д.е.н. Юшин С.О., Брусенко М.А.

ННЦ «Інститут аграрної економіки» УААН

ЕВОЛЮЦІЯ НОРМАТИВНИХ ЗАСАД ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ АГРАРНОГО СЕКТОРА ЕКОНОМІКИ

Як стверджує Махабхарата, людина – те, що вона їсть. А коли ми ведемо мову про дії, то будь яка з них (у т.ч. і харчування) має, перш за все, якісні параметри. Якщо виходити з Біблії, то помилка наших пращурів (Адама і Єви) у якісному виборі типу їжі призвела до вигнання їх з Раю. Надмірно складними виявилися й стосунки їх перших дітей – рослинника Каїна й тваринника Авеля. Та й у сучасній цивілізації ми бачимо, що вирішення аграрного питання є тим самим «наріжним каменем», який, в залежності від його розташування у будові державності, може бути як утворюючою, так і руйнуючою силою. І справа не у тому, що питома вага аграрного сектора економіки (АСЕ) у ВВП розвинутих країн сягає лише декількох відсотків. Проблема у тому, що людина без їжі приречена на загибель. Та й дефіцит їжі загрожує суспільству великими бідами. Саме тому в усі часи видатні мислителі стверджували, що перша державна справа – продовольство. До речі, державній незалежності України передувало прийняття у 1990 р. Закону «Про пріоритетність соціального розвитку села і АПК в народному господарстві», де наголошувалося на винятковій значущості і незамінності продукції АСЕ у процесі життєдіяльності людини і суспільства.

Згідно із статтею 48 Конституції України, кожен громадянин має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що також включає й достатнє харчування. Але що ж таке – достатнє харчування? У Основах законодавства України про охорону здоров’я (Закон № 2801, 1992 р.) здоров’я визначається як стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів. Концепція Загальнодержавної цільової соціальної програми «Здорова нація» на 2009-2013 роки, яка була схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України № 731-р від 21.05.2008 р., вказує на наявність в Україні явища нераціонального і незбалансованого харчування. Для подолання такого стану речей пропонується інформування населення про склад та безпечність харчових продуктів, забезпечення доступності безпечних харчових продуктів у достатній кількості та асортименті для кожної людини, задоволення її потреб у повноцінному харчуванні, а також - підвищення рівня культури харчування з урахуванням національних традицій, збільшення в раціоні харчування частки овочів, фруктів, рослинних жирів, білого м’яса і т. і.

Безумовно, системне вирішення питання «харчування – здоров’я» у світі забезпечується комплексним підходом. Привертає до себе увагу те, що ще у 1948 р. Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) підписала Угоди про співробітництво з Продовольчою і сільськогосподарською організацією ООН (ФАО), Міжнародною організацією праці (МОП, самою ООН, а у 1989 р. – і з авторитетною Організацією ООН з промислового розвитку (ЮНІДО). Варто нагадати, що Україна, яка 2003 р. ратифікувала Статут ФАО (Закон № 1334, 2003 р.), де говориться, що країни, які приймають цей Статут, маючи намір поліпшити загальний добробут шляхом сприяння окремим і колективним діям зі свого боку з метою: підвищення рівня харчування та стандартів життя народів, які знаходяться під їхньою відповідною юрисдикцією; забезпечення зростання продуктивності виробництва та розподілу всього продовольства та сільськогосподарської продукції; поліпшення умов життя сільського населення; - і, таким чином, сприяння зростанню світової економіки, і забезпечення свободи людства від голоду. З 2008 р. Україна є членом й Світової організації торгівлі (СОТ), у Статуті (Марракеська угода) якої також ведеться мова щодо сприяння підвищенню рівня життя, досягненню повної зайнятості, високо та постійно зростаючих доходів та ефективного попиту населення, зростанню виробництва і торгівлі товарами та послугами при найбільш доцільному використанні світових ресурсів у відповідності із цілями сталого розвитку. Тут важливо враховувати й те, що за даними ООН у наступні 30-50 років у світі необхідно додатково нагодувати 2-3 млрд. і значно ще покращити раціон 2,5-3,0 млрд. чоловік [1]. Така перспектива пов’язана із загостренням конкуренції на ринку продовольства. Але ж перемога у такій конкуренції створює великі можливості у перетворенні Україна на чільного учасника у світовій економіці.

