Конащук В.Л.
Проблеми, з якими сьогодні стикається енергетика України, переросли масштаби галузевої
складової національної економіки і поступово перетворюються на визначальну
детермінанту соціально-економічного розвитку країни. Це, перш за все,
пояснюється не тільки ключовою роллю енергетики в забезпеченні функціональності
сучасного виробництва, але й залежністю всіх систем життєзабезпечення
суспільства від стабільності та надійності енергопостачання. В той же час
ефективність виробництва енергії на вітчизняних енергетичних підприємствах є
вкрай низькою через високий рівень морального та фізичного зносу основних
фондів, а також в наслідок
технологічної відсталості галузі, що свідчить про необхідність її
техніко-технологічної модернізації. Актуальність такої модернізації посилюється
також у зв’язку з високим рівнем залежності країни від імпорту енергоносіїв.
Слід відзначити, що загалом проблемам розвитку енергетики
присвячена велика кількість наукових публікацій, причому в різних аспектах –
економічному, екологічному (Коробко Б., Оніпко О.), технологічному, без
пековому (Денисюк С., Кириленко О., Стогній Б.) [1; 2; 3; 4]. На
протязі періоду, починаючи з 1992 року, приймалася низка програмних документів
щодо цих проблем на рівні Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів,
останнім з них є Енергетична стратегія України [5]. Проте питання стратегії і
тактики розвитку паливно-енергетичного комплексу країни в цілому і
електроенергетики зокрема залишаються дискусійними.
Основні напрямки розвитку електроенергетики і
паливно-енергетичного комплексу в цілому сформульовані Енергетичною стратегією
України на період до 2030 року (далі – Стратегія), схваленою розпорядженням Кабінету
міністрів України від 15.03.2006 №145-р. Розробниками цієї стратегії було
Мінпаливенерго спільно з НАН України. В цілому дана стратегія орієнтована на
підвищення енергоефективності і певною мірою враховує дослідження можливостей
впровадження сучасних технологій, необхідність збалансування технічної та
екологічної складових розвитку та посилення енергетичної незалежності країни.
Хоча ряд концептуальних положень Стратегії викликає сумніви, зокрема, виникають
питання щодо планування підвищення рівня енергоефективності національної
економіки на базі макроекономічних показників потреби України в
паливно-енергетичних ресурсах без розробки й затвердження стратегії структурної
перебудови та технологічного переозброєння економіки. Сьогодні не зовсім
зрозуміло, чи відповідають обрані
пріоритети розвитку енергетики пріоритетам розвитку економіки, також
викликає питання віддаленість перспективи планування (2030 рік) в умовах
високої динаміки змін у світовій економіці тощо.
Слід підкреслити, що пріоритетними при формуванні
стратегії розвитку енергетики на сучасному етапі перш за все мають бути
екологічні та економічні фактори. Тоді загальні положення концепції розвитку
електроенергетичної галузі матимуть наступний вигляд.
1.
Обсяги і структура генерації електроенергії.
Стратегією явно недооцінений потенціал енергозбереження в
країні, переважно через те, що при її розробці враховувалися в основному технологічні чинники, а зміни
галузевої структури та інші фактори, що можуть мати місце в умовах значної
невизначеності динаміки розвитку глобального економічного середовища, практично
не враховувалися. Відповідно до стратегії енергомісткість ВВП України в 2030
році зменшиться в 2,25 рази у порівнянні з 2005 роком, отже складе 0,48т у. п./долар
ВВП. Але, наприклад, в Польщі цей показник у 2005 році становив 0,34т у. п./долар
ВВП [4]. Тому передбачені масштаби зростання виробництва електроенергії в 2,3 рази
є недоцільними. Таке зростання має бути значно нижчим ( до 30-40 %, необхідні
додаткові розрахунки). Що до структури генерації електроенергії, питому вагу
ядерної енергетики слід залишити на існуючому рівні, а питому вагу
теплоенергетики до 2030 року слід зменшити з 40 до 30% на користь
альтернативної енергетики.
2.
Ядерна енергетика.
Для реалізації амбітних планів, передбачених Стратегією,
необхідно збудувати 22 нових енергоблоків, в тому числі добудувати два
енергоблоки на Хмельницькій АЕС, 9 енергоблоків на заміщення вибуваючих і 11
для нарощування потужностей. Відповідно до п.1 така кількість енергоблоків
Україні не потрібна, тому зусилля в цьому напрямку необхідно зосередити на
будівництві заміщуючи вибулі потужностей. Також передбачено провести роботу по
подовженню терміну експлуатації до 15 років всіх п’ятнадцяти існуючих
енергоблоків, що безумовно є важливим напрямком розвитку ядерної енергетики.
