д.е.н. Юшин С.О., Брусенко М.А.
ННЦ
«Інститут аграрної економіки» УААН
ЕВОЛЮЦІЯ СТРАТЕГІЙ
І ПРІОРИТЕТІВ РОЗВИТКУ
ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ
ТА ЇЇ АГРАРНОГО СЕКТОРА
Однією
з головних доктрин ринкової економіки є визнання альтернативи для економічних
систем, де з одного боку на них чекає розвиток, а з другого – банкрутство.
Загальновідомим є той факт, що перспективи розвитку сучасних суб’єктів
господарювання визначаються їх дійсними перспективами отримання інвестиційних
ресурсів, а також участі у інноваційних процесах. І при цьому, вважає М.Портер, успіх у розвинутій економіці
все у більшій мірі починає визначатися не так ефективністю виробництва, як
застосуванням унікальної, особливої стратегії [1, с.148]. Саме ж поняття «унікальний»
визначається у літературних джерелах як єдиний у своєму роді, а також
винятковий. Тут варто розглянути ще й поняття «сингулярний», яке крім
вищезгаданих визначень унікальності виділяє і окремість явища. Тобто
унікальність (чи сингулярність) є прикметником у даному випадку такого конкретного
іменника, як стратегія [2].
Одразу зазначимо, що коли держава опрацьовує стратегію
підвищення рівня своєї інвестиційної привабливості, їй треба попередньо
визначитися саме із власною унікальністю, бо, як свідчать З.Боди, А.Кейн і
А.Маркус, приплив інвестицій у значній мірі обумовлений ендогенними
(внутрішніми факторами): капіталізація ринку зростає на 1,1% при збільшення ВНП
на 1% [3, с.916, 920]. Аграрна реформа в Україні, що здійснюється в період
після набуття державної незалежності, має свої об’єктивні інвестиційні
передумови. Так, І.Г.Кириленко вважає, що українська стратегія економічних
перетворень з самого їх початку була визначена у загальній формі: «альтернативи
переходу до ринку у нас немає». Проте даний перехід не може відбутися у один
момент у силу ряду об’єктивних обставин, в т. ч. і з врахуванням сучасного
рівня капіталомісткості високотехнологічних аграрних виробництв (у США для
створення сучасної ферми потрібні інвестиції від 5 до 10 тис. дол. у розрахунку
на 1 гектар) [4, с.39, 65]. Тобто у стратегіях розвитку також присутні й
універсальні елементи.
За К.Марксом, незалежно від суспільної форми виробництва, робітники і засоби виробництва завжди залишаються його факторами [5, с.43]. При цьому засоби праці, за його твердженням, й розрізняють економічні епохи, розвиток робочої сили та суспільні відносини [6, с.191]. А тому стратегія розвитку має бути спрямована на вдосконалення визначальних складових – робочої сили та засобів виробництва. Звичайно, стратегія – це унікальність у оточенні традицій. Тобто сполучення більш і менш досконалих систем. Тут доцільно застосувати методологічне положення Ф.Бекона, згідно з яким будь-яка річ є результатом з’єднання елементів вищого і нижчого видів [7, с.193], де, як вказував К.Маркс, саме вищий вид дає нам ключ до розуміння виду нижчого [8, с.43]. До речі, на сьогодні, вказує Н.В.Зіновчук, агросистеми доіндустріального типу займають близько 60 % орних земель у світі (країни Азії, Африки і Латинської Америки), та й у Європі вони функціонували ще до 2-ї світової війни [9, с.94]. Цей факт є важливим при дослідженні стратегії сталого розвитку усіх економічних систем.
Вітчизняні вчені доводять, що національні уряди і
Європейський Союз (ЄС) все більше зосереджені на розвиткові найсприятливішої
для підприємств конкурентної інфраструктури, а не на підтримці корпоративних
або галузевих переможців: “галузево-нейтральна” політика
конкурентоспроможності. Основні ж напрями програми, на яких, вважають лідери ЄС
(Commission of the European Communities. COM: Рамкова програма конкурентоспроможності і інновацій ЄС на 2007-2013
рр. (2005 р.), слід зосередитись, це створення інформаційного суспільства,
стимули динаміки європейського простору інновацій, досліджень і розвитку.