У відповідності з Указом Президента України № 1073 від 11.07.2005 р. «Про вдосконалення державного регулювання у сфері зайнятості населення та ринку праці в Україні» в Україні протягом 2006-2009 рр. передбачалося щороку створювати не менше ніж 1 млн. робочих місць, перш за все у сферах інноваційного і високотехнологічного виробництва, у сільському господарстві, соціальній сфері у сільській місцевості тощо. До того ж у 2006 р. Україною була ратифікована Європейська соціальна хартія (ETS 163), а це зобов’язання по цілому ряду положень хартії. Отже Україна входить у дуже відповідальний період свого становлення як майбутнього члена ЄС. Якщо проаналізувати План дій «Україна ЄС», підписаний сторонами у 2005 р., то можна зробити висновок про актуальність адаптації її законодавства (у т.ч. системи стандартів та норм) до законодавства ЄС і вимог міжнародних організаціїй у сфері стандартизації.

Підкреслимо, що Концепція переходу УРСР до ринкової економіки (1990 р.) знаменувала поворот від директивного до індикативного підходу у процесі державного управління економікою. Але ж при цьому у Концепції було чітко заявлено, що державне регулювання прагнитиме до сполучення нормативного, фінансового та адміністративного механізмів, а регулюючий вплив державних планів і програм передбачалося реалізувати через ліміти, нормативи, штрафи и т. і. (рисунок 1). Прийнятий у 1991 р. Закон України «Про підприємництво» (№ 698) стверджував, що органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи соціальні, екологічні, інші норми і нормативи, а Закон «Про підприємства в Україні» (№ 887) вказував, що підприємство несе відповідальність за додержання вимог і норм щодо охорони, раціонального використання та відновлення до рівня встановлених нормативів земель, інших природних ресурсів, а також за додержання встановлених нормативів викидів. Одночасно держава передбачала здійснювати свій вплив на вибір напрямів та обсягів використання прибутку (доходу) через нормативи, податки, податкові пільги і економічні санкції. При цьому підприємство зобов’язане забезпечувати у межах повноважень безпеку виробництва, санітарно-гігієнічні норми і вимоги стосовно захисту здоров’я його працівників, населення і споживачів продукції.

Рис.1. Еволюція системи основних регулюючих нормативно-правових

актів вітчизняної економіки (1990-2003 рр.)

Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» (№ 1264, 1991 р.) до переліку основних своїх принципів ввів обов’язковість додержання екологічних стандартів, нормативів і лімітів; нормування впливу господарської діяльності тощо. За висловом П.Т.Саблука, сільське господарство – це в основі своїй використання людиною сонячної енергії, яка живить землю, а головним покликанням селянської праці є відтворення життя на землі [2, с.348]. Тобто роль АСЕ не визначається лише його часткою у національному ВВП. Так, Дж.Бернал стверджує, своїм виживанням перед лицем стихійних лих та людського варварства цивілізація зобов’язана саме сільському господарству [3, c.222]. Але сучасна індустріалізація АСЕ перетворює його на головного забруднювача довкілля. У США майже 3/5 загального забруднення довкілля обумовлено саме інтенсифікацією АСЕ [4, с.93]. За даними О.О.Созінова, на сьогодні в Україні забруднення довкілля на 35-40 % (земель та водойм – до 50 %) обумовлено діяльністю АПК [5, с.94]. Тому екологізація АСЕ України має у перспективі отримати роль невід’ємної складової його інноваційного розвитку.

Нагадаємо також, що Енергетична стратегія України на період до 2030 року повертає АСЕ до енергоефективних технологій, неенергоємних культур, докорінного зменшення енергоємності продукції на основі нових технологій, прогресивних стандартів, систем управління; стимулювання енергозбереження ринком. Та й Закон «Про енергозбереження» (№ 74, 1994 р.) також виділяє стандартизацію як фактор енергозбереження і нормування використання ПЕР.

Значна увага питанням стандартизації і нормування була приділена у трудовому блоці законодавства. Починаючи від Закону «Про охорону праці» (№ 2694, 1992 р.), де відзначається, що нормативно-правові акти з охорони праці — це правила, норми, регламенти, положення, стандарти, інструкції та інші документи, обов’язкові для виконання, і аж до Закону «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» (№ 2017, 2000 р.), принципи

стандартизації і нормоутворення у сфері праці займають центральне місце. Це пояснює зосередженість і наукової думки на подальшій конкретизації сутності і форм стандартизації і нормування економіки, яка представлена на рисунку 2.

Рис.2. Загальний понятійній апарат нормоутворення і стандартизації

(Економічна енциклопедія за ред. С.В.Мочерного)

Загалом зміст рисунку 2 віддзеркалює теоретичні узагальнення з робіт [6; 7; 8]. Ґрунтовність наведених узагальнень стандартизаційно-нормативної сфери дозволяє надалі сприймати її як актуальну науково-практичну категорію.

