До проблеми формування правової ментальності українства в історичних паралелях поч. ХХ і ХХІ ст.ст.

Наукова конференція

«Наука и инновации - 2007»

26-27 октября 2007 р.

Секция «История государства и права»

Журбелюк Галина Владимировна

Национальний Университет «Киево-Могилянская Академия»(Украина)

доцент кафедри загально правових наук Факультета правовых наук

кандидат ист. наук, доцент; специалист права

м. Киев, вул. Сребнокольская, д. 14-А, кв.147

тел. моб. +38 – 066 – 726 – 86 – 44

тел. дом. +38 – 044 – 569 – 09 – 26

Журбелюк Г.В.

Національний Університет «Києво-Могилянська Академія»

До проблеми формування правової ментальності українства в історичних паралелях поч. ХХ і ХХІ ст.

Початок ХХ ст. для бездержавної України був складним і знаковим. Після затвердження капіталізму у Західній Європі революційний поштовх пішов на Схід. Розпочалось тривале бродіння мас в ході національно – визвольного руху, що засвідчувало, з одного боку, наявність в тогочасній Україні водночас значного революційного потенціалу народу і підйом його самосвідомості, з іншого, неспроможність тогочасної правлячої системи і опозиційних владі політичних і національно – культурних сил спрямувати цей потік до вирішення нагальних проблем української громади. На вимогу загальних суспільно –політичних потреб і під тиском революції царат пішов тоді на поступки, але невдовзі стало ясно, що зростання невдоволення серед широкої громадськості України і Росії політикою правлячого уряду і поглиблення зневіри народу у силу російської монархії зупинити вже не можливо.[1]

Сучасне українське державотворення початку ХХІ ст. супроводжується процесом подальшого невпинного зростання національної самосвідомості, накопичення суспільного досвіду, в якому переплетено усе розмаїття перемог і помилок перехідного періоду. Воно по різному оцінюється сучасниками, але безспірним є посилання на те, що, по-перше, в часи, що безпосередньо передували, за умов доволі тривалого існування в межах СРСР культури українського етносу як «всього-на-всього складової інтеретнічної загальнорадянської культури»[2] і запрограмованого КПРС розвитку її у напрямку повної уніфікації і стандартизації існував стан не пробудженого національного життя. Але з початком доби незалежності він «змінився спалахом національної самосвідомості, даючи поштовх до деілогізованого осмислення багатьох явищ, включаючи етнос, націю, національний характер і національну культуру».[3] По-друге, з’явилась об’єктивна потреба, на яку вказував на початку ХХ ст. З.Фрейд, - вивчати усі моменти, що залежать навіть від випадку, акцентуючи увагу на несвідомих психічних процесах, сприймати усі складові онтогенетичного розвитку кожної особи від народження до смерті (тобто усі взаємопов’язані фізичні і психічні перетворення, здобуті у філогенезі людини під впливом, навчання, виховання, спілкування і продуктивної творчої діяльності). Фрейд, зокрема, посилював увагу до всього, що «прокинулось через переживання, значення якого виходило далеко за межі області психоаналітичної роботи»[4]. Отже, як наслідок маємо в наявності «гостру недостатність психологічних знань, отриманих у процесі попередніх монокультурних досліджень».[5]

До цього додамо, що формування національної політичної і правової культури, як важливих складових загального національно-культурного шару, набуває особливого значення в добу формування новітніх незалежних держав. Процеси демократизації і послідовного збільшення потенціалу незалежного розвитку потребують високого рівня суспільної свідомості, адекватної правової і політичної культури громадян, найбільш повного вивчення національних особливостей, врахування національних стереотипів і рис ментальності, органічного і ефективного поєднання їх з вирішенням проблем ефективного реформування суспільства для забезпечення його цілісності і стабільності. Тому-то, як на початку ХХ ст., так і зараз, відчувається гостра потреба в розробці теорії і практики ментальних процесів, в поясненні реальних життєвих подій, у вирішенні завдань, пов’язаних з розвитком і управлінням менталітетом. Різниця полягає, з одного боку, у рівнях суспільного усвідомлення важливості цих проблем на часовому відрізку довжиною у сторіччя. З іншого боку, ця різниця вбачається у сучасному розумінні важливості глибинного вивчення менталітету, в якому вченими вже виявлено ряд рівнів ментальності (психофізіологічна адаптація, психологічне самовизначення, соціально - психологічна активність, усталеність)[6] та ментальних типів, обумовлених дією соціально-політичних, соціоекономічних, соціальних і духовних факторів, що виявляються як на міжіндивідуальному та міжгруповому, так й на міждержавному рівнях.[7] Крім того, різниця полягає у свідомо організованому забезпеченні інтеграції психології і культури, цілісного (холістичного) підходу до розуміння поведінки як окремої людини, так і всієї нації в цілому, що дозволяє впритул підійти до вивчення впливу ціннісних орієнтацій і впливів, різного роду соціально - психологічних ефектів і контактів, наявність (або відсутність) власної державності, демографічні й територіальні фактори тощо.[8]

