Радянська та зарубіжна історіографія університетських реформ другої половини ХІХ ст. у Російській імперії

Після подій 1917 – 1921 рр. проблемі освітніх реформ історики тривалий час не приділяли достатньої уваги. Відсутність ґрунтовних досліджень з історії основних складників і напрямів цих реформ до 1940 – 1950-их рр. пояснюється процесом становлення радянської історичної науки та розбудови радянської мережі навчальних закладів. На початку 1920-их рр. М.І. Бухарін висунув ідею, згідно з якою, «виробництво» знання може контролюватися й перебувати у власності держави, як і будь-яке інше майно. Найголовніше – це згуртувати «виробників» знання (професорський склад), зробити їх контрольованими, а потім, як писав М. Бухарін, «під генералами марксистської ідеології треба створити офіцерський корпус і проміжний склад» [1, с. 34 –  35]. Таким чином, протягом 1920-их рр. більшовицька партія визначалася із загальною стратегією модернізації вищої та середньої школи. Зокрема вступ до вишів зробили вільним, прибравши становість, створили інститут червоної професури, структурували систему посад у вишах, поставили працю безпартійних викладачів під жорсткий контроль колег-комуністів. Уявлення про ці події дозволяють скласти опубліковані дослідження О. Бейліна [2], доповідь ректора Інституту червоної професури М. Покровського [3], директиви ВКП (б) [4] та КЦ РКП. Окремі директиви містять вказівки В. Леніна щодо підпорядкування наукової діяльності професорів «старої школи» комуністам тощо [5]. Структурна модернізація вищої школи в СРСР почалася на межі 1929 – 1930 рр. й була пов’язана з рішеннями пленуму ЦК 1929 р. та Постановами РНК СРСР від 30 червня 1930 р. про реорганізацію вишів та технікумів. У директиві РНК союзним республікам вказувалося, що багатофакультетні університети царської доби мають бути реорганізовані шляхом виокремлення з їхнього складу факультетів, які можуть становити самостійні навчальні заклади. Особливий акцент було зроблено на необхідності створення навчальних закладів технічного профілю [6]. Отже, злам імперської системи освіти тривав протягом 1920-их – початку 1930-их рр. Обґрунтувати необхідність таких кроків радянська влада зобов’язала істориків. Першою на шпальтах журналу «Коммунистическая революция» вийшла стаття А. Єфременко [7], в якій вказувалося, що визначний вплив на процес розбудови вищої школи мав листопадовий пленум ЦК 1929 р. До цього року, як пише автор, доленосних для вищої школи рішень радянська влада не приймала. А. Єфременко наголошує на «труднощах», які довелося долати радянській владі в освітніх питаннях, і до головних з них відносить сутність, структуру імперських університетів та реакційно налаштованих професорів, «які разом зі студентством протистояли радянізації університетів» [7, с. 45]. Автор наголошує, що реорганізація була спричинена відсутністю кваліфікованих кадрів з технічною освітою, оскільки індустріалізація 1930-х рр. виявила брак потрібних спеціалістів, а засилля класичних університетів владу не влаштовувало. Науковець цілком виправдовує принципи реорганізації. До визначальних відносить «комунізацію кадрового складу вищих шкіл» [7, с. 47] та організацію наукових конференцій за участі господарників, які б напрацювали плани діяльності для «армії дослідників, лаборантів, конструкторів, працівників дослідних станцій, обсерваторій тощо» [7, с. 47].

Таким чином, публікації радянських ідеологів, урядові постанови та рішення ЦК партії значно вплинули на характер оцінок опублікованих у наступних роках історичних праць, які набули відчутного ідеологічного забарвлення. На початку 1950-их рр. ювілеї Московського [8], Харківського [9], Казанського [10] університетів обумовили вихід низки досліджень, в яких обґрунтовувалася доцільність існування радянської системи освіти. Критикуючи імперську становість університетів та суцільну неграмотність населення, пов’язану з проурядовою імперською політикою в цій галузі, автори цілком виправдали радянські принципи реорганізації вишів. Проте необхідно підкреслити, що історики М. Корбут, В. Астахов, І. Мірошніков, викладаючи історію університетів, зуміли подати матеріал без порушень єдності та послідовності подій, визнаючи «спадковість історії». Назви їхніх прямо вказували на те, що науковці не відмовлялися від дорадянського минулого вишів.

