ДМИТРІЄНКО Ю.М. здобувач наукового ступеня доктора юридичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ЧОМУ УКРАЇНСЬКА ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ БІЛЬШ УНІВЕРСАЛЬНО ТА ТРАДИЦІЙНО СТАТУСНА, АНІЖ ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ УКРАЇНИ?

 

    Нестабільна суспільно-політична ситуація, що перманентно, але часто-густо неспадкоємно змінює вектори розвиткових тенденцій України та українського права, гостро підкреслює не­обхідність подальшого адаптативного формування правової держави, розв'язання проблем корінного та некорінного населення, пов'язаних з національними та міжнаціональними відносинами, ідентифікованими в українській правовій свідомості, маючей загальні, особливі та специфічні властивості, проблеми та перспективи. Останні вимагають підвищеної уваги влади правової науки та практики до всіх проявів  і шляхів розвитку національного по­чатку, який, залежно від ступеня задоволення національних інтересів і потреб в системі суспільного розвитку, отримує в процесі еволюції різні базові тенденції, що різноджерельно впливають на правовий статус актуальних проблем и перспектив українського правотворення, праворозуміння та правозастосування, особливо тоді, коли збільшується кількість корінних національностей у державі (наприклад, повернення кримських татар на Кримській півострів), що, в першу чергу, пов'язано з вічним етногенезом української нації як правової, процесуальної та ментальної, тривалоісторичної ідентифікації її національної свідомості, мови та культури. Зазначена проблема пов'язана з державною програмою Київського національного університету ім. Т. Шевченка «Формування механізму реалізації та захисту прав і свобод громадян України» (номер теми 01-БФ-042-01; номер державної реєстрації 0191Ю03579).

    Сучасна правова наука виділяє чотири модуси етногенезу, синергетично налаштованих та історично змодельованих [1], які у нашому контекасті є способами перенесення форм української правової свідомості, у тому числі й з історії у сучасність. Перший - це спосіб міграцій, який є результатом переселення народу або його численної групи разом з рідною правовою свідомістю (або сприйняття певної історичної чи певної сучасної світової прогресивної форми української-неукраїнської правової свідомості активними сучасними науковцями, діячами чи-то владною елітою, зафіксованої у філософсько-правових творах та її нормативна реалізації у тестах сучасних нормативно-правових актів як норм звичаєвої правової свідомості та її ідей, правових символів та ідеалів, - чим презентуємо нову віртуальну модель творення нової форми правової свідомості, котру можна поновлювати, моделювати та проектувати у сучасність внаслідок використання у навчанні підростаючого покоління розвиваючих комп'ютерних ігор, програм та спеціально пролонгованих методів сприйняття історичного та сучасного світу на історичні тематики та ін.). Або у процесі змішування з місцевим  населенням складається нова культурна спільність людей, тобто новий правовий етнос (нова форма правосвідомості). Другий - модус розселення, коли в зоні достатньо щільного заселення декількох складових відбувається їх взаємне проникнення, виникають двомовність, змішані правові системи, змішані правові культури, змішаний антропологічний тип  правової системи,правової мови та культури (змішана, маргінальна форма правосвідомості). Третій тип - це модус етнічної безперервності, за якого етноси переходять один в іншій, і відрізняються один від  одного тим, що тільки живуть у віддаленості, через декілька етносів. І останній - модус автохтонного розвитку, коли за географічної ізоляції або ж за інших чин­ників відбувається становлення нових різних ідейно-світоглядних і нормативно-правових рефлексій відносно відособлено, що й приводить до утво­рення нових етносов як соціальних основ нових форм правових свідомостей , маючих основою, перш за все, приховані ефекти правової свідомості [2]. Процес виникнення, становлення і розвитку будь-яких етносів, окрім становлення та розвитку нових форм їх правових свідомостей, припускає також формування відповідної правової культури, певного способу життя, що грунтуються на нових духов­них цінностях, складаються та закріплюються в правових традиціях, звичаях, нормах моралі та інших соціальних регуляторах. Етнос не може успішно тривало розви­ватися у межах власних нормативних та ідейно-світоглядних можливостей та особливостей. Він розвивається через взаємодію з іншими етносами, через взаємовплив, взаємопроникнення правових культур, форм правових свідомостей, які зрештою призводять до деякого ототож­нення, вирівнювання національних правових культур, кожна з яких запозичує з іншої духовно-правової спадщини все істинне народне, гуманне, благородне та справедливе. Етнічне ж слугує виразом національно-особливого, виробленого в процесі природно-історичного розвитку. В процесі тривалого еволюційного роз­витку загальносоціальне з необхідністю вбирає національне і навпаки. Станов­лення української правової свідомості зі всіма її національними особливостями і властивостями - це правовий процес що складається, поза сумнівом, не на порож­ньому місці, не штучно, а знаходить сприятливий грунт, що готувався в ході три­валого попереднього для української нації суспільно-історичного та правового розвитку як створення якісної правової цінності, маючей домінантою національні орієнтири формування пріоритетними відповідні інтереси та перспективи. У основі поняття «правова цінність» знаходяться загальнолюдські правові потреби та інтереси. Результатом їх нормативної оцінки є типово правове усвідомлення необхідності того, що ті або інші правові явища можуть або не можуть задовільнити зростаючі правові потре­би і інтереси людей. Таким чином, необхідно розрізняти загальносоціальні і національні цінності в праві та відповідні аспекти в правосвідомості. Аксіологічне обгрунтування цінності права застосовувалося у вітчизняній юри­дичній науці, як правило, для аналізу правового розвитку і правового стану суспільства.

