Горун А.О.

Дніпропетровський Державний Університет залізничного транспорту

Проблеми стилю рококо в сучасній літературній критиці.

Кожний період стилю не стільки формує світ, скільки утворює свій власний світ. Таким чином, проникнення в цей світ, розуміння погляду на нього, допомагає наблизитися та адекватно розтлумачити літературу та мистецтво рококо. У цьому випадку треба вказати на тісний зв’язок між типом погляду з одного боку та літературою рококо і сенсуалістичною, емпіричною філософією з другого боку.

Добре відомо, що зв’язок між стилем та філософією даного періоду дуже фундаментальний. Таким чином, ми зробимо ескіз філософської ситуації, що мала вплив на світобачення людини та, потім, на літературу.

Рококо сприймає всі емпіричні та сенсуалістичні теорії Просвітництва (Лок, Гоббз, Декарт). Для кращого розуміння, ми повинні вказати, що «емпіризм надає почуттям першості, а сенс-імпресіонізму та пустій чутливості – престижу». Наголос стоїть на спостереженні, тільки як на джерелі відповідної інформації в реальності. Згідно за Джоном Локом, в людській свідомості немає нічого такого, що не мало б першості у почуттях». Не дивлячись на виключення обох причин та сентиментів на користь почуттів, розвивається холодний реалістичний погляд на дійсність, що супроводжується відчайдушними та цинічними спробами компенсувати гедоністичною естетикою. Цим фактом ми можемо мотивувати покоління Регентів, що були скептиками та епікурейцями, що мали декілька ілюзій, заснованих на можливому щасті та простих втіхах, скоріше ніж мріях та очікуваннях, далеких від реалізації. Формула щастя в рококо звучить приблизно так: «…нам немає більше чого робити, ніж забезпечувати себе почуттям та відповідними сентиментами».

Очевидно, мистецтво в такому суспільстві мало б задовольняти та інструктувати. Мистецтво перетворюється на мистецтво задоволення, на форму, що перетворює життя на мистецтво. Тож рококо є стилем існування (життя).

Походження терміну «рококо», напевне, походить від французького «rocaille», а фактично стиль рококо асоціюється з власно rocaille. Його емблема робить наголос на декоративній природі стилю, смаку до вишуканого контуру, на граціозних закручених формах, надмірному орнаменті, на безперервному крихітному русі. Rocaille – це форма, що надає уяві простору. Рококо характеризується конкретним рядом принципів, тісно пов’язаних з rocaille. Ці різноманітні риси світу рококо описані у великій кількості засобів, таких як «солодкий гармидер», «галантність та гедонізм салонів», «розкіш», «фривольність», «пихатість» і таке інше.

В період рококо мотив інтимності стає домінантою в усіх сферах життя. Це стверджується у наполяганні на внутрішньому, ніж на зовнішньому показі, особлива увага приділяється декораціям. Тенденція до бароко примушує зникати монументальність, церемоніальність та урочистість та відкриває шлях більш делікатній та інтимній якості.

Рококо відмовляється від грандіозних форм та веде до мініатюри, фрагменту та незакінченості . Помпезність та велич витісняються витонченістю, граціозністю та інтимністю (красою). Можна спостерігати помітну тенденцію до мініатюризації, до найменших деталей (в період рококо навіть слово «petiti» було «a la mode»).

Мініатюризація, згідно з Бредлі, історично мотивована політичними конфліктами, що на той час меншали: замість великих політичних драматичних подій відбувалися локальні зіткнення та політичні компроміси. З філософської точки зору, мініатюризація віддзеркалювала нові погляди на місце людини у нескінченному всесвіті, котрий наказує людину, зменшуючи до «мікропристрасті».

Мотивація спокуси витікає з усього світу рококо. На базі теорії «природного імпульсу» розвивається «філософія спокуси» (термін Ф. Хубенерта. Разом із боротьбою за насолоду, безвідповідальність та витонченість, гедоністична природа рококо була відмічена поширенням еротизму, привілля та флірту.

Однак, було б помилкою визначати гедонізм, як просто філософію необачної насолоди, «швидкоплинного життя», «зупиненої миті». Це, скоріше, «потреба природи, потреба щастя, контролюємого здоровим глуздом».

Рококо представляє рішучій оптимістичний погляд на реальність. Люди того часу не розраховували на трагічне сприйняття життя. Тому, мотиви покарання та страждання зменшувалися. А трагізм пом’якшувався іронією.

Рококо має тенденцію робити деякі сюрпризи, несподівані ефекти, «tromp d’ouil»; щоб заплутати, містифікувати. Принцип ілюзії стає стилем існування, перетворює життя на вид гри. Маскування стає оперативною реальністю.

Жак Годешо в XVIII сторіччі визначив цей час як «le siecle de l amour». Проте, ми повинні були б помітити, що рококо характеризується відвертанням від глибоких емоцій; таким чином, в рококо ми маємо справу з конвенціалізованим коханням, мистецтвом кохання.

«Le siecle de l amour» виробив нову делікатну філософію кохання та нову психологію: «пізніше, більш матеріальний та пікантний погляд на вишукане кохання».

Звертаючись до робіт будь-якого з цих мистецтв, ми спостерігаємо розчинення всіх елементів у нерозривній сумісності, котра не підлягає аналізу. Дослідження претендують на ствердження, що мета рококо – створити одиницю, що не може бути розбита на частини. Слід відмітити виключення традиційної ієрархії серед елементів в цілому. Водночас будь-яка робота мистецтва відображує принцип «частини, що відповідає частині», в конкретних пропорціях.

Таким чином, неповторність цілого не повинна руйнуватися індивідуальними характеристиками його частин, це головна умова рівноваги.

Ця остання версія була названа «галантері». Такий тип любові був пов’язаний з ідеєю щастя та стилізований, як і інші форми мистецтва: це повинно приносити насолоду. Детальне описування перешкод коханню «l amour-propre», непорозуміння, випробування героїв показують нам характерний рівень рококо – гру кохання, сватання, які важливіші за саме кохання. Недаремно в літературі та мистецтві досліджувались стадії кохання – юнацьке кохання (перше збудження). Необхідно сказати, що «галантері» далека від платонічного – вона відверто сексуальна та позбавлена будь-яких метафізичних обертонів, хоча елегантність та шарм рятують її від вульгарності.