнення народу, на думку вченого, може настати лише у власній національній державі. Не пройшовши цього щабля історичного розвитку нація буде змушена щораз повертатись до питання державної самостійності і, тим самим, гальмувати свій поступ до реалізації загальнолюдських ідеалів.

Загальносвітової тенденцією, з точки зору мислителя, є все більш тісна взаємодія націй і народностей. Це зумовлене, у першу чергу, необхідністю все більш тісно економічної взаємодії, міжнародного розподілу праці, формування світового ринку. " при тій щораз-то зростаючій залежності а в кінці економічній єдності всієї людської суспільності мусить остаточно витворитися також і нова, вища єдність роду людського - інтернаціональна, котра запанує над нинішньою єдністю національною" [9, с. 153].

Але "єдність інтернаціональна", підкреслює Ю. Бачинський, можлива лише для вільних націй. Для тих, хто у своєму розвитку пройшов певні ступені і досяг відповідного рівня. Існування в національній державі, вирішення соціальних проблем без впливу національного фактору є обов'язковою Передумовою для вступу в майбутній світовий союз вільних народів.

Вважаючи майбутню інтернаціональну єдність таким же неминучим наслідком дії економічних та соціальних законів, Ю. Бачинський зовсім не переходить на позиції жорсткого економічного детермінізму. Розвиток економічних відносин створює лише певні передумови, а від самих людей залежить те, як вони будуть використані, які матимуть наслідки. Саме тому він закликає до необхідності активної правової роботи з боку свідомих українців. Адже від того як вони зможуть організувати маси, від того як маси поведуться в революційній обстановці залежатиме доля мільйонів людей.

"Попри боротьбу з російським абсолютизмом, потреба вже тепер почати тій малій горстці свідомих вже Українців будити серед української суспільності в Росії, оскільки се лише можливо і думки про політичну самостійність України. Та справа і так, скоріше чи пізніше, мусить вийти на денний порядок, але чим скоріше та думка прийметься серед української суспільності, тим легшою буде і боротьба за неї. Се дуже багато буде залежати від того, як поставить себе Україна в даній хвилі, при виробленню конституції в Росії, в справі, яка зараз стане на деннім порядку - в справі реорганізації внутрішнього устрою Росії. Від становища, яке займуть тоді Українці і від результатів, які вони зможуть тоді добути, будуть саме і залежати легші чи тяжчі умовини дальшої боротьби за політичну самостійність України [9,с. 162-163].

Українські соціал-демократи в Росії, як і в Австро-Угорщині, повинні в першу чергу перейнятись інтересами власного народу, не дати можливості приховати за інтернаціональними лозунгами прагнення зберегти рабське становище української нації і після демократичної революції. Саме тому він визначає як головного союзника української соціал-демократії на той історичний момент не російську чи польську соціал-демократію, а власну, національну буржуазію.

Ю. Бачинський зазначає, що в умовах, поки не знищені економічні підстави міжнаціональної ворожнечі, пропаганда інтернаціоналістських ідей буде згубною для соціал-демократії і дискридетуватиме саму соціалістичну ідею. Пропаганда інтернаціоналістичних ідей в широких масах йтиме на шкоду інтересам, перш за все, поневоленим і економічно слабшим націями та послаблюватиме позиції національних загонів соціал-демократії.

Відмова від пропаганди ідей інтернаціоналізму зовсім не означає, що Ю. Бачинський переходить на позиції шовінізму. Вирішення українського питання не суперечить дійсним національним інтересам представників всіх національностей, що живуть в Україні: "Боротьба за політичну самостійність України не відносить ся також виключно до Українців-народу, а взагалі до в с і х , що замешкують Україну без огляду на те, чи це Українець, чи колоніст: Великорос, Поляк, Жид чи Німець. " [9, с. 95].

Та і боротьба за державу, на його думку, є лише проміжною метою. Пізніше, підводячи підсумки для українців революції 1917-1921 рр. Ю. Бачинський ще раз повторить свою думку про те, що "... остаточною ціллю кожного народу є не держава, а його можливо найкращий, свободний, культурний розвиток. Держава се лише засіб для сього..." [8, с. 18]. Але держава — це той щабель розвитку нації, який вона не може оминути.

Книжка Ю. Бачинського викликала далеко неоднозначну реакцію в українських правових колах. Молоде, орієнтоване на соціал-демократичні ідеали, покоління українських політиків ставились до неї із значним захопленням, її ідеї, як вже зазначалось, лягли в основу позиції української соціал-демократії Австро-Угорщини при вирішенні багатьох питань.

У той же час, представники так званого "старшого покоління", вихованого в українофільських, національно-ліберальних традиціях піддали різкій критиці надмірне захоплення Ю. Бачинського марксистською методологією та радикальні висновки. Їх можна до певної міри зрозуміти, адже, як писав В. Дорошенко, "Поза автономією і федерацією українська правова думка ще не виходила ні в 80 рр., ні в початку 90 рр." [9, с. 5]. А в роботі Ю. Бачинського ідея державно-правової самостійності України не лише була поставлена відверто і однозначно, а й логічно обґрунтована.

Найбільш болючим для вченого було те, що до критики прилучились її люди, що були для нього значними авторитетами - М, Драгоманов та І. Франко. В опублікованій на книжку рецензії останній писав: "Автор без ніякого майже застереження оперує соціал-демократичними термінами "буржуазія", "пролетаріат", так немов би ці соціальні типи в Галичині виступали так часто, як в Марксовім "Капіталі". За приводом Енгельса та Кавцького, автор викладає "матеріалістичний світогляд", в якому находяться готові форми для вияснення найскладніших явищ історичних: релігія - це витвір буржуазії, національна держава - це витвір буржуазії і т.д. А все це залежить від форми продукції, є тільки її виразом. Бодай то мати такий делікатний світогляд! Кілька формулок і чоловік кований на всі чотири ноги, попросту бери та й мудрість ложкою черпай. А що найцінніше, так це те, що при помочі свого світогляду вся будучина відкрита перед тобою як на долоні. Приємно поговорити з таким чоловіком. Тільки не треба занадто запускатися з ним у історичні та статистичні дискусії..." [281, с. 135-136].

І. Бегей намагається пояснити таке різке ставлення провідних на той час прихильників соціалістичної ідеї в українській правовій думці до праці Ю. Бачинського радикалізмом висловлених автором ідей і, у першу чергу, Щодо дер жав но-правової самостійності України: "На перший погляд виглядає так, що окремі сучасники Ю. Бачинського не сприйняли його "України " через марксистську методологію її написання. Але річ не в тому. Просто самим фактом винесення вперше на порядок денний і обґрунтування необхідності відновлення української державності на всіх етнічних землях він випередив політичний час. Ні Франко, ні Павлик, ні Драгоманов не були готові до такого радикального вирішення питання. Приміром М. Драгоманов так і помер автономістом, одним із стимулів переходу І. Франка на позиції українського самостійництва можна вважати "Україну" Ю. Бачинського, а М. Грушевський - хитався між федералізмом і самостійництвом аж до кінця свого життя" [10, с. 20].

Це припущення одного з кращих на сьогодні знавців теоретико-правової спадщини Ю. Бачинського не можна прийняти беззаперечно. Зокрема І. Франко, піддаючи критиці марксистську методологію, використану Ю. Бачинським, високо оцінив саме її пафос та національно-визвольну спрямованість. Він зазначав: "Брошура написана з безперечним талантом і свідчить про те, що автор чимало думав, не до одного додумався, хоч думання його більш абстрактно-логічне ніж еволюційно-історичне" [281, с. 134].

Але фактом залишається те, що ця праця 25-ти річного вченого була більш сміливою і рішучою за позиції багатьох "старих" авторитетів. Вона здійснила суттєвий вплив на формування державницько-самостійницьких ідей в українському політичному русі, особливо на теренах Австрії. Можна лише здогадуватись як міг би змінити свою позицію М. Драгоманов під впливом "України", якби прижив довший час. А от на І. Франка ідеї Ю. Бачинського справили значний вплив.

На жаль спроба поєднати питання соціального та національного визволення, поставивши на першу чергу останнє, яку здійснив Ю. Бачинський, не знайшла достатньої підтримки серед українського політичного руху, перш за все, в його "соціалістичному сегменті". У цьому сам вчений міг переконатись наочно під час подій Першої світової війни та революції 1917-1921 рр., в якій він взяв діяльну участь - 1919 року він був призначений представником УНР у Вашингтоні.

Підбиваючи підсумки революції для України Ю. Бачинський у роботі "Більшевицька революція і Українці", виданій 1925 року, рішуче відкинув спроби декого з діячів української еміграції шукати причини національної поразки виключно в дії несприятливих зовнішніх факторів. Головну причину необхідно шукати в середині самої нації, в її неготовності скористатись тим унікальним шансом, що його надала історія: "Тут нема чого скидати вину за невдачі визвольних змагань української інтелігенції - соціалістичної чи буржуазної, на "московський національний імперіалізм" большовиків. Виною всіх тих невдач є в першій мірі якраз - сам український народ, його -нікчемність, яка була виною невдач визвольних змагань української Інтелігенції і в часах перед революцією, в часах російського царського режиму. Безперечно, натиск московського національного імперіалізму на Україну був дуже важкий, та все таки не московський національний імперіалізм сам про себе, чисто через російську буржуазію чи російське дворянство і російський царський режим, розпалахтали національне обличчя українського народу, а московський національний імперіалізм самих-же Українців" [8, с. 17].

Українська провідна верства - "інтелігенція" - виявилась не готовою до подій, не змогла очолити масу. Більше того, вона і на еміграції не прагне об'єктивно проаналізувати ситуацію. Знову на перший план виноситься питання соціальне, а не національне. Налякана революцією українська еміграція прагне боротись з більшовиками за допомогою будь-яких союзників, у тому числі і вчорашніх ворогів з табору російської буржуазії та білого дворянства. У цій боротьбі вони різко критикують практично всі дії української радянської влади, включно з процесами так званої українізації. Сам факт існування Української Соціалістичної Радянської Республіки ними відкидається апріорно. У той же час, на думку Ю. Бачинського, існування УСРР несе в собі величезний національно-виховний ефект - українці звикають до того, що вони мають "свою" ладу, "свої" кордони", державні символи і т.п. А влада змушена йти на задоволення національних потреб населення. З часом у нації виробиться "звичка" до власного державного існування і процес її розвитку знайде своє логічне завершення в незалежній державі.

Саме така оцінка Ю. Бачинським значення існування УСРР може пояснити той факт, що ця непересічна і прозорлива людина, 26 листопада 1933 року переїжджає до Харкова і починає Працювати в редакції Української Радянської Енциклопедії. Менше ніж через рік, 4 листопада 1934 року, він був заарештований, звинувачений в шпигунстві, та в тому, що є "емісаром ОУН", засуджений до ув'язнення і помер в сталінських концтаборах 6 червня 1940 року.

Справжні мотиви переїзду Ю. Бачинського до УСРР встановити доволі важко, але його теза про те, що "... боротьбу проти російської окупації повинно вестися проти російської окупації - самої по собі, от же проти окупаційного гону "московської" нації взагалі, без огляду на те, чи ту націю під політично державним оглядом репрезентує російське дворянство чи російська буржуазія чи російський пролетаріат - феодальна Росія, буржуазна Росія чи соціалістична Росія" [8, с. 8], може навести на думку про те, що підозри НКВС щодо антирадянських настроїв Ю. Бачинського були не безпідставними.

Ю. Бачинський є непересічною фігурою в українському політичному русі. Марксист і соціал-демократ він одним із перших на повний голос заявив про невід'ємне право України на державно-політичну самостійність. Він зміг дати політико-економічне обґрунтування ідеї української незалежності, пророче передбачив, що боротьба за неї буде важкою і кривавою, що зменшити кількість жертв може лише сам український народ та його провідники, якщо чітко усвідомлять свої інтереси і об'єднаються в спільній боротьбі. Марксистську методологію Ю. Бачинський використав Для того, щоб боротися з тими, хто іменем Маркса прикривав прагнення до збереження власного панування над підкореними народами.

"Заперечення диктатури пролетаріату, визнання права на приватну власність, активна соціальна роль держави, її участь у перерозподілі матеріальних і соціальних благ, поступова еволюція у напрямку встановлення справедливості і максимальної допомоги якомога більшій частині своїх громадян - основні положення однієї з теорій конституційного (державного) права - соціально-демократичної, творцями якої були Ф. Ласаль, Е. Берштейн, К. Каутський. Отже в один ряд з ними можна поставити й Ю. Бачинського" [10, с. 70].

У цьому ж ряду стоїть і найбільш яскравий діяч українського руху в Галичині кінця XIX - початку XX сторіччя, чий вплив на громадські настрої забезпечувався силою інтелекту та морального авторитету Іван Франко (1856-1916). Його значення для становлення сучасної української нації часто порівнюють із значенням Т. Шевченка. Еволюція ж правових поглядів І. Франка є характерною для розвитку домінуючих тенденцій в українському русі на західноукраїнських землях на рубежі двох століть.

Народився Іван Франко 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в сім'ї коваля. Згадуючи пізніше своє дитинство, в одному з листів до М. Драгоманова І. Франко писав про батька: "Як чоловік і ремісник він мав велику повагу не тільки в своїм селі, але й широко в окрузі, і досі ще багато людей згадує з великою пошаною "Яця (Якова) - коваля з Гори" (так зветься присілок, чи слобода, де я родився). Хрестив мене знаний в літературі Осип Левицький, автор граматики і кепських перекладів з Гете; деякі книжки, котрі по нім осталися в селі в руках мужиків, як "Вьнок русинам на обжинки" (1844-1847 рр.), історія біблійна і збірник "Пьесен богоговьейных" (Перемишль 1837) належали до першої моєї лектури" [2, с. 44]. Мати І. Франка - Марія - походила з небагатого шляхетського роду Кульчицьких. Батько помер коли І. Франкові було лише 8 років.

Яків Франко приділяв велику увагу освіті сина. Як згадував пізніше один з однокласників І. Франка по початковій школі в с. Ясениці Сільній батько вже тоді "рішився дати найстаршого сина до вищої школи". Підтримувала його в цих діях і баба по матері - Людовіка Кульчицька з роду Гвоздецьких - яка сама овдовівши змогла дати освіту б дітям. Під час навчання в школі І. Франко жив в її домі й користувався досить багатою бібліотекою, і після того відвідував досить часто аж до самої її смерті.

1864 року за рішенням матері з початкової школи в с. Ясениці Сільній І. Франко переходить до "нормальної" школи отців Василіан у Дрогобичі. Під час навчання в гімназії, була зроблена перша спроба залучити І. Франка до громадсько-правової роботи. А. Чайковський - учень Самборської гімназії, член тамтешньої "Студентської Громади" в 1871-1872 роках кілька разів відвідував Дрогобич маючи на меті організувати Громаду й там. Однак Франко заявив йому, що робити це тут ні з ким, бо гімназистів більше цікавлять розваги. Спроба створити таємну організацію з українських та польських гімназистів також була невдалою. Причиною цього були не національні суперечності, І. Франко, навпаки, підкреслював панування приятельських відносин як "між поляками та українцями, так і з жидівськими учениками", а нехіть до серйозної роботи.

Після закінчення Дрогобицької гімназії, Іван Франко починає вивчення класичної філології та української мови та літератури у Львівському Університеті. З самого початку навчальний процес не міг задовольнити всіх запитів нового студента і Франко відразу поринув у громадську роботу. Згадуючи про ці часи він писав: "Прийшовши до Львова ... я опинився раптом серед спорів язикових і національних, котрі для мене були зовсім чужі й не зрозумілі, то й очевидно не міг у них знайти ладу і хитався довго то на цей, то на той бік. Я заприязнився тут з М. Павликом" [2, с. 48].

Ці дискусії були викликані трьома листами М. Драгоманова до редакції москвофільського журналу "Друг", опублікованими в 1875-1876 рр. в яких він намагався дати соціально-політичні орієнтири для української галицької молоді і повернути її від дискусій про орієнтації на зовнішні сили до справи служіння власному народу. Вже в першому листі Драгоманов задав тон дискусії: "А втім, на мою думку, краще не сперечатися, а зайнятися спільною роботою в безспорному напрямі: просвітою народу, його мовою, зближенням вищих верств з народом, між іншим і при помочі літератури про народ і народною мовою" [89, с. 399].

Влив драгоманівських ідей на галицьку українську молодь був величезним. Як зазначав М. Лозинський "Листи Драгоманова викликали серед молоді, до якої були звернені, велике враження, котре можна було зауважити і в заявах редакції "Друга" до кожного з листів. Частина членів "Акад. Кружка" перейшла до українства й на загальних зборах 1876 р. переперла навіть вибір свого віршу. В редакції "Друга" почала брати верх народна мова й реальніший зміст. А хоч "Акад. Кружок" опанували знову москвофіли, а "Друг" після арешту редакції в липні 1877 р. перестав виходити, одначе зерно, кинене Драгомановим, видало плід. Його думками перейнялася група молоді й почала їх проповідувати, не лякаючи ся а ні переслідувань властей, а ні осуду своєї суспільності. Найвизначнішим представником цієї групи виступає Іван Франко" [155, с. 9].

Ці листи Драгоманова стали епохальними в боротьбі за українську справу в Галичині проти москвофільства. Відбувся розкол в середовищі української галицької інтелігенції, молодше покоління під впливом Драгоманова швидко радикалізувалось і протиставлялось старшим діячам-культурникам. Сам І. Франко, відзначаючи ту величезну роль, яку відіграли публікації Михайла Драгоманова в житті багатьох молодих галичан писав: "Статті й листи Драгоманова - то були мов удари батога; вони пекли й боліли, часто втрапляли невинуватих, бували несправедливі, але завжди змушували до думання, до входження в глибину справи, до обрахунку з власним сумлінням. Непедагогічний у деталях, сей метод був чудово відповідний власне до розбурхання грубошкірої, лінивої та байдужої рутенської натури" [304, с. 350].

1877 р. галицька поліція починає тероризувати прогресивну українську молодь ліворадикальних переконань. Спочатку були заарештовані М. Павлик, М. Котурницький та ряд інших. У липні 1877 року було заарештовано і самого І. Франка. Приводом була згадка про Франка в одному з листів М, Драгоманова, що були знайдені під час арешту і обшуку М. Котурницького. Франкові було інкриміновано участь в таємних організаціях та "розповсюдження соціалістичних ідей".

Конституція 1867 року гарантувала громадянам Австро-Угорщини права на свободу слова, зборів, організацій та вільне висловлювання правових поглядів. Однак поліція була налаштована дуже рішуче і прагнула будь-що придушити в зародку розповсюдження серед українців Галичини соціалістичних ідей. Так само як і російська. Однак, Австро-угорська імперія, порівняно з Російською, була країною відносно цивілізованою. Як зазначав Є. Маланюк, порівнюючи умови життя і творчості двох українських геніїв: ""Свободний художник" Петербурзької Академії Мистецтв - Тарас Шевченко - міг бути якось політично забитий і засланий в Азію "з найсуворішою забороною писати і малювати", і деталі його біографії і творчості ми все ще збираємо, і як мозаїку старанно складаємо по сей день. "Доктор" Віденського університету - Іван Франко, хоч і ознайомлений з австрійською провінційною в'язницею, був, все ж таки повноправним громадянином старої європейської держави, членом міської львівської громади, знаним суспільним діячем, якого життя - у цілій його трагічності - проходило на очах своїх людей, з дня на день, аж до самої смерті в травневий день 1916 року" [166, с. 82].

За рішенням суду І. Франка було засуджено до 6 тижнів суворого арешту та грошового штрафу в 5 римських австрійської валюти, а в разі його несплати ще до 24 годин перебування під вартою. В цілому Франко провів у тюрмі вісім місяців і 23 дні. Однак цей арешт не злякав його, не зломив духу, а, навпаки, привів до радикалізації поглядів. " Обставини штовхали його до того, щоб поглибити своє обізнання з соціалістичною теорією і практикою" [261, с. 29].

Ці обставини були дуже тяжкими і проблема полягала не лише в несправедливому рішенні суду. Сам І. Франко згадував про цей період свого життя так: "Безтолковий процес, котрий упав на мене, як серед вулиці цегла на голову, і котрий кінчився моїм засудженням, хоч у мене не було за спиною й тіні того гріха, який мені закидували (ані тайних товариств, ані соціалізму; я був соціалістом по симпатії, як мужик, але далекий був від розуміння, що таке соціалізм науковий), - був для мене тяжкою і страшною пробою ... Та не сама тюрма була для мене найтяжчою пробою: присуд суду, а особливо те, що я опісля застав на світі - сто раз тяжчий і несправедливіший засуд усієї спільноти, кинений на нас, страшенно болів мене. Мене викинено з "Просвіти", заборонено приходити на "Бесіду" (бо др. Щараневич, котрий пару разів побачив мене там, читаючи газети, настояв на тім, щоб мені конче заказали приходити, я то він виступить з товариства, і коли мені справді заказано, він таки виступив), а люде, з старших, котрі хотіли мати зо мною яке-небудь діло, видались зо мною тільки в секреті, що мене ще дужче принижувало" [2, с. 49].

У респектабельних колах українською галицької громадськості, група молодих радикалів (І. Франко, О. Тєрлецький, М. Павлик з сестрою) була піддана остракізму. "Арешт Франка в липні 1877 року разом з редакцією "Друга", дев'ять місяців тюрми, поставив Франка за межами цього суспільства" [234, с. 11]. Ізоляція та матеріальні нестатки лише не зупинили їх, а, навпаки, лише мобілізували їх сили.

"Пережите й передумане при арешті й безпосередньо по виході з нього зробило з Івана Франка переконаного соціаліста. Сей рішучий зворот до соціалізму й розрив з "старою суспільністю" зазначив ся у видаванню журналу "Громадський Друг", який почав видавати у 1878 р. Михайло Павлик при грошевій допомозі Драгоманова та при співробітництві Франка. Соціалістичний напрям і драгоманівський правопис були яркою маніфестацією нового видавництва" [155, с. 12].

І. Франко поринає в активну громадсько-політичну роботу, в проведення пропаганди серед львівських робітників. У цей час відбувається його знайомство з філософськими, економічними роботами лідерів німецької соціал-демократії К. Маркса та Ф. Енгельса. І. Франко не лише сам інтенсивно вивчає їх роботи, а й намагається пропагувати під час роботи в робітничих гуртках. У цей час продовжується процес інтенсивної еволюції правових поглядів мислителя в бік соціалістичної доктрини. Це визнають практично всі дослідники його спадщини як теоретика правової науки. Питання полягає в тому, яким був соціалізм І. Франка, до якого з його багаточисельних варіантів він більше схилявся в цей час. Багато в чому може допомогти у виясненні цього питання його лист до Ольги Рошкевич від 20 вересня 1878 року.

"Я переконаний, що економічний стан народу - це головна підстава цілого його життя, розвою і поступу. Коли стан економічний плохий, то говорити про поступ, науку - пуста балаканина. ... Такий стан економічний не є вічний і незмінний. Він постав з бігом історичного розвитку, і так само мусить упасти, зробити місце другому, досконалішому, справедливішому, більше людському. Я переконаний, що велика всесвітня революція поволі рознесе теперішній порядок і настановить новий" [292, с. 111]. Цей уривок свідчить начебто про повний перехід І. Франка на позиції марксистської революційної доктрини, і це підкреслювали радянські франкознавці, зазначаючи при цьому, правда, Що І. Франко "недозрозумів" К. Маркса в питаннях соціальної революції.

"Під словом "всесвітня революція" я не розумію всесвітній бунт бідних проти багатих, всесвітню різанину; це можуть розуміти під революцією тільки всесвітні рутенці, плосколоби та поліцаї, котрі не знають, що, наприклад, винаходка парових машин, телеграфів, фонографів, мікрофонів, електричних машин і т. д. спроваджує у світі, хто знає, чи не більшу революцію, ніж ціла кривава французька революція. Я розумію під революцією іменно цілий великий ряд культурних і наукових і правових фактів, будь вони криваві або й зовсім ні, котрі змінюють усі дотогочасна поняття і основу, і цілий розвиток якогось народу повертають на зовсім іншу дорогу" [292, с. 111]. І це, ще можна б було цілком вписати в концепцію марксистських впливів, якби І. Франко далі не розшифрував свого розуміння змісту соціальної революції та її головних завдань.

"Хто за тим говорить про "будучу соціальну революцію" - той дає свідоцтво бідності, показуючи, що не розуміє поняття революції. Соціальна революція зачалася вже тоді, відколи французька революція дала панування капіталістам, видерши його у родової шляхти... Я переконаний, що послідній акт великої революції соціальної буде остільки лагідніший, а тим самих розумніше і глибше проведений, оскільки освіта й наука зможуть прояснити масам робочого народу ціль і способи цілого діла. Звідци випливає проста задача для кожного, хто пізнає і прийма душею тую думку: старатися ширити здорові й правдиві поняття про залагодження послідньої революційної кризи" [292, с. 111-112].

Автори роботи "Соціально-політичні погляди Івана Франка в світлі його творів та листування", що вийшла 1932 р. у Харкові, коментуючи цей лист, відзначали: "Оце утопічне розуміння соціалістичної революції, оцей реформізм, економічно-технічний еволюціонізм і просвітництво відразу так глибоко засіли в свідомість Франкову, що він так і не спромігся ніколи перебороти їх, хоч і змагався до цього" [261, с. 33]. Можливо з харківського 1932 року, зі столиці Радянської України, в якій вже перемогла соціалістична революція і була достроково виконана перша п'ятирічка, ці ідеї І. Франка і здавалися утопічними, але на початку XXI сторіччя, добре знаючи наслідки "будущої соціальної революції" і мирного вирішення "послідньої революційної кризи" їх можна оцінити і дещо по іншому.

Далі в листі Франко намагається, в загальних рисах, змалювати свої уявлення про майбутній, бажаний, устрій суспільства: "Як буде виглядати будущий лад суспільний - сього не можна нині сказати, і воно, впрочім, нічого не становить. Наука вказує тільки одну головну засаду: капітал продуктивний, т. є. земля, машини, і всі прилади праці, сирий матеріал і фабрики мають бути спільною, громадською власністю. Громади стоять до себе в стислім, дружнім (федеративнім) стосунку, кожна вибирає собі заряд, котрий порядкує її господарські діла. Плоди праці належаться вповні робітникові" [292, с. 112].

Назвавши найкращий, з його точки зору, суспільний устрій, І. Франко намагається розшифрувати для О. Рошкевич те, як він розуміє вирішення основних правових питань за соціалізму: "При соціалістичнім ладі, де всякі другі питання підпорядковані будуть питанням економічно-культурним, питання політичні, само собою розуміється, стратять велику частин}' своєї ваги. Замість податків теперішніх, ішла би в будущім ладі якась частина спільного, громадського продукту на спільні (міжгромадські, крайові, народні) діла, напр., вищі школи, музеї, наукові предприняття, міжнародний заряд. Замість стоячих військ організовувала б ся обивательська міліція, котра в разі нападу яких диких орд могла б стати в кожній хвилі до оборони свого краю. Народи культурні вступають з собою в вільну федерацію, а всякі можливі їх завади залагоджує міжнародний суд. Всякі класові привілеї і нерівності щезають: єдине джерело заслуги становить більша спосібність і більша для громади корисна праця. Я переконаний, що при такім ладі зможуть далеко скорше і свобідніше розвиватися поєдинчі народності і що, соціалістичний лад зовсім не противний національному розвиткові" [292, с. 1 ІЗ].

Відкинувши ідею насильницької кривавої соціальної революції, "всесвітній бунт" бідних проти багатих І. Франко для досягнення поставленої мети зробити ряд цілком конкретних кроків в правовій сфері: "При теперішніх порядках питання політичні виглядають зовсім інакше і вимагають від соціалістів такого програму діяння, котрий би міг їм і тепер з'єднати вагу в державі і міг загарантувати супокійне ширення їх переконань і заразом систематичне входження в життя таких реформ, котрі би приготовували оконечний, спокійний перехід до нового ладу. Спроби до того ось які: а) зав'язання оскільки можна сильної, організованої, явної партії соціалістичної, котра би, користаючи з теперішніх конституційних установ, вводила своїх послів до сейму; б) переведення загального, безпосереднього голосування при виборах до сейму; ц) державний кредит для нижчих клас робочих і організація робітничих спілок, котрі би могли стати підприємцями державних робіт (будування залізниць, пароходів і т.д.) замість теперішніх спілок акційних; д) повільна експропріація (вивлащення) більших фабрик, ІІосілостей, домів по містах, т.є. переведення їх з приватних рук у руки громадські або державні і винаймування робітникам або робітницькими спілкам по низьких, означених цінах" [292, с. 1-13].

Подібна програма правової діяльності для майбутньої партії соціалістів характеризує І. Франка більшою мірою як європейського соціал-демократа ніж прихильника наукового соціалізму К. Маркса чи В. Леніна, Вона, У своїх головних моментах, нагадує основні ідеї шведської соціал-демократії, які вони намагались втілити в дійсність у часи свого правління через поступовий викуп крупної приватної власності державою.

В умовах фактичного остракізму з боку поміркованих українських кіл він переходить на роботу до львівської польської газети для робітників "Ргаса". Ця двотижнева газета, створена за ініціативою "Прогресивного товариства львівських друкарів", виходила 1878-1892 роках, її відповідальним редактором був складач Й. Данилюк, а до редакції, крім нього, входили також І. Франко, М. Павлик, А. Маньковський та Б. Червенський. Газета висвітлювала становище робітників та їх боротьбу, популяризувала соціалістичні ідеї, знайомила з революційними рухами у світі. У 1890-1892 роках вона була друкованим органом створеної в Галичині соціал-демократичної партії, фактично - органом польського та українського робітничого руху Галичини. Теоретичні роботи написані Іваном Франком до цього часопису, свідчать про величезний вплив марксистського варіанту теорії соціалізму на його творчість у цей період. Одна з головних теоретичних проблем цих статей - створення необхідних, для перемоги нового ладу, умов, найважливішою з яких, на його думку є солідарність трудящих класів.

В опублікованій 15 січня 1879 року статті "Що нас єднає і що розділяє" Іван Франко підкреслює: "До цієї боротьби повинні ставати люди з твердими переконаннями у правоті своєї справи і з гарячою любов'ю до людей, які на цьому стані найбільше страждають" [308, с. 15].

Соціалістичні переконання І. Франка хоч і прихиляють його симпатії на бік безпосередньо продукуючих матеріальні блага класів, однак і не закривають для нього і проблеми ролі духовних факторів. Говорячи про завдання інтелігенції перед експлуатованими класами він зазначає: " ми бачимо, що вироблення сильних і ясних переконань є першим і дуже важливим кроком до поліпшення їхнього життя ..." [308, с. 16]. Сам І. Франко в цей час він брав активну участь в роботі робітничих гуртків у Львові де пропагував соціалістичну теорію та свої погляди щодо можливого майбутнього суспільного і державного устрою.

Ця робота не була ні легкою ні вдячною. У вище цитованій статті, говорячи про особливості своєї тодішньої аудиторії, І. Франко змушений був констатувати: " ми повинні підкреслити дивну, можна сказати специфічно слов'янську особливість наших робітників - недооцінювання власних прав, власних життєвих потреб і нестач. Правда ці потреби і нестачі в приватних колах бувають аж надто відчутні, але щоб довести їх до публічного відома, висловитися одверто і сміливо нагадати про свої права - на це мало хто зважиться" [308, с. 16].

Продовжуючи розробку теоретичних основ свого політичного світогляду, І. Франко публікує 18 серпня 1879 року в газеті "Ргаса" статтю під красномовною назвою "Чого ми хочемо?" де зробив спробу сформулювати програму-мінімум галицького робітництва не залежно від національності, мови чи соціально-правових орієнтацій. Зазначаючи, що для панівних верств не тільки в Галичині, а й у всій Австро-Угорщині робітниче питання є ледве не самою страшною крамолою, він пише: "Соціалізм, комунізм, навіть нігілізм - ось страховища, що їх завжди висуває багата буржуазія, коли їй нагадують про робітниче питання" [306, с. 25].

Головний зміст робітничого питання, вважає І. Франко, полягає в забезпеченні соціальної справедливості та ліквідації нерівності, у першу чергу- економічної. А вона випливає з різного ставлення держави до різних класів: "Оподаткуйте капітал і надлишок нарівні з працею і робітничий клас підніметься" [306, с. 26]. І додає, що для досягнення цієї мети необхідно добиватися реальної правової рівноправності, оскільки саме через державу працюючі класи можуть захистити свої інтереси: " робітник повинен вимагати загального голосування, бо він хоче на весь голос заявити з трибуни про свій біль і страждання" [306, с. 27].

Пропагандистська робота Франка серед галицьких робітників та селян не залишилась не поміченою галицькою поліцією. 4 березня 1880 року він був заарештований по підозрі в розповсюдженні "основ соціалізму" і підбурюванні селян проти влади під час поїздки на Коломийщину. Суд львівської округи об'єднав справи І. Франка, М. Павлика та його сестри, які звинувачувалися в розповсюдженні соціалістичної літератури та селянина Д. Фокштея, арештованого за створення на Косівщині нелегального гуртка з метою ведення соціалістичної пропаганди та замаху на місцевого війта. Цього разу І. Франкові довелося провести під арештом три місяці.

Після виходу з ув'язнення він з іще більшою енергією взявся за громадсько-політичну роботу. З нашого погляду, показовою для розуміння процесу становлення його політичного світогляду є стаття "Чого ми вимагаємо?", яка, будучи своєрідним продовженням роботи "Чого ми хочемо", мала показати теоретичні підвалини і програму майбутньої правової діяльності тих кіл робітників та молоді, що групувалися навколо журналу "Ргаса", в якому вона і вийшла в травні 1880 року.

Констатуючи факт природної рівності індивідів, І. Франко відзначає, що саме існуюча соціальне-правова система та пануючі соціальні взаємини розділяють людей на різні соціальні групи: "Людина, як одна так і інша, рівною мірою виходить з рук природи. Лише суспільні взаємини, в які вона потрапляє, робить з однієї людини селянина, з іншої - пана, з однієї - робітника, з іншої- паразита ..." [305, с. 35].

У суспільстві, де люди від природи є начебто рівними, виявляється існують різні, часто ворогуючі між собою соціальні групи. Навіть в достатньо вже цивілізованій Австро-Угорщині, максимум, що держава може обіцяти то це рівність перед законом та й вона є більш декларована ніж реальна:" австрійська конституція стверджує, що "всі громадяни рівні перед законом." Але однак в дійсності існує ота страшна нерівність, про яку йшла мова вище; все-таки суспільство поділяється на дві зовсім окремі верстви, на клас привілейованих і клас пригнічених" [305, с. 36]. Головною причиною такої суспільної нерівності він, слідом за К. Марксом вважає приватну власність.

Однак І. Франко зовсім не зводить завдання працюючих класів до захоплення власності багатих і справедливого її розподілу. Це має бути лише першою умовою для реалізації вищої мети. У тодішніх умовах " робітники передусім повинні домагатися від суспільства, що воно кожній, без винятку

одиниці забезпечило всебічний розвиток природних даних, тобто щоб у суспільстві не було таких, які все життя приречені на важку працю, поряд з такими, які нічого не роблять і аж хворіють від ледарства. У добре влаштованому суспільстві кожен поперемінне повинен займатися то фізичною то розумовою працею і мати досить часу для відпочинку..." [305, с. 39-40].

Таке суспільство, на думку І. Франка, буде найкращим не тільки тому, що воно відповідатиме інтересам всього народу і виразникам цього інтересу працюючим класам, а й тому, що буде відновленням природного стану суспільства. "Як тільки настане ця доконечна зміна, як тільки капітал з приватних рук, до яких він потрапив шляхом грабежу чи експлуатації, повернеться знову в загальне користування, стане власністю всіх трудящих, тоді лише станеться поворот до природного, єдино справедливого стану" [305, с. 41].

