Гатеж С.А., Малицький В.В.

Буковинська державна фінансова академія

Дискусійні проблеми макроекономічної теорії

Макроекономіка є молодою наукою, але в ній уже сформульовано низку законів та виявлено чимало закономірностей, які поділяє більшість сучасних економістів. Цю більшість називають основним потоком макроекономіки. Згідно з поглядами його представників, основним завданням макроекономіки є виявлення чинників, які визначають обсяг товарів і послуг, що їх продукує національна економіка. Стрижнем макроекономіки є дослідження закономірностей механізму функціонування національної економіки та її розвитку загалом.

У макроекономіці точиться гостра полеміка навколо тріади її фундаментальних проблем – обсягу національного виробництва, безробіття та інфляції.

Щодо обсягу національного виробництва, то суперечки стосуються методів економічної політики, за допомогою яких можна збільшити природний рівень виробництва у національній економіці, тобто забезпечити економічне зростання. Як відомо, природний рівень виробництва залежить від кількості факторів та від виробничої функції. Тому для збільшення обсягу національного виробництва економічна політика має сприяти збільшенню капіталу, підвищенню ефективності використання та вдосконаленню техніки й технології. Як випливає з моделі Солоу, збільшення капіталу потребує зростання рівня заощаджень та інвестицій. Тому чимало економістів виступають за проведення політики, яка підвищує рівень національних заощаджень. Проте це означає зменшення обсягу споживання нинішніх поколінь. Інша група економістів уважає, що цього не варто робити, бо завдяки науково-технічному прогресові добробут майбутніх поколінь і без цього буде вищий, ніж нинішніх [10, c. 519].

Суперечки ведуться навколо ще однієї проблеми, пов'язаної з економічним зростанням: чи може воно тривати у XXI та наступних століттях? Противники економічного зростання вказують на те, що світова економіка використовує ресурси і нагромаджує відходи темпами, які планета не може витримати. Тому вони закликають до уповільнення економічного зростання й переходу до нульових його темпів. З іншого боку, прихильники економічного зростання переконані, що це – єдиний шлях до поліпшення матеріального статку й підвищення рівня життя. Щодо зв'язку між економічним зростанням і станом довкілля, то, на думку прихильників зростання, цей зв'язок перебільшено.

Особливо складною є проблема економічного зростання у країнах, що розвиваються. Згідно з традиційним підходом, для підвищення подушного доходу в цих країнах потрібно передовсім зменшити кількість дітей у родині. Інша група економістів дотримується концепції демографічного переходу, за якої слід досягти вищого рівня доходів, що знизить темпи зростання населення [13, c. 10].

У макроекономіці гостро дискутується проблема безробіття. В останній чверті минулого століття природна норма безробіття у країнах із розвинутою ринковою економікою зросла. На думку одних економістів, це спричинене глибокими структурними змінами, зокрема через різке підвищення цін на нафту. Інші фахівці пояснюють динаміку середнього рівня безробіття змінами у складі робочої сили, а також щедрими виплатами безробітним.

Уряди розвинутих країн намагаються знизити природну норму безробіття. Проте немає простого способу розв'язання цього завдання. Природну норму безробіття, імовірно, можна зменшити, знизивши мінімальну заробітну плату та відмовившись від страхування на випадок безробіття, що надасть стимули до пошуку роботи та встановить рівноважний рівень зарплати. Проте ці заходи економічної політики найсильніше позначаться на становищі найбідніших груп населення. Тому чимало економістів не підтримують таких заходів.

Особливо складною є проблема безробіття у перехідних економіках, де природна норма безробіття ще не склалася, а фактичний його рівень становить 15-20% робочої сили. Одна група економістів виходить із того, що ринковий механізм, який складається в перехідній економіці, сам собою впорядкує та поліпшить ситуацію на ринку праці. Інші обґрунтовують необхідність активнішої державної політики для оздоровлення ситуації у сфері зайнятості [5, c. 7].

Нерозв'язаною у макроекономіці є проблема джерел інфляції. Одні економісти вважають, що єдиною причиною інфляції є надмірні темпи зростання пропозиції грошей порівняно з темпами зростання валового внутрішнього продукту. Інші твердять, що інфляція виникає тоді, коли сукупні видатки перевищують обсяг національного продукту. Ще одна група економістів розглядає інфляцію як багатофакторний процес, тобто її можуть індукувати різні джерела, зокрема вищі темпи зростання грошової маси порівняно зі зростанням національного продукту, дефіцит державного бюджету, особливості структури національної економіки та ін.

