Войтенко Г.

Філологічні науки / 8. Рідна мова і література

Одеська національна академія харчових технологій

Кафедра українознавства та лінгводидактики

КУЛЬТУРА МОВЛЕННЯ ВИРАЖЕНА У ТВОРАХ ВІДОМИХ УКРАЇНСЬКИХ ДРАМАТУРГІВ

В істині слова народжується талант. Зазирнемо у глибину століть, що має достатньо свідчень про боротьбу відомих письменників, поетів, які оперуючи словом мають значний вплив на культуру літературного процесу та розвитку мови. “А. Ткаченко стверджував [Ткаченко 1998: 5], що церковнослов’янський варіант перекладу перша фраза з Євангелії від св. Івана звучала: “В началђ бђ слово (На початку було слово) ””. Тому можна вважати, що Слово є зародженням усього сущого: мислення, вчинків, розуму, серця, культури, логіки, почуттів та мови. Літературний твір відбиває своєрідність буття певного народу на конкретному етапі його історичного розвитку, передає національну ментальність відповідних верств населення і окремої особистості.

Тому у нашому дослідженні метою є розгляд культури мови у драматичних творах відомих українських письменників – Т. Шевченка, М.Кропивницького, М. Куліша, Л. Українки, І. Франка, І. Драча, Л. Костенко.

“Отже, слово – це образ душі художньої літератури, її творець, а водночас і “молекула”, і “будівельний матеріал” ” [Ткаченко 1998: 6]. Елементом культури мови можна вважати словесну духовність, а також її ментальність. Вивчати та аналізувати визначені завдання можна з різних поглядів, але хотілося б звернути увагу на талант письменників, що дійшов до нас у прекрасній можливості вираження Мови через Слово та закликів не соромитись, не цуратись власної культури. Мова – національне надбання. Можна стверджувати, що культура є проявом мовного буття. Поняття “буття” надто широке у своєму визначенні, тому хотілося б зазначити такі напрямки як моральність, закони, звичаї та інші здібності та звички, що притаманні українській нації, підкреслити загальновідомий факт, що тільки за участю людини твориться культура мови і навпаки – слово та мова творять людину. У працях українських письменників-драматургів виражена культура мовлення не тільки у вмінні спілкуватися через слово, а й інформації про світ, про свій народ, про життя цього народу в різні часи. Так у кожної епохи через культуру мови збереглося власне, притаманне тільки їй особисте “обличчя”.

Розглянемо драматичні твори наших письменників, щоб з’ясувати, яке значення має їх “мова”, їх культура, світовідчуття, особисті хвилювання, життєвий досвід. Можна стверджувати, що мова творів образна, насичена мовними елементами, і “перетворює їх у систему художньо-мовного бачення світу”[Єрмоленко1999:301]. Складна, глибока та індивідуальна мовна культура авторів. Незважаючи на своєрідність таланту кожного митця, їх праця перебуває у тісному взаємозв’язку вибору теми, підбору життєвого матеріалу, його осмислення і узагальнення. Важливу роль у мовленнєвій культурі письменників відіграє творча уява, яка допомагає авторові в процесі написання твору зримо бачити картини життя і долю персонажів своїх творів.

Візьмемо для розгляду творчість М. Кропивницького, його діяльність насамперед має прояв дійсності, де неабиякий вплив мають драматичні твори Котляревського “Наталка Полтавка” та Шевченка “Назар Стодоля”. У власних драматичних працях відтворив конкретні історичні умови побуту і звичаї українського народу (села). Основна сюжетна лінія драматичних п’єс спрямована на показ характеру бідних селян і заможніх багатіїв, у яких на першому плані власні інтереси. М.Кропивницький у власному баченні культури українця ставив моральні проблеми у нерозривному поєднанні з соціальними. Драматург мовою творів накреслив тонкий психологічний малюнок селянина пореформеної доби. Зрештою, висвітлює українця як мудрого, сильного, що ненавидить неправду, зло, розуміє, що є породженням тодішнього життєвого укладу [Киричок 1985].

Що стосується культурно-мовного пошуку М .Куліша, то його твори містять живий колоритний, концептуальний, типовий образ характеру українця. Завдяки М.Кулішу українська драматургія спостерігала такі виразні, самобутні образи. Драматург у своїх п’єсах показав культуру України через життя людей, думки, мову народу. Він наповнив драматичний твір багатством слова, музики, контрасту, ритму, кольорів, метафор, алегорій, асоціацій, підтексту. Драматург використав художні символи, символічне мислення, що виводило його п’єси на рівень філософського осмислення Людини і Буття [Харахоріна 2000].