У працях до 1960-их рр., висвітлюючи позитивні сторони освітніх реформ, учені на перший план висували об’єктивні фактори, які, з їхнього погляду, суттєво вплинули на хід реформ. При цьому історики вочевидь деперсоніфікували освітні процеси царської Росії. Науковці не зупинялися на питаннях участі держави в модернізації системи освіти та перспективах освітньої політики, а зробили завеликий акцент на студентських рухах, заворушеннях, страйках, подекуди перебільшуючи їхній вплив на реформи вищої школи. Історію освітніх реформ радянські вчені оцінювали як суцільну конфронтацію прогресивного студентства з самодержавним ладом [11 – 15]. Попри такий підхід дослідження є цінними в плані вивчення життєдіяльності університетів, взаємовідносин із владою та суспільством. Якщо дорадянські автори робили акцент на складних побутових та матеріальних умовах життя студентства й цим пояснювали їхні заворушення та протести, то радянські автори наполягали на політичному забарвленні студентських виступів та поширенні антиурядових ідей.

Із 1970-их рр. дослідники почали вивчення окремих періодів історії вишів. Історіографію поповнили праці В.Р. Лєйкіної-Свирської [16], Г.І. Щетініної [17], Р.Г. Еймонтової [18-19]. Висвітлюючи процес формування інтелігенції та її соціальний склад, В.Р. Лєйкіна-Свирська дослідила рівень підготовки вчителів й кадрову політику царського уряду в цьому питанні. Враховуючи те, що дорадянська історіографія не дала вичерпних робіт такого змісту, її праця значно розширила межі досліджуваної проблеми. Проте історик обійшла увагою питання участі інтелігенції в розробці статутів університетів.

Г.І. Щетініна докорінно вивчила питання трансформації університетського життя протягом 1870 – 1880-их рр., висвітливши окремі складники реформи 1884 р. Автор проаналізувала ставлення професорів та студентства до урядової політики й статуту 1884 р. Разом з тим, вона пов’язала це питання з участю інтелігенції в опозиційній діяльності щодо процесу запровадження реакційного статуту. Вона також порушила питання впливу статуту 1884 р. на стан функціонування історико-філологічних факультетів. Автор наголосила на недостатній ролі лібералів і професури у боротьбі з урядовою політикою в освітній галузі, при цьому дещо перебільшуючи вплив студентства на ці процеси. Історик цілком обґрунтовано підкреслила, що «поворот до реакції стосовно прийняття статуту 1884 р. не являв собою плавного процесу, а відбувся всупереч поглядам домінуючої частини правлячих кіл, що було обумовлено реальним співвідношенням інтересів різних прошарків панівного класу» [17, с. 145]. Ретельно висвітливши освітню контрреформу, автор обґрунтовано довела, що її зміст становили два документа: університетський статут 1884 р. та циркуляр «о кухаркиных детях» 1887 р. Г.І. Щєтініна здійснила вагомий внесок у висвітлення епохи освітніх контрреформ. Вона всебічно проаналізувала зміст циркуляру 1887 р. На відміну від дорадянських авторів, які практично обійшли його увагою, радянська дослідниця зуміла подати комплексну оцінку урядових заходів й підкреслила, що циркуляр можна вважати найтиповішим втіленням реакції, який значно підірвав престиж самодержавства серед абсолютно різних соціальних прошарків населення [17, с. 226]. Необхідно зауважити, що радянська історична наука так і не створила спеціальних досліджень з історії освітньої контрреформи.