Унаслідок різного тлумачення джерел інфляції гостродискусійною є і проблема методів боротьби з нею. Найпоширеніший погляд на цю проблему відображає короткострокова крива Філіпса, згідно з якою зниження темпів інфляції потребує певного періоду скорочення обсягу виробництва й зростання безробіття. Відповідно до цього погляду коефіцієнт дезінфляційних втрат – відсоток зменшення ВВП задля зниження інфляції на 1% – показує видатки на боротьбу з інфляцією. Ці видатки є досить значними.

Інші фахівці доводять, що витрати на боротьбу з інфляцією є насправді вищими, ніж показує коефіцієнт дезінфляційних втрат. На їхню думку, спад, викликаний політикою дезінфляції, може підвищити природну норму безробіття, що додасть до втрат, пов'язаних із тимчасовим скороченням виробництва, ще й втрати, викликані усталено високим рівнем безробіття. Ці економісти як метод боротьби з інфляцією обстоюють політику доходів.

Прихильники теорії раціональних сподівань твердять, що заздалегідь оголошена політика боротьби з інфляцією, якій довіряє населення, не супроводжується палінням національного обсягу виробництва та зростанням безробіття. Ті економісти, що тлумачать інфляцію як багатофакторний процес, уважають, що для боротьби з нею потрібно використовувати широкий арсенал знарядь [4, c. 237].

У макроекономіці точиться полеміка з приводу сукупного попиту та сукупної пропозиції як її фундаментальних категорій. Кейнсіанці вважають, що внаслідок негнучкості цін та зарплати крива сукупної пропозиції є горизонтальною. Щодо сукупного попиту, то він може помітно змінюватися під впливом зміни інвестицій, навіть якщо не відбулися зміни у пропозиції грошей. Якщо, наприклад, інвестиції зменшилися, то обсяг національного продукту тривалий час може залишатися на рівні, нижчому за рівень повної зайнятості. Тільки збільшення сукупного попиту внаслідок активної макроекономічної політики допомагає, на думку кейнсіанців, подолати рецесію або депресію. Отже, згідно з цим підходом, держава відіграє важливу економічну функцію, здійснюючи стабілізаційні заходи [10, c. 521].

Монетаристи твердять, що ціни й заробітна плата гнучкі не лише у довгостроковому періоді, а й у короткостроковому. На їхній погляд, крива сукупної пропозиції є вертикальною, бо фактичний рівень національного продукту завжди тяжіє до обсягу виробництва за повної зайнятості. Водночас монетаристи вважають, що кількість грошей у національній економіці визначає обсяг сукупного попиту. Кількість товарів і послуг, які купуватимуть економічні суб'єкти, залежить від кількості грошей, якою вони володіють, та купівельної спроможності грошей, яка визначається рівнем цін. Якщо рівень цін знижується, то за даної пропозиції грошей їхня купівельна спроможність зростає.

Прихильники монетаризму твердять, що сукупний попит буде незмінний, якщо центральний банк підтримає незмінну пропозицію грошей. Зі збільшенням пропозиції грошей за даної сукупної пропозиції крива сукупного попиту переміщуватиметься вправо, що спричинятиме інфляцію попиту. І навпаки, зі зменшенням пропозиції грошей крива сукупного попиту переміститься вліво. Тому монетаристи впевнені, що контроль за пропозицією грошей усуває необґрунтовані зміни у сукупному попиті і забезпечує стабільний рівень цін [12, c. 234].

Загалом монетаристи вважають, що ринковий механізм забезпечує макроекономічну стабільність, а державне втручання в економіку підриває цю стабільність. Намагання державних мужів стабілізувати економіку за допомогою монетарної та фіскальної політики посилює нестабільність ринку. Отже, згідно з монетаристами, заходи економічної політики шкідливо впливають на економіку.

У своєму аналізі сукупного попиту кейнсіанці виходять із сукупних видатків. При цьому компоненти сукупних видатків визначаються множиною чинників, які не залежать від пропозиції грошей. На думку кейнсіанців, монетарній політиці притаманний складний передавальний механізм. Невизначеність багатьох ланок цього механізму обмежує ефективність монетарної політики. Кейнсіанці також уважають, що фіскальна політика є більш дієвим знаряддям стабілізаційної політики порівняно з монетарною політикою.

Монетаристи відводять головну роль у визначенні ділової активності грошам. Вони вважають, що зміни у пропозиції грошей одразу впливають на всі компоненти сукупного попиту. Тому передавальний механізм монетарної політики дуже простий.

