Экономические науки/ 3.Финансовые отношения.

К.е.н. Іляшенко А.Х.

Класичний приватний університет, Україна

Методологія планування соціально-економічних процесів: принципи і методи

Під час систематизованого, науково обґрунтованого прогнозування і планування соціально-економічних процесів відбувається розвиток методології прогнозування та планування як сукупності методів, прийомів і способів мислення, які дають змогу на підставі аналізу ретроспективних даних, екзогенних і ендогенних зв’язків об’єкта прогнозування, а також їх вимірювань у межах певного явища або процесу, сформувати прогнози певної достовірності щодо його майбутнього розвитку. Під принципами прогнозування і планування слід розуміти основоположні правила цього процесу, тобто початкові положення формування прогнозів і обґрунтування планів з погляду їх цілеспрямованості, системності, структури, логіки й організації розробки. Іншими словами, це основні вимоги, які повинні виконуватися при розробці прогнозів і планів.

Основні принципи, на яких базується державне прогнозування та розробки програм економічного і соціального розвитку України, наведені нижче принципи: науковості; постійного аналізу та контролю виконання програм і планів; реальності; цілісності; дотримання загальнодержавних; орієнтації прогнозів і програм на краще задоволення потреб суспільства; погодженості суспільних, колективних і особистих інтересів; єдності відтворення, раціонального використання й охорони всіх видів природних ресурсів; самостійності; поєднання прогнозування, перспективного і поточного планування; правильного визначення пріоритетів; оцінювання сучасного рівня розвитку економіки;збалансованості програм (планів); гласності [3].

Ключовими принципами макроекономічного планування є:

1) оцінювання сучасного рівня розвитку національної економіки;

2) базування планових розрахунків на вивченні статистичних і фактичних показників, аналізі практичного досвіду;

3) зумовленість правильного визначення пріоритетів обмеженістю ресурсів і необхідністю концентрації зусиль на вирішенні найважливіших проблем;

4) збалансованість – приведення у відповідність макроекономічних планових показників (наявних ресурсів і потреб, грошових витрат і доходів різних суб’єктів економіки тощо);

5) поєднання різних видів планування – перспективного і поточного, галузевого і територіального – для забезпечення комплексного розвитку економіки, гармонізації суспільних інтересів;

6) реалістичність – це розробка конкретних механізмів реалізації плану (економічного, правового, організаційного тощо);

7) орієнтація на світові стандарти – врахування під час планування світових економічних, екологічних і соціальних стандартів;

8) адаптація – оперативне коригування планових завдань у зв’язку зі зміною умов і завдань соціально-економічного розвитку країни;

9) гласність – доступність для громадськості планових документів економічного та соціального розвитку. Інформація про цілі, пріоритети та показники цих документів може бути використана суб’єктами підприємницької діяльності для розробки власних планів;

10) рівність – дотримання прав та врахування інтересів місцевого самоврядування і суб’єктів господарювання різних форм власності;

11) самостійність і дотримання загальнодержавних інтересів – регіональні органи виконавчої влади та місцевого самоврядування в межах власної компетенції відповідають за розроблення та виконання планів і програм економічного й соціального розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, забезпечуючи реалізацію загальнодержавної соціально-економічної політики й економічну безпеку держави. Реалізація загальнонаукових принципів прогнозування та планування на практиці здійснюється шляхом використання відповідних методів розробки і перевірки виконання планів [5].

Методи планування – це способи, прийоми, за допомогою яких забезпечуються розробка й обґрунтування планів. Показники прогнозів і планів є формою кількісного виразу прийнятих прогнозних і планових рішень.

Через необхідність дотримання принципу вільного переміщення робочої сили повинно бути істотно вдосконалене планування на основі нормативів, чинних в Україні. Таке планування необхідно обов’язково доповнювати балансовим методом планування, оскільки лише він дає змогу узгодити потреби з ресурсами. Конкретне його призначення полягає в тому, щоб уникнути можливих диспропорцій між доходами і витратами на всіх рівнях бюджетного планування, а також обрати оптимальний варіант задоволення суспільно-економічних потреб.

Програмно-цільовий метод використовується під час фінансування окремих державних програм економічного та соціального розвитку, дає змогу виявити джерела покриття і визначити ефективність цих програм. Починаючи з 2002 р., цей метод використовується як основний під час формування державного і місцевих бюджетів [1].

