Экономические науки/10.Экономика предприятия.

Поліщук А.А.

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ, Україна

РОЗРОБЛЕННЯ МОДЕЛІ АНТИКРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ

В процесі своєї діяльності перед підприємствами постають різного роду ризики організаційного, виробничого, фінансового характеру. Ймовірність виникнення й подальшого розвитку кризових явищ зумовлює потребу створення й забезпечення функціонування спеціалізованого антикризового управління. Ефективна робота і забезпечення виконання антикризової програми дає змогу виявити слабкі місця підприємства, негативні фактори макросередовища, котрі мають відчутний вплив на роботу підприємства. Своєчасне виявлення кризових факторів дозоляє підприємству ефективно впроваджувати заходи щодо недопущення зриву платежів за зобов’язаннями, зменшення обсягів реалізації продукції чи послуг, і зрештою, зростання ймовірності банкрутства.

Відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [1], під банкрутством слід розуміти визнану Господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Із законодавчо закріпленого визначення випливає, що рішення про визнання підприємства банкрутом є прерогативою виключно суду, і до того моменту всі ресурси (як матеріального, так і нематеріального характеру) підприємства повинні бути направлені на відновлення його ефективного функціонування, нарощення обсягів збуту, і зрештою, повного відновлення платоспроможності. Проте за умов великої нестабільності в вітчизняній економіці, невизначеності в податковому законодавстві, неефективному функціонуванні банківської системи, вихід підприємства з глибокої кризи є практично неможливим, а втрати, котрі власники та інвестори зазнають в процесі фінансового оздоровлення підприємства не завжди є виправданими для подальшого існування підприємства. В зв’язку з цим антикризове управління є надзвичайно важливим напрямом діяльності підприємства, його стратегічною необхідністю.

Термін «антикризове управління» вітчизняні вчені трактують по-різному. Для широкого розуміння даної категорії слід навести деякі з них. Так О.О. Терещенко розуміє категорію «антикризове управління» як застосування специфічних методів та прийомів управління фінансами, які дозволяють забезпечити безперервну діяльність підприємства на основі управління зовнішніми та внутрішніми ризиками профілактики та нейтралізації фінансової кризи [4].

В свою чергу А.Г. Грязнова вважає антикризове управління системою управління підприємством, котра має комплексний, системний характер та спрямована на передбачення або усунення несприятливих для бізнесу явищ за допомогою використання всього потенціалу менеджменту [2].

Обидва визначення розглядають антикризове управління як певну організовану систему, спрямовану на повне або часткове усунення негативних явищ на підприємстві, котрі як правило виникають в зовнішньому середовищі. При різному тлумаченні вченими антикризового управління , всі, здебільшого, сходяться на тому, що вихід підприємства з кризового стану та заходи щодо його недопущення мають відбуватися виключно з використанням власних ресурсів, а залучення зовнішнього капіталу має проводитись лише за виключних обставин, коли інших можливостей забезпечення подолання фінансової кризи підприємство просто не має.

Для побудови ефективної антикризової системи на підприємстві пропоную наступну модель.

Безумовно, першочерговим завданням антикризового управління є проведення чіткого моніторингу діяльності підприємства, виявлення ранніх ознак кризи. За нормального фінансового стану підприємство для недопущення розвитку кризи має проводити ряд превентивних заходів: наведення порядку в організаційній, виробничій, кадровій, фінансовій системах підприємства, провести аналіз доходів і витрат, певним чином їх збалансувати.

Якщо ж діагностика діяльності підприємства показала передкризовий фінансовий стан, перед підприємством постає питання впровадження заходів фінансової стабілізації, поновлення фінансової стійкості, усунення неплатоспроможності. Для цього необхідно здійснити оптимізацію структури капіталу, активів, грошових потоків і т.д.