На думку відомого етнопсихолога з української діаспори О.Кульчицького, дослідника особливостей ментального розвитку українського народу протягом останніх кількох сторіч, ментальність будь – якої нації, а українства тим більше, є продуктом взаємодії різних чинників на всьому її історичному шляху розвитку, включаючи такі основні фактори процесу філогенезу, як антропологічно-расовий, гео- і соціопсихічний, історичний, культурноморфічний, а також колективне підсвідоме.[9] Сучасні українські вітчизняні дослідники акцентують увагу на складності взаємовпливу внутрішніх (спадковість, рівень самоактуалізації, власний життєвий досвід, психічні особливості) і зовнішніх факторів – умов (традиції взаємодії із родиною, первинним трудовим, навчальним колективом, засобами масово інформації)[10]. Загалом ментальність сьогодні розглядається як системообразуючий фактор, в якому поєднано розум, мислення і образ мислення, душевний склад нації, свідомість і поведінку людей, їх спільну діяльність і спілкування, розвиток соціальної активності і стійкості (усталеності), тобто весь біогенетичний і психічний розвиток представників української нації.[11]

Отже, національний менталітет був і залишається виявом моральних вимог, принципів виховання, форм правовідносин особи з усім своїм оточенням, відбиттям певних соціальних норм, національного характеру і темпераменту. Для успішного виконання завдань, пов’язаних із управлінням певними соціальними процесами і етнічними спільнотами, важливо знати закономірності не тільки соціально – економічного, але й етнопсихологічного порядку, в тому числі і колективно несвідомого. Тому цілком закономірним стає наш сучасний інтерес до вияву таких ментальних рис українства як абсентеїзм і інтроверсивність (у вигляді послідовного і свідомого ухилення його значної частини від активного політичного життя, втечі його від суспільно-політичних проблем, навернення від виборів до свого внутрішнього життя, до своєї хати, «що зажди з краю», до природи тощо). Ці небезпечні сторони нашого буття аналізували Й.Васькович, Я.Грицак, О.Забужко, С.Максимов, Є.Маланюк, І.Онищенко, Л.Шкляр, М.Юрій, В.Янів[12], продовжуючи доволі значний етнопсихологічний доробок української діаспорної науки попередньої доби [13].

На думку автора, абсолютно справедливим є зауваження про те, що на сьогоднішній день «осмислення історичної цілісності спільноти за допомогою традиційних понять як мислення, сприймання, воля, пам’ять, афективні процеси тощо, виявилось недостатнім, а спроба поєднання описових методів етнографічних і історико-культурних наук з використанням звичаїв, обрядів, норм моралі, побуту, жестів й т. ін. не дало змоги побудувати структурну модель соцієтальної психіки нації»[14]. Отже, на сьогодні зовсім не використано етнопсихологічний досвід українства попередніх періодів, зокрема періоду наростання революційного потенціалу українства початку ХХ ст., не продовжено аналіз психіки даного конкретного соціуму, який здатний був би не тільки дещо прояснити у соціально-психологічному феномені національного характеру чи абсолютно дивне явище багаторазового повторення схожих історичних подій, схожих помилок, але й виконувати конкретну роль інструменту управління, так необхідного сьогодні українській спільноті.