Бюджетна програма – це систематизований перелік заходів, спрямованих на досягнення загальної (спільної) мети, завдання, виконання яких пропонує та здійснює розпорядник бюджетних коштів відповідно до покладених на нього функцій. Система планування бюджету на основі програм – це система прийняття рішень щодо розроблення, аналізу, впровадження програм і розподілу ресурсів. До неї входять такі три основні етапи: стратегічне планування; формування програм; складання бюджету.

Розроблення і виконання програм ґрунтуються на таких принципах: кожна програма повинна базуватися на кошторисі витрат; кошториси витрат необхідно будувати на врахуванні статей витрат; програми слід підкріплювати даними про показники продуктивності, питомих витрат та іншими показниками ефективності; програми треба оцінювати з погляду витрат і вигоди до початку їх здійснення; така оцінка має охоплювати аналіз політичних, соціальних, правових і адміністративних питань; мета програми повинна ставитися з погляду результатів і передбачуваних вигод; у комплексних програмах варто вказувати обов’язки конкретних організацій; з метою аналізу можна здійснювати укрупнення програм, що виходять за межі окремих організацій, не порушуючи при цьому структуру обов’язків конкретних організацій; для підготовки детальних кошторисів керівникам необхідно дати загальні орієнтири щодо цілей, які мають бути досягнуті у наступному році, вказати конкретно заплановані суми, що вважаються обґрунтованими для програм; дати змогу установам складати запасні варіанти програм, якщо кошториси перевищують цільові показники; передбачити в окремих випадках проведення досліджень до прийняття остаточних рішень; доходи і видатки слід координувати постійно, з тим щоб можна було виявити зміну доходів та їхній вплив на видатки; контроль за видатками може здійснюватися у розрізі як програм, так і цілей.

Бюджет за програмами можна розглядати як засіб вираження фінансової та програмної політики держави й органів місцевого самоврядування. Він є знаряддям реалізації програми діяльності Кабінету Міністрів України, Державної програми економічного й соціального розвитку на середньостроковий період, де окреслено пріоритети розвитку суспільства та економіки і черговість реалізації окремих завдань фінансової політики.

Бюджет за програмами спрямований на досягнення конкретних цілей, він дає чітке розуміння державним органам і громадськості, на що витрачаються бюджетні кошти, забезпечує прозорість бюджету [4].

У бюджеті традиційного типу можна встановити витрати на окремі галузі, наприклад, охорону здоров’я, освіту, науку, культуру тощо. У бюджеті за програмами окремі завдання об’єднують видатки із різних статей бюджетної класифікації, обчислюються загальні кошти, потрібні для виконання певного завдання. У традиційному бюджеті витрати часто планувалися “на виріст” “від досягнутого”, внаслідок чого спостерігалося нераціональне витрачання бюджетних коштів; у бюджеті за програмами обчислюється загальна вартість виконання певного завдання і можна показати наслідки змін у напрямі реалізації цього завдання.

Новий підхід дає змогу обчислити показники ефективності виконання окремих завдань, сприяє ефективності розподілу й використання бюджетних коштів, встановленню пріоритетів і визначенню доцільності окремих видатків бюджету.

За нових підходів до формування бюджету відрізняється також і звітність. У бюджеті за програмами складаються піврічні та річні звіти у синтетичному й аналітичному вигляді. Останнє є порівнянням кількості витрачених коштів і установленим раніше обсягом виконання окремих завдань. У традиційному бюджеті звітність полягає у порівнюванні фактично здійснених витрат із затвердженими за окремими розділами, статтями бюджетної класифікації. Така інформація небагато говорить про те, що було зроблено за витрачені кошти. Завдяки звітності у бюджеті за програмами можна порівнювати виконання таких завдань за окремі роки [2].

Програмування бюджету пов’язане з необхідністю визначення результативності програм. Будь-яка спроба кількісно оцінити результативність програми спрямована на те, аби створити основу для оцінювання ефективності діяльності щодо виконання цієї програми.

Оцінювання ефективності у широкому розумінні включає три методи: аналіз співвідношень, регресійний аналіз і аналіз пакета даних.