Разом з тим, дослідження В.В.Вітвіцького доводять, що у сучасному АСЕ України стан справ з стандартизацією та нормування залишає сподіватися на краще. За даними його досліджень, регулятивні системи Україна, США, ФРН, Канади й Франції практично не різняться за структурою. Розбіжності існують у самих регуляторах, силі і характерові їх прояву, зв’язках, взаємодії тощо. На сьогодні у США пільги землевласникам, що здійснюють сільськогосподарське виробництво на засадах сталого сільського господарства. Це супроводжується у розвинутих країнах значною нормативною роботою. Так, для підприємств АПК обсяги робіт з нормування основного виробництва коливаються від 10 до 300 тис. норм в залежності від номенклатури продукції. В АПК України за орієнтовними даними використовується понад 500 млн. норм. Але це занижена величина, бо необхідно мати в кілька разів більше (нормативні системи з праці обчислюються декількома мільярдами числових даних). Якщо звернутися до досвіду Великобританія, де сільське господарство функціонує на фундаменті нормативної врожайності, нормативів збільшення і втрат врожаю від різних чинників тощо, то з’ясовується, що у дійсності там діють мікро-нормативи американської системи МТМ-1, а для практичних цілей аналізу і планування робіт застосовуються системи укрупнених мікро-нормативів МТМ-2 і ЕТА (містить ≈ 700 спеціалізованих сільськогосподарських нормативів, комбінації яких дозволяють раціоналізувати і нормувати працю по більшості виконаних робіт [9, с.23, 27, 52,177]. Тобто на рівні підприємств у АСЕ розвинутих країн переважає нормативний підхід, завдяки якому здійснюється чітке програмоване управління функціонуванням і сталим (інноваційно-інвестиційним) розвитком.

З огляду на зміст рисунку 3, на старті державної незалежності в Україні намітилося певне відставання у питаннях стандартизації. Суттєві зрушення ми спостерігаємо вже у 2001 р., коли Україна активізувала свої стосунки із рядом міжнародних установ, у .ч. і з Міжнародною організацією стандартизації (ISO).

У 1998 р. (Концепція Національної програми інформатизації) говорилося про вкрай повільне освоєння перспективних ІТ, ускладнене через недостатність та неповноту системи стандартів, гармонізованих з міжнародними. Тоді в Україні кількість стандартів з ІТ становило близько 4 % загальної кількості державних стандартів, тоді як в інших країнах ця частка перевищує 10 %. До того ж темпи міжнародної стандартизації у галузі ІТ були випереджаючими відносно інших галузей і щорічно зростали на 10-15 %. На той час ISO було розроблено та прийнято більше 1400 міжнародних стандартів з ІТ, і стільки ж розроблялося (в Україні за 1992-1997 рр. розроблено та впроваджено близько 100 державних стандартів з ІТ, і то переважно термінологічних. Президентом України у 2005 р. були запропонорвані заходи щодо вдосконалення діяльності у сфері технічного регулювання та споживчої політики (Указ № 1105). Проте у Державній програмі розвитку еталонної бази на 2006-2010 рр. вказувалося, що близько 40 % державних еталонів функціонує понад 10 років, ступінь їх зносу становить 70-80 %, а фонд стандартних та рекомендованих довідкових даних в Україні включає у кілька десятків разів менше нормативних документів, ніж відповідні фонди розвинутих країн. Державна программа стандартизації на 2006-2010 рр. вказує, що В Україні прийнято 6113 нормативних документів у сфері стандартизації, з яких 2516 лише гармонізовано з міжнародними та європейськими стандартами. Діє близько 19 тис. міждержавних стандартів, з яких гармонізовано 10,3 %. У той же час міжнародні організації стандартизації прийняли майже 20 тис. стандартів, які використовуються у міжнародній торгівлі у відповідності з вимогами СОТ, та діє понад 16 тис. нормативних документів європейських організацій стандартизації, що застосовуються державами-членами ЄС та їх торговими партнерами. Отже економіка України та її АСЕ практично весь період державної незалежності формуються на вкрай морально застарілих засадах стандартизації і нормування. Це відставання все ще є разючим. Хоча зрозуміло, що інтеграція у ЄС може відбуватися тільки у при адаптації до його стандартів та вимог. А тим більше в умовах прискореного освоєння розвинутими країнами нових можливостей інформаційної революції.

Рис.1.

Рис.3. Еволюція загального законодавчого стандартизаційно-

нормативного простору України за період 1991-2005 рр.