Нагадаємо, що ця проблема безпосередньо дотична сучасній багатопартійності в Україні. Вона почала запроваджуватися тоді, коли у країнах традиційної демократії місце, роль, функції, характер партій піддавалися суцільній ревізії. В розвинутих країнах партії вже давно перестали бути виразниками інтересів певних класів або соціальних груп. Взагалі постіндустріальні суспільства відзначаються послабленням соціальної конфліктності, зниженням інтересу до класових цінностей і зростанням – до цінностей загальнолюдських. Наслідком цього стала поступова трансформація політичних рухів і організацій. Зокрема, партії з так званих кадрових, ядро яких становлять партійні представники в органах влади, низові функціонери, перетворюються у партії масові, універсальні, у так звані партії виборців. Своїм завданням вони вбачають об’єднання людей незалежно від їхніх класових, соціальних, професійних, релігійних та інших інтересів, тобто об’єднання на основі спільних цілей і практичних завдань.

Але в Україні початку ХХ ст., як і в сучасній її варіативності, судячи з усього, не вдається надовго затримати інтерес українства до активного політичного життя, поєднати вступ у багатопартійність з формуванням масових партій. По-перше, самі партії періоду незалежності спочатку створювалися переважно як партії опозиційні (джерела деяких з них сягали підпільного дисиденства). По-друге, Україна залишається розколотою і ідеологічно, і соціально, і фінансово-економічно, і релігійно (при одночасному релігійному ренесансі і зростання політичної ролі церков). Притому усі ці розколи мають сильно виражений регіональний характер. До того ж часто-густо спостерігаємо незадієність отриманих наукових висновків щодо особливостей українства ментального порядку, відчуваємо певну відірваність їх від політичних програм наших державців.

Відзначимо також, що у спеціальних студіюваннях нашої наукової і письменницької інтелігенції, в першу чергу, піднімається інтерес до нагальних проблем соціальної психіки з виявленням усіх наявних можливостей євроінтеграційного зростання української нації, до глибокого аналізу сучасних проблем цілісності країни. Це пов’язано з посиленням проявів тенденцій, що значно гальмують процеси внутрішньої стабілізації і інтеграції. З акцентуацією впливу геополітичного фактору (межованість України) повсюдно активізується дія відцентрових сил і правового нігілізму, посилюються прояви федералізму і мовно-політичного регіоналізму. Доволі сильним дезінтегруючим фактором стають такі поза національні моменти як нестабільність середнього класу, занадто значна розколотість суспільства, швидке дистанціювання «верхів» і «низів» і соціальна незахищеність останніх.

Важливим компонентом нашого майбуття, певною запорукою подальших цивілізованих стосунків українства із своїми сусідами на державному рівні стає процес осмислення історичної цілісності українства і забезпечення його подальшого формування як європейської сучасної нації. Можемо констатувати, що окреслені питання залишаються на перших позиціях серед науково актуальних і суспільно значущих. Однак дуже важливо розкривати постійно взаємозв’язок між основними спектрами проблеми ментальності і забезпечення нерозривної єдності українства у різних сферах суспільного життя, посилення позитивно мобілізуючого впливу гуманістичного виховання.

Варто нагадати, що доволі широко розповсюджене в Україні сучасне поняття громадянського гуманізму із його орієнтацією на виховання у кожної людини почуття суспільного обов’язку і патріотизму, а у державної людини - відповідальності і солідарності, започатковане ще на початку ХУІ ст., отримало яскравий вираз саме у національно – визвольній революції початку ХХст. Спираючись на гуманістичне розуміння природи прав людини, українська наукова громада активно доводили важливість послідовного виховання, в першу чергу сімейного і родинного виховання, для гарантування державного добробуту, реалізації природних прав людини, продовження роду, спільної справи попередників, забезпечення підйому культури свого народу, його єдності.[15] Як важливо повернути у наше сучасне суспільство ці так добре зрозумілі і знайомі істини з новим адекватним наповненням, відкоригованим фахівцями загальної теорії права і етнопсихології!

Визначивши важливість і нагальну необхідність своєчасного врахування (до того ж на сучасній науковій основі!) як безпосередньо інтегруючих моментів (наприклад, розповсюдження ідей громадянського гуманізму), так опосередковано інтегруючих, що мають деякі зовні вияви протилежного спрямування ( аналіз і своєчасне врахування аспектів ментального порядку). На сучасну українську громаду в черговий раз покладається особлива роль інтегратора і активатора зусиль по примиренню і єднанню «верхів» і «низів», унітаристів і федералістів, «батьків» і «дітей», західників і східняків з їх різною зовнішньою орієнтацією. Важливо, щоб спільною стала орієнтація на добробут всього народу на цілісному українському просторі.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА