Пушко В.Ф. – канд. філол. наук, доцент

Вєльбєль О.Л. – магістр початкової освіти

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка

До питання розвитку образного мовлення та мислення в теорії та практиці навчання молодших школярів

Проблема образного чи наочно-образного мислення привертала увагу багатьох психологів та психолінгвістів (М.Я.Басов, П.П.Блонський, Л.В.Григоровська, Г.С.Костюк, Л.В.Меншикова, В.П.Москалець, А.В.Петровський, С.Л.Рубінштейн та ін.) і має багатий емпіричний матеріал, який свідчить про те, що створення образів, оперування ними в умі, з уяви, є фундаментальною особливістю інтелекту людини. Образність, як лінгво-семантична та стилістична категорії вченими В.Виноградовим, Г.Винокуром, І.Гальпериним, Б.Головіним, Я.Мельничайко, Л.Новиковим та ін. розглядається у зв’язку з роллю та функціонуванням мовних засобів у текстах художнього стилю. У лінгвістичній науці зустрічається термін „поетична семантика”, що означає систему образних засобів та її реалізацію в текстах [1,135]. Поняття „образність” досліджувалось багатьма вченими , але до цього часу у вітчизняній літературі не вироблено єдиного погляду на феномен означеного поняття.

Мета розвідки – розглянути трактування проблеми розвитку образного мовлення та мислення в науково-методичній літературі.

Поняття „образність”, „образне мовлення” вчені розглядають в контексті акцентування на мовних засобах, що використовуються в будь-якому художньому тексті (В.В. Виноградов, Б.М.Головін, О.І. Єфимов, Л.О. Новиков, О.І. Федоров та ін.).

Формування в молодших школярів умінь і навичок користуватися мовними засобами у процесі сприймання, розуміння та продукування текстів усної і писемної форм є провідною метою навчання рідної мови. Від того, як учень володіє цими формами мовленнєвої діяльності, залежить його внутрішня культура, моральні переконання та естетичні ідеали.

Здобуття молодшими школярами елементарної лінгвістичної освіти тісно пов’язане з формуванням таких основних рис мовленнєвої культури, як змістовність, логічність, точність, правильність, виразність, образність тощо. Як свідчить аналіз науково-методичної літератури, єдиної класифікації цих якостей немає. Так, Н.Д.Бабич, розглядаючи основні комунікативні якості культури мовлення (правильність, точність, логічність, багатство, чистота, доречність, достатність, ясність, виразність, емоційність тощо), не виділяє образність [4,66]; Б.М.Головін , М.РЛьвов , М.І.Пентилюк виділяють серед якостей мовлення й образність, вказуючи, що саме виразність включає її. Під виразністю мовлення вчені (Н.Д. Бабич, Б.М.Головін, М.І. Пентилюк та ін.) розуміють такі особливості його культури, що проявляються в здатності збуджувати увагу, викликати інтерес людей до сказаного чи написаного [2,182]. Образність мовлення відносимо до внутрішньої, художньої виразності або ж художності мовлення [1,32]. Найбільш грунтовно, на нашу думку, якості культури мовлення представлені у класифікації М.І. Пентилюк. Вона відносить змістовність, логічність і послідовність, правильність і чистоту, точність, багатство (різноманітність), доречність (доцільність), виразність і образність. У лінгвістичному аспекті образність розглядають передусім як властивість слова і як комунікативну якість мовлення. Розрізняють потенційну, евідентну і художню образність [6,22-23].

Потенційна образність у працях ряду вчених (О.О.Потебня, І.Р.Гальперин, Л.О.Новиков, Д.М.Шмельов та ін.) виступає як чуттєво-образний елемент слова, що перебуває в прихованій позиції та збуджується лише за певних умов. Вона виявляється безпосередньо не в самому слові, а в поєднанні слів.

Евідентна (очевидна) образність у працях (В.В.Виноградов, Б.М.Головін, О.І.Єфимов та ін.) виступає як первинна властивість слів, що пов’язана з семантичною структурою слова, виявляється у відношеннях до денотату (предмета дійсності), сигніфікату (поняття, що виражається) та слів мовної системи, оскільки образні можливості слова є результатом довготривалих перетворень, стилістичних трансформацій, семантичних змін тощо.

Дослідники (Н.В. Гавриш, Б.М. Головін, В.П. Ковальов, М.І. Кожина, Н.Є. Миропольська Л.О. Новиков, М.І. Пентилюк, О.Д. Пономарів, та ін.) до засобів образності відносять: лексико-семантичні – тропи (епітет, метафора: уособлення, алегорія; порівняння, метонімія, синекдоха, гіпербола, символ та інш.), багатозначні слова, стилістичні фігури - семантичні (антитеза, градація, тощо), синтаксичні (паралелізм, анафора, епіфора, інверсія), замовчування (еліпси, анаколуфи), риторичне запитання тощо. Серед афористичних висловів в усному мовленні використовуються звороти з українських народно-розмовних джерел – приказки, прислів’я, крилаті вислови .