Подібне розуміння "світлого майбутнього" свідчить про вплив в цей час на політичний світогляд І. Франка теорій природного стану людини, природної людини, у першу чергу в Інтерпретації видатного французького філософа Ж.-Ж. Руссо. У подібних концепціях вихідним була теза про те, що від початків існування люди знаходились у стані природної рівності і внутрішньої та зовнішньої гармонії і лише поява приватної власності приводить до втрати цієї гармонії та виникнення соціальних негараздів. Отже, робився висновок, головна проблема, яку суспільство має вирішити - це ліквідація приватної власності. Розходження були, в основному, в питанні способів ліквідації.

І. Франко прекрасно розумів, що ліквідація приватної власності, хоч і в інтересах всього народу, не може викликати ентузіазму, радості та й простого розуміння подібних дій у тих, кому ця власність належить. Постає проблема застосування насильства для досягнення благородної мети. "Здавалося, що зміна такої, зрозуміло, величезної ваги, зміна яка поведе за собою цілковитий переворот суспільних взаємин, не може відбутися інакше, як шляхом насильства. На перший погляд це слушно. Адже важко припустити, що ті, в чиїх руках тепер засоби виробництва, з яких вони черпають величезні прибутки і володіння якими дає їм виняткове, надзвичайно вигідне становище в суспільстві, добровільно дозволили забрати у себе з рук ці скарби, отже їх до цього необхідно було б змусити силою (виділення І. Франка - О. С)" [305, с. 41 ].

Та шлях насильства, грубого, відвертого для І. Франка не є як єдино можливим, так і бажаним, що видно ще з його листа до О. Рошкевич від 20 вересня 1878 року. Тут він розходиться і з Марксом і з такими тогочасними авторитетами за "світле майбутнє" як Бакунін, Лавров чи Луї Блан. Сам розвиток суспільства логічно і невмолимо веде до досягнення бажаного стану і головне прибирати завади на цьому шляху і сприяти його розвиткові в необхідному напрямку.

Для обґрунтування цієї тези, Франко використовує Марксів постулат про головну тенденцію сучасного йому суспільства - концентрація капіталу та виробництва, швидкого наростання соціальної поляризації та зниження ролі та впливу середніх верств. Ця концентрація, у першу чергу, виробництва не залишається на, його думку, поза увагою держави: "Як тільки якесь велике транспортне чи фабричне об'єднання займе панівне становище, відразу всевладна сьогодні держава звертає на нього увагу і обдумує способи, як би прибрати його до своїх рук" [305, с. 42]. Подібні дії держави, на думку Івана Франка, за будь-яких умов є явище позитивне остільки, оскільки: "держава є виявом загалу громадян, що входять до її складу, а власність держави є, отже, власністю загалу" [305, с. 42].

Відповідаючи на питання про те, яким шляхом держава здійснює одержавлення промислових підприємств він вказує на експропріацію, але не на основі збройного насильства, а викупу їх у власників. "Зрештою, громадяни зобов'язані зрікатися своїх приватних справ, якщо цього вимагає добро загалу (виділення І. Франка - О.С.)" [305, с. 42]. Саме це розуміння "добра загалу", вселюдських інтересів, як вищої мети за яку варто боротися, трактування ролі держави в суспільному житті не лише як апарату насильства економічно пануючих класів над простим народом є характерним для правових поглядів І. Франка навіть в час його найбільшого зближення з марксизмом.

Тому, закінчуючи роботу "Чого ми вимагаємо?" І. Франко зазначає: "Важко тепер точно передбачити, в який спосіб відбуватиметься експропріація всіх капіталістів і перехід засобів виробництва у суспільну власність, але з того, що ми бачимо зараз, можна зробити висновок, що це може відбутися без насильства" [305, с. 42].

З початку 1881 року І. Франко починає разом з І. Белеєм видавати у Львові український місячник "Світ" де друкує свої наукові статті, перекладні та оригінальні поезії, а також початок великої та цікавої повісті з робітничого життя "Борислав сміється", в якій дає художню оцінку заворушенням серед пролетаріату нафтових промислів Борислава. Як відзначають автори роботи "Суспільно-політичні погляди Івана Франка в світлі його творів та листування", ""Світ" не ставив гостро радикальної програми, одначе був він поступовим органом і гуртував коло себе молодих письменників, так з Галичини, як і з Наддіпрянщини" [261, с. 77]. Серед авторів журналу були також ї такі вже відомі українські культурницькі діячі та письменники, як Б. Грінченко, О. Конисський, І. Нечуй-Левицький, та ін.

Заснування "Світу" і робота в ньому знаменують собою початок переходу 1. Франка на нові ідеологічні позиції. Це засвідчує не тільки повість "Борислав сміється", в якій симпатії письменника вже однозначно знаходяться не просто на стороні робітництва взагалі, а саме робітників свідомих, освічених і бажаючих боротися за свої права методами легально-правовими і ненасильницькими. Говорячи словами Бенедя Синиці він заявляє: "Я не піду з вами палити".

Показовими для характеристики перелому у його світогляді, що відбувався в цей час є думки, висловлені в опублікованій в журналі статті під назвою "Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва". Еволюціонуючи від ідей марксистського соціалізму, він зазначає: "Наш народ нещасними установами минувшості доведений до того, крім немногих случаїв, відвернувся в ділах господарських від засади асоціації, пора нам тепер наново вчити його тої асоціації, пора показати йому, як можна укладати господарську асоціацію при захованні повної автономії кожного учасника, пора нам показати йому, що можна удержати і підносити й найменше мужицьке господарство, коли воно зв'яжеться в господарську цілість з другими такими ж господарствами. А я переконаний, що тільки таким способом можна буде охоронити наш народ, а особливо його малоземельну більшість від цілковитої руїни, від цілковитого а швидкого повернення в пролетаріат" [294, с. 199-200].

Як видно для І. Франка пролетаризація широких мас населення вже зовсім не є явищем позитивним, як вважали тодішні європейські ідеологи соціалізму. Навпаки, він шукає можливість вижити селянину та іншим дрібним власникам, які, не дивлячись на важку працю, вважалися марксистами класом історично приреченим і допоміжним матеріалом для здійснення історичної місії пролетаріату у майбутній світовій революції. Говорячи про можливість забезпечення більшості працюючого населення - селян, інших дрібних власників, всіх, кого зараз прийнято називати "середнім класом" можливості нормального існування в умовах конкуренції з великими власниками, І. Франко зазначає: "Ще раз кажу: тільки господарська, ремісна, промислова асоціація може спасти наш народ від економічної руїни, бо тільки тоді кошти господарювання уменшаться, а видатність, продуктивність праці побільшиться. Ніякі другі засоби не зможуть радикально вилічити лиха. Інтелігенція наша повинна мати собі за завдання свого життя - не тільки пізнати ту правду, - вона ж ясна як день, - але по силі можності приложити руку до її осушення" [294, с. 200].

Розриваючи з марксистською традицією безоглядної орієнтації на пролетаріат, його всесвітньо-історичну місію, І. Франко пропонує шлях виробничої асоціації. Ці ідеї є більш відповідними до концепцій анархо-синдикалізму чи "кооперативного" соціалізму. Та і про своє місце і роль у правових процесах Східної Галичини він змінює уявлення: "Називаючись демократами, ні, народовцями, ми повинні раз назавжди сказати собі що ми невідлучна часть народу, і то не якась верства в народі, але ж таки часть серед других частей, зерно між зернами" [299, с. 190].

Журнал "Світ" був вже менш соціально-радикальним, порівняно з іншими виданнями, які очолював раніше І. Франко. У ті роки він став практично єдиною трибуною для мислителя. Однак видавнича справа не могла забезпечити нормальних матеріальних умов Існування І навесні 1881 року І. Франко, змушений матеріальними нестатками, залишає Львів і переїжджає до родичів у Нагуєвичі, де пробув практично до початку 1883 року.

Перебування серед селян, повернення до власних витоків, ще більше зміцнюють народовські настрої Франка. Не даремно частина дослідників його творчості вважає саме 1882 рік роком перелому в його політичному світогляді і початку відходу від марксизму і соціалізму взагалі. У листі від 16 січня 1883 року до М. Драгоманова він писав, говорячи про зміну своїх позицій та пов'язаних з цим проблем з редколегією "Праці":" моїх статей редакція кілька відкинула, і відкинула іменно таку статтю, в котрій я радив писати більш по-хлопські, викинути всю заграничну термінологію та й старатися змодифікувати саму теорію соціалізму так, щоб вона ліпше приставала до наших аграрних і дрібнотворних обставин ніж Марксів фабричний соціалізм" [287, с. 344].

1882 року І. Франко публікує один з своїх найвідоміших історичних романів-утопій - "Захар Беркут". Ця робота була присвячена напівлегендарним подіям часів татаро-монгольської навали і мала багато рис соціальної утопії. "Провідним мотивом її є народницький постулят, що мовляв, народ, селянство, переможе своїм громадським ладом і дружністю" [261, с. 79].

Одразу після опублікування перших глав "Захара Беркута", при беззаперечному визнанні художньої цінності, навколо правових ідей, сформульованих в ньому, розгорнулася жвава дискусія. У першу чергу викликала несприйняття спроба ідеалізувати суспільно-політичний устрій давніх громад в українських Карпатах і протиставлення їх князівській владі (подібні мотиви можна спостерегти і в ранній поезії І. Франка про співця Митусу).

Характерним з цього приводу є звертання до І. Франка одного з чільних діячів правого крила народовців О. Патрицького, редактора журналу "Зоря", в якому почалося друкування роману, з приводу спроб ідеалізації життя давніх громад: "Історія республік Новгородської, Псковської й інших доказує власне противні результати, а іменно, що в часах злиденних належить лучитися під одну хоругов, а не дробитися на атоми. Я знаю історію громад старинних і знаю їхню роботу. Не добро загалу, а егоїзм, крайній егоїзм руководив такими організмами: спори за межі, сіножаті, ба, навіть про одинокі деревця студні і т.д." [261, с. 80]. Особливу увагу О. Патрицький звертає на протиставлення в "Захарі Беркуті" Інтересів громади і державницьких ідей короля Данила, який намагався перебороти місцевий патріотизм і об'єднати весь народ для відсічі зовнішньому ворогу, як один із головних недоліків правової спрямованості твору.

Намагаючись захиститись, І. Франко пише 29 грудня 1882 року до О. Патрицького: "Щодо ваших закидів проти тенденції моєї повісті, то я тепер не буду Вам нічого відповідати, - яко історик Ви можете і мати слушність, хоч не зовсім, бо напр., щодо значення общин я з Вашими поглядами не погоджуся так як тісна організація громад може єдино дати підставу до сильної великої організації крайової" [291, с. 337]. Та незважаючи на заперечення І.Франка, можна відзначити його відмову від безапеляційності, характерної Для адептів марксизму. Він визнає можливість помилковості власної правової орієнтації виключно на робітництво. Це є ще одним свідченням зміни правових орієнтирів. Ще більш рельєфно зміна позицій видна з більш раннього, від 17 листопада 1882 року, листа до О. Патрицького, в якому він пише до раніше несприйнятного для нього народовця: "Хоч переконання наші поставили нас, так сказати, на противних кінцях одного табору, то все-таки, смію надіятись, ми належимо до одного табору, народовців..." [290, с. 335].

Це свідоцтво про зміну правової позиції підтверджується, також, в листі до видавця німецького культорологічного журналу Е. Енгеля написаного в листопаді 1882 року, в якому І. Франко наново формулює своє життєве кредо: "... мета мого життя й деяких моїх товаришів полягає в тому, щоб підтримувати життєві духовні зв'язки української інтелігенції з високо-розвинутими націями Європи, а, з іншого боку, ближче познайомити ці нації з духовним життям українського народу...". [285, с, 334],

Перебуваючи в селі, Іван Франко пише кілька статей до львівського часопису "Діло" кілька статей. Цей факт важив дуже багато. "Діло" - це перша українська щоденна газета, що виходила в 1880-1939 роках, була органом народовців, ліберальне-буржуазної правової течії національно-свідомої української інтелігенції Галичини та Буковини, яка виступала як проти москвофілів, так і проти прихильників та послідовників ідей М. Драгоманова. Головний редактор часопису В. Барвінський давно запрошував І. Франка до співробітництва, але на заваді цьому стояв антагонізм правових позицій. Лише в кінці 1882 - на початку 1883 р. І. Франко починає зближення з "Ділом" і, навіть, більше того, - повернувшись восени 1883 року до Львова, він стає її постійним співробітником.

У цілому, листи та опубліковані в другій половині 1882 року праці, разом з фактом початку співробітництва в таких відверто народовських органах як журнал "Зоря" та газета "Діло", свідчать про відхід І. Франка від класово-антагоністичних позицій марксизму та космополітичного соціалізму М. Драгоманова і поступову еволюцію в бік національно-свідомої позиції та загальнолюдських ліберальне-демократичних цінностей. Цей шлях не був для поета ні простим, ні легким. Другою половиною 1882 року він лише починається, а закінчується через довгих дванадцять років.

Період між 1874 та 1882 роками є часом становлення та змужніння І. Франка не тільки як практика, а й теоретика політики, коли він, знайомлячись зі здобутками людської думки, намагався знайти для себе і для свого народу шлях до достойного майбутнього. Починаючи свою діяльність під сильним впливом ідей марксизму та громадівського соціалізму він поступово починає переходити національно-державницькі позиції, вважаючи державу головним інструментом створення умов для покращання становища працюючих класів та задоволення матеріальних і духовних інтересів індивідів, вважаючи її головним призначенням бути вираженням "інтересів загалу".

Відхід від соціалізму в ортодоксально-марксистській його інтерпретації не означав для І. Франка зміни життєвої позиції згідно з якою він вважав сучасне йому суспільство недостойним називатися вповні людським та цивілізованим. І хоча забезпечення матеріальних умов існування він і далі вважає надзвичайно важливим для кожної окремої людини, проблема особистої свободи, самореалізації особистості, стає все помітнішим. Пояснюючи пізніше причини свого звертання до проблем політики він у роботі "Народна програма" зазначав: "... треба працювати, щадити, дбати про себе, але треба при тім дбати про загал, про цілий народ, бо народ то - ми всі; не має кривди загал народу - то немає кривди ніхто поєдинчий. А дбати про загал народу - се значить займатися політикою (виділення І. Франка - 0.С.), займатися справами громади, повіту, краю і держави, бо там рішається про тягарі й користі загалу, отже й кожного поодинокого чоловіка" [297, с. 523]. Як бачимо ця аргументація на користь необхідності займатися правовими проблемами - дбати про загал народу - апелює до особистого інтересу і нагадує ідеї "розумного егоїзму" російських революційних демократів.

У результаті вивчення досягнень тодішньої європейської науки в області філософії, соціології, правової економії, теорії політики, власних теоретичних та практичних вправ Іван Франко особливу увагу починає звертати на роль та місце держави в житті людського суспільства. У статті "Питання жолудка і питання прав правових", опублікованій 1890 року в газеті "Киг]ег Ь\уо\У5К.і", він підкреслює:"... правова організація в наших часах зі своїми органами: армією, поліцією, судівництвом та адміністрацією - се сила, якою не можна гордувати" [297, с. 523]. Відійшовши від марксистського трактування держави як виключно апарату насильства економічно пануючого класу над експлуатованими, він розуміє її, в самому загальному плані, як "вияв загалу громадян, що входять до її складу", і вважає, що проведення необхідних реформ саме через механізми держави дасть змогу уникнути кривавої різанини і досягти бажаного результату при максимальному забезпеченні прав і свобод усіх членів спільноти.

"Досягнувши зрілого віку, людина стає громадянином країни, батьком сім'ї, господарем і власником різноманітних предметів, - а отже, з часом починає справляти вплив на інших подібних людей і сама зазнає на собі їх впливів. Одним словом, людина стає активним членом суспільства і відчуває всі зв'язки, які перед тим хоча і впливали на неї, але не так сильно і прямо. Вона замислюється тоді над суттю цих зв'язків, досліджує їх початок і мету" [298, с. 39]. Для більш повного вияснення ролі держави та особливостей її функціонування І. Франко звертає увагу на її походження, причини, що зробили її існування суспільно необхідним та ті глибинні джерела, які живлять державну владу. Адже не можливо відповідально давати рецепти по зміні сучасного в ім'я майбутнього, не знаючи минулого.

Показовою в цьому відношенні є робота "Мислі о еволюції в історії людськості" опублікована 1881 р. Як зазначають упорядники 45 тому його зібрання творів, вона написана під безпосереднім впливом брошури "Дарвінізм і громадівство" опублікованої того ж року видатним українським революціонером-демократом, членом драгоманівського женевського гуртка - С. Подолинським.

У цій праці І. Франко робить спробу проаналізувати проблему поєднання досягнень соціальних та природничих наук у вивченні початків людської цивілізації. Саме наявність розриву між природознавством і суспільствознавством є на його думку серед головних причин нерозуміння суспільних процесів: "Можна бути вченим, а навіть геніальним природознавцем, а дуже мало знати наук суспільних. І навідворіть, можна бути добрим економістом, правником або й істориком, а не знати наук природничих. Природознавці брались говорити про питання суспільні, переносили сюди живцем свої теорії, незважаючи на відмінний грунт, і натворили багато лиха. А з другого боку економісти, історики і пр., не знаючи наук природничих, а бачачи тільки ті невдалі вилазки природників на поле наук суспільних, згори порішили, що з усім тим природництвом, з еволюцією і дарвінізмом у них нема ніякого діла" [295, с. 82-83]. Для І. Франка, прихильника дарвінізму і самої ідеї еволюції, соціал-дарвїнізм є не прийнятним. Правда, від самого початку він відкидає і концепцію божественного творення людини та первісного раю, і міф про золотий вік і первісний природний стан людини.

І. Франко виводить дві головні передумови появи правової влади -військову силу та релігію, які повинні закріпити та освятити майнову нерівність та узурпацію права народу на суверенітет. Особливо ефективно вдається досягнути бажаного результату, якщо в одній особі поєднується військовий вождь і відун - тоді з'являється володар. "Таким способом при помочі релігії та обрядів слуги народу зробились панами народу! Таким способом первісні самоуправні і народоправні общини самі з себе витворили абсолютних владців: королів, князів, царів. Вояцтво, збагачене війнами, розсілося круг верховного владця, поробилося лицарями, боярами, панами. Значиться, і первісній громадській і племінній спільності настав кінець" [295, с. 114].

На відміну від прихильників теорій "природного стану" людини, "золотого віку" в історії людства та інших різновидів "теорій дегенераційних", І. Франко не вважає зміну громадського самоуправління на державне управління, розвал общини, явищем негативним і результатом злочинних намірів і дій окремих людей. Він намагається знайти внутрішні об'єктивні фактори цих процесів. Сам розвал первісних громад, на думку І. Франка, був викликаний прогресом в освоєнні людством природного середовища. Розвиток знарядь праці робив існування в громаді економічно не вигідним і не робив необхідними ні трудову кооперацію, ні централізацію робочої сили.

"Природа чоловіка пре до чимраз ліпшого забезпечення життя і розплоду. Хліборобство, ремесла, купецтво змагається чимраз далі, а позаяк первісний общинний лад давав громадянам при зовсім не організованім способі праці зовсім мало користі, а зате багато в чім в'язав їх волю в ділах господарських, то община звільна розпадається. Для належного розвитку господарства понад общинне треба, щоб господарюючі особи могли у всім свободно розпоряджуватись, вводити нові способи праці, нові знаряди після своєї волі, управляти поле і держати худобу, як до потреби, а не так, як заведено в громаді. Притім же сам характер первісних ручних знарядів, прилажених до вжитку єдиниці, та гнув до єдиничної праці, до поділу та роздроблення праці" [295, с. 112].

Цей розпад громади, отримання ЇЇ колишніми членами самостійності, не є однак поверненням до стану первісного дикунства та атомарного існування людських індивідів. Він відбувається на основі освоєння навколішнього простору, розвитку знань та вдосконалення знарядь праці, отже, на думку І. Франка є явищем прогресивним. Зникнення внутрішньогромадських зв'язків зовсім не означає зникнення міжлюдських зв'язків та спілкування.

"Зв'язок громадський і племінний зостається, ба навіть зміцнюється в зв'язках державних. Вдасть правова досягає в тій добі найвищої степені сили і могутності, стається тиранією з божої ласки. Як перед богами всі люди ничтожні, безсильні і безправні - бог право прецінь бог дав, бог може і взяти - так само ничтожні, безсильні і безправні всі люди супроти найвищої єдиниці - царя-тирана" [295, с. 115].

Для утримання власної правової влади парі-тирани та оточуючі їх вихідці зі стану військової аристократії, створювали для більшості членів суспільства режим особистої несвободи. Великі армії рабів мусили важко працювати у нелюдських умовах для забезпечення безбідного існування експлуататорів. Тиранія, в різноманітних її формах, є найхарактернішим типом правління для античної епохи.

Внутрішні суперечності, як економічного так і соціально-політичного характеру, привели врешті решт до розвалу суспільства, заснованого на особистій правовій несвободі абсолютної більшості його членів та відкритому фізичному насильстві. "Середні віки були перехідною добою від доби первісної дикості, від доби звірячого панування грубої сили між людьми до доби нової культури, до доби панування розуму між людьми. Тож не диво, що такі противенства схрещуються в них. У перехідний добі мусять же стрічатись останки пережитої давнини і зароди нової будущини; чим різче вони відділяються одні від одних, чим односторонніший розвиток кожного з них, тим швидше зісхнуть старі останки, тим буйніше виростуть нові літорості. Воєнна організація суспільності і автократична власть людей над людьми -се були ті старі останки, незгідні з дальшим ходом людського розвитку і осуджені на загибель" [295, с. 124].

На перший погляд може здатися досить дивним характеристика епохи, яка йде на зміну середньовіччя, як "доби панування розуму між людьми", людиною, що піддавала весь час нищівній критиці капіталістичну систему визиску. Однак якщо згадати висловлені ще в листі до О. Рошкевич від 20 вересня 1878 р. думки про те, що Велика французька революція є першим актом всесвітньої соціальної революції, вирвавши політичну владу з рук родової аристократії, та проголосивши ідеали свободи, рівності та братства. І хоча економічне становище працюючих класів суттєво не покращилось, певну користь вони теж мали.

"На ділі той переворот відбувся в ім'я економічної сили "третьої верстви". Крайові багатства, торговля, фабрикація, все на ділі вже було в її руках - вона начала домагатися і признання собі всіх прав. Головний принцип, в котрім уже згори містилася сума всіх прав, була свобода (виділення І. Франка - О.С.). Сей принцип, хоч наразі мав послужити тільки "третій верстві", т.є. багатим і капіталістам, був прецінь великим засівом і на дальшу будучність, засівом, котрий дозріє в пізнішім часі, коли ніякого капіталізму не буде на світі" [295, с. 126].

Свобода, проголошена буржуазними революціями, виявилась свободою для капіталістів, які добились підтвердження своєї економічної влади політичною. Для більшості ж населення ця свобода виявилася "титулярною", тобто декларованою, вважає І. Франко. Для наповнення її реальним змістом необхідною є економічна рівність. Буржуазне ж суспільство може дати для всіх своїх членів, у кращому випадку, лише рівність юридичну. "Відти конечно виливає конституціоналізм (виділення І Франка - О.С.) новочасних держав, незвісний в давнину, так як незвісний був сучасний капіталізм. Конституціоналізм, так як і капіталізм опирається на свободі, але він ще не є свобода. Свобода тут ще тільки в теорії, рівність тут ще тільки в букві права, а на ділі гніт сильнішого над слабшим, нерівність економічна. В теорії капіталізм знає тільки вольні єдиниці, конституціоналізм знає тільки вольних горожан, а на ділі бачимо зовсім не те, бачимо два ворожі табори: багачів і бідних, т.є. економічно сильних і слабих, т.є. вольних і невольників" [295, с. 132].

Нерівність економічна, вважає Г. Франко є основною причиною того, що проголошені буржуазними революціями свобода, рівність і братерство виявляються, у більшості випадків, лише деклараціями, що конституціоналізм, сучасних йому передових держав, не може забезпечити громадянам всіх людських прав. "Нерівність господарська ділить людей на верстви та стани, і хоть в тих верствах люди однакі, то прецінь кожна верства має інші права, а верства найбідніша, то іменно є робучий люд, не має майже ніяких прав: його кожний багач і кривдить, і обдирає, і туманить, і ше й наганьбить в додатку" [307, с. 160-161].

Саме тому, на думку мислителя, і є необхідною ще одна революція, яка закінчить вирішення соціального питання, перетворить декларативну економічну рівність в дійсну шляхом встановлення рівності економічної, перетворить буржуазну державну машину, яка не в змозі забезпечити всім своїм громадянам дійсних людських прав. Говорячи про організацію влади в суспільстві, яке повинно виникнути після цієї останньої революції, він зазначає; "Там держави в нинішнім розумінні не буде, бо над народом не буде правити згори, але сам народ здолу (т.є. від громад) управляє сам собою, на себе, сам образується і сам обороняється" [295, с. 139].

Це висновок, зроблений І. Франком на основі дослідження еволюційних процесів в розвитку людського суспільства, причин виникнення та розвитку держави та правової влади, він намагався перевести в практичну площину. Наприкінці 1881 року, в Женеві, виходить "Програма галицьких соціалістів", написана ним разом з Б. Червенським та Л. Ілендером для створюваної польсько-української галицької соціалістичної партії, де серед головних правових завдань зазначалося: "Стосовно того погляду на свободу, держава - в теперішньому значенні слова - залишитись не може. Держава, як узагалі всяке правління, що базується на гнобленні, не може мати місця в майбутньому суспільному ладі, її місце всюди заступить адміністрація суспільних витворів, вибрана всіма членами общини, повіту і т.д." [300, с. 452]. І. Франко не відкидає державу взагалі, не вважає її головною причиною всіх суспільних негараздів, не трактує її як виключно апарат насильства економічно пануючих класів над всім суспільством. На його думку необхідно повернути державі її сутність, щоб вона змогла виконувати свою головну функцію - забезпечувати "добро загалу". Саме для вияснення цієї сутності і було необхідно проаналізувати процеси виникнення та розвитку державного організму. "Кожна доба історична - се дерево. Корінням воно стоїть глибоко в минувших часах, а його крайні парості вростають також далеко в будуще. Ми бачили, що в нашій, капіталістичній добі живе ще чимало паростей минувших часів. Сучасна наука відкриває в нашім житті останки не тільки середньовічних, а й безмірно давніших, первісних діб історичних. Але ми бачимо немало розростаючихся зародів нового віку в нашім житті. Запевно, що не тільки цікава, а й безмірно важна річ зібрати ті зароди в одну цілісь, відгадати з них напрям будущого розвитку і виробити в собі бодай в приближенні вірний образ будущої доби" [295, с. 134].

Прийшовши до висновку про необхідність заміни в майбутньому державного управління громадським самоуправлінням, про можливість існування в сучасному йому суспільстві як спадщини минулого так і паростків майбутнього, І. Франко задається питанням про пошуки цих "зародів" та вияснення принципів та механізмів громадського самоуправління, національних традицій організації державної влади. Ці дослідження, на думку мислителя, повинні служити меті відродження національної пам'яті та сприяти національному солідаризму.

Необхідність подібної роботи він сформулював у проекті відозви що
до планованого видання щомісячного літературно-наукового і політичного
журналу "Братство" (пізніша планована назва, більш відома дослідникам,
"Поступ"): "... бажав би я вдоволити давно почувану отребу часописі котра
б, громадячи в собі всі найкращі літературні і наукові сили нашої Руси-України, служила б повним виразом літературно-наукової і суспільної роботи цілого нашого народу, спиралась би приводити ту роботу в життєвий зв'язок з такою ж роботою наших ближчих і дальніх сусідів на сході і заході Європи, а заразом ставила б собі метою по всіх частинах і окраїнах нашої землі будити почуття народної єдності, піднімати общеукраїнське народне самопізнання (виділення І. Франка - О.С.)" [288, с. 528]. Для нього вже є цілком зрозумілим, що не можна переносити механічно на український грунт чужоземні схеми та формули, виведені з інших передумов, з врахування іншого національного характеру, необхідно, враховуючи досягнення інших народів, виходити з історичного досвіду власної нації.

Ґрунтовно дослідивши традиційні форми громадівського самоуправління українців в розвідці ""Громада" і "задруга" серед українського народу в Галичині і на Буковині", І. Франко приходить до висновку, що традиційним для українців є поєднання колективних форм організації влади з персоніфікованою відповідальність наділених владою осіб. Сила морального авторитету, відповідальність можновладців за свої дії, ненасильницькі механізми реалізації - все це йому імпонує, все це він вважає тим позитивним досвідом минулого, який неодмінно необхідно використати при будові суспільства майбутнього. В сучасному ж йому суспільстві подібна форма громадського самоуправління збереглась тому, що "місцеві люди вважають спільне життя якоюсь святою спадщиною давніх часів, заповіданою батьками економічні причини підтримують цей давній лад" [280, с. 494].

Виходячи з такого розуміння дійсних підстав правової влади І. Франко формує свій ідеал політичного лідера і справжнього політичного діяча. У філософській поемі "Мойсей" він виводить образ політика, керівника, провідника народу. Як зазначає в роботі "Іван Франко. Його життя і діяльність" В. Сімович, говорячи про підняту в поемі "Мойсей" проблему політичного лідерства, провідництва: "Великий цей твір тим, що змальовує провідника, для якого народ був би всім. На думку Франка, такий провідник віддав би для народу "весь вік свій, весь труд у незломнім завзяттю", він "любив би той народ невимовне", і то за все, і за добрі і за погані прикмети, "він став би з любови до нього його слугою", віддав би йому все, і в заміну за те "від нього нічогісінько не хотів би, ні похвали, ні пошани, а прийняв би для добра того народу і наруги і рани". Але ж такий провідник, як отой Мойсей біблійний, мусів би знати, яка .мета цього народу, він мусів би безоглядно до цієї мети вести той народ, хоч би той народ у своїй темноті і сопротивлявся його наказам, а то й побив би його камінням! Він мусів би мати непохильну віру в те, що мета, куди він веде народ, правдива. За найменший сумнів у своєму ділі, у своїй пращ - його чекає найбільша кара: сам він до мети не дійде, хоч сам народ дійти і може, і таки дійде (виділення В. Сшовича - О.С.)" [243, с. 77].

Служіння людям - це обов'язок кожного, а для провідника народу, політика це має бути головним виправданням його претензій на владу, неодмінною умовою для будь кого, хто претендує не лише на звання лідера, а й політика взагалі. Саме наявність таких лідерів у українського народу, провідників нації, здатних на жертовність, спроможних зрозуміти і виразити інтереси широких мас, повести їх за собою, не звертаючи увагу на особисті проблеми та тимчасові конфлікти з послідовниками, дасть змогу Україні, вважає І. Франко, стати в один ряд з іншими вільними народами як рівний з рівним.

Період між 1883 і 1895 роками був для І, Франка часом важких, іноді досить болісних пошуків свого місця у прогресивно визвольному русі як Галичини так і всієї України. Це час важкого розлучення з юнацькими ідеалами марксівського соціалізму, драгоманівського "громадівства" з його анархізмом та політичним космополітизмом, примирення власної прихильності до соціалістичної демократичної ідеї і очевидним потягом нової ідеології до ігнорування прав і бажань окремого індивіда.

Почавши політичний дрейф у бік буржуазно-ліберальної течії народовців, І. Франко не пробув з ними довгий час. У 1886 році він розходиться з діячами народовського руху Галичини внаслідок неспівпадіння поглядів на форми організації та стратегічні завдання українського руху в Австро-Угорщині. Спроби старших українських діячів народовського табору обмежити радикалізм І. Франка, поставити під свій контроль його публіцистичну діяльність, прискорюють розрив.

Згадуючи про ці події в листі до М. Драгоманова від 22 лютого 1886 року він зазначав: "Війна за справи політичні мене ані трошечки не діткне, бо я до табору народовців не належу, Пелеша не хвалю, інкримінований Вами панегірик попам не такий то вже страшний, щоб за нього аж вічним соромом покриватись, думок своїх ніяких не відрікавсь і не відрікаюсь" [289, с. 32].

Останнє твердження Івана Франка не є абсолютно точним. Якщо від ідей драгоманівського громадівського соціалізму він дійсно ще не відрікається, то відхід від промарксистських позицій вже став очевидним. Автори розвідки "Суспільно-політичні погляди Івана Франка в світлі його творів та листування", звернувши увагу на цю еволюцію його політичного світогляду, відзначили: "Розрив із народовцями не знаменував повороту Франка вліво, До пролетарського руху. Місце колишньої праці серед робітництва і клопоту про утворення робітничої партії заступає тепер у Франка намагання утворити людову, народню, себто дрібнобуржуазну партію" [261, с. 92].

У радянському франкознавстві робились різноманітні спроби пояснити чому І. Франко, активний організатор, за кілька років перед тим, освїтньо-пропагандистських гуртків для львівських пролетарів, автор першого в Українській літературі роману з робітничого життя, практично перестає навіть згадувати про існування пролетаріату, не кажучи вже про його "історичну місію". Говорилось про малочисельність та слабку організованість галицького пролетаріату, і неможливість, на той час, здійснення ним керівництва широкими масами населення. І. Франко ж начебто хотів змін у найближчому часі і тому орієнтувався на дрібну буржуазію, насамперед на селянство.

Однак на це можна було б заперечити, що І. Франко мав змогу спертися на досвід революційної діяльності європейського пролетарського соціалістичного руху, зокрема в економічно розвиненіших краях Австро-Угорщини. Та "...тут він натрапляв на явища, що відштовхували його від робітничого руху, а саме на практику тодішніх європейських робітничих, соціалістичних організацій, що хибили в селянському питанні" [261, с. 101]. Чого варті лише розмірковування Ф. Енгельса про історичну безперспективність слов'янських народів у праці "Революція і контрреволюція в Німеччині".

І. Франко не міг сприйняти суміші національного нігілізму і шовінізму вождів пролетаріату, закоханого любування "всесвітньо-історичною місією пролетаріату". У статті, що ввійшла до II тому збірника "Przeglad Spolezny" за 1886 рік і не була включена до найповнішого, 50-и томного. радянського зібрання творів, сам І. Франко так оцінював цю проблему: "Про вплив робітницького німецького руху на селянство, навіть на німецьке, а тим менше про вплив на слов'янські народи, німецькі організатори (робітничого руху) навіть не думали. Робітничі німецькі організації не вміли або не хотіли поставити робітничий рух в Австрії відразу на австрійськім, отже, межинароднім і в консеквенції федералістичнім ґрунті, не вміли пристосувати той рух до терену, то зн. до справжніх потреб та до рівня розуміння всієї працюючої людності, не вміли і не пробували навіть утягти до руху найбільшу масу, сільську, рільничу людність, зовсім не так темну, неподвижну та недоступну для поступової агітації, як це уявляли собі керманичі того руху" [261, с. 103].

У цей період І. Франко не полишає мрій про заснування власного періодичного видання, незалежного від сторонньої волі. З цією метою він в 1885 та 1886 року виїжджав до Києва, шукаючи контактів із діячами Старої Громади та їхньої фінансової підтримки. Під час цих поїздок поет знайомиться з активними діячами українського руху Наддніпрянщини композитором М. Лисенком та автором історичних романів, поетом М. Старицьким. Спілкування з ними дало сильний поштовх до радикалізації національної позиції І. Франка.

Політичні пріоритети планованого видання чітко характеризують погляди самого І. Франка. 15 листопада 1886 р. побачив світ проспект майбутнього журналу "Поступ" під назвою "Запросини до передплати". У ньому щодо програми майбутнього видання зазначалося: "Теоретичними основами тої програми редакція вважає: в справах правових - свободу особи, громади, народності, свободу слова, навчання, печаті, зборів і товариств з запорукою тої - широкою автономією громадською і окружною і федеральним устроєм великих держав. В справах суспільних - поставлення інтересів простого робочого люду понад усякі другі, праця освічених людей для запомоги тим інтересам і організація вільних спілок господарських, як запорука проти визискування людської праці" [169. с. 210]. Як бачимо сформульовані тут політичні вимоги - це вимоги загально-демократичного характеру і аж ніяк не пролетарсько-марксистські.