Як відомо, чільне місце у питаннях сталого розвитку сучасної економіки займає інформаційний його блок. З часу прийняття у 2000 р. Окінавської хартії глобального інформаційного суспільства (ГІС) в Україні також активізувалися спроби прискорити інформатизацію економіки загалом та її АСЕ зокрема. Якщо проаналізувати зміст рисунку 4, то виникає таке відчуття, що стандартизаційна спрямованість законів 1998 р. була значно більш потужною, ніж основних засад розвитку інформаційного суспільства на 2007-2015 рр., де мова ведеться лише про розробку та впровадження системи індикаторів розвитку інформаційного суспільства в Україні з внесенням відповідних змін у систему державних статистичних спостережень з узгодженням їх з міжнародними стандартами.

Безумовно, без адекватної стандартизації не може бути й адекватної інформатизації, без якою, у свою чергу, виникає інформаційний бар’єр вже по відношенню, наприклад, принципових можливостей оперувати нормативними системи, які тільки з праці обчислюються декількома мільярдами числових даних. Не кажучи й про перспективи масштабного використання європейської системи МАРС (програмоване вирощування врожаїв). Тобто у такому випадку завжди спрацьовує закон: швидкість усієї ескадри дорівнює швидкості самого повільного корабля. Аналог у сільському господарстві – закон Лібіха (урожай визначається не сумою поживних речовин, а тією з них, яку маємо у мінімумі).

До речі, а як у такому випадку буде вдосконалюватися статистика, яка за визначенням повинна формувати саме таку конфігурацію показників, яка була б здатна відображати реальний рух ресурсів у діапазоні «витрати … випуск». Якщо ж заглянемо у Закон «Про наукову і науково-технічну експертизу» (№ 51, 1995 р.), то одразу з’ясовується, що він спрямований на перевірку відповідності об’єктів експертизи вимогам і нормам законодавства, світовому рівню НТП, норм і правил технічної та екологічної безпеки, стандартів і міжнародних угод. Але ж як проводити експертизу інноваційно-інвестиційних проектів у ситуації тотальної дестандартизації? Не викликає сумнівів, що надійність експертної оцінки, отриманої за таких умов, буде гранично сумнівною. Мабуть, саме тому сьогодні відсутня системна розробка інноваційно-інвестиційних проектів АСЕ.

Рис.4. Особливості еволюції нормоутворення у інформаційній,

статистичній та обліковій сферах (1992-2007 рр.)

За даними Ю.Е.Губені, Спільна аграрна політика ЄС (САП ЄС) останнім часом зазнає суттєвих змін і модернізацій. Мова ведеться про систему FADN (Farm Accountancy DATA Network), яка, по суті, є, так би мовити, підрозділом таємної розвідки САП (уся інформація має гриф «цілком таємно» і не може бути використаною з податковою чи контрольною метою; навіть опрацьована інформація по групі до 15 учасників не підлягає розголошенню). При відборі підприємств використовується два основних критерії репрезентативності – це економічний розмір (ЕР) і виробничий тип (ВТ). ЕР обчислюють у спеціальній одиниці виміру – величині Стандартної доданої вартості SGM (Standard Gross Margin), яка є різницею вартості продукції та вартості використаних ресурсів, розрахованою за стандартними нормативами ЄС. А вже розмір підприємств розраховують у Європейських одиницях виміру – ESU (European Size Unit). Величина SGMблизька до 1200 €. У національних координуючих інституціях FADNоперують такими групами виробників: до 2 ESU (малі), від 2 ESU до 4 ESU (середні), а понад 4 ESU (великі). ВТ даних підприємств визначається за спеціальним деталізованим класифікатором (в основі класифікації структура товарної продукції в SGM; ВТ може містити в залежності від спрямування дослідження та країни від 8 до 50 типів [10]. Наведений у цьому дослідженні досвід трансформування САП ЄС заслуговує на ретельне його опрацювання для пошуку рис, які доцільно залучити у процес стандартизації АСЕ України.

Загальний стан матеріально-технічної бази (МТБ) АСЕ України є вкрай незадовільним. Таким же є й стан галузевого машинно-тракторного парку (МТП). За даними В.І.Кравчука, у АСЕ країни на сьогодні забезпечується лише близько 30 % від нормативних обсягів щорічного оновлення МТП. При цьому за 2001-2007 рр. частка вітчизняної техніки скоротилася з 60 % до 25-30 %. Це певним чином пов’зано із низькою якістю цієї техніки (20 % причин виходу техніки з ладу – конструктивні недоробки на стадії проектування, 35 % відмов є наслідком низької якості виготовлення, 30 % – низького технічного рівня елементної бази). Термін гарантійного строку до 1 року має 48,5 % машин, тільки у кожної 11-ї машини він перевищує 2 роки. Наробіток на відмову (1-ї та 2-ї груп складності) менше 100 годин має 54,2 % машин. Експертиза технічних умов га сільськогосподарську техніку виявила: 43 % – це застарілі стандарти, які вже не діють; 21 % – занижені показники якості виконання технологічного процесу; 18 % – показники надійності не відповідають сучасним вимогам. Для підвищення технічного рівня машин майже у 90 % розглянутих технічних умов запропоновано внести від 1 до 5 змін показників та доповнень. Розрахунки доводять, що запровадження новітніх технологій потенційно дозволяє тільки на обробітку ґрунту і сівбі знизити: витрати палива більше, ніж у 7 разів; затрати праці – більше, ніж у 10 разів, прямі експлуатаційні витрати - - більше, ніж у 2 рази [11, с.48-50]. Інакше кажучи, перспективи АСЕ України у значній мірі є похідною від темпів впровадження у його практику високих стандартів і норм.

З точки зору потреб АСЕ України у сучасних стандартах та нормативах, темп введення нормативних документів у практику є відверто низьким. Так, з огляду на дані з рисунка 5, ключові блоки процесу нормоутворення поки що зосередилися переважно на загальнодержавних рівнях. Певна фрагментарність добре простежується на прикладі введення технічних регламентів (найбільш важливий формат нормативного процесу). Крім того, якщо в України кожного року буде вводитися лише один національний стандарт оцінки факторів та ресурсів, то скільки ж років необхідно для завершення такого дійства. Не варто скидати з рахунків і те, що головні конкуренти на глобальних ринках продукції сільського господарства прискорюють темпи модернізації як виробничих, так і керуючих систем. При цьому використовуються найбільш прийнятні для даної країни схеми. Тут, безумовно, корисним для України є досвід Франції щодо реалізації «Стратегії французької системи стандартизації 2002-2005» в умовах стрімкого збільшення чисельності нормативних документів в різних галузях і у рамках різних ініціатив: максимально швидке впровадження тих документів (кодекси доброчинної практики або керівництва по виконанню і т. і.), які надалі здатні слугувати прототипами для самих стандартів. Тут немов би діє принцип: краще – ворог доброго. Бо якщо чекати ідеальної ситуації для впровадження одразу усіх стандартизаційних новацій, то навряд чи тут нас чекатиме ефект.

Рис.5. Еволюція підзаконних стандартизаційно-нормативних

актів регулювання економіки України та її аграрного сектора

Закон «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» (№ 2982) орієнтує АСЕ на посилення захисту прав споживачів шляхом удосконалення державного контролю якості та безпеки продовольчих товарів, гармонізацію національних стандартів з міжнародними, зокрема стандартами ЄС. Але певний подив викликає явна недооцінка даного фактору. Тим більше що у тому ж 2005 р. у підписаному Плані дій «Україна – ЄС» наводиться більш розгорнута схема адаптації АСЕ до стандартів ЄС. Це стосується, перш за все, приєднання до Комісії Кодексу Аліментаріус (Codex Alimentarius Commission) та міжнародної Конвенції про захист рослин, здійснення порівняльної оцінки системи санітарного та фітосанітарного контролю в Україні та ЄС, здійснення перегляду переліку заходів, що потрібно вжити для поступового наближення до норм законодавства ЄС у сфері санітарного та фітосанітарного контролю та відповідних інституцій (із часовими графіками і механізмами фінансування), прискорення здійснення ефективних реформ в цій сфері (наприклад, чіткий розподіл повноважень між окремими інституціями, принципи Директиви 96/22 про заборону речовин і Директиви 96/23 про моніторинг залишкових речовин), забезпечення прогресу у наближенні до законодавства ЄС у сфері відстеження харчового ланцюга «від поля до столу»; загальних принципів та вимог до безпеки продуктів харчування (Регламент 178/2002/ЕС), а також ефективної імплементації системи Hazard Analysis Critical Control Point (HACCP) у АСЕ (на підприємствах та в органах контролю). Як відомо, систем HACCP у 2007 р. прийнята в Україні як ДСТУ ISO 22000: 2007. Проте ніякого зв’язку між цим прийняттям та вдосконаленням галузевого державного регулювання поки ми не спостерігаємо. Хоча й має виникати при впровадженні радикальних інновацій.