Як бачимо, вивчення історії реформи вищої школи відбувалося не в тому порядку, який стосувався логіки подій. Дослідження університетського статуту 1863 р. почалося у 1970 – 1980-их рр., натомість першим історики аналізували статут 1884 р. Це пояснюється закономірними для радянської історичної науки підходами. Дослідники спочатку приділяли увагу всім «реакційним» документам царської доби, а вже потім прогресивним.

У 1980-их рр. проблемним питанням розробки та запровадження статуту 1863 р. присвятила дослідження Р.Г. Еймонтова. Спираючись на значну джерельну базу, зокрема періодику й мемуаристику, історик висвітлила різнопланові погляди тогочасної інтелігенції на проект статуту 1863 р. Позитивною є спроба дослідниці проаналізувати зауваження на проект статуту зарубіжних авторів. Історик ввела в науковий обіг значну частку архівних джерел, які дозволили їй цілком обґрунтовано наголосити на політичному підґрунті реформи вищої школи та простежити зміни політичних мотивів правлячих кіл протягом 1860 – 1870-их рр.

Вагомий внесок у висвітлення історії університетів здійснили представники зарубіжної історіографії. Ельстон Петрік у праці «Освіта й держава в царській Росії» [20] проаналізував систему освіти Російської імперії впродовж двохсот років, починаючи від 1700 р. «Враження від значної радянської бюрократії, – як пише автор – примусило його звернутися до витоків царської моделі системи освіти» [120, p. 9] Навчання в СРСР і добре знання російської сприяли всебічному вивченню історії Росії доби імперії, а обізнаність на нормах корпоративної етики радянських вишів дозволила автору порівняти їх з порядками імперських університетів. Епоху 1870 – 1905 р. автор називає кризовою й застосовує термін «криза монолітного контролю». Е. Петрік наголошує на засиллі в ці роки академічного формалізму у вищій школі. Однак його погляди на окремі питання докорінно відрізнялися від поглядів радянських учених. Зокрема питання демократизації складу студентства та його кількісного зростання він пов’язує з проурядовою політикою, особливо відзначаючи при цьому роль Д. Толстого й не заглиблюючись у зміст нормативних актів, виданих цим міністром. Також історик наголошує, що рушієм прогресивних ідей у системі освіти виступала держава, при цьому не акцентуючи уваги на боротьбі професури, громадськості, студентства за розширення своїх прав та можливостей навчатися й працювати в прийнятних умовах [20, p. 139].

Уільям Метс [21], висвітлюючи етапи розробки статуту 1863 р., позитивно оцінює його зміст, підкреслюючи, що цей документ відбивав погляди переважної більшості професорів. Проте висновки вченого базуються не на архівному матеріалі. Радянські дослідники в розробці цього питання значно випередили своїх зарубіжних колег. Проте Джеймс МакКлеланд [22] дотримувався протилежної точки зору й засудив політику уряду в галузі освіти. Учений доводив, що уряд припустився помилки, наслідуючи німецький ідеал «чистого знання». Окремі європейські дослідники [23] визначають позитивні сторони статуту 1863 р. На їхній погляд цей документ забезпечив умови для: професіоналізації російських професорів й розвитку науки, зростання наукових товариств, присвоєння наукових ступенів і посад тощо. Висвітлюючи взаємини університетів з владою деякі автори наголошували на тому, що університетське самоврядування за своєю сутністю не сумісне з самодержавним ладом. К. Майер [24] наполягає на розподілі понять «самоврядування» та «автономії» університетів й зазначає, що самодержавство прагнуло не допустити розвиток як однієї, так і іншої форми незалежності вишів. Загалом науковці підкреслили, що освітніми реформами й демократичністю статуту 1863 р. влада заклала під себе міну уповільненої дії. Насамперед виші готували державних службовців. У зв’язку з тим, що до навчання в них допускалися всі охочі, а з часом більшість слухачів ставала лібералами, тож нові кадри вже набували відмінних від чиновників старого вишколу поглядів на служіння державі [25-26].

