Історія / 3. історія науки і техніки
Мудрук О.С.
Державна наукова сільськогосподарська бібліотека Української академії аграрних наук, м. Київ, Україна
У період наукового осмислення накопичених
експериментальних даних над формуванням гіпотез про утворення ґрунту працювала
велика плеяда відомих науковців того часу. На найбільшу увагу заслуговують
гіпотези Гюльденштендта (1787), Палласа (1799), Германа (1836—1837), Еверсмана
(1840), Гюо (1842), Мурчісона (1842 і 1845), В. М. Черняева (1845), Ейхвальда
(1850), Петцгольдта (1851), Борисяка (1852), Вангенгейма фон-Квалена (1853),
Пахта (1856), Людвіга (1862), Г.
Романовського (1868), Рупрехта (1866),
М. Богданова (1871), Карпінського (1873). Гіпотези згаданих
авторів можна об’єднати в три основні групи:
одні автори допускають водне походження російського чорнозему, другі –
болотне, треті – рослинно-наземне.
Родоначальником думки про морське
походження чорнозему вважають Палласа, який ще в 1799 році відмічав, що вони
залягають на особливій «мулуватій землі; на повітрі з неї виділяється сіль, яка й надає тамтешнім водам солоного смаку. Ця
підстілка (мулувата, солона земля) рівнини, мабуть, родючої й укритої густою
травою, насправді, здається, є морським мулом.
Послідовником гіпотези Палласа був
не менш відомий дослідник Росії – Р. Мурчісон, який писав: «Дуже природно припустити, що при зупинці руху північних
валунів на південь дно (льодовикового) моря, звільнене від впливу руйнуючих
сил, повинно було вкриватися тонким мулом, подібним до того, який часто
знаходиться на лоні вод, далеко від дії швидких течій».
Ідею про морське походження
російського чорнозему підтримував ще в 1851 році Петцгольдт, який уважав цей
ґрунт за «утворення найновішого геологічного періоду; саме, чорнозем виникнув
із морського мулу, який залишився після відступання вод Чорного й Каспійського
морів
Проаналізувавши гіпотези, які
існували на той час, і визнавши їх такими, що не відповідають істині, академік
Ейхвальд відмічав: «залишається, отже, припустити одне найновіше походження
чорноземів із боліт і тундри, які були населені мікроскопічними
рослино-тваринами... Академік Ейхвальд наводив наступні міркування на
користь своєї болотної гіпотези. «Ще в часи Геродота південь Росії являв собою
велику кількість непрохідних боліт, — величезні прісноводні озера й ліси там,
де тепер степ голий або вкритий чорноземом, що виник, безперечно, внаслідок
знищення цих прісноводних озер і лісів, що їх оточували»...
Ідею утворення чорнозему, подібну до погляду Ейхвальда,
проводить у своїй роботі й професор Борисяк, ґрунтуючись на положенні, що між
сучасними утвореннями найближче, за
своїм габітусом, підходить до степового чорнозему чорний мул, який осаджується
в болотах і озерах. Він стверджує, що наш чорнозем виник із прісноводних боліт
і озер, і це припущення тим вірогідніше, що в колишні часи, при найбагатшому поширенні вод, найбагатшій
рослинності, при сприянні волого-теплого
клімату, утворення й нагромадження чорного мулу проходило значно зручніше ніж
тепер.
Інше висвітлення болотної гіпотези дав у 1853 році Вангенгейм
фон-Квален. Відмічається, що якби світова катастрофа захопила б на шляху з
півночі на південь величезні маси мулу, твані, торфу та інших гниючих рослинних
речовин, перетерла б їх можливо тонше й перемішала з мінеральними частинами
самого потоку й усе це перенесла б на південь, то немає ніякого сумніву, що із
цієї суміші утворився б справжній чорнозем і, як більш легка частина, осів би
на поверхні; і тоді нам не було б потреби вдаватися ні до чорної юри ні до
глинистого сланцю.
Прихильником поглядів Ейхвальда й Борисяка став у 1862 році Рудольф
Людвіг, який зазначав: «Якщо торф'яні поклади, завдяки збезлісенню місцевості й
одночасно осушенню підґрунтя, зупиняються у своєму розвитку, то вони
перетворюються в суху пухку речовину, яку атмосфера поступово руйнує. Таким чином,
з торфу утворюється багатий на гумус ґрунт, який із часом стає дуже родючим і
придатним до землеробської культури... Подібні, багаті на гумус, ґрунти є в
Росії всюди, де високі болота, після вирубування лісу, стали сухими, – вони
відомі під назвою чорнозему».
За словами професора Борисяка, уже
здавна існувала в Малоросії «загальнонародна думка про походження чорнозему від
загнивання рослин (степових), при сприянні атмосферних впливів і від
замішування перегною, який утворився, з пухкими суглинками підґрунтя». Ще раніше
про той же народний погляд говорив і Мурчісон; ту саму думку із цього питання
доводилось не раз чути, у
найрізноманітніших куточках чорноземної Росії.
Цю думку підтримував ще в 1836 р. Герман. Пухка поверхня
ґрунту, на його думку, здатна живити рослини, буває, звичайно, ними вкрита. Від
вивержень, які виділяються з коріння, і від листя, що опадає, разом із
висохлими залишками рослин, утворюється в ньому, за допомогою гниття,
особливого роду речовина, що має назву гумус або чорнозем. Від цього перегною
ґрунт набуває темнобурого або навіть і зовсім чорного кольору.
Гіпотезу наземного походження
чорнозему розвиває Еверсман, який
зауважує: «останнє геогностичне утворення моря в даній місцевості є
солонцюватий мергелистий мул, що становить дотепер відмінну ознаку степів; цей
мул на просторах зовсім неродючих становить відслонений верхній шар; на степах
же родючих він укритий уже чорноземом. У міру того як (морська) вода спадала,
мулистий ґрунт заростав властивими йому травами, і насамперед солянками; вода
тимчасом продовжувала більше й більше спадати, – виникли обширні мулисті степи,
які протягом віків, а можливо й тисячоліть, від рослинності, яка щорічно вмирає
й відновлюється, укрились шаром туку або чорнозему»...
У 1842 р. відомий геолог Гюо
вважав «цілком природним допустити, що гумус (у чорноземі) є результат гниття,
при вільному доступі повітря, тіл тварин, які вмерли в степах, і рослин, кілька
поколінь яких змінювались на одному й тому ж місці, протягом тривалого періоду
часу».
В.В. Докучаєв указує на такі
найістотніші особливості чорнозему: і за своїм хімічним складом, і за своєю
фізичною будовою наш чорнозем, при нормальному положенні, усюди й постійно
являє собою найтісніший генетичний зв'язок із тими гірськими породами
(материнськими), на яких він залягає; як первинні (головним чином, мінеральні),
так і вторинні (головним чином, леткі речовини) хімічні елементи розподілені в
усіх наших чорноземах завжди за певними одноманітними законами Ні одна з цих
найістотніших властивостей чорнозему не може бути пояснена ні гіпотезою
Ейхвальда, ні гіпотезою Палласа і Мурчісона.
Гюльденштедт, Еверсман, Штукенберг
і особливо Рупрехт уважали, що наш чорнозем виник виключно за участю типової
степової рослинності. За неодноразовою заявою Рупрехта, ліси не могли брати й
не брали ніякої участі в утворенні даного ґрунту. М. Н. Богданов, а раніше
нього Паллас і Еренбєрг, навпаки, визнавали, що в утворенні чорнозему ліси
відігравали не меншу роль, ніж і рослинність степів. Дуже характерно, що на
участь тварин у походженні розглядуваного ґрунту вказував (до самого останнього
часу) тільки один Гюо. На думку Рупрехта, найголовнішу роль у процесі утворення
російського чорнозему відігравали рослини, за словами ж Агапітова – гірські породи, а саме лес. Далі,
одні вчені (Герман) приймали, що гумус у чорноземі виник двома шляхами: через
просочування зверху й гниття коріння; інші ж (Рупрехт) допускали майже виключно
перший спосіб. Нарешті, щодо кліматичних умов, при яких росла рослинність і
відбувалися процеси гниття її, які дали початок нашому чорнозему, то про це
висловлювались Ейхвальд, Борисяк, Орт і невідомий критик Петцгольдта. Перші три
допускали, що при утворенні чорнозему були інша вологість, і взагалі існували
інші, кращі, ніж тепер, кліматичні умови для рослинності; третій уважає, що
тоді в південній Росії були підвищена температура й відсутність зайвої
вологості.