Натомість за весь період реформ в Україні створення розвиненого інституційного
середовища так жодного разу і не було визначено державною владою пріоритетним
завданням [10, с.12, 13, 82]. Т.Т.Ковальчук даний аспект коментує ще гостріше.
На його думку, на сьогодні в Україні головна небезпека у невизначеності того,
яка влада «вища». Державі поки що не цікаві численні факти марнотратства (те,
що існуючі нормативи відведення земельних ділянок для потреб промисловості,
транспорту, енергетики в 2,5-2,7 рази перевищують нормативи, прийняті у країнах
західної Європи). Цілком зрозуміло, що з такою практикою нормування економіки
шлях до членства у ЄС стає вкрай важким. Але у процесі розробки програм
діяльності Уряду поки відсутні навіть спроби проаналізувати причини гальмування
економічного розвитку [11, с.31, 39, 357].
Принциповою відміною успішних модернізаційних проектів ХХ століття, довели вчені-економісти, є сильне та ефективне втручання у них і керуванням ними з боку держави [12, с.346]. Результати досліджень І.І.Лукінова доводять важливість підтримки стратегічних пріоритетів, які визначають сьогоднішній і майбутній прогрес, уникаючи навіть мінливої поточної кон’юнктури. Чіткість усіх ланок макро- і мікроуправління, при якій весь інвестиційний процес буде організований «знизу» і «зверху», створює передумови (щорічно ≈ 100 млрд. дол. інвестицій у економіку) для фундаментального трасформування України. При цьому стандартизація структурних моделей національних економік майже неможлива, а тому й спроби механічного перенесення «чужих» економічних моделей навряд чи будуть вдалими, бо кожна економічно розвинута країна має власну модель ринкової економіки, яка сформована під впливом історичний традицій, конкретних умов її функціонування і розвитку. Крім того, модель переходу у фазу прогресивного економічного довготермінового циклу повинна органічно поєднувати потенціал ринкового механізму з сучасним державним господарським управлінням (менеджментом) [13, с.133, 137, 150, 215, 217, 324].
Дослідження О.Г.Білоруса та Ю.М.Мацейко доводять те, що успішність стратегїї сталого залежить від рівня інтегрованості її в існуючу у даному суспільстві систему прийняття рішень. Стратегічний плановий підхід, який стає необхідною передумовою участі країни у глобальному сталому розвитку, може завершитися успіхом у тому випадку, коли вона реалізує своє довгострокове бачення майбутнього розвитку, дотримуючись при цьому умов: 1) врахування ролі, місця і значення вже діючих стратегій і планів розвитку; 2) досконалого менеджменту [10, с.153, 172, 327, 329]. Безумовно, що тут важливо розуміння процесуальної сутності формування досконалих стратегій розвитку конкретної країни. І дані рисунку 1 доводять те, що Україна досить швидко (в історичному плані) формує стратегічні засади свого входження у світовий ринковий простір.
Рис.1. Загальна схема еволюції правового простору
стратегії розвитку
України за період 1995-2008 рр.
Початком розбудови стратегії розвитку України слід вважати 1990 р. Так, Закон «Про економічну самостійність УРСР» своїми основними цілями бачив: умови життя народу України, гідні сучасної цивілізації, пріоритет потреб та інтересів людини, розвиток науки, досягнення передового технологічного рівня виробництва; досягнення екологічної безпеки, створення здорових і безпечних умов життя і праці. У 1998 р. затверджена Стратегія інтеграції України до ЄС, де ставиться питання щодо впровадження європейських норм і стандартів у освіті, науці і техніці, соціальній та екологічній сферах, регіональній інтеграції та поглибленні галузевого співробітництва України і ЄС. У 1999 р. Указом Президента № 460 була визнана необхідність поетапного впровадження в країні
системи стратегічного планування і прогнозування, об'єднання з цією метою зусиль державних та недержавних дослідницьких установ та підвищення рівня науково-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади. Указ Президента № 599 у 2000 р. наголосив, що система державного управління, забезпечення ефективності діяльності органів державної влади, та розвиток системи державної служби, мають вже стати предметом наукових досліджень.