Невдача з заснуванням власного періодичного видання (причина вічна - нестача грошей), матеріальна скрута приводять І. Франка в період з 1887 по 1897 роки, названий самим поетом "в наймах у сусідів" до співробітництва в польських виданнях "Кuгіег Lwovski" та "Ргzyjaciel" та німецькомовній "Die Zeit. Цей період не можна вважати втраченим для українства, хоч сам поет і називав його образно "в наймах у сусідів". Мислитель продовжує багато працювати публікуючи статті на захист експлуатованих класів та пропагуючи українські проблеми серед іншомовних читачів.

У цей час політичні орієнтири І. Франка все більше переходять з класових позицій на інтереси окремої людини, індивіда. Характеристичною для такої трансформації є опублікована в " Кuгіег Lwovski" 1891 р. стаття "З поля науки і літератури". Говорячи в ній про особливості політичного життя своєї епохи він зазначає: "Ми живемо в часах, багатих на контрасти й суперечності. Щоправда вони були завжди, хоч кожного часу інші, але ніколи не доходили до тих розмірів, до такого ступеня інтенсивності, як нині. Справа ця цілком зрозуміла, бо ніколи до цього часу так широкі народні маси не брали участи в суспільному житті, і в тім, що можна назвати "творенням історії" як нині. А сучасна історія-це історія великої боротьби (виділення І. Франка -О.С.)" [261, с. 94].

Таке розуміння політичного змісту епохи на зламі століть було характерне як для К. Маркса з Ф. Енгельсом, вождів російської революції 1917 року В. Леніна, Л. Троцького та Й. Сталіна, так і для італійського дуче Б. Муссоліні та німецького фюрера А. Гітлера. Всі вони зрозуміли і визнали сутність цього часу як епохи різкої політизації мас і їхньої вирішальної ролі в боротьбі за владу. Різниця між ними була лише в декларованих цілях, проголосивши які вони очолювали ці маси.

Для І. Франка зміст цієї великої боротьби полягав дещо в іншому: "... це боротьба кожної окремої людської одиниці, що з одного боку прямує до як найможливішого поширення границь свого існування, свого індивідуального розвитку, а з другого боку - до якнайширшого і найповніше до усуспільнення, скупчення одиниць, з метою скупчення їх сили в боротьбі за існування. Якнайширше розвинутий індивідуалізм і якнайбільша сточеність одиниць (виділення І. Франка - О. С.)- ось два головні гасла нашого часу. На погляд вони суперечні, але по суті конечні і себе взаємно доповнюють. У їх суперечностях такий мислитель як Шефлі ("Квінтесенція соціалізму") і добачував головний слабкий бік соціалізму; від погодження цих суперечностей він робив залежним майбутнє соціалізму" [261, с. 94-95].

Автори роботи "Суспільно-політичні погляди Івана Франка в світлі його творів та листування", коментуючи ці роздуми мислителя, приходять до висновку: "Це все доводить, що Франко, перемінюючись в радикально-буржуазного Демократа, перестає розуміти наукову теорію соціалізму" [261, с. 95]. Цей висновок, зроблений 1932 року є оригінальнішим за пізніші ідеї про "недозрозуміння" - спочатку розумів, а після глибокого ознайомлення з теорією і зіставленням її з реальностями життя, раптом перестає розуміти "єдино правильну теорію".

На противагу подібним твердженням дослідниця полІтико-правових поглядів І. Франка О. Ф. Скакун вважає що еволюція його політичного світогляду все ж розвивалась від революційного демократизму до марксизму. "Еволюція революційно-демократичного світогляду до марксизму аж ніяк не означає їхнього злиття і класової тотожності. Погляди І. Франка тому і є революційно-демократичними, що він не поділяв повністю марксистського вчення. Щоб прийняти марксистське політичне вчення, необхідно було стати на класові позиції пролетаріату, оволодіти теорією класової боротьби. І. Франко підходив до оцінки правових проблем з позицій робітників, до яких він відносив не тільки пролетаріат, а й інші верстви суспільства, зокрема працюючу Інтелігенцію й селян, тобто пролетарські, напівпролетарські і непролетарські трудящі верстви населення. Розцінюючи фабрично-заводський пролетаріат як найреволюційнішу складову частину робітничого класу буржуазних країн Заходу, І. Франко водночас не вбачав в ньому авангардної сили майбутньої революції в Галичині" [246, с. 88]. Про ставлення І. Франка в цей період до європейського пролетаріату та його вождів ми можемо судити з уже вище цитованих його власних оцінок, що ж до напрямку еволюції політичного світогляду, то вона, на наш погляд, в період між 1883 і 1895 роками йшла не "до марксизму", а "від марксизму" як наслідок більш глибокого вивчення його теорії та практики.

Не можна погодитись також з твердженням, що в цей період І. Франко перетворився в "радикально-буржуазного демократа". Відійшовши від марксизму, він все ж ще намагався знайти істину в рамках соціалістичної теорії, правда, в її європейському, більш поміркованому, розумінні. Навіть третій, останній арешт галицькою поліцією, за зв'язки з наддніпрянською українською інтелігенцією, своєю причиною мав швидше конкретну передвиборну боротьбу за місце в австрійському парламенті, ніж радикальність його поглядів.

Шукаючи свого місця в політичному українському русі, І. Франко 1890 року, за підтримки М. Драгоманова, разом з М. Павликом стає одним із засновників Русько-Української Радикальної партії, для якої пише програму в загальносоціалістичному та демократичному дусі. "В програмі-мінімум Радикальна Партія ставила домагання: перетворити Австрію на федераційний союз національностец, створивши замість тодішніх провінцій - національні території з цілковитою політичною автономією кожної національності. Разом з тим партія жадала забезпечити національним меншостям всі політичні і культурні права. Серед правових домагань був ще пакт про послідовну демократизацію всього державного життя" [98, с. 79-80]. Серед вимог до її членів було і ведення пропагандистської роботи серед українських робітників Галичини з метою щоб вони усвідомлювали себе не тільки як робітники, а й як українці - І. Франко з М. Павликом вже не були молодими радикалами. Навпаки, молодь що йшла за ними вимагала більш рішучих дій. І все ж авторитет їх був настільки високим серед української галицької прогресивно налаштованої молоді, що їм певний час вдавалося стримувати радикалізм молодших. Це яскраво відбилося в результатах першого установчого з'їзду партії. М. Павлик писав 12 листопада до М. Драгоманова, що їм вдалося добитися, щоб молоді "трохи попустили з глупого марксизму". Радикалізм молодих і їх промарксистські симпатії врешті-решт привели до кризи, а потім і розколу в партії, до виходу Франка з неї.

У цілому період 1883-1895 років був для Івана Франка часом важких і болісних пошуків на теренах політики, як практики так і теорії. Найбільшим здобутком в області теорії політики, на нашу думку, в цей період для нього була розробка концепції походження держави, підстав та джерел правової влади.

1895 рік був переломним у розвитку політичного світогляду І. Франка, його правових орієнтацій, поглядів на місце і роль держави в житті суспільства, завдання провідників народу. Цього року помирає вчитель і незаперечний довгий час для нього авторитет, видатний український політичний мислитель, що уособлював собою цілу епоху в українській правовій думці - N1. Драгоманов. Вплив його на формування правових поглядів І. Франка був настільки великий, що серед багатьох вчених період до 1895 року отримав назву "драгоманівського".

Вплив цей дослідниками оцінюється по різному - від беззаперечного схвалення і до такого ж осудження. Визнаючи велику силу впливу ідей драгоманівського "громадівського соціалізму" на І. Франка, все ж не слід його перебільшувати. І. Франко був самостійним, оригінальним мислителем, і не можна однозначно пов'язувати його остаточний розрив із соціалістичною ідеєю зі смертю М. Драгоманова. Цей процес був досить тривалим, із зупинками і поверненням до попередніх позицій, говорити ж варто лише про загальну тенденцію.

Цього ж року І. Франко публікує рецензію на книжку Ю. Бачинського "Uкгаіпа іггеdenta". "В цій рецензії Іван Франко виступив уперше з гострою критикою "русько-українських соціял-демократів та "консеквентних" марксистів" і їх намагань "погодити космополітичні доктрини соціальної демократії з українським націоналізмом, марксівський соціал і стичний світогляд" з даними української історії"" [128, с. 11].

Він підкреслює хибність методологічної позиції молодого галицького марксиста, який пояснення причин соціально-правових здійснював шляхом посилання на "самоочевидні прості факти": "історик-еволюціоніст знає Добре, що ніяких простих фактів нема, що кожен простий факт - це здобуток неозначеного числа інших фактів і всякий висновок з минулих фактів на будучі факти є заключуванням з мало відомого на менше відоме" [281, с. 134]. Тут І. Франко дає формулювання свого розуміння основних принципів політологічної прогностики, блискучі результати застосування якої втілені в його знаменитій роботі "Що таке поступ".

Цікавою в плані дослідження витоків та сутності марксистської правової доктрини є також опублікована 1897 року стаття І. Франка "Соціалізм і соціал-демократія", що також не була включена в радянське п'ятдесяти томне видання творів письменника. Говорячи про основні зміни в головних пріоритетах людства, що відбулись у XIX ст., І. Франко зазначає, що головним завоюванням цього віку було усвідомлення широкими масами населення в економічно розвинених країнах ідеї прав та свобод індивіда. Саме боротьбу за емансипацію кожної конкретної особистості він вважає головним змістом цієї епохи: "Із сего новочасного змагання виплив і соціалізм, т.є. думка про таку зміну суспільних порядків, яка б зносячи всякі привілеї, всяке поневолення і всякий визиск, позволяла всяким одиницям і цілим народам якнайкраще розвиватися. Ся думка знайшла собі в початку нашого віку блискучих представників в особах Роберта Оуена, Сен-Сімона, Фур'є і багато інших діячів і писателів" [302, с. 30^

На противагу прогресистським соціалістичним рухам в Англії та Франції, підкреслює І. Франко, у Німеччині отримали розвиток не стільки ідеї емансипації особистості скільки класового визволення в процесі безкомпромісної класової боротьби, що, на його думку, не вписується в рамки класичної соціалістичної концепції. Найвиднішими речниками цієї течії він вважає К. Маркса, Ф. Енгельса Ф. Лассаля та В. Лібкнехта. "Правда рух сей соціалістичний і в останніх часах навіть присвоює собі характер одинокого раг ехсеllпсе соціалістичного руху; та в теоретичних основах і в самій тактиці сего руху є дещо таке, що з різних боків викликає поважну критику і то не тільки з боку людей із ворожих експлуататорських таборів, але також з боку щирих соціалістів" [302, с. З]

Цим "дещо таким" для І. Франка є претензії прихильників марксистської концепції соціалізму на виключне право на істину в останній інстанції, нетерпимість до думок інших, віра в непогрішимість своїх вождів, а, отже, й агресивність до своїх ідейних супротивників. "Соціал-демократи дуже багато говорять про свій "науковий соціалізм", немов би був надто ще якийсь соціалізм неуків як Сен-Сімон Оуен, Прудон, Чернишевський ... серед соціал-демократів почала творитись легенда про якусь науку для них, і оперта на соціальних відкриттях, зроблених основниками соціал-демократії" [301, с. 35].

Це некритичне ставлення до власних теоретичних здобутків приводять лідерів марксистської течії до висновків, що повністю перекреслюють їх загальнодемократичні та емансипаційні, гуманістичні декларації. Більше того, виникає нетерпимість до інших не лише за ідейними, а й за класово-соціальними ознаками. Ідея про всесвітньо-історичну місію пролетаріату виявилась претензією на всесвітньо-історичну місію німецького пролетаріату та його ідейних вождів. Саме на таких ідейних підвалинах, вважає І. Франко, "... основували Маркс і Енгельс свою претензію до всесвітньої диктатури: Німеччина - то голова всієї людськості, обидва вони світила свого краю, значить, найвищі світила над усю нетямущу людськість" [302, с. 37].

Противагою німецькому соціал-демократизму за І. Франком є рух, який він називає соціалістично-федералістичним. "Рух соціалістично-федералістичний не віднині бореться з соціал-демократичним; противно він давніший від соціал-демократичного і становить продовження старого французького соціалізму Сен-Сімона і Фур'є з додатком ідей Прудона і Чернишевського" [302, с. 32]. Сам І. Франко в суперечці цих двох різновидів соціалістичної доктрини явно симпатизує соціалістично-федералістичному, який на відміну від марксизму стоїть на позиції емансипації кожної людської одиниці, незалежно від ЇЇ соціального походження, реалізації ідей дійсного гуманізму, лібералізму і демократії.

1897 році, у передмові до збірки поезій "Мій Ізмарагд", поет різко задекларував своє несприйняття соціал-демократичної правової доктрини, визначивши її як "релігію, основану на догмах ненависті і класової боротьби", як ідеологію, що розпалює ворожнечу між людьми. "... я ніколи не належав до вірних тої релігії, і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого щиролюдського соціалізму, опертого на етичнім, широко гуманнім вихованню широких мас народних, на поступі і загальнім розповсюдженні освіти, науки, критики, людської і національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі проводирів, не на бюрократичній регламентації всеї людської будучини, не на парламентарнім шахрайстві, що має вести до тої "світлої" будучини" [128, 25] (це уривок в п'ятдесяти томному зібранні творів І. Франка позначено трьома крапками).

1899 року суперечності між поміркованою та ліворадикальною частинами вилились у конфлікт між "старшими" і "молодшими" привели до розколу в Русько-Українській радикальній партії. І. Франко цього разу йде не з лівими. "У грудні 1899 року доходить до порозуміння між народовцями і вихідцями з радикальної партії і до заснування Української національно-демократичної партії, ... Так скінчився Франків радикалізм. До цього треба додати хіба ще те, що за перебування Франка в радикальній партії двічі ще ставлено Франкову кандидатуру на виборах: один раз до австрійського парламенту р. 1897 і другий раз на виборах до галицького сейму р. 1898, - але обидва рази нещасливо через адміністративні надужиття при виборах" [261, с.133].

Колишні радикали в Українській Національно-Демократичній Партії внесли до її програмних документів цілий ряд рішучих вимог щодо покращання національно-політичного становища українців. "До цієї партії вступили як "народовці" так і діячі Радикальної Партії: Франко, Євген Левицький, В’ячеслав Будзиновський. Ці люди хотіли надати новій партії поступового характеру і вони ж внесли в програму націонал-демократів домагання самостійності України" [275, с. 77-78].

У цілому УНДП претендувала на репрезентацію інтересів всього Українського народу і захист його інтересів. "Націонал-демократи називали себе "народною-партією". І от їхня "Народна Програма" видана без дати у Львові, заявляє, що націонал-демократи прагнуть до того, щоб увесь український народ (національність) здобув собі культурну, економічну та політичну самостійність і об'єднався в майбутньому в один державний організм.

Програма домагається злучення всієї території, заселеної українцями в Австрії, в один "Коронний край" (автономну провінцію Австрії), а тим часом поділу Галичини на частини: українську та польську, і як першого кроку в тому напрямкові - адміністраційного поділу Галичини на східню й західну; домагається також демократизації держави і краю" [98, с. 82].

Ліве ж крило радикалів на чолі з М. Павликом та К. Трильовським заснувало Українську соціал-демократичну партію в Галичині, що орієнтувалась на марксистську соціально-політичну доктрину. І. Франко в цей час прийшов до висновку, що соціал-демократія є однією з найбільших небезпек для справи визволення української нації.

Показовою є думки висловлені Іваном Франком у рецензії на книжку А. Фаресова "Народники й марксисти. С.-Петербург, 1899." опублікований в "Літературно-науковому віснику" цього ж 1899 р. Відзначивши, що перенесений на російський грунт стараннями Г. Плеханова, П. Струве, М. Туган-Барановського та інших, німецьких соціал-демократизм здобув собі багато прихильників серед освіченої громади, І. Франко наголошує, що за своєю суттю "...соціал-демократизм стає ворожо як против усяких обов'язків суспільної самодіяльності та децентралізації, так само і против національного українського руху і з того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в'яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті" [282, с. 272].

Особливо небезпечним, на думку І. Франка, є те, що ця доктрина починає набувати великої популярності серед молоді, погляди і життєві орієнтири якої ще не сформовані до кінця. "От тим-то не дивно, що свідоміші українці виступають против сеї згубної програми як можуть. Правда боротьба ся мусить бути нерівна. Соціал-демократична доктрина тішиться далеко більшими ласками цензури, ніж український рух: вона видає багато книжок, має своїми органами товстючі місячники ( ... ), а українство не може боронити себе і своїх поглядів відповідним способом" [282, с. 272-273]. Це був час розпалу дії сумнозвісних Валуєвського та Емського указів.

Прийшовши до невтішного висновку щодо впливу соціал-демократизму марксівського напряму на вирішення "українського питання", І. Франко висловив сподівання: "Я певний, що в XX віці люди не схочуть вірити, щоб така безглузда і антигуманна доктрина могла коли-небудь розгарячувати голови і серця молодежі, у котрої на устах є раз у раз любов до народу ' до поступу" [282, с. 273]. На жаль, з усіх його спроб висловити думки щодо майбутнього розвитку в східноєвропейських країнах, цей прогноз виявився невдалим. Ця "безглузда і антигуманна доктрина" виявилась пануючою на значній частині земної кулі на довгі десятиріччя XX віку і народи, що їй повірили, заплатили за свою помилку десятками мільйонів людських життів. Почавши в І 873-1895 рр. з критики окремих положень соціальне-правової концепції марксизму, після 1895 р. І. Франко переходить до його комплексної критики. Однією з різко критичних статей з цього питання є опублікована в "Літературно-науковому Віснику" за 1904 рік наукова розвідка "До історії соціалістичного руху", яка також не публікувалась і не цитувалась в Україні за часів радянської влади, хоча саме вона якнайкраще демонструє еволюцію ставлення І. Франка до марксизму, У ній на основі вивчення сутності марксистської соціально-правової, філософської та економічної концепції, а також праць західних істориків соціалістичного руху, зокрема В. Конштедта і В. Черкезова, дослідник не лише заперечує багато з основних постулатів "наукового соціалізму", а, навіть, звинувачує К. Маркса і Ф. Енгельса в прямому плагіаті при написанні "Маніфесту Комуністичної партії".

Зазначаючи в цій статті, що в другій половині XIX ст. соціалістична доктрина набула значного поширення серед робітників та інтелігенції європейських країн, І. Франко звертає увагу на небезпеку цього явища: "... соціалізм сьогодні, особливо для мас менше освічених його прихильників, має далеко більше характер релігії, опертої на непорушних догмах, та на культі осіб, аніж характер науки" [286, с. 122]. Він відзначає, що під впливом фабіанського руху в Англії, посилібізму та солідаризму у Франції та німецького ревізіонізму, нових даних суспільних наук, в кінці XIX - на початку XX сторіччя відбувається трансформація соціалістичної Ідеї і втрата марксизмом монополії на соціалістичну істину.

Провівши порівняльне текстологічне дослідження однієї з головних програмних праць "наукового соціалізму" - написаного К. Марксом та Ф.Енгельсом 1848 р. "Маніфесту Комуністичної партії", І. Франко підкреслює, що багато з головних її ідей прямо запозичені з роботи прихильника соціального вчення Ш. Фур'є В. Консідерана "Принципи соціалізму. Маніфест демократії дев'ятнадцятого століття", що побачила світ в Парижі 1843 року.

У той же час І. Франко виокремлює і головну розбіжність між цими маніфестами. Провідною ідеєю у К. Маркса і Ф. Енгельса, на його думку, є вимога безумовної ліквідації приватної власності на засоби виробництва. У той час, коли В. Консідеран заявляв що "Нам не ходить про те, щоб знівечити власність. Ходить про те, щоб винайти і надати власності досконаліші, Певніші, свобідніші і рухливіші форми, а рівночасно більш товариські доводячи у всіх сферах інтерес індивідуальний з інтересом загальним" [282, с. 148]. В. Консідеран вже в 1843 році звернув увагу на те, що серед найосвіченіших представників промислової буржуазії набуває поширення ідея про необхідність співпраці з робітниками, забезпечення їм більш високого рівня життя, можливості отримувати освіту, виховувати дітей, мати більше вільного часу, з метою запобігання соціальним вибухам, революціям, забезпечення собі гарантій існування і збереження умов для достойного життя. Асоціація, добровільна спілка людей незалежно від їхнього соціального та майнового стану, поважання та збереження права приватної власності за умови її використання з цілями, що не суперечать розвитку суспільства - ось ідеал фур'єриста В. Консідерана.

І. Франко говорить, що хоча соціал-демократи і проголошують подібні ідеї утопією (практичні спроби фур'єристів були невдалими), та все ж "... автор сих слів відчував небезпеки комуністичного перемішання і ясно розумів, що розвій людства обік вдосконалення громадської продукції доводить рівночасно до чимраз більшого вироблення людської індивідуальності, що ся друга сторона розвою для кожного людського осібняка на певнім ступені усвідомлення робиться дорожчою навіть від громадського розвою продукції і що всякий план суспільної реформи, що не хотів би числитися з тим глибоким нахилом людського роду до автономії і особистості, був би так само нерозумний і нетривкий, як той абстрактний марксівський капіталізм, що спрягає в одно ярмо громадську, колективну продукцію з системою строго проведеної приватної власності" [282, с. 148-149]. І. Франко нагадує, що фактичний капіталізм ніколи так строго цієї приватної власності не проводив і на початку XX століття робить це ще далеко менше ніж 1848 р., здійснення права приватної власності завжди обмежувалось державою на підставі необхідності суспільного інтересу, чи то дійсного, чи то декларованого.

Натомість К. Маркс та Ф. Енгельс, проголосивши в "Маніфесті Комуністичної партії" своєю метою ліквідацію приватної власності на засоби виробництва, обрали курс не на пошук соціального компромісу, а на розпалювання класової боротьби. І. Франко підкреслює, що у 8 пункті Маніфесту прямо декларується "Однакова обов'язковість праці для всіх, утворення промислових армій й, особливо, для землеробства" [168, с. 430], що мала жорстко примусовій характер і поряд із якою згадка про добровільні асоціації виробників, "вільні спілки" виглядають як випадкове запозичення з В. Консідерана. "Хто потрафить віднайти в такій організованій суспільності якийсь "свобідний" розвій одиниці, сей докаже певно дуже великої штуки. Та й загалом всевладдя комуністичної держави, зазначене у всіх 10 точках Комуністичного) Маніфесту) ( ... ), в практичнім переведенню означала б тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовним життям" [282, с. 150].

Ґрунтовній критиці марксистську концепцію держави І. Франко піддає в знаменитій праці "Що таке поступ", в якій, розглянувши основні сучасні йому прогресистські соціально-політичні доктрини, він особливу увагу звертає на комуністичну ідеологію в різних її теоретичних виявах. Визнаючи, що серед теоретиків комуністичної ідеї було немало талановитих письменників, які вміли яскравими фарбами змалювати переваги майбутнього соціально-політичного та економічного устрою, пробували, хоча і безуспішно, втілити свої ідеї в життя, І. Франко підкреслює, що ці ідеї не могли бути зреалізовані через помилковість ряду їх основоположних постулатів. Не можливо абсолютно усуспільнити споживання, як і немає абсолютно колективного характеру виробництва, є такі види діяльності, надзвичайно необхідні для існування суспільства, які можуть здійснюватись лише індивідуально.

Щодо можливості реалізувати соціалістичні ідеї І. Франко пише: "... при самій думці про переведення і можливі наслідки комуністичних думок (проб переведення їх на ширший розмір у новіших часах так і не роблено зовсім) показувалося стільки сумнівів і трудностей, що більшого числа прихильників сі думки не могли собі здобути. Але вони були плодючим зерном, із якого виросли пізніші парості - різні напрями соціалізму (виділення І. Франка-а)" [309, с. 338].

До найвизначніших теоретиків цього руху І. Франко відносить К. Маркса, Ф. Енгельса та Ф. Лассаля. Головною теоретичною відмінністю у вченнях комуністів та соціалістів він вважав те, що останні визнають неможливість усуспільнення всіх засобів життєдіяльності та впровадження абсолютної рівності для всіх членів суспільства. Однак спільність праці і спільність споживання визнається ними універсальним засобом подолання головних проблем громадського життя. Вихід із такого теоретичного парадоксу соціалісти вбачають в усуспільненні знарядь виробництва.

І. Франко і раніше вказував на певну обмеженість теоретичних постулатів та пристрасть до оперування готовими абстрактними формулами прихильників марксизму. Як зазначає П. Феденко "У Маркса і Енгельса Франко знаходив перебільшену оцінку господарських чинників в розвитку людського суспільства (історичний, чи точніше економічний матеріалізм). Він піддавав критиці деяких послідовників Маркса, що не звертали уваги на особливості розвитку кожної країни і прикладали мірку "історичного соціалізму", як єдину відповідь на проблеми сучасності й будучності" [274, с. 55]. а

У роботі ж "Що таке поступ?" І. Франко, визнавши заслуги К. Маркса перед економічною наукою, піддає різкій критиці соціально-політичну концепцію марксизму і, особливо, вчення про місце, роль і завдання держави в майбутньому, побудованому за цією теорією, суспільства.

Зазначивши, що сам К. Маркс у своїх працях не вдавався до детального опису організації майбутнього суспільства головними принципами якого будуть спільна праця без експлуатації людини людиною і спільне споживання її плодів без нічиєї кривди, І. Франко підкреслює, що детальнішу розробку проекту організації майбутнього суспільного устрою дали сподвижники Маркса -Ф. Енгельс і Ф. Лассаль. "Особливо сей останній розвинув погляд про те, що освідомлені і зорганізовані робітники повинні при помочі загального голосування здобути перевагу в державних радах і ухвалювати там закони, які б теперішню державу, основану на пануванні одних і неволенні других, на визиску і дармоїдстві, помалу або й відразу перемінили на народну державу (виділення І. Франка - О.С), в якій би через своїх вибранців панував увесь народ, в якій би не було ні визиску, ні кривди, ні бідності, ні темноти" [309. с. 340].

Внаслідок теоретичних зусиль К. Маркса і Ф. Енгельса та практичних -Ф. Лассаля, констатує І. Франко, в Німеччині виник широкий робітничий рух, що організувався у велику, масову партію, яка прагнула якнайшвидше здобути більшість у парламенті і шляхом проведення ряду законів повністю змінити життя суспільства, створивши умови для побудови нового суспільства.

Ця партія отримала назву соціал-демократичної. "Стоячи на основі Марксових соціалістичних поглядів, ся партія надіялася порушити весь народ і здобути для нього панування. Хоч називала себе революційною, але розуміла революцію зовсім не так, як її розуміли, прим., анархісти. Ся партія бажала захопити в свої руки державну власть не на те, аби знищити її і дати всім горожанам якнайповнішу і найширшу свободу. Навпаки, по думці соціал-демократів, держава - розуміється, будуща, народна держава - мала статися всевладною панею над життям усіх горожан" [309, с. 340-341].

Це всевладдя держави, очолюваної вірними прихильниками єдиноправильного вчення, мало стати величезним благом для всього трудового народу. Кожному громадянину гарантувався достойний рівень матеріального існування та повна рівність. "Держава опікується чоловіком від колиски до гробової дошки. Вона виховує його на такого горожанина, якого їй потрібно, запевнює йому заробіток і удержання, відповідне до його праці і заслуги. Вона, знаючи потреби всіх своїх горожан, регулює, кілько і чого треба робити на фабриках, кілько вся суспільність потребує хліба й живності, кілько кожний чоловік має працювати, а кілько спочивати, а кінець кінців може дійти й до того, кілько людей має в ній родитися, аби цілість не була обтяжена, дбаючи про надмірне число дітей, і аби живі мали чим вигодуватися. Отся віра в необмежену силу держави в будущім устрою, то головна прикмета соціальної демократії. По її думці, кожний чоловік в будущім устрою від народження до смерті буде державним урядником та пенсіоністом: держава дасть йому наперед відповідне підготування; потім буде визначувати йому роботу і плату, давати заохоту і відзнаку, а на старість або в разі слабості ласкавий хліб" [309, с. 341 ].

На перший погляд, життя в побудованому за таким рецептом державі, зазначає І. Франко, є річчю прекрасної для всіх її громадян. Цей рецепт є привабливим насамперед для людей бідних, які не мають роботи, а, отже, й заробітку і можливості забезпечити життєдіяльність власного організму, для молодих людей, які позбавлені суттєвої підтримки родичів або й зовсім їх не мають, одиноких старих, всіх тих кого називали в XIX ст. пролетаріатом, а в кінці XX - маргінальними верствами суспільства, хто не будучи в силі, через різні обставини, забезпечити самостійно своє існування з легкістю сприймає обіцянки соціальних гарантій від подібної "народної держави".

"Життя в Енгельсовій народній державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви.

Поперед усього та всеможна сила держави лягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, а лише пожиточних членів держави, зробилась би мертвою духовною муштрою, казенщиною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою" [309, с. 341].

Захисники марксизму підкреслювали, що держава не буде існувати вічно, оскільки вона є явищем історичним то одного разу виникнувши має колись і зникнути. За соціалізму ж держава матиме тимчасовий характер і виконавши своє головне завдання - заміну приватної власності колективною, державного самоуправління - громадським самоуправлінням, закону і права нормами моралі - має, поступово трансформуючись, відмерти. Та І. Франка цікавить більш близька перспектива: хто буде керувати тією державою і охоронятиме її та права її громадян. Він зазначає, що хоча соціал-демократи і не говорять виразно хто здійснюватиме владні функції"... та у всяким разі ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над життям та долею міліонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти. І стара біда - нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном: не було би визиску робітників через капіталістів, але була би всевладність керманичів -усе одно чи родовитих, чи вибраних - над міліонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її навсігда" [309, с. 342].

І. Франко в статті "До історії соціалістичного руху", відзначаючи особливості соціал-демократичної програми та можливі наслідки її реалізації відзначає, що "... оброблена ними програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя міг би статися великою гальмою розвою, або ж джерелом нових еволюцій" [286, с. 149].

Мислитель твердо переконаний, що подібна "народна держава" не зможе існувати вічно, бо породжує в собі настільки потужні соціальні, національні та інші суперечності, що вони, врешті-решт, розірвуть її з середини, однак буде здатна на довгий час загальмувати розвиток людської спільноти існування її обійдеться суспільству у величезні жертви. "І як легко при якім порядку підтяти серед людності корінь усякого поступу й розвою і, повівши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити його на тім ступені на довгі віки, придушуючи всякі такі сили в суспільності, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того, що є, і шукають чогось нового. Ні, соціал-демократична "народна держава", коли б навіть можливо було б побудувати її, не витворила б раю на землі, а була б в найліпшім разі великою завадою для дійсного поступу" [309, с. 342].

Саме така здатність до придушення суспільного прогресу, побудованої за енгелівським рецептом, держави є, на думку І. Франка, головним недоліком та найбільшою небезпекою марксистського соціально-політичного вчення. Хоча сам мислитель і пройшов у своїх поглядах на проблему організації держави та державної влади досить довгий та звивистий шлях еволюції, в зрілий період своєї творчості, глибоко вивчивши процеси суспільного життя, він доходить висновку про те, що головним завданням держави є створення умов для самореалізації індивіда. Вона може обмежувати його діяльність у всіх сферах лише до тої межі де інтерес індивіда починає суперечити інтересам інших індивідів. Будь-яке інше втручання держави в життя особи є невиправданим насильством і тому недопустиме.

Держава повинна обмежити втручання в усі сфери людської життєдіяльності і, в першу чергу, у виробничий процес. Ще 1890 р. І. Франко писав: "Ніяка громадська, крайова ані урядова постанова, ніякий параграф хліба не спече, ані чобіт не вшиє, се так. Але малесенький параграф може зробити чоловікові неможливим печи хліб, або шити чоботи" [297, с. 531]. Навпаки, держава повинна, не втручаючись безпосередньо в процес виробництва, створювати для нього якнайкращі умови: "Але в наших часах держава може не тільки шкодити розвоєві органічної праці, вона може тисячними способами запомагати їй. Державні постанови то так, як дощ: із самого дощу хліба не буде, але й без дощу його не буде" [297, с. 532].

Задовго до практичного експеримент по впровадженню в дійсність марксистського соціально-політичного вчення І. Франко зумів побачити ту основну небезпеку, яку воно приховувало в собі - формування, під прикриттям закликів до "дійсної" рівності, "реального" гуманізму, не просто поліційної держави (з такою він стикався і в своєму житті), а держави "реального", "дійсного" тоталітаризму, в якій практично всі сторони людської життєдіяльності були піддані під невсипущій контроль бюрократії. Головним достоїнством чиновника в такому апараті є не вміння виконувати управлінські функції, відповідаючи за якість своєї роботи, а здатність до вчасного цитування робіт провідників-вчителів, демонстрація непорушної віри в правильність їх вчення та виконання розпоряджень тих хто стоїть у службовій ієрархії на щабель вище, не задумуючись над наслідками. Недаремно І. Франко називає організацію "твердих" правових прихильників К. Маркса "сектою", а вчення - догматичною "релігією" з плеканням культу непогрішності вождів.

Головним же недоліком цього вчення, вважав І. Франко, є ігнорування прав індивіда. Для нього було неприйнятним дискримінація особи за будь якою зовнішньою ознакою - расовою, національною, статевою чи то класово-соціальною. Адже саме емансипація "людської одиниці", на його думку, була головним здобутком XIX ст., що виправдовував усі його криваві війни та революції. Втрата такого розуміння самоцінності свободи індивіда було б недопустимим відкатом назад.

1900 р. у 12 номері "Літературно-наукового вісника" друкує І. Франко твір під промовистою назвою "На склоні віку. Розмова вночі перед Новим роком 1901". Констатуючи, що в XIX сторіччі відбулась правова емансипація не лише буржуазії чи пролетаріату, а всього людства, він визначає її як звільнення від абсолютизму XVIII сторіччя. Найяскравішим проявом цього звільнення мислитель вважає конституціоналізм: "Ті конституційні форми, той парламентаризм, се не такі вже дрібниці, як здається тобі. І навіть те, що є у нас, не така то вже пародія конституційних форм, як викриває дехто іп der Ніtze des Gefechtes (в гарячім бою - авт.).... що зробили ті конституційні форми за несповна півстоліття! Як привикли люди говорити, ходити, держати себе! Коли що лишилося з абсолютизму, то хіба лише деякі мертві форми. Дух його пропав і не вернеться. Всі ми, вся Європа засвоїли собі принципи свободи, здемократизувались, зреспубліканщились" [296, с. 289-290]. І. Франко зовсім не абсолютизує конституціоналізм сам по собі. Він підкреслює, що юридична рівність лише створює умови для досягнення рівноправності, але ці умови є справжніми, оскільки люди які від самого свого народження не є рівними між собою, отримують рівність у тій сфері, де саме ця рівність і може існувати - у сфері міжлюдських інтересів із приводу їхніх прав та обов'язків один перед одним в процесі спільного існування в різноманітних формах об'єднання індивідів. Юридична рівність як основа правової повинна забезпечувати для членів суспільства рівність прав у можливості самореалізації. Визнавши республіканізм та демократизм за головні тенденції політичного життя Європи, І. Франко підкреслює, що вони почали справляти вплив навіть на найреакційнішу державу континенту - Росію, попри зовні непорушні позиції царського абсолютизму. Свідченням цього є дух прогресивної російської літератури та публіцистики.

Розглядаючи проблему наповнення дійсним змістом конституційних форм політичного визволення широких народних мас, І. Франко пише: "Головною підвалиною правової емансипації народних мас я вважаю - коли позволите се називати так - три загальники: загальну освіту, загальний військовий обов'язок і загальне голосування" [296, с. 290]. Саме останні, на його думку, мають стати запорукою того, що в майбутньому широкі народні маси зможуть зрозуміти небезпеку прийняття певних рішень і обрати найоптимальніший шлях розвитку суспільства, покладаючись на власне знання, а не на сліпу віру в авторитет своїх вождів, мати можливість захистити, у разі необхідності і збройне, свої соціальне-політичні завоювання, а за умов забезпеченої демократії повернути собі право суверенітету та виражати свою волю шляхом демократичних процедур.

