Історія / 2. Загальна історія

Гончар В. М.

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

Деякі аспекти окупаційної політики Німеччини щодо України

На зламі століть і тисячоліть з огляду на зміни, що відбулися у світі, постала необхідність переосмислення найтрагічніших сторінок історії людства, однією з яких залишається Друга світова війна. В радянські часи історія Другої світової війни розглядалась через призму панівної ідеології. Пояснення, трактування багатьох питань з історії проходило лише в однобічному напрямку. З початком незалежності об'єктивна, неполітизована оцінка історичним подіям частково руйнує міцні радянські стереотипи. Але ще багато аспектів з історії Другої світової війни знаходяться в процесі дослідження, а особливо – питання пов'язані з окупаційним режимом фашистської Німеччини на території України, котрі потребують більш глибокого вивчення і мають бути переглянуті під неупередженим кутом зору, що, звичайно, додає актуальності.

Друга світова війна впродовж десятиліть була і залишається одним з головних об'єктів наукових пошуків істориків усього світу. На сьогоднішній день існує значна кількість різних, іноді, діаметрально протилежних підходів щодо бачення певних моментів цієї трагічної події XX ст. Різнопланові дискусії з концептуальних проблем Другої світової війни продовжуються, і це ще раз засвідчує актуальність дослідження окремих її складових, у тому числі й запровадження та функціонування нацистського режиму на окупованих територіях.

Головною метою зовнішньої політики Німеччини з приходом нацистів до влади стало проголошене в «Майн кампф» здобуття нового життєвого простору для німців як народу вищої раси. Гітлер наголошував: «…Для Німеччини єдина можливість проведення здорової територіальної політики полягає тільки у здобутті нової землі в самій Європі... Слід ясно розуміти, що ця мета може бути досягнутою тільки шляхом війни» [3, с. 147]. «Але якщо сьогодні ми говоримо про нові землі в Європі, то насамперед можна мати на увазі тільки Росію та підвладні їй прикордонні держави» [3, с. 152] .

2 квітня 1941 р. Альфред. Розенберґ, головний нацистський авторитет із національних питань у Радянському Союзі, що його Гітлер призначив своїм «уповноваженим для централізованого розв’язання проблем східноєвропейського простору», подав фюрерові «Пам’ятну записку №1». У ній аналізувався стан та містилися рекомендації щодо майбутньої політики в окремих частинах території Радянського Союзу після окупації її німецькими військами.

На відміну від Гітлера, Розенберґ, хоч він був офіційним ідеологом нацистської партії і завжди стояв за знищення більшовизму шляхом війни, дотримувався у зовнішній політиці не екстремістських, а швидше традиційних імперіалістичних поглядів. Напротивагу ідеям фюрера щодо нового колосального німецького життєвого простору на Сході він бачив там у майбутньому радше новий баланс сил, шукав такого варіанту їх розкладу, який був би найбільш вигідний для Німеччини, забезпечував її панування без кардинальних етнічних змін, залишаючи населення на місці. У розділі «Україна (Окраїнна область)» Розенберґ писав: «Київ був головним центром варязької держави з нордичною панівною верствою. Але й після татарського панування Київ протягом довгого часу грав роль полюса, супротивного Москві. Його внутрішнє національне життя засновано на майже незалежній традиції, що постала на власному ґрунті…

[Нашим] політичним завданням для цієї області мало б бути заохочення прагнень до національної незалежності аж до створення самостійної державності, якій належало б одній або у поєднанні з Донською областю та Кавказом у вигляді Чорноморського союзу постійно стримувати Москву та убезпечувати великонімецький життєвий простір зі сходу. А економічно ця область мала б разом з тим утворити потужну сировинну та додаткову продовольчу базу для Великонімецького рейху.

До тієї частини, яка в СРСР розглядається як чисто українська, слід було б додати прикордонні смуги від корінної російської області... щоб послабити [її] і одночасно мати проти неї постійну противагу». (Тут ішлося про частини Курського та Воронезького адмінокругів). Так само як частка України розглядався і Крим. «На досягнення цієї політичної мети треба було б спрямувати адміністративне та економічне упорядкування всієї [української] області» [2, с. 259].

Окуповану Україну було поділено на адміністративні одиниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області були захоплені румунськими військами та включені до складу Румунії, якій були віддані також землі між Бугом і Дністром, вся Одеська, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей, лівобережні райони Молдавської РСР. Ці території увійшли до так званої «Трансністрії», створеної румунами. У серпні 1941 р. на території Львівської, Дрогобицької, Станіславської та Тернопільської областей було створено дистрикт «Галичина», що увійшов до складу польського генерал-губернаторства. 20 серпня 1941 р. за наказом Гітлера було створено рейхскомісаріат «Україна», поділений на 6 генеральних округів:

1) «Волинь» — Рівненська, Волинська і Кам'янець-Подільська області, а також південні райони Брестської і Пінської областей Білорусі;

2) «Житомир» — Житомирська, північні райони Вінницької, а також південні райони Поліської області БРСР;

3) «Київ» — Київська і Полтавська області;

4) «Миколаїв» — Миколаївська (без західних районів) і Кіровоградська області;

5) «Таврія» — лівобережні райони Миколаївської (тепер Херсонської) і Запорізької областей;

6) «Дніпропетровськ» — Дніпропетровська і частина Запорізької області.

Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської областей були включені в окрему, воєнну зону, яка перебувала під владою німецького військового командування [1].

Політика окупаційної влади, щодо українського населення зазнавала численних змін. Ця трансформація не випадкова, а об'єктивно зумовлена положенням німецької армії на фронті, непослідовністю та протиріччями серед німецького керівництва, залежністю соціальної політики від економічних потреб Третього рейху. «Новий порядок», встановлений на окупованій території України, мав на меті, насамперед, широку експлуатацію економічних потенціалів, пограбування культурних цінностей, створення підґрунтя для реалізації політики «германізації». Саме цим завданням і була підпорядкована окупаційна політика Німеччини по відношенню до України.

Література:

1. Архіви окупації 1941-1944 / Упоряд. Н. Маковська. – Т. 1. – К. : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – 872 с.

2. Der Nürnberrger Prozess. Ausgewollt und eingeleitet von Prof. Dr. P.A. Steiniger. – Bd. II. – Berlin, 1957. – S. 259.

3. Hitler A. Mein Kampf. – München, 1939. – S. 147, 152.