Біблійні мови та їх особливості з огляду на переклади Біблії

Так склалося що центральне джерело кількох релігій, Біблія, зміст котрої нині відомій мільйонам людей, була написана мовами, якими володіла порівняно невелика кількість представників певного регіону. Тому поширення біблійних ідей стало можливим лише завдяки перекладам що виникли в ІІ пол. І тис до .н.е. Перші переклади Старозаповітних біблійних текстів стали тою передумовою, тим фундаментом на якому побудована логіка перекладу і поширення християнських Євангелій. Оригінальні тексти Біблії були написані трьома стародавніми мовами: давньоєврейська, арамейська, давньогрецька.

Давньоєврейською мовою написані майже всі канонічні книги Старого Заповіту, виняток становлять лише деякі фрагменти. Ця мова відноситься до північно-західної гілки семітських мов. Самостійною мовою давньоєврейська, або іврит (самоназва) стає в ІІ пол. ІІ тис. до н.е, коли відбулася повна її диференціація від споріднених мов та діалектів. Давньоєврейська мова є спорідненою таким стародавнім та сучасним мовам як фінікійська, вавилонська (арамейська), ассирійська, сирійська, арабська. Найдавніше літературне джерело написане нею з нині існуючих – «Пісня Девори» – входить до складу Старого Заповіту, а саме до «Книги Судей». З особливостей давньоєврейської мови варто зазначити так звану консонантну абетку, коли на письмі позначаються лише приголосні звуки . Абетка налічує 22 літери, і нема жодної літери що позначала б голосні звуки, що безперечно становило певну складність причитанні. Проте з часом чотири літери перестали використовуватись виключно для позначення проголосних на письмі і це суттєво полегшило процес читання. Специфікою текстів, написаних даною мовою є також те що вони писалися і читаються справа на ліво ,тобто в протилежному напрямку ніж європейські мови, зокрема давньогрецька, якою пізніше були написані Євангелія. Давньоєврейська мова , за словами дослідників, має дещо архаїчні граматику та синтаксис і це хоч і ускладнює передачу абстрактних ідей, проте дає змогу певною мірою динамізувати текст, збагатити його експресією та образністю. Мова Старого Заповіту, поступаючись у словесній спекулятивності, переважає у поетичній мудрості[1;с.77 ]. Мовний розвиток та еволюція давньоєврейської мови відбилися і на текстах Старого Заповіту, додавши його вмісту пізніших елементів, зокрема «арамеїзмів – слів що прийшли і були запозичені під час періоду «Вавилонського полону». Як вже зазначалося, давньоєврейською мовою написано більшість книг Старого Заповіту: П’ятикнижжя Мойсея, історичні книги Старого Заповіту, твори царів Давида та Соломона (Псалтир, Еклесіаст,Пісня Пісень), та книги всіх пророків, за виключенням деяких фрагментів з книг «пророків полону» – Єремії та Даниїла.

Починаючи від «Вавилонського Полону» давньоєврейська поступово втратила значення і роль розмовної мови, поступившись арамейській, або як її же називають – вавилонській або халдейській мові, котра була принесена з Вавилону під час повернення на батьківщину . Ця мова стала розмовною і частково книжною, починаючи з V ст до н.е арамейська мова залишалася основною мовою населення Палестини аж до початку нашої ери. Деякі розділи книг Біблії, а саме канонічних книг, були з самого початку написані арамейською: книга Ездри (4:8–6:18;7:12–26); книга пророка Єремії (10–11), книга порока Даниїла (2:4–7:28). Арамейська сакраментальна тим, що нею очевидно говорив сам Ісус Христос, існує думка що Євангеліє від Матвія спочатку було написане арамейською і пізніше перекладено на грецьку. Доведено, що існували тексти Євангелій арамейською, котрі використовувалися єрусалимською християнською громадою. Арамейському також присуща консонантна абетка, що складається з 22 літер, ця мова стала мовою юдейської середньовічної філософії.

В період І ст. н.е. було написано Новий Завіт і перелік біблійних мов поповнився ще одною мовою, найважливішою для християнської традиції – давньогрецькою, її тогочасним діалектом –койне (досл.спільний). Період розквіту діалекту «койне» – 300 рр.до н.е –300 рр.н.е. Нею написано Новий Заповіт, проповідницька діяльність християнських апостолів велась саме на цій мові. Завдяки культурному та політичному пануванню елліністичної цивілізації «койне» поширився у східному Середземномор’ї і став універсальним засобом спілкування народів Близького Сходу. Хоча в ІІ ст. до н.е. і Греція ,і Близький Схід були завойовані Римом, койне залишався найпоширенішою мовою. До І ст. він став засобом спілкування більшості населення величезної за територією Римської імперії, популярним також серед громадян Риму. Християнство, що з’явилося в той час, перетворилося на світову релігію, обравши найпоширенішу мову тодішнього цивілізованого світу. У своїх канонічних версіях усі книги християнського Нового Заповіту написані на «койне»: Євангелія, Діяння, апостольські Послання, Апокаліпсис.

Мова койне не була схожа на жоден з літературних діалектів. Її словниковий запас, синтаксис, стиль, велика кількість висловлювань істотно відрізнялися від класичних зразків. Тому питання про походження та природу цієї мови здавна цікавило богословів та філологів. Часто «койне» вважали продуктом вульгаризації класичної давньогрецької мови. Проте дослідження кінця ХІХ– початку ХХ ст. численних стародавніх не літературних документів цією мовою(листів,угод,записок, розпоряджень) дало змогу довести, що койне являв собою живу розмовну мову простолюддя Східного Середземноморя часів елліністичних держав та Римської імперії. Простий,але виразний, зрозумілий всім, койне чудово відповідав духові раннього християнства і великою мірою сприяв його популярності серед широких верств населення [1; с.80].