Безумовно, сам факт розгортання стандартизаційного процесу є явищем позитивним. Але будь-який процес має отримати свій чіткий системний вираз. Ну хоч би з огляду й на те, що цьо вимагає ДСТУ ISO 9000. А інкше участь у стандартизаційному процесі налузевих міністерств (у т.ч. й Мінагрополітики) беде здійснюватися за залишковим принципом, тобто готуватися и практично запроваджуватися на засадах переважно «методу спроб і помилок» (рисунок 6).

Рис.6. Правовий простір прийняття узгоджених з європейськими

стандартами технічних регламентів у 2004-2008 рр.

Визнання продовольства першою державною справою викликає у певних випадках сплески законотворчості. У 2005 р. – це Закон «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» (№ 2982). У 2006 р. – це Закон «Про систему інженерно-технічного забезпечення АПК України» (№ 229) з потужною стандартизаційною складовою: розробка й перегляд технічних регламентів і технічних умов, а також державних та галузевих стандартів, якими визначаються вимоги до показників якості, технологічності і безпечності технічних засобів для АПК; перегляд і узгодження вихідних вимог до нової створюваної техніки, у т. ч. тої, що забезпечує екологічну безпеку та безпеку праці; формування переліку технічних засобів та технологій їх технічного обслуговування, тих нових технологій виробництва, зберігання і переробки сільгосппродукції, що підлягають державним приймальним випробуванням та оцінці відповідності технічним завданням й стандартам та технічним умовам.

Постановою Кабінету Міністрів України № 785 від 30.05.2007 р. була затверджена Державна цільова програма (ДЦП) реалізації технічної політики в АПК на період до 2011 р., де зазначено, що сільськогосподарські підприємства лише на 45-58 % технологічної потреби забезпечені технікою, з якої майже 90 % одиниць потребує заміни. Для ефективного проведення робіт АПК повинен мати більш як 400 тис. тракторів, 75-80 тис. зерно-, 9-10 тис. кукурудзо- і 8-9 тис. бурякозбиральних комбайнів, десятки тисяч одиниць ґрунтообробної, посівної та іншої сільськогосподарської техніки, повно розвинуту структуру інженерно-технічного забезпечення. Інтеграція АСЕ України у світовий економічний простір потребує переходу його системи інженерно-технічного забезпечення на міжнародні стандарти, налагодження зв'язків з іноземними науковими центрами та провідними світовими виробниками агротехніки. Тут досить рел’єфно проглядається значний рівень декларативності рекомендацій як постанови № 785, так і Закону № 2982. Зрозуміло, що кожен нормативно-правовий акт розробляється профільними спеціалістами, які вкладають у нього своє професійно-звужене бачення цілісної проблеми. Але на певному етапі все ж таки слід проводити якщо й не інкорпорацію, то хоч би порівняння їх змісту.

Коли мова ведеться про порівняння змісту нормативно-правових актів, то у даному випадку варто елімінувати стандартизаційно-нормативну їх складову. Із даних, наведених на рисунку 7, видно, що усі аграрні Закони передбачають функціонування та розвиток підпорядкованих об’єктів у режимі обов’язковості дотримання стандартів, технічних регламентів, технічних умов, нормативів і норм. Проте зрозуміло, що кожна норма діє не сама по собі, а у системі норм, які надалі й повинні інтегруватися в технічні умови, регламенти й стандарти.

Головна проблема неузгодженості нормативної системи виникає на рівні проекту конкретного підприємства. Так, Закон «Про інноваційну діяльність» потенційно передбачає надання зареєстрованому проекту податкових пільг і переваг (їх нормативи містяться у Законі). Але ж конкурсний відбір проектів (інноваційних та інвестиційних) виконує Держінвестицій України (наказ № 33 від 03.05.2007 р.) згідно з критеріями: 1) науково-технічними (перспективність впровадження і патентна чистота рішень, перспектива застосування очікуваних результатів; 2) виробничими (норматив сировини, матеріалів, устаткування, та технологічність нововведень); 3) ринковими (комерційний успіх, відповідність потребам ринку, рівень реклами, конкурентоспроможність продукції тощо); 4) економічними (обсяги фінансування, прибутковість, термін окупності, частка власних коштів у повній вартості проекту; 5) соціальні та екологічні (вплив проекту на рівень зайнятості населення та на стан довкілля. Зрозуміло, що все це можливо обрахувати виключно на нормативній основі. Та Господарський кодекс України і Закон «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» містять жорсткі вимоги щодо відповідності (нормативного) проекту показникам з (індикативних) програм. Треба зважити й на відсутність досконалих методів агрегування нормативних показників у індикативні, і навпаки – редукування індикативних показників у нормативні. Крім того, якщо темп введення нових стандартів буде відставати від темпу морального старіння системи стандартизації, то така система, скоріше усього, буде приносити самі збитки замість очікуваних прибутків. Що ми часто і спостерігаємо у практиці функціонування та розвитку національного АСЕ.