Аналіз співвідношень дає змогу здійснювати порівняння з даними, досягнутими у попередні роки щодо певних цілей, порівняння з діяльністю аналогічної організації чи зіставлення альтернативних підходів для досягнення тих самих результатів. Обмеженість цього методу полягає в тому, що він не може відобразити чинники, які впливають на управління організацією порівняно з іншими схожими організаціями чи зі структурою управління цією самою організацією в різні періоди.

Регресійний аналіз має ширше застосування. Він пов’язує результат із комплексом чинників виробництва і пояснює зміни в одному комплексі з урахуванням змін одного чи кількох елементів в іншому. Як і при аналізі співвідношень, основний недолік полягає в тому, що досягнуті результати не дають належного пояснення причинних зв’язків. Крім того, ефективність за допомогою цього методу оцінюється з точки зору відхилень від середньої величини, не найкращої результативності [4].

Аналіз пакета даних вивчає співвідношення між ресурсами і результатами в організації стосовно максимальної ефективності, досягнутої передовими організаціями. Недоліком цього методу є те, що при виборі “передових” організацій не може бути повної об’єктивності і, що найважливіше, передбачається постійне зростання ефективності за рахунок збільшення масштабів виробництва. У державному секторі така модель не може широко використовуватися, оскільки у такому разі існував би значний попит на виділення великих коштів, тому що кожний такий приріст, безумовно, сприяв би підвищенню ефективності порівняно зі звичайними масштабами виробництва.

Із трьох наведених методів лише аналіз співвідношень має властивості, що роблять його найдоступнішим для застосування на практиці.

Формування та виконання бюджетних програм потребує їх кількісної результативності. Показники результативності повинні відповідати встановленій меті та завданням програми. Ці завдання мають бути конкретними, розукрупненими і так чи інакше кількісно оцінюватися. У такому контексті ці показники повинні слугувати містком між завданнями, виділеними ресурсами і продукцією організації. Їх необхідно спрямувати на те, щоб орієнтувати керівництво на забезпечення більшої продуктивності та краще виконання завдань. Суспільство повинно знати, наскільки ефективно використовувалися бюджетні кошти. При цьому необхідно визначити критерії для проведення порівнянь. Без цього показника під час виконання програм відображатиметься лише те, що зроблено, не даючи жодних критеріїв оцінювання раціональності та доцільності зусиль. Тому можна використовувати такі критерії: стандарти, норми, нормативи; часові ряди даних; альтернативні підходи, тобто порівняння за схожими установами у межах одного міністерства чи відомства, з іншими країнами[1] .

Вирішення комплексних питань, пов’язаних із розробкою стратегічних планів розвитку виробничих систем на різних рівнях, забезпечується перспективним комплексним аналізом.

Із розширенням горизонту планування та посиленням зв’язків між різними видами планів в єдиній системі значно зростає роль методів прогнозування. Науково обґрунтовані прогнози дають змогу істотно послабити вплив елементу невизначеності на якість прийнятих планових рішень і збагатити початкову планово-економічну інформацію, необхідну для обґрунтування цілей і завдань планового періоду, напрямів і засобів їх вирішення. Соціальне й економічне прогнозування є невід’ємною складовою процесу розробки середньострокових планів, особливо на його початкових стадіях. У цілому можна сказати, що всі види прогнозів відіграють велику роль у розробці, перевірці виконання планів, у багатьох випадках є їх складовою, але не можуть замінити плани.

Література.

1. Басовский Л.Е. Прогнозирование и планирование в условиях рынка. / Л.Е. Басовский // - М.: ИНФРА - М, 2009.

2. Беленький П. Методологічні підходи і методика аналізу інфраструктури ринку праці в контексті маркетингових концепцій / П. Беленький, В. Люткевич // Регіональна економіка. - 2003. -№ 2. - С. 195-203.

3. Геєць В. Економічні реформи в Україні: моделі, реалії та уроки / В. Геєць // Банківська справа. - 2006. - № 4. - С. 26-34.

4. Деловое планирование (Методы. Организация. Современная практика.) / Под ред. В.М. Попова. -М.: Финансы и статистика, 2007.

5. Шевчук В.О., Копич Р.І. Вплив бюджету на макроекономічні показники / В.О. Шевчук // Фінанси України. - 2010. - № 3 – С. 3.