У контексті з`ясування нашого питання виникла необхідність обрати найбільш уживані в сучасній науці термін “виражально-зображувальні засоби”, “образні засоби мовлення”, “засоби художньої виразності”, “експресивні засоби”, “образне слово”, “мовний образ”, “мовленнєвий образ”. Їх дотримуються Н.Гавриш, Б.Головін, В.Ковальов, Л.Новиков, М.Пентилюк, та ін.

За С.Л.Рубінштейном, включаючись у мислительний процес та виконуючи в ньому певні семантичні функції, образ сам інтелектуалізується. До будь-якого мислительного процесу входять наочні чуттєві образи, що безпосередньо пов’язані із самим поняттям. І образ, і поняття виступають у найвищому рівні мислення [5, 20].

У радянській психології, де реалізується принцип активності суб'єкта в процесі діяльності (Л.С.Виготський, С.Л.Рубінштейн, А.Н.Леонтьєв та ін.), на матеріалі фундаментальних і прикладних досліджень показано, що „образ світу”, тобто впорядкована система знань людини про навколишні його предмети, про себе, інших людей, формується на основі вибіркового відношення діючого суб'єкта до світу. Навіть найелементарніший пізнавальний акт, що приводить до створення суб'єктивного образа, починається з ініціативи суб'єкта, детермінується його внутрішніми установками, цілями й намірами. Найбільш істотну роль в образному мисленні грають зорові, слухові й рухові сприйняття, які пов'язані з необхідністю орієнтації й перетворення різних сторін дійсності, виконання різноманітної діяльності.

Образне мислення варто розглядати як складний процес перетворення почуттєвої інформації. Це перетворення забезпечується перцептивними діями, які дають можливість створювати образи відповідно до вихідного матеріалу, оперувати ними, вирішувати завдання на порівняння образів, їхнє впізнання, ідентифікацію, трансформацію з урахуванням своєрідності суб'єктного досвіду [3, 215].

У працях П.П.Блонського образне мислення полягає в означенні мислительного процесу оперування наочно-образними уявленнями, які виникають у свідомості людини, та їх перетворення [3, 223-224].

Характеризуючи образне мислення, підкреслюємо, що в науковій психології ще збереглося розрізнення трьох видів мислення (наочно-діючого, образного й словесно-логічного), які в онтогенезі нібито послідовно заміщають одне одного, будучи показниками вікового розвитку. Ця схема відбиває, на наш погляд, логіку розвитку форм пізнання в історії людства й лише загалом застосовується до аналізу онтогенетичного розвитку кожної окремої особистості.

Розумовий розвиток дитини в онтогенезі аж ніяк не зводиться до послідовної зміни одних видів мислення іншими. Це розвиток одночасний, багатоплановий, суперечливий, тобто справді діалектичний. На різних відрізках онтогенезу види мислення не тільки змінюють один одного, але й співіснують, взаємовпливаючи й взаємозбагачуючись. Як усякий справжній розвиток дитини, розумовий характеризується своєрідністю, де сполучаються еволюція й інволюція, прогрес і регрес, рух по колу й спіралі. Образне мислення, відбиваючи цю діалектику на різних етапах онтогенезу, виступає не тільки як опора, етап, підготовчий щабель у розвитку інших видів розумової діяльності, але і як самостійний вид мислення, що має свою логіку розвитку й існування на всіх етапах онтогенезу.

У цьому зв'язку нам здається принципово значимим теоретичне положення, висловлене С.Л. Рубінштейном, що „генетично більш ранні види наочного мислення не витіснюються, а перетворюються, переходячи до вищих форм наочного мислення”[5, 212].

Образне мислення в онтогенезі людини не замінюється іншими видами мислення, не витісняється ними. Більше того, інтенсивно розвиваючись, воно забезпечує повноцінну реалізацію конструктивно-технічної, образотворчої, графічної, предметно-художньої діяльності, включаючись в неї як необхідна ланка.

Таким чином, образне мислення є складне гетерогенне психічне утворення, амодальне по своїй природі, основна функція якого складається в оперуванні почуттєвими (наочними) образами на основі образів, уже наявних у суб'єктному досвіді людини. В образному мисленні представлені й функціонують у складній єдності різні психічні процеси: сприйняття, пам'ять, уявлення, уява.

Література:

1. Винокур Г.О. О языке художественной литературы / Сост. Т.Г.Винокур. –

М.: Высш. шк., 1991. – 447с.

2. Головин Б.Н. Основы культуры речи. – М.: Высш. шк., 1988. – 320с.

3. Пиаже Ж. Речь и мышление ребенка. – Санкт-Петербург: Союз, 1997.

– 256с.

4. Програми для середньої загальноосвітньої школи. 1-2 класи.– 2001 – 296с.

5. Сиротіна В.О. Про співвідношення слова і слова-образу

// Мовознавство. – 1976. – №3 – С. 20.

6. Чавдаров С.Х. Методика викладання української мови в початковій школі:

Підручник для вчителів початкових класів. - К.: Рад. шк., 1940. – 233с.