Скляр М.М.

здобувач кафедри аграрного, земельного

та екологічного права імені академіка В.З. Янчука,

Національний аграрний університет (м. Київ)

ОКРЕМІ ІСТОРИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ЗЕМЕЛЬ РЕКРЕАЦІЙНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

Згідно зі ст. 50 Земельного кодексу України від 25.10.2001 р. до земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів. До складу таких земель належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації (ст. 51 Земельного кодексу України).

Проте слід сказати, що така окрема категорія земель як землі рекреаційного призначення, незважаючи на значення таких земель для суспільного життя, була визначена та закріплена у Земельному кодексі України 2001 р. вперше. Розглянемо, яким же чином землі рекреаційного призначення унормовувалися раніше.

Слід зауважити, що згідно із Земельним кодексом України від 18.12.1990 р. землі рекреаційного призначення включалися до більш широкої категорії, яка регламентувалася главою 10 названого кодексу, – земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. При цьому ст. 74 цього Кодексу визначалося, що до земель рекреаційного призначення належать землі, призначені для організованого масового відпочинку і туризму населення: земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, кемпінгів, туристських баз, стаціонарних і наметових туристсько-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристських станцій, парків, зелених зон навколо міст та інших населених пунктів, навчально-туристських стежок, маркірованих трас, дитячих і спортивних таборів, і розташовані поза землями оздоровчого призначення.

Якщо ми звернемося до нормативного акту, який діяв до прийняття Земельного кодексу України 1990 р., то встановимо, що Земельний кодекс Української РСР від 08.07.1970 р. не містив спеціальних приписів щодо правового режиму земель рекреаційного призначення. У цьому Кодексі, серед інших категорій земель єдиного державного земельного фонду, виділялися землі промисловості, транспорту, курортів, заповідників та іншого несільськогосподарського призначення (ст. 4). З позицій нашого дослідження вважаємо правильним серед перелічених земель звернути увагу, передусім, на землі курортів, які можуть використовуватися у тому числі й для рекреаційних цілей.

Відмітимо, що правові риси правового режиму земель курортів були доволі детально досліджені в радянській земельно-правовій літературі. Зокрема, зазначалося, що до земель курортів відносили території з джерелами цілющих (мінеральних) вод або з лікувальними грязями, солено-озерними, лиманними й морськими купаннями, кліматичні й гірські станції, місця для користування кумисолікуванням тощо. До складу територій курорту включалися також землі, зайняті лікувальним та іншими установами для обслуговування курортних хворих, підсобними підприємствами й господарствами, лісовими й парковими угіддями. Землі курортів визначалися також як землі, надані лікувально-курортним установам для організації відпочинку й лікування трудящих з використанням лікувальних властивостей самої курортної місцевості. З таких визначень якраз і можна констатувати, що окрім використання для лікувальних цілей, землі курортів можуть використовуватися й для відпочинку населення. А остання ознака, як видно з наведеного вище легального визначення земель рекреаційного призначення, якраз і дозволяє говорити про можливість рекреаційного використання земель курортів. Звідси, вважаємо, є підстави стверджувати, що окремі земельні ділянки земель курортів можна було відносити до земель рекреаційного призначення.

Підсумовуючи викладене слід зазначити наступне. Земельний кодекс України 2001 р. вперше виокремив як самостійну земельно-правову категорію землі рекреаційного призначення. Слід погодитися із тим, що протягом останніх років значно збільшилася кількість правових актів, які визначають особливості правового режиму зазначеної категорії земель. Виокремлення як самостійної категорії земель рекреаційного призначення підкреслює їх значущість серед інших складників земельного фонду країни, дозволяє загострити увагу науковці до правових проблем їх використання й охорони, управління такими землями. Відсутність як самостійної категорії земель рекреаційного призначення у Земельному кодексі УРСР 1970 р., та їх існування у збірній категорії земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення у Земельному кодексі України 1990 р. вказує на об’єктивні та закономірні процеси розвитку суспільних земельних відносин та належне правове регулювання.