Необхідно зауважити, що освітня контрреформа не викликала інтересу зарубіжних учених. Також це стосується й реформ середньої та початкової шкіл. Загалом за радянської доби вітчизняні та зарубіжні історики вивчили практично всі етапи університетської реформи, створивши низку вичерпних досліджень. Необхідно підкреслити, що працям радянських істориків притаманна заполітизованість у висвітленні проблеми, прагнення характеризувати освітні реформи, ліберальні та консервативні погляди тогочасної інтелігенції виключно в контексті боротьби революційних сил із самодержавством. Радянські історики здійснили значний внесок у розробку питань пов’язаних з участю університетів у громадському житті і визвольних рухах. При цьому дослідники оминали увагою питання внутрішньої організації освітніх закладів та внутрішнього життя.

1. Бухарин Н.И. Борьба за нових людей. Роль кадров в переходной период (из доклада в Ленинграде 5 февраля 1923 года). – М., Л.: «Молодая гвардия» 1926.

2. Бейлин А. Кадры специалистов в СССР. Их формирование и рост. – М., 1935.

3. Докладная записка ректора ИКП М.Н. Покровского в Секретариат ЦК ВКП (б) об итогах работы института за 1921 – 1928 гг. // Исторический архив, 1958. – № 6.

4. Директивы ВКП (б) по вопросам просвещения. – М.: Госиздат 1929.

5. Директивы ЦК РКП коммунистам – работникам Наркомпроса // Правда, 1921. – 5 февраля (В.И. Ленин о контроле над профессурой).

6. Хрестоматия по истории СССР 1861 – 1917. Учебное пособие для педагогических институтов / Сост. В.Ф. Антонов. – М.: «Просвещение», 1990.

7. Ефременко А. К вопросу о реорганизации госуниверситетов // Коммунистическая революция, 1931. – июнь. – С. 45 – 48.

8. Московскому университету 225 лет. – М., 1979.

9. Харьковский государственный университет им. А.М. Горького за 150 лет / В.И. Астахов, И.Я. Мирошников. – Глава 2-3 – Х., 1955.

10. Корбут М.К. Казанский государственный университет им. В.И. Ленина за 125 лет (1804 – 1929 гг.). – Т. 2. – Казань, 1930.

11. Орлов В.И. Студенческое движение Московского университета в ХІХ столетии. – М., 1934.

12. Ткаченко П.С. Московское студенчество в общественно-политической жизни России второй половины ХІХ века. – М., 1954.

13. Астахов В.И. Студенческое движение в Харьковском университете накануне и в период первой русской революции. – Х.,1953;

14. Бережной И.С. Студенческое движение на юге Украины в конце ХІХ – начале ХХ вв. – К, 1964.

15. Щетинина Г.И. Студенчество и революционное движение в России. Последняя четверть ХІХ века. – М., 1987.

16. Лейкина-Свирская В.Р. Интеллигенция в России во второй половине ХІХ века. – М., 1971.

17. Щетинина Г.И. Университеты в России и устав 1884 г. – М.: «Наука», 1976. – 227 с.

18. Эймонтова Р.Г. Русские университеты на грани двух эпох: от России крепостнической к России капиталистической. – М., 1985.

19. Эймонтова Р.Г. Русские университеты на путях реформ: шестидесятые годы ХІХ века. – М., 1993.

20. Patrick Alston. Education and the State in tsarist Russia. Stanford, 1969.

21. Mathes W. The Struggle for University Autonomy in Russia during the First Decade of Reigh of Alexander II (1855-1866). Ph. D. dissertation. Colambia university, 1966.

22. McCleland J. Autokrats and Academics. Chicago, 1979.

23. Vichnich A. Science in Russian Culture. Vol. II. Stanford, 1970. P 66-104.

24. Meyer K. L’histoire de la question universitaire au XIX siècle // Cahiers du Monde Russe et Sovietiqe. 1978 – №. 3. – Р. 301-303.

25. Lieven D. Russia’s Rulers under the Old Regime. New Haven, 1989. P. 84-121.

26. Pintner W. The Russian civil Service on the Eve of the Great Reforms // Journal of Social History. Spring 1975. – P. 55-68.