Научная конференция

«Наука и инновации - 2007»

26-27 октября 2007 г.

Секция «История государства и права»

Журбелюк Галина Владимировна

Национальний Университет «Киево-Могилянская Академия»(Украина)

доцент кафедри загально правових наук Факультета правовых наук

кандидат ист. наук, доцент; специалист права

м. Киев, вул. Сребнокольская, д. 14-А, кв.147

тел. моб. +38 – 066 – 726 – 86 – 44

тел. дом. +38 – 044 – 569 – 09 – 26

Журбелюк Г.В.

Національний Університет «Києво-Могилянська Академія»

До проблеми формування правової ментальності українства в історичних паралелях поч. ХХ і ХХІ ст.

Сучасні суспільні процеси, шо відбуваються на всьому пострадянському просторі, нелегкі умови формування основ громадянського суспільства і входження в ринок, притаманні перехідному періоду, обумовлюють необхідність заглиблення як у проблеми суспільної і індивідуальної правосвідомості, так і у проблеми призначення права взагалі, продовження пошуків виходу із кризових станів. Йдеться про подолання «практичної» кризи сучасної демократії і «теоретичної» кризи праворозуміння, проведення широких комплексних досліджень проблем правової аксіології і правової ментальності. Ігнорування цих проблем, як засвідчує практика розвитку сучасної цивілізації, може загальмувати весь подальший процес становлення розвинутого громадянського суспільства.

Через дослідження «буття і нормативного вираження принципу формальної рівності (як сутності і характерного принципу права)»[1], через «подолання відчуження права від конкретної людини»[2], через пошук шляхів формування високої правової і політичної культури можливо реально оволодіти немалими правовими знаннями. Основу їх сьогодні складають, з одного боку, знання про правову натуру свого народу, особливості правового буття попередніх поколінь, їх практичні досягнення в галузі розвитку державності і права, з іншого, оволодіння сучасним загальноєвропейським науковим досвідом вирішення проблем юридизації чи антропологізації права. Тільки у такому поєднанні зусиль можливо ефективно вирішувати проблеми сучасного правотворення, якими позначена Україна, мінімізуючи прояв загальновідомих нігілістичні тенденції у правосвідомості, послаблюючи дію факторів, що живлять сучасний правовий нігілізм українства.

Загальновідомо, що поняття ментальності, як специфічного рухливого явища, притаманного усім без виключення людським спільнотам у процесі їх розвитку, пов’язано із природно-географічними, історико-етнографічними, культурно-духовними, соціально-економічними особливостями буття, глибинними основами його філософського і психо-фізичного аналізу. В останнє десятиріччя навіть йдеться про зв’язки ментальності, «стилю світовідчування» спільноти із особливостями його «способу мовлення»[3], що притаманно кожній спільноті. Це у сукупності своїй і складає соціально – психологічний стан певно визначеного суб’єкту (нації, народності, будь-якої іншої спільноти). Все, що стосується сприяття таким суб’єктом усієї палітри політико-правової реальності, віднесено до категорії правової ментальності. Вона втілила у собі результати поєднання внутрішніх процесів і стійкого впливу так званого «золотого перетину», перетину європейського і азійського світів, що формували специфічний український простір і риси народу з яскравими українськими характерниками.

Зауважимо, що поняття правової ментальності українства від найдавніших форм світогляду до сучасних, сутнісно пов’язаних із початком практичної реалізації і захистом природних прав людини у пострадянському суспільстві, має багатовимірний вияв. Правову ментальність позначають у сучасній науці у вигляді певної сукупності умонастроїв, особливостей мислення і правосвідомості, розумових настанов щодо самих себе і оточуючого світу, юридико – правових традицій і звичок своєї спільноти, фундаментальних вірувань і пережитків, спрямування думок щодо всього свого правового буття, взаємодії із довкіллям через право. Отже, йдеться про соціально – психологічні риси та поведінкові реакції (коди) українства, які закладені у їх суспільній і індивідуальній свідомості, що усвідомлюються ними лише частково. Вони, маючи глибоке генетичне коріння, продовжували свою дію впродовж тривалого історичного часу, записуючись у матеріальних основах психіки народу. Отже, правова ментальність, безпосередньо впливаючи на характер вчинків українства, може виконувати певну інтегруючу роль і забезпечувати стійку єдність нації, що рел’єфно відбивається на процесі формування сучасного громадянського суспільства в Україні. Тому необхідно досліджувати не тільки сучасний стан правової ментальності українства, а й процеси її формування у попередні часи. Доволі цікавим і змістовним може бути екскурс в історію державності і права довжиною в сторіччя, коли тільки розпочинались процеси становлення сучасного політичного фундаменту, закладались перші основи в розуміння майбутнього громадянського суспільства. Тим більше, що тут можна спостерігати багато спільних рис, дію яких ще потрібно аналізувати.

