Лебеденко О.В.

Дніпропетровський державний аграрний університет

Про власність на землю в сільському господарстві

Земельну власність можна визначити як сукупність відносин між людьми з приводу привласнення земель як продукту природи й засобу виробництва, а також привласнення того доходу, який одержують суб’єкти земельної власності внаслідок використання землі [1].

В Україні реформування земельних відносин, створення нової соціально-економічної системи господарювання на землі було розпочато зі зміни форм власності. Замість монопольної державної власності на землю запроваджені також приватна і комунальна форми власності.

Однією з головних проблем сучасного етапу господарювання є створення ефективного механізму спонукання (мотивації) до високопродуктивної діяльності [2]. Окремі вітчизняні науковці пов’язують вирішення проблем мотивації праці з питанням власності на землю та засоби виробництва. Так, на думку П.Т. Саблука, найбільш ефективним засобом підвищення ефективності суспільного виробництва і продуктивності праці є побудова суспільних відносин не на основі праці, а на основі власності [3]. Глибше механізм мотивації праці через зміну форм власності в ринковому середовищі розкриває О. Стратевич, який зазначає: “В умовах приватної власності на засоби виробництва, організації власного виробництва, стимули до праці трансформуються в категорію інтересів до підприємства, головною метою якого є отримання прибутку” [4, с.151].

Є всі підстави вважати, що приватна власність на землю тих, хто веде на ній господарство, самозабезпечує її власнику становище реального господаря виробництва, а це за нормальних макроекономічних умов надає внутрішні мотиви до активної творчої праці власника-трудівника і господаря в одній особі.

Саме з наведених міркувань більшість вчених на Заході вважає, що приватна власність на оброблювану землю – одна із найважливіших складових ефективності сільськогосподарського виробництва, тобто розглядають цей чинник як рушійну силу й основу успіху у землеробстві.

Однак, віддаючи належне приватній власності на землю, зазначимо, що її позитивні сторони не слід абсолютизувати. Висока мотивація до ефективної виробничої діяльності визначається, насамперед, становищем працівника як реального господаря виробництва. Саме це спонукає його сумлінно працювати, творчо й повною мірою використовувати у виробництві професійний і творчий потенціал. Тут спрацьовують внутрішні спонукальні мотиви до активної, інтенсивної та творчої праці. Вони самореалізовуються незалежно від зовнішніх чинників, що визначають трудову активність і творчість людини праці.

Господар виробництва необов’язково повинен бути власником усіх використовуваних ресурсів. Суттєві його ознаки – економічна самостійність у виробничій і комерційній діяльності, власність на створений продукт. Господар виробництва самостійно вирішує основні проблеми, притаманні організації будь-якого виробництва: що, як, скільки і для кого виробляти, у кого купувати засоби виробництва, вільно домовлятися про ціни на продукцію. Він може орендувати землю, одержати її в довічне володіння від держави, навіть із правом успадкування, від цього його статус як господаря не зміниться.

Тому з позицій створення високої мотивації до ефективного господарювання на землі не так вже і важливо, хто конкретно вважатиметься її власником – той, хто на ній працює, держава, місцеві органи влади чи приватник-власник [5].

Що стосується високої ефективності сільськогосподарського виробництва, тут рішення проблеми нами бачиться не в тому яка з форм власності повинна одержати переважний розвиток, а в тому, як раціонально їх співвідносити. І важливо визначити межі, за якими та чи інша форма власності буде неефективною, і, більше того, може створювати загрозу соціальної стабільності в регіонах. Розширення меж приватної власності на землю повинне визначатися можливостями власників реалізовувати своє право на землю більш ефективно, чим в державному секторі, при мінімальному соціальному збитку.

Вважаємо, що вірне рішення полягає не в тім, щоб одну форму власності на землю замінити іншою універсальною та безальтернативною формою власності. Річ у тім, що розпорядження землею сільськогосподарського призначення з боку приватних осіб та всіх господарюючих на землі суб’єктів повинно знаходитися у відповідності із загальнодержавними інтересами, а саме, – збереження аграрного профілю її використання, збереження та підвищення економічної родючості ґрунту, ріст сільськогосподарського виробництва та підвищення його ефективності.

Література:

1. Тонюк М.О. Трансформація відносин власності на землю та землекористування як передумова становлення земельного ринку в Україні // Економіка АПК. – 2005. - №4. – С.69 – 75.

2. Лобас М.Г., Македонський А.В., Бєляєв Д.Є., Грищенко О.В. Організація селянських (фермерських) господарств. – К.: НВАТ «Агроінком», 1998. – 288с.

3. Саблук П.Т. Аграрні перетворення в Україні на сучасному етапі // Економіка АПК. – 1998. - №3. – С.7 – 13.

4. Стратевич О. Організація оплати праці та її стимулювання при різних формах власності // Мотивація праці та формування ринку робочої сили / За ред. П.Т. Саблука, О.А. Богуцького. – К.: Урожай, 1993.

5. Макаренко П.М. Моделі аграрної економіки: Монографія. – Київ: ННЦ: „Інститут аграрної економіки”, 2005. – 682 с.