Філологічні науки/ 2. Риторика і стилістика

К. філол. н. Тимошенко Ю. В., к. філол. н. Завгородня Л. В.

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького, Україна

Поняття поетики в працях представників

російського формалізму та його прибічників

Важливим прикладним аспектом у дослідженні історії філологічної думки, особливо ХХ століття, є створення тезауруса того чи того її напряму (парадигми, течії). Наукова школа (йдеться передовсім про школу, котра не просто лишається яскравим фактом в інтелектуальному житті певного періоду, а цілою епохою, позначеною істотними системними змінами, інтегративними перетвореннями, що, поміж усього іншого, мали потужний міждисциплінарний вплив) випрацьовує свій категоріально-поняттєвий апарат. Тож без ретельної систематики останнього неможливо об’єктивно осягнути як провідні ідеї школи, так і її роль у сьогоденному теоретичному дискурсі.

До таких шкіл, безперечно, належить російський формалізм, що в комплексі з іншими тогочасними концепціями інспірував появу одного з найбільших напрямів гуманітаристики ХХ століття — структуралізму. Але, крім цього, необхідність аналізу словника російського формалізму зумовлена ще декількома чинниками. По-перше, тією величезною вагою термінології, виробленою представниками школи, у сучасному науковому знанні. По-друге, значенням цієї термінології в набутті літературознавством і його основними галузями наукового статусу, що протистояв суб’єктивній розпливчастості попередніх літературознавчих шкіл. І нарешті, по-третє, самим змістом термінологічного апарату, який, за задумом виразників формалізму, мав би "описати, — як влучно зазначає польський дослідник Пшемислав Пєтшак, — предмет немовби "зсередини", проникаючи в його будову". І тут потрібен був термін, який точно передавав би цей внутрішній зріз предмета в його об’єктивному вимірі. Таким термінологічним інструментом і стало поняття "поетика".

Оскільки зміст будь-якого терміна як одиниці метамовної системи розкривається через його реальне функціонування у мовленні, то початковим, обов’язковим етапом осягнення феномена поетики повинне бути скрупульозне топографування його загальноприйнятих і локальних експлуатацій.

Одним з перших за реалізацію цього взявся Володимир Виноградов. "Поетика як наука про форми, види, засоби і способи організації творів словесно художньої діяльності, про структурні типи й жанри літературних творів прагне охопити..., — писав дослідник, — не лише явища поетичного мовлення, але і найрізноманітніші грані структури творів літератури й усної народної словесності" . У її компетенції перебувають "питання про мотиви... й сюжети, про їхні джерела й форми зчіплювання, про структурні варіації їх, про різні прийоми й принципи розгортання чи розвитку сюжету, про закони сюжетоскладання, про художній час як категорію побудови й руху дій у літературному творі, про композицію як систему сполучення, взаємодії, руху й об'єднання мовленнєвого, функціонально-стилістичного та ідейно-тематичного планів словесно-художнього твору, питання про засоби й прийоми сюжетно-динамічної і власне мовленнєвої характеристики персонажів у різних жанрах і видах літератури, про жанрові і структурні різниці у співвідношеннях і зв'язках монологічного й діалогічного мовлення в різні епохи літературного розвитку й у різних типах словесно-художніх структур, про вплив ідейного задуму й тематичного плану твору на його стилістично-мовленнєвий стрій, про зв'язок публіцистичного й образно-повістувального аспектів композиції літературних творів і багато, багато інших проблем словесно-художньої творчості..." [2, с. 184].

На думку Бориса Ярхо, найчільнішого теоретика так званого точного літературознавства (пізнішої модифікації формалізму), склад поетики — дуже вразливе місце науки про літературу. У своєму ескізі раціональної поетології Б. Ярхо пропонував такий поділ (класифікацію) поетики твору: ейдологія, або іконологія (теорія образу як базової одиниці поетики, подібної до фігури —одиниці стилістики чи вірша — одиниці фоніки) із підрозділом учення про символ; теорія сюжету, або тематика (вчення про мотив); теорія концепції (вчення про емоцію та ідею як системотвірні одиниці). При цім сама поетика мислилася однією із трьох основних ділянок літературної форми (дві інші — це фоніка і стилістика). Цікаво, що до поетики Б. Ярхо зараховує те, що сприймається за допомогою уяви (образи, мотиви) й розуму (ідейна й емоціональна концепції) [3].

Якщо оглянути найновіші літературознавчі праці, то вони включають до поетики всі складники літературного твору, передусім тематику, сюжет, композицію, стилістику, ритмічну організацію. Тим часом останні два розділи —стилістика й ритмологія — наразі стали самостійними науковими дисциплінами зі своїм окремим предметом та інструментарієм його вивчення. Але, оскільки вони тісно переплітаються з іншими компонентами твору, автономне їх вивчення в принципі не можливе. Тож треба сподіватися, що й надалі ці галузі лишатимуться у власності поетології.

Поряд із цим, сказати б, стрижневим значенням слова "поетика" розповсюджене друге — широке значення. Його дотримувався, приміром, знаний фахівець Віктор Жирмунський у статті "Завдання поетики" (1919), що впродовж десятиліть слугувала відправною точкою в поетологічних дослідженнях та й дотепер є орієнтиром у питаннях поетики. Від цієї праці, безумовно, відштовхувався й В. Виноградов, бо, по суті, розуміння ним поетики засадно мало чим різниться від тлумачення, поданого у "Завданнях поетики". "...Наука, що вивчає поезію як мистецтво" [4, с. 15] — так традиційно містко визначав сутність поетики В. Жирмунський, додавши до цього, що "завдання вивчення мистецтва полягає в описі художніх прийомів того чи того твору, поета чи цілої епохи в історичному плані або в плані порівняльному й систематичному" [4, с. 18].

Так само розлого трактував поетику Борис Томашевський, автор популярного у 20-ті й на початку 30-х років навчального посібника з цієї галузі науки. Ідучи за античною традицією ототожнення поетики з теорією літератури, Б. Томашевський назвав свою книжку "Теорія літератури", яка, за словами самого вченого, являє собою стару теорію словесності Аристотеля (лист до Віктора Шкловського від 12 квітня 1925 року). Щоправда, завдання поетики Б. Томашевський головним чином редукує до "вивчення способів побудови літературних творів" [5, с. 22], хоча й завважує "виходи" поетики в більші художні системи (письменник, літературна школа).

Загалом поетологічній концепції Б. Томашевського меншою мірою властивий культурно-типологічний інгредієнт, аніж теорії В. Жирмунського. Напевно, саме тому із поля зору Б. Томашевського випала категорія художнього стилю як єдності прийомів твору, автора, напряму, яка у В. Жирмунського посідає ключове місце. "Тільки з уведенням у поетику поняття стилю система основних понять цієї науки (матеріал, прийом, стиль), — твердив останній, —може вважатися закінченою" [4, с. 35]^.. І далі: "Необхідно не лише описати й систематизувати поетичні прийоми ("морфологія"), але також указати їхні щонайважливіші стильові функції в типологічно найсуттєвіших групах поетичних творів" [4, с. 38]. Прикметним видається наступне спостереження, яке промовисто демонструє культурологічний масштаб поетики: "Ми вважаємо, що духовна культура кожної великої історичної епохи, її філософські ідеї, її моральні та правові переконання й навички і т. д. утворюють у певну епоху таку ж єдність, як і її художній стиль. Зміни життя в цих паралельних рядах різних культурних цінностей відбуваються одночасно. Між змінами у сфері естетики, моралі, філософії та релігії історики культури здавна відчували зв'язок, який часто тлумачать як залежність одного ряду від іншого, наприклад, зміну поетичної форми від еволюції душевного "змісту" і т. п. Ми гадаємо, однак, що не однобічна залежність обумовлює зв'язок цих окремих визначених нами єдностей, а однакове життєве прагнення, яке спричиняє собою всі зазначені часткові зміни у відповідних ціннісних рядах, органічно пов'язаних між собою як різні прояви тієї ж самої форми культурної творчості. Це не виключає, звичайно, в окремих випадках можливість безпосереднього впливу одного ряду на інший" [4, с. 38].

Різновимірне розуміння поетики В. Жирмунським схоплює її системну, багаторівневу природу. У цьому з В. Жирмунським солідарний В. Виноградов, коли в орбіту інтересів поетології залучає типологічні властивості стилю як цілеспрямованої системи "засобів словесно-естетичного вираження й утілення художньої дійсності" [2, с. 199], тобто підкреслює той факт, що "для поетики особливий інтерес має проблема взаємозв'язків художнього методу і словесно-художнього стилю" [2, с. 199].

Що ж до Б. Томашевського, то він, будуючи свою поетику на структурі твору, поняття цілісності пов'язував із категорією жанру, тобто прийомами, "що організують композицію твору" [5, с. 207]. Саме жанрові ознаки вчений відносить до розряду домінантних прийомів, які "підпорядковують собі всі інші прийоми, необхідні у створенні художнього цілого" [5, с. 207].

Характерно, що і в першому, і в другому прикладах поетика осягається як система. Крім того, висуваються близькі між собою системотворчі чинники —жанр і стиль, які утворюють одну нерозривну єдність.

Надзвичайна зацікавленість поетологів жанровим і стильовим мисленням пояснюється його величезними можливостями пізнання історії (розвитку, внутрішньої динаміки) літератури. Адже той-таки "жанр, — як наголошує сучасний учений Григорій Грабович, — література в мікрокосмі: це й сукупність конкретних текстів, і динаміка співвідношень вартостей, норм, впливів, читацьких виповнених чи невиповнених очікувань". Ці основні поняття поетики відбивають як синхронічне, так і діахронічне функціонування словесного мистецтва, вловлюють те типове й типологічне, що, є плоттю досліджень з поетології.

Треба зазначити, що тоді ж, у 20-ті роки, на противагу догматизму формального (морфологічного) методу, М. Бахтін зводив грандіозну задумом споруду соціологічної поетики. Народжена панівною тоді філософією марксизму вона постала як учення про змістовність форми художньої структури, але в цілому це був проект нової теорії літератури, що давала б "історії літератури провідні напрямки в специфікації матеріалу дослідження й основні визначення його форм і типів" [7, с. 212].

Істотний момент соціологічної поетики М. Бахтіна — функціональний і контекстуальний підходи до структурного елемента, розуміння твору як процесу, а не результату. "Що таке літературний твір? Яка його структура? Які ж елементи цієї структури і які їхні художні функції? Що таке жанр, стиль, сюжет, тема, мотив, герой, метр, ритм, мелодика і т. д.? Усі ці питання і, зокрема, питання про відбиття ідеологічного кругозору в змісті твору і про функції цього відбиття в цілості його художньої структури — усе це простора дослідницька царина соціологічної поетики" [7, с. 212].

В умовах протистояння парадигм формалізму і соціологізму поетика М. Бахтіна-Медведєва виявилася мудрим методологічним компромісом, перспективним напрямом літературознавства. У своїх теоретичних засновках, концептуальній насиченості вона зберігає значення й досі, її зміст і далі залишається дискусійним, а, отже, конкурентним у конгломераті сучасних методологій.

Окремо слід згадати вже історично зафіксований резонанс бахтінської соціологічної поетики. Поняття змістовності художньої форми зазвучало лейтмотивом у тритомнику колективної "Теорії літератури" (1962 — 1965), написаної російськими вченими. Ця праця разом із перевиданням "Проблем поетики Достоєвського" (1963) М. Бахтіна та "Лекціями зі структуральної поетики" (1964) Юрія Лотмана ознаменувала першу хвилю відродження поетики як науки після тридцятирічного табу на неї в офіційному радянському літературознавстві, де за цей час їй було знайдено невдалий замінник — майстерність письменника і для більшості науковців поетика і асоціюється з вченням про форму твору. Спрощенні погляди на поетику віддзеркалюють описові методики вивчення твору й характерні для них формулювання на кшталт: "проблематика і поетика творів", "ідейний зміст і поетика" і т. п.

Неважко помітити, що це явище закорінене в сумнозвісному дуалізмі змісту і форми, скасованому ще Геґелем, але й понині живучому в університетських і шкільних курсах літератури. Можна, звичайно, послатися й на китицю інших причин: поєднання в поетиці практики й теорії поезії, семантичну розмитість меж застосування терміну, його численні авторські експлікації, дивовижну складність самого об'єкта, різноманітні методологічні підходи до нього, застосування понятійних еквівалентів (художність, художній світ письменника, внутрішній світ твору тощо). Не останню роль відіграли і тривала боротьба з формалізмом, і затяжна ізоляція від літературно-естетичної думки зарубіжжя, і неуважне, а часто упереджене читання власної філологічної спадщини.

Гадаємо, що розв'язання цього гордієвого вузла можливе лише за умови, коли наука про поетику мислитиметься як системне, багатоповерхове цілісне утворення, яке злютовує в моноліт митця, твір (твори), читача, їхні іманентні контекстуальні зрізи, діахронічні і синхронічні полюси, художній процес і результат. Підґрунтя такого розуміння поетики, як бачимо, й заклали російські формалісти.

Література:

1. Пєтшак П. Російський формалізм // Література. Теорія. Методологія: Пер. с польськ. / Упор. і наук. ред. Д. Уліцької. — К.: Вид. дім. “Києво-Могилянська академія”, 2006. — С. 136—175.

2. Виноградов В. В. Поэтика и ее отношение к лингвистике и теории литературы // Виноградов В. В. Стилистика, теория поэтической речи, поэтика. —М: Изд-во АН СССР, 1963. — С. 164—200.

3. Ярхо Б. И. Методология точного литературоведения (набросок плана) // Контекст 1983: Лит.-теоретич. исследования / Ответственный ред. П. В. Палиевский. — М.: Наука, 1984. — С. 197—236.

4. Жирмунский В. М. Задачи позтики // Жирмунский В. М. Теория литературы. Поэтика. Стилистика / Изд. подгот. Н. А. Жирмунской. — М.: Наука, 1977. — С.15—55.

5. Томашееский Б. В. Теория литературы. Поэтика: Учеб. пособие / Вступ. статья Н. Д. Тамарченко; Комм. С. Н. Бройтмана при участии Н. Д. Тамарченко. — М.: Аспект Пресс, 1994. — 334 с.

6. Грабович Г. Функції жанру і стилю у становленні української літератури // Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К.: Основи, 1997. — С.23—33.

7. Медведев П. Н. [Бахтин М. М.]. Формальний метод в литературоведении. Критическое введение в социологическую поэтику // Бахтин М. М. (Под маской). Фрейдизм. Формальний метод в литературоведении. Марксизм и философия языка. Статьи / Сост., текстологическая подгот. И. В. Пешкова; Комментарий В. Л. Махлина, И. В. Пешкова. — М.: Лабиринт, 2000. — С. 185—348.