Умови розбудови держави, тісно поєднанні з духовною культурою нації, нагромадженням духовних цінностей, що стає одним з найголовніших засобів самовираження особистості. “Культура мови – загальна культура людини”, даному визначенню передують морально-естетичні умови, любов до рідної мови, мовно-національна свідомість. Що реалізуються в активному ставленні до слова, удосконаленні власної мови, вченню слухати і володінню засобом вираженню думки. У цьому напрямку працювала і творила Л.Українка. “Філософські зацікавлення Л.Українки істотно визначають характер драматизму її творчості, так вважає В. Гуменюк” [Гуменюк 1999: 6]. Поетеса описувала нескореність людського духу. “Лісова пісня”– драматичний твір, що оспівує героїзм, вчинки, форми поведінки окремих людей. Мовне напруження звучить у пісні, “мова і пісня – дві найважливіші форми, які народ повинен оберігати пильніше і відчайдушніше ніж свої кордони”; “пісня – душа народу”.Кращий досвід письменників минулого тісно переплітається у праці письменників сучасної формації (побут, символіка, боротьба, націоналізм, обряди), тому що українська нація не зраджує своїй духовності та ментальності.

М.Шумка (м. Тернопіль) зазначено, що “Історія людства безглузда, якщо вона позбавлена духовного сенсу”.

Характеристика життєвих обставин, у яких діють герої, їх поведінка і вчинки у п’єсах І.Франка – інші, значно ширші і глибші, ніж у піснях Л.Українки. У різних місцях п'єси є екскурси в передісторію тих подій, які лягли в основу твору. Попереднє життя героїв драми письменника складалося так, що зображене у творі є тільки закономірним для українського менталітету, соціально зумовлене наслідками, про які можна сказати лише одне: інакше за тих умов не могло й бути. Образи, що з’являються на сторінках драматичн6их оповідей є представниками з народу, життя яких нещадно поламали важкі суспільні умови того часу.

З величезною силою проникливого знавця психології людини, Франко розкриває боротьбу почуттів у душах своїх героїв, тяжкі муки боротьби з власними невгамовними почуттями, що вибухали навально, невтримно. Тільки після відчайдушної внутрішньої боротьби образи переборюють в собі розпач, страх, сором і зрештою дають волю почуттям.

Власний інтелект, поетична інтуїція, глибоке розуміння жіночої психіки, сильна творча воля, лет душі, творення високохудожніх образів все це належить образу вищої людини, вільної людини – Т.Шевченку. На прикладах власного драматичного життя, через обставини родинного плану письменник порушував важливі суспільні проблеми (“Назар Стодоля”). Тарас Шевченко своїм національним характером та порушеними темами про долю рідного краю, страждання особистості, щастя материнства, болі самотності та страждання жінки – і є високою культурою поетичного слова.

“Певна річ, людська думка завжди шукала виходу з лабіринту мовних колізій. У мові концентрується сама сутність людського буття людини, історичного буття народу. Звідси фундаментальна цінність мови…”[Дзюба 1998: 93]. Цей етап формування власного стилю притаманний і закономірний кожному визначному майстру чи то художнього, чи то поетичного слова. “Саме на шляху органічного синтезу нового й традиційного І.Драч досяг тієї діалектичної єдності матеріалу (яким є для словесного мистецтва мова) і замислу (ідеї) – тієї єдності, що породжує поезію високого звучання” [Масенко 1998: 33]. Головною рисою драматичних поем І.Драча – є роздуми про призначення людини на цьому світі, суперечки людського духу та людське пізнання.

Проблема мовної культури невід’ємна від розуміння національного у поєднанні з мовними особливостями. Таке поєднання підкреслює аспект високої духовності, де незмірно зростає роль письменника у мовному вихованні та освіті. Від того, наскільки особисті якості митців, культура його мови (слова), думки, почуттів відповідають вимогам сьогодення, значною мірою залежить відтворення історії країни, суспільних та етичних ідеалів. У поемах Л.Костенко притаманний мовний компонент, який дуже різноманітний своїми принципами. Дані задуми диктовані проблематикою творів, а також тонкою і міцною формою фольклорних джерел. Письменниця описує традиції, обряди, звичаї, балади – це чітко витримані фольклорні норми. “Мова поета – його мова, він у ній до кінця і неподільно…” [Бахтин 1972: 75].

Людина створює культуру, а культура – людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці, а також у культурі мови. Щоб досягти багатства в культурі мови, слід вслухатися у живе мовлення, вдумливо читати політичну, художню, наукову літературу, користуватися словниками, збагачувати словниковий запас. Багате мовлення – це не тільки засіб передачі й сприймання думок та образів, а й виявлення поваги до людей. За таким принципом творили і творять відомі письменники, поети, драматурги – це прояв поваги до людей, народу, що створив цю мову.

Література

Батхин М.М. Слово в поэзии и в прозе // Вопросы литературы. – 1972. – № 6. – 75 с.

Гуменюк В. Становлення драматичного хисту Лесі Українки // Слово і час. – 1999.- № 8.- 6 с.

Дзюба І. Сучасна мовна ситуація в Україні // (Зеркало недели, 1997, № 34). – український переклад: “Україна на межі століть”. К., 1998. – 93 с.

Єрмоленко С.Я. Нариси з української словесності (стилістика та культура мови). – К.: Довіра, 1999. – 301 с.

Масенко Л.Т. Слово в поезії Івана Драча // Мова художніх творів. – 1998. – 32 с.

Ткаченко А. “Споконвіку було слово…” // Мистецтво слова. – 1998. – 5,6 с.

Харахоріна Т.О. Хрестоматія: Українська література. – Д., 2000.