Щодо власне грецької мови, або давньогрецької то вона теж фігурувала як біблійна мова, перш за все як мова якою було здійснено перший переклад Біблії .З огляду на цінність ідей, що містяться в Старому Заповіті, переклад його на інші мови був лише питанням часу. І цей час настав у ІІІ ст. до н.е., коли в Александрії Єгипетській було здійснено переклад П’ятикнижжя на грецьку мову. Переклад було названо «Септуагінта»,тобто «переклад семидесяти». За історичною легендою, переклад здійснили 72 перекладачі за 72 дні на о.Фарос. Побутує думка, що кожен з перекладачів робив свій переклад, але версії вийшли майже ідентичними. Вже до кінця ІІ ст..до.н.е. Септуагінта поповнилася перекладами книг біблійних Пророків та Писань.

Важається що оригінальний текст Септуагінти не зберігся, найдавніші копії, – Синайський, Ватиканський, та Александрійський кодекси датуються V ст. н.е. Саме Септуагінта покладена в основу старозавітної частини християнської Біблії. Нею користувалися діячі ранньої християнської церкви, богослови перших століттях н.е, її перекладали іншими мовами , в тому числі церковнослов’янською.

Виникнення і поширення християнства зумовило потребу в перекладах Біблії в перших столітях н.е. Хоча койне ще і зберігало інтернаціональний характер, час диктував потребу наявності перекладів національними мовами народів Римської імперії. В їх основі лежали як грецька Септуагінта так і оригінальний палестинський масоретський текст. Найдавнішим після Септуагінти став переклад на ще одну поширену вищезгадану мову – арамейську. Переклад називався «Пешітта» (арам - простий,ясний). Пешітта був популярний серед християн Близького Сходу, зокрема християн Сирії, котрі говорили арамейською [2; с.2].

Східне, грекомовне християнство (пізніше православне) послуговувалось перекладом, що ґрунтувався на Септуагінті, західні церкви користувалися латинськими перекладами, які вірогідно теж були похідними від Септуагінти. Їх численні неточності спонукали до створення нової версії латинської Біблії. В V ст його здійснив Ієронім Стрідонський. Переклад витримав критику і опір традиціоналістів і дістав назву Вульгата (загальноприйнята), котра в 1592 була канонізована Тридентським собором [1; с.84].

Наступний етап в історії біблійних перекладів – це період Реформації. Найвідоміший переклад того часу – переклад Лютера, котрий він заново здійснив з мов оригіналу, відкинувши Вульгату. Також серед найвідоміших протестантських перекладів – Бібіля короля Якова, котра стала офіційною Біблією англійської реформованої церкви.

На території України перше видання Біблії церковнослов’янською побачило світ в 1581 р. в Острозі (нині Рівненщина). Переклад було зроблено з Празького видання Біблії 1517 р, потім звірено і відредагованого за Септуагінтою і Вульгатою. Перший переклад Біблії давньоукраїнською мовою це Пересопницьке Євангеліє, створене в місті Пересопниця (Рівненська область сучасної України) Переклад базувався на церковнослов’янському, польському і можливо чеському текстах. Доля цього Євангелія тісно пов’язана з Українською історією – воно було в бібліотеці Івана Мазепи, а нині на ньому присягають президенти незалежної України.

Перші російські переклади Біблії пов’язані з діяльністю Російського Біблійного Товариства. Перший переклад було зроблено протягом 1916-1925рр. Проте він був частково знищений під час повстання декабристів . Довгий час в Російській імперії переклади Біблії не набували поширення та навіть були під забороною читання звичайним мирянам . Проте в 1863 році світ побачив Синодальний переклад, зроблений зусиллями чотирьої духовних академій імперії. Київська академія зокрема здійснила переклад Євангелія від Іоанна. Саме цей переклад неодноразово перевидається в наш час Московським Патріархатом.

Перший повний переклад Біблії сучасною українською мовою було здійснено в 1903 р. П. Кулішем, І. Нечуй- Левицьким та І. Пулюєм, котрий було видано у Відні. Нетрадиційна риса цього перекладу – масоретська транскрипція імен та власних назв, що було нетрадиційним для православного сприйняття. Найвідомішим же українським перекладом є переклад І.Огієнка, зроблений професором Огієнком з оригінальних текстів , з давньоєврейської та койне. Переклад Огієнка включає в себе також неканонічні книги, транскрипція імен також масоретська, що в тім, відповідає загальному фонетичному сприйняттю української мови.

Майбутнє перекладів Біблії – це так звані екуменічні переклади, котрі робляться спільно представниками різних конфесій, ХХ століття започаткувало екуменічний підхід до перекладів Біблії, сновна мета якого – відсутність конфесійної та доктринальної упередженості перекладів, максимальна точність отриманих наукових результатів [3; с.1].

Біблійні мови, досить специфічні та такі що вимагають ментального осмислення, фонетичного адаптування та філософської інтерпретації при перекладі, спричинили перелік підходів до перекладу, вивчення та сприйняття основного релігійного джерела. Складності та особливості цих мов були вагомим фактором на шляху утвердження християнства та поширення Святого Письма і зумовлювали часові та географічні рамки цих процесів.

Список використаних джерел і літератури:

1. Головащенко С. Бібліезнавство / С. Головашенко. – К., 2001.

2. Библия [Електронний ресурс] – Режим доступу: www.bibie.ru.

3. Библия [Електронний ресурс] – Режим доступу: come.to/sbible.