Послання Президента до Верховної Ради України у 2000 р. визначило як стратегічні пріоритети: соціальні чинники; інновації; активну аграрна політика; ефективну система державного управління; довготермінову стратегія розвитку інвестиційного потенціалу; виробництва, що формують «точки зростання»; оптимальне поєднання загальнодержавних, регіональних, місцевих інтересів; адаптація України до міжнародних стандартів; програмно-цільові методи в управлінні; перспективні інформаційні технології; нові біотехнології, у т. ч. для сільського господарства; «європеїзацію» вітчизняної системи стандартизації; зрушення у питаннях ефективності використання енергії і екологічної безпеки.
Послання Президента до Верховної Ради України у 2002 р. включило до переліку стратегічних пріоритетів: сталий розвиток; «випереджальний» приріст ВВП; подолання штучного протиставлення держави і ринку; орієнтацію нової стратегії на національні пріоритети, індикативне планування та прогнозування; обмеження відомчої і регіональної нормотворчості; поліпшення прогнозування та державного програмування, реалізацію ДЦП; освоєння системи машин для розвитку АПК; реалізацію державної програми ресурсо- та енергозбереження; комплексний розвиток територій із спеціальним економічним статусом – ТПР, СЕЗ; систему державного стратегічного програмування регіонального розвитку, обґрунтування стратегії розвитку окремих регіонів; адаптацію національного законодавства з питань регіональної політики до норм і стандартів Євросоюзу.
У новому (2003 р.) Господарському кодексі України економічна стратегія – це обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу, спрямований на вирішення крупномасштабних економічних та соціальних завдань, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Вона включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, та засобів і способів їх реалізації, виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному і світовому господарстві, з одночасним врахуванням законних інтересів усіх суб'єктів господарювання.
У 2004 р. Указом Президента передбачалося 10 % коштів, отриманих від приватизації держмайна, спрямовувати на фінансову підтримку інноваційної діяльності підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави. Особливе місце у ряду даного типу актів займає Стратегія розвитку України до 2015 р., затверджена Указом Президента України № 493, згідно з якою перспектива країни бачилася у: доведенні рівня інноваційності інвестицій до 70-80 %; істотному удосконаленні діючих механізмів стандартизації (до рівня міжнародних і європейських стандартів і норм тощо. Конкретизація цих настанов була здійснена у 2005 р. у рамках Плану дій «Україна – ЄС» та у 2007 р. в затвердженій Указом Президента Стратегії національної безпеки України.
Відповідно до концептуального становлення принципів переваг стратегії розвитку економіки України перед його тактикою приймалися конструктивні акти на рівні Кабінету Міністрів України. Аналогічний процес спостерігався і у питаннях визначення та забезпечення реалізації різнорівневих пріоритетів, без чого і сама ідеальна економічна стратегія втрачає практичний сенс (рисунок 2).
Рис.2. Загальна схема еволюції правового простору
пріоритетів розвитку
України за період 1990-2008 рр.
Людство в усі часи цікавилося питанням обґрунтованості вибору. Свої рекомендації давали філософії і релігії. Аристотель присвятив цьому питанню спеціальну працю – Топіка. Сучасні вчені розробляють теорії мотивації щодо узгодження пріоритетів конкретної особи з потребами інших осіб або ж їх груп (колективів, народів, цивілізації). І що стосується персоніфікованої (фізичної) особи, то тут наука має аргументи на користь пояснень її стратегічного вибору (вік, стать, належність до соціальної групи, кар’єра, здоров’я, сім’я тощо). Але як тільки ми переходимо до деперсоніфікованої особи (юридичної, державної влади і т.і.), то тут виникають суттєві ускладнення у розумінні дійсної користі тих чи інших заходів. У свій час А.Сміт висловився з цього приводу, що кожна нація має обмежені ресурси, які здатні забезпечити реалізацію тільки певного переліку її завдань [15 , с.451]. Та він не пояснив, які саме завдання для кожної нації можуть у даний історичний час вважатися пріоритетними. Звичайно, тут можна вдатися до методу аналогій, тобто залучити досвід практики розвинутих країн. Однак чомусь же видатний історик А.Дж.Тойнбі вказує, що один і той же інститут у різних соціальних середовищах дає вражаюче різний ефект [16, с. 468]. Тому видається аргументованою точка зору вітчизняних вчених, за якою локомотивом економічного розвитку України може бути (і в часи формування інформаційного суспільства) на відміну від Заходу не сфера мікроелектроніки та інших високих технологій, а традиційно розвинуті технологій, спрямовані на переробку, перш за все, мінерально-сировинних ресурсів і продукції сільського господарства [12, с.30]. Даний концепт надалі був конкретизований у глибоко диверсифікованих стратегічних орієнтирах розвитку України до 2015 року [17].
