„Історія” №1

Скрипник Л. В.

Черкаський державний технологічний університет

Морально-психологічний стан шведського війська напередодні Полтавської битви 1709 р.

В галузі дослідження воєнної історії України на сьогодні існує безліч недосліджених питань, пов’язаних не лише з воєнною стратегією й тактикою різних епох, розвитком воєнної техніки та зброї як засобів вирішення задач війни, але й питання розвитку військової думки. Як зазначає Смолій В. А., „Як це не звучить парадоксально, але воєнна справа – це не лише наука, а й складова нашої культури. Те, що ми називаємо військовим мистецтвом, є частиною нашої духовності” [1, 18]. Таким чином, варто звертати увагу не лише на тактику, стратегію, озброєння сторін – супротивників, але й на моральний та духовний стан бійців.

Готовність до бою та впевненість в перемозі залежать від того, як воїн оцінює перспективи війни, потужність своєї армії, свої сили та можливості. „Эти чувства способствуют мобилизации сил, предупреждают растерянность при неожиданной встрече с опасностью, помогают самоотверженно выполнять боевую задачу” [2, 121].

Соловьев В. С. звертав увагу на те, що „ Боевой дух – готовность каждого солдата бить врагов и самому быть убитому, для чего непременно нужна полная уверенность в том, что война есть дело святое” [3,18]. І шведські солдати вірили в свого короля та святість своєї справи. Бойовий дух шведського війська формувався самим королем. Карл ХІІ був надзвичайно хоробрим на полі бою, він був прикладом і для офіцерів, і для солдатів. А одна з головних аксіом виховання полягає в тому, що справи значать набагато більше, ніж слова. Влада Карла ХІІ над почуттями солдатів, влада, яка змушувала їх виконувати все, що він наказував, була зумовлена, на думку Гуннара Артеуса , такими факторами: „тем, что он был королем, а не простым генералом, его превосходным искусством тактика… его полным презрением к опасностям, его редкой духовной силой, выдержкой, его физической нетребовательностью, его неустанной и теплой, как будто стыдливой заботой о бытовых условиях и настроении своих солдат”[4, 166]. Безумовно, на психологічному стані бійців не могло не позначитись усвідомлення того факту, що король не мав властивої йому боєздатності через поранення в ногу. Деякі радянські історики засуджували шведських колег за те, що вони надавали цьому факту вирішального значення серед причин поразки каролінгських вояків в Полтавській битві.

В шведській армії дотримувались суворої дисципліни в питаннях релігії, яка передбачала загальну молитву вранці та ввечері, а також службу Божу щонеділі і кожного свята. Цьому порядку надавалось велике значення і порушувався він лише в крайніх випадках і то не завжди. Сувора церковна дисципліна в армії стає зрозумілою, якщо враховувати, що люди були впевнені в прямому впливі Господа на бойову удачу. Проте, коли ми уявляємо шведських солдатів під Полтавою, необхідно викликати в своїй уяві не бадьорих молодців в акуратних синіх мундирах, а шеренги втомлених бідолах в зношеному до лахміття одязі.  [5, 64].

Петер Енглунд вказує, що в шведській армії „старались сдерживать худшие виды суеверий, колдовать и „заговаривать оружие” было строго запрещено... Гнёт постоянных неудач, большие потери и чувство растущей слабости, вместе со всё большей утратой веры в будущее подточили боевой дух у солдат и у офицеров” [5, 66]. Після суворої зими 1708-1709 рр. у війську було багато поранених і хворих, і про це писав Густав Адлерфельд: „Особенно много было последних (больных), разбитых ревматизмом вследствие ужасного холода; это делало их совершенно непригодными для службы” [6, 234]. Та ревматизм був не найстрашнішим – багато шведських вояків втратили кінцівки через обмороження. Літо 1709 р. видалось надто спекотним, що теж не було звичним для скандинавів. Напередодні битви шведське командування намагалось підбадьорити солдат усілякими способами. Так, наприклад, поширювались чутки про те, що вже йдуть на підмогу великі підкріплення.

В шведській армії посилилось дезертирство. Справа зайшла так далеко, що командир Далекарлійського полку Сигрот, який брав участь у військовій нараді, сказав королю, що він не може вже відповідати за своїх солдатів[7, 66].

Як писав Франсуа Рабле: „Гроші – це м’язи війни. І коли їх немає чи обмаль, лишається одна опора: відвага бійців. Щоправда, і вона часто-густо творить чудеса. Однак краще все-таки мати і добрий припас”. Щодо шведської армії під Полтавою, то у неї було мало і збройних припасів, і тієї відваги, якою вона так прославилась у попередніх боях. Шведські солдати чекали битви, яка повинна була розв’язати їхні проблеми – перемога над росіянами принесла б завершення війни і повернення до рідних домівок, поразка теж поклала б край стражданням, які вони відчували в цьому „нескінченному” походу, від якого вони так втомились. „Хто б подумав, що ворога можна очікувати з радістю писав Даніел Крман про підготовку до битви 27 червня 1709 р.- Усі вірили, що буде вирішальний день, який позбавить шведів голоду та інших нещасть, від яких вони страждали не менше ніж від повільної смерті” [8, 131].

В. Ключевський писав: „Стыдно было бы проиграть Полтаву… русское войско им (Петром) созданное, уничтожило шведскую армию, т.е. 30 тысяч отощавших, обносившихся, деморализованных шведов, которых затащил сюда 27-летний скандинавский бродяга” [9].

Література:

1. Воєнно-історична наука в Україні: стан та перспективи. – К., 2001. – 80с.

2. Военная психология / Ред. Дьяченко М. И., Феденко Н. Ф. – М.: Воениздат, 1967. – 260с.

3. В. С. Соловьёв. Три разговора о войне, прогрессе и конце всемирной истории. –

4. Артеус Г. Карл ХІІ и его армия // Царь Петр и король Карл. -Два правителя и их народы: Сб. ст. / К. Г. Андрен, Е. Анисимов, Г. Атреус и др. – М.: Текст, 1999. –С.156 - 175.

5. Энглунд П. Полтава. Рассказ о гибели одной армии. – М.: Новое литературное обозрение, 1995. – 287с.

6. Адлерфельд Г. Военная история Карла ХІІ, короля шведского // Документы Северной войны: Полтавский период (ноябрь 1708 г.-июль 1709 г.) / Под общ. рук. А. К. Байова, ред. Н. Л. Юнаков. – СПб., 1909. – 339с.

7. Энглунд П. Вказана праця.

8. Д. Крман. Подорожній щоденник: Пер. із словац.- К., Просвіта, 199.- С. 131

9. Ключевский В.