Початок ХХ ст. для бездержавної України був складним і знаковим. Після затвердження капіталізму у Західній Європі революційний поштовх пішов на Схід. Розпочалось тривале бродіння мас в ході національно – визвольного руху, що водночас засвідчувало, з одного боку, наявність в тогочасній Україні значного революційного потенціалу народу і підйом його самосвідомості, з іншого, неспроможність тогочасної правлячої системи і опозиційних владі політичних і національно – культурних сил спрямувати цей потік до вирішення нагальних проблем української громади. На вимогу загальних суспільно –політичних потреб і під тиском революції царат пішов тоді на поступки, але невдовзі стало ясно, що зростання невдоволення серед широкої громадськості України і Росії політикою правлячого уряду і поглиблення зневіри народу у силу російської монархії зупинити вже не можливо.[4]

Сучасне українське державотворення початку ХХІ ст. супроводжується процесом подальшого невпинного зростання національної самосвідомості, накопичення суспільного досвіду, в якому переплетено усе розмаїття перемог і помилок перехідного періоду. Воно по різному оцінюється сучасниками, але безспірним є посилання на те, що, по-перше, в часи, що безпосередньо передували, за умов доволі тривалого, але формального існування в межах СРСР культури українського етносу ( «всього-на-всього складової інтеретнічної загальнорадянської культури»[5] і запрограмованого КПРС розвитку її у напрямку повної уніфікації і стандартизації) фактично існував стан не пробудженого національного життя. І тільки з початком доби незалежності він «змінився спалахом національної самосвідомості, даючи поштовх до деілогізованого осмислення багатьох явищ, включаючи етнос, націю, національний характер і національну культуру».[6]

По-друге, з’явилась об’єктивна потреба, на яку вказував ще на початку ХХ ст. З.Фрейд. Це потреба вивчати усі моменти, що залежать навіть від випадку, акцентуючи увагу на несвідомих психічних процесах, сприймати усі складові онтогенетичного розвитку кожної особи від народження до смерті (тобто усі взаємопов’язані фізичні і психічні перетворення, здобуті у філогенезі людини під впливом, навчання, виховання, спілкування і продуктивної творчої діяльності). Фрейд, зокрема, посилював увагу до всього, що «прокинулось через переживання, значення якого виходило далеко за межі області психоаналітичної роботи»[7]. Отже, як наслідок маємо в наявності сучасну «гостру недостатність психологічних знань, отриманих у процесі попередніх монокультурних досліджень».[8]

До цього додамо, що формування національної політичної і правової культури, як важливих складових загального національно-культурного шару, набуває особливого значення в добу формування новітніх незалежних держав. Процеси демократизації і послідовного збільшення потенціалу незалежного розвитку потребують високого рівня суспільної свідомості, адекватної правової і політичної культури громадян, найбільш повного вивчення національних особливостей, врахування національних стереотипів і рис ментальності, органічного і ефективного поєднання їх з вирішенням проблем ефективного реформування суспільства для забезпечення його цілісності і стабільності. Тому-то, як на початку ХХ ст., так і на початку ХХІ ст., відчувається гостра потреба в розробці теорії і практики ментальних процесів, в поясненні реальних життєвих подій, у вирішенні завдань, пов’язаних з розвитком і управлінням менталітетом. Безумовно, різниця полягає, з одного боку, у рівнях суспільного усвідомлення наявності і важливості цих проблем. На часовому відрізку довжиною у сторіччя тут відбулись значні зміни. Різниця відчутна у сучасному розумінні важливості глибинного вивчення менталітету. На сьогодні вченими вже виявлено ряд рівнів ментальності (йдеться про психофізіологічну адаптацію, психологічне самовизначення, соціально - психологічну активність, усталеність)[9] та різновидів ментальних типів, обумовлених дією політико-правових, соціоекономічних, соціальних і духовних факторів, що виявляються як на міжіндивідуальному та міжгруповому, так й на міждержавному рівнях.[10]

З іншого боку, ця різниця вбачається, по-перше, у появі переваг сучасного правового плюралізму перед державно орієнтованим правовим монізмом, що дозволяє гнучко реагувати на різні життєві ситуації, дає розумні альтернативи поведінки в межах правового поля. Крім того, різниця полягає у свідомо організованому забезпеченні інтеграції психології і культури, цілісного (холістичного) підходу до розуміння поведінки як окремої людини, так і всієї нації в цілому, що дозволяє впритул підійти до вивчення впливу ціннісних орієнтацій і впливів, різного роду соціально - психологічних ефектів і контактів, наявність (або відсутність) власної державності, вплив розвитку права, демографічні й територіальні фактори.[11]