      Отож, залежно від рівня, змістовності, повноти віддзеркалення національної пра­вової дійсності можна виділити і правову ідеологію, і правову психологію як ос­новні структурні підрозділи (елементи) даної форми суспільної правосвідомості. Важ­лива особливість правосвідомості полягає й в тому, що вона є таким своєрідним, норма­тивно передписувальним засобом, котрий націлює нації, народності до певних цілеспря­мованих дій та акцій у сфері національних правових інтересів і цінностей. Вона в сукупності з нормами права визначає межі і форми поведінки людей в національних і міжнаціональних відносинах. Це дозволяє говорити про важливе практичне призначення такої духовної сфери, якою є правосвідомість в її національній зумовленості. Національне або природне в правосвідомості визначаємо як систему найістотніших правових поглядів, ідей, уявлень, відчуттів, емоцій, ціннісних орієнтації, настроїв, що склались за тривалих часів, виражають ідейно-світоглядне та нормативне парадигмальне відношення народів, етносів, націй до діючого права, правових інститутів та регламентують сферу національних відносин як найголовніших серед усіх інших за будь-яких часів.  За таких підходів, говорячи про українську правову свідомість, ми маємо на увазі, перш за все, систему істотних, традиційних правових концепцій, теорій, поглядів, ідей, уявлень, відчуттів, емоцій, ціннісних орієнтацій, настроїв, що виражають відношення великої кількості історичних і сучасних народів, націй, етносів, представників різних історико-правових культур, конкретних видатних особистостей, державних діячів, існувавших на традиційних українських землях, або землях, на котрих мешкало давнє людство з українською (українотериторіальною) ментальністю, до діючого права, правових інститутів, правової, суспільної історичної та сучасної дійсності, історичних і реальних подій, явиш, фактів і перспектив, що ідейно-світоглядно та нормативно регламентували та рег­ламентують сферу національних відносин, які складись тривало-історично на давніх історико-географічних теренах України, мали різні цикли соціальної активності, різні історико-хронологічні періоди свого становлення та розвитку у різних формах правової свідомості та правової культури, починаючи від часів формування правовідносин Київської Русі, різні суттєві риси домінантної звичаєвої украінотериторіальної правової свідомості як традиційного та пріоритетного механізму правового регулювання суспільних відносин за різних перехідних конкретио-історичних форм становлення та розвитку української державності та українського державотворення, що розвинулись до теперішнього часу у приблизних межах сучасних державних кордонів української держави останнього століття у сучасну незалежну державу - Україну та функціонально ідентифіковані у різних, з домінантою кризових, циклах соціальної активності різних пріоритетних конкретно-історичних форм української державно-правової свідомості та  культури як типово національних. У такий спосіб ми пропонуємо феномен нації як ту якісну істотну властивість будь-якої правової свідомості, що типово тра­диційно ідентифікована у світовому правовому часо-просторі як така у її прак­тичній ідентифікації або у якості базисної основи механізму правового регулювання за перехідно­го правостановлення та правотворення, за зразком посттоталітарних, або як систему істотних, тра­диційних правових концепцій, теорій, поглядів, ідей, уявлень, відчуттів, емоцій, ціннісних орієнтації, настроїв, що виражають відношення народів, націй, етносів, представників різних історико-правових культур, конкретних видатних особисто­стей, державних діячів, існувавших та існуючих на традиційних землях державності та держа­вотворення будь-якої частини людства з певною цілісною національною мен­тальністю, або землях, на котрих мешкало те чи інше державницькі локалізоване давнє людство з певною національною ментальністю, до діючого права, правових інститутів, правової, суспільної історичної та сучасної дійсності, історичних і реальних подій, явищ, фактів і перспектив, що ідейно-світоглядно та нормативно регламентували та регламентують сферу національних відносин, які складись тривало-історично на давніх історико-географічних теренах тієї чи іншої сучасної світової держави. Будь-яка правова свідомість здатна суттєво ідентифікуватися за її істотними властивостями тільки як національна, що ідейно-світоглядно та нор­мативно реалізується за певного часо-простору у пріоритетній державно-пра­вовій формі за перехідного правостановлення - як механізм правового регулю­вання суспільних відносин, за неперехідного становлення та розвитку - як систе­ма істотних уявлень про природу, людину суспільство та державу, структурована за закономірностями формування відповідної національної ментальності як родової правової природи за відношенням до видової правової природи правової ментальності, що склалась на певній території тривалого конкретно-історичного формування певного етносу, народності, народу та нації, розвинених у певну національну державу, - як єдиних її квазисуб’єктів світового масштабу, визначаючих основні процесуальні та статичні макропоказники певного національного права як світового.

        Феномен національного ми уявляємо як істотну якісну ідейно-світоглядну та нормативну властивість будь-якої правової свідомості, котра функціонально здатна презентуватися максимально, насамперед, за будь-яких часів перехідного правостановлення. У цьому плані українська правова свідомість - це така національна правова свідомість, яка нор­мативно легалізує ідейне, емоційне, логічне, теоретичне та практичне відношен­ня корінного населення, титульної нації або іншої більшості населення до чинного права, правової  дійсності, їх суб'єктів та об'єктів, відповідних правових і суспільних відносин, що здавна склались за істотними, часто повторювальними закономірностями становлення й розвитку будь-якої національної правової та національної менталь­ності як домінантної. Саме крізь призму правових інтересів, як правило, місцевого корінного населення, титульної нації іншої більшості населення тієї чи іншої країни, що тривало історично мешкало та мешкає зараз на певній єдиній, строго чи нестрого локально обмеженій території, формується будь-яка держава, котра максимально виявляє свої концептуальні властивості як національна. Її нормативна, ідейно-світоглядна природа та розвитково пріоритетна, як правило, часто повторювальна за різних часо-просторів становлення та розвитку корінної національності форма як пріоритетна (істотна) форма правової свідомості, сформована за національним правовим світоглядом корінних мешканців, титульної нації або іншої більшості населення у державно-правову. Така держава, має прогресивними, світового значення тенденції у державотворчих процесах – закономірності актотворення національною правовою свідомістю корінного населення - титульної нації або іншої більшості населення домінанти чинних норм статич­но права, цілепокладених у механізм правового регулювання актуальних право­відносин за традиційного суспільства, або домінанти норм процесуального за нетрадиційного, що не встигають швидко, за причиною широких кризових явищ,  масового правового нігілізму, правових патологій, завчасно дорозвинутись до звичайних норм статич­ного права традиційного суспільства, залишаючись нормами правової свідомості як актуального механізму правового регулювання суспільних відносин за перехідного правотворення, на­приклад, за зразком посттоталітарного, або будь-якого революційного, воєнного часу. За домінантою конкретно-історичних форм національної правової свідо­мості корінного населення, титульної нації або іншої більшості населення певної країни, що визначається домінантою тривалої реалізації певних правових інте­ресів, пріоритетно реалізуються ті національні інтереси, що сформовані більшістю населення, об'єднаного в націю, за відповідними її істотними ознака­ми (територія, мова та ін.). Але за будь-якого випадку, говорячи про українську, російську, білоруську, німецьку, американську чи будь-яку іншу, правову свідомість, ми маємо, перш за все, домінантну національність, правову ментальність та правові цінності корінного населення (українців, росіян, білорусів чи будь-яку іншу національність), формуючого домінантні форми національної правової свідомості, правосвідомості більшості населення або іншої більшості населення відповідної держави, з усіма її формальними та неформальними озна­ками), сформованої за закономірностями національного світосприйняття та пра­вового усвідомлення дійсності її масових первинних суб'єктів та коли це населен­ня (наприклад, українське) є її масовими первинними суб'єктами (фізичними осо­бами) - виробниками масових форм української суспільно-правової свідомості для інших її суб'єктів. За такого випадку говоримо про систему істотних ідейних, теоретичних, концептуальних світоглядних і нормативних відношень, максималь­но легалізованих, інтерпретованих і верифікованих більшістю населення певної національної держави до чинного права, правової дійсності, її суб'єктам та об'єктам, котрі узагальнено презентують пріоритетну сферу регулятивних мож­­ливостей механізму правового регулювання та правового захисту за тривалого ча­су прогресивного становлення та розвитку титульного етносу-народу-нації цієї національної держави.    

