Івчик Наталія Степанівна

магістрант Рівненського державного гуманітарного університету

Політика обмежень як форма дискримінації євреїв в Російській імперії у ХІХ ст.

Законодавче поле Російської імперії базувалося на трьох визначальних принципах: православ’я, самодержавство, народність. Водночас значним компонентом діяльності влади протягом ХІХ ст. у царині національних відносин стало обмеження громадянських прав євреїв.

Така тенденція зумовлюється, очевидно, тим, що царський уряд прагнув навернути усіх інородців до православної віри, а принцип народності зведено ним до утвердження панування великоросійської нації, посилення асиміляції інородців, ліквідації їхніх традицій та звичаїв.

Дискримінація за національною ознакою простежується в царських указах від 14 грудня 1800 р. і 15 липня 1801 р., які закріпили положення, за яким на державній службі могли перебувати лише ті євреї, які прийняли християнську віру.

Наказ імператриці Катерини ІІ від 23 грудня 1791 р. став початком положення про “смугу осідлості” для євреїв. На початку ХІХ ст. до неї входили 15 губерній Росії та 10 губерній Царства Польського.

Законодавство Російської імперії забороняло євреям проживати за межами смуги осідлості. У самій смузі більшість євреїв записано до міщан, але для виїзду за її межі необхідно було отримати дозвіл поліції. Крім того, їм заборонялося поселятися в селах, деяких містах або окремих районах міст.

Смуга осідлості формувалася адміністративно-насильницькими методами як у внутрішніх губерніях, так і в прикордонних, зокрема на Волині. Основним методом служило переселення євреїв з сіл до міст, з 50 верстної прикордонної смуги. Кордони смуги осідлості не були сталими, і час від часу змінювалися. Життя євреїв в ній суворо регламентувалося законодавчими актами та положеннями. Тому становище євреїв було нестійким і їхнє виселення проводилося неодноразово.

На початку ХІХ ст. царизм зробив спробу виселити євреїв з повітів. Їхнім справами займався спеціально створений – ”Комітет про благоустрій евреїв”. В 1804 р. ним сформульовано “Положення про євреїв”. Даним законом громадських прав євреям надано не було. Водночас передбачалося їх переселиння з сільської місцевості до міст.

Нові обмеження прав євреїв запроваджені Миколою І. Положенням від 30 травня 1835 р. він підтвердив смугу осідлості, окрім деяких міст – Києва, Миколаєва, Севастополя.

У 1844 р. Микола І запровадив податки на національний одяг, на придбання лампадок для синагог, а в 1850 р. було заборонено носити національний єврейський одяг взагалі.

В 1882 р., за правління Олександра ІІІ були введенні так звані ”Тимчасові правила”, за якими євреям заборонялось проживати в сільській місцевості, купувати у власність нерухомість поза містечками та містами.

Протягом ХІХ ст. політика царату щодо євреїв формувалась досить відверто: або асиміляція і лояльність, або еміграція. “Положення про євреїв”, “Тимчасові правила” і багато інших обмежень спрямовувалися на те, щоб примусити євреїв відмовитися від національних та релігійних традицій. Спільно з погромами початку 1880-х рр., вони стали причиною початку єврейської еміграції за межі імперії.