Рис.7. Еволюція правових засад нормативно-стандартизаційного

державного регулювання аграрного сектора економіки (1992-2007 рр.)

У останні роки стандартизація у АСЕ України помітно активізувалася (рисунок 8). У 2007 р. були прийняті (але будуть вводитися з 01.01.2009 р.) ДСТУ з технологій вирощування ряду сільськогосподарських культур. Значно більш широко тут представлені технічні умови. Що ж стосується саме ДСТУ, адаптованих до міжнародних стандартів, то тут спостерігається зосередження їх на харчових продуктах, кормах для тварин, ґрунті і добривах (ISO), а також на безпечності машин (EN). Певна частина стандартів розроблялася у рамках ГСТУ, а більше усього – як СОУ. Але ж питання не тільки і не стільки у кількості самих нормативних документів. Тут доцільно вдатися до прикладу ПК з його програмним забезпеченням – Windows, Word, Excel. Якщо були вірно побудовані ключові програми операційної системи, максимальною виявиться і робота з “папками” та “файлами”. Стандартизаційна стратегія французів саме й базується на таких уявленнях (рух від малої кількості доброчинних практик до поступового збільшення переліку і комбінаторності нормативного простору).

До речі, у середині 80-х років XX ст. У СРСР була розроблена Система прогресивних техніко-економічних норм і нормативів для планування розвитку сільського господарства, яка будувалася на принципах: методичної єдності її формування шляхом дотримання загальносистемних положень, викладення загальних методичних підходів до розробки однойменних норм і нормативів для річного, п’ятирічного і довгострокового планування на різних рівнях управління, прийнятої класифікації включених у систему норм і нормативів; прогресивності нормативних показників на базі максимального відображення у них досягнень НТП, а також передових методів організації виробництва і праці; комплексного формування нормативної бази для усіх наявних розділів плану (виробництво, матеріальні баланси і плани розподілу, праця і кадри, капітальні вкладення та інші); відповідності складу норм і нормативів систем планової документації на всіх рівнях і стадіях планування; автоматизації формування і використання норм і нормативів на основі автоматизованої системи збирання, накопичення і оновлення норм і нормативів як невід’ємної складової частини інтегруючої автоматизованої системи планових розрахунків (АСПР) [12, с.8].

програма-передумова (prerequisite programme): GAP – Належна сільськогосподарська практика; GVP – Належна ветеринарна практика; GMP – Належна виробнича практика;

GHP – Належна гігієнічна практика; GPP– Належна практика первинного виробництва;

GDP– Належна дистриб’юторська практика; GTP– Належна торговельна практика

Рис.8. Нормативно-стандартизаційний простір організації технологічного процесу у сільському господарстві (станом на 01.08.2008 р.)

Аналізуючи причини негараздів у АСЕ, І.Г.Кириленко дійшов висновку, що до них варто віднести переоцінку можливостей індикативного планування. На його думку, директивні плани колишнього СРСР більш доцільно було б замінити на комплексні цільові програми, які розробляють державні установи на засадах довгострокових прогнозів. Алгоритм такого переходу він вбачав у розробці національної програми розвитку аграрного виробництва і вже на цих засадах опрацювання більш конкретних програм як її складових. Відповідно до визначених раніше у часі напрямів аграрної політики держави (національні пріоритети та інтереси у руслі забезпечення продовольчої безпеки), на основі загальнонаціональної програми розвитку АСЕ повинні бути розроблені цільові програми, спрямовані на її виконання; серед цих програм першочерговими можуть стати такі: програма підвищення родючості ґрунтів і запобігання їх ерозії, включаючи необхідні меліоративні заходи та фінансування їх із держбюджету; програма розвитку МТБ і технологічної бази господарства, включаючи виробничу інфраструктуру (на регіональному рівні програмний підхід слід використовувати при формуванні об’єднань типу МТС, лізингових фондів, кооперативних об’єднань); програма підготовки кадрів для села та наукове забезпечення аграрного виробництва за пріоритетними напрямами його розвитку; програма соціального облаштування сільських районів і окремих господарств, будівництва доріг у сільській місцевості; програма спорудження нових і модернізації діючих переробних підприємств; програма створення баз зберігання, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції в усіх організаційно-правових формах господарств; програм, що включає ефективні взаємозв’язки сільського господарства з І та ІІІ сферами АПК [13, с.292-294].