П.Самуельсон встановив, що для кожного періоду існує
максимальний об’єм випуску, якого можна досягти при даних витратах факторів
виробництва; фірма встановлює рівновагу між двома типами ринків: 1) товарів, на
якому вона є постачальник, що продає свої товари у відповідності з характером
попиту покупців; 2) факторів виробництва, де вона є носієм попиту, який
здійснює свої витрати таким чином, щоб звести до мінімуму загальну суму власних
витрат і зосередитися на пріоритетних (найприбутковіших) видах продукції [18,
с.381].
Чому на сьогодні в Україні стає все більш важливим аспект дотримання усіма учасниками сфери господарювання пріоритетів? Так, Закон 1990 р. «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» наголошує на тому, що нові програми соціально-економічного розвитку України не можуть бути прийняті без урахування пріоритетності розвитку села. Якщо ми звернемося до Закону «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» (2000 р.), то з’ясуємо: показники прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку є орієнтиром для розроблення суб’єктами підприємницької діяльності власних прогнозів, планів, бізнес-планів та інших документів. А Господарський кодекс України (2003 р.) вже чітко визначає, що суб’єктам господарювання, які не враховують суспільні інтереси, відображені в програмних документах економічного і соціального розвитку, не можуть й надаватися передбачені законом пільги та переваги у здійсненні господарської діяльності. До речі, підприємство у Господарському кодексі розглядається як суб’єкт господарювання, створений для задоволення суспільних та особистих потреб (а не навпаки). І якщо вітчизняне підприємство має бажання приймати активну участь у глобальних економічних процесах, йому варто прислухатися ще й до поради вчених, згідно з якою найбільш прийнятною для них формою участі у глобалізації є глокалізація – процес виявлення, обґрунтування та застосування глобальних процесів винятково у національних інтересах [19, с.5].
Узагальнення даних, що містяться на рисунку 2, вказує на певну автаркію сфери розроблення та реалізації державних пріоритетів. Кабінетом Міністрів України тільки у 1998 р. було поставлене питання щодо розробки Державного індикативного плану науково-технічного розвитку та визначення інноваційних пріоритетів держави. Закон «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» загалом закладає підвалини інтеграції пріоритетів та стратегій через Закон «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України». Але поки їх зв’язок є вкрай обмеженим завдяки переважанню поточних пріоритетів в усіх органах державної влади (рисунок 3).
Пріоритети діяльності
міністерств на 2008 рік (розпорядження Кабінету
Міністрів України № 366-р, 2008 р.): 1. Мінагрополітики: Запровадження ефективної
системи охорони та раціонального використання земель сільськогосподарського
призначення; Створення сприятливих умов для залучення інвестицій в розвиток
АПК і сільських територій; Забезпечення розвитку інфраструктури аграрного
ринку; Створення сучасної селекційної бази аграрного виробництва;
Координація розвитку виробництва альтернативних видів палива. 4. Мінекономіки: Визначення пріоритетних ДЦП та
посилення контролю за їх виконанням; Створення сприятливого для
підприємництва регуляторного середовища. 11. Мінприроди: Практичне впровадження
екологічних стандартів, наближених до відповідних стандартів ЄС; Динамічне
формування екологічної мережі; Унеможливлення протизаконних дій у процесі
розпоряджання землею сільськогосподарського та несільськогосподарського
призначення, лісовими і водними ресурсами; Проведення
організаційно-правових заходів щодо державного регулювання земельних
відносин та землекористування; Удосконалення системи поводження з
відходами, наближення її до аналогів держав ЄС. 13. Мінпраці: Удосконалення базового
державного соціального стандарту прожиткового мінімуму; Підвищення рівня заробітної
плати; Упорядкування системи надання пільг; Реформування системи
зайнятості. 15. Мінрегіонбуд: Оновлення та розроблення для
забезпечення гармонійного розвитку територій проектно-планувальної
документації – схем планування територій, генеральних планів населених
пунктів, місцевих правил забудови тощо; Спрощення дозвільної та
регуляторної процедури при проектуванні та будівництві об'єктів
архітектури, оновлення нормативної
бази у сфері проектування, будівництва та промисловості будівельних
матеріалів, адаптованої до вимог ЄС
Рис.3. Загальна
схема структури пріоритетів діяльності міністерств
та інших центральних
органів виконавчої влади України у 2008 р.