Крім того, передбачено створення власного ядерно-паливного комплексу. Хоча в
Стратегії йде мова про необхідність вибору типу реакторів на нові енергоблоки,
там же безпосередньо вказується, що «досвід світової ядерної енергетики та
експлуатації реакторів водо водяного типу в Україні дозволяє зробити вибір для
нового будівництва до 2020 року на користь енергоблоків з реакторними
установками… типу PWR/ ВВЕР». Необхідно відзначити,
що дані реактори розроблені ще в радянський період. Сьогодні існують і
експлуатуються реактори нового типу CANDU, що можуть працювати на урані з природним вмістом урану 235 (0,7%) [6]. Таким
чином буде доцільною переорієнтація вітчизняної ядерної енергетики на ці
реактори нового покоління. Тоді частково буде вирішена проблема утилізації
відпрацьованого ядерного палива реакторів ВВЕР, яке можна буде використовувати
повторно, як паливо для реакторів CANDU. Звичайно, проблема утилізації і радіоактивних відходів, і відпрацьованого
ядерного палива, а також відпрацьованих реакторів (в означеній перспективі
необхідно виводити з експлуатації реактори 1 і 2 енергоблоків ЗАЕС і 1-го
енергоблоку РАЕС) залишиться, але в той же час значно пом’якшиться. Слід
зазначити, що відходи ядерного палива реакторів CANDU малорадіоактивні і їх поховання є технологічно нескладним. Отже
переорієнтація вітчизняної ядерної енергетики на реактори нового покоління
дозволить досягти планових потужностей із суттєво меншими витратами та зі
значним екологічним ефектом.
3.
Гідроенергетика.
Запропоновані Стратегією плани і заходи не викликають
заперечень, але у випадку переорієнтації ядерної енергетики на реактори типу CANDU ефективність експлуатації ГЕС можна значно
підвищити за рахунок створення виробництва «важкої води» в необхідних для
ядерної енергетики обсягів.
4.
Теплоенергетика.
Основні зусилля в цій галузі необхідно зосередити на
подовженні терміну експлуатації і заміщенні непридатних до експлуатації
існуючих потужностей з паралельним використанням всього наявного арсеналу
технічних та технологічних інновацій для підвищення ефективності
генерації. З метою заміщення
потужностей, які вибули, слід розвивати переважно малу теплоенергетику, в першу
чергу парогазові установки для використання в якості маневрових потужностей.
Тоді загальне зростання теплоенергетичних потужностей буде не на 12 млн. кВт
(як передбачено Стратегією), а щонайбільше на 2 млн. кВт. В результаті загальне
споживання палива теплоенергетикою і, відповідно, обсяг викидів в
атмосферу, практично не зміняться (а
можливо навіть зменшаться) завдяки заходам по підвищенню ефективності
спалювання і впровадження очисних технологій.
5.Альтернативна енергетика.
Надзвичайну перспективу має використання потенціалу
альтернативних та відновлюваних джерел енергії. Незважаючи на те, що Стратегією
передбачено багаторазове зростання виробництва енергії цими джерелами (з 0,01
до 2 млн.кВт), по-перше, досягти цього планується переважно за рахунок малої
гідроенергетики, по-друге, цього явно недостатньо. Необхідно звернути серйозну
увагу на використання в першу чергу вітроенергетичного потенціалу. Повне його
використання може замістити виробництво майже 40% від нинішнього обсягу
виробництва електроенергії [2]. Але повне використання неможливе, та й недоцільне.
Існуючі на сьогоднішній день розробки в сфері вітроенергетики, у тому числі й
засоби акумуляції енергії, дозволяють розгорнути широке будівництво
вітроенергетичних агрегатів, продукція яких буде рентабельною. В багатьох
країнах Європи за рахунок вітроенергетики отримують до 10% від загального обсягу
виробництва електроенергії, а в деяких і більше (зокрема, в Данії, Німеччині,
Іспанії). Приблизно на такі ж обсяги може вийти і Україна.
6. Розвиток розподільчих систем.
Стратегією закладено зменшення втрат
електроенергії в мережах до 8,2% в 2030 році, тоді як аналогічні втрати в
розвинутих країнах на сьогодні становлять близько 7%, і будуть зменшені до 2030
року ще на деяку величину. Розвиток електромереж в Україні у цьому відношенні
необхідно орієнтувати на досягнення найбільш ефективних електромереж у світі.
Література:
1.
Оніпко О., Коробко Б. Енергетична незалежність
можлива. / О.Оніпко, Б.Коробко // Урядовий кур’єр.-2006.-№116.- С.7.
2.
Майоров К. И снова об альтернативной энергетике. /
К.Майоров // Энергозбережение.-2009.-№7.-С.3-5.
3.
Стогній Б.С. Енергетична безпека України. Світові
та національні виклики. / Б.С. Стогній, О.В. Кириленко, С.П. Денисюк.-К.:
Українські енциклопедичні знання, ТЕКСТ, 2006.- 408с.
4.
Коробко Б. Енергетика та сталий розвиток /
Б.Коробко.-К.: ВЕГО «МАМА-86», 2007.-102с.
5.
Енергетична стратегія України до 2030 року /
Енергоінформ.-2006.-№12(351) - №20(359).- Інформаційні додатки.
6.
Гончаров С., Поддубный Т. «Ядерный суверенитет»: создание
национального ядерно-топливного цикла в Украине / С. Гончаров, Т. Поддубный //
Свобода.- 2009.- №35(446)-С.4-5.