.

Пащенко О. В.

Полтавський державний педагогічний

університет ім. В.Г. Короленка

аспірант кафедри політекономії

.

Конкуренція на ринку освітніх послуг

Вища освіта – специфічна галузь ринкової економіки, а вищі навчальні заклади, які продукують освітні послуги, створюють приватні і суспільні блага, виступають на ринку в якості корпорацій. На сьогодні загальновизнаним є функціонування сфери вищої освіти як ринку освітніх послуг, який визначається як складне економічне явище, що характеризується попитом і пропозицією, їх взаємодією, наявністю механізму формування ринкової рівноваги та встановленням рівноважної ціни на освітні послуги. В якості суб’єктів цього ринку виступають: окремі особи або групи осіб – споживачі освітніх послуг; державні або приватні навчальні заклади, а також юридичні або фізичні особи – виробники освітніх послуг; держава, яка проводить освітню політику і виконує функції регулювання ринку.

Кожен із цих суб’єктів реалізує певні економічні інтереси: споживач – студент – прагне отримати рівень знань, адекватний вимогам сучасного ринку праці; виробник – навчальний заклад – запропонувати такі освітні послуги, які є конкурентоспроможними на ринку, держава – створити такі умови на ринку освітніх послуг і у сфері освіти у цілому, щоб забезпечити зростання частки висококваліфікованих спеціалістів у економічній системі, підвищити якість людського капіталу.

Як і іншим галузям, освіті притаманна ринкова конкуренція. Суб’єкти ринку освітніх послуг, як і учасники будь-якого іншого ринку, перебувають у стані конкуренції. Важливою умовою ефективного функціонування ринку є взаємодія та узгодження інтересів його суб’єктів.

Виходячи із змістовного значення самого терміна, який означає змагання, суперництво, зіткнення, сьогодні конкуренцію називають основою, енергією розвитку ринкової економіки, обов’язковою умовою розвитку в цілому при постійній зміні складу її суб’єктів. Предмет конкуренції – це продукт діяльності суб’єктів, з яким вони виходять на ринок. Стосовно сфери вищої освіти найзагальнішим предметом конкуренції виступають освітні послуги.

При цьому слід враховувати специфічність освітніх послуг, які, по-перше, є нематеріальними, їх неможливо «відчути» до моменту їх придбання, для більшої наочності вони можуть бути проілюстровані навчальними планами, програмами, інформацією про методи, форми та умови надання послуг, сертифікати, ліцензії; по-друге, освітні послуги неможливо відділити від суб’єктів, які їх надають, а заміна одного викладача іншим може суттєво змінити процес надання та якість освітньої послуги; по-третє послуги неможливо зберегти, попередньо заготовити, зберігати в очікуванні підвищення попиту на них; по-четверте, на відміну від процесу реалізації товару, надання освітньої послуги відбувається не одномоментно, а протягом тривалого часу; по-п’яте, якість послуги може бути оцінено тільки через деякий час, у ході реалізації знань та навичок спеціаліста в практичній господарській діяльності.

Конкуренція проявляється у поведінці виробників освітніх послуг – навчальних закладів. При цьому розвиток конкурентних відносин відбувається за різними напрямами, серед яких можемо виділити наступні: конкуренція між ВНЗ різних форм власності, конкуренція за студентів; конкуренція за висококваліфікованих викладачів; конкуренція за фінансові ресурси, зокрема, кошти державного бюджету; конкуренція за просування на міжнародний ринок освіти, за іноземних студентів.

Так, прагнення залучити студентів приводить навчальні заклади до необхідності підвищення конкурентоспроможності освітніх послуг, а також їх диверсифікації.

Відповідність або невідповідність суб’єкта ринкового суперництва умовам ринкового середовища, свідчить про рівень конкурентоспроможності, показує наскільки продуктивний та ефективний суб’єкт по відношенню до конкурентів та споживачів продукції. В найзагальнішому вигляді конкурентоспроможність підприємств визначають як набір переваг, використання яких дозволить зайняти вигідну позицію серед конкурентів. Конкурентоспроможність освітньої послуги можна визначити як рівень її привабливості для споживачів, які здійснюють вибір на споживчому ринку, спираючись на власний інтерес та систему індивідуальних переваг. Так, у якості критерію вибору тієї чи іншої послуги, а на практиці – того чи іншого ВНЗ та спеціальності, може виступати імідж навчального закладу, мода на професії, вартість пропонованої послуги, географічний чинник тощо.

У теорії розрізняють порівняльні переваги, які забезпечуються традиційними джерелами і факторами (трудовими ресурсами, природними запасами, капіталом), які стосовно ВНЗ проявляються у високій кваліфікації персоналу, матеріально-технічній базі, наявності житла для студентів і викладачів, об’єктів соціальної інфраструктури; та конкуренті переваги, які базуються на розвинутому інноваційному середовищі, нових організаційно-інституціональних формах, унікальності товару і технологій. Останнє у сфері вищої освіти проявляється через викладання курсів із застосуванням новітніх наукових здобутків, використання сучасних технологій викладання, нових форм навчання, зокрема, дистанційного, диференціацію послуг, поєднання стаціонарних і заочних форм навчання, привабливі програми з реалізації послуги, додатковий сервіс, рекламну діяльність. Функціонування на основі конкурентних переваг є переходом від цінової до нецінової конкуренції, при цьому роль ціни на послуги не зменшується, а першочергово увагу приділяють унікальним властивостям товару, його високим якостям та функціональним характеристикам.

Конкуренція серед ВНЗ – нормальний стан, викликаний дією ринкових механізмів, а також основний принцип діяльності сучасних університетів. Якщо на Заході конкурентні відносини у сфері освіти досить добре розвинені, то їх становлення в Україні лише відбувається. При цьому конкуренція виконує досить важливі функції.

Вважаємо, що до ринку освітніх послуг можна застосувати теорією М. Портера, відповідно до якої конкуренція в галузі залежить від дії п’яти основних конкурентних сил. Такими силами або конкурентними факторами є: суперництво між існуючими компаніями; здатність покупців відстоювати власні інтереси; здатність постачальників відстоювати власні інтереси; поява нових конкурентів; загроза замінників. Сукупний вплив визначає для інших галузей кінцевий потенціал прибутковості, вимірюваний як довгостроковий показник прибутку на інвестований капітал. Останнє у вищій освіті має специфіку формування людського капіталу, який приносить в довгостроковому періоді доходи окремому суб’єктові, державі. Вищий навчальний заклад при цьому не обмежує свої цілі досягненням прибутковості.

Важливий напрям конкуренції в сфері вищої освіти – між державною та приватною її складовими. У науковій літературі та суспільній думці можна зустріти протилежні підходи до співвідношення між цими складовими освітньої галузі: від заяв про те, що приватна освіта як така, що дискредитувала себе, має взагалі вийти з ринку освітніх послуг до твердження про те, що в ринковій економіці в освіті має домінувати приватний сектор, а частка держави поступово скорочуватися. Однак поділ на приватну і державну освіту можна вважати дещо умовним, оскільки значна частина державних ВНЗ надає комерційні послуги, а викладачі із державних ВНЗ активно включені в освітні процеси приватних ВНЗ.

Обидві форми освіти мають переваги і недоліки. Так, державна освіта базується на традиціях, наукових школах, як правило, державні ВНЗ мають відповідну матеріально-технічну базу, соціальну інфраструктуру. Проблема державної освіти – невідповідність структури підготовки спеціалістів ринковому попиту, жорстка прив’язка до бюджетного фінансування, обмеженість коштів, складні процедури акредитації та ліцензування спеціальностей, необхідність узгоджень програм, деяка бюрократизація навчального процесу. Що стосується приватних ВНЗ, то вони забезпечують більш гнучкі форми навчання, у них відсутні деякі формальні обмеження на проведення комерційної діяльності, які стосуються державних освітніх закладів. У таких ВНЗ, як правило, швидше реагують на ринковий попит, змінюючи навчальні плани і запроваджуючи нові спеціальності, у них більш гнучка оплата праці, що дозволяє «переманювати» спеціалістів. У той же час приватні ВНЗ працюють переважно в орендованих приміщеннях, у них відсутні науково-освітні школи, не вистачає педагогічних кадрів високої кваліфікації. Тому відкриття нових комерційних ВНЗ тягне за собою пропозицію неякісних послуг, а іноді – квазіпослуг, які не лише не відповідають сучасним потребам, а й створюють негативний імідж галузі у цілому.

Очевидно, що переваги обох форм освіти є одночасно чинниками підвищення їх конкурентоспроможності, а недоліки наявні в обох секторах – скорочують можливості ефективної участі в конкуренції.

Таким чином, теоретичний аналіз деяких аспектів конкуренції вищої освіти приводить до висновків про те, що конкуренція є внутрішньо притаманною освітньому ринку; в умовах конкуренції неминуча поступова реструктуризація галузі, злиття і поглинення, вихід на ринок нових суб’єктів; створення реальної конкуренції не означає виходу держави з освіти.