На думку відомого етнопсихолога з української діаспори О.Кульчицького, активного дослідника особливостей ментального розвитку українського народу протягом останніх двох сторіч, особливо ХХ ст., ментальність будь – якої нації, а українства тим більше, є продуктом взаємодії різних чинників на всьому її історичному шляху розвитку, включаючи такі основні фактори процесу філогенезу, як антропологічно-расовий, гео- і соціопсихічний, історичний, культурноморфічний, а також колективне підсвідоме.[12] Сучасні українські вітчизняні дослідники акцентують увагу на складності взаємовпливу внутрішніх (спадковість, рівень самоактуалізації, власний життєвий досвід, психічні особливості) і зовнішніх факторів – умов (традиції взаємодії із родиною, первинним трудовим, навчальним колективом, засобами масово інформації)[13]. Загалом ментальність сьогодні розглядається як рухливий соціопсихологічний стан, як системообразуючий фактор, в якому поєднано розум, мислення і образ мислення, душевний склад нації, свідомість і поведінку людей, їх спільну діяльність і спілкування, розвиток соціальної активності і стійкості (усталеності), тобто весь біогенетичний і психічний розвиток представників української нації.[14]

Отже, національний менталітет був і залишається виявом моральних вимог, принципів виховання, форм правовідносин особи з усім своїм оточенням, відбиттям певних соціальних норм, національного характеру і темпераменту. Для успішного виконання завдань, пов’язаних із управлінням певними соціальними процесами і етнічними спільнотами, важливо знати закономірності не тільки соціально – економічного, але й етнопсихологічного порядку, в тому числі і колективно несвідомого. Тому цілком закономірним стає наш сучасний інтерес до вияву таких ментальних рис українства як абсентеїзм і інтроверсивність (у вигляді послідовного і свідомого ухилення його значної частини від активного політичного життя, втечі його від суспільно-політичних проблем, зокрема виборів, навернення до родини, свого внутрішнього життя, до своєї хати, «що зажди з краю», до природи тощо). Ці небезпечні сторони нашого буття аналізували Й.Васькович, Я.Грицак, О.Забужко, С.Максимов, Є.Маланюк, І.Онищенко, Л.Шкляр, М.Юрій, В.Янів[15], продовжуючи доволі значний етнопсихологічний доробок української діаспорної науки попередньої доби [16].

На думку автора, абсолютно справедливим є зауваження про те, що на сьогоднішній день «осмислення історичної цілісності спільноти за допомогою традиційних понять як мислення, сприймання, воля, пам’ять, афективні процеси тощо, виявилось недостатнім, а спроба поєднання описових методів етнографічних і історико-культурних наук з використанням звичаїв, обрядів, норм моралі, побуту, жестів й т. ін., притаманні ХХ ст., не дало змоги побудувати структурну модель соцієтальної психіки нації»[17]. Отже, маємо результат: на сьогодні зовсім не використано етнопсихологічний досвід українства попередніх періодів, зокрема періоду наростання революційного потенціалу українства початку ХХ ст., не продовжено аналіз психіки даного конкретного соціуму, який здатний був би не тільки дещо прояснити у соціально-психологічному феномені національного характеру чи абсолютно дивне явище багаторазового повторення схожих історичних подій, схожих помилок, але й виконувати конкретну роль інструменту управління, так необхідного сьогодні українській спільноті.

Нагадаємо, що ця проблема безпосередньо дотична сучасній проблемі багатопартійності в Україні. Вона почала запроваджуватися тоді, коли у країнах традиційної демократії місце, роль, функції, характер партій вже піддавалися суцільній ревізії. В розвинутих країнах сучасні політичні партії вже давно перестали бути виразниками інтересів певних класів або соціальних груп. Взагалі постіндустріальні суспільства відзначаються послабленням соціальної конфліктності, зниженням інтересу до класових цінностей і зростанням – до цінностей загальнолюдських. Наслідком цього стала поступова трансформація політичних рухів і організацій. Зокрема, партії з так званих кадрових, ядро яких становлять партійні представники в органах влади, низові функціонери, перетворюються у партії масові, універсальні, у так звані партії виборців. Своїм завданням вони вбачають об’єднання людей незалежно від їхніх класових, соціальних, професійних, релігійних та інших інтересів, тобто об’єднання на основі спільних цілей і практичних завдань.

