Лада Д. І.

Науковий керівник: Погрібна В. Я.

ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

В наш час, дуже важливо знати історію становлення української мови, бо вона наша рідна мова. Тому тема даної статті дуже актуальна на сьогодні.

Розглядаючи історію української мови у XIX ст., не можна оминути заборонену в радянському мовознавстві тему існування в цей час двох її територіальних варіантів - західно-українського і східно-українського, що було неминучим наслідком політичного поділу країни. Якщо в тій частині України, що входила до складу Російської імперії, українців і білорусів було включено до проекту «великої російської нації» і, відповідно, їхні мови через низку заборонних указів було зведено до становища місцевої говірки «общерусского языка», то на підавстрійській Україні офіційних заборон щодо української мови не було. Завдяки реформам Франца Йосифа українська мова у 1867 р. здобула статус однієї з краєвих мов, що давало можливість вживати її в місцевому урядуванні, судочинстві, на транспорті, в торгівлі, у різних сферах культурного життя міста та селянських громад. Саме в цьому регіоні у другій половині XIX ст. почало розвиватись українське шкільництво, було відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, з'явились україномовна преса й книговидання [1] .

На відміну від підросійської України, де соціальна база української мови була обмежена селянством, а формування її різновиду відбувалось у межах одного, художнього стилю, орієнтованого на відповідну верству населення, соціокультурні чинники розвитку західноукраїнського регіону стимулювали формування тут поліфункціональної мови. Саме у Львові і Чернівцях було започатковано становлення офіційно-ділового, наукового й публіцистичного стилів нової української мови з одночасним формуванням міських україномовних середовищ, що активізувало утворення міських, яких на базі української мови - усного мовлення місцевої інтелігенції, підприємців, ремісників. Галицько-буковинський варіант мови формувався на кількох джерельних базах, що відображено у дефініції терміна галичанізм (галицизм, рутенізм), який виник в Україні в ході мовної дискусії щодо шляхів формування мови кінця XIX ст. [3] .

Стильову розбудову мови західноукраїнського зразка супроводжували процеси активізації запозичень з інших мов, у яких функцію головного джерела і посередника запозичень виконувала польська мова.

Велику кількість запозичень і кальок з польської мови засвідчує лексикографічна частина дослідження Людмили Ткач «Українська літературна мова на Буковині в кінці XIX - на початку XX століття», де до переважної більшости слів подано відповідники з польської мови (аспірація, арроґація, веґетувати, денунціація, елеґанція, екзистенція, інтенція, опінія, аванз, дефензива, револьта та ін.), хоча, безперечно, представлений у праці великий лексичний матеріал потребує спеціальних етимологічних досліджень. Водночас послугування у розбудові стандарту мовою поляків, що, як і росіяни на Сході, претендували на домінування в українському краї, не могло не викликати спротиву і з боку представників місцевої інтелігенції, і особливо в Східної України, де протистояння впливові польської мови традиційно трактувалось у контексті міжконфесійного конфлікту [5], [6] .

Ситуацію обтяжували складні стосунки з мовами - посередниками запозичень, які в суспільній свідомості асоціювались із знаряддям асиміляції, що викликало різне ставлення до них на західній і східній території і створювало поживний ґрунт для взаємних звинувачень у полонізованості, з одного боку, і зросійщенні, - з другого. Із наростанням суперечностей українська громадськість розділилася на два табори - прихильників галицьких елементів у мові і їхніх супротивників, що в кінці 90-х років XIX ст. призвело до тривалої дискусії, в якій зіткнулися різні погляди на шляхи розвитку української мови.

Результати дискусії, хід якої позначався гостротою й нерідко представляв діаметрально протилежні думки, виявився, однак, позитивним. Західноукраїнській і східноукраїнській інтелігенції вдалося дійти згоди щодо спільного напряму розвитку мови, до складу якої було включено мовні набутки Галичини й Буковини, що розширювало стилістичний діапазон української мови і підносило її на новий щабель розвитку. Коли в Східній Україні після 1906 р. з'явились україномовна преса й книговидавнича справа, лексичний матеріал, напрацьований у Галичині й Буковині за попередніх 30 років, було широко використано для розбудови публіцистичного й наукового стилів [2] .

Таким чином, можна сказати, що і схід, і захід України складали свої внески в українську мову, не оглядаючись й не ощаджуючи. Ці внески так переплелися, що дуже часто найуважніший дослідник не може розплутати їхнього коріння. І тільки уважна аналізу мовознавця або свідчення сучасників, коли дане мовне явище сприймалося ще гостро як новина, можуть стати нам у пригоді, щоб виявити походження того чи того мовного елементу. Остаточне утворення спільного для всієї України літературного стандарту на засадах діалектної многоосновності, органічного поєднання елементів різнодіалектного походження відбулось у 20-х роках XX ст., в добу «українізації» [4] .

Література

1. Бобенко Л.І. «Українська мова в нас час» / Ізд. «Луган», Харков, 2007.-400с.

2. Горбова В. О. «Історія розвитку України» / Ізд. «Іффа», К., 2008.-280с.

3. Василь Іванишин, Ярослав Радевич-Винницький. Мова і нація. - Дрогобич: Видавнича фірма "Відродження", 2007. - 212 с.

4. Енциклопедія українознавства. - Т.4. - К., 2002. - 500 с.

5. Мацько Л.І., Сидоренко О.М. Українська мова. Усний та письмовий екзамени: Навчальний посібник. - К.: Либідь,2008. - 367 с.

6. Ткачук І.М. Історія нашої мови. - К., 2000.