Филологические науки/1. Методика  преподавания языка и литературы

Аспірант Лаврієнко Т.Я.

Тернопільський національний педагогічний університет імені В. Гнатюка, Тернопіль

Репрезентація та функція морального компоненту в літературі

Мистецтво і мораль…єдині.

Їхня сутність однакова.

Сутність обох є любов.

Любов є розуміння людей.

Айріс Мердок

І. Кант говорив, що є дві речі, над якими чим більше роздумуєш, тим більше дивуєшся: вид зоряного неба та споглядання морального закону в душі людини [4, 179].

На думку ж вченого та письменника С.С. Аверінцева, говорити про сутність моралі – справа дуже ризикована. Дійсно, хто ми такі і чим заслужили право висловлювати свої переконання? Навіть в Євангелії сказано, що надія є і в пропащої жінки, і в розбійника, і навіть у митаря – не надто чесного збирача податків, та найсуворішим є ставлення до фарисея – професійного резонера, спеціаліста з етики, так би мовити, адже перші ще мають шанс почати жити спочатку, а фарисей розміняв цей шанс на впевнені, безтрепетні слова [4, 370].

Як відомо, фарисеї були членами релігійної секти, що пишалася суворим та ретельним дотримуванням Божого Закону. Проте, приділяючи надмірну увагу незначним питанням, вони часто нехтували своїми прямими обов’язками в житті. У зв’язку з тим, що їхні справи розходилися зі словами, слово “фарисей” згодом стало синонімом до “лицемір” та “ханжа”.

Девід Г’юм у “Трактаті про людську природу”, що є “спробою запровадження експериментального методу міркувань про об’єкти моралі”, доречно називає моральність предметом, який цікавить нас більше, ніж усі інші. ”Ми можемо уявити, що кожне наше рішення стосовно цього питання матиме вплив на усі частини суспільства і, очевидно, що цей інтерес повинен додавати висновкам більшої реальності і значущості, ніж це буває, коли предмет розгляду зовсім байдужий нам”, - стверджує філософ, а далі додає: ”…моральність не зводиться до будь-яких відношень, які є предметом науки; якщо її старанно розглянути, з тією ж достовірністю можна довести, що моральність не є і таким фактом, який можна осягнути розумінням” [2, 409-419].

Втім, беручи на себе сміливість вести мову про моральний компонент в літературі, виходимо з того, що ми застосовуємо до персонажів художнього твору ті ж моральні оцінки та критерії, що і в реальному житті. Адже, сприймаючи дійові особи, ми не можемо вибрати поза-моральну, поза-особистісну перспективу. Лише схвалення чи осуд свідчать про розуміння твору. Крім того, вважаємо, що відмова від моральної оцінки явищ дійсності чи художнього світу неодмінно призведе до втрати здатності розрізняти добро і зло. Тому процитуємо слова сучасного богослова, який дуже доречно пояснює заповідь "Не суди, та не будеш засуджений...": “Забороняється не судження про вчинки ближнього і не осудження його злих діянь як таких, а злісне почуття в душі по відношенню до ближнього зі сторони людини, яка сама так само грішить, чи навіть ще більше, не думаючи про власне виправлення… Іншими словами, забороняється всіляка злість і зловтіха по відношенню до грішника, на особистих підставах, а ні в якому разі не справедлива, суто ідейна, принципова, неупереджена оцінка його вчинків і поведінки, яка не тільки не протилежна Євангелію, а навпаки – навіть необхідна, аби ми не стали, зрештою, ставитися байдуже до добра і зла і, як наслідок, зло не взяло гору в цьому світі” [цит.за 1, 41].

З історії розвитку літератури відомо, що формування уявлень про людину, її місце й роль у житті – на думку Н. М. Шляхової – завжди було тісно пов’язане з мірою проникнення в її психологію, в сферу соціальних почуттів і духовних запитів, систему ідейних та моральних шукань [5, 6]. Саме моральність є фундаментом життєвої позиції, змістовною основою мотивації поведінки персонажів художніх творів. Моральна свідомість приваблює письменника своєю здатністю поєднувати в собі гранично загальне й окремо-індивідуальне в соціальному житті, – стверджує Н. Шляхова, осмислюючи “моральні пошуки життя” в грузинському романі “Дата Туташхіа”. Тобто у плані філософсько-гносеологічному мораль – один з найбільш загальнодоступних способів осмислення широким загалом людей сутнісних глибинних процесів суспільного розвитку [6, 157]. Устами одного з персонажів грузинського письменника Ч. Аміреджибі стверджується важлива для нашого дослідження ідея: ”У світі ніщо так не залежить одне від одного, як моральність особистості від долі її нації, моральність громадянина – від достоїнства і недоліків його держави. І навпаки” [цит.за 6, 169-170].

Досліджуючи тему читацького сприйняття прози Натаніеля Готорна, для нас є суттєвим розгляд двох типів моралі: релігійної та секулярної (світської), адже саме їхнє протистояння червоною стрічкою проходить крізь усю творчість письменника. Для початку, з’ясуємо, який зміст ці дві системи вкладають у головні моральні поняття.