Але в Україні початку ХХ ст., як і в сучасній її варіативності, судячи з усього, не вдається надовго затримати живий інтерес українства до активного політичного життя, поєднати вступ у багатопартійність з формуванням масових партій. По-перше, як і на початку ХХ ст., політичні партії початкового періоду незалежності України починали створюватись переважно як партії опозиційні (джерела деяких з них сягали переслідуваних чи заборонених владою елементів на початку ХХ ст., чи підпільного дисиденства наприкінці ХХ ст.). По-друге, Україна й донині залишається фактично розколотою і ідеологічно, і соціально, і фінансово-економічно, і релігійно (при одночасному релігійному ренесансі і зростання політичної ролі церков). Притому сучасні розколи мають сильно виражений регіональний характер. До того ж нині часто-густо спостерігаємо незадієність отриманих наукових висновків щодо специфіки тогочасної і сучасної політизації українства, особливостей його ментального порядку, відчуваємо певну відірваність розроблених практичних рекомендацій науковців від політичних програм наших державців.

Відзначимо також, що у спеціальних студіюваннях нашої наукової і письменницької інтелігенції, в першу чергу, піднімається інтерес до нагальних проблем соціальної психіки з виявленням усіх наявних можливостей євроінтеграційного зростання української нації, до глибокого аналізу сучасних проблем цілісності країни. Це пов’язано з посиленням проявів тенденцій, що значно гальмують процеси внутрішньої стабілізації і інтеграції. З акцентуацією впливу геополітичного фактору (межованість України) повсюдно активізується дія відцентрових сил і правового нігілізму, посилюються прояви федералізму і мовно-політичного регіоналізму. Доволі сильним дезінтегруючим фактором стають такі позанаціональні моменти як нестабільність середнього класу, занадто значна розколотість суспільства, швидке дистанціювання «верхів» і «низів» при соціальній захищеності еліти і незахищеності усіх інших верств і категорій населення, крах теорії і практики егалітаризму.

Важливим компонентом нашого сьогодення і майбуття, певною запорукою подальших цивілізованих стосунків українства із своїми сусідами на державному рівні стає процес осмислення історичної цілісності українства і забезпечення його подальшого формування як європейської сучасної нації. В умовах бездержавності українство початку ХХ ст. так само відчувало потребу у відновленні своєї цілісності, у звільненні від гніту двох імперій і єднанні, у визначенні свого місця на загальєвропейському просторі. Ми можемо констатувати, що й сьогодні окреслені питання залишаються на перших позиціях серед науково актуальних і суспільно значущих. Однак дуже важливо розкривати постійно взаємозв’язок між основними спектрами проблеми ментальності і забезпечення нерозривної єдності українства у різних сферах суспільного життя, посилення позитивно мобілізуючого впливу гуманістичного виховання.

Варто нагадати, що доволі широко розповсюджене в Україні сучасне поняття громадянського гуманізму із його орієнтацією на виховання у кожної людини почуття суспільного обов’язку і патріотизму, а у державної людини - відповідальності і солідарності, започатковане ще на початку ХVІ ст. Таке поняття громадянського гуманізму набуло яскравий вираз саме у національно – визвольній революції на початку ХХ ст. в постатях наших перших державців, що взяли на себе роль керманичів молодої держави Україна. Вони стали паростками нового бачення оточуючого світу, відходу від притаманного середньостатистичному українцю політичного хуторянства і інтроверсивності.

Спираючись на гуманістичне розуміння природи прав людини, прогресивна українська наукова громада активно доводила і доводить: для гарантування державного добробуту, реалізації природних прав людини, важливо проводити послідовне виховання, в першу чергу сімейне і родинне виховання. Це необхідно для продовження нашого роду, спільної справи наших попередників, забезпечення підйому культури українського народу, його єдності.[18] Варто згадати до того, що українство завжди відзначалось більш високим рівнем освіченості ( ніж населення російської метрополії), що безпосередньо впливало на його поведінковий код. Як важливо повернути у наше сучасне суспільство ці так добре зрозумілі і знайомі істини з новим адекватним наповненням, відкоригованим фахівцями загальної теорії права і етнопсихології!

Отже, визначаємо важливість і нагальну необхідність своєчасного врахування (до того ж на сучасній науковій основі!) як безпосередньо інтегруючих моментів (наприклад, розповсюдження ідей громадянського гуманізму, аналіз і своєчасне врахування аспектів ментального порядку), так опосередковано інтегруючих, що мають деякі зовні вияви протилежного спрямування ( зокрема, проблеми єднання українства з урахуванням особливостей євроазійських впливів). На сучасну українську громаду в черговий раз покладається особлива роль інтегратора і активатора зусиль по примиренню і єднанню «верхів» і «низів», унітаристів і федералістів, «батьків» і «дітей», західників і східняків з їх різною зовнішньою орієнтацією, по посиленню найкращих національних рис ментального порядку. Важливо, щоб спільною стала орієнтація на добробут всього народу на усьому цілісному українському просторі.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА