Гон М.М.

Рівненський державний гуманітарний університет

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ЕЛІТ РІЗНОСТАТУСНИХ ГРУП У РАНЖОВАНІЙ СИСТЕМІ МІЖЕТНІЧНИХ ВІДНОСИН

Етнічні еліти – особи, які мобілізують групи до політичної суб’єктності, використовуючи як засіб для їхньої мобілізації культурні символи. Попри тотожність ролі, яку виконують провідники рівно-й різностатусних груп, їхня діяльність суттєво відрізняється в тих державах, де діє ранжована система міжетнічних відносин. Вона, на відміну від принципів етноплюральності, посилює значимість статусу груп. Адже якщо перші є політичними маяками курсу на формування «єдності в різноманітності», то вертикальна система взаємодії етнонаціональних спільнот ґрунтується на дискримінації титульною спільнотою «чужих» за етнічною, мовною чи конфесійною ознаками.

Така реальність чітко простежується в 1918-1939 рр. на теренах тих імперій, які зникли з політичної карти наприкінці Першої світової війни. Втілення інтересів новопосталих титульних спільнот у національних державах, відверте ігнорування ними експектаціями етнічних меншин – свідчення постання «держав, що націоналізувалися» (Р.Брюбейкер). У них еліти спільнот, які монополізували владу, виступають не тільки речниками інтересів «своїх», а й сприяють збереженню існуючого статус-кво. Політичні процеси в таких державах відбуваються в умовах фактичної концентрації влади в руках етнічних лідерів. Вони, в одних випадках, займають посади на владному олімпі, в іншому, мобілізуючи групу на захист створюваної/діючої ранжованої системи міжетнічних відносин, своїми ініціативами спричиняються до легітимації такої практики, що характеризується відкритою чи латентною формами дискримінації «чужих».

Ця диспозиція засвідчує, що спільним для діяльності еліт етнічних меншин і титульної нації є вироблення стратегій зміни/захисту суспільних реалій. Проте їхні можливості у втіленні агрегованих ними програм суттєво різняться. Адже в етнополітичних організмах, які постали в результаті перемоги етнічних рухів, концентрації важелів державного управління в лоні представників однієї групи влада забезпечує можливість використання необмежених ресурсів держави передусім або часто-густо винятково «своїм». Натомість еліти етнічних меншин позбавлені такої перспективи. До того ж вони нерідко не володіють дієвими механізмами, які змушували б центр втілювати інтереси упосліджених чи дискримінованих спільнот.

Відтак визначається ситуація, коли перспектива ліквідації/збереження принципів міжетнічної субординації залежить передусім від двох суб’єктів політичного процесу: держави й етнічних еліт титульної нації. З іншого боку, саме останні формують її владний бомонд, отже – обирають етнополітичну модель, що реалізується. Це окреслює особливу роль ідеалів, які транслюються «своїм» етнічними елітами, їхньої політичної культури загалом.

Будь-яка форма дискримінації етнічних меншин зазвичай є каталізатором їхньої політичної мобілізації й «запуску» механізму протидіючого процесу. Як свідчить практика, відповідь на політику обмеження можливостей групи формується етнічними лідерами у параметрах такої системи координат: створення груп тиску та застосування політичного насильства. Незважаючи на імовірну варіативність дій перших, вони (навіть у випадку висунення максимальних вимог) прагнуть досягти консенсусу з владою і/або титульною етнонаціональною спільнотою. Натомість трансляція ідеалів активного супротиву дискримінації, формування етнічними лідерами пафосу безкомпромісної боротьби серед «своїх» – передумови еволюції суперечностей груп в актуалізовані міжетнічні конфлікти.

Таким чином, спонукаючи політичну мобілізацію еліти етнічних меншин водночас є тими, хто безпосередньо ініціює зміну характеру міжетнічної взаємодії. При цьому відповідальність за її ескалацію несуть і еліти титульної спільноти: адже сам факт конфлікту груп засвідчує створення/підтримку ними ситуації безвиході «чужих» і невикористання мистецтва врегулювання міжетнічних суперечностей.