       Так як не існує у світі держави без відповідної назви, те­риторії, мови, маючих широко визнану за звісними світовими зразками та лінгвістично укорінену у вітчизняному правовому просторі за традиціями світового формування правильну назву, так й немає абстрактної «універсальної», «безлікої» теоретичної правової свідомості, котра функціонує типово за усіх історичних і сучасних форм державних устроів, суспільств, соціумів, типово та однаково у всіх (або у кожній окремо) держа­вах, суспільствах, народах, націях чи етносах, так, як нема абстрактної «універсальної» «безлікої» людини, котра або не має лиця, або має маску, що приховує справжнє обличчя. Саме у прикметнику «українська» правова свідомість набуває свое лице у світі нескінченних світових правових свідомостей. Держава, державність, державотво­рення, право та правова свідомість можуть бути взаємопов'язані та дієво існувати (співіснувати), бути повноцінно досліджені функціонально тільки у національній площині їх регулятивотворчих можливос­тей и перспектив, недаремно Г. Гегель, один з перших у світі серйозних успішних філософів права, вперше ідентифікував правову свідомість «формою держави, державотворення та правореалізації» (Г. Гегель)  [3], маючи на увазі її природну сутність як типово національну, котра формує ідейно-світоглядну природу як завжди пріоритетну при будь-кому правотворенні, правореалізації та правоздійсненні; пізніше цю ідею підтримали  В.О. Чефранов, Л.В. Петрова, В.Я. Тацій, В.В. Сташис, М.І. Козюбра та інші відомі правознавці. Українська правова свідомість є українською тому, що вона є домінуючою правовою свідомістю корінного українського (українотериторіального, укрїноментального) населення на історичній та сучасній традиційній території, титульна нація -  українська, іншої більшості населення, що претендує офіційно на титульну загальнодержавну націю та має неукраїнську специфіку ідейно-світоглядного та нормативного світосприйняття, - немає, всі нації, народності, народи та етноси, що мешкають на традиційній території України - рівноправні, державною мовою офіційно є  українська, назва держави - Україна, українці мають справжній правовий світогляд, правову ментальність, культуру та ідею, концептуально реалізовану у Конституції сучасної незалежної України. В Україні існує як національна, масова, колективна та індивідуальна - правова свідомість, сутнісно ідентифікуючи світові, національні та регіональні основи свого тривалого історичного становлення та розвитку на вітчизняній, національній та іноземних часо-просторах свого існування та перенесення,  маюча різні типові та атипові світові, національні та специфічні властивості, функції та регулятивні можливості, що істотно відрізняється від інших та має певні спільні риси з іншими, але максимально виявляє свої якісні ідейно-світоглядні та норма­тивні властивості тільки як національна, тобто як правова свідомість корінного ук­раїнського населення, корінної української титульної нації - більшості або всього населення країни (а не тільки одних українців), причетного до формування та оновлення історичної та сучасної української правової духовності як основи ук­раїнського правового та суспільного буття. При проведенні різних державно-пра­вових трансформацій та досліджень, слід обов'язково враховувати національні особливості історичного та сучасного розвитку кожного народу-етносу-нації як ті найголовніші, що сформували та формують досі Україну як незалежну самодостатню правову державу світового зразка, структуровану на засадах української правової свідомості, самосвідомості, самодостатності, історії, ментальності, подальше різнопланове вивчення котрих спри­ятиме оптимальному вдосконаленню українського законодавства як типово національного. Хотілося б додати, що вперше вітчизняний законодавець запровадив нову, справедливу у лінгвістично-правовому контексті, термінологічно-категоріальну традицію правильного формування правових понять широкого родового значення у Конституції сучасної незалежної України та інших нормативно-правових актах. Cлід зазначити, що прикметник «українська», «український» досить широко вживається у сучасній нормативній літературі. Багато сучасних нормативних актів досі мають широке використання словосполучення «українська СРСР» у багатьох кодексах. Так, наприклад, сучасний «Кодекс законів про працю України»  як актуальне джерело трудового права сучасної незалежної України вперше було прийнято в Україні наприкінці 1922 року за Основами законодавства Союзу РСР, та затверджений в Українській Радянській Соціалістичній Республіці 10 грудня 1971 року [4]. У прикінцевих та перехідних положеннях сучасного цивільного Кодексу України багато разів вживается прикметники «українська» [5], багато разів використовується цей же термін в тексті кримінального Кодексу України [6],  у прикінцевих та перехідних положеннях Кодексу адміністративного судочинства України містяться посилання на Цивільно-процесуальний Кодекс України 1963 року, котрий був прийнятий за часів Радянської України [7], термін «українська…» використовується у Таможенному Кодексі України [8] та ін.  Гадаємо, що саме у терміні «українська правова свідомість» зконцентрований синергетичний (самоорганізаційний) потенціал історичних та сучасних імпульсів світового, національного та регіонального компонентів вічного становлення та розвитку української правової свідомості як світової, національної та регіональної правової цінності та самоцінності разом, а також цей термін автентичний іншому – «спадкоємний», «спадкоємність правової свідомості».

       Сама назва колишньої нашої батьківщини мали назву «УКРАЇНСЬКА РАДЯНСЬКА СОЦІАЛІСТИЧНА РЕСПУБЛІКА (УРСР; до 1937 - Українська Соціалістична Радянська Республіка, УСРР) - штучна форма державності, що існувала в Україні у 1917-91 (до цього - Українська Народна Республіка). Виникла в умовах соціальної і національної війни, яка розгорнулася в Російській імперії після падіння самодержавства. С. Кульчицький (Київ) [9]. Українська держава мала назву «українська» назву аж цілих 74 року. За колишніх радянських часів офіційно існували та мали офіційними назви Конституцій Української Радянської Соціалістичної Республіки 1919, 1929,  1937, 1978 років, тобто з такою назвою існувала та функціонувала  до прийняття нової Конституції незалежної України 1996 року, тобто 77 років [10], тобто за тривалих часів було створено, фактично, законодавчо адаптовану правову традицію до широкого використання у звичайних нормативних актах, сформованих керівництвом УРСР та для України з боку СРСР прикметника «український», «українська». З сучасних курсів теорії та історії держави та права України відомі розділи, де також широко вживаються прикметники «українська», «український», наприклад: «Українська національно-демократична революція 1917-1921 рр.», «Українська держава Павла Скоропадського»,  «Українська національна революція середини ХVІІ ст.», «Українська народна республіка» та ін. Говорячи не тільки про давні правові традиції використовувати у широкій нормативній літературі прикметник «український», «українська», слід додати ще й про активну давню традицію використовувати прикметник «український», «українська» широкими історичними та сучасними політичними колами та відомими керівниками. Наприклад, історичні політичні партії - «Українська соціал-демократична робітнича партія» (1918 р.), «Український національно-державний союз (УНДС) (1918 р.), «Українська соціалістична революційна партія (1918 р.), сучасні - Конгрес українських націоналістів (КУН), Українська консервативна республіканська партії (УКРП, Організація українських націоналістів в Україні (ОУНУ), Українська національна асамблея (УНА), Українська народна самооборона (УНСО), Українська республіканська партія (УРП), Українська селянська демократична партія (УСДП) та багато інших аргументовано свідчать також про історичну спадкоємність використання терміну «українська» у традиційних назвах політичних партій  та назвах інших соціально-правових інститутів, органів влади, термінах актуального політично-правового  життя в Україні. Так, наприклад, у преамбулі до сучасної Конституції незалежної України (1996 р.) істотно зазначається вперше за всю правову історію незалежної України: «Верховна Рада України від імені українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волу народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом (ст. 79, 104 Конституції України) права на самовизначення …приймає цю Конституцію – Основний  Закон України… Державною мовою в Україні є українська мова (ст. 10 Конституції України)…Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традиції і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11 Конституції України)… Всеукраїнський референдум ( ст. 72, 73) [11]. Говорячи так, законодавець вбирає в запропонованих нових правових категоріях-поняттях «український народ», «українське державотвореня» їх розуміння як таких, що ідентифікують і історичних, і сучасних об’єктів, суб'єктів, як фізичних, так й юридичних осіб, предметів, різногалузевих правовідносин історичного та чинного українського права, які вступали та виступають зараз істотними  об’єктами, суб’єктми і предметами актуальних сучасних правовідносин, мають розвинену історичну правову спадкоємність, світову правову культуру, що функціонують у сучасній Україні на засадах давніх сучасних правових традицій, цінностей та інтересів, сформованих з сивої давнини на теренах сучасної України та розвинених у сучасні за давніми закономірностями  творення правової традиції українотериторіального та україноментального правового світорозуміння і світозасвоєння. Ми логічно продовжуємо цю традицію та вводимо саме тому в наукове коло актуальних правових термінів і категорій вперше новий правовий термін «українська правова свідомість", а не, наприклад,  «правова свідомість України».

