Гон М.М.
Рівненський
державний гуманітарний університет
ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ
ЕЛІТ РІЗНОСТАТУСНИХ ГРУП У РАНЖОВАНІЙ СИСТЕМІ МІЖЕТНІЧНИХ ВІДНОСИН
Етнічні еліти – особи, які мобілізують групи
до політичної суб’єктності, використовуючи як засіб для їхньої мобілізації культурні
символи. Попри тотожність ролі, яку виконують провідники рівно-й різностатусних груп, їхня діяльність суттєво відрізняється в
тих державах, де діє ранжована система міжетнічних
відносин. Вона, на відміну від принципів етноплюральності,
посилює значимість статусу груп. Адже якщо перші є політичними маяками курсу на
формування «єдності в різноманітності», то вертикальна система взаємодії етнонаціональних спільнот ґрунтується на дискримінації титульною
спільнотою «чужих» за етнічною, мовною чи конфесійною ознаками.
Така реальність чітко простежується в 1918-1939 рр. на теренах тих імперій,
які зникли з політичної карти наприкінці Першої світової війни. Втілення
інтересів новопосталих титульних спільнот у національних державах, відверте ігнорування
ними експектаціями етнічних меншин – свідчення
постання «держав, що націоналізувалися» (Р.Брюбейкер).
У них еліти спільнот, які монополізували владу, виступають не тільки речниками
інтересів «своїх», а й сприяють збереженню існуючого статус-кво. Політичні
процеси в таких державах відбуваються в умовах фактичної концентрації влади в
руках етнічних лідерів. Вони, в одних
випадках, займають посади на владному олімпі, в іншому, мобілізуючи групу на
захист створюваної/діючої ранжованої системи міжетнічних
відносин, своїми ініціативами спричиняються до легітимації такої практики, що характеризується
відкритою чи латентною формами дискримінації «чужих».
Ця диспозиція засвідчує, що спільним для діяльності еліт
етнічних меншин і титульної нації є вироблення стратегій зміни/захисту
суспільних реалій. Проте їхні можливості у втіленні агрегованих ними програм
суттєво різняться. Адже в етнополітичних організмах,
які постали в результаті перемоги етнічних рухів, концентрації важелів
державного управління в лоні представників однієї групи влада забезпечує
можливість використання необмежених ресурсів держави передусім або часто-густо
винятково «своїм». Натомість еліти етнічних меншин позбавлені такої перспективи.
До того ж вони нерідко не володіють дієвими механізмами, які змушували б центр втілювати
інтереси упосліджених чи дискримінованих спільнот.
Відтак визначається ситуація, коли перспектива ліквідації/збереження принципів
міжетнічної субординації залежить передусім від двох суб’єктів політичного
процесу: держави й етнічних еліт титульної нації. З
іншого боку, саме останні формують її владний бомонд, отже – обирають етнополітичну модель, що реалізується. Це окреслює особливу
роль ідеалів, які транслюються «своїм» етнічними елітами,
їхньої політичної культури загалом.
Будь-яка форма дискримінації етнічних меншин зазвичай є каталізатором
їхньої політичної мобілізації й «запуску» механізму протидіючого процесу. Як
свідчить практика, відповідь на політику обмеження можливостей групи формується
етнічними лідерами у параметрах такої системи координат: створення груп тиску
та застосування політичного насильства. Незважаючи на імовірну варіативність
дій перших, вони (навіть у випадку висунення максимальних вимог) прагнуть досягти
консенсусу з владою і/або титульною етнонаціональною
спільнотою. Натомість трансляція ідеалів активного супротиву
дискримінації, формування етнічними лідерами пафосу безкомпромісної боротьби серед
«своїх» – передумови еволюції суперечностей груп в актуалізовані міжетнічні конфлікти.
Таким чином, спонукаючи політичну мобілізацію еліти
етнічних меншин водночас є тими, хто безпосередньо ініціює зміну характеру
міжетнічної взаємодії. При цьому відповідальність за її ескалацію несуть і
еліти титульної спільноти: адже сам факт конфлікту груп засвідчує створення/підтримку
ними ситуації безвиході «чужих» і невикористання мистецтва врегулювання
міжетнічних суперечностей.