Оскільки, на думку монетаристів, фактичний ВВП завжди тяжіє до природного ВВП, то зміна пропозиції грошей головно позначається на рівні цін як у довгостроковому, так і в короткостроковому періодах. Правда, припускається можливість короткострокових змін в обсязі виробництва і рівні зайнятості, коли ринок пристосовується до змін у пропозиції грошей. Конкретна величина ВВП, згідно з цим підходом, залежить від фізичних факторів – кількості та якості праці, капіталу, технології тощо.

Монетаристи твердять, що швидкість обігу грошей є стабільною і не змінюється у відповідь на зміни пропозиції грошей. Вони розуміють під стабільністю швидкості обігу грошей не певну постійність, а можливість легко прогнозувати динаміку чинників, які впливають на цю швидкість. Тому, на думку монетаристів, існує пряма залежність між пропозицією грошей і номінальним ВВП [10, c. 522-523].

Стабільність швидкості обігу грошей монетаристи обґрунтовують так. Вони твердять, що люди виявляють стабільний попит на гроші для купівлі товарів і послуг, який не залежить від пропозиції грошей. І – що найголовніше кількість грошей, якою населення хоче володіти, залежить від рівня номінального ВВП.

Кейнсіанці вважають, що монетаристи перебільшують значення грошей у визначенні рівня ділової активності. Вихідне рівняння кейнсіанців для аналізу сукупного попиту відводить грошам другорядну роль. На їхню думку, монетарна політика має досить складний передавальний механізм.

Крім того, у передавальному механізмі монетарної політики є багато слабких місць, які знижують ефективність цієї політики. Наприклад, політика "дешевих грошей" не забезпечить бажаного результату, якщо економічні суб'єкти не забажають надавати позики або брати у позику.

Кейнсіанці твердять, що швидкість обігу грошей мінлива й непередбачувана. Вони виходять із того, що гроші для ділових операцій переходять від рук до рук і мають певну швидкість обігу; гроші ж як активи є бездіяльними і мають нульову швидкість обігу. Звідси випливає висновок: що більше відносне значення операційних грошей, то вище значення V. І навпаки, що вища частка бездіяльних грошей, то нижча величина V. Якби, наприклад, зі зростанням пропозиції грошей увесь їх приріст економічні суб'єкти перетворили б у додаткові активи, то швидкість обігу грошей помітно знизилася. Це означає, що, незважаючи на збільшення пропозиції грошей, сукупний попит може не змінитись унаслідок зменшення швидкості їхнього обігу. Отже, на думку кейнсіанців, у національній економіці відсутній стабільний зв'язок між пропозицією грошей і номінальним ВВП. Тому кейнсіанці заперечують монетаристський передавальний механізм монетарної політики [10, c. 523].

Загалом кейнсіанці вважають, що швидкість обігу грошей нестабільна і змінюється прямо пропорційно процентній ставці та обернено пропорційно пропозиції грошей.

Питання швидкості обігу грошей є центральним пунктом полеміки між кейнсіанцями й монетаристами.

Література:

1. Базилевич В.Д. та ін. Макроекономіка. – К.: Четверта хвиля, 1997. – 227 с.

2. Борисов Е.Ф. Экономическая теория. – М.: Юристъ, 2000. – 568 с.

3. Геєць В.М. Нестабільність та економічне зростання. – К.: НАНУ, Інститут економічних прогнозів, 2000. – 344 с.

4. Гроші та кредит / За ред. М.І.Савлука. – К.: КНЕУ, 2002. – 598 с.

5. Дорошенко И. Экономический рост: реальность или иллюзия? // Економіка. Фінанси. Право. – 2000. – № 12. – С. 5-8.

6. Економічна теорія: макро- і мікроекономіка / За ред. З.Ватаманюка, С.Панчишина. – К.: Альтернативи, 2003. – 606 с.

7. Кэмпбелл Р. Макконнелл, Стэнли Л. Брю. Экономика: Принципы, проблемы и политика. В 2-х т. Т. 1. – М.: Республика, 1992. – 399 с.

8. Мельникова В.І., Климова Н.І. Макроекономіка. – К.: Професіонал, 2005. – 400 с.

9. Мікроекономіка та макроекономіка. У 2-х ч. / За ред. С. Будаговської. – К.: Основи, 2001. – 517 с.

10. Панчишин С. Макроекономіка. – К.: Либідь, 2002. – 616 с.

11. Савченко А.Г. та ін. Макроекономіка. – К.: Либідь, 1999. – 286 с.

12. Семюелсон Пол А., Вільям Д. Нордгауз. Макроекономіка. – К.: Основи, 1995. – 574 с.

13. Хорошковський В. Деякі порівняльні аспекти економічного зростання // Економіка України. – 2000. – № 12. – С. 4-12.