      Говорячи про українську правову свідомість, ми говоримо про минуле, сучасне та майбутнє України одразу у цілому тощо, маючи на увазі всі етноси, нації, народності, народи та інші малі народи, окремі  колективи та індивідууми як первинні її суб'єкти, що мешкали у минулому та мешкають зараз в широкому українотериторіальному часо-просторі (формально у кордонах сучасної української держави останнього сторіччя), та які тривалоісторично сформували типово «українське», духовно-ідейне уявлення про право, світ правові та суспільні відносини, її предметів, суб'єктів та об'єктів, правові цінності, вимоги, потреби, проблеми та перспективи, що збереглися здавна як давні україноментальні правові ідеї та, актуально модернізуючись зараз, дієво допомагають розбудовувати нову сучасну українську правову систему. Але такі уявлення, правові теорії, концепції та моделі були узагальнені титульною нацією, котрою є сучасна українська, та інші за більш давніх часів, наприклад, кримсько-татарська, російська або інша європейська, у складі котрої, наприклад, існувала давня Україна чи її окремі значні території або державні (державницькі) утворення (що можна відслідкувати за тривалоісторичним формуванням домінанти різних складових пропорцій за різних часів у формулі української правової ідіоми. У хронологічному відношенні ми маємо, перш за все, всю видиму історичну, правову та культурну українську реальність, досліджену та визнану світом, правовою, історичною, суспільною наукою та практикою [12]. Говорячи про правову свідомість України, ми значно звужуємо її зміст та цим самим формуємо цілу низку нових питань: правова свідомість історичної чи сучасної України мається на увазі, суспільства, держави, етносу чи народу, якого періоду мається на увазі її становлення та розвиток, яких верств населення та ін., що створює нові «білі плями», «білі питання» навіть у самій назві. Такого бути не можна, тому що правова наука, як й будь-яка інша, покликана давати правильні та завчасні відповіді на питання та виклики часу, а не створювати додаткові та зайві нові. За інших випадків правова наука може стати також зайвою або псевдонаукою.
                                    Список використаних джерел:
1. Дмитрієнко Ю.М. Про синергетику правосвідомості як домінантну еволюційну функціональну закономірність (функціональний закон) посттоталітарних правових рефлексій // Науковий вісник дипломатичної академії України. Вип. 8. “Зовнішня політки та дипломатія: витоки, традицї, новації” – Київ:ДАУ, 2003. – С. 348- 380 
2. Дмитриенко Ю.Н. Скрытые еффекты девиантного правосознания: ориентиры и природа снергетической методологии правового познания // Право і безпека. Науковий журнал. – 2004/3’4. – Харків: НУВС, 2004. – С.18-26