Демократія, за І. Франком, - це не просто спосіб забезпечення інтересів працюючої більшості в противагу експлуататорській меншості, як вважали Марксисти. Він особливо наголошував на необхідності забезпечення невід'ємних прав кожного людського індивіда на реалізацію своїх потенційних можливостей, своєї індивідуальності, вважаючи, що в кінці XIX ст. умови для цього були створені в передових, економічно-розвинених країнах: "Всюди проложено широкий, вільний шлях свобідній думці, безмірно інтенсивній праці одиниці, всюди позволено їй виявляти весь засіб її сили, бистроумності, оригінальності і глибини. Із давніх вузьких і крутих каналів, де щокрок треба було остерігатися, щоб не наскочити на колоду, скалу або підводний камінь, де й плавати можна було хіба невеличкими байдаками, людський дух виплив на широкий, безмежний океан, де простору багато і за яким манять нові, широкі світи, що обіцяють багаті скарби тим, хто їх відкриє" [296, с. 292].

Правда, І. Франко визнає, що цей процес досяг найкращих результатів у сфері духовного життя, у творчості, де індивідуальність виявляє себе якнайкраще, але поступово, розвиваючись він охоплює все ширші сфери людської життєдіяльності. Тим самим розвиваються підстави розвитку демократії, не просто як одного з правових режимів чи то механізму волевиявлення членів суспільства, а як способу існування суспільства, що базується на взаємній повазі індивідів один до одного і своїх та чужих прав і на взаємній відповідальності членів суспільства та його організаційних структур.

Три, визначені І. Франком, головні передумови справжньої правової емансипації, повинні забезпечити не лише її, а й дійсне визволення працюючих класів в усіх сферах людської життєдіяльності. Він звертає увагу, що без реалізації цих важливих підстав благі ідеї та абстрактні механізми їхнього втілення можуть привести до зовсім неочікуваних наслідків. "Чи так звана емансипація робітників не була тільки іншою формою ярма? Вирвались із давніх цехів, гільдій та приписів на те тільки, щоб голі, голодні і свобідні попастися в пазурі капіталістів. Та не досить сього. Почалась їх емансипаційна боротьба против капіталу. І що ж бачимо? Чи в добрій половині і тут не було гумбугу? Чи поклики Прудона, Луї Блана, Маркса, Лассаля не були більше або менше свідомим дуренням народу? Чи не обіцювано тим масам грушок на вербі?" [296, с. 294].

При цьому І. Франко зазначає, що подібний обман не можна назвати абсолютно свідомим - адже "абсолютної правди ніхто в жменю не вхопив". Головне ж те, що ці обіцянки будили до справи мільйонні маси, і хоч політика і є справою брудною, нею займатися необхідно, щоб досягти емансипації всього людства і кожної людської одиниці.

Одним із головних напрямків боротьби за звільнення людини в XIX ст. називає І. Франко емансипацію національну. Відродження національностей і національного самоусвідомлення як у народів державних, так і у бездержавних, поневолених, їхня боротьба за рівноправність і вільний національний розвиток, активний пошук національної ідентичності - все те, що було практично немислиме в XVIII ст. - заповнює історію ХІХ ст., особливо його другу половину.

Проблема міжнаціональних відносин, державного вирішення національного питання давно хвилювала І. Франка. Однак, якщо в молоді роки він притримувався погляду, характерного для соціалістичного напряму, а саме, що вирішення української проблеми полягає у вирішенні питання соціального, оскільки український народ репрезентується в абсолютній своїй більшості представниками експлуатованих класів - селянством, дрібними ремісниками та, частково, пролетаріатом, то пізніше підхід до вирішення національного питання було для нього одним із головних критеріїв оцінки правової зрілості того чи іншого мислителя.

Оцінюючи політико-теоретичну спадщину свого вчителя М. Драгоманова Іван Франко писав 1900 р.: " глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівності і правової волі заслонювала перед його очима ідеал національної самостійності, ідеал, що не тільки вміщує в собі оба попередні, але один тільки може дати їм поле для повного розвою. ... Для нас тепер не підлягає сумнівові, що брак віри в національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій також на політичнім полі, був головною трагедією в житті Драгоманова, був причиною безплодності його правових змагань, бо ж теоріями про басейни рік і про сфери економічних інтересів не зігрієш людей до правової діяльності" [299, с. 283].

Подібні недоліки помічав І. Франко і в лідерів австро-марксистського руху, підкреслюючи, що вони, відкладаючи національне питання на другий план і переводячи його вирішення в площину національно-культурної автономії, часто намагались прикрити інтереси своїх власних пануючих націй. У той же час він не відмовляв у важливості для національного визволення поневолених народів І вирішення економічного питання.

"Економічне питання таке важне, таке основне, що й при справі правової самостійності всякого народу не те що поминути не можна, але треба класти його як вихідну точку. Але ж усяка соціальна боротьба наших часів у головній мірі (не виключно!) зводиться до усунення економічного визиску в усякій формі. Та поставивши питання так, ми відразу бачимо перед собою просту і ясну перспективу. Адже змагання до усунення економічного визиску мусить (тим самим - авт.) бути змаганням до усунення визискувачів своїх чи чужих, а в разі даного вибору певно насамперед чужих, а потім своїх. А що значить правова несамостійність якоїсь нації, як у остатній лінії такий її стан, що вона мусить без опору дати визискувати себе іншій нації, мусить віддати часть здобутків своєї праці на цілі, які з її розвоєм і забезпекою не мають нічого спільного? Значить, жолудкові ідеї, тобто національно-економічні питання самі собою, з залізною консеквенцією пруть усяку націю До виборювання для себе правової самостійності, а в противнім разі розкривають перед нею неминучу перспективу економічного невільництва, занидіння, павперизації, культурного застою і упадку" [299, с. 279-280].

Чому ж І. Франко, який вважав головним критерієм будь-якого протесу рівень свободи та щастя індивіда, виступає за першочергове визволення людини за національною ознакою? У роботі "Що таке поступ?", розкритикувавши основні напрямки в тодішньому соціалістичному русі, він сам зазначає, що найбільш прийнятною для нього є концепція американського мислителя Г. Джорджа. Коли марксисти, виходячи зі своєї теорії історичного матеріалізму твердили, що національні відмінності - це результат економічного визиску і проголошували свій рух інтернаціональним, "Джордж натомість висунув на перше місце інтереси поодинокої нації як найбільшої одиниці, яку чоловік може обняти своєю практичною працею" [309, с. 344]. Підкреслюючи те велике значення в житті індивіда, яке грає належність до національного колективу, І. Франко різко критикує протиставлення інтернаціонального національному, заперечення національного в ім'я інтернаціонального: "...синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації. Все що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий синтементалізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні (виділення Франка - О.С.) змагання будуть сповнені і коли національні кривди та поневолення відійдуть у сферу історичних споминів" [299, с. 284].

Відстоювання загальнолюдських ідеалів, при всій їх справедливості та раціональності, у випадку протиставлення ідеалам родини, громади чи нації не можуть задовольнити нормальну людину. І. Франко підкреслює, що окремого індивіда і широкі маси не може задовольнити констатація факту зростання суспільного багатства - їх цікавить і те, як воно розподіляється, не задовольняє також сам по собі розвиток науки і мистецтва - вони хочуть щоб всі мали доступ до їх плодів. Крім того "... обік зросту багатства, науки й штуки зросло також почуття милосердя, любові до людей, справедливості. Люди починають переконуватися, що само багатство, сама наука, сама штука не може дати чоловікові повного щастя. Наскільки чоловік може бути щасливим в житті, він се може тільки в співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації. Скріплення, утончення того почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу - отеє основна підвалина всякого людського поступу; без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі у ньому" [309, с. 345].

І. Франко в останній період своєї творчості однозначно виступав за здобуття українцями, як і всіма іншими поневоленими народами, правової державної самостійності. Саме виходячи з цього принципу він виступав проти запропонованої К. Трильовським тактики співробітництва з австро-угорською адміністрацією, відмови від боротьби за національну незалежність в обмін на деякі поступки в освітній та культурній сферах. Це для нього було таким же несприйнятним, як і відмова в обмін на соціальне визволення. І. Франко вважав, що воно ніколи не буде дійсним без національного.

Добре усвідомлюючи, що досягнення стратегічної мети - національно-політичного визволення українців - є справою далеко не одного дня, і не найближчої перспективи, І. Франко зазначав: "Ідеал національної самостійності в усякім погляді, культурним і політичним, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осушення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернем на інші стежки." [299, с. 285].

Досягнення національної незалежності як одного з головних принципів побудови державного організму, є справою довготривалої роботи, зокрема, просвітницької та організаційної. Головною силою яка, на думку Івана Франка, повинна взяти на себе основний тягар виконання цієї роботи є молода українська інтелігенція. Саме вона, маючи глибоке коріння в товщі народних мас та національних традицій, повинна, вивчивши весь передовий світовий досвід і пристосувавши його до українського політичного менталітету, має виробити ту програму, той ідеал майбутнього, який зможуть сприйняти широкі маси селянства, робітництва та ремісництва і втілити його в життя. Інтелігенція повинна виробити у працюючих класів, які складають абсолютну більшість населення, та українців представників пануючих верств волю до здійснення цього ідеалу, допомогти їм усвідомити, що ніщо в цьому світі не зробиться без їхньої волі або безвілля, коли інші вирішуватимуть їхню долю і не на їхню користь.

"Випложений так званими матеріалістичним світоглядом фаталізм, який твердив, що певні (соціальні, разом з тим і політичні) ідеали мусять бути осягнені самою "іманентною" силою розвою продукційних відносин, без огляду на те, чи ми схочемо задля сього кивнути пальцем, чи ні, належить сьогодні до категорії таких самих забобонів, як віра в відьми, в нечисте місце і фетальні дії. Ми мусимо серцем відчути свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не створить його нам, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас як сліпа машина" [299, с. 285].

Хоча І. Франко і не визначає конкретно шляхів реалізації принципу правової самостійності поневолених народів, в основі необхідних дій він особливо виділяє виховання патріотизму в борців за свободу Батьківщини. Але патріотизм цей повинен бути не абстрактним і не результатом холодного розрахунку на отримання матеріальної вигоди від його сповідування. Говорячи про свій патріотизм мислитель писав у передмові до видання в перекладі на польську мову циклу оповідань "Galicijskie obrazki", яка, на жаль, також не ввійшла до зібрання творів у п'ятдесяти томах: "Не люблю я українців. Так мало знайшов я серед них характерів, а так багато дрібничковості, тісного егоїзму, дволичності й гордості, що справді не знаю, за що мав би їх любити. Розуміється, знаю кілька виїмків, але ті виїмки тільки стверджують загальний висновок... Навіть нашої України не люблю. Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог пустих фраз, занадто багато бачив світа, щоб мав казати, що ніде нема такої гарної природи, як на Україні. Щоб любити її історію, для цього я занадто добре, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства і свободи, щоб не відчувати, як мало в Історії України прикладів правдивого громадського духа, правдивої посвяти і правдивої любові. Чи, може, маю любити Україну, яко расу - ту расу отяжілу, нездисципліновану, сентементальну, позбавлену гарту і сили волі, так мало здатну до політичного життя на власнім смітті, а таку плідну в перевертнів різного роду? Чи може маю любити світлу будучину тої України, якої не знаю і для світлості якої не бачу підстав?... (виділення І. Франка - О.С.)" [261, с. 144].

Після таких гірких, але правдивих слів про відсутність багатьох причин для національної гордості, для легкого патріотизму, що не вимагає якихось надзвичайних зусиль І. Франко говорить: "Як син українського мужика, вигодуваний чорним мужицьким хлібом, працею твердих мужицьких рук, почуваюся до обов'язку панщиною цілого життя відробити ті дрібняки, які видала мужицька рука на те, щоб я міг дістатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій український патріотизм - це не сентимент, не національна гордість, це - тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі. Можу здригатися, можу тишком проклинати долю, але скинути його не можу, не можу шукати іншого рідного краю, бо я став би підлий проти власної совісти. І коли що улегшує двигання цього ярма, так це вид того українського люду, що хоч гноблений, темний і деморалізований довгі віки, хоч нині бідний, і неповороткий і непорадний, усе таки поволі підноситься, відчуває щоразу в ширших масах жадобу світла, правди, справедливості, і шукає до них доріг. Отож варто працювати для того люду і ніяка чесна праця не піде намарне" [261, с. 144-145].

І. Франко висловив ці ідеї в яскравій образній формі у вступі до однієї зі своїх найзнаменитіших філософських поем - "Мойсей". Описавши важке становище рідного народу, що "мов паралітик" вкритий презирством є слугою-наймитом в інших на своїй землі, він виражає непохитну віру у його світле майбутнє. У вірші-відповіді В. Щуратові "Декадент" І. Франко заявляє свій нерозривний зв'язок з долею свого народу і його майбутнього " [284, с. 186].

Ця віра у І. Франка є результатом його глибокого вивчення досягнень світової філософської і правової думки, спостережень за життям його народу та появою перших результатів його власної титанічної праці - нова, молода генерація української інтелігенції, яка справу визволення своєї нації сприйняла як своє власне і була готова віддати все за досягнення цієї благородної і омріяної мети.

Але реалізація цієї мети була на той час все ще за межами можливого. І. Франко це добре розумів і шукав ті шляхи які б могли поступово, без кривавих потрясінь привести до здійснення бажаного результату. Одним з таких шляхів він бачив надання поневоленим народам територіально-автономних прав у складі багатонаціональних держав, в які б повинні були перетворитися імперії на шляху свого повного знищення, а вже потім отримання ними повної державне-правової самостійності.

У спеціально присвяченій питанню трансформації Російської імперії статті "Свобода і автономія"(1907), І. Франко писав: "З питанням про надання всім росіянам (не лише "русским") повної горожанської свободи і надання гарантій для тої свободи (до таких гарантій належить: перенесення управи краю і законодавства на виборну народну репрезентацію, одвічальність міністрів перед тою репрезентацією і контроль державних фінансів з боку тої ж репрезентації) в'яжеться тісно питання автономії (виділення І. Франка - О.С.) країв і народностей, питання, що мусить бути розв'язане не лише в інтересі поодиноких народів і країв, але і в інтересі цілої держави" [301, с. 442,].

І. Франко зазначає, що автономістичним тенденціям поневолених народів в Росії протистоїть практично переважна більшість так званої "думаючої публіки", письменників і політиків. Головним їх аргументом є побоювання того, що при найменшому ослабленні імперії вона може розвалитись І Росія перестане бути великою державою. До того ж автономія начебто повинна передбачати і надання певних привілеїв їх населенню.

Заперечуючи подібні твердження І. Франко зазначав, що в Росії автономія має бути надана не лише національним меншинам, а й " руським ": "Надання такої автономії різним окремим частинам великої держави, отже, не лише інородцям, але й " коренным руським " у різних частинах широкої держави, то не уступка, добродійство держави для людності. Ні, се держава мусить робити у своїм власнім інтересі, а коли й людськість матиме при тім якісь користі, то за те вона буде обтяжена новими тягарями на удержання обік центрального ще й свого автономічного уряду" [ЗОЇ, с. 443].

Хоч І. Франко і пише в цій статті, що надання автономних прав національним меншинам в Австро-Угорщині не розвалило цю країну, а навпаки - "скріпилася і вросла в силу", все ж не треба забувати про те, що ідеалом поневоленої нації, зокрема й українців, він вважав політичну державну самостійність, а можливість існування міжнародних об'єднань з деякими ознаками союзної держави відносив у далеке майбутнє, після довгих років незалежного існування коли забудуться старі образи.

Суспільно-політичні погляди І. Франка, його ставлення до проблеми вирішення українського питання, ідеал державного і суспільного устрою, пройшли тривалий еволюційний шлях. Почавши з популяризації марксистських ідей, громадівського соціалізму М. Драгоманова, мислитель поступово переходить на ліберельно-демократичні позиції позначені чітко вираженим національним спрямуванням. В останній період своєї активної правової та наукової діяльності він однозначно визначається як прихильник ідеї державно-правової незалежності України, хоча і вважає, що здійснення цього ідеалу для його сучасників знаходиться "поза межею можливого".

Як відзначав Я. Славутич, "У молодому віці Франко боровся за національну свободу України взагалі, ревно узглядаючи соціальну проблему селянства. Він навіть дуже жалкував, що діяльність українців Кибальчича і Желябова "вийшла поза рамки нашої національності"... себто пішла на славу російських соціал-демократів. У зрілому ж віці Франко стає трибуном самостійності України, ворогом щойно народжених російських комуністичних ідей, схованих під плащиком інтернаціоналізму і т.п. Він закликає відроджений український політичний рух бути готовим перебрати боротьбу за повне визволення України" [247, с. 18].

Авторитет І. Франка серед українців Галичини на початку XX сторіччя був надзвичайно великим. Він базувався не лише на поетичному таланті цієї непересічної людини, але й на вмінні мислителя відчувати і виражати настрої та бажання активної частини національної маси, не поступаючись при тому принциповими речами, якими для нього були свобода і щастя людини незалежно від національності, віросповідання, соціального стану.

У другій половині XIX сторіччя український рух в Галичині знав піднесення пов'язане з подіями "весни народів" 1848 року та падіння в часи післяреволюційної реакції, вплив різноманітних зовнішніх факторів, що виразився в функціонуванні полонофільської, австрофідьської та москвофільської течій. Однак зусиллями як місцевої національне свідомої інтелігенції, так і діячів Наддніпрянської України на початку XX сторіччя він чітко вирізняв для себе програму-мІнімум - створення автономного українського коронного краю в складі Австро-Угорщини з якнайширшими правами - та програму-максимум - об'єднання всіх українських земель в єдиній, незалежній українській демократичній державі.

ПРАВОВІ ІДЕЇ ЗАСНОВНИКІВ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ. Початок XX сторіччя позначився для України швидким зростом визвольного руху. Незважаючи на різні форми організації, розуміння ідеалу майбутнього та шляхів його реалізації, він все більш набирав характеру синхронізації розвитку на українських землях по обох боках австрійсько-російського кордону.

Прогресивна частина української громадськості все більше розуміла, що традиційний безполітичний консервативний націоналізм не може виконати функцію національної ідеології в тогочасних історичних умовах. Одночасно драгоманівські космополітичні ідеї викликали настороженість як своїм радикалізмом, так і розглядом національного питання як вторинного, допоміжного при вирішенні проблеми соціального звільнення працюючих мас українського народу. Ряд українських діячів Наддніпрянщини прагнув знайти інше, порівняно з М. Драгомановим, поєднання національного і соціального. Як пише С. Світленко, "... однобічність консервативного націоналізму, як І "космополітизму", усвідомлювалася провідними діячами українського руху 1880-х - початку 1890-х рр. Не можна не помітити, що О. Я. Кониський і Б. Д. Грінченко - ідейні опоненти М. П. Драгоманова, - виступали послідовниками національно-демократичних ідей, які за тих обставин мали виразну історичну перспективу. О. Я. Кониський вбачав шлях розвитку українства не на "космополітичні", "універсальні" цінності, а в освіченні народної маси й інтелігенції на ґрунті широкого націоналізму і глибокого демократизму, а також у поліпшенні економічного становища людей. "Націоналізм" цього видатного українського народолюбця є не проповідь національної виключності, а національний патріотизм, який наповнювався загальнодемократичним змістом і спрямовувався проти великодержавної, русифікаторської політики національного гноблення українського народу з боку російського імперського режиму" [238, с. 159].

Як в Галичині, так і в Наддніпрянській Україні на межі сторіч виникали таємні організації української молоді, що ставили своєю метою боротьбу за визволення України від всіх форм соціального та національного гноблення. Все більше проникала у свідомість молодих діячів українського руху ідея державної незалежності.

"Першою такою українською організацією, що стояла на засадах повної самостійності України, було "Братство тарасівців" - нелегальна студентська організація, створена в Полтаві в 1891 р. її учасники дали клятву на могилі Т. Шевченка всіма засобами поширювати серед українців безсмертні ідеї Великого Кобзаря. Засновниками цього патріотичного українського об'єднання були І. Липа, М. Міхновський та В. Шемет, а його активними членами - відомі письменники і науковці М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Вороний, М. Кононенко, В. Боровик, Є. Тимченко, В. Боржковський та ін." [319, с. 173]. І

В. Шаян у передмові до лондонського 1967 року видання славнозвісної праці М. Міхновського "Самостійна Україна" писав про заснування братства: "Було їх тільки чотирьох: Іван Липа. Микола Байздренко, Михайло Базькевич, усі три з Харкова, та Віталій Боровик із Києва. У Києві включився в їх гурт старший від них за віком, Микола Міхновський (1873-1924) до якого наші студенти мали глибоку пошану. Він стає головою Київського Відділу Братерства, авторитетом для нових членів..." [177, с. 7].

У програмі товариства було чітко визначено, що воно орієнтується на ідею самостійної, суверенної й неподільної української держави у формі федерації Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані і Галичини, рівної серед рівних, вільної між вільними, "без пана і хама" і без класової боротьби в майбутньому. Метою цієї держави повинно було стати усуспільнення поверхні і надр землі, великого промислового виробництва та оптової торгівлі, свобода віросповідання, відділення церкви від держави, загальна безплатна і обов'язкова освіта, створення національної армії.

Розвинені ці ідеї були також в опублікованому в львівському часописі "Правда" 1893 року, в якому заявлялось про те, що "... ми, яко космофіли що любимо усіх людей й бажаємо усій людськості однаково добра і широкої волі, повинні бути націоналами (виділення О. Гермайзе - О.С.), бо того вимагає від нас моральне почуття наше. Ми повинні віддати всі свої сили на те, щоб визволити свою націю з того гніту, в якому вона зараз перебуває і дати задля користі людності ще одну вільну духом одиницю" [38, с. 26-27]. Такий висновок з посилань на "космофільство" в його драгоманівському трактуванні, був новим в українській правовій думці. Національне не протиставлялось загальнолюдському, а трактувалось як його своєрідний і самоцінний вияв.

Саме тому автори цього маніфесту української національне свідомої молоді писали: "... мусимо працювати в дусі такого заснованого на моральному і науковому фунті ідеалу людського ладу, в якому немає місця нації пануючій і нації підвладній, а українська нація в ряд з усякою другою, користується однаково рівним правом. Через це ми маємо бути цілковитими прихильниками до федеративного ладу в тих державах (виділення О. Гермайзе - О.С.) з якими з'єднана українська земля" [38, с. 30].

Для здобуття свободи власного народу тарасівці були готові до боротьби: "Ми повинні віддати всі свої сили на те, щоб визволити нашу націю від того гніту, в якому вона зараз перебуває... Кожна велика ідея вимагає духовної сили. З міцною душею, повним почуттям і послідовністю ми поставимо нашу національну справу так, що вона не залежатиме від сьогоднішніх обставин і виробимо з себе українську інтелігенцію в самому високому розумінні цього слова". Своїм політичним кредо вони проголошували визнання Російської імперії за окупанта України і те, що справедливе розв'язання соціальних питань можливе лише за умови створення повністю незалежної української держави, задля майбутнього якої вони були готові віддати всі свої сили та вміння.

На підпільному з'їзді 1893 року тарасівці прийняли рішення перейти від організаційно-виховної роботи до правових акцій. Але в квітні проти цільних діячів товариства почались репресії, багато з учасників були заарештовані і вислано за звинуваченням в "українофільській пропаганді", хоча про існування таємної організації поліція так і не довідалась. Після цих подій частина членів (Б. Грінченко, М. Вороний, О. та В. Чехівські) перейшла на автономістично-федералістичні позиція. Однак більш радикальні залишились вірними проголошеним ідеалам до кінця свого життя, продовжуючи роботу над їх реалізацією в інших формах та в інших організаціях.

Одночасно з діяльністю тарасівців в Україні виникали та діяли і інші українські організації політичного спрямування. Так 1897 р. в Києві було створено "Загальну українську безпартійну політичну організацію", а 29 січня 1900 р. в Харкові група студентської молоді заснувала Революційну українську партію (РУП). Відзначаючи значення її появи В. Дорошенко писав: "Першою дійсно політичною українською організацією, що понесла в народ гасла революційної боротьби з існуючим ладом, була славетна Р.У.П., себто Революційна Українська Партія (виділення В. Дорошенка - О.С.)" [67, с. 34].

Програмою цієї партії на першому етапі її існування став проголошений 1900 р. у Харкові та Полтаві на з'їзді української інтелігенції М. Міхновським (1873-1924) реферат "Самостійна Україна", що цього ж року з'явився друком у Львові.

У цій праці М. Міхновський, продовжуючи ідеї програмних документів "Братства тарасівців", заявляє, що кінець XIX сторіччя позначився явищами, які характеризують новий етап розвитку людської історії. Ці явища - боротьба народів за національно державне самовизначення. Українська нація, вважає він, знаходиться в становищі "зрабованої", поневоленої.

Кожна нація прагне до свободи і самостійного розвитку. М. Міхновський підкреслює, що "... коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану усестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності є метою, - тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин" [177 с. 13-14].

Як правник М. Міхновський аналізує причини поневоленого становища української нації і, зокрема, зміст Переяславського 1654 року договору. Його висновок однозначний - Україна на момент його підписання була самостійною суверенною державою, яка уклала союз з Московською монархією. Цей договір не позбавляв Україну державної самостійності і всі подальші дії московської влади були направлені на порушення пунктів договору. М. Міхновський підкреслює, що з правничої точки зору Україна має всі підстави на відновлення своєї державності і не несе зобов'язань перед стороною, що порушила самочинно договір. Повернення до його положень, вважає він повинно стати першим кроком на шляху до повної самостійності Української держави і програмою мінімум кожного свідомого українця. Лише після набуття повної державно-правової самостійності український народ зможе вирішити питання про те, чи вступати йому в державно-політичні союзи з іншими націями.

Однак одних правних підстав для отримання Україною незалежності недостатньо. Необхідно, вважає М. Міхновський, щоб цього прагнула сама нація і, у першу чергу, її провідники, еліта, яку він називає "інтелігенцією". На жаль на попередніх щаблях історичного розвитку українська еліта часто не виконувала свого призначення, раз у раз зраджуючи свій народ. Тепер же, на його думку, формується нове покоління провідників, здатне прийняти на себе відповідальність за майбутнє. Це покоління забезпечить національний солідаризм та національне і соціальне звільнення українського народу: "Наша нація у своєму історичному процесі часто була несолідарною між окремими своїми частинами, але нині весь цвіт української нації, по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією нацією (можливо - надією - О.С.): "одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ " (виділення М. Махновського - О.С.). Нині ми всі солідарні, бо зрозуміли, що були в нас і Берестечки, і Полтава. Ми відродилися з ґрунту, напоєного кров'ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матерів стародавню любов нашої нації до вітчизни і її свободи і ненависть до насильства над нами" [177, с. 27].

Обстоюючи ідею національного солідаризму М. Міхновський досить
емоційно і не завжди виважено намагався підкреслити вищість національних інтересів, необхідність ставити на перше місце інтереси української нації. "Але всі ці очевидні вади документа не можуть вплинути на загальну
позитивну його оцінку щодо чіткої постановки питання про незалежну українську держану. Заслугою М. Міхновського перед українською державністю
слід вважати те, що він публічно заявив про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми" [270, с. 43].

Один з перших радянських дослідників революційного руху в Україні О. Гермайзе, аналізуючи зміст праці М. Міхновського, писав: ""Самостійна Україна" хоч і позначена була як видання РУП, фактично починала собою іншу течію. Ця течія так званого українського самостійництва, що сформувалося спочатку в Українську Народну Партію, а під час революції в партію соціалістів-самостійників, кволу політичне, але войовничу на словах, а подекуди й на ділі" [38 с. 65].

Дійсно, започаткований тарасівцями та "Самостійною Україною" М. Міхновського рух, хоч і набирав певної сили, все ж залишався далеко не самим впливовим в Україні. Не говорячи про впливи російських партій різного спрямування, самостійницька ідея не знаходила значної підтримки навіть в колах національно свідомих українців. Навіть актуалізація соціального питання, у т.ч. і робітничого, не сприяли завоюванню самостійниками провідних позицій в українському русі. Провідною була і залишалась ідея автономії, як максимум державницьких прагнень українців.

Революція 1905 року значною мірою активізувала українське національне життя. Під впливом революційних подій царський уряд був змушений зняти найбільш варварські заборони щодо всього українського. По всій імперії, у тому числі і в Україні масово виникають численні союзи: інженерів, адвокатів, учителів, техніків, залізничників, фармацевтів, селянський тощо. Всі вони, окрім професійних інтересів своїх членів ставили метою своєї діяльності зміну існуючого політичного ладу в країні. Згадуючи ті часи В. Дорошенко писав: "... по всіх усюдах повстають партійні організації, рамки котрих що раз ширшають, що раз більші круги людськості втягують ся в партійні ряди, що раз голосніше лунають і що раз дальше розносять ся українські політичні, суспільні й національні домагання. Особливо енергійно йшла пропаганда автономії України (виділення В. Дорошенка - О.С.). На нечисленних робітничих і селянських мітінгах (вічах) і масовках, в різного роду кружках, на всяких зборах і з’їздах, що були такі часті в тім бурливім часі, голосно і відкрито ставить ся се домагання й виносять ся серед загалу публіки відповідні резолюції" [67, с. 45].

Під тиском революційних виступів царський уряд був змушений проголосити перехід до конституційного правління. 17 жовтня 1905 року було проголошено про скликання Державної Думи із законодавчими правами. Незважаючи на те, що вибори проходили в умовах військових репресій, виборці розділялись на чотири курії - землевласників-поміщиків, міщан, селян і робітників - українцям вдалось провести до неї значну кількість національно свідомих депутатів.

"У Думі зформувалася Українська Парламентарна Громада, до якої приступило 45 послів. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова І. Шраг; серед членів були: В. Шемет та П. Чижевський - від Полтавщини, М. Біляшевський та барон Ф. Штейнгель - від Києва, А. В'язлов - від Волині. Парляментарна Громада мала свій пресовий орган - "Украинский весник", редактором якого був М. Славинський, а секретарем - Д. Дорошенко. У журналі взяли участь найкращі наукові сили України: М. Туган-Барановський, О- Лотоцький, М. Грушевський, І. Франко, О. Русов та інші" [227, с. 423].

Об'єднуючою політичною ідеєю для українських депутатів була якнайширша державно-правова автономія України в складі демократичної Росії. М. Грушевським була підготовлена декларація від імені Української Парламентської Громади, однак вона не була виголошена оскільки перша Дума, проіснувавши 72 дні, була розпущена.

У другій Думі, вибори до якої пройшли в січні 1907 року Українська Громада мала 47 членів та часопис "Рідна справа - Вісті з Думи", в якій друкувались промови членів Думи, заяви Громади. Громада виступала з домаганнями автономії України, широкого місцевого самоуправління, введення української мови в школи, суди, церкву, створення кафедр української мови та історії в університетах краю, підготовку українських педагогічних кадрів в учительських семінаріях, тощо.

У третій Думі 37 депутатів внесли проект про введення української мови навчання в початкових школах, що викликало різко негативну реакцію з боку російських шовіністичних кіл. Однак він, як і ряд інших ініціатив патріотично налаштованих українських депутатів не був прийнятий - в Російській імперії почалась доба післяреволюційної реакції.

Репресії уряду, що розпочались, викликали в різних українських партій прагнення до утворення потужної об'єднаної правової організації. 1908 року діячі українського руху ввійшли, не залежно від ідеологічних орієнтацій та партійної приналежності, до Товариства Українських Поступовців (ТУП), яке стало єдиною українською партією. Об'єднання відбулось на засадах конституціоналізму, парламентаризму та національно-культурного самовизначення.

ТУП намагалась скоординувати свої дії в Думі з представниками російських центристських партій, у першу чергу трудовиків та кадетів, які зобов'язувались підтримувати українські прагнення. Спільними зусиллями вдалось перетворити факт заборони царською владою святкування роковин Т. Шевченка 1914 року в тему для обговорення на загальноросійському рівні та розпочати в стінах Думи і поза нею жваву дискусію.

Поступовий розвиток українського руху в Російській імперії було перервано початком Першої світової війни, яка викликала масовий патріотичний рух - робітники припиняли страйки, Дума урочисто підтримала уряд, заявивши про свою лояльність до нього. В "Украинской жизни", редактором якої був С. Петлюра, було опубліковано декларацію, в якій говорилось про те, що українці виконають свій обов'язок щодо держави. Правда сама ця держава, скориставшись патріотичною істерією, розгорнула кампанію жорсткого переслідування будь-яких проявів українства: заборонено діяльність "Просвіти", закрито українські видавництва, скасовано дозвіл на друкування українською мовою, багато українських діячів, у тому числі і М. Грушевський, були заслані вглиб імперії.

Світова війна призвела до того, що українці були змушені воювати в складі армій протиборствуючих сторін, захищаючи їх, а не свої власні, інтереси. Мільйони українців були рекрутованій до російської та австро-угорської армій. В останній, правда, були створені і військові частини Українських Січових Стрільців, які діячі українського руху в Галичині бачили прообразом та кадровим кістяком майбутньої національної армії.

Вибух воєнних дій частина українських діячів самостійницької орієнтації сприйняла як вдалу нагоду для вирішення питання про державну незалежність України із залученням зацікавлених зовнішніх сил. Поза межами Російської імперії 1914 року як державницький центр було створено Спілку визволення України, її діяльність викликала жорстку критику як з боку російських сил самих різних правових орієнтацій, так і українських правових і громадських діячів. Найбільшими критиками діяльності СВУ були українські соціалісти.

"Найжорсткішим критиком СВУ був Лев Юркевич, який пояснив, що він і його товариші, "не вороги ідеї самостійної України", але "наші російські товариші тільки б тоді виявили себе справжніми інтернаціоналістами, коли б їхні організації і преса на Україні признали разом з нами необхідність боротьби за визволення нашого народу і щоб вони разом з нами при кожній нагоді давали відсіч проявам національного поневолення". Тобто Юркевич саме існування України, як державного утворення, поставив в пряму залежність від того, наскільки сліпо і вірнопідданські будуть підтримувати сили української революції революцію російську. Він так вірив у справедливість міжнародного соціалізму, насамперед російського, що навіть звернувся до Тороцького-Бронштейна з ідеєю проведення міжнародного інтернаціоналістичного соціалістичного суд над членами СВУ з єдиною метою, аби ті не мали права називати себе соціалістами" [270, с. 10].

Спалах підігрітого війною імперського патріотизму та жорсткі репресії царської влади придушили розвиток українського руху, але не змогли знищити його вповні. Як тільки злигодні воєнних дій почали переважувати в суспільстві шовіністичні, ура-патріотичні настрої, як тільки захитались основи імперії, українство знов вийшло на вулиці. Лютнева революція 1917 року в Санкт-Петербурзі сколихнула українську громадськість. По всій Україні, а також в столиці імперії пройшли масові українські маніфестації. Проголошені Тимчасовим урядом політичні свободи були одразу ж використані для відродження українських правових та культурницьких організацій. У Києві 17 березня постала Центральна Рада, як орган репрезентації інтересів українського народу перед російським урядом. До неї ввійшли представники різних українських правових партій, груп та громадських організацій: військовиків, робітників, кооператорів, студентів, православного духовенства Києва, Українського Наукового Товариства, Педагогічного Товариства, Товариства Українських Техніків та Агрономів, ТУПу і т.п. Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського.

Під впливом революційних подій в Україні відроджувались або засновувались нові українські політичні партії. Найвпливовішими в організованому українстві були Українська Соціал-Демократична Партія (УСДРП), Українська партія Соціалістів-Революціонерів (УСПР) та Українська Партія Соціалістів-Федералістів (УПСФ). Ці політичні організації виявились домінуючими в Центральній Раді, а пізніше і в Директорії УНР.