Згідно з релігійною мораллю (у нашому випадку – християнською, оскільки саме вона є культурним фоном для Готорна), центр управління почуттями, емоціями, поведінкою людини слід шукати й знаходити поза нею, поза межами світу людини — в Богові. Через свою нікчемність, фізичну й духовну слабкість людина просто не наділена здатністю до самоконтролю, можливістю управляти своїми пристрастями. Відступ від віри та моральних норм у християнстві називають гріхом. Значне місце у християнському тлумаченні гріха відведене ідеї про взаємозв'язок гріховного з тілесним, плотським. Засудження плотських утіх — улюблена тема численних біблійних розмірковувань про природу гріха. «Бо думка тілесна — то смерть, а думка духовна — життя та мир, думка бо тілесна — ворожнеча на Бога, бо не кориться Законові Божому, та й не може» (Рим., 8; 6—7). Філософського визначення любові Євангеліє не дає, але св. Іван ототожнює Бога і любов (1 Ів. 4,8); свою любов Бог явив людям у Сині своїм, який навчає нас, що любов до Бога і любов до ближнього – “найбільша й найперша заповідь” (Мт 22,38) [Новий завіт, 660]. Щоб стати християнином, треба вірити (Ді 4,4; 13, 12; 14,1), адже віра є відповіддю на Божий заклик, що йде до людей через апостольську проповідь (Рм 1,5; 15,18). За св. Павлом (Рм 3,28.30), віра – необхідна умова, щоб знайти оправдання в Бога; св. Яків (2,26), зі свого боку, пригадує, що віра без діл мертва [3, 654]. Для втілення Божих принципів людям даний закон як поміч і орієнтація. Порушення його заповідей неодмінно призводить до гріха. Св. Павло так тлумачить фатальне взаємовідношення між законом, смертю й гріхом: людина є “в тілі”, вона віддана владі гріха; вона неспроможна творити добро, тому що закон її власної істоти протирічить Божому законові, - тому вона є приречена до смерті [3, 380].

Якщо основою релігійної етики є жертовна любов людини до Бога та ближнього, то світська етика базується передусім на любові людини до самої себе. Отож, основною абсолютною цінністю є людина, а першочерговим завданням секулярної моралі - з’ясувати, що ж звеличує людину, без чого неможливе повне розкриття її творчих здібностей (на рівні потреб), що виступає як необхідні умови її буття (на рівні інтересів), а також і те, що відповідає поняттям про призначення людини та її гідність, ті моменти в мотивації, в котрих розкривається самоствердження та свобода особистості. Тут моральними цінностями виступають проголошувані суспільною мораллю принципи, норми, правила поведінки, ідеали, що закріплені у досвіді поколінь відносно повторюваною поведінкою людей. Ось чому, цінності, що приймалися під впливом однієї ідеології як апріорні, вже не спроможні служити орієнтиром моральної поведінки в іншому суспільстві. Адже моральність тривалий час підмінялася ідеологією, яка за сприятливих умов однозначно нав'язувала упереджене ставлення до життя, людини, її думок. Так, протягом тривалих років у нашому суспільстві вважалося, що ідеї добра, справедливості, сумлінності, взяті самі по собі, в їхній загальнолюдській формі, без співвіднесення з конкретними класово-політичними категоріями, є вираженням соціальної фальші, прикриттям корисливих інтересів панівних класів суспільства. Оскільки ж соціалістичне суспільство сприймалося як реальне гуманістичне, в якому відсутній панівний клас, то потреба в орієнтації на загальнолюдські цінності добра, гідності, совісті просто відпадала, а сама думка про самоцінність людської особистості вважалася ідейно ворожою.

Загалом, джерелом моральних норм у світській етиці вважають апріорні закони розуму, автономну волю, користь індивіда, соціальної групи чи нації [1, 37], а до духовних потреб відносять потребу в праці, пізнанні, спілкуванні, самовираженні й самоутвердженні, тісно пов’язаних з ними потреб у повазі, престижі, успіху.

Саме спроба осмислити та співвіднести релігійну та світську, або, за визначенням дослідників, секулярну мораль є лейтмотивом творчості Натаніеля Готорна, “людини парадоксів і протилежностей”. В основному, він розгортає цей конфлікт на матеріалі доби Нової Англії.

ЛІТЕРАТУРА

1. Аксенов А. В. Проза Н. Готорна: чтение как акт нравственной рефлексии: Дис. … канд. филол. наук: 10.01.03. - М.: РГБ, 2005. – 326с.

2. Г‘юм Девід. Трактат про людську природу: Спроба запровадження експер. методу міркувань про об’єкти моралі / За ред. та передм. Е.К. Мосснера; З англ. пер. П.Насада. – К.: Вид. дім “Всесвіт”, 2003. – 552 с.

3. Новий Завіт з коментарем. – Львів, 1994. – 670 с.

4. Этическая мысль. Научно-публицистические чтения. – М.: Политиздат, 1988. – 384 с.

5. Шляхова Н. Духовний світ сучасника. – Київ-Одеса: Вища школа, 1982. – 141 с.

6. Шляхова Н. Художній тип. Соціальна і духовна характерність. Літературознавчі статті. – Одеса: Маяк, 1990. – 254 с