Економічні науки

 Бикова К.Р.,  Сніжко С.В.

Буковинська державна фінансова академія,Україна

СВІТОВИЙ ТА ВІТЧИЗНЯНИЙ ДОСВІД ФОРМУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ІНФРАСТРУКУТУРИ

       Сучасну економіку іноді називають інновативною. Ринок не в змозі самостійно вирішити проблеми інноваційного розвитку. Тому можна сказати про необхідність державного втручання в регулювання інноваційної діяльності. Багато країн світу усвідомили необхідність зорієнтувати економічну політику на інноваційну модель розвитку, розглядаючи її як важливий шлях конкурентоспроможності. Для України також доцільно скористатися досвідом інших країн, щодо активізаційної політики розвитку інноваційної сфери.

Первинним елементом інноваційної моделі розвитку країни є суб’єкти інноваційної інфраструктури. Під інноваційною інфраструктурою розуміють сукупність об’єктів, які шляхом надання різноманітних послуг дають змогу зменшити інформаційну асиметрію в інноваційній сфері [2,с.57].

Проте в ринкових системах державну іннова­ційну політику не можна зводити до шаблонних моделей. Вона полягає в реалізації певних стратегій, відповід­них певному періоду економічного розвитку національної економіки.

В умовах розбудови інноваційної економіки, коли основою ринку є ефективне використання інтелектуального потенціалу країни, постає завдання формування системи взаємопов’язаних стадій загального інноваційного циклу розвитку виробництва. Звідси виникає потреба в комплексному розв’язанні проблеми фінансового забезпечення кінцевих результатів розвитку інтелектуальної складової економіки, а не окремих її ланок [3,с.31].

Нинішній стан більшості економічних процесів в Україні є наслідком суттєвих змін у характері і обсягах фінансування науково-технологічної сфери діяльності. З кожним роком фінансування наукових досліджень збільшувалося, а обсяг фінансування галузевого сектору - зменшував, що є негативною тенденцією.

Проблема ефективності державного фінансування сфери науки є  досить поширеною, особливо в пострадянських країнах. Досвід зарубіжних країн свідчить що для розв’язання проблем необхідно сформувати організаційно та економічно самостійні великі вертикально інтегровані структури з повним технологічним циклом.

Світова практика як розвинених країн так і країн, що розвиваються, засвідчив високу ефективність створення та функціонування технопаркових структур насамперед у високотехнологічних галузях. Розвинені країни значну частину ВНП витрачають на розвиток і оновлення виробництва та капітальне будівництво.

Державне регулювання інноваційного розвитку в Німеччині здійснюється за допомогою банківської системи. У США, Японії, Великій Британії – через реалізацію загальнонаціональних науково-технічних та  екологічних програм зі створення змішаних фондів за участю державного бюджету та великих фірм та банків, зацікавлених у цих програмах. Також в світі практикують моделі інноваційного розвитку:

Перша модель має назву «інноваційного середовища», прикладом якої є Силіконова Долина в Каліфорнії (США).

Друга модель ґрунтується на тому, що ініціюванням інновацій, їх доведенням до рівня технологічної та виробничої реалізації займається велика транснаціональна компанія, яка володіє необхідним капіталом, комплексом відповідних підприємств та кваліфікованим персоналом.

Третя модель – це державний протекціонізм. Модель ґрунтується на тому, що уряд країни надає підтримку технологічним інноваціям через національні приватні фірми в умовах закритого для іноземних компаній національного ринку.

Четверта модель має протилежну спрямованість: інноваційний прогрес здійснюється на постійній і активній взаємодії зі світовим ринком, коли національні економічні кордони є відкритими.

П’ята модель – міліарна – заснована на виконанні  військовими технологіями ролі інноваційного локомотива в інтересах усього економічного комплексу країни.

Шоста модель – це варіант, запропонований Євросоюзом, – формування інноваційного середовища регіональним об’єднанням держав [4,с.24].

В Україні основним Законом, який регулює діяльність технопарків, є Закон "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків".

Зважаючи на реальну ситуацію, коли у більшості високотехнологічних галузей економіки вітчизняна іннова­ційна система не спроможна наздог­нати розвинені країни за рівнем тех­нології постіндустріальної стадії роз­витку, в Україні потрібно стимулюва­ти розвиток високотехнологічних га­лузей економіки, в яких вона ще спроможна кон­курувати на міжнародному рівні. Це також в інтересах політики економіч­ної безпеки держави.

Рівень інноваційної активності країни визначається наявністю необхід­ної бази знань та засобів реалізації інте­лектуального потенціалу. Цю базу по­трібно постійно оновлювати. Отже, варто мати на увазі й те, що отримані від радянської системи такі конкурентні переваги, як фа­хові трудові ресурси без прораховано­го планування подальшого розвитку можуть посилювати викривлення струк­тури промисловості, що залишилися ще від радянських часів, і перетворитися з конкурентних переваг на недоліки.

 Тому, щоб розв’язати зазначені проблеми потрібно розробити і реалізувати стратегію – як основу для здійснення технологічного прориву в галузях промисловості з урахуванням фінансових можливостей забезпечення. Отже, Україні необхідно виконати першочергові завдання з підвищення інноваційного потенціалу та створити сприятливі умови для збільшення капіталовкладень в інноваційну сферу.

Список використаної літератури:

 

1.     Закон України "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків" зі змінами і доповненнями від 12.01.2006 р. № 3333-IV.

2.     Жилянська О.І., Чеберкус Д.В. Розвиток інноваційної інфраструктури // Фінанси України. - 2005. - №7. – с.57-67.

3.     Касич М.О. Вітчизняний та світовий досвід формування інноваційно-інвестиційної інфраструктури // Економічні науки. Вісник ДДФА. - 2007. - №2.-с.29-35.

4.     О.О. Іваноньків Зарубіжний досвід розвитку економічних систем на інноваційній основі // Актуальні проблеми економіки. - 2007. - №12(78). – с.23-29.