В разі кризового стану на підприємстві, керівництвом мають бути забезпечені заходи санації. В рамках вищезазначених заходів повинна проводитись реструктуризація заборгованостей, заощадження постійних операційних витрат, санація кадрового потенціалу, робота із замовниками і постачальниками (контрагентами), реорганізація підприємства.

Глибоке тлумачення причин кризи в своїй роботі наводить В. Костецький [3]. За його словами, першопричиною виникнення кризи на підприємстві, як правило, є криза стратегії. Вона полягає у неправильно обраній стратегії розвитку, що може одразу призвести до кризової ситуації на підприємстві. Автор також додає, що інколи виникають ситуації, коли стратегія вибрана правильно, але тактичні помилки керівництва підприємства призводять до виникнення кризових ситуацій. Фаза тактичної кризи в переважній більшості є першопричиною виникнення банкрутства підприємства. Організаційно-структурна криза (як наслідок кризи стратегії) породжує фінансово-економічну кризу. Фінансово-економічна і наступна за нею фаза банкрутства є відкритими стадіями кризи. Відповідно, криза стратегії, тактична та організаційно структурна кризи є прихованими стадіями кризи.

Якщо ж заходи, котрі наводяться в моделі запропонованій в даній роботі не призводять до відновлення ефективного функціонування підприємства, слід призначити так звані заходи банкрутства. Слід зазначити, що навіть за проведення процедури банкрутства, підприємство має максимально можливо забезпечити інтереси власників та інвесторів. Процедуру банкрутства слід вважати тим заходом, котрий за неможливості проведення інших, залишається єдиною умовою збереження інтересів обох сторін: як позичальника (банкрута), так і кредитора.

В даній моделі, в рамках призначення банкрутства керівниками мають бути здійснені максимальні, а інколи й жорсткі заходи фінансового оздоровлення. Іноземними вченими пропонується введення так званого зовнішнього управління. Воно не суперечить запропонованій моделі і здійснюється спеціально підготовленими і запрошеними на підприємство фахівцями. Проте в вітчизняній практиці зовнішнє управління є надзвичайно рідкісним явищем, оскільки при масі позитивних аспектів, воно несе в собі негативний бік в плані суттєвих витрат на його впровадження. Зовнішнє управління доцільно здійснювати на підприємствах, банкрутство яких призведе до негативних суспільних наслідків.

Також керівництву та власникам підприємства пропонується укладання так званих мирових угод, коли кредитори за певних обставин можуть списувати або реструктуризвувати заборгованість підприємства-банкрута. Проте в вітчизняному бізнес-середовищі даний напрям роботи боржника з кредитором практично не практикується.

Отже, криза в переважній більшості випадків зароджується на організаційному етапі в наслідок серйозних помилок в управлінні, неоптимізованості бізнес-процесів. Запропонована нами в даній роботі модель побудови антикризового управління підприємством дозволяє діагностувати, а, відповідно, й запобігати кризам ще на початкових етапах, коли для стабілізації достатньо проведення ряду елементарних превентивних заходів. Запропоновані механізми антикризового управління є інструментом, правильне використання якого дозволяє підприємству-боржнику максимально ефективно вийти із кризи з мінімальними втратами для власників.

Список використаних джерел

1. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992 р.№2344-XII із змінами та доповненнями від 04.06.2009 р. №1442-VI.

2. Грязнова А.Г. Антикризисній менеджмент/А.Г. Грязнова.-М.: Ассоциация авторов и издателей «Тандем», 1993.-368 с.

3. Костецький В. Формування стратегії антикризового управління підприємством/ В. Костецький//Економічний аналіз. 2011 рік. Випуск 8. Частина 2. – 2011.-с.208-211.

4. Терещенко О.О. Антикризове фінансове управління на підприємстві/О.О. Терещенко.-К.:КНЕУ, 2004.-560 с.

5. Штангерт А.М. Копилюк О.І. Антикризове управління підприємством./А.М. Штангерт, О.І. Копилюк.- К.:Знання,2007-335 с.