3. Дмитрієнко Ю.М. Міжфункціональна (різнолінійна) гносеологія девіантної правосвідомості у джерельній парадигмі девіацій синергетичного правосвітогляду // Актуальні проблеми держави і права. Збірник наукових праць. Вип. 21. – Одеса: ОНЮА, 2002. - С. 68-75

4. http://ebk.net.ua/Book/Konspekt/TPU/012.htm

5. Цивільний Кодекс України. – Харків: Одіссей, 2003. - C. 468-470

6. Кримінальний Кодекс України. – Київ: Видавець Паливода А.В., 2005. - С. 163-167

7. Кодекс адміністративного судочинства України. – Харків: Одіссей, 2005. - С. 143

8. Таможенний Кодекс України. . – Харків: Одіссей, 2005. - С. 173

9. http://pravopys.vlada.kiev.ua/mova/20/Dovidn/USRR_USSR.htm

10. Таранов А.П. Історія Конституції Української Радянської Соціалістичної                   Республіки. – Київ: Видавництво академії наук Української РСР, 1957;                   Українська Радянська Енциклопедія. - T. 5. – Київ: Головна редакції                   Української Радянської Енциклопедії, 1980; Дубина К.К. История Украинской ССР. - Т. 2. - Киев: Наукова думка, 1969;  Слюсаренко А.Г., Томенко М.В.  Історія Української Конституції. – Київ, 1993

11.  Конституція України. – Харків: Одіссей, 2006. – 48 с.

12. Брегеда А.Ю. Основи політології- К., КНЕУ, 2000. – 138 с; Гавриленко А. – “Що об’єднує лівих і правих” – Вечірній Київ- 3 березня – 1999; Майборода С.О. Політичний простір України //Вітчизна - №1-2 – 1998; Коментар до Конституції України – К., 1998; http://www.rada.gov.ua/LIBRARY/bibliogr/party.htm;  Кремень В., Ткаченко В. – Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. – К., 1998. – С. 325-327; Програмові засади Молодіжного Конгресу українських націоналістів //Визвольний шлях. – 1998. – Кн. 8. – С. 923-926; Народний Рух України. Документи і матеріали. – К., 1993. – С. 10-16; Міжнаціональні відносини в Україні: стан, тенденції, перспективи / Д.В. Табачник, Г.Г. Москаль, В.М. Воронін, Т.І. Пилипенко, С.В. Василенко. — К.: Етнос, 2004. — 584 с.; Україна: проблеми самоорганізації: В 2 т.: Моногр. Т. 1. Критика історичного досвіду / В.Г. Кремень, Д.В. Табачник, В.М. Ткаченко. — К.: Промінь, 2003. — 383 с.; Україна: проблеми самоорганізації: В 2 т. Т. 2. Десятиріччя суспільної трансформації / В.Г. Кремень, Д.В. Табачник, В.М. Ткаченко. — К.: Промінь, 2003. — 463 с.;  Народно-демократична партія. Статут, керівні та контрольні органи. – К., 1998; Программа Коммунистической партии Украины. Устав Коммунистической партии Украины. – К., 1996.- C.33-36