Отже, цільові програми повинні виконати функцію своєрідного «мосту» між індикативними планами найвищого рівня і нормативними планами рівня підприємства АСЕ. Але це буде можливим тільки за умови достатності системи стандартів, норм і нормативів, без чого і виробничі плани набувають надмірно індикативних рис, що надалі унеможливлює визначення зв’язків у процесі «витрати … результат» з відповідними (й відомими) негативними наслідками.

Таким чином, подальшу стандартизацію АСЕ доцільно спрямувати на:

по-перше, вдосконалення процедури інвентаризації наявних нормативних документів, які принципово можуть бути застосовані у АСЕ, для визначення їх здатності виконувати вагому роль у організації виробничого чи управлінського процесу (аналог мікро-нормативів американської системи МТМ-1, або ж для цілей аналізу і планування робіт –укрупнених мікро-нормативів МТМ-2 і ЕТА);

по-друге, проведення узгодження чинних вітчизняних нормативних документів блоку АСЕ з адаптованими в Україні нормативними документами блоку управління якості (ДСТУ ISO); виділити підсистему сталого розвитку виробництва і підсистему державного регулювання, диверсифіковану за його діючими ієрархічними рівнями (загальнодержавний, регіональний, районний);

по-третє, позиціонування вітчизняних нормативних документів блоку АСЕ в частині стандартизаційно-нормативних аспектів безпеки (ДСТУ HACCP і т. і.) та загальних національних нормативно-правових вимог безпекового характеру (узгодженість процесів розвитку АСЕ за критеріями пріоритетності суспільних інтересів і продовольчої безпеки у безпековому просторі України);

по-четверте, виділення у загальній системі чинних програм соціально-економічного розвитку спеціальну загальнодержавну програму розвитку АСЕ з її розподілом на регіональну та районну під-програми, забезпечення зв’язку під-програм з проектами розвитку підприємств, які відповідатимуть сучасним стандартизаційно-нормативним вимогам (інвестиції, інновації, інформатизація);

по-п’яте, формування комплексу державних цільових програм загального призначення і галузевого призначення, які будуть діяти на принципі взаємного доповнення і створюватимуть (для району, області, держави) додатковий ефект на основі активізації інноваційно-інвестиційної діяльності галузевих суб’єктів господарювання і розподілу пільг пропорційно їх персоніфікованому внеску;

по-шосте, моніторинг відповідності наявних методологічних інструментів державного регулювання розвитку АСЕ (з узгодженістю різнорівневих методик і процедур) задачам гармонізації планування з системою контролю дотримання всіма учасниками сфери господарських відносин ключових норм і нормативів.

Література.

1. Доклад ООН о мировом развитии 2003 года. Устойчивое развитие в меняющемся мире. / Пер. с англ. – М.: «Весь мир», 2003. – 106 с.

2. Саблук П.Т. Розвиток земельних відносин в Україні. – К.: ННЦ ІАЕ, 2006. – 396 с.

3. Бернал Дж. Возникновение жизни / Пер. с англ. – М.: Мир, 1969. – 391 с.

4. Маклярский Б.М. Экологический бумеранг: классовые аспекты проблемы охраны окружающей среды. – М.: Междунар. отнош., 1980. -232 с.

5. Созинов А.А. Принципы развития агросферы Украины в XXI столетии // Сб. научных трудов Института земледелия УААН. – 1999. – Вып.4. – С.91-96.

6. Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т.1 / Резол.: ... С.В.Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.

7. Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т.2 / Резол.: ... С.В.Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001. – 848 с.

8. Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т.3 / Резол.: ... С.В.Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2002. – 952 с.

9. Вітвіцький В.В. Основи формування нормативних систем в агропромисловому виробництва України. – К.: “Украгропромпродуктивність”, 2006. – 334 с.

10. Губені Ю.Е. Європейська система сільськогосподарського обліку як інструмент економічної інформації для формування аграрної політики // Економіка АПК. – 2008. - № 5. – С.80-85.

11. Кравчук В.І. Важливі аспекти наукових досліджень технічного забезпечення АПК // Економіка АПК. – 2008. - № 5. – С.48-51.

12. Система прогрессивных технико-экономических норм и нормативов для планирования развития сельского хозяйства: Рекомендации. – Ростов н/Д: Кн. Изд-во, 1986. – 320 с.

13. Кириленко І.Г. Трансформація соціально-економічних пернтворень у сільському гсоподарстві України: проблеми, перспективи. – К.: ННЦ ІАЕ, 2005. – 452 с.