Економічні науки/ 15. Державне регулювання економіки

Глівінська Д.А.

Науковий керівник: Зибарєва О.В.

Буковинська державна фінансова академія

Проблеми державної інноваційної політики та шляхи їх вирішення

Інновації посідають значне місце у якісно новому розвитку держави, але, як відомо, приватний сектор економіки не в змозі повністю забезпечити їхню підтримку. Саме тому в Україні, як і в інших країнах, було створено механізм державної підтримки інноваційної діяльності.

Сьогодні питання науково-технічного розвитку держави є досить актуальним, тим паче, що це – добробут держави. Цю проблему розглядає чимало вчених, науковців, зокрема: О.І. Дацій, О.А. Бутенко, М.А. Йохна, В.В.Стадник та багато інших.

Враховуючи те, що у сфері наукових технологій було зроблено чимало позитивного, потрібно й не забувати про фактори, що стримують розвиток науково-технічної діяльності. До них належать:

1) загроза інфляції внаслідок економічної кризи;

2) відсутність державної політики сприяння розвитку венчурного (інноваційного) бізнесу;

3) відсутність економічної зацікавленості більшості господарських суб’єктів у реалізації принципово нових розробок, нововведень високого техніко-економічного рівня;

4) нерозвинутість ринку цінних паперів;

5) недостатньо продумана податкову політика у сфері стимулювання діяльності інноваційних підприємств;

6) обмежність праворої бази, яка регулює сферу дрібного бізнесу;

7) відсутність можливості залучити кредитні кошти.

8) відсутність інфраструктури венчурного фінансування;

9) відсутність конкуренції на внутрішньому ринку науково-технічної продукції;

10) невисока наукова кваліфікація бізнесменів;

11) повільний розвиток ефективних форм інноваційної діяльності;

12) нераціональна структура використання науково-технічого потенціалу [3].

Вищеперелічені проблеми вимагають швидкого вирішення з боку влади. Для цього їй необхідно врахувати вже зроблені помилки і використати досвід розвинутіших країн у формуванні ефективного механізму регулювання інновацій.

В Україні, як зазначають деякі науковці, можна використовувати такі стратегічні моделі інноваційної політики:

1) модель стратегії перенесення, що полягає у використанні наявного зарубіжного науково-технічного потенціалу в економіку нашої країни через купівлю ліцензій на високоефективні технології для освоєння виробництва продукції нових поколінь, яка користується попитом за кордоном;

2) модель стратегії нарощування передбачає те, що з використанням власного науково-технічного потенціалу, залученням іноземних учених, об’єднанням результатів фундаментальної і прикладної науки постійно створюють нові продукти й технології, які реалізують у виробництві та соціальній сфері;

3) модель стратегії запозичення полягає в тому, що, маючи дешеву робочу силу та використовуючи частину науково-технічного потенціалу власної країни, починають освоювати випуск наукоємної продукції, яку виробляли раніше в індустріально розвинених країнах [2].

Але разом з тим потрібно визначити вплив держави на відповідну модель інноваційної діяльності. В міжнародній практиці можна виділити чотири варіанти інноваційної політики держави, що окремо чи в поєднанні домінували або серйозно бралися до уваги в різних країнах світу.

Політика «технологічного поштовху» (характерна для Франції та Великобританії у 50-60-ті роки ХХ століття) виходить з того, що саме наука і техніка є основними імпульсами нововведень, що за їхній розвиток насамперед відповідає держава, і вона, маючи необхідні матеріальні ресурси, експертизу й інформацію, здатна точно визначати напрями цього розвитку. Перевагою цього виду політики є те, що вона найкраще розвиває науку, особливо фундаментальну, і військово-промисловий комплекс як неринковий сектор економіки, але без особливого зв’язку інновацій з ринком і виробництвом.

Політика «орієнтації на попит» (активно проводилась в США, ФРН, Японії, а наприкінці 80-х років ХХ ст. повернення до неї стало помітним і в більшості інших провідних країн) передбачає чільну роль ринкового механізму в розподілі ресурсів, виборі майбутніх напрямів і технологічних можливостей. Вона також виходить з того, що НДДКР важливі для технологічних змін і нововведень, але вимагають обмеження ролі держави шляхом стимулювання і ефективної перебудови економіки. У неї було багато переваг відносно забезпечення ринкового успіху в комерціалізації високих технологій та продуктивних нововведень, але через мінімізацію державного регулювання фактично згорталася і залишалася на недостатньому мінімумі підтримка фундаментальної науки, що провокувало руйнування наукових шкіл і витікання «мізків».

Політика «соціальної орієнтації» (присутня в політиці Скандинавських країн) виходить з того, що нововведення, які забезпечує дія тільки ринкового механізму, залишаються байдужими до загальнолюдських цінностей і можуть завдати великих соціальних витрат. Ось чому у центрі уваги мають бути соціальні наслідки НТП, передбачатися певне соціальне регулювання, процес ухвалення рішення повинен базуватися на певному соціально-політичному консенсусі з залученням широкої громадськості.

Політика, спрямована на трансформацію економічної структури – відображає довгострокові взаємодії між технологією та суспільством. Вона передбачає сильний вплив передової технології на вирішення соціально-економічних проблем, зміну галузевої структури, поведінку господарських суб’єктів, рівень життя тощо [1].

Отож, шляхи вирішення деяких проблем є досить очевидними і ґрунтовними, тим більше вони вже апробовані іншими країнами. Звичайно, державі потрібно враховувати особливості, притаманні нашій країні, і скомбінувати таким чином зазначені моделі, щоб вони дали найкращий результат.

Список використаної літератури:

1. Бутенко О.А. Формування державної інноваційної політики// Інвестиції: практика та досвід. – 2009. – №1. С. 21-24.

2. Дацій О.І. Механізм державної підтримки інновацій в Україні// Інвестиції: практика та досвід. – 2008. – №14. – С.12-14.

3. Йохна М.А., Стадник В.В. Економіка і організація інноваційної діяльності. – К.:2007. – 339 с.