Центральна Рада, складена переважно з представників різноманітних правових партій соціалістичного напрямку, орієнтувалась на ідею автономії України в складі демократичної російської республіки. Прихильники ідеї державно-правової самостійності знаходились в меншості і їхня аргументація ігнорувалась керівництвом Ради. "Саме інтелігенція з числа українських демократичних кіл соціалістичної спрямованості, що переважно мешкали у Києві (соціалісти-революціонери, соціал-демократи, соціалісти-федералісти, радикали та ін.) ... створила у перші ж післялютневі дні найбільш впливовий згодом політичне-координаційний центр революційних сил - Центральну Раду у Києві. Концептуальну платформу її діяльності було розроблено зусиллями багатьох поколінь визначних українських правових мислителів, які ніколи не відокремлювали свої погляди від загальнолюдської демократичної скарбниці, узагальнено і відображено в численних працях М. Грушевського, В. Винниченка, інших відомих учених, письменників та правових діячів, платформах і програмах численних правових партій, товариств і громад, що діяли в Україні до Лютневої революції. Саме тому з першого дня існування Центральна Рада у Києві відкрито проголосила свої політичні цілі і домагання: "територіальна автономія України з державною українською мовою, з забезпеченням прав національних меншостей - росіян і інших". Від цих прагнень Центральна Ради не відступала ні на крок аж до докорінної зміни правової ситуації, викликаної Жовтневою революцією у Петрограді" [206, с. 228]. Лише під впливом обставин - Жовтневого перевороту, розпочатого наступу на Україну більшовицьких військ та необхідності якнайшвидшого укладення миру з Центральними державами, Рада проголосила 25 січня 1918 року Четвертий Універсам, який декларував незалежність Української Народної Республіки.

Та час було втрачено. Деморалізована соціалістичними агітаторами армія не змогла захистити український уряд, а закликані на допомогу німці не мали особливого бажання підтримувати соціалістичну Центральну Раду. Більше того, керівництво Ради послідовно відмовлялося прийняти допомогу від патріотичних сил України, якщо вони належали до "соціальне чужих" прошарків - не використано для захисту Києва від більшовиків можливості 60-ти тисячного 1-го українського корпусу на чолі з П. Скоропадським, інших українізованих частин армії.

Як відзначає М. Жулинський, описуючи події цього часу, "Більшовицькі загони вже плюндрували Слобожанщину та Лівобережжя, прямуючи на Київ, так звані українські більшовики, що зазнали повної поразки на Всеукраїнському з'їзді рад у Києві, творять в Харкові пробільшовицький з'їзд рад і створюють свій уряд з 12 осіб, 11 з яких були більшовиками, дають дозвіл на вивіз українського хліба до Центральної Росії І нацьковують всіх і все на уряд Української Народної Республіки, а Центральна Рада, втрачаючи катастрофічне авторитет і рештки й так незначних військових сил, думає про скликання Загальноукраїнських установчих зборів, які мають "рішити про федеративний зв'язок з народними республіками колишньої Російської імперії"" [94, с. 72-73].

Кілька місяців Існування Української держави на чолі з гетьманом П. Скоропадським виявились часами правової стабільності в Україні - відновилась робота транспорту, засновувались державні інституції. Але політика гетьмана направлена на наведення порядку в країні зіткнулась з небажанням селянства повертати отримані від революції землі поміщикам, а проголошений ним курс на майбутній союз з монархічною Росією відвернув від нього багато патріотичних сил. Організоване українськими соціалістами об'єднаними в Національний Союз на чолі з В. Винниченком, повстання проти гетьмана закінчилось встановленням Директорії, яка, у свою чергу впала під ударами зовнішніх сил, підірвана процесами внутрішньої анархії, так званої "отаманщини", не зумівши ні створити міцної і дієздатної державної організації, на реально об'єднати обидві частини України, наповнити змістом Акт злуки УНР та ЗУНР від 22 січня 1919р.

"В Україні розвивалися практично дві революції, цілі яких, поза ілюзорну схожість соціальних гасел, були, по суті, різні. У середовищі російськомовного робітничого класу революція в Україні мала всі загальні ознаки російської революції - ради робітничих і солдатських депутатів та місцеві організації головних російських правових партій. Тут, по суті, розвивався лише місцевий варіант загальноросійської революції. В українському селі, завдяки його самоорганізації через Селянську Спілку та мережу селянських кооперативів, об'єднаних Центральним Українським Кооперативним Комітетом, українські соціалісти завжди могли мобілізувати тисячі селян для міських маніфестацій. Це - ключ до сили українського руху і його органу - Української Центральної Ради в Києві" [270, с. 11-12].

Але ця сила була використана керівництвом Центральної Ради вкрай неефективно. Причинами цього є і певна інертність українського селянства, низький рівень національної свідомості, традиційне несприйняття держави, і нездатність чільних діячів українського руху в той важливий історичний період зуміти поєднати державницьку і соціальну ідею таким чином, щоб вона стала прийнятною основній масі населення, їх зашореність в ідеологічних питаннях, прагнення "зберегти вірність загальноросійському демократичному руху".

Чільними діячами, погляди і діяльність яких найбільш суттєвим чином вплинули на долю української державності в буремні роки революції 1917-1920 рр., були Голова Центральної Ради М. Грушевський та його заступник, Голова Генерального Секретаріату УНР, Голова Національного Союзу та Голова Директорії в перший період її діяльності В. Винниченко.

Говорячи про вплив М. Грушевського та його ідей на долю Української Народної Республіки, один з її чільних діячів часів Директорії І. Огієнко згадував: "Спочатку, в 1917-1918 роках в Україні панувала автономія (виділення І. Огієнка - О.С.), як своя ідеологічна форма державного устрою. Автономія з ким? З Росією. Так навчав проф. Грушевський, а всі інші йшли за ним.

І це була головна ідеологія початкової Центральної Ради. Українська інтелігенція була нечисленна, політичне таки мало свідома, у своїй переважаючій більшості міцно і сильно пов'язана з інтелігенцією російською. Свої українські партії тільки-но починалися, своєї виробленої традиції не мали і народу за собою ще не вели, а коли мали його, то небагато. Усі були провінціали. Київ традиційно столицею ще не був, бо столицею - і то дуже міцною - таки справді був Петербург" [192, с. 3-4].

Михайло Грушевський(1866-1934) - визначний український історик, організатор української науки, громадський та політичний діяч, народився в м. Холмі в родині педагога-славіста, що походив з старовинного роду священиків з Київщини. Освіту отримав спочатку в Тифліській гімназії, а пізніше - на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира. Саме тут він розпочав свою наукову працю під керівництвом В. Антоновича - видатного історика і діяча українського руху. Саме за рекомендацією Антоновича він очолив кафедру історії Східної Європи у Львівському університеті, яку перетворив, по суті, на кафедру історії України.

Вплив В. Антоновича на формування М. Грушевського як історика та громадського діяча був надзвичайно великим. Від свого вчителя дослідник перейняв, як вихідну ідею методології дослідження та правової діяльності, концепцію "єдиного потоку", згідно з якою українці були безелітною нацією для якої боротьба за національне визволення означала, у першу чергу, вирішення питання соціального звільнення, а не створення власної національної незалежної держави. Ці погляди в українській правовій думці базувались на ідеї всесвітньої історичної місії українців, сформованої в програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства М. Костомаровим і розвинутої в концепції "громадівського соціалізму" М. Драгомановим та його сподвижниками.

Згадуючи про початок громадської роботи вченого, О. Лотоцький писав: "Грушевський почав брати активну участь в справах громадських ще років за п'ять до од'їзду свого з Києва в Галичину. Спершу його діяльність полягала головно в організації наукової прані, а що далій приймала і політичний характер. Став він натуральним і непримінним співробітником Антоновича і Кониського, створюючи з ними чинне тріо в тодішній правовій акції. Коли з "новою ерою" народилася кафедра східноєвропейської історії на львівському університеті, що фактично мала вона бути кафедрою української історії, то власне єдиним кандидатом на кафедру був Грушевський..." [158, с. 181].

У Львові М. Грушевський активно включився у роботу в українському русі, виконуючи своєрідну роль зв'язуючої ланки між галицьким та наддніпрянським українством. 1894 року він виступає з ініціативою заснування історико-філософської секції Наукового товариства імені Т. Шевченка, яку і очолює. А з 1897 р. стає головою НТШ, яке під його керівництвом стало відігравати роль своєрідної національної академії наук. Висока вимогливість до членів товариства, організаторські здібності, особистий талан та авторитет вченого сприяли тому, що досить скоро членство в НТШ стало престижним і для багатьох європейських вчених. З 1895 по 1913 рр. М. Грушевський очолював редакцію "Записок НТШ", а 1898 року, разом з І. Франком, організував вихід Літературно-Наукового Вісника, що сприяло створенню єдиного наукового простору для передової української інтелігенції. Навколо обох видань зосередились практично всі кращі українські наукові та літературні сили.

Зусиллями М. Грушевського у Львові сформувалась наукова школа істориків України до якої, зокрема, належали О. ТерлецькиЙ, С. Томашівський, І. Крип'якевич, М. Кордуба та ін. 1898 року у Львові побачив світ перший том найвідомішої праці вченого - "Історії України-Руси".

Активна правова діяльність М. Грушевського починалась в Галичині, де він став одним із засновників Національне-Демократичної Партії, з якої, правда, невдовзі розійшовся в поглядах. Однак особливо активною вона стала після вибуху першої російської революції в 1905 році. 1906 року ним у Петербурзі засновано видання "Украинского вестника", що став органом Української Громади в російській Державній Думі. Як загально визнаний лідер українського руху М. Грушевський очолив Товариство Українських поступовців.

У цей період вчений виявив себе талановитим політичним публіцистом, опублікувавши велику кількість статей, присвячених українській проблемі, у Літературно-Науковому віснику, "Украинском вестнике", "Украинской жизни" (редагованій С. Петлюрою) та ряді інших українських та російських видань. Ці статті стали основою цілого ряду збірок, в яких розкривалось розуміння М. Грушевським завдань та перспектив українського руху. Однією за найбільш показових для розуміння вченим тогочасної української проблематики є збірка під красномовною назвою "Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки". Говорячи про зміст так званого "українського питання", яке було активізоване у свідомості правової еліти та широких мас населення]Російської імперії бурхливими подіями революції, М. Грушевський писав це питання в дійсності полягає в тому: що повинен зробити урядгосії, її правлячі та керівні кола, щоб по можливості згладити страшну шкоду, нанесену українському народу політикою придушення і викорінювання, що застосовувалася до нього в продовж сторіч в інтересах цієї держави, державної народності, "общерусской" культури та інших фетишів? Які заходи повинні бути прийняті, які засоби культурного і національного розвитку і самовизначення повинні бути надані українському суспільству, українським народним масам, щоб відновити їхню самодіяльність, вивести з того стану пасивності, заціпеніння, занепаду, до якого привела їх політика гонінь українського національного життя? Що повинно бути зроблене в цьому напрямку негайно, зараз же? Це питання чекає свого вирішення від уряду, представництва і громадськості Росії і вони не вправі ухилитися від нього" [52, с. 40].

Поставивши українське питання як проблему моральної відповідальності російських урядовців та всього суспільства за ті історичні образи й утиски, що їх зазнала українська нація за час перебування в складі Російської імперії, М. Грушевський покладає великі сподівання на те, що революційні події та демократизація суспільного життя дозволять реалізувати цю відповідальність у конкретних формах організації українського національного життя. Сподіваючись на підтримку в цьому питання "прогресивної російської громадськості" вчений прагне заспокоїти її та відмежуватись від звинувачень українців в "мазепинстві".

Будучи прихильником соціалістичної ідеології, він робить спробу апелювати до раціональних мотивів поведінки лідерів російського, у першу чергу революційного, руху в сподіванні на їхню підтримку. Вчений говорить про те, що українці чудово розуміють - "... належність до великого і добре організованого державного союзу може дати економічному і культурному розвитку народностей і областей, що входять до його складу, дуже багато вигод не пов'язаних з експлуатацією народів і областей. Більший простір і свобода економічного спілкування, створення більш великих і досконалих просвітніх і культурних закладів, велика безпечність від міжнародних ускладнень і утисків, є, наприклад, такими вигодами. Якщо при цьому мирний розвиток обласного і національного життя, у формі або федерації або добре поставленої автономії, гарантується від утисків і експлуатації державою або іншими областями, то народність або область, що входить до складу такого упорядкованого державного союзу, навряд чи ризикне такими явними вигодами для досягнення повної державної незалежності" [52, с. 62].

Повна державна незалежність, вважає М. Грушевський, пов'язана, у першу чергу, із деякими зовнішніми атрибутами, які він, з деякою іронією, називає "задоволеннями". Але навіть такі "задоволення", як власні марки і гроші, уряд і армія, власні жандарми і тюрми, вважає один з лідерів тогочасного українського руху, є цілком поєднувані зі збереженням державної єдності. " менш примхливе суспільство охоче позбавить себе цих вишуканих задоволень, поступаючись ними за більш просту, але здорову юшку забезпечення свободи культурного і суспільного самовизначення, нестисненого національного розвитку, можливості вільно влаштовувати і розпоряджатися своїми місцевими відносинами і засобами, - усього того, що дасть йому федеративний або широко поставлений автономістичний лад держави" [52, с. 63]. Очевидно, що таким "менш примхливим суспільством" вчений вважає українське, що, не маючи власної правової та економічної еліти, складаючись, практично, лише з селян та робітників, цілком готове задовольнитись "здоровою юшкою" автономії.

Говорячи про національно-державний ідеал України, як він його розуміє, М. Грушевський досить часто використовує терміни "федерація" та автономія", або "широка автономія". Зміст, який він в них вкладає, дає змогу точніше зрозуміти позицію вченого, чий авторитет мав такий потужний вплив на ідеологію українського руху в перші десятиріччя XX сторіччя.

Розуміючи необхідність роз'яснення своїм прихильникам змісту використовуваних термінів, сам М. Грушевський писав в опублікованій 1917 року праці "Якої автономії і федерації хоче Україна": "Коли ми хочемо розібратися в тих назвах, які означають більш або менш право й можність якої-небудь країни, себто її громадянства, її людності, упорядкувать свої справи та правити ся по своїм правам і постановам, то йдучи знизу до гори, від меншого до більшого, се будуть такі форми громадянського пожиття: повний централізм, адміністраційна (бюрократична) децентралізація, вужча або ширша самоуправа (самоврядування), вужча (обмежена) або широка автономія, неповна (несуверенна) державність, самостійна незалежна держава" [55, с. 4у

Для того, щоб заспокоїти російську громадськість М. Грушевський постійно наголошує на прихильність українського руху ідеї автономії - широкої, зі значними прерогативами організації внутрішнього життя краю. Федерація в його трактуванні є більш високим рівнем правової самостійності краю, що, за сучасною термінологією, ближче за змістом поняттю конфедерація. Не даремно улюбленим прикладом федерації у М. Грушевського є устрій Швейцарії.

У той же час вчений наголошує на тому, що конкретний зміст поняття визначається реальними прерогативами влади та розподілом повноважень центру та автономних частин: "Нелегко буває установити різницю між широкою автономією і державним характером такої країни, яка має всю повноту самостійного самоврядування. Нераз буває, що там, де одні знавці бачать тільки провінцію з широкою автономією, інші добачають з неменшим правом державу несуверенну, залежну. Напр. такі спори вели ся про Україну, чи вона перед скасуванням гетьманства була несуверениою державою, чи автономною провінцією російської держави, і так само про Фінляндію. Тільки в федеративних державах нема такої непевності: там кожний автономний член федерації являєть ся державою, тільки невловні самостійною, несуверенною" [55, с. 7].

Говорячи про федеративний устрій майбутньої Росії та автономний статус в ній України, М. Грушевський наголошує на тому, що програмою-мінімум українства є широка автономія, а програмою максимум - федерація і "неповна самостійність". При цьому, нам його думку, українські прихильники соціалізму і демократії в цілому є свідомими противниками самостійницьких ідей: " у вирішенні українського питання ми будемо виходити не з "історичних прав", яким є акт добровільного приєднання України до Росії, що створив відносини особистої унії між ними в одних сторонах політичного життя та відносини федеративні в інших і насильно скасований російським урядом усупереч ясно вираженим бажанням і протестам українського народу, що не переставав, до повної знемоги політичного життя, вимагати відновлення цих "статей Богдана Хмельницького", як конституційної хартії України" [52, с. 87-88]. Подібне твердження повинно було чітко підкреслити, що М. Грушевський займає позицію протилежну зробленому М. Міхновським "правничому виводу прав України".

Протистояння самостійницькій ідеології, на думку М. Грушевського, якнайповніше відповідало інтересам українського народу, який був репрезентований працюючими класами. Ототожнення національної і соціальної ідеї було головним ідейним підґрунтям, що формував концепцію української державності великого вченого. Як підкреслює А. Коцур, "М. С. Грушевський причетний до створення фактологічного підґрунтя філософії української ідеї, очоливши національно-демократичний напрям тлумачення української ідеї та історичних шляхів її розвитку. Він однозначно зазначав, що інтереси трудового народу - це найвищий закон власної громадської організації" [127, с. 160].

Самостійництво неприйнятне М. Грушевському з багатьох причин. Серед них і бажання залишитись вірним ідеалу інтернаціональної єдності соціалістичного руху, до якого вчений відносив себе, і небажання накликати на українців звинувачення в "мазепинстві", за допомогою якого протягом віків в Російській імперії лущились найменші прояви української національної свідомості, і прагнення продовжити успадковану традицію української правової думки якою він її розумів.

Більше того, коли представники правих українських сил, що стояли на позиціях національної емансипації, зробили спробу організувати в Думі власну фракцію, М. Грушевський виступив різко проти подібного кроку. " політичні процеси не дали організуватися тоді українським правим. З приводу чуток про організацію правої фракції в III Думі "Рада" устами М. Грушевського забила на сполох, що мовляв "поступове українство" не може йти з таким правим українством". Але з тої причини, що праві були ще не дуже організовані, правої української фракції в III Думі не було сформовано" [41, с. 74]. До дезорганізації українських правих сил приклав руку і М. Грушевський, який, переймаючись питанням про єдність "російського соціалістичного і демократичного руху" послідовно розколював рух український, заявляючи, що ні праві, ні навіть самостійники, що стояли на лівих позиціях у соціальних питаннях, не можуть представляти український народ.

Посилаючись на авторитет попередників великий історик писав: "Вірні завітам українського визвольного руху, що висунув федеративний принцип, як підставу майбутнього улаштування відносин правових і національних, і проводившого незмінне його, починаючи з т. зв. кирило-мефодіївського братства, ми визнаємо федеративні форми найбільш досконалим способом поєднання державного союзу з інтересами вільного і нестісненого розвитку національного життя, але зараз наполягаємо на здійсненні принципу національно-територіальної автономії, як однієї з основ нового державного устрою. Відповідно до цього територія з переважним українським населенням повинна бути виділена з нинішніх адміністративних підрозділів і поряд із перетворенням органів місцевого самоврядування на широких демократичних початках повинна одержати загальні органи обласного законодавства і самоуправління, керовані народним представництвом у вигляді українського сейму що обирається загальним, рівним, прямим і таємним голосуванням" [52, с. 88-89].

Патологічна прихильність демократичним ідеям і лозунгам та небажання розколювати російський соціалістичний та демократичний рух відрізняють М. Грушевського від українських соціал-демократів Галичини, для яких пріоритетність вирішення питання про власну державу як головну передумову здійснення емансипаційних соціальних перетворень, було вже давно розв'язаною теоретичною проблемою. Національно-територіальна автономія була для них програмою-мінімум, а для М. Грушевського, фактично, межею бажань. Для соціалістів Наддніпрянщини, як відзначає М. Жулинський, "Головне, аби покінчити з соціальною несправедливістю, ліквідувати експлуататорів - і чужих, і своїх, національних, здобути свободу для себе і обов'язково, бо ж до цього закликав пролетарський обов'язок, класова солідарність експлуатованих, свободу для інших народів світу. Тоді запанують повсюдно свобода, рівність, братерство без рабства в будь-якій формі - національній чи соціальній. Отже, ніяких незалежних національних держав, можливо і бажано - ніяких кордонів, збройних сил... Повна довіра і гармонія між народами" [94, с. 83]. Автономія на основі виділення земель населених тими чи іншими національними групами повинна була, на думку М. Грушевського, дати змогу поєднати інтереси єдності соціалістичного і демократичного революційного руху з необхідністю задоволення національних потреб поневолених націй: "Принцип територіально-національної автономії повинен бути прийнятий у ряду інших засад нового державного ладу. Для його здійснення національний принцип повинен бути покладений в основу всіх територіально-суспільних організацій, починаючи із сільської общини і далі - в основу дрібної земської одиниці, усякого роду виборчих округів і провінційних підрозділів. І якщо вона досягає того мінімуму, що може бути визнаний достатнім для утворення самоврядної національно-територіальної області, то і повинен бути організований для неї власний порядок самоврядування" [52, с, 78-79].

Будучи найбільш авторитетною фігурою в українському русі того часу, М. Грушевський робить спробу конкретизувати зміст поняття "національно-культурна автономія" щодо України. Його змістом було виділення всіх населених українцями земель імперії в окрему державно-територіальну одиницю з власним парламентом, системою виконавчої влади, освіти. Передбачалась також необхідність ліквідації централізму в церковному управлінні, штучної перетасовки етнографічних елементів в армії, що було одним з основних механізмів денаціоналізації та русифікації представників національних меншин імперії, створення умов для проходження військової служби якнайближче до батьківщини солдат.

У той же час, на думку вченого, національно-територіальна автономія для України наповниться реальним сенсом лише за умови, якщо вона стане загальним принципом реорганізації державного устрою Росії. "Організація обласного українського сейму і пов'язаних із ним органів управління і контролю із широкими повноваженнями в місцевому законодавстві, у розпорядженні місцевими фінансами й обласним земельним фондом, у місцевому управлінні, в організації просвітництва і духовних справах, суспільної безпеки і засобів економічного розвитку, - за аналогією інших найбільш великих автономних організацій Росії, повинна піти одночасно з ними і за аналогією з ними повинні бути визначені межі повноважень сейму і його органів, з одного боку, і центрального парламенту та загальноімперських міністерств" [52, с. 89]. Автономні права повинні буди однаковими у всіх національно-територіальних утворень, без винятків та надання привілеїв тим чи іншим національностям. Україна і інші недержавні народи повинні біли мати не менше самоврядних прав ніж Польща чи Фінляндія, як автономні утворення.

М. Грушевський покладав надзвичайно великі сподівання на процеси демократизації політичного життя Російської імперії під тиском революційних подій 1905-1907 рр. Він, користуючись новими можливостями розвитку української культурної та громадсько-правової діяльності, переносить центр своєї роботи до Києва, перевівши сюди видання Літературно-Наукового Вісника та очоливши щойно засноване Українське Наукове Товариство.

Однак реакція, що настала після революційного підйому і, особливо, після початку світової війни, поклала край багатьом сподіванням української громадськості. Сам М. Грушевський був заарештований і, після двохмісячного ув'язнення, був засланий до Симбірську, пізніше переведений до Казані і до Москви, де перебував під наглядом поліції.

Після початку Лютневої 1917 року революції вчений тріумфально повертається до Києва де очолює щойно створену Центральну Раду. Саме М. Грушевський головним чином визначав позицію цього органу в питаннях майбутнього статусу України, підготовка програмних документів Ради, аж до її ліквідації внаслідок гетьманського перевороту підтриманого закликаними в України німецько-австрійськими військами.

Тогочасні уявлення М. Грушевського про долю України, про поведінку українського руху в умовах першого періоду революції відбиті в його статтях опублікованих 1917 року, що склали збірку під назвою "Хто такі українці і чого вони хочуть". Оцінюючи події цього періоду вчений і політичний діяч писав: "Потреби і домагання України розгортаються в усій широті. Найбільше нещастя в сій хвилі і для правительства і для провідників громадянства - се не поспіти за скорим розгортанням домагань моменту" [54, с. 96]. Тут чітко означено головний чинник, від якого залежала доля України в цей критичний час - готовність національного провідництва зрозуміти адекватно настрої та бажання мас і очолити боротьбу за їх здійснення. Правда, звичка рахуватись з імперським центром і сподівання на можливість досягти з його боку певних поступок, спонукають Голову Центральної Ради вважати важливим чинником майбутнього української нації і здатність "правительства" піти на зустріч вимогам мас. Для людини, що вважала себе виразником інтересу народу, стояла на позиціях того, що саме маси є творцем історичного процесу така заподатливість перед керівництвом вмираючої держави виглядає дещо дивно. Аналіз минулого давався вченому краще ніж розуміння сучасного та передбачення майбутнього.

Знаходячись в полоні своєї ідеологічної схеми про тотожність для українців питань національного і соціального визволення, М. Грушевський оцінював політичну специфіку історичного моменту наступним чином; "Резолюції, винесені на вселюдних зборах, громадянських і партійних з'їздах, конференціях і нарадах останніх тижнів, не полишають ніякого сумніву щодо тої правової платформи, на якій з'єднуються всі активні елементи української людності в старе наше домагання широкої національно-територіальної автономії України в російській федеративній республіці на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі" [54, с. 97].

Той факт, що М. Грушевський, як Голова Центральної Ради залишився на позиціях автономізму в 1917 році, так само як і в 1905, можна було б пояснити острахом перед звинуваченнями українського руху в сепаратизмі та "мазепинстві" та супутніми ним репресивними діями з боку центрального уряду вже проголошеної демократичною Росії. Однак сам він підкреслював, що "Ті часи, коли українському громадянству приходилося рахуватися з обставинами старого режиму, з неможливістю виявити масову волю українського народу до всеї повноти національного життя і з тим недовір'ям, яке виявило до українства як до руху народного громадянство російське, минули безповоротно" [54, с. 98].

Нові часи характеризувались швидким зростанням національної свідомості мас, розвитком різноманітних форм самоорганізації національного життя, стихійного творення різноманітних форм та елементів національного державного управління. Навіть такий консервативний елемент, як армія, що була традиційно найбільш надійним оплотом імперії, зазнала процесів українського національного відродження.

Процеси українізації військових частин розвивались надзвичайно швидко - викали українські полки і дивізії, створювались українські екіпажі на кораблях Чорноморського та Балтійського флотів. З'їзди українців-військовиків приймали резолюції на підтримку Центральної Ради як єдиного виразника інтересів нації. У ніч з 17 на 18 липня вояки, що входили до складу Українського Військового клубу імені Павла Полуботка організували збройний виступ, захопивши Київ, арештувавши коменданта міста. Командуючий Київським військовим округом врятувався втечею. Але керівництво Центральної Ради не захотіло скористатись нагодою, а закликало повстанців повернутись до казарм, після чого їх було відправлено на фронт, де більшість загинула. Україна втратила професійні армійські кадри яких їй так не вистачатиме в роки громадянської війни. Та й захищати Раду від наступу більшовицьких військ взимку знайшлося мало охочих, крім купки студентів і юнкерів, що полягли під Крутами.

Пояснюючи розвиток подій в Україні 1917 року І. Нагаєвський відзначав, що "Нема де правди діти, революція 1917 року застала Придніпрянську Україну скаліченою духовно, національно, культурно і соціально. Учасники війни кажуть, що тільки селянська маса залишалася українською, а всі інші прошарки суспільства були зденаціоналізовані" [180, с. 406]. Однак і керівництво представницького органу української нації, керуючись соціалістичними ідеологемами про історичну приреченість держави, співпадіння питання національного та соціального визволення, вірності ідеалам світової революції, не бажало приймати на себе відповідальності за майбутнє України. Керівництво Центральної Ради на чолі з М. Грушевським не виходило у своїх домаганнях поза межі автономного існування України в складі Росії. Цю автономію вони бажали отримати з рук "демократичного російського уряду", а найбільшим свої ворогом вважало не російських шовіністів, а українських самостійників, яких використовувало як пугало для центральної влади. М. Грушевський писав: "Широка автономія України з державними правами українського народу - се та програма даного моменту, від котрої не може бути уступлення назад. Всякі перешкоди, всякі вагання у задоволенні її з боку провідників Російської держави чи керуючих кругів російського громадянства - се пересунення ваги в бік українського самостійництва. В теперішній хвилі прихильники самостійної, чи вірніше сказати, незалежної України годяться на зістатися на спільній платформі широкої національно-територіальної автономії і федеративного забезпечення державного права України. Прапор самостійної України стоїть згорнений. Але чи розгорнеться він з хвилею, коли всеросійські централісти захотіли б вирвати з наших рук стяг широкої української автономії в федеративній демократичній Російській республіці?" [54, с. 99].

Свій політичний ідеал майбутнього України М. Грушевський, в час коли в Російській наступали часи безвладдя, чим скористались поляки і фіни, литовці, латиші та естонці, формулював все в тих же вузьких рамках "широкої автономії": "Українці добиваються того, щоб Україною всею правила виборна рада України чи сейм, як Його називають та виборні міністри. Щоб вони могли дбати про свій край, не питаючи ні в кого ухвали та попередження, крім свого народу - питалися волі виборців України, а не правительства республіки. Щоб були вони зв'язані вічним союзом між собою, спільно порядкували найважніші для сього союзу справи, а в середині, в своїх внутрішніх справах були самостійні, автономні, як се називається. Такий устрій зветься федеративною республікою з широкою автономією її країв. Україна мусить мати широку автономію в федеративній Російській республіці (виділення М. Грушевського - О.С.), щоб порядкувати вільно у себе свої справи, самостійно правити ними, сього хочуть Українці, щоб забезпечити свободу і добробут всій людності України, а найпаче її робочому народові" [54, с. 117-118].

М. Грушевський постійно підкреслював, що автономія України зовсім не повинна суперечити інтересам представників інших національностей, що проживають на її території. Як відзначає М. Кармазіна, "Автономія йому бачилась не як місце проживання однієї національності, незмішаної з іншими, а як форма державного устрою, при якій представники всіх націй, що мешкають на українській території, утворюють автономію і забезпечуються рівними правами" [111, с. 284].

Вчений і громадський діяч, що так послідовно виступав проти державної самостійності власного народу, вважаючи її відступом від здійснення української історичної місії, одночасно великі сподівання покладав саме на державу у вирішенні питань соціальних, у забезпеченні умов для достойного існування представників працюючих класів. "Коли ми здобудемо автономію України: щоб наш край мав у себе дома в Києві свою законодавчу Думу (сейм), своє виборне правительство (міністрів), вибране всією людністю України, тоді трудящий народ український буде по своїй волі порядкувати всім на Україні. Селяни і робітники становлять більшість людності, вони зможуть мати більшість депутатів в українськім сеймі таких, яких захочуть мати: з тямущих селян і робітників і з тих людей просвіщених (інтелігентів), які боронять права трудящого народу. І вони забезпечать добробут робочих людей законами, заведуть такі порядки, щоб була справедливість: щоб трудящий чоловік мав усю користь від своєї праці, а не одержував своїм потом неробів усяких, що живляться з народної праці, а самі не дають ніякої користі нар о довірі [54, с. 118-119]. "Здорова юшка" економічних умов існування народу продовжувала заміняти вченому ідеал правової самостійності.

Правда, М. Грушевський розумів, що автономія, нехай і широка, не гарантує Україні і українцям вільного розвитку, як соціального так і національного. Саме тому він вимагав, що автономія ця поєднувалась з федералізацією Росії: "Ми не вдовольняємо ся широкою автономією України, а ще хочемо, аби держава, до котрої вона входитиме, була федеративною: щоб се була федеративна, демократична російська республіка" [55, с. 14].

Протверезлюючим для М. Грушевського став Жовтневий переворот у Петербурзі та політика більшовицької Росії. Наступ більшовицьких військ, жорстоке бомбардування Києва, репресії проти всього українського змусили вченого на деякий час змінити свої погляди. У збірці робіт під назвою "На порозі нової України" він писав: "Розстріл, зайняте і знищення Києва більшовиками були вершком, кульмінаційним пунктом, збірною точкою в котрій зосередивсь сей великий, просто необчислимий в своїх наслідках перелом в історії України, вчинений більшовицьким находом. І для мене сей перелом конкретизується ще гостріше у сім зруйнуванню моєї хати, мого кабінету, з ним усього мого майна, мого духовного добутку, всього дорогого що я зібрав навколо себе, всього передуманого і перестражданого за останні, найтяжчі і найвизначніші роки мого життя. Україна як і я стоїть на сій руїні тепер, новими очима розглядаючись в сих згарищах, і перед нею встають зовсім нові перспективи і вигляді, не тільки тому що змінились реальні умови життя, але й тому що око бачить їх і мозок приймає їх інакше" [53, с. 6-7].

Тепер, після жахливих подій, значна частка вини в яких лежить на керівництві Центральної Ради і її Голові, вчений зовсім по іншому оцінює зміст історичного моменту, шансу, яким Україна не змогла скористатись. "Україна і український народ переживають хвилі, які випадають народові раз на всю його історію, або й зовсім не випадають. Не тільки злетіли з них кайдани і з’явилась можливість відновити свою державну самостійність, але обставини дали "змогу розгорнути також на всю ширину і соціальну програму, про котру мріяли цілими століттями українські трудові маси. Таке нагромадження великих вартостей, чи можливостей, накладає особливо великі обов’язки на сучасне українське громадянство. Може се воно вважати своїм щастям - що йому присудило ся творити се велике історичне діло. Може плакати ся, що сей присуд долі позбавив його права чи можливості звичайного обивательського життя і положив на нього такий тяжкий хрест, такий важкий обов’язок. Але увільнення від нього нема - під страхом вічної ганьби й осуду пізніших поколінь. І для того щоб се відповідальне діло зробити, наше громадянство мусить відложити все й піддати, підпорядкувати себе йому і тільки йому" [53, с. 8].

Антиукраїнська політика більшовицької влади, вважає М. Грушевський, назавжди покінчила з "московською орієнтацією" українських соціалістів. Вона продемонструвала всім, що ніякого "загальнодемократичного фронту" всіх прогресивних сил Росії не існує.

Головним же результатом наступу більшовиків проти Центральної Ради її голова вважає моральне очищення українського соціалістичного руху, звільнення від "песького обов'язку" щодо Росії. "Я вважаю таке визволення від "песького обов’язку" супроти Московщини незвичайно важним і цінним. Роздумуючи над сим моментом, я думаю, що недаремно пролилась кров тисяч розстріляних українських інтелігентів і молодіжі, коли вона принесла, чи закріпила духовне визволення нашого народу від найтяжчого і найшкідливішого ярма, яке може бути: добровільно прийнятого духовного чи морального закріпощення. Я скажу різко, але справжніми словами: се духовне холопство, холуйство раба, котрого так довго били по лиш, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі й холопства, його апологетом і панегіристом. Російські белетристи закріпили в художній формі тип такого холопа, і іще раз вибачаюсь за грубе слово: таким холопством я вважаю ту вірність, ту служебність не за страх, а за совість, глибоку і необориму, поколіннями виховану, яку українське громадянство виявляло - в одних часах менше, в інших більше - супроти державних, культурних і національних інтересів Росії й великоруського народу" [53, с. 10-11].

Аналізуючи перелом у світогляді мислителя, М. Жулинський відзначав, що "Тепер після цього очищувального вогню, який запалив більшовизм війною з Україною, згоряють ілюзії Михайла Грушевського щодо спільних інтересів революційної демократії. Тепер він бачить, що російські так звані соціал-демократи, ці революційні соціалістичні кола - традиційні "твердоголові централісти і об'єдинителі", які агресією проти України поставили "хрест над цією ідеологією"" [94, с. 74].

Констатувавши необхідність відходу від позиції "вірності ідеям загальноросійського демократичного руху", М. Грушевський ставить питання про необхідність нового вибору України. Для цього він звертається до її історії, традицій державності, геополітичного спрямування розвитку. Торгівельні зв'язки, вважає вчений, багато в чому обумовлювали переважання тих чи інших культурних впливів, чи то грецьких в античні часи, чи то візантійських та норманських епохи Київської Русі, чи західноєвропейських в пізньому Середньовіччі, а разом з тим і геоправових орієнтацій. Як відзначає М. Грушевський, можна говорити про "повну перевагу західних впливів" з кінця XII сторіччя: "Се почалось ще з галицько-волинських князів, далі скріплюється й росте з переходом сих земель під вдасть Польщі" [53, с. 14]. Польща виступала транзитною територією для західноєвропейських впливів в Україні. Причому, якщо духовно-культурні зв'язки розвивались, у першу чергу з Італією та Францією (десятки і сотні молодих українців навчались в університетах цих країн), то технічно-культурні - з Німеччиною. "Врошіав і Гданськ, два історичні ринки українського експорту (зруйнованого тільки силоміць російським правительством в XVIII в.) були головними посередниками й джерелами сих західних, німецьких впливів" [53, с. 14]. Приєднання України до Московського царства призвело до розриву традиційних зв'язків з Західною Європою, насильницької зміни зовнішньо-торгівельних пріоритетів та геоправових орієнтацій. Цей процес був свідомо організований царським урядом: заборона, без спеціального дозволу, виїжджати на навчання за межі імперії, система розпоряджень влади, що направляли українську торгівлю лише через північні порти імперії і т.д. "Російська торговельна і митна політика, не спиняючись ні перед чим, щоб розірвати й зруйнувати торговельні зв'язки України з її історично сформованими західними ринками, щоб знищити взагалі українську торгівлю й віддати український торг в руки купецтва московського й притягнути Україну економічно до півночі, до великоруських центрів - Петербурга і Москви" [53, с. 16]. Україна поступово мусила втратити традиційні зв'язки і поступитися власними геоправовими інтересами на користь "старшого брата". Завдання української влади, підкреслює М. Грушевський, полягає в тому, щоб відродити природні зв'язки України із Західною Європою, зорієнтувати суспільство на європейські ідеали та систему цінностей.

Ця духовна орієнтація на Європу є, на думку вченого, не насильством на менталітетом українців, а відтворення його глибинних основ, ліквідацією неприродних нашарувань, що утворились за століття російської окупації: "Український народ належить до західно-европейського, чи коротше сказати - просто таки європейського кругу не силою тільки історичних зв’язків, які протягом століть зв’язали українське життя з західним, а й самим складом народного характеру" [53, с. 19].

Саме тому серед перших необхідно відновлювати традиційні зв'язки з європейськими країнами, у першу чергу з Німеччиною: "дружні зв’язки з Німеччиною обіцяють нам, що двері її фабрик, лабораторій, дослідних станцій, спеціальних шкіл будуть відкриті перед нашою молодіжжю й усякого роду спеціалістами" [53, с. 21]. Контакти з Європою повинні допомогти ліквідувати технологічний розрив і відновити культурні взаємини, забезпечуючи зовнішньополітичну безпеку. З цього виводить М. Грушевський необхідність "нашої західної орієнтації", заміну нею "орієнтації" московської, можливість звільнення від "песького обов'язку" перед Росією.

У той же час, вчений, розуміючи недоліки односторонньої "західної орієнтації"", зазначає " коли народність наша, дух нашого народу тягне нас на захід, край (виділення М. Грушевського - О.С.) завертає енергію, нашу працю на схід і полуднє, у сферу нашого моря, нашого комунікаційного центру, до котрого ведуть нас наші ріки і повинні б були повести всі наші дороги, коли б вони будувались нами, в орієнтуванню нашими інтересами, а не мали би своєю метою - навпаки - боротись з природною орієнтацією нашого економічного й культурного життя" [53, с. 23-24]..На півдні і на сході знаходяться країни, які можуть постачати в Україну сировину для промисловості і стати ринками для збуту її товарів, технологічний рівень яких не дозволяє, поки що, їх експортувати на Захід. Широкі зв'язки з Середньою, Центральною, Передньою Азією, Середземномор'ям повинні створити зовнішні умови для економічної стабільності країни.

Геополітичні умови існування України, на думку М. Грушевського, штовхають її до виходу з російського євроазійського простору до Європи з одночасним підтриманням тісних зв'язків з країнами чорноморського та середземноморського басейнів - районів її комунікаційного простору. Реалізація цього завдання дасть можливість Україні прилучитись до промислових технологій на науки європейської цивілізації, налагодити власне виробництво і широку торгівлю та підвищити, на цій основі, добробут своїх громадян. Однак матеріальний добробут громадян не може бути головним завданням української держави: "Для того щоб дати з України світові ще одну міщанську республіку, хоч би й демократичну, по правді, не варто біло стільки труду й заходу. Для того, щоб тільки підняти добробут нашого народу й дати йому кращу матеріальну культуру, шкода тієї крови й жертв, котрі зроблено для визволення України - і ще мусить ся робити, довго і довго, для закріплення і забезпечення її правових і соціальних здобутків. Найкращі сини нашого народу, цвіт і надія його поклали голови - і покладуть їх іще, для того щоб дати щось дійсно цінне своєму народові - і в нім людству взагалі" [53, с. 32].

Лідер нації, що ще кілька років тому говорив про "здорову юшку" матеріального добробуту та "нестисненого" національного розвитку, під тиском вибухоподібного зростання національної свідомості українців з початком революції 1917-1920 рр., починає мислити в рамках ідеї історичної місії українського народу. Місії, яку він повинен здійснити в ім'я всього людства. Таким чином відбувається певне повернення української правової думки соціалістичного напряму до своєї висхідної точки - ідеї безелітності української нації та її всесвітньо-історичної визвольної місії сформульованої М. Костомаровим у "Книгах буття українського народу".

Виходячи з постулату про особливе моральне покликання Української нації, М. Грушевський формулює ідею Великої України: Обставини так зложились, що великі завдання і досягнення стали для нас можливі, що ми можемо творити не тільки свобідну й незалежну Україну, а й Україну Велику (виділення М. Грушевського - О.С.). Велику не територією, чи богацтвом, чи пануванням над іншими, а велику соціально-моральними вартостями. Сеї величини я їй бажаю й прагну, іншої - імперіалістичної, чи мілітаристичної не хочу ні трохи, вважаю її небезпечною спокусою. Коли хочу для України й економічної сили, й мілітарної, й культурно-інтелектуальної, то для того тільки, щоб була вповні осягнена й забезпечена можливість того морально-соціального розвитку про який я говорив" [53, с. 33]. Підставами творення Великої України вчений вважає українське село з його морально-культурними традиціями та українізацію міста.

М. Грушевський звертає увагу, що традиційно серед українських соціалістичних партій державність ототожнювалась з "бюрократією та імперіалізмом". Саме тому вони, як правило, ставили себе в опозицію до держави як такої і під впливом російської культури, яка на думку вченого, глибоко пройнята антидержавними, анархістськими ідеями, вважали ознакою доброго тону не мати нічого спільного з державою, максимально обмежувати її роль у громадському житті, а той і закликати зовсім обходитись без неї.

Тепер погляди одного з найбільш авторитетних українських соціалістів, того, хто між лютим та жовтнем 1917 року зробив так багато, що не відбулись головні інститути української держави - армія, поліція, вся вертикаль виконавчої влади - докорінно змінюються: "Ся спадщина - яка між іншим так яскраво виявила себе в пресі не тільки російській, а й українській: в кампанії проти українського правительства по його повороті до Києва, в бажанні спихнути на чиїсь сторонні, не соціалістичні і навіть неукраїнські руки державну керму в такий незвичайно небезпечний, критичний момент, - се безперечно, нездорова і небезпечна для наших державних і народних інтересів спадщина. Українське громадянство повинно отрястись з неї якнайскоріше. Українська демократія повинна приложити всі свої старання до того, щоб мати таку державу, яку їй треба і якої вона хоче, а не обертатись до неї спиною, ставитись до неї байдужо. Навпаки, вона повинна вважати діло держави своїм ділом і віддати її будуванню і керуванню всю душу і силу" [53, с. 46].

Українські соціалісти, зазначає М. Грушевський, не розриваючи з федералістичною традицією, визнають факт того, що Україна стала самостійною, незалежною державою. Необхідність проголошення державно-правової самостійності диктувалась, на його думку, трьома головними мотивами. Перший - укладання миру з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Україна була змушена виступити на мирних переговорах самостійно тому, що тактика більшовицької делегації була спрямована на їх зрив. Другим мотивом
став відкритий збройний виступ більшовицьких військ проти УНР. Третім -
"являється необхідність повної свободи в порядкуванню соціальних, економічних і фінансових справ України" [53, с. 75].

Таким чином, необхідність вільного розпорядження ресурсами України, вирішення наболілих проблем, врешті суверенітету народу на власній землі, Голова Центральної Ради УНР ставить на останнє місце серед головних мотивів проголошення державно-правової самостійності України. Він наче виправдовується перед читачем за те, що було зроблено в силу зовнішніх, незалежних від керівництва республіки обставин.

Дії більшовицьких вождів, наголошує один з найавторитетніших тогочасних українських лідерів, практично позбавляють українських соціалістів і далі залишатись на позиціях автономізму. Вони проти своєї волі змушені керувати державою, що проголосила свою незалежність. "Не знаю, як витримає й переживе федералістична ідея сей тяжкий удар, який задають їй Леніни і Троцькі називаючи себе федералістами. Дуже трудно буде комусь, принаймні який час називати себе федералістом, коли федералістами Леніни і Троцькі вважають себе, а під сим "федералізмом" лежить в дійсності самий поганий, терористичний централізм" [53, с. 78].

Після гетьманського перевороту підтриманого запрошеними Центральною Радою німецькими військами, М. Грушевський відходить від активної правової роботи, зосереджуючись на науковій та публіцистичній дїяльності. Залишивши 1919 р. Україну він розгортає на еміграції активну роботу по створенню Українського соціологічного інституту у Відні, який незабаром було переведено до Праги, оскільки президент Чехословацької республіки Т. Масарик, давній знайомий М. Грушевського, досить прихильно ставився до української правової еміграції лівого спрямування.

1921 р. М. Грушевський видає працю під назвою "Початки громадянства. Генетична соціологія", в якій досліджує проблему походження та сутності держави, джерел державної влади, а наступного року - "З починів українського політичного руху. Михайло Драгоманов та Женевський соціалістичний гурток" де розглядаються витоки та еволюція українського соціалізму. Одночасно, в 1920-1922 рр., він редагує орган УПСР "Борітеся - поборете" в якому викладає свої погляди на програмні засади діяльності партії.

Найбільш показовою для розуміння поглядів вченого в цей період його життя, на нашу думку, є праця програмового характеру "Українська партія соціялістів-революціонерів та її завдання", в якій він не лише намагається осмислити причини поразки України в революції 1917-1920 рр., але й сформулювати головні орієнтири подальшої діяльності українських сил.

Зазначивши, що українська держава - це та реальність від якої українські соціалісти не мають права відступати, М. Грушевський говорить про необхідність ліквідації більшовицької окупації та відновлення радянської системи влади, під якою він розуміє систему, створену Центральною Радою: "... найпростіша схема радянської організації була б така: робітничо-селянська рада громади (комуни), місцеве об'єднання (волость, місто), земля, всеукраїнський конгрес рад або Центр. Рада" [54, с. 230].

Делегування владних повноважень при цьому повинно йти знизу вгору, від громад (комун) до головного органу - Центральної Ради. І повноваження органам, що стоять вище, передаються лише ті, які будуть визначені нижче стоячими. Делегуватися "на верх", на думку М. Грушевського, повинні тільки ті функції, для реалізації яких потрібен певний рівень концентрації зусиль.

Така побудова вертикалі влади дасть змогу, вважає вчений, не лише уникнути бюрократичного централізму, а й послідовно провести федераліс-тичний принцип при побудові української держави, яка повинна стати федерацією земель: "Коли загальна організаційна робота буде скуплена в органах земель, а всеукраїнський конгрес обмежиться тільки тим, що доконче мусить бути скуплене в центральнім органі, як справи міністерської політики, оборона, адміністрація військова і морська і т.ін., все ж інше буде віддано в компетенцію землі, то українська республіка в останнім рахунку буде федерацією земель - сполученими штатами України. Тоді тим самим відпаде питання про спеціальне становище країв, котрим історичні умови надали відмінну етнографічну, економічну чи культурну фізіономію, як, скажімо, Крим, Бесарабія, Галичина чи які інші" [54, с. 231]. Інші історичні землі "країни також отримають рівний названим статус і повноваження.

І лише після перетворення України у федеративну республіку можна буде говорити про можливість її вступу у спілки чи об'єднання з іншими демократичними державами. Входження України на автономних правах до Росії є недопустимим в будь-якому вигляді, наголошує М. Грушевський. В одному союзі вони можуть опинитись разом лише за умови демократичності Росії та рівноправності партнерських відносин. А союз цей повинен мати загальноєвропейський чи й світовий характер.

Для цього і Україна, і Росія мають бути звільненими від більшовиків. Без цього Україні не вдасться виконати свою історичну місію в розгортанні світової соціалістичної революції. Як пише Л. Винар, "Грушевський вважав більшовицьку політику в Україні ворожою українству. Більшовики намагалися правити "Україною без Українців, не допускати до власті, до впливів навіть соціалістичні, радянські українські партії, не давати Україні ніякої самостійності й самодіяльності, тримати її зв'язаною по руках і по ногах з Московщиною". Він вірив у те, що приходить новий устрій, нова світова соціалістична революція і в цій революції українці мусить грати визначну роллю" [24, с. 39].

Незважаючи на таку рішучу налаштованість М. Грушевського проти більшовицької влади, остання не полишала сподівань використати його авторитет для украплення свої позицій в Україні. 1923 р. він був обраний членом Всеукраїнської академії наук, а наступного року повернувся в Україну. Тут він знов розгортає бурхливу діяльність по організації української науки - відновив роботу історичної секції академії, очолив Археографічну комісію, організував ряд академічних комісій по вивченню української історії та фольклору, редагував (1924-1930) відновлений журнал "Україна", продовжував працю над "Історією України-Руси" та "Історією української літератури". 1929 року його обрано членом АН СРСР.

Такий М. Грушевський тривалий час цілком влаштовував владу. Навіть після згортання процесів українізації і з початком масового терору проти української інтелігенції "розстріляного відродження", він не був офіційно обвинуваченим у антирадянській діяльності, хоча в березні 1931 року і був висланий до Москви, де опинився практично в повній ізоляції від України та українства. Після невдалої операції проведеної під час його лікування на Кавказі 24 листопада 1934 року великий вчений, талановитий організатор української науки і не надто вдалий політик і керівник держави Михайло Грушевський помер.

Роль М. Грушевського в розвитку української державницької ідеї не можна оцінити однозначно. Великий вчений, що створив концепцію української історії, як процесу становлення і розвитку нації, в області політики він залишався на позиціях безелітності української нації та несприйняття нею державницької ідеї. Прекрасний знавець минулого, він досить часто помилявся в оцінках поточної ситуації та у прогнозах на майбутнє. Організатор української науки, освіти, активний громадський і політичний діяч, він послідовно прагнув не виходити за межі ідеї автономізму. Навіть криваві події революції 1917-1920 рр., вибухоподібне зростання національної свідомості українців, не надто змінили Його погляди - визнавши необхідність існування самостійної української держави, він одразу ж почав "шукати" їй місце в майбутній світовій федерації. Гіркі слова щодо, по суті, антидержавницької позиції українських соціалістів він поєднував з тотальною критикою прихильників самостійницької ідеї.

Оцінюючи концепцію української держави розроблену М. Грушевським, не можна повною мірою погодитись з твердженням А. Конура про те, що "Серцевиною державницької ідеї, за Грушевським, є визнання невіддільного права українського народу на самовизначення й пошук його оптимальних форм. Він постійно наголошував на тому, що повна самостійність та незалежність є послідовним логічним завданням запитів самого національного розвитку та самовизначення будь-якої нації, що займає певну територію і має достатні задатки та енергію розвитку" [127, с. 161]. Державну самостійність М. Грушевський визнавав як вимушену, перш за все зовнішніми обставинами, необхідність з якою українські прихильники соціалістичної ідеї повинні рахуватись.

Ґрунтовно проаналізувавши сутність теоретико-методологічних засад української правової думки на початку XX сторіччя, основні парадигми політичного мислення українських лідерів, Ю.Левенець зазначає; "М. Грушевський як політик пройшов шлях від засновника національно-демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців у Києві до, по суті, творця засад української незалежної держави. Він був головою Центральної Ради, а згодом визнав Радянську владу в Україні і висловив готовність служити їй. Змінювалися його погляди, еволюціонували суспільно-політичні концепції, філософське сприйняття дійсності. Але любов до свого народу і до історичної істини для нього завжди були вищим мірилом і в науковій творчості, і в правовій діяльності. Він був сином своєї епохи, тому в житті та діяльності М. Грушевського, як і в багатьох інших визначних діячів України, з усією глибиною відбилася трагічна історична доля розчленованих правовими кордонами українських земель, що були позбавлені власної державності" [148, с. 2561-Л

У той же час науковий доробок М. Грушевського та його діяльність на ниві практичної політики мали для державницької ідеї позитивне значення в тому сенсі, що його послідовна народницька позиція, прихильність до успадкованих ідей попередників, призвели до формування нового напрямку українського політичного мислення. Як зазначає Л. Винар "Державницький напрям в українській історіографії з'явився як своєрідна реакція на праці істориків-народників, які ставили в центрі історичного процесу народ, народні маси. Костомаров, Антонович і Грушевський були представниками народницької історіографії, яка домінувала в Україні приблизно до вибуху Першої світової війни. Учні Грушевського у Львові, які творили його першу національну школу української історіографії, яку Багалій називав "Галицькою школою істориків", перебрали від її засновника історичну схему, методологію історичного дослідження і його історіографічні та історіософічні концепції" [24, с. 33].

Аналізуючи особливості розвитку української правової думки цього періоду, М. Кармазіна звертає увагу на те, що "З часу М. Костомарова інтелектуальна еліта дивилась на українців як на соціальне некомплектний організм, "мужицьку" чи "плебейську" масу, якій зрадили (виділення М. Кармазіної - О.С.) провідні верстви" [111, с. 173]. М. Грушевський, що продовжував традицію і М. Костомарова І М. Драгоманова і В. Антоновича, не просто приймав тезу про безелітність української нації, а й базував на ній діяльність Центральної Ради УНР, маючи в ній незаперечний авторитет.

В. Липинський, С. Томашівський, Д. Дорошенко та інші, прийнявши методологію та загальну схему української історії М. Грушевського, витлумачили тезу про безелітність української нації не як головну перевагу українців у час побудови нового, соціалістичного суспільства, а як корінну причину бездержавного існування України. Проблема формування провідної верстви нації, повноцінної соціальної та правової структури суспільства, від цього часу стає постійно присутньою в українському політичному мисленні.

Одночасно, реакцією на поразку української революції, спричиненої, значною мірою, позицією її вождів, стало домінування у свідомості міжвоєнного покоління тоталітарних правових вчень. Українська молодь, що пройшла через революцію, не бажала слухати лідерів, що призвели Україну до поразки. Вона сприймала тоталітарну ідеологію - національний варіант більшовизму в Радянській Україні та донцовську - поза її межами.

Раціоналізм та стійка прихильність до демократичних, легітимних методів вирішення національних та соціальних проблем ідеологами українського соціалізму від М. Драгоманова до М. Грушевського, що стали однією з головних внутрішніх причин поразки, викликали стійке неприйняття на обох правових полюсах українського післяреволюційного суспільства. Д. Донцов виразно протиставив себе демократичній, раціоналістичній позиції автономістів та федералістів, висунувши на перший план волю, чин та ірраціоналізм, а найяскравіший представник українського націонал-комунізму М. Хвильовий - романтику революції, що також мала, по суті, мало спільного з народництвом лідерів УНР.

Соціалістична фразеологія і послідовний демократизм української інтелігенції виявились не співзвучними часу. Те, що було прогресивним і навіть радикальним, "за межею можливого" ще на передодні лютого 1917, влітку та восени перетворювалось в гальмівну догму. "Зрозуміло, що не всі політичні сили проголошували тоді соціалістичні гасла, але у свідомості демократичної інтелігенції й у створеному нею загальноукраїнському представницькому органі - Центральній Раді, повністю панувала саме соціалістична орієнтація" [210, с. 61].

Одним з найвпливовіших лідерів УНР, української соціал-демократії на передодні та в перші роки революції був видатний громадсько-політичний діяч і письменник Володимир Винниченко (1880-1951). Він народився на Херсонщині в селянській родині. 1901 року вступив на юридичний факультет Київського університету св. Володимира. Активно включився в громадське життя тогочасного Києва, належав до кола організаторів РУП. За революційно-пропагандистську діяльність був виключений з університету, заарештований і кинутий до в'язниці. З 1903 по 1917 рр. перебував за кордоном звідки неодноразово нелегально переходив на територію імперії.

1905 року, після розколу в РУТ, став одним з організаторів УСДРП, очолював редакцію газети "Український робітник". Одночасно активно публікував художні твори, в яких розкривав різні сторони існування основних соціальних груп українського суспільства. Непересічний літературний талант надавав В. Винниченку ще більшого авторитету серед української громадськості. Як згадував В. Дорошенко, " найкращим, найсильнішим художником нової України є безперечно Вол. Винниченко (виділення В.Дорошенка - О.С). Винниченко є в сім часі для нашої літератури тим самим, чим була для громадського життя РУП., з рядів котрої він вийшов"[67, с. 45]. Будучи як художник близьким до психоаналізу, як політик В. Винниченко виступав як прихильник марксизму, хоч і з сильними впливами українського та західноєвропейського лібералізму та гуманізму.

Лютнева революція 1917 року в Москві звільнила його від тривалого перебування на нелегальному становищі і В. Винниченко повертається до Києва для активної участі в бурхливих подіях цього часу. Він стає одним з організаторів і першим заступником Голови Центральної Ради і перший головою її автономного уряду - Генерального Секретаріату. В. Винниченко мав великий вплив на формулювання універсалів Центральної Ради, на прийняття доленосних рішень Центральної Радою та її Генерального секретаріату. Саме він, намагаючись якомога довше притримуватись принципів соціалізму та демократії, фактично саботував створення регулярної української армії, флоту, ефективно діючої поліції - тобто всього того, що, на його думку, було символами каральних функцій держави, які з історичною конечністю мали відмерти після світової соціалістичної революції.

На В. Винниченкові як на політикові, що був схильний до імпульсивних рішень, крайніх оцінок і дій, значною мірою лежить провина за те, що в революції 1917-1920 рр. Україна не змогла відбутись як незалежна самостійна держава. Він не лише послідовно руйнував основи державності в перші місяці існування УНР, активно готував і очолив Національний союз та повстання проти гетьмана П. Скоропадського, який, незважаючи на всі помилки і прорахунку за короткий проміжок часу зумів зробити для організації державних інституцій незрівнянно більше ніж його попередники-соціалісти, але й кинув очолювану Директорію та армію, коли побачив, що маси прислухаються лише до критичної частини його ідей і не приймають того, що здавалось письменнику-політику конструктивним.

В. Винниченко постійно намагався знайти компроміс між українським соціалістичним рухом і більшовиками, які були йому по духу часто ближчими, ніж такі українські соціалісти-самостійники як С. Петлюра. "1919 р. емігрував за кордон, де повів боротьбу проти альянсу С. Петлюри з білополяками (брошури "Винниченко проти Петлюри", "Лист до класове несвідомої української інтелігенції"). Заява про готовність служити робітничо-селянській Україні зробила можливим 1920 р. його повернення на батьківщину, проте розбіжності з керівництвом радянського уряду й більшовицької партії з питань національно-культурної та економічної політики, несприйнятгя ними рекомендацій щодо виведення з розрухи народного господарства (кооперації в промисловості і сільському господарстві, встановлення вигідних форм співробітництва з західними країнами) змусили його виїхати за кордон. Відмовившись від будь-яких антирадянських актів, Винниченко відійшов від правової діяльності, присвятив себе літературній праці, мистецтву, науці і філософії" [196, с. 25-26].

Трагічність позиції В. Винниченка відбита в одному із записів його "Щоденника": "Виходу не бачу, бо є тільки два виходи: або відмовитись бути українцем і тоді бути революціонером; або вийти зовсім з революції й тоді можна бути українцем. Ні того, ні другого я не можу зробити, і те й друге боляче мені смертельно. А з'єднати те й друге не можна, історія не дозволяє. Коли б не було в мене ще й літератури, мистецтва, я серйозно почав би думати ще про один вихід: смерть" [31, с. 445].

Осмислюючи уроки революції 1917-1920 рр. В. Винниченко в праці "Відродження нації", намагався знайти пояснення не лише причин поразки, але й визначальних мотивів поведінки лідерів тогочасної української соціал-демократії. Подібно до М. Грушевського він намагався виправдати їх певні незалежницькі кроки, що почали проявлятись з початком Світової війни. Зазначивши, що довгі століття існування України в складі російської держави мали своїм наслідком практично повне придушення всіх зовнішніх виявів національного життя, він підкреслює, що саме бажання одночасно звільнитись від соціального та національного, гніту зберегти націю, породжувало в українському середовищі сепаратистські настрої. "Тут є корінь сепаратизму. Ми всі хоті сепаратизуватись від насильства, від самодержавної руки, від ганебної смерті в петлі всеросійської шибениці. Нам закидали брак патріотизму. В ім'я ж чого ми мали бити в бубни та литаври, гасати в дикому танкові й горлати славу? В ім'я того, що сотні тисяч наших мирних працівників, творців і виробників здорових, простих, життєвих цінностей трощилися гарматами й трупом устилали шлях якимсь там крамарям і торгашам до великої всесвітньої поживи? Чи в ім'я того, що на випадок перемоги Росії, торжествуюча переможна реакція ще цупкіше взяла б у лабети невибиті на фронті мільйони працівників і ще нахабніше, ще одвертіще затвердила своє право визиску й насильства? Чи в ім'я того, щоб нас уже остаточно, дощенту було задушено тоді, нас, українство, того недодушеного Авеля, кров якого 250 літ вопіяла до неба й до совісти всякого порядного, не задурманеного цею кров'ю чоловіка?" [25, с. 37-38].

Напередодні революції, на думку В. Винниченка, в українському русі існувало три основних "орієнтації": "на руську ласку", "на німецький штик" та "на свої сили". До першої належали ті, хто за висловом письменника, "... по якимось там своїм законам думання вірили, що перемога Росії на фронті дасть волю й життя її народам всередині. Це були прихильники "російської орієнтації". Вони орієнтувались на добре, широке серце руської демократії, на грім перемоги, який зм'ягчить круте серце царизму аж до стерені народоправства, до парламентаризму й до волі націй, що благо де іственно мовчали тоді по всіх її неосяжних просторах. Але таких було дуже небагато. Це були переважно ті з українців, які корінням свого особистого життя занадто зрослися з життям руських" [25 с. 39].

Друга "орієнтація", "на німецький штик" базувалась, на переконання В. Винниченка на тому, що у Світовій війні перемога німців та поєднаної з нею окупацією України є неминучою. Така ситуація розглядалась як позитивна тому, що німці сприймались як "культурні експлуататори", які не лише будуть витискати з народу всі соки, як це робила царська влади, але й турбуватимуться про те, щоб народ був ситим і одягненим для того, щоб міг краще і продуктивніше працювати. Крім того німці, як нові господарі, могли б передати українському селянству нові технології виробництва, підняти культури праці в цілому. Та й значна відмінність української і німецької мов робила б просто неможливими ототожнення окупантів та окупованих, заміну української мови - німецькою. Таким чином знімались би ті обмеження на українську культуру, що існували в Російській імперії.

"Була й третя орієнтація, - не російська, й не німецька, а українська. Це була орієнтація на свої сили, на рятунок своїми власними зусиллями, зусиллями своїх працюючих мас. Ніякий чужий пан не може бути добродійником того, над ким він панує й кого може визискувати. До цієї течії належали переважно соціалістичні течії. Вони не жадали визволення ні від зм'ягченого російсько-самодержавного чи конституційного кулака, ні від закутого в залізо мілітаристичного німецького" [25, с. 41].

Ситуація кардинально змінилась з початком Лютневої революції в Росії, її перші кроки породили в українському русі великі надії, оскільки, здавалось, всі попередні причини сепаратизму, а тому відпали і всі інші способи досягнення свободи окрім орієнтації на російську демократичну революцію. "Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути, а коли чулись рідесенькі голоси, то це були голоси або схоластиків, чистих теоретиків, запеклих "самостійників" або людей занадто вже, хворобливо пройнятих національним чуттям. На конференції укр. соц.-дем. роб. партії в квітні питання про самостійність зустріло майже однодушне негативне відношення. За самостійність висловилось з усієї конференції тільки два-три голоси" [25, с. 43].

Противагою самостійності українські соціалісти бачили автономію в складі Російської республіки. В. Винниченко вважає, що така форма організації українського життя, "такі скромні, такі невеликі заходи" змогли б примирити вірність революції і хвилю зростання національної свідомості що швидко набирала сили в суспільстві. "Самодіяльність нашого народу краще всього вкласти в форму Автономії України (виділення В. Винниченка - О.С). Формальність, урочистість, проголошення уложення в "законність" її ми охоче віддавали на Всеросійські Установчі Збори. Там же мала бути поставлена й оголошена федерація всіх народів Росії, яким також без усякого сумніву буде дано автономію" [25, с. 52-53].

Однак російська демократія не бажала йти навіть на такі, досить обмежені поступки. В. Винниченко вважає причиною цього багатолітню традицію російського суспільства ототожнювати українців і росіян. Не переконували і багатотисячні українські демонстрації в столицях імперії, тому що визнання національної окремішності українців сприймалось як автоматичне ослаблення величі російського народу. Саме тому російські демократи, погоджуючись "у принципі" з вимогами українських сил, в дійсності намагались всіляко відтягувати вирішення українського питання.

Щоб виправдати свої дії, вони апелювали до необхідності збереження єдності всіх революційно-демократичних сил Росії. "Вибух національних течій може ослабити революцію, розбити єдиний фронт, спричинитись до реакції. Розмежування по національностям може зламати військовий фронт, який вважалось тоді за честь революції тримати міцно. Український "шовінізм" міг внести небажану боротьбу. Крім того стотисячні маніфестації все ж таки не зовсім переконували. Хто його зна, а, може, це так собі, а в дійсності українство то є собі купка інтелігентів, яка ґвалтує, робить шум і лякає спокійну совість чесного руського демократа. Бо де ж би взялись ті сили в українства, коли його так ретельно нищено й душено?" [25, с. 67].

Відповіддю на позицію російських демократів стало реальне об'єднання українських сил у представницькому органі - Центральній Раді, яка стала виразником інтересів і бажань практично всієї нації. "В першій стадії свого існування Центральна Рада свідомо й розраховано брала на себе вираз тільки національного обличчя українського народу" [25, с. 80]. Цю позицію, як підкреслює В. Винниченко, підтримували послідовно українські соціал-демократи, що не піддались на провокації своїх російських товаришів з метою організувати боротьбу в середині самої Центральної Ради.

Об'єднавшись в представницькому органі, українські прогресивні сили, підкреслює В. Винниченко, поставили перед собою задачу формування української державності. "Але нашою метою, істотною, ґрунтовною метою була не сама державність. Наша мета була - відродження, розвинення нашої національності (виділення В. Винниченка - О.С), пробудження в нашому народі своєї, національної гідності, почуття необхідності рідних форм свого розвитку, здобуття сих форм і забезпечення їх. Державність же є тільки засіб для сеї істотної цілі (виділення В. Винниченка - О.С). І через це процес здобування сеї державності вже мав би служити пробуджуючим, наштовхуючим і усвідомлюючим фактором. Чи вигралось би чи програлось, а процес був би все одно й він уже сам викупив би Й покрив би всі можливі неудачі" [25, с. 257].

Можливі невдачі у формуванні української державності, на думку В. Винниченка, пов'язані з неготовністю нації до вирішення завдання такої велетенської ваги. Адже, як соціаліст, він наполягав саме на "творенні з нічого", а не на "відродженні" чи "реформуванні" державності українського народу. Старі форми були неприйнятними для наповнення їх новим, соціалістичним змістом: "... всі органи державного (виділення В. Винниченка -О.С.) управління й господарства мають бути насамперед утворені на Україні, там, де їх зовсім не було до сього часу. Це не переформування старих, організованих, пристосованих до життя віками апаратів, не заміщення одних людей другими. Ні, творити все з самого початку, з самих дрібничок, творити в місяць-два те, що в других землях утворювалось десятками віків. Творити ці органи, не маючи ніякої мілітарної сили й маючи в той же час проти себе й мілітарну, й поліційну, адміністративну силу старої держави, маючи проти себе ворожість усієї неукраїнської людності" [25, с. 255].

Головна проблема у створенні цієї нової української державності, як вважає В. Винниченко, - "наша бідність на інтелігентські сили". Нестача підготовлених, професійних і глибоко патріотичних державних керманичів несе в собі загрозу не лише для українського руху, конкретних його лідерів, а й для самої ідеї: "Ми розуміли всю небезпеку, на яку наражали саму ідею української державності (виділення В. Винниченка - О.С.) на випадок невдачі, на випадок виявлення нашого безсилля, невміння, недозрілості" [25, с. 256-257]. Головна надія одного з лідерів спиралась на віру в потужні інстинкти самоорганізації широких мас населення. Він вважав, що достатньо передати енергію народу провідникам держави, відкрити шляхи розвитку могутніх творчих сил мас і держава витвориться саме в тій формі, яка найбільше відповідатиме мріям трудящих і історичним завданням революції.

Активна діяльність по створенню інституцій української державності була перервана більшовицьким виступом у Петербурзі та наступом їх військ на Україну. Успішність цього наступу зумовлювалась, на думку В. Винниченка, цілим рядом факторів.

Першим з них він вважає відхід лідерів Центральної Ради від соціалістичних ідеалів. Цей відхід був пов'язаний з переходом до реального творення владних інституцій. "Як тільки ми переступили межу морально-правової, революційної влади, як тільки наблизились до творення юридичної державності, так з того моменту й почалось забування дійсної сутності нашого руху: інтерес наших працюючих мас, їхнє національне й соціальне відродження. Засіб (виділення В. Винниченка) цього відродження, - тільки засобі - ми почали приймати за ціль і єдину ціль нашого руху. Державність стала домінуючим мотивом наших дій" [26, с. 101].

Але не сама по собі прихильність до держави була помилковою. Центральна Рада, як вважає В. Винниченко, виявилась недостатньо соціалістичною, не зрозуміла необхідності побудови саме "робітничо-селянської" держави, а тому не могла протиставити нічого дієвого більшовицькій пропаганді. Насторожене ставлення до ідеї робітничо-селянської держави у лідерів українського руху він пояснює саме тим, що її пропагували більшовики, і прихід влади рад асоціювався з поверненням в Україну російської влади.

Наслідком такого нерозуміння більшовицьких ідей, вважає В. Винниченко, що "стільки, справді, тої енергії, сил, завзяття, крови й життя ми вклали на те, щоб зробити не свою державність (виділення В. Винниченка), ворожу нашій нації, згубну для неї!" [26, с. 108]. "Не свою" не національне, а соціальне. Тобто, замість української держави робітників і селян, Центральна Рада будувала українську буржуазну державу.

І. Огієнко, правда з інших ідеологічних позицій, підтверджує висновок В. Винниченка. Він писав:"... український народ в масі своїй покладався на крайні комуністичні гасла, а українська інтелігенція - на демократичний націоналізм. Центром усього питання відразу стала земля (виділення І. Огієнка - О.С.) а Центральна Рада якраз із цим питанням найбільше воловодилась і відтягала" [192, с. 5].

Для української влади, як висловлюється В. Винниченко, "національне питання стоїть поза сферою соціального життя". І в цьому її найголовніша помилка, оскільки для працюючих класів побудова української державності сприймалася не як засіб збереження національної Ідентичності та соціального визволення, а як проста заміна національної форми - синьо-біло-червоного прапору імперії на жовто-блакитний. Українська влада, декларуючи безбуржуазність української нації фактично будувала українську буржуазну державу.

