Штепа О.О.,

асистент кафедри правознавства Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка

Проблема належності ноу-хау до об’єктів інтелектуальної власності

Термін «ноу-хау» вперше був застосований в США у 1916 р. в судовій справі Дюранта проти Брауна. Він знайшов застосування у правовій літературі більшості зарубіжних країн. Дослівний переклад з англійського терміна “know how” означає «знати як» (скорочено від «знати як робити»). В Україні термін «ноу-хау» вживається у Законах України «Про інвестиційну діяльність», «Про іноземні інвестиції, у міжнародних торгових договорах між Україною і США, Україною та Європейським співтовариством, конвенціях про уникнення подвійного оподаткування доходів і майна, у підзаконних актах Кабінету Міністрі України, міністерств і відомств. Однак чіткого його нормативного визначення у національному законодавстві немає.

Згідно з Правилами ЄС № 56189 від 30 листопада 1988 р. про застосування статті 85(3) Римського договору до деяких категорій ліцензійних угод стосовно ноу-хау, цей термін визначається як сукупність технічної інформації, що є секретною, суттєвою і такою, що ідентифікується в будь-якій формі [2; c. 29-30].

Ст. 420 ЦК України визначає, що до об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать: літературні та наукові твори, комп΄ютерні програми, компіляції даних (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці [1; c.147-148]. Цей перелік не є вичерпним.

На сьогодні не існує єдиної думки про те, чи можна вважати ноу-хау об’єктом інтелектуальної власності (виключних прав). Вочевидь проблема полягає у визначенні місця ноу-хау серед об’єктів цивільних прав, у тому числі в його відповідності з поняттям «інтелектуальна власність».

Одні дотримуються думки про те, що на ноу-хау поширюються виключні права. Інші вважають, що на ноу-хау, як результат інтелектуальної діяльності людини виключні права існувати не можуть. Зокрема, точка зору В.І.Єременко, полягає в тому, що «виходячи з нематеріальної природи й з огляду на той факт, що в цивільному обігу ноу-хау найчастіше є супутником виключних прав, особливо виключних прав на винахід, ноу-хау умовно прирівнюється до об’єктів інтелектуальної власності [4; c.24].

Т.Бєгова наголошує, що історично ноу-хау виникло як альтернатива патентній охороні результатів інтелектуальної діяльності. Суть ноу-хау полягає в тому, що винахідник замість того, щоб повністю розкрити невідомі елементи свого винаходу в заявці на патент, бажає зберегти їх в таємниці. Саме невідомість ноу-хау третім особам визначає їх комерційну цінність, що забезпечує отримання відповідних вигод, випуск конкурентної продукції, стабільність цінової стратегії, продаж ліцензій.

Дослідниця посилається на ст.39. Домовленостей «Про торгові аспекти прав інтелектуальної власності» (TRIPS) від 15.04.1994 р., де визначено критерії віднесення певної інформації до ноу-хау:

- інформація має бути секретною (тобто не повинна бути загальновідомою чи загальнодоступною зацікавленим в ній колам);

- в силу своєї невідомості має комерційну цінність;

- законний власник цієї інформації повинен розуміти необхідність заходів для збереження її секретності.

Вона вважає, що цей термін в ЦК України включено в поняття комерційної таємниці, а, отже ноу-хау є об΄єктом інтелектуальної власності [3; c.23-25].

З нею погоджується і Б.Прахов, що виокремлює такі специфічні риси ноу-хау:

- нематеріальна природа;

- режим конфіденційності як основа надання правової охорони;

- право на ноу-хау не має строку охорони, воно діє поки зберігається конфіденційність інформації;

Ноу-хау не вимагає офіційного визнання його охороноздатності й державної реєстрації.

Автор наголошує, що в міжнародних угодах, підписаних Україною, серед об’єктів інтелектуальної власності також згадується нерозкрита інформація, включаючи й ноу-хау. У цих угодах термін «інтелектуальна власність» включає захист від несумлінної конкуренції в змісті статті 10 bis Паризької конвенції з охорони промислової власності [4. c.23-24].

Отже підсумовуючи все вище сказане можна прийти до таких висновків:

- в українському законодавстві не існує чіткого визначення ноу-хау, що викликає дискусії з приводу можливості його віднесення до об’єктів прав інтелектуальної власності;

- аналіз ЦК України дозволяє віднести термін «ноу-хау» (секрети виробництва) до складу поняття «комерційна таємниця», що є об’єктом інтелектуальної власності;

- міжнародна юридична практика, зокрема і міжнародні договори України, відносять ноу-хау до об’єктів інтелектуальної власності.

З даних тез випливає логічне твердження: ноу-хау є об’єктом інтелектуальної власності.

Література:

1) Цивільний кодекс України – Х., «Одіссей», 2007. – 424 с.

2) Андрощук Г. Правове регулювання ноу-хау // Інтелектуальна власність. – 2004. - №11 – с. 50-57.

3) Бегова Т. К вопросу о понятии «ноу-хау» как объекте интеллектуальной собственности //Підприємництво, господарство і право. – 2005. - №5. – с. 23-26.

4) Прахов Б. Чи є ноу-хау об’єктом інтелектуальної власності // Теорія і практика інтелектуальної власності – 2006. - №5. – с. 22-25.