Своїми
розпорядженнями (№ 366-р і № 423-р) Кабінет Міністрів України визначив коло
пріоритетних питань для міністерств та ряду інших центральних органів
виконавчої влади на 2008 р. Тут привертає до себе увагу наступне. По-перше, це
повна відсутність діяльності міністерств стосовно розробки Стратегій в Концепцій,
які ми знаходимо у пріоритетах лише Держінвестицій (Стратегія інноваційного
розвитку України на 2008-2018 роки та Концепція розвитку національної
інноваційної системи). Виникає питання: а де ж у реалізації таких
фундаментальних питань Мінекономіки і Мінагрополітики? Виникає враження і з
приводу того, що питання найбільш стратегічного пріоритету (інноваційний шлях
розвитку країни) є другорядним з огляду на те, що його вирішення стало
прерогативою відомства, яке не має достатнього досвіду, владних повноважень і
розвинутої регіональної мережі для повноцінного завершення даного процесу.
По-друге, серед пріоритетів Мінекономіки і Мінагрополітики чомусь взагалі не
фігурують питання стандартизації, хоча із входження України до СОТ вони, по
ідеї, мали б зайняти чільне місце. Тим більше що у інших міністерствах тощо
питання нормоутворення присутнє. По-третє, суттєвим недоліком пріоритетів
«короткострокових» є неможливість передбачити їх актуальність на майбутнє.
Проект «Основні державні
пріоритети соціально-економічного розвитку на 2009-2012 рр.» (рисунок 4),
запропонований для обговорення Кабінетом Міністрів України, містить ряд
позицій, які коригують вищезгадану систему пріоритетів на 2008 р. Там
говориться, що пріоритети для ДЦП спрямовані на вирішення саме критичних для економіки України
проблем, які потребують координації діяльності центральних і місцевих органів
виконавчої влади (ОВВ) та ОМС, й залучення додаткових позабюджетних ресурсів
(технічної допомоги фінансової допомоги). Передбачене там і щорічне розроблення
національних стандартів гармонізованих з міжнародними та європейськими – не
менше 1500 стандартів, перегляд та скасування застарілих стандартів,
збільшення рівня гармонізації національних стандартів з міжнародними та
європейськими стандартами у 2009 році –
до 51%, у 2010 році – до 58%. Для підвищення ефективності Уряду у
проекті також передбачене активне вдосконалення засад стандартизації у його
діяльності. Серед організаційно-економічних важелів там: інвентаризація та
розмежування земель державної та комунальної власності; створення ефективного
ринку землі та землекористування; забезпечення прав міноритарних акціонерів на
участь в управлінні та одержання частки прибутку АТ; перетворення ринку ЦП у
ефективний механізм капіталізації заощаджень, а страхового ринку у ефективний
механізм зменшення ризикованості діяльності; створення ефективної національної
депозитарної системи (надійність системи реєстрації та обліку прав на ЦП,
приведення системи у відповідність до міжнародних стандартів – до 2015 році);
посилення ролі лізингового ринку як інструменту інтенсивного оновлення основних
фондів підприємств всіх форм власності (зростання обсягів лізингових операцій
до 12 млрд. грн. у 2010 р.).
Згідно з цим проектом, економія паливно-енергетичних ресурсів
повинна становити 122,1 млн. т у.п. у 2010 р. та 202,6 млн. т у.п. у 2012 р.
Зменшення енергоємності ВВП очікується – з 0,5 кг. у.п у 2006 р. до 0,32
кг.у.п. у 2012 р.
Значна увага у проекті приділяється й аграрному сектору
економіки: впровадження принципів «зеленої скриньки», підвищення рівня
використання потенціалу меліорації, зростання високотоварного тваринництва,
підвищення урожайності, створення сучасної селекційної бази агросфери і нового
покоління сортів/гібридів сільськогосподарських культур згідно із світовими
стандартами.
Інноваційний
блок проекту зосереджений на питаннях розвитку наукових парків, інноваційних та
еко-інноваційних кластерів, збільшення інвестицій в інноваційну сферу,
істотного посилення ролі державно-приватного партнерства у фінансуванні
науково-інноваційних проектів та трансферу технологій через пряме іноземне
інвестування, а також на інноваційній кластерізації економіки.
Якщо співставити зміст проекту пріоритетів на 2009-2012 рр.
із змістом пріоритетів на 2008 р., то створюється враження, що їх розробляли
різні автори. Безумовно, проект на 2009-2012 рр. має стратегічне спрямування,
яке чітко узгоджується з положеннями Стратегії національної безпеки України
(Указ Президента № 105 від 2007 р.). Тому щорічні пріоритети повинні розроблятися
як органічна складова пріоритетів стратегічних (до 2015 та наступних років).
Рис.4. Положення
проекту основних державних пріоритетів соціально-економічного розвитку на 2009-2012
рр. (Кабінет Міністрів України)
Безумовно, враховуючи євро інтеграційні прагнення України, система її пріоритетів має узгоджуватися і європейськими тенденціями. Тут доречно було б звернутися й до прикладу еволюції Спільної аграрної політики (САП) ЄС (Common Agricultural Policy), спрямованої на збереження економічного сектора ЄС з нестандартними інституційними і соціальними рисами – соціально та економічно неоднорідного, “багатофункціонального” і заснованого на праці членів родини на сімейних фермах, що не дає змоги запровадити тут принципи промислового виробництва та конкурентних ринків [20]. На сьогодні ж у ЄС сільська місцевість займає приблизно 90 % всієї території, де мешкає більше половини жителів ЄС. На першому етапі дії САП (1951-1957 рр.) вирішувалися питання мінімізації ризиків і невизначеності, пов’язаних із коливаннями цін на товари та обсягами виробництва; перерозподілу доходів на користь збиткових ферм; забезпечення фермерам гарантованого рівня доходів. У період 1958-1968 рр. САП передбачені: підвищення продуктивності АСЕ на основі НТП, раціональний розвиток аграрного виробництва та оптимальне використання виробничих чинників, зокрема робочої сили; забезпечення належного рівня життя сільського населення, насамперед через доходи зайнятих; стабілізація ринків; задоволення внутрішнього споживчого попиту на продовольство за прийнятими цінами. У 1980 р. запропонований План Маншольта (підвищення конкурентоспроможності товаровиробників сільського господарства на основі: удосконалення економіки; організації галузі; розбудови інформаційної мережі аграрного ринку; всебічного розвитку людського капіталу і соціальних інституцій сільської місцевості), а у 1992 р. План Мак-Шеррі – обмеження обсягів виробництва продукції, зниження цін на неї, наближення до світових цін. САП (1993-2004 рр.) – “Agenda 2000” – це багатофункціональність, стабільність, конкурентоспроможність, посилення зв’язку з охороною довкілля.
Реформа Фішлера (2003 р.) – переведення галузі з «пільгових» умов на ринкові підвищення вимог до технологічних умов господарювання. Отже уся еволюція САП віддзеркалює пошук ефективного співвідношення ролей держави і ринку, а також використання потенційних можливостей НТП й інноваційних зрушень.
Загалом же стратегія ЄС у АСЕ спрямована на сприяння підвищенню конкурентоспроможності виробників аграрної продукції на світовому ринку, посилення дієвості адміністративного моніторингу за фінансово-господарською діяльністю ТНК. Принципові особливості змін САП ЄС такі: надання рівних пріоритетів економічним, екологічним, соціальним і культурним факторам системного підвищення конкурентоспроможності; гарантії високих критеріїв безпеки та якості сировини і продовольства; паритетний розподіл ринкових і природних ризиків агробізнесу між суб’єктами господарювання, державними (наддержавними) інституціями і споживачами; наукові розробки, спрямовані на впровадження принципово нових технологій з альтернативного використання факторів агровиробництва та вирівнювання регіонального розвитку [20, с.84].
Зазначимо, що в ЄС тривалий час ототожнювали сільське господарство із сільськими територіями Але САП обстоювала постіндустріальну європейську модель сільського господарства (розвиток галузі за рахунок невичерпних інтелектуальних ресурсів). Дослідження ж вітчизняних вчених вказують на те, що вартісна оцінка людського капіталу у сільському господарстві України за 1985-2003 рр. зменшилася у 44,4 рази. Вивчення цього питання важливе ще й тому, що у середньому вартість створення нового робочого місця у сільській місцевості у 5-6 разів нижча, ніж у міській [20, c.240, 298]. Таку разючу різницю у інвестиційній вартості одного міського та аграрного робочого місця доцільно враховувати й в Україні у реалізації її адміністративно-територіальної реформи, а також у процесі розвитку аграрних інноваційних і еко-інноваційних кластерів й інноваційної кластерізації економіки загалом, державно-приватного партнерства у фінансуванні науково-інноваційних проектів аграрного сектора.
За даними спеціалістів, на сьогодні в Україні у харчовій промисловості та на сільськогосподарську продукцію технічні регламенти відсутні взагалі, у той час як у країнах ЄС – членах СОТ, вони є законодавчим документом. Згідно з міжнародними вимогами в Україні гармонізовано лише 1500 норм при потребі понад 8000 [20, с.430]. Визнання актуальності цих вимог було зафіксоване у 2007 р. чинними актами Кабінету Міністрів і Президента України (рисунок 5).
Рис.5.
Позиціонування правових засад загальної стратегії національної
безпеки України та
пріоритетів розвитку українського села до 2015 р.
Проведений М.П.Бутком системне дослідження проблем
Чернігівської області довів що формування дієвої інвестиційної стратегії
регіону стримується саме кризою управління, де й до теперішнього часу
продовжують домінувати морально застарілі відомчі підходи [21, с.175]. На думку
В.В.Юрчишина, в Україні не вдалося сформувати більш-менш нормально функціонуючу
модель державного управління сільським господарством. У результаті відсутності
такої моделі, зростаюча у часі системна недосконалість управління становленням
аграрних відносин переросла у системну кризу в усьому агропродовольчому секторі
економіки. Таке положення речей актуалізує невідкладність організації
державного управління галуззю на засадах системного регулювання) [22, с.18].
Отже, ключовим для розвитку АСЕ України є фактор системності.
На думку М.Кастельса, глобальна економіка – це економіка, здатна працювати як
єдина система у режимі реального часу у масштабах усієї планети, де ринкові
економіки є доповненням держав; тому усі ці економіки не працюють поза інституційним
контекстом; при цьому люди усе частіше організовують свої смисли не навколо
того, що вони роблять, а на основі своїх уявлень про те, ким вони є [23, с.27, 105, 151]. За визначенням Гегеля, системний підхід є
проявом необхідності з’єднання методу із змістом, бо сутність знаходиться між
буттям і поняттям і складає їх середину, а цілісності перестають існувать тоді,
коли руйнується єдність їх поняття і їх реальності [24, с.124; 25, с.9; 26, с.211].
Тому адекватність (системність) теоретичного (понятійного) забезпечення
процесів формування стратегій і пріоритетів розвитку економіки є гарантія того,
що цей розвиток дійсно веде до конкурентоспроможності країни на глобальному
рівні.
Висновки: усе вищенаведене дає підстави стверджувати наступне:
● на сьогодні розвиток
глобальної економіки усе більше підпорядковується довгостроковим стратегіям і
пріоритетам, особливо у частині інноваційного та інвестиційного забезпечення
сталого розвитку економіки і її аграрного сектора;
● стратегійний аспект
розвитку економіки України та її аграрного сектора стає домінуючим у
вітчизняному державному регулюванні з одночасним рухом його до стану істотної
відповідності європейським та міжнародним стандартам;
● роль стратегічних
пріоритетів у розвитку економіки України загалом та її аграрного сектора
зокрема поки що тяжіє до констатації бажаних результатів у категоріях
індикативного підходу без чітких зв’язків із підходом нормативним;
● дієвість розроблюваних
стратегій і пріоритетів розвитку економіки та її аграрного сектора обумовлена,
по-перше, глибиною прогнозування, по-друге, потребою нормоутворення, по-третє,
інноваційно-інвестиційним наповненням.
Література.
1. Портер
М. Японская экономическая модель: Может ли Япония конкурировать?: Пер. с англ.
– М.: Альпина Бизнес Букс, 2005. –
2. Толковый словарь иностранных слов Л.П.Крысина. // Большая энциклопедия
Кирилла и Мефодия 2003.
3. Боди
З., Кейн А., Маркус А. Принципы инвестиций. 4-е издание: Пер. с англ. – М.:
Изд. дом «Вильямс», 2002. – 984 с.
4.
Кириленко І.Г. Трансформація соціально-економічних перетворень у сільському
господарстві України: проблеми, перспективи. – К.: ННЦ «Інститут аграрної
економіки», 2005. -452 с.
5. Маркс К. Капитал: Критика политической экономии. Том второй // К.Маркс и Ф.Энгельс. Соч., изд.- 2-е, Т.24, - М.: Госполитиздат, 1961. - 564 с.
6. Маркс К. Капитал: Критика политической экономии. Том первый. // К.Маркс и Ф.Энгельс. Соч., изд.- 2-е, Т.23, - М.: Госполитиздат, 1961. - 728 с.
7. Бекон Ф. О достоинстве и приумножении наук / Френсис
Бекон. Соч. в 2-х томах. Т.1. – М.: Мысль, 1971. – с.85-546.
8. Маркс К.Экономические рукописи 1857-1859 годов. Часть 2. / К.Маркс и Ф.Энгельс. Соч., изд. 2-е, т.46, ч.1. – М.: Госполитиздат, 1960. – с.1-508.
9. Зіновчук Н.В. Екологічна політики в АПК: економічний аспект. – Львів: Львівський держ. аграр. ун-т, ННВК “АТБ”, 2007. – 394 с.
10. Конкурентоспроможність економіки України: стан і перспективи підвищення / За ред. д-ра екон. наук І.В.Крючкової. – К.: Основа, 2007. – 488 с.
11. Ковальчук Т.Т. Економічна безпека і політика: із досвіду професійного аналітика. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2004. – 638 с.
12.
Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку. / За ред.
акад. НАНУ В.М.Гейця. – К.: Ін-т екон. прогнозув.; Фенікс, 2003. – 1008 с.
13. Лукинов И.И. Эволюция
экономических систем. – М.: ЗАО «Изд-во «Экономика», 2002. – 567 с.
14. Белорус О.Г., Мацейко Ю.М. Глобальное устойчивое розвитие: Монография. – К.: КНЭУ, 2006. – 488 с.
15. Смит А.
Исследование о природе и причинах багатства народов. Том II: Пер. с англ. – М.-Л.: СОЦЭГИЗ, 1935. – 451 с.
16. Тойнби А.Дж. Цивилизация
перед судом истории: сб. / А.Дж.Тойнби; пер. с англ. – 3-е изд. – М.:
Айрис-пресс, 2006. – 592 с.
17.
Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004-2015 роки) «Шляхом
Європейської інтеграції» / Авт. Кол.: А.С.Гальчинський, В.М.Геєць та ін.; Нац.
ін-т стратег. дослідж., Ін-т екон. прогнозування НАН України, М-во економіки та
з питань європ. інтегр. України. – К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004. – 416 с.
18. Самуельсон П. Економіка / Пер. з англ. – Львів: Світ,
1993. – 495 с.
19. Природно-ресурсна сфера України: проблеми сталого розвитку та трансформацій / Під. заг. ред. Б.М.Данилишина. – К.: «Нічлава», 2006. – 704 с.
20. Аграрний сектор України на шляху до євроінтеграції: Монографія / Авт. кол.: Бетлій М. та ін.; за ред. О.М.Бородіної. – Ужгород: ІВА, 2006. – 496 с.
21. Бутко М.П.
Соціально-економічні проблеми розвитку продуктивних сил Чернігівської області в
умовах ринкових відносин. Ред. О.В.Ткаченко. – Чернігів: “Сіверянська думка”,
1997. – 224 с.
22. Юрчишин В.В. Стратегічні аспекти пореформеного розвитку аграрних відносин: Зб. наук. пр. – К.: ІАЕ УААН, 2001. – С.17-18.
23. Кастельс М.
Информационная эпоха: экономика, общество и культура: Пер. с англ. – М.: ГУ ВШЭ, 2000. – 260 с.
24. Гегель. Наука логики. Т.1. – М.: Мысль, 1970. – 501 с.
25. Гегель. Наука логики. Т.2. – М.: Мысль, 1971. – 248 с.
26. Гегель. Наука логики. Т.3. – М.: Мысль, 1972. – 371 с.