Ця суперечність між словом і ділом, на думку В. Винниченка, стала головною причиною швидкої втрати авторитету Центральної Ради серед широких мас населення, а, особливо у війську. Селяни, одягнуті у військову форму, краще сприймали більшовицькі лозунги про негайну "експропріацію експропріаторів", ніж спроби української влади вирішити аграрне питання цивілізованим, законним шляхом. Більшовики ж, вирішуючи соціальні питання, "революційним шляхом", врешті-решт визнали необхідність існування незалежної української держави у формі радянської республіки. "... рік тяжкого досвіду не пройшов марно й тепер є певність, що пережитки старого будуть переборені, неясності зникнуть і позиція викристалізується в нормальному, природному напрямі - повної відмови від будь-якого "командування" на Україні, цілковитого признання національної й державної незалежності Української Радянської Республіки й братської, активної, свідомої допомоги українським робітникам і селянам в цьому напрямі" [27, с. 496].

Українські соціалісти, вважає В. Винниченко, повинні зрозуміти свою головну помилку - невміння поєднати у визвольній боротьбі соціальне і національне. Для українців, як "безбуржуазної" нації, національне визволення неможливе без соціального: "Відродження нації в національній сфері йшло й ітиме в гармонії з соціальним визволенням. Це аксіома трьохлітнього досвіду нашої революції. Що правіше і реакційніше заводився режим на Україні, то більше й глибше було нищення української національності. І то все одно: чи чужими руками, чи своїми заводилась та реакція, вона необхідно, неминуче приводила до національного пригноблення. Коли б отаманщині удалось поширити свою владу на всю Україну, то вона необхідно, неминуче привела б з собою загибель української національності. Бо ті сили, які допомагали би їй, по своєму соціальному складу й характеру були б ворожі до української нації, вони мусили (виділення В. Винниченка -О.С.) би, - хотіли б того, чи не хотіли, - пригнітити українську національність, коли б хотіли затвердити свій вплив і владу" [27, с. 497—498].

Віра в зміну більшовицької позиції в українському питанні призвела до того, що вже після виходу зі складу Директорії, в еміграції, В. Винниченко робив спроби знайти порозуміння з радянською владою. Більше того, він вважав, що перехід українських соціалістів на комуністичні позиції є вкрай необхідним і неминучим, адже "... комунізм і є тою гармонізуючою лінією, яка об'єднує І національне з соціальним, і приводити людину до єдності думки й акції" [29, с. 4].

Більше того, прийняття цієї ідеї всіма українськими революційними силами повинно стати головною передумовою захисту національних інтересів українського народу: "Коли де які українці бояться великоруського націоналізму, то на це можна сказати, що українцям треба бути якомога послідовнішими, вірнішими комуністами, щоб стояти на сторожі повної послідовності комун, дії, бо іменно комунізм не допускає панування нації над нацією (виділення В. Винниченка - О.С). І що більшими, послідовнішими комуністами будуть руські, великоруські комуністи, то швидше вони, тим самим муситимуть привести самі себе до знищення свого національного панування над українцями" [29. с. 5].

Така позиція В. Винниченка дає підстави вважати його одним із засновників українського націонал-комунізму, який сформував концепцію незалежної української радянської соціалістичної держави, що знаходиться в союзницьких відносинах з іншими державами, які організовані на подібних ідеологічних, правових та соціально-економічних засадах.

Вірячи в можливість трансформації більшовицького режиму, 1920 року він разом з дружиною прибув до Москви для того, щоб обговорити з радянським керівництвом можливості свого повернення в Україну. Йому було запропоновано пост заступника голови Раднаркому УСРР та портфелі наркома освіти, а пізніше й наркома закордонних справ. Однак сам письменник, щоб мати реальні важелі впливу на ситуацію, висунув вимогу про включення до складу Політбюро КП(б)У, яку не задовольнили.

Перебування в Москві і ближче знайомство з реальністю радянського буття гнітюче вплинули на письменника. У своєму "Щоденнику" 20 липня 1920 року він дає нищівну оцінку цього режиму: "Партією керує невеличка група - Політбюро ЦК. РКП і Оргбюро. Вона призначає уряд, урядовців, командуючих, комісарів, вона дає директиви, декрети, накази; вона видає закони, постанови, розпорядження; вона, словом, порядкує всім економічним, політичним, міжнародним, державним і всяким іншим життям великої Росії. Централізовано в цій купці все. Ніякої критики, обмірковування не допускається. Ніяких течій у партії, ніякої опозиції поза партією, ніякої участі не те що мас, а широких партійних кіл у творчості. Всі тільки мусять виконувати постанови й накази невеличкої купки. Вона, правда, має великі заслуги перед революцією, але ніякі заслуги не можуть виправдати тієї шкоди, яка цим централізмом наноситься живому життю, себто, революції. Революція мертвіє, кам'яніє, бюрократизується. Дух життя, боротьби, шукання, ламання і виникання зник. Зник ентузіазм, буйність, розмах. Скрізь запанував безмовний урядовець, безкритичний, сухий, боязкий, формалістичний бюрократ. Через це хабарництво, наприклад, посягло колосальних, феноменальних розмірів. Більшість комісарів, урядовців і установ крадуть і беруть хабарі. Скрізь формалізм і тяганина неймовірні" [31, с. 449-450].

Після невдачі на переговорах у Москві В. Винниченко остаточно виїжджає на еміграцію, хоча й намагається максимально ухилятись від участі в антирадянських акціях і організаціях, уникає різких заяв проти Радянського Союзу, рішуче відмовляється від пропозицій очолити рух за консолідацію всіх українських емігрантських сил на антибільшовицькій платформі, фактично самоізолювавшись від націоналістичної еміграції. Він активно займається літературною діяльністю, його п'єси йдуть в усіх провідних театрах Європи, книжки виходять багатотисячними тиражами в Радянській Україні аж до середини 30-х років. Однак згоди на повернення в Україну, незважаючи на неодноразове порушення цього питання перед Й.Сталіним, не дістав.

Та й розраховувати на цю згоду письменник навряд чи зміг би. Перебуваючи за кордоном він написав блискучий роман-утопію "Сонячна машина" (1928 р.), в якій художніми засобами спробував змоделювати ситуацію з реалізацією частини більшовицького лозунгу "кожному за потребою". Вирішення проблеми "дисципліни голоду", як результат наукового винаходу, призвів не до ліквідації експлуатації та вільного розвитку індивідів, а до повної соціальної деструкції суспільства, моральної та культурної деградації. Художній талант письменника виявися сильнішим за його ідеологічну позицію.

Після початку Другої світової війни і окупації Франції, в якій проживав письменник, німецьким військами В. Винниченко отримав пропозицію про співробітництво з окупантами в огляді на перспективу майбутньої війни з СРСР. Він рішуче відкинув цю пропозицію за що був заарештований і кинутий до концтабору, з якого був звільнений військами союзників.

Тяжкі перипетії особистого життя, спілкування з людьми, що прибували з Радянської України, доволі похилий вік, спонукали письменника до написання 1949 року праці під красномовною назвою - "Заповіт борцям за визволення".

Вихідною тезою книжки В. Винниченко робить відповідь на питання про те, що потреба української нації є "Та сама, що у всякої індивідуальної істоти на землі: зберегти своє життя, забезпечити його розвиток, передати спадщину в наступні покоління. Які є найкращі засоби для цього? Поки що людство розбите на окремі національні колективи, які переважно звуться державами, то очевидно, що найкращим засобом збереження його життя і розвитку кожної нації - є державність, себто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національним колективом, які зв'язують його у компактну цілість, які забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому. Нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі, так звані "недержавні нації" прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі члени її віддають усі сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, які стоять на заваді цьому, себто, які тримають їх колектив у покаліченому стані" [28, с. 8].

Визначивши-державність, як пріоритетне стратегічне завдання, що стоїть перед української нацією, В. Винниченко говорить про необхідність знайти відповідь на питання про тактику дій українських сил. Чи це має бути боротьба за "створення" української держави, чи за її "визволення".

Висновок письменника і одного з чільних діячів УНР є цілком однозначним. Це боротьба за "визволення", оскільки українська держава існує. "Українська держава, українська державність на Україні є. її створив народ, вся українська нація в процесі великого перевороту життя в "тюрмі народів" - Росії, Без цієї (виділення В. Винниченка - О.С.) творчості ніякі вожді, проводи, міністри не могли б і одного камінчика в будівлі української державності покласти. А так само через це і зруйнувати цю будівлю не так легко" [28, с, 10].

Українська державність існує у формі УРСР. Факт її існування змушені визнати навіть найбільші її вороги - "руські імперіалісти у всіх виглядах". Навіть більшовики, підкреслює В. Винниченко, змушені визнавати, що існування української держави є нормальним, природним явищем, яке має під собою всі необхідні для того передумови. "Та більше: настільки Українська Держава є безперечний факт, що руський советський імперіалізм не тільки мусів майже всі атрибути державності, створеної українським народом (органи державної економіки, адміністрації, суду, освіти й т.д.), але й уважає за можливе ввести Україну в Організацію Об'єднаних націй (ООН) як самостійну державу з правом окремого від усього Советського Союзу голосу (весь час Україна і Советський Союз виступають відокремлено)" [28, с. 10].

На заперечення про те, що дії СРСР щодо представлення України в ООН є лише закамуфльованою спробою радянського керівництва отримати додатковий голос в цій авторитетній міжнародній організації, В. Винниченко зауважує: "Це всією планетою визнаний і зафіксований факт, це є визнання всім інтернаціональним світом здобутків української національної Революції. Кожний щирий, національно-свідомий український патріот повинен всіма способами піддержувати, й на всю планету проголошувати це визнання, затверджувати його в свідомості цивілізованого людства" [28, с. 10-11].

В українському русі, відзначає В. Винниченко, тривалий час існують дві основні орієнтації - на зовнішню допомогу та на внутрішні сили. Перша орієнтація представлена, на його думку, переважно діячами націоналістичного руху, представниками заможніших шарів українського суспільства та їх правовими агентами. Друга, до якої письменник відносить і себе - українськими послідовними прихильниками соціалістичної ідеї, захисниками інтересів трудового народу, як в самій Україні, так і на еміграції.

Саме вони, разом з народом, створили Українську Державу. "Не емігрантські "вожді" та "міністри", Грушеські, Скрипники, Єфремови, Хвильові, навіть Любченки і всі свідомі підсоветські українці тисячами віддавали (виділення В. Винниченка - О.С.) свою свободу, здоров'я і життя за неї, тисячами віддають і тепер, як у рядах партійних робітників, так і в рядах найактивнішої частини українського населення, яка зветься Української Повстанською Армією" [28, с. 12].

В. Винниченко переконаний, що існуюча форма української державності не може влаштовувати справжніх патріотів. Вона окупована, пограбована, покалічена, а не вільна, самостійна і багата. Однак вона живе, зберігає сили, не дає ворогам себе знищити, а, головне, плекає в собі ідею самостійності, що готова вибухнути в слушний час.

Самим фактом свого існування УРСР здійснює велику виховну роль в масах українського населення. Після сторіч бездержавного існування з'являється сила звички вирізняти свою територію, свої, нехай і умовні, кордони, свої, нехай і не вповні національні, зовнішні атрибути державності. Важливим завданням українського руху є, вважає В. Винниченко, закріплення цих звичок у свідомості українців. Це розуміли соціалістичні діячі української еміграції, розуміли і українські націонал-комуністи: "Михайло Грушевський і його близькі товариші Шраг, Христюк, Чечель та інші (які з еміграції вертались в Україну) їхали на великий самокритичний подвиг, на тяжку боротьбу за здобутки нашої революції; Скрипник, Хвильовий і цілий ряд чесних, сміливих, відданих справі українського державного відродження людей провадили таку саму боротьбу в Україні..." [28, с. 49].

Визволення Української державності від більшовицької окупації, вважає В. Винниченко, можливе, передовсім, за умови, коли в цю справу включаться мільйонні маси населення. Причини попередніх поразок визвольних змагань, підкреслює письменник, коріняться в тому, що надто часто частина української правової еліти відділяла питання національно-державне від соціально-економічної емансипації мас. Це призводило до відчуження мас від національної ідеї, від самої державності. Творці Радянського Союзу продекларували визнання нерозривної єдності національного і соціального у визвольній боротьбі українського народу, проголосили ліквідацію експлуатації людини людиною та створили українську державність у формі УРСР, і, тим самим, перемогли, на деякий час, український визвольний рух. Але декларація залишилась декларацією і український народ залишився пригніченим.

Завдання українських соціалістів полягає, на думку В. Винниченка, у тому, щоб наповнити соціалістичні ідеї, присвоєні більшовиками, дійсним соціальним смислом. Для цього він пропонує замінити радянську систему формальної колективної власності особливою формою організації громадського життя - колектократією. "Колективну власність на землю, фабрики чи які інші об'єкти й місця праці можна назвати колектократією (виділення В. Винниченка - О.С.). В аграрній галузі корисність такої форми господарства безумовно переважала б інші дотеперішні. Але колектократія не є ні кооперація (артілі), ні комуни, ні колгоспи. Колектократичне сільське господарство мало б ту сутню різницю з советським колективним господарством (колгосп), що воно мало б свою власність на все, тоді як колгоспи власності ні на що не мають; власність на землю, на будівлі, на весь живий і мертвий інвентар у колгоспах, на продукт праці робітництва належить державі, краще сказати через державний апарат советської бюрократії" [28, с. 111-112]. Колектократія також відрізняється і від різноманітних форм кооперації, що існують в капіталістичних країнах, і від утопічних проектів комун Р. Оуена та Ш. Фур'є. Різниця полягає в тому, що колектократія, на відміну від кооперації, не допускає найманої праці, але визнає індивідуальну приватну власність, яка не прийнятна для класиків класичного утопічного соціалізму.

Специфічно щодо України, колектократія, вважає В. Винниченко, повинна забезпечити поступове згасання як економічних, так і правових суперечностей. Вона, з часом, сформує реальний національний солідаризм.

Колектократичний устрій може бути реалізований лише після звільнення України. Однак сама ідея повинна оволодіти масами ще до звільнення і стати головною передумовою формування потужного визвольного руху в Україні. Лише за умови, що вона оволодіє свідомістю широких мас та чесних і щирих патріотів в радянському керівництві України, можна буде наповнити українську державність у формі УРСР реальним національним і соціальним змістом. Після цього українська справа може і буде підтримана і "зовнішніми силами" які керуватимуться не філантропією, а власними інтересами. "Наша правда і справедливість повинні мати за собою силу. А в чому ж мусить бути наша сила? Тільки в нашому народі, в погодженні, порозумінні, в злиттю з нашими внутрішніми силами. Коли вони будуть з нами, коли вони (виділення В, Винниченка) хотітимуть самостійності Української держави, і хотітимуть її всією душею і всім тілом, тоді Зовнішні Сили повинні будуть серйозно подумати над тим, чи можна задовольнити це хотіння. О, не через справедливість "чинників", а через ту невигоду та шкоду інтересам їхнього "святого національного егоїзму", які можуть бути від того гарячого, дієвого, самовідданого хотіння великого сорокамільйонного народу, від Його залізної волі битись за своє визволення до останньої краплі крові, до останнього зерна пшениці, до останнього кіла вугілля. Це - серйозний аргумент" [28, с. 106].

Зовнішні сили, вважає В. Винниченко, обов'язково будуть задіяні у справі українського національного визволення, хоча і як допоміжний фактор. Неминучість їх участі зумовлена тим, що вихід України з радянської імперії можливий, на думку письменника, як результат нової світової війни, війни цивілізованого світу проти СРСР. Але результатом цієї війни повинно стати не лише ліквідація Радянського союзу, а й утворення світової федерації народів на принципах гуманізму, свободи, соціальної справедливості.

Українці, як ніхто, зацікавлені в створенні нового світового порядку: "ми будемо скрізь декларувати, що ми, українці, є одні з найщиріших борців за світовий мир, за світову федерацію. Але через що так? - можуть нас запитати. Наше пояснення може бути цілком логічним і переконливим. Ось воно; через те, мовляв, що ми, українці, у світовій федерації вбачаємо найпевніше забезпечення нашої національно-державної самостійності, якої ми так жагуче прагнемо, за яку ми принесли стільки жертв. Ми краще, ніж так звані самостійні держави, знаємо, що в цій світовій кон'юнктурі, яка твориться на планеті розвитком світової економіки, не може бути як слід забезпеченої самостійності, а тим паче у держав несамостійних. Тому коли ми хочемо мати національну самостійність, мусимо бути в найперших і найактивніших рядах борців за здійснення ідеї Світової Федерації Народів, яка знищить яку-будь можливість одній нації накинути другій своє панування" [28, с. 84].

Загроза нової світової війни бачиться В. Винниченку надзвичайно чітко і він відчуває, що вона може принести людству величезне горе та становитиме загрозу самому його існуванню. Саме тому майбутня війна, самим фактом можливих неймовірних страждань та безперспективністю для переможців може спонукати до вирішення українського питання, як складової реформування всього людства.

В останньому своє романі "Слово за тобою, Сталіне" з промовистим підзаголовком "Правова концепція в образах", В. Винниченко зробив спробу дати свій власний сценарій розгортання подій світової історії в найближчому майбутньому.

У романі дано блискучу характеристику радянського устрою, як специфічної форми експлуататорської держави, що відрізняється від традиційних капіталістичних лише незрівнянно більш високим рівнем визиску працюючих мас та ступенем несвободи. Письменник покладає багато надій на розповсюдження в суспільстві колектократичних ідей, але головною умовою початку процесу трансформації світу він все ж вважає добру волю найбільшого з радянських вождів.

Щоб переконати Й. Сталіна в необхідності переходу до колектократії, герой твору використовує аргумент катастрофічних наслідків можливої" світової війни, до якої готується і СРСР, і Захід. Він заявляє: "Людство може врятуватися тоді, коли його вожді зрозуміють і виразно усвідомлять собі, що досягти миру на землі тами засобами, які пропонувалося, неможливо; що всі засоби неминуче, раніше чи пізніше, приведуть до війни і, значить, до загибелі людства (виділення В. Винниченка - О.С.)" [30, с. 362].

Пропонованими засобами вирішення питання протистояння СРСР та США, як лідерів двох світових систем, є гонка озброєнь, у тому числі, і масового знищення, що здатні перетворити планету на пустелю і політика мирного співіснування, яку герой твору називає "байкою". "Але, правду сказати, більшість свідомих політичне людей у цю байку не вірять. І розумні політики вживають її хіба що для того, щоб нею знесилити волю у противника і посилити ті чинники, які мають розвалити весь його лад. Проповідуючи весь час це співжиття, наші хитрі противники вдають, ніби не розуміють, що для нас мирне, закостеніле співжиття з ними - це повільне самогубство" [30, с. 360].

У цьому протистоянні світових систем, вважає герой твору, необхідно зробити рішучий крок для виходу з глухого кута. І цей крок може і повинен здійснити саме керівник радянської держави. В. Винниченко намагається зіграти на правових амбіціях радянського лідера, що має практично необмежену владу у величезній країні. Йому не вистачає лише слави людини, що змінила долю світу. Змінила не знищивши його, а врятувавши: "Так, Йосифе Віссаріоновичу, тільки ти можеш вивести нас і все людство із тієї страшної небезпеки, яка нависла над нами. Ти сам знаєш, що це не патетичні слова: смертельна небезпека висить над усім людством" [ЗО, с. 365].

Те що кривавий тиран мав зробити в ім'я своєї слави, повинно було б, на думку В. Винниченка, врятувати людство від загибелі, встановити новий світовий порядок і вирішити українську проблему. Але письменнику не судилось побачити здійснення своїх мрій. Все відбулось інакше, здійснилось іншими людьми та мало інші наслідки. Інші, крім одного - Радянський Союз розвалився завдяки процесам, які започаткував його лідер, ідеї свободи, рівності, національного визволення охопили широкі маси населення і з Радянської України постала незалежна Українська держава.

Батьки-засновники Української Народної Республіки поклали у її фундамент свої мрії та уявлення про потреби української нації та можливості їх задоволення. Успадкувавши від свої попередників ліберально-народницького напрямку української правової думки переконаність у безелітності української нації, у необхідності ставити на перший план задоволення соціально-економічних та національно-культурних інтересів, а питання державності вважити другорядними і М. Грушевський, і В. Винниченко сформували автономістську концепцію української демократичної соціалістичної державності в складі демократичної Російської республіки.

Ця концепція, очевидно, була найбільш оптимальною для дореволюційного періоду, коли боротьба за права українського народу мусила поєднуватись із тяжкою працею по відродженню національної свідомості широких мас населення. Однак лідери українського соціалістичного руху не зуміли в повній мірі адаптувати свої ідеї до бурхливих подій революції, де кілька днів могли замінити собою десятиріччя кропіткої роботи. Притримуючись демократичних принципів вирішення правових і соціальних проблем вони програли більшовикам в оперативності та далекоглядності, підготувавши, тим самим, передумови краху самої української держави.

Сформульована ними, особливо В. Винниченком, в післяреволюційний період концепція незалежної української радянської держави стала платформою дій українського націонал-комунізму. Значна частина українських діячів, що з недовірою ставились до радянської влади, під впливом наслідків українізації та радянського державотворення переїхала в Україну і внесла свій величезний внесок у формування української модерної нації, вироблення звички до існування своєї, власної, нехай і часто формальної державності. Знищені в ході репресій, вони все ж встигли зробити дуже багато для того, щоб у 1991 році український народ обрав свободу і самостійність.Висновки

Останніми роками до наукового обігу в Україні було повернено багато призабутих імен та ідей. Правда, переважно це стосувалось діячів та подій минулого, XX сторіччя. В них вчені і політики, інші громадяни, намагались знайти відповіді на питання про корені та причини багатьох сьогоднішній проблем. Одночасно формувалась думка про те, що саме XX сторіччя стало періодом концептуального оформлення ідеї української державності. Однак ідеї українських мислителів і громадсько-правових діячів останніх ста років не виникли на порожньому місці. Вони успадкували розвинули надбання попередників, пристосували їх, із різним ступенем успіху, до реалій свого часу.

Проаналізувавши розвиток концепцій української державності від витоків до початку XX сторіччя можна стверджувати, що для вітчизняної правової думки саме ідея державності була визначальною. Теоретичне вирішенні питання про можливість, необхідність, мету існування української держави, форми організації, шляхів та засобів її побудови корелювалось із парадигмальною позицією мислителів, що формували відповідні концепції.

Основними парадигмами, що визначали зміст тієї чи іншої концепції державності були соціально-класова та національне-державницька. Як правило, соціально-класовий підхід відносив питання державності "на другий план" і навпаки, за деякими винятками, коли мислителям вдавалось гармонійно поєднувати національне і соціальне.

Концепції української державності пройшли разом з усією вітчизняною політичною думкою тривалий процес становлення і розвитку, в якому можна виділити чітко означені етапи.

Першим з них був період існування Київської Русі, від якого до нас дійшли перші писемні пам'ятки. Його початок - "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, в якому Київська Русь представлена як потужна держава, що сперечається могутністю та міццю з Візантією, найбільшою імперією тогочасного християнського світу. Ця держава заснована на імперській ідеї, в центрі якої стоїть київський князь як самодержець і намісник Бога на землі, що зосереджує у своїх руках всю повноту влади. "Повість минулих літ" дає зовсім інше бачення державності - федеративний союз князівств, що з'єднані владою роду Рюриковичів, влада яких освячена церквою. Киевопечерські книжники, що мали стосунок до написання цього літопису, сформували концепцію держави, що є спадковою власністю роду Рюриковичів, які є "братами" і слухають Великого князя київського як "брата старшого". Ця держава не є унітарною. Вона - своєрідна "родова федерація правлячого сімейства, яку в цілісності тримає митрополича кафедра Києва, що єдина може зробити князів "богоугодними монархами".

Надмірна прихильність ідеї виняткового права Рюриковичів на володіння Київською Руссю зіграла з ними злий жарт в часи, що настали після татаро-монгольської навали. Населення, що відчувало відчуженість влади від власних інтересів, без особливих докорів сумління переорієнтовувалось на більш удачливих загарбників за умови, якщо вони обіцяли полегшення соціального становища мас.

Включення українських земель до складу Польщі та Великого князівства Литовського, а, пізніше, і до держави, що утворилась в наслідок їх союзу, супроводжувалось посиленням розколу в українському суспільстві. Нащадки князівсько-боярських родів шукаючи захисту своїх станових привілеїв переходили в польське громадянство і приєднували до соціального гніту українських мас ще й гніт національний та релігійний.

Одночасно прилучення частини української еліти до католицького світу відкривало для неї двері провідних університетів Західної Європи. Завдяки цьому українське політичне мислення розвивалось безпосередньо в межах тогочасного загальноєвропейського наукового дискурсу. Гуманістичні ідеї проникали в українське суспільство, а його провідні мислителі розробляли концепції держави виходячи із "протоідей" природного права, договірної держави, розподілу влади, поваги до індивіда як самоцінності, що має невід'ємне право на свободу і вільний розвиток. Ці ідеї лягали в основу ідеології козацтва, що прийняло на себе роль національної еліти після трагічних подій кінця XVI ст. - Берестейської унії та повстання на чолі з С. Наливайком, які ознаменували глибокий соціальний та конфесійних розкол українського суспільства.

Ідеї українських гуманістів, письменників-полемістів, діячів церкви та козацьких ідеологів втілились у державі, яка виникла внаслідок повстання на чолі з Б. Хмельницьким. Виникнувши як "непідлегле козацьке панство", вона, однак, не зуміла втримати цього статусу і почала шукати союзників, які прагнули скористатись ситуацією у своїх власних інтересах. Козацтво, у першу чергу старшина, не скористались ситуацією і прагнучи затвердження власних станових привілеїв, було готовим іти на компроміси в питанні незалежності держави. Наслідком цього стала втрата держави і нове соціальне закабалення селянської маси.

Ідея козацької держави, виникнувши у XVI ст., еволюціонувала від "ягелонського легітимізму", ідеї Великого князівства Руського та "не підлеглого козацького панства" до кінця XVIII ст. звелась до відстоювання автономних прав Гетьманщини та прохань до російських імператорів про повернення старих привілеїв старшині. Але й ці прохання біли виявом великої мужності незначної частини старшини. Більшість же цілком комфортно почувала себе прилучившись до панівного класу імперії. "Козацька Україна полишила своїм нащадкам ясний національно-політичний ідеал, що хитався між державною самостійністю і автономією в рамках сусідніх держав, чи в федеративній сполуці з ними" [208, с. 1]. Найвищими виявами державницької думки цього періоду були Гадяцький трактат 1658 та Конституція 1711 рр.

У першій половині XIX ст. ідея української державності відродилась на основі переосмислення уроків існування козацької держави та перенесення на національний фунт тогочасних європейських теорій. Величезну роль в цьому процесі відіграла ідея історичної місії українського народу. Як відзначав В. Старосольський, месіанізм "Се є переконання про окрему, виїмкову роллю, про спеціальну історичну "місію", яка припадає на долю власної нації і робить її "вибраним" поміж іншими народом. На сьому тлі виросла велика філософічна концепція Гегеля і Карл Маркс не був вільний від впливу сього німецького месіанізму. Польський рівно ж як і московський месіанізм XIX століття є загально відомими явищами. Український, крім численних уступів у Шевченка, найшов класичний вислів у Костомарова "Книгах битія Українського народу¹¹" [257, с. 48-49].

Ідея історичної місії України базувалась на переконанні про те, що український народ, внаслідок особливостей свого тривалого бездержавного існування та національного характеру є безелітною нацією. Його звільнення має одночасно і національний, і соціальний характер. Концепція ж власної держави виходила з ідеї автономії та федералізму, оскільки вважалось, що українців, звільняючись від соціального та національного гніту повинні прагнути не просто бути господарями у власній землі, а й спонукати власним прикладом всі інші народи до ліквідації всіх форм насильства та утворення всесвітнього союзу вільних народів,

Цей підхід до вирішення питання національно-державного буття був провідним в українській правовій думці XIX ст. Він ліг в основу теорії "громадівського соціалізму", діяльності більшості українських правових партій початку XX ст. Лише поодинокі діячі українського руху в XIX ст., подібно до П. Куліша, ставили питання про необхідність виховання повноцінної правової еліти нації, як передумови побудови власної держави, їх "безполІтичне українство" набувало, з точки зору історичної перспективи нації, програмової концептуальної засади українського руху.

Одночасно в рамках концепції "громадівського соціалізму" соратники М. Драгоманова С. Подолинський та О. Терлецький трансформували ідею федералізму та автономії із "зовнішнього" аспекту, тобто входження України на тих чи інших засадах як самоуправної правової одиниці до міжнародних державних союзів, у "внутрішню" - створення незалежної української держави як федерації земель та громад.

І все ж концепція української держави як автономії у складі майбутньої демократичної Росії залишалась провідною в українській правовій думці. Як підкреслює М. Кармазіна, "Теоретично виаргументувавши українство як історичну, культурну, географічну самодостатню цілість, що здатна до саморозвитку, правова думка поставила питання про політичне самовизначення українців у формі власної державності. Федералістична концепція, відповідно до якої Україна мала постати як рівноправний суб'єкт того чи іншого федеративного об'єднання, мала більше прихильників, ніж самостійницький ідеал, виплеканий під впливом модерних наукових аргументів з врахуванням особливостей політичного життя Європи..." [111, с. 173].

Небагатьом, подібно до І. Франка, вдалося до революції 1917-1920 рр. пройти еволюцію поглядів від захоплення соціалістичними, а для України - бездержавницькими, ідеалами, до усвідомлення загрози для майбутнього нації спроб відмовитись від власної державності на користь "всесвітніх ідеалів". Але і І. Франко завдання створення незалежної української держави відносив "за межу можливого" для своїх сучасників.

До революції 1917 року українська нація підійшла непідготовленою. Непідготовленою, перш за все, свідомістю своєї еліти, її провідники залишались, у своїй переважній більшості, в полоні соціалістичних ідей та вірності ілюзорним загальнолюдським, інтернаціональним інтересам. Саме тому лідері Центральної Ради УНР не змогли реалізувати історичний шанс, вирішити і національне І соціальне питання в інтересах українського народу.

І все ж досвід існування УНР став великим уроком для нації. Після неї питання про необхідність власної держави в українському суспільстві не виникала. Дискусії велись лише про її форму, про входження до тих чи інших блоків, про наповнення форми змістом.

Українська Радянська Соціалістична Республіка, що стала реальною наступницею УНР, виробила у широких мас населення звичку до національних державних інститутів, державної символіки, наповнювала патріотизм не лише етнічним, але й державницьким змістом. І її роль у прийнятті нацією в грудні 1991 р. рішення про самостійне державне існування є не меншою ніж кров мільйонів, що була пролита за Україну протягом минулого століття.

Список викристаних джерел:

1. Абрамов А.Й. "Слово о законе й благодати" киевского митрополита Илариона как русская историософская реакция на христианско-идеологическую зкспансию Византии // Идейно-философское наследие Ил-лариона Киевского. - М, 2012. - 4.2. - 42-54.

2. Автобіографія Івана Франка // Культура. - 1926. - 4.4-9. - С.42-54.

3. Актуальні проблеми суспільно-політичного розвитку України. - Львів
2011.-118с.

4. Андрусяк М. Генеза й характер галицького русофільства ХІХ-ХХ ст. -
Прага, 1943.-19с.

5. Андрусяк Т.Г. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини).-Львів, 1998.-189с.

6. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність.-К., 1994.-96с.

7. Барка В. Правда Кобзаря. - Нью-Йорк, 1961. - 289 с.

8. Бачинський Ю. Большевицька революція і Українці. Критичні замітки.
-Берлін, 1925.-48с.

9. Бачинський Ю. Україна. - Берлін, 1924. - 237 с.

Ю.Бегей І. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник. - К., 2011. -256с.

11. Бегей І.І. Політичні інститути суспільства в теоретичній спадщині Юліана Бачинського. - Львів, 2012. - 67 с.

12. Бегей І.І. Юліан Бачинський: з життєпису, правової та наукової діяльності. - Львів, 2011.-51 с.

13. Білецький Л. Руська Правда й історія її тексту / за. ред. Юрія Книша. -
Вінніпег, 2009.- 166с.

14. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик, генерал-поручник Людовика ХV-го. - К., 2008. - 100 с.

15. Борщак І. Мазепа. Орлик. Войнаровський: Історичні есе. -Львів, 2009
- 225 с.

16. Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого Гетьмана.
-К., 2010.-136с.

17. Брайчевський М. Походження слов'янської писемності. - К., 2011. -45 с.

18. Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. - К., 2012. - 262 с.

19. Брик М. Юрій Немирич, 1612-1659: На тлі історії України. - Льоссер,
1974.-152с.

20. Будовиц И.У. Общественно-политическая мысль Древней Руси (ІX-
ХVІ вв.)-М., 1960.-486с.

21.Бушин М.І., Коваль В.І., Дмитренко М.Г., Горенко Л.М., Горкун А.І, Становлення української державності в XVII ст.: Богдан Хмельницький та його спадкоємці / Микола Іванович Бушин (ред.). - К., 2012.-271 с.

22. Бычко А.К. Епические мотивы духовной кудьтуры Киевской Руси и Украины // Отечественная обшественная мысль зпохи средневековья. К,, 2011.-СД61-169.

23. Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані / Ред.
Ю.Луцького. - Нью-Йорк - Торонто, 2012. - 326 с.

24. Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський. -
Б.м., 1942.-120с.

25. Винниченко В. Відродження нації. В 3-х тт. - К., 1990. - Т.І. - 348 с.

26. Винниченко В. Відродження нації. В 3-х тт. - К., 1990. - ТІ. - 328 с.

27. Винниченко В. Відродження нації. В 3-х тт. - К., 1990. - Т.І. - 542 с.

28. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. - К., 1991. - 128 с.

29. Винниченко В. Лист В.Винниченка до класово-несвідомої української
інтелігенції. - Відень, 1920. - 8 с.

30.Винниченко В. Оповідання. Роман "Слово за тобою Сталіне!", п'єса "Чорна Пантера і Білий Ведмідь". - К., 1999, - 440 с.

31. Винниченко В. Щоденник. 1911-1920. - Т, 1. - Едмонтон-Нью-Йорк, 1980.-500с.

32.Вишенський І. Книжка//Вишенський І. Твори.-К., 1959.-С.41-158.

33. Вишенський І. Краткословна відповідь Петру Скарзі // Вишенський І.
Твори.-К., 1959.-С.159-187.

34. Вознлк М. Бендерська комісія по смерті Мазепи // Мазепа: Збірник /
ред. Р.Смаль-Стоцький. - Варшава, 1938. - С.107-133.

35.Возняк М. Кирило-Мефодіївське товариство. -Львів, 1921. -238 с.

36.Гадяцький трактат//Україна. Наука і культура. - Вип/25. -К., 1991. -С.147-152.

37.Гелей С. Консервативна течія в суспільно-правовій думці України XIX ст.- Львів, 1996.-122с.

38. Гермайзе О. Нарис з історії революційного руху на Україні. - Б.м., Б.р.
-Т.І.-389с.

39. Гнатенко П.И. Общественно-политическая мьісль на Украине во второй половине XVII - начале XVIII века. - Днепропетровск, 1982. - 169 с.

40. Голенищев-Кутузов И.Н. Гуманизм у восточных славян (Украина й Белоруссия). - М., 1963. - 94 с.

41.Голобуцький Олексій, Кулик Віталій. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця XIX - початку XX століття: Дослідження. - К., 1996. - 124 с.

42. Горєлов М.Є. Передвісники незалежної України: Історичні розвідки. -
К., 2012. -156с.

43. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. - К., 2011. - 286 с.

44. Господин А. Микола Костомарів. - Вінніпег, 2010. - 36 с.

45. Гошовська В.А. Становлення української соціал-демократичної думки кінця ХІХ- початку XX століття: Проблема світогляду, національних особливостей, теоретичного осмислення на сторінках преси. - X., 1997. - 422 с.

