Політологія/9. Проблеми європейської інтеграції…

К. політ. н., Осадца І.С.

Чернівецький національний університет, Україна

Значення політичної еліти у євроінтеграційних прагненнях країн постсоціалістичного табору (на прикладі Болгарії і України)

Після розпаду Радянського Союзу та краху комуністичних режимів у країнах Варшавського Договору до влади прийшли нові сили, які обрали курс на демократизацію даних суспільств. Для більшості з цих країн шлях до демократизації пролягав через інтеграційні процеси, пов’язані з прагненнями вступити у Північноатлантичний Альянс і Європейське співтовариство. Однією з таких країн є Республіка Болгарія (РБ), яка зуміла реформувати країну на шляху до НАТО і ЄС. Дещо інша ситуація спостерігається в іншій постсоціалістичній країні, колишній республіці Радянського Союзу, Україні. Нажаль, за останні 17 років цій східноєвропейській країні не вдалося значно наблизитися до асоційованого членства в НАТО і ЄС. Основною причиною цього стала неспроможність влади реформувати країну згідно європейських стандартів.

Важливим фактором інтеграційних намагань будь-якої країни є консолідована підтримка цих процесів політичною елітою. Кардинально протилежна спостерігається ситуація у РБ та Україні сьогодні. У РБ всі політичні сили (крім ультранаціоналістичної парламентської групи “Атака”) підтримують європейський та євроатлантичний курс своєї країни, а в українських політиків такої спільної позиції, принаймі у вищих ешелонах влади немає.

Серед членів ЄС Болгарія вважається однією з найбідніших країн. При вступі в НАТО і ЄС країні було висунуто ряд серйозних зауважень щодо реформ, які необхідно було зробити країні. Ці недоліки не вплинули на інтеграційні намагання країни, європейське співтовариство пішло на значні поступки болгарській політичній еліті, дозволивши країні стати повноправним членом НАТО і ЄС [1]. Важливим фактором у цьому питанні стала саме консолідована підтримка як політичної еліти країни так болгарського суспільства загалом.

Шлях РБ до асоційованого членства в НАТО і ЄС був досить складним і тривалим. Починалося все з краху тоталітарного режиму Т. Живкова в жовтні 1989 р. та приходу до влади після перших демократичних виборів у країні в 1990 р. демократично налаштованих політиків. Нова політична еліта відразу спробувала дати чіткий сигнал Європі про своє майбутнє у європейському співтоваристві [2, с. 25-27]. Але постійні політичні і економічні кризи, часта зміна керівництва країни, прихід до влади почергово то правих, то лівих не дозволили РБ швидко завізувати свої намагання вступи в НАТО і ЄС.

Цікавою, з огляду на все вище сказане, виглядає позиція різних болгарських політичних діячів на інтеграційні намагання країни. Якщо на початку 90-х рр. ХХ ст. болгарські комуністи не сприймали ідеї можливого вступу країни в НАТО, то після демократизації цієї політичної сили їх позиція змінилася з нейтральної на цілковиту підтримку євроатлантичного вектору у зовнішній політиці країни. Щодо ЄС то ця політична сила завжди підтримувала загальноєвропейські цінності. Постійні супротивники БСП по політичній боротьбі Союз демократичних сил (СДС) беззмінно лобіював європейський і євроатлантичний вектор зовнішніх зносин РБ. Саме прем’єрство лідера СДС І. Костова вважається початком активної фази у питанні вступу РБ до НАТО і ЄС. Прем’єру Костову вдалося заручитися підтримкою лідерів НАТО і ЄС та офіційно оформити бажання Болгарії вступити в ці структури. Його почин вдало підхопив і довів до логічного завершення колишній монарх країни, а з 2001 по 2005 рр. прем’єр-міністр Симеон Сакскобурготскі (Симеон Другий).

Україна на сьогодні навіть не подала офіційної Заяви про приєднання до НАТО (РБ зробила це у 1997 р.), і більш того цю країну ще не включено до Плану дій щодо членства, а ЄС ще чітко не відповів на питання про можливість асоціації України в ЄС

Після здобуття незалежності у 1991 р. перед Україною постав вибір зовнішньополітичного курсу країни. Після кожних виборів змінювався вектор зовнішньої політики країни. Неспроможність лідерів політичних сил позбутися залежності як від Кремля з одного боку, так і Брюсселя чи Вашингтона з іншого – такі основні причини мінливості позицій українських політиків.

В залежності від політичної ситуації і політичних лідерів відносини України з Північноатлантичним Альянсом і ЄС поперемінно змінювалися з теплих до вкрай прохолодних, зокрема, події Помаранчевої революції 2004 р. і Празький самміт НАТО у 2002 р. відповідно, і навпаки.

Сьогоднішня політична еліта, не дивлячись на втрату рівня довіри на Заході, захопилася боротьбою за найвищі посади в країні. Це досить сильно може відкинути Україну назад на шляху до можливого у інтеграційних прагненнях. Надання Плану дій щодо членства Україні (орієнтовна дата грудень 2008 р.) і зближення з можливою перспективою надання чіткої перспективи асоційованого членства в ЄС (2009 р.) – можуть залишитися лише нездійсненними мріями.

Отже, на відміну від РБ, де консолідована позиція політичної еліти, дозволила країні вступити в НАТО і ЄС, в Україні політикум неспроможний знайти спільних точок дотику у питаннях європейської і євроатлантичної інтеграції країни, що сильно гальмує дані інтеграційні процеси.

Література:

1. Болгарія крокувала до НАТО 14 років. Хронологія подій. – Режим доступу: http://www.ukrpress.bol.bg/com-bol061104BG-NATO.html. – Заголовок з екрану. – Дата перегляду 20 серпня 2008 р.

2. Карасимеонов Г. Новата партийна система в България. – София: ГорексПрес, 2003. – 224 с.