В.А.Гладуш

Національний педагогічний університет ім.М.П.Драгоманова

СТАНОВЛЕННЯ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ ДЕФЕКТОЛОГІВ В ІСТОРИЧНОМУ КОНТЕКСТІ (до ХХ ст.)

На сучасному етапі одним із завдань реформування освіти України є піднесення її до рівня стандартів розвинених країн світу та інтеграція у міжнародний науково-освітній простір. З огляду на це надзвичайно важливим є вивчення історичного досвіду минулого з питань підвищення фахової кваліфікації педагогічних кадрів. Одним із актуальних напрямів вивчення цього досвіду є дослідження розвитку системи післядипломної освіти дефектологічних кадрів, яких гостро потребує спеціальна школа. Особливе значення набуває це питання у звязку з поступовим переходом до створення інклюзивних класів в основній школі.

Окремим аспектам розвитку системи післядипломної педагогічної освіти, розробці її концептуальних засад присвячені праці С.В.Крисюка, Л.Є.Сігаєвої, Т.І.Вакуленко, О.Б.Проценко, С.І.Синенко, В.А.Гаманюк та ін. Показана її сутність, необхідність та значення, виокремлено періодизацію розвитку системи післядипломної педагогічної освіти, окреслено особливості її функціонування за кордоном.

Однак аналіз історико-педагогічної літератури дозволяє стверджувати, що в Україні не здійснено цілісного наукового дослідження розвитку системи післядипломної педагогічної освіти дефектологічних кадрів. Критичне осмислення історичного досвіду дасть можливість більш ефективніше вирішувати завдання, які стоять на сучасному етапі перед спеціальною школою.

Концепція післядипломної педагогічної освіти як в Україні так і в багатьох країнах світу не є винаходом останніх десятиліть. Вона виникала та формувалась протягом тривалого часу, під впливом багатьох історичних чинників і перш за все за потреби самоосвіти, підвищення професійної кваліфікації, професіоналізму і т.п.
Важливе місце у контексті необхідності покращення професійної діяльності педагога свідчать надбання української народної педагогіки ХУІІ-ХУІІІ ст., яка була виразником уявлень народу про гуманість, працелюбність, волю, патриотизм. Саме в цей період звертається увага на прислів’я, приказки, казки, у яких втілюється глибока повага до рівня знань, науки: „Вчись не до старості, а до самої смерті”, „Аби наука, то й розум буде”, „Розум – скарбниця людини”, „Мудрим ніхто не народився”, „Ніхто вченим не вродився”, „Праця все переможе”. Саме народна педагогіка була джерелом натхнення в самовдосконаленні вчителів на українських землях.
Проблема удосконалення фахової кваліфікації вчителів піднімалася Я. Коменським, Ф.Прокоповичем, Г.Сковородою, М.Пироговим та ін. 

Важливим чинником, який суттєво вплинув на удосконалення педагогічних кадрів були реформи в освітній системі Росії у ХІХ ст. Створена широка мережа початкової, середньої та вищої освіти. Починали свою діяльність перші спеціальні заклади для утримання та елементарного навчання сліпих, глухих та розумово відсталих дітей.

Одним із перших навчальних закладів для глухих дітей у Росії у 1806 р. стало Петербурзьке училище. Наприкінці XIX ст. почали створюватися школи для сліпих дітей в Україні - у Києві, Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві. Утримання розумово відсталих дітей на той час здійснювалося силами окремих лікарів, педагогів, громадських діячів на філантропічно-благодійницькій основі шляхом організації притулків, приватних платних медико-педагогічних установ та шкіл для розумово відсталих; утворення допоміжних класів при загальних школах.

Оскільки не вистачало вчителів, було зроблено кроки з розгортання університетів (Петербург, Ніжин), педагогічних, учительських інститутів, семінарій, курсів, практики педагогічного екстернату.

Варто звернути увагу на той факт, що у навчальні плани окремих педагогічних навчальних закладів України увійшли предмети, у змісті яких розкривалось питання природи дитячої дефективності.

На тлі підготовки вчителів основної школи виникла необхідність у педагогічних кадрах для роботи з дефективними дітьми.

Раніше за всіх стала проводитись підготовка вчителів для сліпих та глухих дітей. На базі дитячих спеціальних закладів педагоги проходили короткострокові курси або стажування.

Вчителі, вихователі, лікарі, які працювали з розумово відсталими теж не мали спеціальної підготовки, окрім загально педагогічної. Досвід роботи у галузі спеціального виховання та навчання з даною категорією дітей здобувався ними на практиці.

Відкриття мережі навчальних закладів для підготовки вчителів сприяло і проблемі упровадження системи підвищення ква­ліфікації вчителів, які тривалий час працювали на педагогічній ниві в тому числі і в спеціальних закладах. 
Першими формами удосконалення професійної кваліфікації вчителів спеціальної школи були: короткострокові курси, учительські з’їзди вчителів, поїздки за кордон з метою вивчення передового досвіду та стажування.

Педагогічною громадськістю того часу ставились вимоги до уряду щодо необхідності реформування спеціальної школи, створення у системі освіти лікарсько-виховних та навчальних закладів для розумово відсталих, організації та проведення підготовки педагогічного персоналу для роботи з „дефективними” дітьми, поліпшення умов роботи педагогів. Але ці вимоги не знайшли підтримки з боку уряду.

Отже, післядипломна педагогічна освіта дефектологів веде свій початок з епохи Відродження. Її роль та значення переконливо обгрунтували у своїх фундаментальних працях світові класики філософії та педагогики, а історичний розвиток відбувався на тлі економічного, соціального, культурного та освітнього розвитку суспільства. В кінці ХІХ ст. започатковано перші форми підвищення професійної майстерності дефектологів: курсова підготовка, з’їзди вчителів, вивчення передового досвіду, які поклали початок зародження системи післядипломної педагогічної освіти дефектологічних кадрів в Україні.