46. Грабович Г. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка. - К., 2012. - 206 с.

46. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського
державотворення. - К., 2011. - 607 с.

47. Грацианский П.С. Политическая и правовая мысль России второй половини XVIII века. - М., 2010. - 253 с.

48. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. - К., 2009. - 360 с.

49. Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу / НАН України; Інститут української археографії / А.Жуковський (сост.).
-К., 2010.-286с.

50. Грушевский М. Движение политической и общественной мысли в XIX
столетии. - СПб., 1907. -15с.

51. Грушевский М. Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и
заметки. - СПб., 1907. - 294 с.

52. Грушевський М. На порозі нової України: Гадки і мрії.-К., 1991.- 128с.

53. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. -К., 1991.-240с.

54. Грушевський М. Якої автономії і федерації хоче Україна. - Відень,
1917.-22с.

55. Грушевський М.С. З політичного життя Старої України. Розвідки, статті, промови. - К., 1918.-127с.

56. Грушевський М.С. 3 починів українського соціалістичного руху. Михайло
Драгоманов і женевський соціалістичний гурток. - Відень, 1922. -212с.

57. Дмитриченко В.С. Соціалістична думка на Україні в 70-х - на початку
80-х років XIX ст. - К., 1977. - 224 с.

58. Дмитриченко В.С. Суспільно-політичні погляди Я.П.Козельського. -
К, 1957.-68с.

59. Доба Богдана Хмельницького (до 400 річчя від дня народження великого гетьмана). Збірник наукових праць. - К., 2012. - 286 с.

60. Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ-початку XX ст. - Чернівці, 2011. - 574 с.

61. Довбищенко Я. Михайло Драгоманів. Його життя, наукова, правова та
громадська діяльність // Пам'яти Михайла Драгоманова. - Харків, 1920. - С.5^4.

62. Довгич В.А. Українська Ідея в правовій теорії М.Драгоманова. - К.,
2012.-155с.

63. Документи Богдана Хмельницького / Упор. І.Крип'якевич, І.Бутич. -
К., 2011.-740с.

64. Доманицький В. Націотворча роля гетьмана Мазепи: Промова на ювілейних урочистостях з приводу 250-ліття смерті Гетьмана Мазепи. - Чікаго,
Іллінойс, 1960. -50с.

65. Донцов Д. Дві літератури нашої доби. -Торонто, 1958.-296 с.

66. Дорошенко В. Українство в Росії. Новіші часи. - Відень, 1917. - 115 с.

67. Дорошенко Д. Мазепа в Історичній літературі і в житті // Мазепа: Збірник / ред. Р.Смаль-Стоцький. - Варшава, 1938. - С.3-34.

68. Дорошенко Д. Нарис історії України. - Львів, 1991.-576 с.

69. Дорошенко Д. Микола Іванович Костомаров. - Ляйпціг, Б.р. - 96 с.

70. Дорошенко Д. Нарис історії України, - К., 1991. -Т.І. -238 с.

71. Дорошенко Д. Нарис історії України. - К., 1991. - ТЛІ. - 350 с.

72. Дорошенко Д. П.О.Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність.-К., 1918.-70с.

73. Дорошенко Д. Пантелеймон Куліш. - Ляйпціг, Б.р. - 207 с.

74. Драгоманівський збірник; "Вільна спілка" та сучасний український
конституціоналізм / Тарас Андрусяк (ред.). - Львів, 1996. - 255 с.

75. Драгоманов М. Віра а громадські справи. - Коломия, 2012. - 14 с.

76. Драгоманов М. Рай і поступ. -Вінніпег, 1916.-80 с.

77. Драгоманов М.П. "Програма" // Вибрані твори. Збірка правових творів з примітками. - Прага-Нью-Йорк, 1937. - С.148-151.

78. Драгоманов М.П. "Сонячний промінь". Повість Василя Чайченка // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. - К., 1970. - Т.2. - С.З 86-392.

79. Драгоманов М.П. Австро-руські спомини (1867-1877) // Літературно-
публіцистичні праці: У 2 т. - К., 1970. - Т. 1. - С. 151-228.

80. Драгоманов М.П. Автобиографическая заметка // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. - К., 2012. - Т.І. - С.39-68.

81. Драгоманов М.П. Листи на Наддніпрянську Україну.,// Літературно-
публіцистичні праці: У 2 т. - К., 1970. -Т.І,- С.428^82.

82. Драгоманов М.П. Література російська, великоруська, українська і галицька // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. - К., 1970. - Т. 1. - С.80-220.

83. Драгоманов М.П. Малороссия в ее словесности // Драгоманов М.П. Вибране.-К., 1991.-С.5-45.

85. Драгоманов М.П. Неправда - не просвіта // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. - К., 1970. - Т.2. - С.393-400.

86. Драгоманов М.П. Переднє слово до "Громади" // Вибрані твори. Збірка
правових творів з примітками. - Прага-Нью-Йорк, 1937. - С.93-147.

87. Драгоманов М.П. Пропащий час. Українці під московським царством
(1654-1876). //Драгоманов М.П. Вибране. -К., 1991. -С.559-574.

88. Драгоманов М.П. Три листи до редакції "Друга" // Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: У 2т. -К., 1970.-Т.І. -С.397-427.

89. Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу //
Драгоманов М.П. Вибране. - К., 1991. - С.461-558.

90. Драгоманов М.П. Шевченко, українофіли і соціалізм // Драгоманов
М.П. Вибране. - К., 2011. - С.327^29.

91.Єршов А. До питання про час написання "Истории Русов", а почасти й про автора її // Ювілейний збірник на пошану акад. М.С. Гру шевського. Т.І. -К., 1928.-С. 286-291.

92. Єрьоміна І.П. Іван Вишенський і його громадсько-літературна діяльність // Вишенський І. Твори. - К.,1959. - С.3-39.

93. Єфремов С.О. Історія українського письменства / Худож. оформл.
В.М.Штогрина.-К., 2012.-688с.

94. Жулинський М.Г. Вірю в силу духа: Іван Франко, Леся Українка і Михайло Грушевський у боротьбі за піднесення правової І національної свідомості української людини. --Луцьк, 2011. - 103 с.

95.3абужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. - К., 2012.-118с.

96.3агайко П.К. Українські письменники-полем їсти кінця XVI - початку XVII в.в. у боротьбі проти Ватікану і унії. - К., 1957. - 88 с.

97. Зайончковский П.А. Кирило-Мефодиевское общество (1846-1847). -М., 1959.- 172с.

98.3аклинський Р. Громадсько-політичний розвиток Галичини і Іван Франко // Іван Франко. Збірник за загальною редакцією П.Филиповича, П.Кияниці. - К., б.р. - С.43-122.

99.Заславский Д. М.П.Драгоманов. Критико-биографический очерк. - К.,
1924.-170с.

100. Збірник на пошану Олександра Шульгіна (1889-1960). Записки НТШ.
- Т.І. Праці істерико-філософічної секції. - Париж-Мюнхен, 1969.
-359с.

101. Злупко С.М. Сергій Подолинський - вчений, мислитель, революціонер.-Лівів, 2011.-192с.

102. Идейно-философское наследие Иллариона Киевского - М., 2011. -
4.1.-172с.

103. Идейно-философское наследие Иллариона Киевского - М., 2011. -
4.2. -112с.

104. Іванова Л.Г., Іванченко Р.П. Громадівський рух 60-х рр. XIX ст. в
Україні: проблеми, ідеологія. - К., 2010. - 126 с.

105. Іванова Л.Г., Іванченко Р.П. Суспільно-політичний рух 60-х рр. XIX
ст. в Україні: до проблеми становлення ідеології, - К., 2009. - 349 с.

106. Іванченко Р.П. Історія без міфів. Бесіди з історії української державності.-К., 2012.-336с.

107. Іванченко Р.П. Київська Русь: початки української держави. - К.,
2012. - 96 с.

108. Іванченко Р.П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі
Росії та України (II половина XIX в.).-К., 2012.-221 с.

109. Історія держави і права України / за ред. В.Г.Гончаренка. - К., 2011. -
288с.

110. Історія Русів / Пер. І.Драча; вступ, ст. В.Шевчука. - К., 2010. - 318 с.

111. Кармазіна М.С. Ідея державності в українській правовій думці (кінець ХІХ-початок XX століття). - К., 2011. - 351 с.

112. Карпенко М. Гетьман Іван Мазепа як будівничий Української держави.-Суми, 2010.-24с.

113. Катренко А.М., Беззуб Ю.В. Український національний рух XIX століття (По сторінках праць Михайла Драгоманова): Навч. посібник. - К.,
2010.-51с.

114. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. -К., 1990. - Т.1. - 544 с.

115. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. - К., 1990. - Т.2. - 694 с.

116. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. - К., 1990. - Т.З. - 435 с.

117. Книш 3. Історія української правової думки до кінця XVIII ст.: Популярний нарис. - Париж-Вінніпег, 1952. - 205 с.

118. Коваленко Л.А. Велика французька буржуазна революція і громадянсько-політичні рухи на Україні в кінці XVIII ст. - К., 1973. - 167 с.

119. Коган Ю.Я.ПросветительХУШ века Я.П.Козельскяй.-М., 2012. -188с.

120. Козельський Я.П. Передмова до перекладу "Історії датської"
Л.Голберга // Пам'ятки суспільної думки України (XVIII - перша половина
XIX ст.): Хрестоматія. -Дніпропетровськ, 2011. - С. 181-185.

121. Козельський Я.П. Философические предложения, сочиненньїе надворным советником и правительствующего сената секретарем Яковом Козель-
ским в Санкт-Петербурге 1768 года // Избранные проведения русских мыслителей второй половины XVIII века; в 2-х т. - Т.2. - М., 1952. - С. 411-
551.

122. Колесник В.Ф., Рафальський О.О. Український рух в Австро-Угорщині (кінець ХІХ-початок XX ст.). - К., 2011. - 36 с.

123. Колесник В.Ф., Рафальський О.О., Тимошенко О.П. Шляхом національного відродження: Національне питання в програмах та діяльності українських партій Наддніпрянщини 1900-1907. - К., 2011. - 226 с.

124. Корнійчук Л.Я. Життя і діяльність С.А.Подолинського // Подолинський С. Вибрані твори / Упоряд.: Л.Я.Корнійчук. - К., 2012. - С.3-42.

125. Костомаров Н.И. Две русских народности / Обраб. Текста й ред.
А.П.Ковалевой; Авт. предислов. В.А.Дорошенко. - К.,-Х., 1991. - 72 с.

126. Костомаров Н.И. Руина; Мазепа; Мазепинць І.: Исторические монографии й исследования. - М., 2011. - 800 с.

127. Коцур А.П. Українська державність: історія та сучасність. - Чернівці,
2012.-352с.

128. Кравців Б. Суспільно-політичні погляди Івана Франка й радянське
франкознавство // Іван Франко: про соціалізм і марксизм. - Нью-Йорк, 2011.
- С.3-28.

129. Кравченко В.В. "Історія Русів": час збирати каміння / Культура України. 36. ст. Вип. 3. - X., 2010. - С. 21^3.

130. Кравченко В.В. Поема вольного народу. "Історія Русів" та її місце в
українській історіографії. - X., 2012. -117с.

131. Кралюк М.П. Место социнианства в культурно-просветительских процессах на Украине в первой половине XVII ст. // Отечественная общественная мысль эпохи средневековья. - К., 2008. - С. 269-274.

132. Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи
поступу (критика історичного досвіду). - К., 2012. - 793 с.

133. Кресіна І., Кресін О. Гетьман П.Орлик і його Конституція. - К., 1993. - 80 с.

134. Крипякевич І. Історія України. – Львів, 2011.-511 с.

135. Круглашов А. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. - Чернівці, 2012. - 487 с.

136. Крупницький В. Гетьман Пилип Орлик (1672-1742): Огляд його правової діяльносте. - Варшава, 1938. - 268 с.

137. Кузик П. Слов'янофільство: двобій націоналістичної та шовіністичної
ідеологій (український, російський і польський досвід) // Визвольний шлях

- 2000, кн. 6 (627). - С. 19-29.

138. Кузьміна З.М. Шевченко і Андрузький // Збірник праць п'ятої наукової шевченківської конференції. - К., 1957. - С.144-160.

139. Кулиш П. Записки о Южной Руси. - К., 2009. - 719 с.

140. Куліш П. Хутірська філософія і віддалена від світу поезія // Хроніка-2011. - 1993. - №5(7). - С.70-80.

141. Куліш П.О. Байда, князь Вишневецький. Драма// Куліш П.О. Твори в
двох томах. - Т.2. - К., 2009. - С.265-372.

142. Куліш П.О. Епілог // Куліш П.О. Твори в двох томах. - Т. 1. – К, 2012. - С.399-400.

143. Куліш П.О. Зазивний лист до української інтелігенції // Куліш П.О.
Твори в двох томах. - Т. 1. - К., 2011. - С.400-402

144. Куліш П.О. Кумейки (1637 рік) / Куліш П. Твори в двох томах. - К.,
2012.-Т.1.-С.37-40.

145. Куліш П.О. Листи з хутора // Куліш П.О. Твори в двох томах. - К.,
2012.-Т.2.-С.224-280.

146. Куліш П.О. Піонер // Куліш П.О. Твори в двох томах. - Т.1. - К.,
2012.-С.448.

147. Кухта Б.Л. 3 історії української правової думки: Курс лекцій. - К.,
2011.-368с.

148. Левенець Ю. Теоретико-методологічні засади української суспільно-правової думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина XIX -
початок XX століття). - К., 2012. - 585 с.

149. Левицький К. Історія правової думки галицьких українців: 1848-
1918: В 2 ч.-Львів, 1926-1927.-Ч.І. -С.1-432.

150. Левицький К. Історія правової думки галицьких українців: 1848-
1918: В 2 ч. - Львів, 1926-1927. - 4.2. - С.433-746.

151. Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Лисяк-
Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. - Т.1. / Пер. з англ. У.Гавришків,
Я.Грицака. - К., 1994. - С.299-347.

152. Лисяк-Рудницький І. Каразин і початий українського національного
відродження // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. - Т.1. - К., 2010. -
С.203-220.

153. Литвинов В.Д. Проблема государства в трудах Ст.Ориховского //
Отечественная общественная мысль зпохи средневековья. - К., 2009. - С.
237-245.

154. Лісовий В. Драгоманов і Донцов // Філософська і соціологічна думка.
-1991.-№9.-С.83-102.

155. Лозинський М. Іван Франко. - Відень, 1917.-52с.

156. Лотман Ю.М. "Слово о полку Игореве" й литературная традиция
XVIII -начала XIX века // Слово о полку Игореве - памятник XII века. - М.-
Л., 1962.-С.ЗЗО-405.

157. Лотоцький О. Державницький світогляд Т.Шевченка // Повне зібран
ня творів Тараса Шевченка. - Т.ІІІ. - Чикаго, 1959. - С.347-369.

158. Лотоцький О. Сторінки минулого. - Варшава, 1932. - Кн.2. - 288 с.

159. Лукашевич О.А., Манжул К.В. "Конституція" Пилипа Орлика - історико-правова пам'ятка XVIII ст. - X.., 1996. - 52 с.

160. Луців Л. Іван Франко - борець за національну і соціальну справедливість. - Нью-Йорк, 1968. - 653 с.

161. Мазепа І. "Ми стоїмо тепер братіє між двома проваллями..." // Вивід
прав України: Документи і матеріяли до історії української правової думки / Б.Кравців (ред). - Нью-Йорк, 1964. - С.83-84.

162. Мазепа І. Писання / Єленський (ред.). - К., 2012. - 52 с.

163. Мазепа: Збірник / ред. Р.Смаль-Стоцький. - Варшава, 1938. -161с.

164. Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К., 1996. - 942 с.

165. Маланюк Є. Книга спостережень. - К., 2011. - 236 с.

166. Маланюк Є. Книга спостережень. - Торонто, 2012. - 528 с.

167. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. -
Львів, 2010.-264с.

168. Маркс К., Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії// Маркс К., Енгельс Ф. - Твори. 2-е вид. - Т.4. - С.405^41.

169. Матеріали для культурної й громадської історії Західної України. Листування І.Франка і М.Драгоманова. - К., 1928. - 508 с.

170. Мильков В.В. Иларион и древнерусская мысль. // Идейно-
философское наследие Илариона Киевского. - М., 2012. - 4.2. - С.8^40.

171. Мироненко О. М. Світоч української державності: Політико-
правовий аналіз діяльності Центральної ради. - К., 2011. - 328 с.

172. Мицик Ю. Іван Виговський // Володарі гетьманської булави. - К.,
2011.-С.191-236.

173. Мицик Ю. Політичні концепції Богдана Хмельницького: деякі аспекти
реалізації // Доба Богдана Хмельницького (до 400 річчя від дня народження
великого гетьмана). Збірник наукових праць. - К., 2012. - С.25-39.

174. Мірчук П. Від другого до четвертого Універсалу. - Торонто, 1955. - 70 с.

175. Мірчук П. Микола Міхновський: Апостол української державності. -
Філадельфія, 1960. - 136 с.

176. Мірчук П. Українська державність 19І7-1920.Філадельфія, 1967.-400с.

177. Міхновський М. Самостійна Україна. Програма Революційної Української партії із 1900 року/Вступ В.Шаяна.-Лондон, 1967.-32с.

178. Міяковський В. Недруковане й забуте. Громадські рухи дев'ятнадцятого сторіччя, новітня українська література / Ред. М, Антонович // Джерела до новітньої Історії України / Заг. ред. Я.Білинський, В.Омельченко і
О.Федишин. - Т. І. - Нью-Йорк, 1984. - 509 с.

179. Млиновецький Р. Гетьман Мазепа в світлі фактів і в дзеркалі "історій". - Торонто, 1976. - 376 с.

180. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття - К.,
2012.-413с.

181. Нагорна Л.П. Правова культура українського народу: Історична ретроспектива і сучасні реалії. - К., 2012. - 278 с.

182. Наддніпрянець В. Українські націонал-комуністи: їх роль у визвольній боротьбі України 1917-1956. - Мюнхен 1956. - 104 с.

183. Наливайко Д. Козацька християнська республіка-К., 2012.-495с.
184, Наливайко Д.С. Станіслав Оріховський як український латиномовний

письменник Відродження // Українська література XVI - початку XVI ст. та інші слов'янські літератури - К., 2012. -С.161-185.

185. Напередодні Полтави: Листи Івана Мазепи до Адама Синівського 1704-1708 / Ред, І вступ, стаття Ореста Субтельного. Передм. О. Оглоблина. - Нью-Йорк, 1975. - 159 с.

186. Нахлік Є. Пантелеймон Куліш і "Руська трійця". До проблеми ідеологічних шукань серед української інтелігенції XIX століття. - Львів, 2011. - 28 с.

187. Нахлік Є. Проблеми української державності і засобів боротьби за
національне самоутвердження українського народу в політико-історичній
спадщині Пантелеймона Кулїша // Пулюй - Куліш. Подвижники Нації / За
заг. Ред. проф. Василя Шендеровського.. - К., 2012. - С.66-87.

188. Ничик В.М. Из истории отечественной философии конца XVII - начала XVIII в.в. - К., 2012. - 298 с.

189. Ничик В.М. Феофан Прокопович. М., 2011. - 192 с.

190. Нічик В.М. Петро Могила в духовній Історії України. -К., 2012.-328с.

191. Нічик В.М. Суспільно-політичні погляди Феофана Прокоповича //
Прокопович Ф. Філософські твори в трьох томах. - К., 2012. - Т.1. - С.48-97.

192. Огієнко І. Рятування України. На тяжкій службі своєму народові. -
Вінніпег, 1968.-96с.

193. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. - Нью-Йорк, 1960. -
408с.

194. Оглоблин О. Люди старої України. - Мюнхен, 1959. - 328 с.

195. Оглоблин О. Студії з історії України: Статті і джерельні матеріали /
Л.Винар (ред.). - Нью-Йорк-Київ-Торонто, 1995. -419 с.

196. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навч.
посібник / За ред. М.Ф.Тарасенка. - К., 1997. - 328 с.

197. Олександрів Б. "Слово о полку Ігоревім" - пам'ятка староукраїнського письменства. - Торонто, 1980. - 32 с.

198. Ольхівський Б. Вільний народ. - Варшава, 1937. - 132 с.

199. Онішкевич Л. Вступ до науки про право і державу. - Мюнхен, 1987. -
223с.

200. Онішкевич Л. Лекції з історії українського права: Право державне.
Доба станового суспільства. - Мюнхен, 1947. - 169 с.

201. Онуфрієнко О.В. Українська державність доби козацької: від воєнної
демократії до парламентської республіки. — Запоріжжя, 2012. - 72 с.

202. Оріховський-Роксолан Ст. Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу// Українська література ХІV-ХVІ ст. – К, 2011, - С. 113-152.

203. Оріховський-Роксолан Ст. Про турецьку загрозу слово друге // Українська література ХІV-ХVІ ст. – К, 2012. - С. 88-113.

204. Орлик П. Вивід прав України // Вивід прав України / М.Грушевський,
І.Франко, М.Костомаров та ін. -Львів, 2011.-С.45-49.

205. Оршан Я. Розвиток української правової думки за сто літ. - Лондон,
1938.-55с.

206. Основи етнодержавознавства. Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. -
К., 2011.-656с.

207. Отечественная философская мысль ХІ-ХVІІІ в.в. й греческая культура: Сб. научн. трудов/Редкол.: Ничик В.М и др. -Киев, 2011.-340 с.

208. Охрімович Ю. Розвиток української національно-правової думки. -
Нью-Йорк, 1965.-120с.

209. Павелко О.П. З історії суспільно-правової і філософської думки на
Україні.-К., 2012.-124с.

210. Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917 - 1919 рр.
(історико-генетичний аналіз). - К., 2010. - 261 с.

211. Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького
(Конституція Пилипа Орлика 5 квітня 1711р.). // Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. - К., 2011. - С.25-37.

212. Пам'ятки суспільної думки України (ХVІІІ - перша половина XIX
ст.): Хрестоматія / А.Г.Болербух та ін. - Дніпропетровськ, 2010. - 488 с.

213. Панчук М. Микола МІхновський - передвісник українського організованого націоналізму // Визвольний шлях. - 2010, кн.5 (626). - С.3-14.

214. Пашук А.І. Іван Вишенський - мислитель І борець. - Львів, 2012. -
176с.

215. Пашук А.І. Соціологічні та суспільно-політичні погляди
С.Подолинського. -Львів, 2012. -219 с.

216.Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика / Передмов, та
заг.наук.ред. О. Прицяка. - К., 2012. - 77 с.

217. Петлюра С. Драгоманов про українське питання // Петлюра С. Статті,
листи, документи. - ТЛІ. - Нью-Йорк, 1979. - С.397^127.

218. Петлюра С. Статті. К., 2009.-341 с.

219. Петров Л.А. Общественно-политические взгляды Прокоповича, Татищева и Кантемира. - Иркутск, 2012. - 59 с.

220. Пінчук Ю.А. Микола Іванович Костомаров. - К., 2012. - 232 с.

221. Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В.В.Яременка - К., 2011. - 558 с.

222. Подолинський С. Вибрані твори / Упоряд. матеріалів та бібліограф.
Р.Сербина. - Монреаль, 2010. - 208 с.

223. Подолинський С. Вибрані твори / Упоряд.: Л.Я.Корнійчук. - К., 2012.
-328с.

224. Подолянин К. З минулих літ. - Лондон, 1954.- 101 с.

225. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. - Т.1- К., 2011. - 640 с.

226. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. - Т.2. - К., 2011. - 608 с.

227. Поляков Л.В. Метод символической зкзегезы в "исторической теологии" Илариона // Идейно-философское наследие Илариона Киевского. - М.,
2010.-4.2.-С.58-81.

228. Потульницький В.А. Нариси з української політології (1819-1991):
Навч. посібник. - К., 2009. - 320 с.

229. Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. - К.,
2012.-192с.

230. Правда про унію: Документи і матеріали / Ред.кол.: Д.А.Яремчук (голова) та ін.; Упоряд.: Ю.Ю.Сливка (керівник колективу). - Львів, 2012. - 448 с.

231. Прокопович Ф. Сочинения. / Под. ред. И.П.Еремина. - М.-Л., 2010. -
502с.

232. Радько П.Г. Національні традиції державотворення в українській історіографії та правовій літературі ХІХ-ХХ століть: концепції, ідеї, реалії.
-К., 2012.-387с.

233. Ріпецький С. Михайло Драгоманов в опінії визначних українських
громадян. - Нью-Йорк-Детройт, 1967. - 43 с.

234. Річицький Анд. Іван Франко. - Харків, 1929. - 48 с.

235. Рогов В.А. К вопросу о развитии княжеской власти на Руси // Древняя
Русь: проблемы права и правовой идеологии. - М., 1984.-С.51-75.

236. Руденко М. Енергія прогресу. - К., 2012. - 527 с.

237. Сас П.М. Правова культура українського суспільства (кінець XVI-
перша половина XVII ст.). - К., 2012. - 296 с.

238. Світенко С.І. Народництво в Україні 60-80-х років XIX століття: Теоретичні проблеми джерелознавства та історії. - Дніпропетровськ, 2012. -
240с.

239. Сергієнко Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство. - К.,
2011.-206с.

240. Сергієнко Г.Я. Декабристи і Шевченко. - К., 2012. - 188 с.

241. Сергієнко Г.Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання
декабристів. 1826-1850.-К., 2012.-300с.

242. Ситник О.І. Консерватизм: Генеза ідей. - Луцьк, 2011. - 64 с.

243. Сімович В. Іван Франко. Його життя І діяльність. - Мюнхен, 1966. -
111 с.

244. Скакун О.Ф. Йван Франко. - М., 2012. - 126 с.

245. Скакун О.Ф. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-
1917).-Харьков, 2012.-159с.

246. Скакун О.Ф. Прогресивна політико-правова думка на Україні (IX ст.
- 1917р.).-К., 2012.-101с.

247. Славутич Я. Іван Франко і Росія - Вінніпег, 1959. - 28 с.

248. Слово о полку Ігоревім / Упоряд. та приміт. О.Мишанича. - К., 1989.
-310с.

249. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. - К.,
1993.-191 с.

250. Смирнов В. Г. Феофан Прокопович. - М., 2011. - 222 с.

251. Смолій В.А. З думою по Україну (Іван Мазепа) // Українська ідея.
Перші речники. - К., 2012. - С.47-62.

252. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея ХVІІ-ХVШ
столітть: проблеми формування, еволюції, реалізації. - К., 2011. - 367 с.

253. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII
ст. (1648-1679).-К., 2010.-351С.

254. Сокуренко В.Г. Демократические учення о государстве и праве на
Украине во второй половине XIX века. - Львов, 2011. - 265 с.

255. Солдатенко В.Ф., Сиволоб Ю.В. Витоки української ідеї // Українська
ідея. Історичний нарис / Солдатенко В.Ф., Крижанівський В.П., Левенець
Ю.А. та ін. - К., 2012. - С.17-32.

256. Сохань С. Б.Д.Грінченко - М.П.Драгоманов: Діалоги про українську
національну справу // Б.Грінченко, М.Драгоманов. Діалоги про українську
національну справу. - К., 2012. - С.5-17.

257. Старосольський В.Й. Теорія нації / Ірина Кресіна (авт.передм.). -
Нью-Йорк, 1998.-153с.

258. Стебельська А. Шевченкова концепція української держави // Збірник
наукових праць канадського НТШ. - Т.І. - Торонто, 2010. - С.177-
186.

259. Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII
ст. / Пер. з англ. В.Кулика. - К., 2011. - 240 с.

260. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю.І.Шевчука; Вст. ст.
С.В.Кульчицького. - 2-е вид. - К., 2011. - 512 с.

261. Суспільно-політичні погляди Івана Франка в світлі його творів та листування. - Харків, 1932. - 200 с.

262. Сухий О.М. Національна ідея в програмах та діяльності українських правових партій Галичини (кінець XIX- початок XX ст.). - Львів, 2009.- 131 с.

263. Татищев В.Н. История российская. - М.-Л., 1963. - Т.2. - 352 с.

264. Телешун С.О. Національне питання в програмах українських правових партій в кінці XIX- на початку XX століття. - К., 2012. - 130 с.

265. Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология.-К., 2011.-244с.

266. Толочко П.П. Древняя Русь: Очерки социально-политической истории.-К., 2011.-246с.

267. Толочко П.П. Традиції державно-політичного розвитку в Україні //
Толочко П.П. Від Русі до України. - К., 2009. - С. 33-45.

268. Томенко М.В. "Щирий малоросіянин" - видатний вчений (Михайло
Максимович). // Українська ідея. Перші речники- К., 2010. - С.80-97.

269. Трохимчук О., Трохимчук М. Перша українська Конституція (Післяслово) // Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика. 1710 рік. -
К., 2011.-С. 50-67.

270. Українська державність у XX столітті. Історико-політологічний аналіз / О.Дергачов (керівник авт. колективу). - К., 2012. - 448 с.

271. Українська ідея. Історичний нарис / Солдатенко В.Ф., Крижанівський
В.П., Левенець Ю.А. та ін. - К., 2011.-131 с.

272. Українська політологія: витоки, еволюція / За ред. Кирилюка Ф.М. -
К., 2010.-328с.

273. Український консерватизм І гетьманський рух: історія, Ідеологія, політика. - К., 2000. - 464 с.

274. Феденко П. Соціалізм давній і новочасний. - Лондон-Париж-
Мюнхен, 1968.-231 с.

275. Феденко П. Український рух у XX столітті. - Лондон, 1959. - 267 с.

276. Федорук Я. Зовнішньоправова діяльність Богдана Хмельницького і
формування його правової програми (1648 - серпень 1649 рр.) - Львів,
2012.-70с.

277. Федорук Я.О. Міжнародна дипломатія і політика України 1654-1657.
-Львів, 2012.-Ч.1. 1654рік.-263 с.

278. Федченко П.М. Михайло Драгоманов. Життя і творчість. - К., 2011.-
362с.

279. Філалет Хр. Апокрисис // Українська література ХІV-ХVІ ст. - К.,
2010.-С.289-305.

280. Франко І. "Громада" і "задруга" серед українського народу в Галичині і
на Буковині // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2011. - Т.44, кн.1. - С.487-495.

281. Франко І. // Вивід прав України. Нью-Йорк, 1964. -
С.115-138

282. Франко І. А.Фаресов. Народники и марксисты. С., 1899 // Франко
І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2012. - Т.45. - С.272-275.

283. Франко І. Галицьке українофільство // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. -
Т.46.-К., 2012.-Кн. 1.-С.442-447.

284. Франко І. Декадент // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2012. - Т.2. -
С. 185-186.

285. Франко І. До Е.Енгеля. Між 13-16 листопада 1882р. //Франко І. Зібр.
тв.: У 50 т. - К., 2012. - Т.48. - С. 333-335.

286. Франко І. До історії соціалістичного руху // Іван Франко: про соціалізм і марксизм. -Нью-Йорк, 1966. -С.121-151.

287. Франко І. До М.Драгоманова. 16 січня 1883 р. // Франко І. Зібр. тв.: У
50 т. - К., 2011. - Т.48. С.346-350.

288. Франко І. До М.Драгоманова. Перед 20 березня 1885 р. // Франко І.
Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2011. - Т. 48. - С.527-529.

289. Франко І. До М.Драгоманова. 22 лютого 1886р. // Франко 1. Зібр. тв.:
У 50 т. - К., 2011. - Т.49. - С.30-34.

290. Франко І. До О.Патрицького. 17 листопада 1882 р. // Франко І. Зібр.
тв.: У 50 т. - К., 2011. - Т. 48. - С.335.

291. Франко І. До О.Патрицького. 29 грудня 1882 р. // Франко І. Зібр. тв.:
У 50 т. - К., 2011. - Т. 48. - С.344-345.

292. Франко І. До О.Рошкевич. 20 вересня 1878 р. // Франко І. Франко І.
Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2011. - Т.48. - С. 108-119.

293. Франко І. Іван Вишенський і його твори// Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2010.
-Т.ЗО.-С.7-2Н.

294. Франко І. Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові
видавництва // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2010. - Т. 45. - С.187-203.

295. Франко І. Мислі о еволюції в історії людськості // Франко І Зібр. тв.:
У 50 т. - К., 1986. - Т.45. - С. 76-139.

296. Франко І. На склоні віку // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2010. - Т.
45. - С.286-299.

297. Франко І. Народна програма // Франко І Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2010. -
Т.44. КН.2.-С.521-549.

298. Франко І. Наука і ЇЇ взаємини з працюючими класами // Там само.
Т.45. -С. 24.

299. Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К.,
2010.- Т.45.-С.276-285.

300. Франко І. Програма галицьких соціалістів // Зібр. тв.: У 50 т. - К.,
2010. - Т.45-С. 448-464.

ЗОЇ. Франко І. Свобода і автономія // Франко І. ЗІбр. тв.: У 50 т. - К., 1986.-Т.45.-С.439-447.

302. Франко І. Соціалізм і соціал-демократія // Іван Франко: про соціалізм і марксизм. - Нью-Йорк, 1964. - С.29-71.

303.Франко 1. Тарас Шевченко // Франко І.Я. Літературно-критичні статті. - К., 1950. -С. 431-437.

304. Франко І. Україна Молода // Франко І. Вибір із творів. - Нью-Йорк,
1956.-С.338-389.

305. Франко І. Чого ми вимагаємо // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2010.
-Т. 44, кн.І.-С. 34-42.

306. Франко І. Чого ми хочемо // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2011. - Т.
44,кн.1.-С.25-27.

307. Франко І. Чого хоче галицька робітницька громада // Зібр. тв.: У 50 т.
- К., 2011. - Т.44, кн 1. - С.151-164.

308. Франко І. Що нас єднає і що розділяє // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. -
К., 2011. - Т. 44, кн.1. -С.15-18.

309. Франко І. Що таке поступ? // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2011.-
Т.45.-С.300-348.

310. Фруменков Г.Г. Узники Соловецкого монастыря. - Архангельск,
2012.-224с.

311. Хвильовий М. Думки проти течії. - Харків, 1926.-125с.

312. Хорунжий Ю. Михайло Драгоманов - речник української демократії
//Зона, 1995.-№10.-С.72-81.

313. Шаповал М. Михайло Драгоманов, як ідеолог Нової України // Драгоманов М.П. Вибрані твори. Збірка правових творів з примітками. - Прага-Нью-Йорк, 1937.-С.31-55.

314. Шевченко Т. Журнал (щоденні записи) // Повне зібрання творів Тараса Шевченка. - Т. IX. - Чикаго, 1960. - С.7-246.

315. Шевченко Т.Г. Кобзар / Приміт. Є.К.Нахліка. - К., 2012.-512с.

316. Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення. - К., 2012. - 392 с.

317. Шевчук В. Нерозгадані таємниці "Історії Русів" // Історія Русів / Пер.
І.Драча; вступ, ст. В.Шевчука.-К., 2012.-С.5-28.

318. Шевчук В.О., Яременко В.В. "Трагедія руська" - нововідкритий твір
української драматургії XVII ст. // Українська література XVI - початку XVI
ст. та інші слов'янські літератури - К., 2011. - С.286-310.

319. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс
лекцій.-К., 2011.-480с.

320. Шульгин О. Мої дитячі та юнацькі спогади про місто // Збірник на
пошану Олександра Шульгина (1889-1960). Записки НТШ. - Т.І.
Праці історико-філософічної секції. - Париж-Мюнхен, 1969. - С.232.

321. Яворницький Д.І. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. - Дніпропетровськ, 2011.-70с.

322. Яременко П.К. До питання про еволюцію світогляду Мелетія Смотрицького // Українська література XVI - початку XVI ст. та інші слов'янські
літератури - К., 2012.-С.96-116.

323. Яременко П.К. Іван Вишенський. - К., 2011. - 141 с.

324. Яременко П.К. Український письменник-полеміст Христофор Філалет та його "Апокрисис". - Львів, 1964 -110с.